Жінка у радянському соціокультурному просторі 1930-х рр.: гендерний аспект української урбанізації

На думку багатьох сучасних дослідників в Україні нормальний процес перетворення етносу в модерну націю, що відбувався у другій половині ХІХ - на початку ХХ століть, було суттєво загальмовано, або й зупинено деформованим процесом модернізації, впроваджуваним на рівні державної політики Радянським Союзом як процес індустріалізації та мілітаризації [5, с. 13]. Об'єктивним наслідком модернізації стали урбанізаційні процеси, в результаті яких промислове місто стає виразником нової «пролетарської» культури, нової світоглядної системи, моралі, духовних цінностей, стилю життя, що активно впроваджувались як загальна норма на всіх рівнях українського суспільства. Містам відводилася також роль «плавильного котла» для формування «радянського народу» [6]. Наслідки ж штучного творення «нової етнічної» спільноти українці відчувають й на 13 році незалежності, що вимагає серйозного аналізу процесів, негативні наслідки яких мають бути подолані якомога раніше. Враховуючи, що статус української жінки у суспільстві безперечно завжди був важливим фактором формування національної психіки, необхідно звернутися до вивчення змін, що відбулися з ним у добу кардинальних соціокультурних перетворень.

Довгий час жіноча проблематика у вітчизняних дослідженнях піднімалась у вигляді доповнення «загальної» історії жіночими постатями або темами (трудовий героїзм українських жінок, історія жіночого соціал-демократичного руху), що висвітлювались у руслі пануючої ідеології [3, с. 4]. Аналіз української гендерної культури, історичних явищ та процесів з точки зору гендеру був відсутній. Цей вакуум сьогодні став причиною зростання зацікавленості гендерними проблемами з боку не тільки фахівців [1; 8; 13], але й широкого загалу в межах всього пострадянського простору. Проте у сучасних працях українських дослідників недостатньо уваги приділяється історичним трансформаціям чоловічих та жіночих ролей у суспільстві.

Гендер визначається як соціально сконструйовані ролі та обов'язки жінок та чоловіків, їх соціально-рольовий статус. У концепцію ґендера також включають можливі характеристики, здібності та типову поведінку, притаманну жіночому та чоловічому роду [1]. Ці ролі та обов'язки підвладні зміні з часом, залежні від особливостей культури та соціально-економічних відносин. В Україні вони зазнали значних змін під впливом умов, в яких опинилась більша частина українців у кінці 20-х - 30 х. рр. ХХ ст. Соціокультурні перетворення, яких зазнало населення республіки в добу модернізації не могли не накласти відбиток на всю царину міжособистісних стосунків. У цей час, не в останню чергу завдяки ідеології, змінюється модель соціальної поведінки жінок, спосіб їх соціального позиціонування.

Рівноправ'я чоловіків і жінок, якого прагнули найбільш прогресивні політичні сили всіх країн Європи, після Лютневої революції стало реальністю. Формально зрівняння в правах проголошувалося Конституціями союзних республік, які гарантували жінкам право голосу, право на навчання, отримання вищої освіти, право на працю і відпочинок тощо. Сакраментальна фраза В.Леніна про кухарку, що в принципі може керувати державою, надала жінкам могутнього стимулу для особистого професійного вдосконалення - подолання неписемності, отримання освіти, кар'єрного зростання. В очах жінок, що до революції мали обмежені громадянські права, емансипаційні зрушення практично сакралізували нову владу, що надала їм нечувані до того можливості.

