Соціальна робота з громадянами літнього, старечого віку і інвалідами в домашніх умовах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історія фахової соціальної роботи в Україні

1.1 Українська соціальна робота в радянській системі

1.2 Соціальна робота як самостійна професійна діяльність

1.3 Сучасні умови соціальної роботи

Розділ 2. Особливості роботи відділень соціальної роботи вдома

2.1 Завдання та функції відділень

2.2 Права та відповідальність працівників

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

соціальний обслуговування одинокий непрацездатний

Актуальність. Однією з найбільш оптимальних доріг підвищення ефективності роботи з інвалідами і громадянами літнього і старечого віку є розвиток реабілітаційної ланки, якій в даний час, на думку багатьох дослідників, на місцях не приділяється належної уваги.

В умовах переходу до ринкової економіки одним з пріоритетів соціальною політики є соціальний захист. А одним з основних напрямів соціального захисту по праву вважається соціальна робота.

Враховуючи актуальність реабілітаційної ланки в системі охорони здоров'я необхідне повніше вивчення проблем медико-соціальної роботи.

Об'єктом дослідження є соціальна робота.

Предметом дослідження є соціальна робота з громадянами літнього, старечого віку і інвалідами в домашніх умовах.

Мета даної роботи - вивчення роботи відділень соціальної роботи вдома.

Для досягнення поставленої мети необхідне вирішення наступних завдань:

1) Історичне виникнення соціальної роботи

2) Теоретичний аналіз соціальної роботи вдома.

3) Ефективність реалізації спеціалізованого відділення соціального обслуговування вдома.

Методи дослідження: вивчення і аналіз наукової літератури з даної проблеми.

Розділ 1. Історія фахової соціальної роботи в Україні

1.1 Українська соціальна робота в радянській системі

Однією з особливостей генезису соціальної роботи в Україні є його розірваність і фрагментарність. На початку XX ст. в Україні, як і в Російській імперії загалом, намітився перехід від благодійності до організації соціальної роботи на професійних засадах за британською й американськими моделями професіоналізації соціальної роботи, було засновано навчальні заклади, які займалися підготовкою жінок до професійної діяльності у соціальній сфері.

Із встановленням радянської влади у 1918 р. (а в Західній Україні -- у 1939 р.) держава взяла під свій контроль усі сфери суспільного життя. У 1919 р. декретом Раднаркому УРСР було націоналізовано всі добродійні установи, які перебували у віданні приватних осіб або добродійних товариств, і передано їх у відання Нарком-соцзабезу УРСР і його місцевим органам. І хоча до 1941 р. в його системі налічувалося 154 будинки-інтернати для літніх людей та інвалідів, 22 дитячих будинки-інтернати, проте ці стаціонарні заклади можна хіба що умовно віднести до сфери соціальної роботи, оскільки засади їх функціонування не відповідали засадам фахової соціальної роботи.

Соціальну роботу як суспільний інститут фактично підмінили відомства, що належали до системи освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення та внутрішніх справ. Деякі функції соціальної роботи перебирали на себе партійні, комсомольські та профспілкові органи. Однак ця робота вибудовувалася за відомчими й бюрократичними принципами, що знижували її результативність. Суспільству нав'язувалася думка, що соціалістичні відносини є передумовою подолання злочинності, алкоголізму, психічних захворювань, бідності, злиднів. Турбота про матеріальний добробут здійснювалась через механізми централізованого регулювання державою зайнятості, заробітної плати, житлового забезпечення, освіти та охорони здоров'я[3].

За радянських часів система соціальної допомоги була у цілковитому віданні бюрократії, а соціальні проблеми людей або не вирішувались, або ігнорувалися з ідеологічних міркувань. Державна система соціальної допомоги, за відсутності благодійних організацій, обмежувалась соціальним забезпеченням, передбачаючи мінімум соціальних гарантій для громадян. Вона була без­адресною й ґрунтувалася на патерналістичні моделі (модель соціальної політики, що сформувалась у країнах із директивною економікою, централізованим розподілом соціальних благ та послуг; характеризується "батьківською" опікою держави над своїми громадянами, цілковитим одержавленням соціальної сфери, нерозвинутістю структур громадянського суспільства, зростанням соціальної пасивності, безконтрольним бю­рократизмом).

