Смертна кара в Україні через призму громадської думки

СМЕРТНА КАРА В УКРАЇНІ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ (За матеріалами аналітичного дослідження)

Ольга Шевченко

кандидат юридичних наук,

доцент національної Академії внутрішніх справ України,

підполковник міліції, м. Київ

Проблема, яка розглядається в даній статті, надзвичайно важлива на сьогодні в Україні в зв'язку з вимогами Ради Європи про скасування смертної кари.

Автор, використовуючи грунтовний матеріал кримінологічного дослідження, переконливо доводить, що у таких, надзвичайно важливих для суспільства в цілому і для особи зокрема, питаннях як застосування чи відміна смертної кари громадська думка мусить враховуватись, але рішення повинні приймати люди компетентні. Держава має формувати громадську думку, а не йти за нею. На думку автора, ідея смертної кари ніколи не належала українському народу і протирічить його правовому світогляду.

В матеріалі глибоко аналізується з яких саме причин громадяни нашої країни підтримують смертне покарання, а також наводяться факти з праць відомих правозахисників та зарубіжних досліджень цієї проблеми. Варто зазначити, що автор має більш як двадцятирічний досвід роботи в органах внутрішніх справ (слідчим) і на сьогодні є єдиним в Україні дослідником проблеми, яка розглядається.

Незалежно від того, як розгляти підтримку смертної кари з боку громадської думки--бажаною, реакційною або такою, яка викликана повною відсутністю розуміння--факт той, що наша держава, законодавчо зберігаючи вищу міру покарання та застосовуючи її на практиці, посилається при цьому і на громадську думку громадян. Приблизно уявляючи, як виглядає розклад позицій в суспільстві з цього питання насправді, з метою зрозуміти не тільки причини такого розкладу, але і його механізм, було проведено опитування з цієї проблеми[1].

Опитування проводилося методом анонімного анкетування тисячі респондентів--жителів Києва: осіб різного віку (від 18 до 70 років), професій, з них--60% жінок. При цьому використовувались варіанти відповідей "так", "ні", "важко відповісти" без попередньої співбесіди.

Тематика опитування - ставлення респондентів до смертної кари. Дослідження проводилось за наступними темами: схвалення застосування вищої міри покарання в цілому, а також у відношенні до конкретних видів злочинів та до кола осіб, зокрема; вплив смертної кари на вирішення проблеми злочинності в державі; мета використання вищої міри покарання; доводи на користь застосування смертної страти; публічне виконання страти та відношення до цього; альтернатива вищої міри покарання; рівень знань громадськістю конкретних проблем смертної кари та джерела його інформованості.

Більша частина опитаних (97%) була стурбована станом злочинності в Україні і не впевнена в своїй безпеці. Для боротьби зі злочинністю респонденти (79%) вважали необхідним введення більш жорстких методів покарання. При цьому вони (94%) вважали, що судові органи не ухвалюють суворої міри покарання. Схвалили використання смертної страти 81% опитаних і 62% вірішили необхідним використання її ще в більшому об'ємі. Більш ніж 90% опитаних вважали слушним застосування смертної кари за злочини, пов'язані з убивством людини. Недопустимим вважали покарання стратою жінок--60%, осіб похилого віку--50%, неповнолітніх--87%. Більша частина опитаних (53%) висловила сумнів у тому, що застосування смертної кари може істотно знизити число злочинів та вирішити проблему злочинності взагалі. Більшість респондентів (81%) вірять в її спроможність превентивно впливати на осіб, здатних на злочинні дії; достатньо високо (77%) оцінювали її виховну роль на населення взагалі. Лише 46% респондентів вважали, що смертна страта має такий вплив на них, що стримує від можливого злочину. При цьому 79% опитаних були впевнені, що є злочинці, яких неможливо реабілітувати та виправити. Більша частина--65% (при цьому затруднялись з відповіддю 21%) вважала можливим застосування смертної кари і тоді, коли є ймовірність допущення судової помилки.

Не дивлячись на те, що 80% респондентів вважають вирок смертної кари як відплату за скоєний злочин, все ж більша частина з них (71%) впевнена в недопустимості її виконання публічно. Як можливу альтернативу цієї міри покарання більшість (79%) допускали довічне позбавлення волі. Практично всі опитані (90%), в основному маючи уявлення про смертну страту з дуже невеликої кількості матеріалів в засобах масової інформації і розуміючи, що вони мало поінформовані про це, все ж були впевнені (78%), що законодавчі органи в питанні використання вищої міри покарання повинні дотримуватись громадської думки.

