Ґенеза націоналізму

Періодизації та аналітичні структури. Три основні фази у формуванні кожного конкретного націоналізму як соціально-психологічного та ідеологічного явища. Інтелектуальні передвісники й формування ідеології. Політичні чинники та соціальні аспекти проблеми.

Рубрика Социология и обществознание
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 18.08.2010
Размер файла 62,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Ґенеза націоналізму

Серед істориків не існує єдиної думки щодо часу появи націоналізму в Європі (щоправда, всі погоджуються з тим, що саме остання була його батьківщиною). Л. Ґрінфелд визначає час і місце народження націоналізму -- Англія XVI cm. І. Марку також датувала націоналізм саме XVI ст., щоправда, посилаючись на приклад Італії. Г. Кон та Л. Снайдер визнають факт існування націоналізму в XVII ст. в Англії та Голландії, здебільшого на рівні рефлексій частини освічених класів. Націоналізм як ідеологія, вважає Г. Кон, поширився в останній чверті XVIII ст. в Європі та Америці. А. Кемілайнен вказує на тривалий період «вагітності» націоналізмом європейських інтелектуалів, який розпочався наприкінці XVII cm. Багато хто вважає, що націоналізм як політичний принцип був однолітком Французької революції. Б. Шейфер датує народження націоналізму 1776 p., а місцем визначає Північну Америку. Нарешті, І. Кедорі відносить народження націоналізму як ідеології до 1806 р. -- дати оприлюднення «Звернень до німецької нації» Й.-Г. Фіхте.

Мабуть, можна погодитися з думкою, що епоха націоналізму починається саме у XVIII cm., що націоналізм стає надзвичайно впливовим політичним феноменом у середині XIX ст., і перетворюється на глобальну силу з другої половини XIX ст., з приходом ери «масової політики». Такий варіант не виключає ані можливості появи перших виявлень національної свідомості в Європі XVI ст., ані ідеї про наявність націоналізму в Англії того ж часу, ані згадок про націоналістичні рефлексії в поглядах окремих інтелектуалів XVII cm.

Наше завдання -- розглянути узагальнену картину історіогенези націоналізму, створену на основі різних підходів до цієї проблеми. Спробуємо окреслити основні культурні, соціально-психологічні, суспільно-політичні та економічні чинники, які безпосередньо або опосередковано вплинули на історіогенезу націоналізму, обмежуючи останній рамками тих параметрів, які ми запропонували в одному із попередніх нарисів: націоналізм як соціально-психологічне явище, як ідеологія і як політичний рух. Але спочатку маємо розглянути деякі аналітичні структури та хронології еволюції націоналізму у трьох згаданих його іпостасях.

Періодизації та аналітичні структури

Лія Ґрінфелд пропонує розрізняти на аналітичному рівні три основні фази у формуванні кожного конкретного націоналізму як соціально-психологічного та ідеологічного явища (нагадаємо, що вона досліджувала англійський, французький, американський, німецький та російський націоналізми). Назва кожної з фаз визначається домінантним суспільним та соціально-психологічним чинником розвитку націоналізму. В основі запропонованої дослідницею схеми --формування національної ідентичності як головного складника генези націоналізму. Національна ідентичність у даному випадку -- це, передусім, нова форма самоусвідомлення, яка не має аналогів у минулому і протиставляється попереднім формам суспільної свідомості. Її суть полягає в тому, що особистість ототожнює себе з «народом», який, у свою чергу, визначається як «нація». Кожна особистість, незалежно від її соціального, класового статусу має рівні права з іншими особистостями як частина «нації». Цей принцип є спільним для будь-якого націоналізму.

Перша фаза еволюції націоналізму, вважає Л. Ґрінфелд, -- структурна, її зміст полягає в тому, що всередині провідної суспільної (соціальної) групи відбуваються структурні зміни, які призводять до кризи її традиційної ідентичності й пошуків нових форм саморефлексії, що відповідатимуть цим структурним змінам. Очевидно, дещо розпливчастий термін «структурні зміни» включає в себе соціальні, економічні й культурні трансформації.

