Регулятивно-етнізуючі та соціалізуючі вияви традиційності

Побутова поведінка як форма прояву буденної свідомості людини, система організації та структурування. Етикет як метамова традиційно-побутової культури спілкування етносу. Вплив традиційності на поведінку людини як організуюча засада суспільства і держави.

Рубрика Социология и обществознание
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 12.09.2010
Размер файла 20,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Регулятивно-етнізуючі та соціалізуючі вияви традиційності

Побутова поведінка як найвиразніша форма прояву буденної свідомості людини належить до культурно-типологічних явищ і має виражені епохальні та етнічні риси, слабо усвідомлювані її носіями у межах власного етнічного середовища як найменш сигніфіковані. Проте слабо виражена знакова поведінка у побуті членів одного етносу є знаковою з погляду іноетнічного, маргінального, чи навіть окремих соціальних представників, що перебувають за рівнем належності до традиційності на полярно протилежних сторонах. Тут вирішальною є здатність поводити себе в аналогічних ситуаціях інакше.

Для розуміння складної картини традиціоналізованої поведінки важливою є теза про постійний розвиток, а, отже, варіабельність явища етнічного. В умовах масової урбанізації спостерігаються слабко пояснювані, на перший погляд, психічні процеси, коли «об'єктивні вияви етнічного немов би зникають, а такий його суб'єктивний (і найважливіший, за загальним визнанням) вияв, як етнічна самосвідомість, навпаки, зростає. Етнічне фіксується емпіричними дослідженнями там, де його, згідно з нашими старими мірками, вже не повинно було й бути» (Брунер Дж., 1977, с. 202).

Особливе місце у буденній поведінці відводиться системі організації та структурування. Йдеться про простір у межах можливостей уяви людини. Небо є безпосереднім учасником умоглядних конструкцій людини, обмежуючи можливість уяви у макросмічних виявах, а загадка начиння фольклорного образу «кінчика голки» є межею проникнення у глибини мікрокосму. Проксемічні дослідження, на жаль, уникають занурюватися у такі глибини рефлексій традиційності. Продуктивність й перспективність осмислення структури життєвого простору засвідчує розвідка М.Новикової «Фольклорна символіка: священний центр» (Новікова М., 1993). „Що спільного, - задається автор питанням, - між дубом на горі, під яким козаченьки йдуть, і казковою хаткою Баби Яги? Вогнищем в родових житлах часів трипільської культури і престолом у вівтарі християнської церкви? Між Кощієм Безсмертним у своєму замку - і Сталіним (усевидець, усезнавець і всемогутній - згідно з тоталітарною міфологією) у своєму кремлівському кабінеті?” Спільним є те, що все це, на думку автора, є символи центру. Сформувавшись у надрах міфосвідомості, символіка центру завжди орієнтувала доцентрово вектори поведінки. Вже своїм виникненням Центр набув символу якнайістотнішої для людини якості - магічності, ставши місцем вождів, князів, просто концентрацією чогось надвагомого, владного, сакрального. «Досить було червоному або золотому кольорові сприйняти атрибутику життєвої моці, світла, краси, щоб вони - зразу ж перекочували до Центру. Стали золотим вінцем і червоною стрічкою на голові у наших предків. Золотим волоссям на статуї Перуна - і золотим німбом християнських святих. Червоними «імператорськими» чобітками покровительки Київської Русі, Богоматері Оранти в храмі святої Софії - і Красною площею у Москві (її, як-не-як, збудувала «діаспора» тієї ж таки Київської Русі) » (Новікова М., 1993).

Розглядаючи поведінку спілкування людини як систему комунікацій, необхідно виходити з того, що людина виявляє функції одного з біполярних елементів у сув'язі з простором, де відбуваються постійні психосемантичні дифузії, що може розглядатися сполучними зв'язками єдиної системи. Подібні правила діють у структуризації часового простору, де активно задіяні сенсорні прикмети. Синтезом поліфакторного простору може слугувати організація поведінки у традиційній оселі. Тут традиційно духовний центр - покуть є вмістилищем не лише божниці (образів), за якими людина мов за обереговими скрижалями переховувала найсокровенніше (свячена верба, маковіїв букет тощо). Неодмінна деталь єднає атрибути - посередники з людиною. По діагоналі розміщується вогнище (опалювальні прилади), утворюючи оберегове середовище хатнього комфорту людини.