Педагоги у школах, лікарі в медичних закладах займалися функціями, які в багатьох країнах традиційно належать до компетенції соціальних працівників. Соціальні стаціонарні заклади не були укомплектовані професійно підготовленими соціальними працівниками. У них не було таких посад, так само як і не було фахової підготовки таких спеціалістів. Не маючи належного на­уково-теоретичного обґрунтування, система соціального захисту послуговувалася урядовими, партійними постановами, що визначали категорії людей, на яких поширювалося соціальне обслуговування, що надавалось лише у стаціонарних закладах.

За словами британського фахівця Волтера Лоренца, "комуністичні режими схильні патологізувати соціальні проблеми", свідченням чого була відсутність нестаціонарних соціальних служб для багатьох груп населення. Люди похилого віку, інваліди або опинялися у великих будинках-інтернатах, які мали переважно медичну орієнтацію, або їх доглядали родичі. Тривалий час їм доводилося перебувати в госпіталях, психіатричних лікарнях. Дані про дитячу смертність, злочинність, наркоманію було засекречено[7].

Суттєві зміни в соціальній сфері почалися у 80-ті роки XX ст. Пов'язані вони передусім із формуванням нових державних соціальних служб, призначених для надання послуг за місцем проживання. Так, у 1985 р. Міністерство соціального забезпечення УРСР зініціювало експеримент із соціально-побутового обслуговування самотніх непрацездатних престарілих громадян, які потребували стороннього догляду та допомоги в домашніх умовах. До експерименту було залучено працівників будинків-інтернатів Вінницької, Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Львівської областей і м. Києва. Було створено 10 спеціалізованих служб, а також налагоджено необхідну професійну підготовку. Крім того, розроблено тимчасове положення про організацію надомного обслуговування, посадові інструкції, необхідні форми обліку роботи і звітності. Експеримент засвідчив ефективність спеціалізованих служб, утри­мання яких обійшлося для держави в 10 разів дешевше, ніж утримання самотніх пенсіонерів у будинках-інтернатах. Для розвитку цієї практики у 1987 р. затверджено Типові положення про територіальний центр соціального обслуговування пенсіонерів і відділення соціальної допомоги вдома. Того ж року взято на облік 186 тис. самотніх непрацездатних громадян, котрі пот­ребували стороннього догляду та допомоги в домашніх умовах. У державному класифікаторі було зафіксовано професію "Соціальний робітник" (робітнича посада, що не потребує особливих умінь і навичок). На той час соціального працівника ще не сприймали як людину високого рівня знань з проблем запобігання, нейтралізації та усунення соціальних проблем.

Із початком перебудови набули гласності соціальні проблеми в суспільстві та почалося проникнення із Заходу інформації про концепцію соціальної роботи як важливого інституту громадянського суспільства, посилилася увага до соціально-психологічних проблем і методів їх розв'язання.

1.2 Соціальна робота як самостійна професійна діяльність

Як самостійний вид професійної діяльності соціальну роботу на вітчизняному просторі було конституйовано Постановою Держкомпраці СРСР від 23 квітня 1991 р. "Про доповнення в Кваліфікаційний довідник посад керівників, спеціалістів і службовців", згідно з якою до довідника було внесено кваліфікаційну характеристику "спеціаліст із соціальної роботи", яка є рівнозначною прийнятій у світі посаді "соціальний працівник". Тоді було відкрито нову спеціальність: 04.02 "соціальна робота", підготовку з якої розпочали вищі і середні спеціальні навчальні заклади (наказ Держкомосвіти СРСР від 7 серпня 1991 р. № 376), затверджено відповідні навчальні плани.

Із проголошенням незалежності України почалося реформування системи соціального забезпечення, створення власної моделі соціального захисту і розвитку громадянського суспільства. Однак ця робота не отримала належного розвитку, що спричинено недостатньою увагою до проблем соціальної сфери, ефективного використання одного із головних її інструментів -- професійної соціальної роботи як засобу реалізації соціальної політики держави[3].