Криза ідентичності сама по собі не пояснює, чому нова ідентичність є за формою саме національною. Такий вибір визначається, наголошує Л. Ґрінфелд, наявністю на той час певного типу ідей, які спочатку були наслідком винаходу, а згодом -- результатом імпорту. До того ж, вибір саме національної ідентичності має відповідати інтересам елітної групи. Отже, на момент «першопоштовху» ідея «нації» і, відповідно, націоналізм, були, по-перше, проявами випадковості, збігу обставин, по-друге, реакцією на певні суспільні зміни, реакцією доволі випадковою. Коли б на момент згаданої структурної кризи у країні «першопоштовху», Англії, існувала інша культурна ситуація, чи виник би націоналізм узагалі?

Наступна фаза розвитку націоналізму -- культурницька. На цьому етапі носії ідеї нації (цього разу вже не оригінальної, а «імпортованої») прилаштовують її до реалій конкретно-історичної ситуації, відповідно до своїх традицій, культури, мови тощо. Цей процес концептуалізації національної ідеї сприяє подальшій кристалізації відповідної ідентичності.

Нарешті, остання фаза -- психологічна. Оформлення, концептуалізація конкретної національної ідеї і відповідний рівень самоусвідомлення призводять до формування почуття дискомфорту (на соціально-психологічному рівні), що стає наслідком порівняння власної нації з іншими, передусім, розвинутішими. Це почуття -- головний стимул відновлення й модифікації в новому історичному контексті власних традиційних цінностей (те, що інші дослідники називають «національним відродженням»), або ж творення нової системи цінностей, що набувають статусу «національних» 107. Цілком зрозуміло, що ця фаза ідентифікується з тими країнами, де націоналізм, як певна система ідей чи ідеологічний принцип, був запозичений.

Конкретні історичні періоди, які аналізує американська дослідниця -- це XVI ст. в Англії, період 1715 -- 1789 pp. у Франції, друга половина XVIII ст. в Росії, кінець XVIII -- початок XIX ст. у Німеччині й кінець XVIII -- перша половина XIX ст. у США. Саме в ці відтинки часу найінтенсивніше відбувалися процеси, про зміст і основні фази яких ішлося вище. Англія, на її думку, це країна класичного націоналізму, і саме народження англійської нації було народженням нації як такої. Домінування Англії у світі у XVIII ст. саме й спричинилося до поширення («експорту») ідеї нації. Франція -- приклад того, як кілька унікальних ідентичностей розвивалися усередині однієї політичної спільноти і як донаціональні форми ідентичності впливали на формування націоналізму. Росія розглядається як зразок психологічної фази у розвиткові націоналізму, впливу зовнішніх чинників й обставин на формування національної ідентичності. Німеччина -- класичний варіант трансформації традиційних цінностей у новітні, національні. В усіх чотирьох випадках, вважає Ґрінфелд, структурні зміни в суспільстві були першопричиною трансформації попередніх форм ідентичності в національну. Нарешті, приклад США є зразком ідеологічного варіанта націоналізму, коли геополітичні та етнічні чинники не відігравали визначальної ролі у формуванні національної ідентичності: остання була свідомо змодельована ще до того, як оформилися и геополітичні та інституціональні рамки 108.

Ця досить цікава аналітична структура загалом не викликає суттєвих заперечень, особливо якщо розглядати її в контексті тих конкретних історичних прикладів, що їх наводить Л. Ґрінфелд. Проте застосування її як загальної схеми для розгляду історичного досвіду формування інших націй, зрозуміло, потребуватиме корегування. Можна припустити, наприклад, що культурницька фаза передуватиме структурній, а психологічна -- культурній. Вони можуть збігатися у часі в різних комбінаціях тощо. Зрештою, і для тих конкретних випадків, що їх аналізує Л. Ґрінфелд, наведені зауваження можуть бути цілком справедливими.