Крім цього, під час опитування було встановлено факт ідентичного підходу до проблеми смертної страти населенням в цілому та представниками правоохоронних органів зокрема. Розбіжність виявилась лише в ступені оцінки--для представників правоохоронних органів була характерна більша категоричність в поглядах на цю проблему.

Закономірним є питання, наскільки правосвідомість засуджених в даному питанні відрізняється від правосвідомості законо-слухняних громадян. З цією метою нами було опитано 100 в'язнів. На питання, чи впливає на виховання населення наявність в законі вищої міри покарання, лише 30% відповіли ствердно. Половина засуджених вважає, що вища міра покарання має попереджувальний вплив на осіб, які здатні на злочинну діяльність, і 46%--особисто на них самих. Серед опитаних--60% тих, хто висловився за збереження смертної страти (серед законослухняних громадян--81%). Таким чином, позиція населення з даного питання значно жорсткіша. Однак і серед в'язнів аболіціоністів було меншість.

Здавалося б, що апелюючи отриманими результатами опитування, які демонструють широку підтримку громадськістю вищої міри покарання, можна було б стверджувати, що не прийшов ще час для відміни смертної кари і що в умовах, коли за її застосування виступає більшість, виключення цієї міри покарання із законодавства було б актом недемократичним. Здавалося б, що можливо. Але виникають деякі питання: а чи є в цьому логіка, наскільки вона "залізна"; чим визвана підтримка суспільством смертної кари; наскільки громадська думка вірогідна, усталена та придатна до прийняття законодавчих рішень?

Наша держава до цього часу (хоча від цієї думки давно вже відмовились в цивілізованому світі) посилається для обгрунтування своєї підтримки смертної кари на її начебто стримуючий ефект.

Всі існуючі дані психологічної науки і соціальної практики доводять, що застосування смертної кари як залякуючої міри для упередження злочинів серед населення (внаслідок психологічних закономірностей її сприйняття індивідуальною свідомістю) є малоефективним. Про реальність "внеску" вищої міри покарання в загальну превенцію говорять наші дані.

Якшо 81% опитаних припускає, що вища міра покарання має попереджаючий вплив на осіб, які здатні до злочинної діяльності, то лише 46% з цієї кількості вважає, що смертна кара має такий же вплив особисто на них самих. Хіба цей факт не свідчить про те, що люди в основному утримуються від скоєння злочинів, які караються смертною стратою не тому, що бояться саме цього покарання, а тому, що в силу самої цінності життя вони без особливих мотивів на скоєння подібних дій не наважуються. При цьому з ряду причин вони переоцінюють роль смертної кари як залякуючої міри, якщо це стосується інших осіб.

Що ж стосується "невиправимих" злочинців, які продовжують скоювати злочини і після застосування до них мір покарання (79% респондентів переконані, що є злочинці, яких неможливо виправити), то, як помітив ще в свій час І.Я.Фойницький, "спостереження показують, що, навпаки, найбільш невиправимим є клас мілких крадіїв... І якщо припустити, що смертна кара потрібна для "невиправимих", то це призвело б до того, що вона повинна була б застосовуватися не за найтяжчі злочини, а навпаки, за найбільш легкі"[2]. Використовуючи термін "невиправимий" злочинець і таким чином перекладаючи вину з суспільства, яке здатне зробити людину злочинцем, але ще не навчилось цивілізовано виправляти того, хто скоїв злочин, на людину, яка ніби-то не може бути іншою, ми насправді поводимо себе відповідно ломброзіанського вчення. Виходячи з цього боротись зі злочинністю достатньо просто: для цього треба взяти людину, потім її виміряти, зважити і... повісити.

Посилатися на так звані замовлені вбивства--це не розуміти того, що для деяких такі убивства--просто "робота", і при більш високому рівні ризику (можливості бути розстріляним) вони будуть виконувати її ще більш професійно, тільки вимагатимуть при цьому уже більш високу оплату за свою "працю".

Насправді, саме караючий аспект, а не ефект стримування є причиною підтримки населенням смертної кари (в нашому опитуванні 80% респондентів бачать призначення смертної кари перш за все у відплаті за скоєний злочин).