Попри суттєві організаційні й фінансові труднощі протягом 90-х років XX ст., майже у кожному районі було створено територіальні центри з обслуговування самотніх людей похилого віку та інвалідів. Набули поширення соціальні служби для молоді, які здебільшого орієнтуються на соціальну педагогіку і масову роботу. Однак донедавна ніхто із співробітників цих соціальних служб не мав ґрунтовної фахової освіти соціального працівника чи соціального педагога.

Одночасно відроджувалися благодійність і волонтерство, розвивалися громадські організації і групи самодопомоги. Передусім створювалися клуби і денні центри для дітей-інвалідів та їхніх батьків, людей із проблемами психічного здоров'я, наркозалежних осіб та їхніх родичів тощо. У середині 90-х років формувалися недержавні соціальні служби у громадах (хеседи, котрі обслуговують людей літнього віку в єврейських громадах; київська організація "Джерела", що займається доглядом у громаді людей із розумовою відсталістю).

Об'єктивна необхідність у підготовці соціальних працівників матеріалізувалася у запровадженні відповідної навчальної дисципліни (1991 p.). Загалом цей факт можна вважати результатом діяльності Тимчасового науково-дослідницького колективу (ТНДК) "Школа -- мікрорайон", створеного у 1989 р. Академією педагогічних наук і Державним комітетом народної освіти СРСР. Активну участь у роботі цього колективу брала група соціальних педагогів із м. Донецька, яку очолював В. Сидоров. Значною мірою завдяки йому було відкрито у Донецькому державному університеті факультет перепідготовки соціальних педагогів і соціальних працівників (1992 p.).

Через рік почалася робота з відкриття цієї спеціальності в Національному університеті "Києво-Могилянська академія". У цей час в Україні діяла програма "Трансформація гуманітарної освіти в Україні", впроваджена Міжнародним фондом "Відродження". До її реалізації були залучені британський фахівець Т. Шанін, правозахисник, виконавчий секретар Асоціації психіатрів України С. Глузман. Саме завдяки старанням Асоціації було видано переклади закордонних книжок із соціальної роботи, за якими дотепер викладають у багатьох навчальних закладах[5].

На становлення соціальної роботи як навчальної дисципліни вплинула реалізація україно-британо-португальського проекту ТЕМПУС-ТАСІС "Соціальна робота в Україні". Завдяки гранту Європейського союзу було відкрито першу в Україні Школу соціальної роботи Києво-Могилянської академії, яка нині носить ім'я її засновника і першого керівника Володимира Полтавця (1941--1999). У ній викладали відомі європейські фахівці із соціальної роботи Шуламіт Рамон, Стівен Шар-доу, Фернанда Родрігес та ін. Підтримка проекту на урядовому рівні сприяла інституціалізації соціальної роботи як навчальної дисципліни.

Процес утвердження фахових підходів у соціальній сфері на перших порах відбувався за активної участі західних фондів-донорів. Так, україно-фінсько-голландський проект ТАСІС Європейського союзу "Соціальний захист в Україні" (в 1996--1998 pp.) передбачав розвиток освіти в соціальній сфері. Завдяки йому в Чернігівському юридичному коледжі було запроваджено спеціальність із соціальної роботи (у 1997 р. -- на рівні молодшого спеціаліста, у 1999 р. -- на рівні бакалавра). Цей проект підтримував також і розвиток післядипломної освіти (курси підвищення кваліфікації керівного складу системи соціального захисту), для чого у Харківській філії Академії державного управління при Президенті України було створено програму з менеджменту соціального захисту. У 1997--2000 pp. тривала реалізація україно-шведського проекту, спрямованого на створення моделі підготовки соціальних працівників базового рівня (пілотні курси було проведено в кількох областях України, а підсумком проекту стало видання навчального посібника для них.

1.3 Сучасні умови соціальної роботи

На початку XXI ст. в Україні сформовано кількарівневу систему підготовки соціальних працівників. Однак за відсутності національної фахової громадської організації, яка б опікувалась стандартами освіти, структура і зміст навчальних планів у різних закладах варіюються. Певну координуючу роль в об'єднанні зусиль українських викладачів соціальної роботи відіграв україно-британо-бельгійський проект ТЕМПУС-ТАСІС щодо створення мережі навчальних закладів з підготовки соціальних працівників, який було реалізовано на базі кафедри соціальної роботи Ужгородського державного університету. Чимало старань щодо підвищення кваліфікації і згуртування українських викладачів виявив під час реалізації своїх проектів у співпраці з різними міжнародними організаціями Дитячий християнський фонд[1].