Цікаво й те, що схема Л. Ґрінфелд майже ідеально збігається з ситуацією в Україні кінця 1980-х -- початку 90-х років. Зокрема, вона пояснює блискавичне перетворення частини комуністичної еліти в націоналістичну. Маємо всі ознаки структурної кризи («перебудова» та її суспільно-політичні й економічні наслідки), кризи радянської (комуністичної) ідентичності («демократизація», «соціалізм із людським обличчям» тощо) і, зрештою, -- бачимо вибір «нової» ідентичності елітою, вибір цілком свідомий. Структурна фаза перейшла в культурницьку й, очевидно, нині українська політична й інтелектуальна еліта існує в умовах, коли структурна, культурницька й психологічна фази збіглися у часі й просторі.

Наведемо інший цікавий варіант аналітичної структури, побудованої на еволюційно-історичному принципі, в якій націоналізм розглядається як соціально-психологічне явище. Як вважає сучасний дослідник Андре Ґастоні, націоналізм відповідає трьом основним мотивам людської особистості та колективу: прагненню до біологічного самозбереження, захисту спільної території, прагненню належати до організованої форми людської спільноти 109. Націоналізм -- явище, передусім, психічне, це вияв колективної волі нації, форма суспільної свідомості.

Будучи соціально-психологічним феноменом, націоналізм розвивався разом із людським суспільством, еволюціонував і проходив певні стадії саморозвитку, які А. Ґастоні ставить у залежність від «інтенсивності проявів» націоналізму.

Отже, націоналізм за інтенсивністю його еволюції можна поділити на такі стадії (типи):

-- елементарно-зародкова. На цій стадії згадані три основних мотиви, що породжують націоналізм, існують переважно на рівні підсвідомості. На усвідомленому рівні він проявляється як елементарна захисна реакція спільноти у випадку виникнення зовнішньої загрози її біологічному існуванню, території. Історичні приклади цього типу націоналізму -- реакція французів на англійські територіальні претензії на завершальному етапі Столітньої війни (1337--1453) та реакція німців на французьку експансію у 1789 -- 1815 pp. Більшість націй Європи, вважає А. Ґастоні, пройшли через цей період націоналізму до 1789 p.;

-- емотивно-культурницька стадія. Цей період розвитку і тип націоналізму загалом називають «культурним» (культурницьким). Як і раніше, переважає емотивна сфера людської психіки. Особистість відчуває емоційний зв'язок зі своєю спільнотою -- її мовою, культурою, традиціями, інститутами, історією тощо. Цей емоційний зв'язок, почуття спільності зміцнюється і розвивається під впливом багатьох чинників -- спогадів про перемоги і поразки, географічну наближеність до «ворога», факту або загрози іноземного поневолення, прикладу передових націй тощо. Національні почуття виходять на рівень самоусвідомлення, національна ідентичність (свідомість) формулюється, висловлюється інтелектуалами, інтелігенцією, політиками -- «голосами новітньої ери». Найвідоміші приклади цього типу націоналізму -- італійське «Risorgimento», німецький націоналізм періоду 1815 -- 1848 pp.;

-- раціонально-доктринальний етап еволюції націоналізму -- це той період, коли націоналізм остаточно виходить з рівня підсвідомості у сферу свідомості. Прагматичні міркування стають головними мотивами, якими керується особистість у своїх стосунках зі спільнотою, нацією, хоча при цьому початковий імпульс усе ж таки має суто емотивну природу. Націоналізм цього типу остаточно набуває політичної форми -- це може бути рух за національне визволення, змагання за соціально-економічну модернізацію, зрештою -- просто форма ксенофобії. Безпосередній результат цього -- «націоналізація» мас. Англійський (британський) націоналізм цієї доби на доктринальному рівні перетворився на імперіалізм. Більшість націй Європи вийшла на доктринальний рівень націоналізму до 1914 p.; -- ідеологічна стадія. На відміну від попередніх етапів еволюції націоналізму, вона характеризується перетворенням націоналізму на штучну конструкцію, коли суб'єктивні прагнення уявляються як об'єктивна реальність. На цьому етапі, вважає А. Ґастоні, турбота про буття нації, про єдність національної території, гордість або біль з приводу успіхів чи негараздів нації, переживання і сподівання щодо її майбутнього стають складовими ідеології, яка є загальноприйнятою і усвідомленою більшістю населення, і яка стає предметом цілеспрямованої пропаганди. Націоналістична ідеологія стає вищою за всі інші ідеології. Цей тип націоналізму був характерним для більшості країн Європи під час Першої світової війни. Німецький реваншизм і нацизм, італійський фашизм -- також найвідоміші приклади цього типу націоналізму .