Виконуючи одну з сторін моральної культури етносу, національна система спілкування сполучає воєдино форму (техніку) й традиційний соціальний зміст (виправдання, мотивування) спілкування. Етикет як інтегруюче поняття є не просто реальним спілкуванням чи поведінкою, як заведено вважати (Акишина А.А., 1974, с.9). Його слід розглядати як метамову традиційно-побутової культури спілкування, що зберігається у пам'яті представників етносу. Він може бути об'єктивізований у різноманітний спосіб (намус - у балкарців, кабардинців, адигага - у адигів, гречність - в українців тощо). Сюди входить, з одного боку, понятійно-категоріальний апарат комунікативної поведінки (старший, жінка, гість, честь, гідність, родич і т.п.). довкола якого гуртуються морально-нормативні пропозиції табуюючого й приписового характеру, з іншого - соціально задана техніка спілкування, репрезентована у психіці людини у вигляді знань, умінь, навичок. Цілісність спілкування ніби розкладається на два плани, що взаємно доповнюють один одного. Перший з них можна віднести до парадигматичного, другий - до синтагматичного.

Парадигматика тут представлена соціальними фактами, стосунками й орієнтирами, що є умовою і змістом спілкування (вік, статус, стать, етнічна приналежність комунікантів, відсутність чи наявність родинних зв'язків, місце і час взаємодії тощо). Сигмантика тут вторинна до парадигматики - це безпосередня техніка спілкування, спосіб розгортання соціального змісту спілкування, що представлений парадигмикою. У традиційному спілкуванні може бути виведена така система класів техніки поведінки спілкування: доторкування; фізична дистанція і поза; жести; вираз обличчя; рух очей; нелінгвістичні аспекти мовлення (темп, ритм, інтонація тощо); власне мовлення (M. Argyle, 1971, p.28-29). Зрозуміло, що кожен з названих засобів може бути використаний як акт комунікації однієї людини з іншою й цілим суспільством.

Навіть не дуже промовисті, на перший погляд, прояви звичаєвого етикету під пильним оком можуть бути змістовним індикатором духовного світу й етнічної належності людини. Є.Маланюк перебував у спецтаборі для інтернованих й наводить такий сюжет. У бараці з'явилися окремі групи з російських відділів Савінкова, а посеред них кілька урядовців. Ці люди, дуже занедбаного вигляду, «лежали сливе цілий час на брудних сінниках і навіть лежачи харчувалися з менажок. Зате цілий той час поміж їжею і спанням вони присвячували спогадам про «блістатєльний» Петербург, славні ресторани і те, що і як вони там їли. Робило це все на нас враження жалісне, але огидне, якесь «антисанітарне». До цієї ж групи належав досить літній чоловік з виразною військовою поставою, бідно (як усі), але дуже охайно вдягнений. Він мав з собою сина - підлітка. Коли приходила пора їжі, цей старий сотник діставав зі скриньки чистий рушник - о, диво! - вишиваний, розстеляв його на якімсь стільчику, син ставив на нім менажку (тут миску - В.К.) з юшкою, вони хрестилися, виймали ложки і повагом їли. «Ці - батько й син (яких національність - після обсервації їх способу харчування - була для нас ясна), творили разючий контраст з «петербуржцями», неголеними, розкуйовдженими, забрудненими з їх масними анекдотами і смакуваннями, і з їх безнадійним занепадом, що нагадував героїв Достоєвського. Коли я згадую… отих «малоросів», батька і сина, я кажу собі: то була культура. То було те, що створилося на нашій землі протягом століть, всоталося в кров і жили…» (Маланюк Є., 1992). Викладений сюжет може служити прикладом узагальненого вияву традиційності, що визначає спосіб життя і поведінки людини.

Окремі традиціоналізовані нормативи поведінки можуть пов'язуватися з доленосними для людини подіями, втручаючись у її дії, підпорядковуючи собі всю волю людини. Серед численних етнопсихічних спостережень показовим є таке. Вистоявши довгу чергу за хлібом у столичнім магазині, сільського виду жінка попросила відпустити їй «отой височенький» український хліб. Після кількох нервових спроб задовольнити бажання «вередливого» покупця, продавець у різкій формі відмовилася взагалі відпускати її. Зрештою, жінку було доведено до серцевого нападу. Як потім з'ясувалося, гостя столиці приїхала на вхідчини до своєї доньки і їй належало прийти на обряд з «високим хлібом» тобто таким, що гарно зійшов на дріжджах, бо високий - то символ росту, розвою, щастя, а приплеснутий - навпаки. Отже не могла мати принести у домівку дітям нещастя, плоский хліб.