Уже в перші роки радянської влади провідними ідеологами більшовизму була усвідомлена і з марксистських позицій обґрунтована необхідність застосування під час індустріалізації жіночої робочої сили в суспільному виробництві. При цьому наголошувалося, що «домашнє господарство здебільшого є найбільш дикою і найбільш тяжкою працею, яку здійснює жінка», і, що «ця праця… не містить у собі нічого, що скільки-небудь сприяло б розвиткові жінки» [12, с. 188]. Проте у 1930-х рр. почалося залучення радянською державою жінок до праці ще більш «дикої», обтяжливої і нежіночої. Оскільки потреба в жіночих руках з'явилась в умовах відсутності часу і коштів на адаптацію традиційно чоловічих робочих місць під фізіологічні та психологічні особливості жінок, саме в цей час з'являються жінки-вантажниці, відкотчиці у шахтах тощо. Отже, ставлячи перед країною завдання залучити додаткові ресурси, потрібні індустріалізації, вождь кривив душею, обіцяючи жінкам звільнення. Саме у добу модернізації найбільш рельєфно проступили істотні чинники обмеження, звуження соціальної ролі жінки, перепони для формування справжньої феміністської свідомості.

Якщо в 1929 р. жіноча праця у промисловості дорівнювала 9-15% у різних галузях [17], то в 1940 р. - вже 41% [7, с. 319]. За переписом 1939 р. серед городянок відсоток працюючих у промисловості, будівництві, сфері транспорту, торгівлі, просвіти, охорони здоров'я та ін. складав 40,1% [15, с. 40]. 56,01% жінок у містах складали робітниці, 33,19% - службовці, тільки 0,03% не працювало [15, с. 38]. Найбільш високі показники жіночої зайнятості були серед працівників закладів громадського харчування - 88,2%, медиків - 86,0%, у текстильній промисловості - 83,2%, діловодів (секретарів) - 74,3%, [15, с. 41-68], тобто у галузях, що відповідали традиційним заняттям жінки і не потребували додаткового залучення її інтелектуальних та творчих здібностей, вміння приймати рішення, вирішувати проблеми тощо. Але, в той же час, серед партійних керівників жінки складали лише 9,6%, серед юристів - 11,2% (менше ніж серед робітників фізичної праці - 27,2% та гірників - 12,4%). Статистика свідчить, що міських жінок із середньою освітою нараховувалося 156,6 на 1000 городян, у той час як чоловіків - 178,1, вища ж освіта взагалі демонструє подвійну різницю - 10,4 жінок і 21,3 чоловіків. Трохи вищими за середні були ці показники у великих містах - Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ. На периферії ж шансів зайняти керівні посади жінки практично не мали. Це важко пояснити нижчим за чоловічий рівнем освіти серед жінок, оскільки загальновідомим є факт, що серед керівництва республікою зустрічались особи, що взагалі не мали й закінченої середньої освіти, а показник рівня писемності серед жінок був не набагато меншим (85% проти 97% [15, с. 10]). Отже, незважаючи на проголошуване рівноправ'я чоловіків та жінок, що базувалося на марксистських догмах, які насправді вимагали не так рівності, як соціалізації домашніх обов'язків, картина чоловічого домінування в органах влади і на керівних посадах у промисловості залишалась реальністю.

Радянське керівництво поставило розв'язання специфічно статевих проблем у залежність від політичного та економічного порядку денного, як його розуміють власне чоловіки. Навіть медики пішли назустріч державі, знявши заборону на виконання шкідливих для жінки робіт, давши дозвіл навіть на використання жінок у вугільній промисловості. Складається враження, що рівноправ'я радянськими урядовцями досягалося шляхом скасування біологічної відмінності статей, яка відходила на другий план у порівнянні із планами п'ятирічок. У 1931 р. Наркомат праці до переліку професій, де необхідно було замінити чоловічу працю жіночою, додав токарів, фрезерувальників, свердлувальників, штампувальників, електрозварювальників, машиністів електровозів, вантажників тощо [4, с. 12-19]. І навіть ті заборони, що залишалися ще в деяких галузях, керівництво порушувало, коли зіштовхувалося з нестачею робітників. Тільки у 1935 р. спеціальною перевіркою на шахтах Донбасу встановлено, що 26 % працюючих жінок використовували на заборонених підземних роботах [10, с. 113-114]. Такі факти символізували перемогу феміністичної ідеї навиворіт. Очевидно, що зовсім не було необхідності відправляти жінку до шахти, щоб вона відчула, що не є нижчою істотою порівняно з чоловіком. Навпаки, зустрічаючи на робочому місці жінку, що спритно володіла кайлом, пересічний чоловік позбувався будь-якої поваги до неї.