За останнє десятиріччя налагоджено випуск україномовної фахової літератури (підручників, посібників, монографій), наукових і науково-популярних періодичних видань. З 1997 р. виходить журнал "Соціальна політика і соціальна робота", згодом було засновано журнали "Практична психологія і соціальна робота", "Соціальна робота в Україні: теорія і практика". Міністерство праці та соціальної політики України випускає відомчі видання "Україна: аспекти праці", "Охорона праці", "Соціальний захист".

У 1999 р. Указом Президента України встановлено професійне свято -- День працівника соціальної сфери (перша неділя листопада).

Правове й законодавче закріплення соціальної роботи як фаху в Україні відбулося завдяки ухваленню законів "Про соціальну роботу з дітьми та молоддю" (2001 p.), "Про соціальні послуги" (2003 p.), внесенню відповідних посад до державного класифікатора професій, розробленню стандартів надання соціальних послуг.

Наприкінці 2003 р. ухвалено Етичний кодекс спеціалістів із соціальної роботи України, який мають засвоїти соціальні працівники. Процес професіоналізації соціальної роботи не може обминути етап затвердження етичного кодексу професії, ратифікації міжнародної Декларації етичних принципів і стандартів соціальної роботи. Без цього неможливе самоусвідомлення соціальних працівників як представників окремого фаху.

Як стверджується в короткому енциклопедичному словнику "Соціальна робота", концептуальні теоретичні, ідеологічні, філософські, методологічні орієнтири соціальної роботи в Україні на сучасному етапі задає зарубіжний досвід. Однак конкретне здійснення соціальної роботи має узгоджуватися з національними традиціями, ментальністю народу, а тому запозичені методики слід адаптувати до українського контексту. Це повинні враховувати викладачі соціальної роботи і практичні працівники.

З огляду на етапи становлення фахової соціальної роботи (перетворення діяльності на основне заняття для групи людей; організація профільних навчальних закладів; формування професійної асоціації), Україна повторює той шлях, який розвинуті країни подолали майже сторіччя тому. На рубежі XX--XXI ст. в Україні почали свою роботу фахові утворення (Асоціація соціальних педагогів і працівників соціальної сфери, Ліга соціальних працівників України, координаційна рада "Хесед-Україна" та ін.), однак поки що не створено єдиної національної організації, чий авторитет визнавали б представники фаху, органи державної влади, громадські організації[3].

Загалом соціальна робота в Україні перебуває на етапі становлення, як і вся система соціальних служб, правове забезпечення соціальних гарантій та громадянське суспільство, частиною якого вона є.

Розділ 2. Особливості роботи відділень соціальної роботи вдома

2.1 Завдання та функції відділень

Відділення соціальної роботи вдома є структурним підрозділом певного територіального центру, створюється та ліквідується за рішенням директора департаменту праці та соціального захисту населення за пропозицією певного територіального центру по соціальному обслуговуванню незахищених верств населення.

Відділення соціальної роботи вдома здійснює свою діяльність на основі положення, яке визначає основні завдання, функції, права і відповідальність відділення по наданню соціальної допомоги вдома, а також взаємовідносин відділення з іншими підрозділами по соціальному обслуговуванню незахищених верств населення.

Відділення соціальної допомоги вдома в своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, Указами і розпорядженнями Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, рішеннями міської ради, її виконавчого комітету, розпорядженнями міського голови, наказами Міністерства праці та соціальної політики України і головного управління праці та соціального захисту населення облдержадміністрації стосовно виконання державних програм по соціальному захисту (в межах своїх повноважень), іншими нормативно - правовими актами, а також правилами внутрішнього трудового розпорядку, наказами і розпорядженнями керівника та Положенням про роботу відділення соціальної допомоги вдома.

Відділення по наданню соціальної допомоги вдома очолює завідувач відділення.