Крайня, екстремальна форма націоналізму виявляється на ірраціональній стадії. Здебільшого вона виникає внаслідок національних поразок, принизливих умов мирних угод. Російський панславізм напередодні Першої світової війни, німецький націоналізм у 1939 p., коли Гітлер розпочав війну одночасно з кількома могутніми державами -- приклади ірраціонального націоналізму.

Схема, запропонована А. Ґастоні, виглядає досить незвичною і навіть екзотичною, передусім, завдяки спробі з'єднати в рамках однієї аналітичної структури не зовсім сумісні поняття. Націоналізм, за Ґастоні, еволюціонує зі сфери підсвідомого до сфери свідомого. Ці терміни, запозичені з психоаналізу, виглядають не завжди коректно, якщо їх застосовувати щодо великих людських колективів, хоча сама ідея еволюції націоналізму як процесу самоусвідомлення має сенс. Як розрізняти свідоме і підсвідоме в настроях, почуттях, діях мас людей? Чому, скажімо, раціонально-доктринальний етап розвитку націоналізму треба відокремлювати від ідеологічного? Хіба ірраціональність не дається взнаки на попередніх етапах розвитку націоналізму, крім того, на який вказує А. Ґастоні? Очевидно, це тільки початок переліку критичних зауважень, що виникають при ознайомленні з цією схемою.

Надзвичайно важливим аспектом еволюції націоналізму був і залишається вплив останнього на міжнародний устрій, міжнародні відносини й формування суверенних держав. З цього погляду аналізував націоналізм видатний англійський історик, автор багатотомної історії Радянського Союзу Едвард Карр. У ході своєї еволюції, вважає дослідник, націоналізм пройшов три основні стадії.

Перша стадія починається з поступовим розпадом середньовічної імперії і церкви й утвердженням національної держави і національної церкви, іншими словами -- занепадом універсалізму і переходом до партикуляризму. Найхарактерніша риса цього етапу -- ототожнення нації з особою суверена, монарха 111. Склад населення деяких із суверенних політичних одиниць, що з'явилися в цей час, відповідав майбутнім «націям».

Наступна стадія починається з періоду наполеонівських воєн і триває до 1914 р. У цей час встановився баланс між силами націоналізму та інтернаціоналізму (останній термін уживається як еквівалент універсалізму): міжнародний устрій був настільки врегульований, що поширення й інтенсифікація в його рамках національних почуттів (або конкретних національних рухів) не призвели до глобальних конфліктів і криз. Водночас, стверджував Е. Карр, існувала рівновага між політикою і економікою: «Якщо в попередні часи політична та економічна сила крокували пліч-у-пліч, будуючи національну політичну одиницю і замінюючи конгломерат локальних економік єдиною національною економікою, то в XIX ст. компроміс між силами політики й економіки полягав у тому, що кожна з них мала можливість розвиватися власним шляхом. Отже, політично націоналізм досягав дедалі більших успіхів в утвердженні права нації на державність -- чи то шляхом об'єднання, чи то шляхом руйнування існуючих [політичних] одиниць. З іншого боку, економічно інтернаціоналізм «замовляв музику», поглиблюючи процеси, розпочаті у попередні часи, трансформуючи розмаїття національних економік в єдину світову економічну систему (йдеться про систему фрітредерства. -- Г.К.). [...] Кінець цих компромісів і розуміння їхньої непевності й нереальності стали головною рисою останніх років цього етапу» 112. Зрештою, саме в ці часи остаточно утвердилося розуміння нації як уособлення певної політичної спільноти. Отже, міжнародні зносини дедалі більше визначалися не особистими інтересами, амбіціями та емоціями монарха, а колективними амбіціями, інтересами й емоціями нації -- це був період «демократизації» націоналізму.