Жіноче політичне, культурне, соціальне місце у міському середовищі залишалося визначеним у системі координат патріархального світогляду, хоча і суттєво деформованого. Це доводять насамперед факти дискримінації, якої зазнавали працюючі жінки від колег-чоловіків. Нерідкими були випадки, коли жінкам надавали нижчого розряду, не враховували стаж, штучно занижували виконану норму, постачали спецодягом в останню чергу, не рахувалися з вагітністю, що призводило до трагічних наслідків, позбавляли відпустки, примушували до інтимних стосунків, не говорячи вже про вражаючі факти відкритого насильства [16; 19; 20]. Попри пропаганду рівності, більшість чоловіків розглядало жінку саме як сексуальний об'єкт, що після «звільнення» тільки набув доступності. Все це зайвий раз демонструє низький культурний рівень частини чоловічого населення, що втратило моральні орієнтири, повагу до жінки, і, певною мірою, розуміння власної чоловічої ролі - її захисника і опори.

Загальні суспільно-політичні перетворення потягли за собою й зміну цінностей. Традиційні цінності поступово відсувалися на задній план. Сім'я вже не вважалася першочерговою для жіночого успіху. Спочатку революція, громадянська війна, потім свідома політика держави (розкуркулення, голодомор, масові депортації, репресії) - усі ці фактори зруйнували велику кількість сімей, суспільство поступово звикало до такого розповсюдженого на той час явища як «неповна родина». У радянському кіно тема сім'ї поступово витісняється. Тихі сімейні радощі не є актуальними для нової жінки. Героїні знаходять собі родину в колективі на заводі, фабриці, де їх названими батьками стають бригадири, майстри, навіть директори заводів, обов'язково члени партії. Один із типових зразків тогочасної радянської кінопродукції, за допомогою якої держава виховувала нову молодь, - фільм Г.Александрова «Світлий шлях», розповідав про кар'єрний злет простої радянської дівчини. Радянська ідеологічна машина виробила образ радянської жінки, що в цей час набув великої популярності - це типова Попелюшка, яка досягла успіху завдяки працелюбності. Цей образ міг претендувати на масовість, життя такої Попелюшки поставало перед читачками радянської преси просто казковим, для досягнення такого виду успіху були важливі не зовнішні якості, а професійні (у більшості - героїчне виконання малоінтелектуальної праці свинарки, токаря, ткалі тощо). Швидке впровадження у масову свідомість символу успіху, що полягав у кар'єрі, роботі на виробництві, ударництві та стаханівських методах праці тощо, було результатом постійної пропаганди на кшталт гасла «Геть кухонне рабство!», й того способу життя, який вела більшість жінок до революції.

Певна емансипація була одним із небагатьох позитивних наслідків соціально-культурних змін 1930-х рр., але одночасно та форма, в якій вона відбувалась, покликала зміни в сімейному вихованні, що традиційно несло новим поколінням духовні засади батьківського світогляду. Значне залучення жінок до промислового виробництва, на підприємства, де вони виконували важку працю, виходячи на роботу у кілька змін, спричинило появу подвійного тягаря, бо домашня праця продовжувала залишатися їх обов'язком, оскільки обіцянки влади звільнити жінок постійно наражались на гостру нестачу коштів на будівництво пралень, фабрик-кухонь, закладів громадського харчування тощо. Тепер на виховання дітей у матерів, яких держава змусила працювати (у 1932 р. домогосподарки, молодші за 56 років позбавлялися продовольчих карток [14, 148]), майже не було часу й відповідно вони перекладали цю функцію на державу, яка тепер мала більше можливостей вести політвиховну роботу з дітьми й відповідно виховувати з них справжніх «будівників соціалізму».