Неусвідомленість виконання звичаєвих приписів поведінки ніяк не зменшує їхньої ваги. Емпіричні дослідження містять приклади повного паралізування психічних дій як прояв оберегових функцій звичаєвого акту - символу. Притому перебіг такого стану відбувається у вигляді гострого афекту. Так було у палаці одружень м. Житомира на офіційному прийомі з перевіркою на практиці обряду «Одруження», що здійснювався за сценаріями Республіканської Комісії. Оскільки статус членів комісії, що приймали обряд, був надзвичайно високим, починаючи від першого заступника Голови Верховної Ради УРСР, то це створювало атмосферу особливої відповідальності та напруги. Наречених обрали за тодішніми стандартами - атеїстів, передовиків виробництва, комсомольських активістів. Заготовлені були для вручення їм і ключі від квартири, в дарунок від міськради. Ці обставини є досить істотними для розуміння події, що звела нанівець увесь обряд. За сценарієм наречені у вестибюлі обрядової зали мали підійти до чаші з символічним вогнем, запалити свічки і після цього, разом з гостями прямувати на обряд до зали. Проте досвідченому режисерові зажадалося, щоб наречені вернулися на свої місця, тобто очолили весільний причет, і красивою, організованою, урочистою ходою попрямували до зали. З погляду режисури це було цілком виправдано, але не з погляду традиційності. Валя К. (так звали наречену) навідріз відмовилася повернутися на попереднє місце. Доведена до сліз ведучими, вона так і не вернулася, а навпростець попрямувала до зали. Обряд було зіпсовано, щоб не сказати знищено. Як потім з'ясувалося у ході кількох, з кількома місячними перервами, довірчих бесід, Валя дійсно була атеїсткою, і навіть вела гурток з атеїстичної роботи у школі.

Структура вчинку Валі виглядає так: у пасивних побутових знаннях дівчини були й такі, що не дозволяли людині, особливо у відповідальні моменти життя, вертатися у дорозі. Тут йшлося про дорогу особливу - символ життєвого шляху. Отже можна відзначити психічне настановлення на ймовірність реальності прикмети; ситуація - надзагострене сприйняття з огляду на вагу події «підсиленої відповідальністю «показового обряду»; дія - за свідченням Валі слово ведучої «верніться назад» було своєрідним магічним знаком, який «відключив» їй свідомість. Від того моменту дівчина нічого не здатна була згадати, оскільки перед нею виник велетенський містерійний образ «старої баби», яка стояла у молитовно-заклинальній позі десь там, в небесах й у такт «пасовим» рухам рук повторювала лише одну фразу «Не вертайся!!!». Образ цей зник лише після того, як дівчина зайшла до обрядової зали, тобто унеможливила повернення, загроза минула; післядія - Валя цей випадок розцінила як переломний у своєму світогляді («видно там хтось є, що нами править…»). З третього разу вона змогла ідентифікувати «небесну бабу». Спогад повернув її у дитинство, коли вона стояла на базарі у черзі за «дешевим щавлем» і, очікуючи, слухала розповідь однієї жінки про нещасне заміжжя її доньки («чоловік ніде не робить, п'є, жінку б'є»), хоч з мосту та у воду» - підсумувала Валя бабину гірку оповідь. А все від того так сталося, що мати виряджаючи доньку до шлюбу наказала їй повернутися від воріт, щоб накинути «квітчасту хустку».

Така історія заслуговує на глибокий і всебічний психологічний аналіз, проте навіть побіжний аналітичний переказ може багато що проілюструвати з викладеного у цім дослідженні традиційності.

Соціальна поведінка людини, за С. Московичі, ставить її в необхідність роздвоюватися, залишаючись моральною у собі, й «деморалізуючись» у середовищі соціальних стандартів, проте, якщо не переступаються кордони безпеки, що ведуть до розбалансування й підміни раціональної поведінки метафізичною. Коли ж є свобода вибору, і людина може самовизначатися, тоді можна спостерігати «первозданність» на відстані ока.