На період відсутності завідувача відділення (відпустка, відрядження, хвороба тощо) його обов'язки виконує інша особа, за наказом високопосадової особи[1].

Усі працівники відділення призначаються на посаду та звільняються з посади директором центру, за пропозицією начальника центру, в порядку передбаченому правилами внутрішнього розпорядку та чинним законодавством.

Відділення соціальної допомоги вдома організує свою роботу на основі одноособовості з установленням персональної відповідальності працівників відділення за стан справ на дорученій ділянці роботи, виконання ними певних завдань і функцій.

Одноособовість поєднується з колегіальним обговоренням питань, що входять до компетенції відділення.

Відділення соціальної допомоги вдома не є юридичною особою і не має свого розрахункового рахунку.

Завдання

Основними завданнями відділення по наданню соціальної допомоги вдома є:

- Забезпечення комплексу робіт по догляду за одинокими та одиноко-проживаючими непрацездатними громадянами похилого віку та інвалідами на певній території;

- Створення умов для надання якісних соціальних послуг непрацездатним громадянам та інвалідам;

- Забезпечення надання соціальної допомоги та підтримки життєдіяльності підопічних, що перебувають на надомному обслуговуванні у відділі;

- Здійснення контролю за якістю обслуговування одиноких, одиноко-проживаючих непрацездатних громадян та інвалідів[10].

Функції

Спільно з лікувальними закладами, житлово-комунальними службами, громадськими організаціями виявляє самотніх непрацездатних громадян похилого віку та інвалідів, обстежує матеріально-побутові умови їх проживання, визначає потреби в одержанні соціально-побутової допомоги, а також встановлює зв'язок з підприємствами, установами, організаціями з питань соціального обслуговування одиноких, одиноко-проживаючих непрацездатних громадян та інвалідів.

На підставі зазначених у медичній карті висновків лікарів про ступінь втрати здатності до самообслуговування, надає одиноким, одиноко-проживаючим непрацездатним громадянам та інвалідам послуги, передбачені договором, укладеним між одиноким, одиноко-проживаючим непрацездатним громадянином та відділенням, зокрема щодо:

- Доставки та придбання, за кошти одиноких, одиноко-проживаючих непрацездатних громадян, товарів в магазині або на ринку, приготування їжі, годування, миття посуду, доставка книг, газет, журналів тощо;

- Виклику лікаря, придбання та доставки медикаментів, надання першої медичної допомоги, допомоги в гігієні, допомоги в проведенні періодичних медичних оглядів та госпіталізації, відвідування хворих, організації проведення консультацій;

- Допомоги у прибиранні приміщень, пранні білизни, забезпеченні паливом, транспортом;

- Доставка до відділення соціально-побутової реабілітації одягу і білизни підопічних - для ремонту та прання;

- Оформлення документів на отримання субсидій по оплаті житлово-комунальних послуг, оплата платежів;

- Проведення бесіди з підопічними, читання преси;

- Оформлення документів на санаторно-курортне лікування, влаштовування до будинку інтернату для громадян похилого віку та інвалідів;

- Організація надання необхідних видів протезно-ортопедичної допомоги;

- Оформлення замовлень та організація контролю за своєчасним і якісним наданням послуг підприємствами торгівлі, громадського харчування, побуту, зв'язку, службами житлово-комунального господарства, закладами культури тощо;

- Встановлення і підтримання зв'язків з підприємствами, установами, організаціями, де колись працювали обслуговуванні громадяни, для надання їм допомоги;

- Надання допомоги місцевим органам виконавчої влади в організації виконання ритуальних послуг[10].

2.2 Права та відповідальність працівників

Умови прийняття на обслуговування:

Відділення приймає на обслуговування одиноких, одиноко-проживаючих непрацездатних громадян, в тому числі одинокі бездітні подружні пари та одиноких інвалідів І і ІІ груп незалежно від віку, які втратили здатність до самообслуговування і за висновками медичного закладу потребують соціально-побутового обслуговування в домашніх умовах.