Смертна страта за вбивство перестала бути обов'язковою. Але громадськість не завжди це розуміє. Його ставлення до заподіяння людині смерті однозначне: смерть за смерть. Суспільна свідомість впевнена, що за скоєння тяжких злочинів справедливим покаранням може бути тільки смертна кара. Ось чому зараз багато хто наполягає на тому (якраз це і використовується в політиці), що в подібних умовах повна відмова від даної міри підірве віру народу в справедливість закону, в його здатність охороняти і відтворювати порушені злочином соціальні цінності. Законодавець, зберігаючи смертну кару в законі, і суд, ухвалюючи таке покарання, немовби говорять з народом на зрозумілій їм мові. Однак, як правильно відмітив той же І.Я. Фойницький, "саме посилання на почуття народної справедливості є посилання на дещо дуже невизначене" [3], а сила її послаблюється вже тим, що в різних державах смертна кара застосовується за скоєння далеко не однакових злочинів.

Аргументи на користь ідеї відплати часто є не чим іншим, як жадобою помсти, яка маскується під принцип справедливості. Якщо цю ідею визнати правильною, то вона зруйнує саму систему прав людини, центральним складовим якої є сприйняття цих прав. Їх не можна відняти, навіть якщо індивідум скоїв особливо тяжкий злочин. Правами людини наділені як кращі, так і гірші з нас, і саме тому ці права захищають нас всіх.

Як відповідальна держава може підтримувати покарання, які грунтуються на помсті, ще й обгрунтовувати при цьому його правомірність? Хіба покарання, яке покликано служити державним цілям, не повинно опиратись на більш міцні (не говорячи вже про моральність) основи?

Таким чином, аналізуючи одержані дані, ми виявили (а точніше, підтвердили виявлений ще до нас зарубіжними дослідниками) достатньо "символічний" характер ставлення населення до смертної кари. В абстрактній і неімперичній природі підтримки смертної кари ми бачимо наступні причини.

Так, за майже вісімдесятилітнє існування тоталітарної держави більша частина населення встигла звикнути до думки, що зі смертною карою вона жила завжди і жити без неї вже просто не зможе. Насправді, якщо згадати історію нашої держави, ідея смертної кари ніколи не належала українському народу. Такий спосіб покарання не був характерним для України. Перше вітчизняне письмове правове джерело "Руська Правда" смертної кари не знало, віддаючи перевагу грошовій компенсації втрати. Ця міра покарання, як відмічають історики, була чужою правовому світогляду нашого народу, як неприйнятним для нього було жорстоке ставлення до злочинця взагалі.

Смертна кара як покарання була впроваджена в українську правозастосувальну практику іноземними нормативними актами, в тому числі Російським імперським законодавством. Що стосується періодів революційних рухів і політичної нестабільності, то в історії не лише нашої держави, але й практично всіх інших країн світу, виключна міра покарання нерідко з'являлась як наслідок політичної боротьби в суспільстві. В радянському періоді українська держава продемонструвала в боротьбі зі злочинністю своє безсилля і слабкість, а компенсувати це намагалася тотальним застосуванням смертної кари до своїх громадян.

Держава, "заволодівши" багатьма правами людини і громадянина, звівши їх до мінімуму, і сьогодні в ролі засобів забезпечення багаточисельних заборон і зобов'язань широко використовує саме відповідальність і покарання (і чим вони сильніші, тим краще для даної системи). В результаті такого регламентування життєдіяльності людини виникла і вкоренилася соціально-психологічна і політико-правова інфантильність громадян. Сформувалось уявлення про те, що саме держава буде вирішувати всі основні проблеми суспільства, в тому числі і проблему боротьби зі злочинністю, використовуючи при цьому достатньо жорстокі засоби.

Виправдання смертної кари суспільною думкою, як правило, базується не на повному знанні (а частіше--на повному незнанні) предмету обговорення та пов'язаних з ним проблем.

Дані судової практики застосування смертної кари з відомих причин завжди були секретними і не підлягали науковому, статистичному і кримінологічному аналізу, не друкувались і були доступні лише вузькому колу посадових осіб держави. Всі ті малочисельні дослідження, які проведені в межах радянської юридичної науки, обмежувались, як правило, питаннями загальної дискусії і не носили емпіричного характеру (радянські пенологи і кримінологи були позбавлені статистичних даних про застосування смертної кари в країні і фактично ізольовані від досягнень світової теорії і практики). В той же час проблеми смертної кари в багатьох країнах світу давно вже були і є в цей час центром дискусій (в них, зокрема, беруть участь і політичні діячі), їм присвячуються серії статей багатотиражних видань.