Цікавими є відомості про коливання кількості реєстрацій шлюбів (Подільський район м. Києва) та кількості шлюбних обрядів, тобто урочистостей (Київ) у 1983-1986 рр. Цей період обрано з огляду на те, що після 1986 р. відзначаються істотні зміни у ставленні до релігії, до буденних знань, що може бути пояснене двома факторами: фактичним крахом панівної ідеології, що особливо почала проявлятися у «перебудовчий період», а також трагедією Чорнобиля, що генерувала вибухоподібну переоцінку життєвих цінностей. Тут досить виразно простежується корельованість вибору часу оформлення шлюбу з традиційними настановленнями про доцільні періоди, «що приносять щастя». Усереднений показник за 4 роки показує повний застій за перші 5 місяців року. Мотиви - не весільна доба, пов'язана з великим постом, а також несприятливим для цього травнем, бо «вженений у травні вік промається». Закономірний спад спостерігається і під кінець року, що припадає на постові дні. Проте не менш цікавими є тенденції, зумовлені вірою у несприятливий високосний рік. У постовий період кількість обрядів є найменшою, що можна пояснити подвійним впливом стриманості, підсиленим високосним роком. Характерним є 11 та 12 місяці 1984 року, де спостерігається утримування від шлюбу як стан перечікування несприятливого року. І навпаки, різкий стрибок кількості одружень наприкінці 1983 р., передвисокосного, як прагнення встигнути у благополуччі. Кількість обрядів у перший місяць післявисокосного року майже вдвічі більша від аналогічного періоду високосного. Якщо робити порівняння крайніх відміток в межах року, то можна стверджувати про дуже високий рівень впливів традиційних уявлень, який навіть в урбанізованім місті сягає 3 крат.

Дещо відрізняється структура приписів поведінки у сільській місцевості. Так, за даними загсу Іванківського району Київської області середньомісячний показник реєстрації шлюбів склав по селищу 8,8. За 49 днів посту зареєстровано лише один шлюб, проте у вересні - 16, жовтні - 12. У 1994 р. середньомісячна кількість шлюбів про району дорівнювала 25,6 й відповідно у жовтні - 56, у листопаді - 44, опустившись у постовому грудні до 19 пар. За передвеликодній місяць цього ж року досягла 10 пар, або у 5,6 рази менше від жовтня. Цікавою є така деталь. У районі зовсім не зважають на «несприятливий» травень й різкий стрибок («шлюбна пора») розпочинається вже у травні, що можна пояснити привнесеністю прикмети «маятися» в останній часовий період, яка обмежувалась переважно буденною свідомістю міських жителів.

Система нормування й регламентації поведінки звичаєвістю поширюється на всі без винятку сфери життя людини. Незважаючи на масштабні акції етноциду, переслідування самобутності як «архаїзмів», «забобонів», «пережитків» питома вага впливу традиціоналізованих уявлень і поведінкових стереотипів на поведінку людини є значною.

У суспільствах традиційного типу, де «традиція порівнюється з Дао», статус етикетної системи має зовсім інший вигляд. Це стосується значною мірою країн Сходу, порівняння з якими може певною мірою уявити можливу, не деформовану картину етноетикету. З досліджень давньокитайської культури, якій людство зобов'язано численними відкриттями і науковими досягненнями, відомо незмінне панування традиційності як ідеологоформуючої доктрини на рівні офіційної державної релігії (фактично заміщуючи останню). Загальновизнаним є факт вагомості міфологеми у китайському суспільстві на рівні державотворчої ідеологеми навіть за тяжких комуністичних часів. Хоч імперський Китай знав релігії у власному значенні цього слова (даосизм і буддизм), проте не вони були ідейною основою держави. Цією основою було конфуціанство, сутність якого у найзагальнішому вигляді зводилася саме до етичної норми та узвичаєного церемоніалу (Лицзи, 1957). Досить раціональний та виважений китайський психотип вводить згадані норми, що значною мірою ґрунтуються на позанаукових знаннях чи мистецько-декоративних потребах (так приблизно сприймається церемонія пиття чаю європейцем), до життєвого вжитку не як рекомендації, а як жорсткі та суворо обов'язкові регламенти, практичні приписи. Принаймні так сприймали їх всі ті, хто сподівався мати успіх у суспільстві, здійснити свою кар'єру, набути репутації гідної та благопристойної людини. Власне трактат «Лі цзи» є не чим іншим як зібранням приписів традиційності у 40 томах (Лицзи, 1957), що не створювали, а передавали, забезпечували спадкоємність суспільного досвіду. Вже понад дві тисячі років ця система є настільною книгою кожного китайця як зліпок його життя, принаймні у тому сенсі, що є ідеальною моделлю соціальної структури, в якій він існує від народження. Незважаючи на далеку неадекватність моделі реаліям, сила її полягає саме в тому, що вона орієнтує реальність у визначеному напрямку і (за відсутності вагомої альтернативи) така орієнтація є обов'язковою для всіх.