Третя стадія характеризувалася катастрофічним посиленням націоналізму і банкрутством інтернаціоналізму. Це не означає, що люди стали більшими націоналістами, ніж раніше. Йдеться про те, що націоналізм уже діяв у новому політичному й економічному середовищі. Якщо попередній період був часом демократизації націоналізму, то період після 1914 р. став часом його «соціалізації»: прискорений розвиток промисловості, зростання міського населення, утворення робітничих організацій і підвищення політичної свідомості робітників, введення загальної обов'язкової освіти, поширення виборчого права -- усе це кардинально вплинуло на зміст і спрямування національної, державної політики. Питання економіки, в тому числі міжнародної, добробуту населення, соціальної стабільності стали питаннями політичними. Це радикально підживлювало націоналістичні почуття й породжувало відповідні дії. Економіка з'єдналася з політикою. До цього додалося швидке зростання кількості націй, що супроводжувалося зростанням економічного і політичного суперництва між ними 113.

Ця стадія тривала до Другої світової війни, до того часу, коли відбулися нові кардинальні зрушення в міжнародному устрої і зміни у природі націоналізму. Після 1945 р. мала розпочатися, як вважав Карр, четверта стадія, але на час написання його книги зміст цього періоду ще не піддавався історичному аналізові.

«Якщо дивитися на історію Європи з вісімнадцятого століття передусім у такому аспекті, як поява націй і націоналізму, а не з погляду еволюції державної системи, -- писав Е. Ґелнер, -- можна дійти тих самих висновків, що й Карр, проте дещо в інших термінах і в іншому контексті» 114. Ґелнер, використовуючи методу Карра, пропонує свою «хронологічно-географічну» періодизацію генези націоналізму.

На його думку, XVIII ст. з його «спільнотою суверенних утворень», об'єднаних лояльністю до «Коронованих осіб», тобто династично-релігійним устроєм, узагалі не належить до епохи націоналізму. Проте кінець XVIII -- початок XIX ст. -- це початки цієї епохи і перший період еволюції націоналізму.

Другий період -- це епоха «Націоналістичного Іредентизму» -- від перших національних заворушень у третій декаді XIX ст. в Європі до остаточного тріумфу націоналістичного принципу в 1918 р. Тимчасове виживання старого режиму у вигляді деяких династичних імперій та держав було наслідком відносного економічного благополуччя, яке, на думку Ґелнера, було не результатом зусиль цього старого режиму, а продуктом саме тих соціально-економічних процесів, які, за висловом Карра, призвели до «соціалізації нації». Висока культура перетворилася на культуру всього суспільства з відповідними наслідками для розвитку націоналізму.

Третій період характеризується одночасним тріумфом націоналізму і його поразками після 1918 р. Нові політичні утворення («національні держави»), що виникли в рамках Версальської системи, мали всі ознаки, характерні для «тюрми народів», або, якщо поглянути на них з іншого боку, «колисок нових націй і націоналізмів». Подібно до своїх попередниць -- імперій, вони стикалися з проблемами національних меншин і вирішували ці проблеми здебільшого в дусі цих імперій, а іноді й радикальніше (згадаємо хоча б становище українців у Польщі, Угорщині та Румунії у 1920 -- 30-ті роки, або Радянський Союз як модифікований варіант Російської Імперії). «Непевність цієї системи, -- зауважував Ґелнер, -- невдовзі далася взнаки: за часів Гітлера і Сталіна вона впала майже без спротиву (за винятком Фінляндії)» 115.