В ряді країн дослідження проводяться на рівні наукових і політичних закладів (Англійською Королівською комісією, Комісією по карному праву Германії, Австралійським інститутом кримінології, Міністерством національної оборони Канади, Інститутом порівняного права Паризького університету, Канцелярією Прем'єр-міністра та науково-дослідним інститутом Міністерства юстиції Японії, Арабським дослідницьким та учбовим центром з питань безпеки і т.д.), а їх результати стають надбанням суспільства в цілому. В світі кожен рік друкується біля 50 тематичних робіт з різних аспектів проблеми. Зокрема, біля 80% всіх робіт надруковані в США. Хоча уряд цієї держави і не має спеціальної програми підтримки проведення та фінансування досліджень з цієї проблеми, однак існують багаточисельні федеральні проекти, які здійснюються кваліфікованими фахівцями.

На такому фоні наша країна виглядає не ліпшим чином. Тому що займається цією справою погано. До цього часу відсутні нормативні положення про обов'язковість інформування населення в сфері застосування смертної кари, включаючи число осіб, засуджених до цієї міри, число фактично виконаних вироків, число тих, хто чекає виконання смертної кари, число скасованих смертних вироків, число помилуваних і т.д. Обнародування таких даних--це не чиясь примха. Це ті міжнародні стандарти, яким ми повинні відповідати вже давно (див.: резолюція ЕКОСОС ООН 1984/50 від 25 травня 1984 р. "Міри, що гарантують захист прав тих, кого засуджено до смертної страти") [4]. На сьогодні залишаються таємницею всі питання, пов'язані с процедурою виконання виключної міри покарання та статусом осіб, що виконують її. Відсутність інформації про витрати, спричинені смертною карою, про судові помилки, можливість яких, знаючи нашу дійсність та недосконалість всього державного механізму, ми допускаємо (якщо вони є, тоді чому про них мовчить держава, відповідальна за неправильні дії своїх органів в сфері карного правосуддя?). Інформованість у відношенні альтернативних варіантів смертної кари також може впливати на суспільну думку (в нашому опитуванні 79% громадян замість смертної кари бачать довічне ув'язнення, а це і є реальний резерв прибічників відміни смертної кари). Важко давати оцінку громадській думці в той час, коли настільки великий рівень неінформованості опитуваних з проблем смертної кари (в нашому опитуванні--90%).

Ніхто не сумнівається в важливості проведення регулярних і об'єктивних опитувань щодо суспільної думки. Однак такі опитування, як правило, проводяться засобами масової інформації, до того ж після публікації емоційної статті на тему особливо жорстокого злочину. При цьому не використовуються основоположні методи, характерні для достовірних досліджень. Їх результати дуже і дуже приблизні, і перш за все тому, що саме опитування вичерпується, як правило, єдиним "за" або "проти". Вирішальне ж значення для результатів має та обставина, на які питання повинні відповідати опитувані. Результати можуть просто "підганятись під замовника" або варіюватись в залежності від того, як сформульовані ці питання. Так, в нашому опитуванні переважна більшість громадян (79% на питання: "Чи вважаєте Ви необхідним зробити суворішими карні міри в боротьбі зі злочинністю?"--відповіли ствердно. І тут же на інакше сформульоване це ж саме питання: "Чи вважаєте Ви, що широке застосування смертної кари може вирішити проблему злочинності?"--в більшості своїй (53%) відповіли негативно. Так чому ж вірити і на яку цифру посилатись? Треба розуміти, що простий підрахунок громадських позицій може бути просто хибним та ненадійним, тим більше для прийняття юридичного рішення.

Як прибічники, так і противники відміни смертної кари, хоча і висловлюють тверді переконання в правоті своїх позицій, однак, демонструють слабке знання організаційної сторони застосування цієї міри і пов'язаних з цим проблем. Символічний характер смертної кари в поєднанні з відносною інформованістю опитуваних осіб ставить під сумнів вірогідність відповідей в таких дослідженнях. А це в свою чергу ставить під сумнів надійність суспільних позицій як основи для законодавчих змін. Підхід до вироблення політики, яка основується на висновках багатьох, якщо не більшості таких опитувань, що не відображають реального становища, є необгрунтованим.