Основним семантичним поняттям цієї системи, що винесене у назву згаданого трактату є «лі» (норма, правило, обряд, церемонія) - відправна точка засад життя Китаю та китайців. У контексті ж нашого дослідження «лі» - стереотипізований вияв вчинку як механізму реалізації традиційних вимог. Тиск «лі» на моделювання поведінки є всеохопним і безмірно глибоким. В основі правил - стандарти поміркованості, повага до інших, особливо старших, гідність та почуття пристойності, чемності, добропорядності. Слова та вчинки мають бути виваженими та суголосними зведеним саме до певної ситуації нормам, шанованим людиною еталоном, без чого у суспільстві немає порядку: «саме тому стародавні мудреці й сотворили «лі», щоб з їхньою допомогою навчати людей; щоб людина, опанувавши «лі», знала, чим вона відрізняється від тварини» (Лицзи, 1957, т. 19, с. 33). Аналіз регламентації поведінки людини видається безмежним. Опанувавши правила (одне з найважливіших з них - принизливо-зневажливе ставлення до себе й шанобливе до інших), заможні та знатні мають притлумлювати свою пиху (Лицзи, 1957, т. 19, с. 35), у бесіді зі старшим кожен зобов'язаний бути поступливо-чемним, особливо у спілкуванні з учителем та почесним гостем (Лицзи, 1957, т. 19, с. 78-79). Взагалі у присутності старших молодший скромно мовчить, а якщо до нього звертаються, то відразу встає, підходить і слухає, виражаючи усім своїм виглядом належну шанобливість. Не можна ні стояти, ні сидіти у розв'язній позі, неохайнім одязі, незачесаним - це вияв неповаги до людей. Належить пристойно їсти, особливо на людях: розмірено, без шуму і пожадності, не заковтуючи великих нерозжованих шматків, не розгризаючи кісток, не сьорбаючи і т.д., і т.п. (Лицзи, 1957, т. 19, с. 91-93). «Лі» усвідомлюється як корінь порядку речей, ґрунтованого на суворих соціально-політичних засадах, що випливають з архаїчних джерел. Основна функція «лі» - забезпечувати відмінність та ієрархію речей та явищ. Немає «лі» - немає різниці між керманичем та підлеглими, верхами й низами, старими й молодими; немає «лі» - немає різниці між пов'язаними один з одним родицькими та шлюбними зв'язками чоловіком і дружиною, батьком та сином, старшим і молодшим братом» (Лицзи, 1957, т. 25, с. 20-27).

Подібний прояв традиційності як регламентуючого чинника етичної системи властивий кожній етнічній спільності з інваріантністю ступенів обов'язковості дотримання. Але, скоріш завдяки письмовій фіксації, можна спостерігати повноцінно збережену систему міжособистісної комунікації, сформовану в незапам'ятні часи, яка демонструє активний обіг позанаукових знань. До них можна віднести театралізовано-ритуальне дійство жертвоприношення на честь нововведеного до храму пращурів - останнього з старійшин клану по його основній лінії, до чого завжди ставилися з високою мірою серйозності та урочистості. Складність сценарно-композиційних ходів та плетиво комбінацій символів не піддається навіть схематичному переказові (Лицзи, 1957, т. 19, с. 122). Тема жертвоприношення на честь пращурів, землі, території, Сонця та Місяця, стародавніх мудреців аж до хатнього вогнища розвиває ідею ірраціональності приписів традиційності. Для великих жертвоприношень відводилися чітко визначені дні. Менш значні могли здійснюватися від випадку до випадку, і час їх проведення визначався через обряд ворожіння. Музичний супровід жертовної церемонії викладено окремим розділом у трактаті. Тут музика сприймається і переживається людиною як вираження почуттів, виявлення стану розуму і рівня, характеру відчуття. Кожен звук пов'язаний з певним настроєм, а комбінація їх творить особливу психологічну атмосферу, стан почуттів, гармонізує, вчить добру і гарним манерам, а в поєднанні з танцем, пантомімою вона є своєрідним порухом душі.