В окремих випадках відділення може приймати на обслуговування непрацездатних громадян, що мають працездатних дітей або родичів, які відповідно до чинного законодавства зобов'язані їх утримувати, але з поважних причин не мають можливості здійснювати за ними догляд (проживають в іншому населеному пункті або окремо, і за станом здоров'я або через територіальну віддаленість не можуть надавати допомогу батькам, знаходяться у відрядженні, на лікуванні тощо). У таких випадках непрацездатні громадяни, які отримують пенсію в мінімальних розмірах обслуговуються безкоштовно. А ті з них, які отримують пенсію у розмірі більшому від мінімального, вносять оплату у розмірі 5% від отримуваної пенсії. У деяких випадках при наявності певних поважних причин громадяни можуть бути звільнені від сплати за обслуговування наказом директора центру по соціальному обслуговуванню незахищених верств населення.

Між одиноким або одиноко-проживаючим непрацездатним громадянином і відділенням укладається договір, в якому передбачаються види послуг, що надаватимуться соціальним працівником, обумовлюються умови, періодичність і термін їх надання.

Соціальний робітник відділення, за висновками лікарів про стан здоров'я особи (у медичній карті) та згідно з умовами договору, не менше двох разів на тиждень відвідує закріплених за ним громадян і надає передбачені договором послуги, виявляє додаткові потреби, вживає заходи щодо їх виконання[1].

На громадян, які приймаються на обслуговування відділенням, оформляється особова справа, яка складається з таких документів:

- наказ;

- особиста заява;

- акт обстеження матеріально-побутових умов;

- довідка про склад сім'ї;

- карта медичного догляду;

- ксерокопія документів підтверджуючих право на пільги;

- договір між громадянином і відділенням про надання послуг;

- калькуляція витрат робочого часу.

Особа, яка знаходиться на надомному обслуговуванні повинна мати вдома один екземпляр договору та робочий зошит, до якого соціальним робітником заноситься інформація про надані послуги, в день відвідування.

Протипоказаннями для прийняття на надомне обслуговування є наявність у громадянина інфекційних, онкологічних захворювань IV клінічної групи, СНІДу, захворювань на наркоманію, алкоголізм, психічних захворювань.

Обслуговування громадян припиняється за рішенням комісії за поданням завідуючого відділенням у разі:

- покрашення стану здоров'я громадянина відповідно до висновків лікарів закладів охорони здоров'я (медичної карти);

- встановлення наявності у громадянина працездатних дітей, які відповідно до чинного законодавства зобов'язані його доглядати, проживають в одному й тому ж населеному пункті, або разом з ним і не мають поважних причин для звільнення від обов'язків щодо догляду за ним;

- направлення громадянина до стаціонарного відділення, будинку-інтернату для громадян похилого віку, пансіонату, психоневрологічного інтернату, будинку для ветеранів та інших установ;

- постійного порушення громадського порядку, вживання алкоголю, наркотичних та інших препаратів;

- неодноразове порушення умов Договору про обслуговування, непристойне та неповажне ставлення до обслуговуючого персоналу;

- переїзду на нове місце проживання;

- виявлення протипоказань для обслуговування;

- смерті громадянина.

Про прийняття на обслуговування, або зняття з обслуговування видається наказ міського територіального центру. Тимчасове припинення обслуговування громадян затверджується розпорядженням начальника відповідного центру соціальної допомоги вдома.

Права

Працівники відділення мають право:

- одержувати в установленому чинним законодавством порядку від місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій всіх форм власності інформацію, документи та інші матеріали, необхідні для виконання покладених на них завдань;

- вносити пропозиції щодо покращення роботи з питань соціального захисту населення до закладів районного та міського рівнів;

- підвищувати свій професійний рівень;

- відмовитись від дорученої роботи, яка може мати небезпеку для особистого життя, здоров'я[1].

Відповідальність

Працівники відділення несуть персональну відповідальність за:

- своєчасне та якісне виконання основних завдань, викладених у Положенні відділень соціальної допомоги вдома;

- дотримання трудової та виконавчої дисципліни та правил внутрішнього трудового розпорядку;

- стан охорони праці та дотримання техніки безпеки.