Четвертому періодові Ґелнер дає ефектну назву «Ніч і туман» (Nacht und Nebel), за аналогією з гаслом нацистів й загалом ототожнюючи його з періодом, що охоплює роки перед Другою світовою війною та після неї. На відміну від попередніх часів, коли національна однорідність (гомогенність) досягалась здебільшого відносно гуманними методами і «м'якими» формами асиміляції, під прикриттям «ночі й туману» вона стала наслідком насильницьких, нерідко суто терористичних заходів -- масового знищення й депортацій. Завдяки Гітлерові й Сталіну етнополітична карта Європи була значною мірою спрощена.

П'ятий період, що збігається в часі з «пізньоіндустріальною» епохою, характеризується послабленням інтенсивності етнічного сентименту і ворожнечі. Ідея конвергенції у цьому розумінні видається обґрунтованою: «Розвинуті індустріальні суспільства, принаймні в тих випадках, коли стартові умови їхнього розвитку мало відрізнялися, значною мірою уподібнюються одне до одного. Розбіжності між мовами дедалі більше набувають фонетичного, аніж семантичного характеру... Суцільний достаток зменшує інтенсивність ворожнечі, і кожний починає розуміти, що жорстокий конфлікт може призвести до невиправданих втрат» 116.

Ці п'ять періодів представляють, на думку Ґелнера, загальну картину переходу від до-націоналістичного суспільства із статичною технологією, стабільною ієрархією, культурою, яка визначає і відображає суспільний статус особистості, до націоналістичного устрою з його анонімними мобільними масами, інтегрованими спільною високою культурою, освітньо-виховною системою і державою, яка ототожнюється з цією культурою.

Проте, зауважує Ґелнер, цей перехід, характерний для «нормального» розвитку націоналізму, в різних регіонах світу відбувався неодночасно й нерівномірно. Регіональні відмінності в еволюції націоналізму він пропонує відобразити терміном «часові зони Європи». Перша «часова зона», звідки починався націоналізм, -- це регіон Атлантичного узбережжя. З початків нового часу (очевидно, Ґелнер мав на увазі початок переходу від аграрного до індустріального суспільства) тут існували міцні династичні держави. Політичні одиниці з центрами в Лісабоні, Лондоні, Мадриді й Парижі загалом збігалися з певними культурно-лінгвістичними регіонами. Початок ери націоналізму і виникнення відповідної потреби в культурній однорідності (гомогенності) політичної спільноти не викликали потреби в радикальному перегляді політичних кордонів (відокремлення Бельгії від Голландії та Норвегії від Швеції навряд чи можна розглядати як вияви модерного націоналізму). Отже, в даній часовій зоні можна виявити лише незначну присутність так званого етнографічного націоналізму, тобто прагнення до вивчення, кодифікації та ідеалізації селянських культур для формування нових національних культур. Навпаки, тут ішлося скоріше про перетворення «селян на французів», етнографічної селянської маси на націю, аніж про винайдення нової культури на основі селянської. Отже, фактично йдеться про ідеальний збіг культурних і політичних чинників в еволюції націоналізму.

Друга «часова зона» географічно й історично загалом збігається з територією колишньої Священної Римської імперії. Дві основні культури, носіями яких була більшість населення імперії, мали протягом тривалого часу добре визначену високу культуру з численним освіченим класом (ідеться про німців та італійців). Навіть ті, хто наприкінці XVIII ст. свідомо чи напівсвідомо створювали німецьку літературу й стандартизовану мову, не творили нову національну культуру, а лише зміцнювали, модернізували вже існуючу. Отже, завдання націоналізму полягало не у творенні нової високої культури, яка вже існувала і могла служити основою для модерної нації, а у створенні «політичного даху» для цієї культури. Тут, як бачимо, не існувало характерної для попередньої часової зони узгодженості в часі між політичними та культурними факторами розвитку націоналізму.

Третя «часова зона» містилася далі на Сході. Саме тут усі п'ять періодів еволюції націоналізму, про які йшлося раніше, «прокрутилися» в усій повноті і силі. І саме тут не існувало ані достатньо визначених і розвинених високих культур, ані політичних одиниць, здатних підтримувати їх. їхнє місце заступали наднаціональні імперії з сумішшю фольклорних (нижчих) культур, розділених не лише соціально, а й територіально (географічно). Шлюб між культурою і політичною спільнотою, необхідний для розвитку націоналізму і модернізації, вимагав створення обох партнерів. Унаслідок цього завдання націоналістів у цій «часовій зоні» були набагато складнішими, а процес виконання цих завдань -- набагато брутальнішим, аніж раніше.