Разом з тим, поєднання музики з «лі» творить найбільший моделюючий вплив на поведінку людини, забезпечує високий соціально-етичний ефект. Як вже зазначалося, «лі» ґрунтується на розрізненні, музика - на об'єднанні: перше творить і утверджує повагу, друге - любов. Поєднання обох чинників народжує істинну гармонію (музика - інтровертна, заспокоює розум, «лі» - екстравертне, обмежуюче, дискретне). Такий синтез унеможливлює свободу розтління та гру пристрастей, гармонізує чуттєву сферу.

Викладені прояви традиційності в межах конкретного етносу переконливо доводять вагомість її впливу на детермінацію поведінки людини як організуючої, структуруючої засади суспільства і держави. Етика та ритуал, втілені у бездоганно відпрацьованому церемоніалі, доведені до автоматичних стереотипів поведінки, мовлення, належної реакції у стандартизованій ситуації тощо - це та основа, на якій віками формувалося й тисячоліттями стояло традиційне китайське суспільство. Санкціоновані конфуціанством етика й ритуал сприймалися людиною як офіційна релігія, творили ідейно інстутиційну основу держави, не допускаючи жодних компромісів. Хоча поруч з офіційною релігією могли існувати інші різновиди - певний прошарок в суспільстві, що не благоволив перед традиційними нормативами, - це, однак, не порушувало психолого-етичної матриці. Більш того, офіційна релігія була достатньо міцною для рішучого програмування небезпечних для її функціонування відхилень. Поведінка людини, регламентована традиційно усталеною системою, зводилася до вимоги незаперечної підтримки ідейно інституціональних засад, тому все, що загрожувало їм, рішуче ліквідовувалося. Як приклад, можна навести заборону офіційним законодавством свідчити в суді проти батька. Святість незворушності механізмів традиційності сповідується державою, навіть якщо це призводить до збитків. Здається, який стосунок має держава до суто особистісного, наприклад, траурного обряду? Та впродовж тисячоліть будь-який чиновник зобов'язаний був подати у відставку в разі смерті батька чи матері (за ним зберігалися грошові виплати і право поновлення на роботі після завершення трауру). Подібне сприяє не лише стабільності структури соціуму, але й її автоматичної регенерації у разі соціально-політичних катаклізмів. Нелюдський тоталітаризм з дикунськими вихорами «культурних революцій» середини і другої половини двадцятого століття було подолано не в останню чергу силою традиційності як джерела класичної національної спадщини та стабілізації суспільного життя. В даному випадку традиційність виступає в ролі індикатора гармонізації психічного стану людини, формує образ держави, визначає основи національного характеру, психічного складу народу.

Різні параметри прояву традиційності у психічній структурі людини є компонентою її етнічної самосвідомості, становлячи багатоелементну, багаторівневу систему, що поєднує у неповторне ціле різноспрямоване ставлення особистості до самої себе, на основі безпосередніх й опосередкованих її ставлень до світу. Самосвідомість, як і свідомість людини, зазначав П.П. Чамата, має пізнавальну, емоційну та вольову форму свого виявлення. До пізнавальної форми відносяться самовідчуття, самоспостереження, уявлення про себе. Емоційна включає самопочуття, самолюбство, чемність, гордість, почуття відповідальності, обов'язку, власної гідності. У цій формі виявляється ставлення людини до самої себе, оцінка себе на тлі інших. Вольова ж форма виявляє себе у стриманості, саморегулюванні, самоконтролі, самодіяльності (Чамата П.Р., 1960). Етнічна свідомість містить у собі більшість наведених компонентів, які особистість сприймає, усвідомлює і переживає в самобутньому етнокультурному забарвленні. Традиційність як форма, спосіб буття людини створює передумови й формує спонуки до усвідомлення свого етнопсихотипу. Тому формування етнічної свідомості можна розглядати як неусвідомлений процес інтеріоризації, надбання людиною основних традиціоналізованих світоглядних уявлень, цінностей, засвоєння стереотипів узвичаєної поведінки, самобутніх віровчень, що прийняті в рамках етнічної спільноти і, як результат, сформування у власній свідомості семантичних паралелей між «Я»: «МИ», тобто етнос. Цей процес творення етно-«Я» створює психологічні підвалини етнізації як неодмінної складової ширшого і складнішого явища соціалізації людини.