Взаємодія з іншими підрозділами

Відділення по наданню соціальної допомоги вдома взаємодіє з департаментом праці та соціального захисту населення та з іншими структурними підрозділами територіального центру по соціальному обслуговуванню незахищених верств населення з питань отримання:

- актів обстежень, які проводяться відділенням по наданню матеріальної та натуральної допомоги;

- інформації про виконання послуг, що надаються відділеннями медико-соціальної реабілітації пенсіонерів та інвалідів та соціально-побутової реабілітації;

- копії протоколів та наказів про прийняття на надомне обслуговування або зняття з надомного обслуговування;

А також надання:

- інформації про стан роботи відділення;

- планів роботи відділення;

- звітів з питань надомного обслуговування.

Висновки

Системна криза сучасного суспільства, дестабілізація більшості його соціально-економічних структур, невизначеність найближчих і віддалених перспектив обумовлюють особливу увагу до питань соціального захисту населення. Зниження здоров'я населення виводить на перший план проблему реорганізації медико-соціальної допомоги.

У реабілітації інвалідів і осіб літнього і старечого віку досягнуті певні успіхи, але ця проблема вимагає вирішення ще багатьох завдань організаційного і методичного порядку. Але вже зроблені кроки по впровадженню соціальної роботи в Центрах соціального обслуговування, що вселяє надію на те, що з часом вона займе покладене нею місце і стане невід'ємною частиною в процесі повноцінної реабілітації громадян літнього і старечого віку, інвалідів. Хочеться сподіватися, що ефективність соціальної роботи в подальшому лише підвищуватиметься, і діяльність фахівців стане невід'ємною частиною допомоги особам, що настільки потребують підтримки.

Сучасне полягання в структурі соціальних служб служить передумовою для створення нових форм і методів роботи. Для успішного вирішення завдань необхідно значно розширити і поліпшити систему реабілітації. Старі методи і форми організації лікувального процесу не задовольняють ні хворих, ні їх родичів, хворі вважають за краще лікуватися в поліклініках, стаціонарах або у домашніх умовах.

Недостатність медико-соціальних послуг, що надаються, накладає відбиток на ефективність всіх реабілітаційних заходів. Виявлення основних протиріч між що реально склався практикою медико-соціальною реабілітації і потребами клієнтів, вище описаних категорій, є актуальним завданням на сьогоднішній день, особливо для установах соціальною захисту.

Список використаної літератури

1. Димитрова Л. М. Соціальна робота: логіка розвитку // Соціальна робота в Україні: теорія і практика. -- 2003. -- № 1.

2. Кікало А. В. Еволюція методології в соціальній роботі // Соціальна робота: теорія, досвід, перспективи // 36. міжн. наук.-практ. конф. -- Ужгород: УжДУ, 1998. -- Т. 1.

3. Козлов А. А. Социальная работа за рубежом // Сб. научн. очер­ков. -- М.: Флинта, 1988.

4. Лукашевич М. П., Мигович І. і. Теорія і методи соціальної роботи. -- К.: МАУП, 2002.

5. Александрова М.Д. Проблемы социальной и психологической/

6. Бочарова В.Г. Педагогика социальной работы. - М.:Аргус, 1994.

7. Григорьев С.И., Гусляков Л.Г., Ельчанинов В.А. Теория и методология социальной работы. - М.: 1994.

8. Губачев Ю.Н., Макиенко В.В. Гериатрические проблемы семейной медицины - СПб., 2000.

9. Государство и малоимущие: на чём останавливается социальная помощь. //Человек и труд, 2002 №1 с. 35 - 37.

10. Григорьев С.И., Гуслякова Л.Г. Социология для социальной работы. Учеб. пособие для студ. Вузов2-е издание доп., перераб. - М.: Издательский дом МАГИСТР - ПРЕСС, 2002. -164с.

11. Гуманистически подход к охране здоров'я / Под общ. ред. Н. Берковитц. - М.: Аспект Пресс, 1998. - 254с.

12. Гурович И. Социальная реабилитация психически больных//Врач. - 1995. - №2. - С.34-37.

13. Селівачов М. Українська народна орнаментика ХІХ-ХХ ст. (іконографія, номінація, стилістика, типологія). Дис.док. мистецтвознавства. . К.: вид-во НАН України, 1996. - 421 с.

Размещено на Allbest.ru