Четверта «часова зона» відсувається Ґелнером ще далі на Схід. Приблизно до початку 1920-х років у ній відбувався «нормальний» розвиток націоналізму, що мало чим відрізнявся від його еволюції у третій «зоні». Проте відновлення імперії в особі Радянського Союзу, під абсолютно новим проводом та ідеологічними гаслами, спричинило відхилення від нормального розвитку подій. До того ж, переможна хода Червоної Армії у 1945 р. призвела до включення частини третьої «зони» до четвертої. Там вона й перебувала аж до 1989 р. (зауважимо, що слово «зона» в даному випадку має певний контекст, про який Гелнер, мабуть, не здогадувався).

У четвертій зоні панував «абсолютистський соціалізм», який нетерпимо ставився до економічного, політичного та ідеологічного плюралізму і фактично зруйнував громадянське суспільство. Утім суспільні умови, що породжують націоналізм, не були викорінені. Зокрема, відбувалося відтворення високої культури, завдяки якій великі, мобільні анонімні маси людей ототожнювали себе з певними, конкретними історично-культурними спільнотами, що існували, принаймні в уяві, в рамках соціалістичної системи. Коли ж ця система розпалася, націоналізм проявився в усій своїй силі. Розвиток націоналізму в четвертій зоні був штучно призупинений у кінці другого періоду, отже, доки не буде пройдено усі «нормальні» періоди, четверта зона приречена на етнічні конфлікти 117.

Як бачимо, ця географічно-хронологічна аналітична структура є ще одним варіантом євроцентристської концепції генези націоналізму, яка сама по собі є цілком раціональною. Водночас вона є конкретизацією загальної ґелнерівської концепції націоналізму, яку ми вже розглянули. Помітно, що з цієї схеми цілком випадає (принаймні, формально) «Південь», тобто «третій світ» (очевидно, в даному випадку Ґелнер не мав наміру вести мову про цей регіон). Ґелнер не абсолютизує принцип хронологічної послідовності. Він зауважує, що в певних «часових зонах» окреслені ним етапи еволюції націоналізму можуть відбуватися паралельно -- це компенсує певну зовнішню «лінійність» його підходу.

Наостанок розглянемо ще одну аналітичну структуру, яка свого часу серйозно вплинула на дослідження націоналізму. Чеський історик Мирослав Грох запропонував узагальнену схему розвитку національних рухів серед «малих» європейських націй. У його книзі «Соціальні передумови національного відродження в Європі» (1968 -- німецьке видання, 1983 -- англійський переклад) процес націотворення та еволюції націоналізму розглядався в контексті марксистської методології -- він безпосередньо пов'язувався з виникненням і діяльністю певних суспільних класів та зміною суспільно-економічних формацій. Просування до буржуазного суспільства, писав М. Грох, означало просування до національного існування 118.

В період переходу від феодального до буржуазного суспільства, стверджував учений, виникає дві ситуації, які визначають характер формування модерної нації і відповідного національного руху. Перша, коли «новий клас» -- буржуазія -- виступає проти старого феодального класу і проголошує себе репрезентантом усієї нації (можливі варіанти, коли старий правлячий клас трансформується в новий, стає «буржуазним»). Така ситуація, наприклад, склалася свого часу у Франції, Іспанії, Англії, Німеччині, Данії та інших країнах 119. В іншій ситуації опинилися народи (за Грохом, це «малі» європейські народи), які на момент своєї трансформації в модерну націю

а) мали «розбалансовану, неповну соціальну структуру», їхні провідні класи були абсорбовані, асимільовані етнічно чужими панівними класами;

б) існували як етнічна чи навіть історична спільнота, але ніколи не були самостійними політично;

в) не мали тривалої культурної традиції, передусім, власної літературної мови (або вона була втрачена чи архаїзована).