Побутова поведінка людини, що формується на буденній свідомості, є її безпосереднім виявом. Ідентифікуючи етнічну належність, вона є середовищем формування й розвитку етностереотипів поведінки. Виступаючи основою комунікативної діяльності людини, етностереотипи уявлень організовуються як цільна система структурування простору, який має центр і визначені межі. У них найактивніше виявляють себе доцентрові, консолідуючі тенденції, творячи й опредмечуючи світ людини від макро- до мікрокосму як етнічне ціле.

Поведінкові стереотипи є метамовою традиційно-побутової культури спілкування, що зберігається у історичній пам'яті етносу й має сформований понятійно-категоріальний апарат. Звичаєвість жорстко регламентує й регулює поведінку людини, здійснюючи оберегову та обмежуючу дію. Порушення традиціоналізованих приписів може призводити до глибоких психічних потрясінь, обнуляції, включаючи нервові розлади та інші психосоматичні порушення.

У традиціоналізованих соціумах звичаєві системи становлять основи ідеологоформуючих доктрин на рівні державних релігій. Традиціоналізовані приписи є не рекомендації, а жорсткі та суворо обов'язкові регламенти. У такий спосіб забезпечуються етнізуючі та соціалізуючи впливи на людину.


Подобные документы

  • Соціологічний підхід до вивчення питання взаємодії людини та суспільства, зміст і характерні ознаки соціальної взаємодії. Співвідношення людини та суспільства. Соціальній конфлікт та соціальне співробітництво як форми взаємодії людини та суспільства.

    курсовая работа [50,2 K], добавлен 25.05.2013

  • Сутність і мета соціальної політики. Система соціального захисту та соціальних гарантій. Соціальна безпека людини і суспільства. Єдність демографічних, економічних та соціо-культурних аспектів суспільства. Основні завдання забезпечення соціальної безпеки.

    курсовая работа [33,6 K], добавлен 23.02.2016

  • Значення здібностей особистості, організації освітнього процесу та профорієнтації в подальшій трудовій діяльності людини. Праця як основний вид діяльності людини. Визначення та характерні особливості трудової діяльності з точки зору соціології.

    курсовая работа [51,0 K], добавлен 10.05.2009

  • Ситуація домінуючої вербальності та її наслідки. Інтернет-спілкування: основні риси та особливості. Позитивні та негативні сторони соціальних мереж. Етикет у віртуальному спілкуванні, а також і психологічні особливості спілкування через інтернет.

    реферат [24,2 K], добавлен 02.04.2013

  • Поняття особистості в соціології - цілісності соціальних якостей людини, продукту суспільного розвитку та включення індивіда в систему соціальних зв’язків у ході активної діяльності та спілкування. Вплив типу особистості на адаптацію людини у суспільстві.

    курсовая работа [79,0 K], добавлен 18.04.2012

  • Суть віртуалізації суспільства. Зміна ментальності людини епохи Постмодерн. Феномен кіберсвіту. Мережеве суспільство. Інформатизація суспільства стає як один з головних чинників соціокультурної динаміки в світі. Інтерактивні можливості кіберпростору.

    контрольная работа [33,8 K], добавлен 11.12.2012

  • Форми і передумови розвитку масової культури в різних країнах індустріального миру. Причини виникнення масової культури. Масова культура та гроші. Вплив масової культури на свідомість людини. Виховання масовим суспільством матеріалістичного світогляду.

    реферат [28,0 K], добавлен 20.01.2010

  • Характеристика масового суспільства. Масове суспільство як новий соціальний стан, соціальний характер людини в його умовах. Національна держава як форма існування масового суспільства. Теорія соціального характеру в масовому суспільстві Д. Рисмена.

    реферат [40,7 K], добавлен 26.06.2010

  • Типологія поведінки людини, що відхиляється. Статистичні дані, пов'язані з проявами девіантної поведінки. Суїцид як найбільш небезпечна форма девіантної поведінки. Основні причини і чинники суїциду. Статистика захворювань на наркоманію і алкоголізм.

    курсовая работа [562,0 K], добавлен 11.11.2014

  • Суспільство як система і життєдіяльність людини. Структура і функції суспільства. Поняття суспільного розвитку. Основні чинники суспільного розвитку та їх взаємозв'язок. Історичні типи суспільства. Глобальні проблеми суспільного розвитку людства.

    курсовая работа [32,0 K], добавлен 04.04.2007

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.