Найбільше соціальні зміни торкнулися молодих дівчат. Статистика доводить, що серед працюючих жінок домінувала категорія від 18 до 22 років - 42% всіх робітниць, чоловіків же цієї категорії налічувалось лише 19,2% [18]. Головним джерелом поповнення жіночих кадрів на виробництві були міські жінки: дружини і доньки робітників. Саме городянки віддавали перевагу підприємствам важкої промисловості. Сільські дівчата виїжджали із села в меншій кількості, у місті ж - або влаштовувалися на підприємства легкої та харчової промисловості, або вступали до навчальних закладів [2, 35]. Такий факт демонструє більшу традиційність української селянської свідомості.

Необхідно відзначити, що сама влада перестала загравати із жінками як тільки з'явилась можливість знехтувати всіма обіцяними правами і свободами. Право жінки розпоряджатися своїм тілом, проголошене радянською владою після революції, було розтоптане законом про заборону абортів у 1935 р., який знов-таки демонстрував не пильнування держави за рівнем моралі у суспільстві, а лише прагматичну мету - хоч би у такий спосіб підняти народжуваність у країні і приховати наслідки терору щодо власного народу напередодні Всесоюзного перепису населення. Немовби отямившись, влада починає активну пропаганду захисту «соціалістичної сім'ї», оскільки вона нібито докорінним чином відрізняється від буржуазної, якій ще у 20-х рр. на мітингах пропонували нанести «останнього удару, зруйнувавши сімейне вогнище» [11, с. 26]. У другій половині 30-х рр. дещо змінюється радянська риторика, яка починає застосовувати патріархальні символи для навіювання жінкам упокорення їхнім «природним» приватним та суспільним ролям. З'являється новітня радянська «ікона» жіночності, що поєднує образи жінки-стаханівки й жінки-матері, яка народжує здорових дітей для соціалістично-утопічного майбутнього. Цей образ переконував у можливості поєднання традиційно чоловічих занять із традиційно жіночою природою. Жінка, що виконувала фізичну працю нарівні з чоловіком, до того ж народжувала рідній державі достатню кількість майбутніх громадян, відчуваючи при цьому велику вдячність владі за цілковите «звільнення», була ідеальним варіантом вирішення багатьох нагальних проблем.

Говорячи про місце жінки в тогочасному суспільстві, необхідно, враховуючи труднощі повсякденного життя українських городян 30-х рр., зробити висновок, що головна роль і завдання жінки, попри пропаганду, полягали в тому, щоб навчитися якомога скоріше й ефективніше вирішувати різноманітні побутові проблеми, з якими кожна родина регулярно зіштовхувалася: заробляти гроші, коли чоловічого прибутку не вистачало, легально або «по блату» діставати продукти харчування, знати де, коли і яким шляхом отримати промислові товари, налагодити більш-менш затишне і зручне життя у нелюдських умовах бараку або комунальної квартири, знайшовши спільну мову із сусідами, більшість із яких ставилася один до одного негативно, тощо.

Наслідки загальної зміни соціокультурної ситуації далися взнаки саме в містах, де можна було спостерігати сумну реальність 30-х років: войовничу антирелігійність, русифікацію, безкультур'я, що панувало серед робітництва новобудов. Спогади сучасника змальовують враження колишнього сільського хлопця від зустрічі із «заробітчанським людом», що жив на Холодній горі - одному з районів Харкова, де «не бракувало й безпритульного й напівкримінального елементу» - щоденні вечірки з пияцтвом, нецензурними виразами, вільним поводженням із протилежною статтю [9, с. 83]. У великих промислових містах швидше відбувалася трансформація моралі й девальвація цінностей, набутих предками, і не останню чергу в цьому відігравали ті перетворення, яких зазнав стереотип жіночої поведінки в суспільстві. Доречним тут буде згадати цікаве свідчення, яке подає в своїх нарисах І. Качуровський, розповідаючи про воєнну добу: «Я не знаю, чи був десь на Україні випадок, я принаймні про таке ніколи не чув - щоб сільська дівка або молодиця, задля вигоди чи любові, пішла з німецьким солдатом. Натомість по містах дівчата й жінки - мов показилися. Кожна жіночка, чий чоловік не вернувся з фронту, а були такі, що й при чоловіках, шукала собі німця, а як не було, то хоч мадьяра» [Цит. за: 8]. Важко сказати, наскільки масовим було це явище, але такі випадки підтверджують думку, що міське і сільське населення істотно відрізнялось у своїх поглядах на мораль і пристойну поведінку.