Більшість країн, які відмінили смертну кару, зробили це, не дивлячись на міцну підтримку суспільства в відношенні її збереження. Мало цього, відміна в багатьох країнах смертної кари веде до різкого зменшення її прибічників. Наприклад, в Германії в 1950 р., тобто через рік після відміни смертної кари в країні, на питання: "Ви за смертну кару, чи проти?",--55% опитуваних відповіли "за", лише 30%--"проти". Уже в 1973 р.--"за"--30%, в 1980 р.--26%, в 1983 р.--24%, в 1986 р.--22%, в той час як 55% опитуваних заявили, що вони проти смертної кари [5].

Наскільки важливою є в цьому питанні громадська думка? Тим більше, що вона непостійна, не аргументована. Не пояснює, чому саме підтримує смертну кару, за які злочини, з якою метою і для яких злочинців. Коли в Україні двічі відміняли смертну кару (4 січня 1918 р. та 26 травня 1947 р.), то завжди при цьому "йшли назустріч побажанням трудящих". Пізніше, дуже скоро (28 листопада 1918 р. та 12 січня 1950 р. відповідно), її відновлювали і знову ж таки--"йшли назустріч побажанням трудящих". Це що, громадська думка? Треба розуміти, що репресивний апарат завжди працює "від імені і за дорученням народу", суспільна думка просто використовується.

Питання, пов'язані зі злочинністю, її причинами, наслідками та діями з боку держави у відповідь, є складними, занадто складними для того, щоб вони передавались на розгляд в ході опитування суспільної думки. Тому громадянин демократичної держави делегує право прийняття рішення законотворцю-фахівцю, тобто обраному ним депутату. Право на життя, деклароване Конституцією України, не повинно залежати від думки більшості. Демократія--це не "новгородське віче", де життєво важливі питання вирішуються з участю "широких верств населення", це--делегування права вирішувати їх найбільш компетентним своїм представникам.

Безумовно, держава в своїй правовій політиці не може не рахуватись з судженнями людей, демонструючи тим самим свою неповагу до громадської думки. Законодавець не може відриватися від суспільної правосвідомості, але він може йти попереду цієї правосвідомості, керувати нею, а не жорстко залежати від морального стану суспільства, рівня його політичної та правової культури. Як слушно колись зауважив А.Ф. Кистяковський, "з поглядами народними необхідно в багатьох випадках рахуватись, але рахуватись з ними без розбору тільки тому, що вони народні--означало б іноді приректи всі успіхи цивілізації на цілковиту погибель" [6]. Закон в особі законодавця, відображає відповідні вимоги суспільної свідомості, і підкоряючись окремим соціальним реаліям, повинен першим активно формувати суспільну свідомість, втручатись в неї під кутом зору об'єктивної мети карних репресій, що не завжди усвідомлюється суспільною думкою, бути в цьому плані завжди поперед неї. Держава повинна направляти суспільну думку, а не йти за нею. Тим більше, що вона (держава) має перевагу, пов'язану з можливістю посилатись на авторитетні органи та достовірні дослідження, які приходять до єдиного висновку: смертна кара є ілюзорним вирішенням однієї з найбільш гострих соціальних проблем--проблеми злочинності.

Громадська думка не повинна брати на себе зобов'язання, покладені на політиків та на осіб, що приймають конкретні рішення. Отже, хіба підтримка суспільством смертної кари повинна виправдовувати відстрочення її відміни? Посилання на громадську думку в такій ситуації--це своєрідне виправдовування бездіяльності конкретних осіб та їх бажання перекласти відповідальність на чужі плечі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Шевченко О.Т. Смертная казнь (уголовно-правовое и криминологическое исследование). Дис. к.ю.н. - К.: УАВД, 1995. - С.55.56

2. Фойницкий И.Я. Учение о наказании в связи с тюрьмоведением. - СПб, 1989. - С.151.

3. Фойницкий И.Я. Учение о наказании в связи с тюрьмоведением. - СПб, 1989. - С.149.

4. Права человека. Сборник международных договоров. ООН. - Нью-Йорк, 1989. - С.12-15.

5. Когда убивает государство... Смертная казнь против прав человека. - М., 1989. - С.132.

6. Кистяковский А.Ф. Исследование о смертной казни. - СПб, 1986. - С.69.