Отже, у 1930-х рр. у системі міської культури важливим компонентом став новий соціально-рольовий статус жінки. Це була доба появи нових образів, що набували все більшої популярності. Причина їх привабливості корінилася в психологічній готовності жінки до «визволення» із таких, що стали для неї тісними, меж домашньої праці, до прояву соціальної активності і власної соціальної позиції. Не останню роль у прищепленні нових ідеалів відігравали і радянські засоби масової інформації. Нормою ставала ситуація, коли чим більш чоловічий вид праці засвоювали жінки, тим більша слава на них чекала. Традиційні уявлення про гендерну сегрегацію праці були розбиті вщент, економічно, психологічно та ідеологічно підготувавши заміщення чоловічих рук жіночими. Держава використовувала жіночий ентузіазм, що дозволяло вирішити велику кількість поточних проблем і завдань.

Сьогодні можна почути критику на адресу радянської системи та її відношення до жінки з боку двох різних таборів. Феміністки нарікають, що радянське суспільство попри проголошені революцією гасла залишилось у своїй основі глибоко патріархальним, і роль жінки в ньому була традиційною. Прибічники ж погляду на українську жінку як на берегиню домашнього вогнища - роль, що нібито притаманна їй одвічно, нарікають на те, що жінка була позбавлена можливості нормально виконувати свої біологічні функції. Ці аргументи звучать досить переконливо, але важливо розуміти, що та трансформація, яка після революції відбулась у свідомості жінки, в її погляді на себе, на своє місце в соціумі, була вже незворотньою і незупинною. Жінка повірила, що вона є повноправним і повноцінним членом суспільства, який здатний самостійно прогодувати себе і дітей, і жодні чоловічі презирливі погляди та принизливі зауваження щодо її можливостей не могли переконати її в іншому. Жінка віддала свої симпатії владі, що зробило останній велику послугу. Безперечним є також факт, що без готовності жінок замінити чоловіків у всіх сферах включно з армією, суспільству навряд чи вдалося б скоро подолати наслідки Другої світової війни. Але рівність статей у радянському варіанті попри безсумнівні досягнення мала й негативні наслідки: скорочення народжуваності, жіночі хвороби, нехтування материнськими обов'язками, зростання рівня жіночої агресивності, злочинності. Головною ж проблемою було те, що на довгі часи ідеалом жіночої соціальної активності стала жінка, що виконує традиційно чоловічу, іноді важку фізичну працю. Іншим боком проблеми була й певна втрата чоловіками розуміння власного місця в соціумі, який, хоч і залишався патріархальним, але вже містив у собі зародки конфлікту, що полягав у домінуванні слабких чоловіків над сильними жінками з усіма відповідними наслідками. В результаті перевантаження жінок у суспільстві сформувалась думка, що успішна кар'єра позбавляє жінку особистого життя, що жінка повинна обирати між професією і сімейними радощами.

Сучасна українська жінка теж знаходиться в полоні цього стереотипу, що заважає їй реалізуватись в обох напрямках. Цивілізоване суспільство, яким прагне стати і українська громадськість, повинно розуміти, що природа дала жінці набагато більші можливості, ніж ті, яких потребує суто фізична праця. Її інтелект, емоційність, творчий підхід до справ, в умовах відсутності зарахування домашньої праці до виключно жіночого обов'язку, можуть бути використані в різних сферах суспільного життя, особливо в тих, що потребують не так фізичної сили, як вільного часу і душевного комфорту - в науці, бізнесі, юриспруденції.

Література