Перехід до капіталізму і відповідні зрушення в соціально-економічних сферах (а ці зрушення, за Грохом, неухильно ведуть до національного існування) провокують національне відродження цих «малих» європейських народів. Цей процес умовно поділяється автором на три фази:

1) фаза «А» -- період «наукового зацікавлення». На цьому етапі «національна» інтелігенція формує лінгвістичне, історичне, соціально-психологічне підґрунтя національного відродження: розгортаються дослідження у сфері етнографії, філології, літератури, історії, які формують образ нації, що «відроджується»;

2) фаза «В» -- період «патріотичної агітації». Наукові дослідження трансформуються в ідеологічні конструкції, що поширюються серед освічених верств і сприяють їхній «націоналізації». Це період формування «національної свідомості»;

3) фаза «С» -- на цьому етапі внаслідок «патріотичної агітації» виникає масовий національний рух який, у свою чергу, має привести до незалежності нації .

«Національне відродження», зауважує Грох, не обов'язково переходить із другої у третю фазу. Крім того, важливим, навіть вирішальним аспектом нього відродження є формування збалансованої, або, за Грохом, «повної» соціальної структури цієї нації (йдеться, передусім, про те, щоб соціальна структура «відродженої» нації мала всі необхідні компоненти, що характеризують «буржуазну» націю). Досягнення політичної незалежності не означає, що «мала» нація вже має «повну» соціальну структуру. Водночас наявність «збалансованої» соціальної структури нації не є ознакою того, що вона вже стала незалежною 121.

Загалом Грох цілком слушно відокремив певні стадії формування національних рухів (слова «націоналізм» він уникав). Його схема активно використовувалась дослідниками націоналізму східноєвропейських націй. Зауважимо лише, що її можна застосовувати й щодо «класичних» націоналізмів «великих» націй: кожна з них мала свій період «наукового зацікавлення», «патріотичної агітації» тощо. Періодизація Гроха відбиває також загальну закономірність виникнення й розвитку націоналізму, його еволюції від соціально-психологічних форм до ідеологічних та політичних.

Головні критичні коментарі схеми Гроха стосувалися «лінійності» його підходу, утім, цілком природної для марксистського історика. Канадський історик Павло Магочій, зокрема, зауважував, посилаючись на приклад Галичини, що порядок фаз може бути не обов'язково таким, як його подає Грох, -- «відродження» може починатися і з «патріотичної агітації». Р. Шпорлюк вважає, що всі види діяльності, відокремлені Грохом в особливі стадії, фактично діяли протягом усього періоду формування нації і державотворення. І справді, хіба період «наукових зацікавлень» припиняється за часів «патріотичної агітації» чи масового політичного руху? Грох, зазначає Петер Алтер, не пояснює, чому саме відбувається перехід від однієї фази до іншої, чому інтерес елітарної меншості стає основою потужного масового руху 122. Нарешті, не можна погодитися й з тим, що перша фаза «національного відродження», за Грохом, має виключно культурницький характер. «Наукові зацікавлення» в історії, мові, етнографії певної «нації, що відроджується», виникають не з примхи інтелектуалів, які раптом вирішують перейнятися національним духом. Цілком очевидно, що в основі їхніх пошуків є певна ідея, навіть якщо ці пошуки, на перший погляд, спровоковані ідеалістичними мотивами Романтизму.

Схема Гроха несе на собі явний відбиток гегелівської, а згодом і марксистської дихотомії «історичні -- неісторичні нації». «Малі» чи «неповні» нації у Гроха -- це неісторичні нації Геґеля. Проте їхня «неісторичність» у схемі Гроха зумовлена не лише і не стільки геґелівською бездержавністю, скільки недосконалістю соціальної структури та неповнотою культурного багажу.

Наостанок варто прокоментувати один із центральних термінів схеми, та й усієї концепції Гроха, а саме: поняття «національне відродження». Цей термін не був винаходом дослідника, він побутував у політичній публіцистиці ще з XIX ст. (у 1847 р. в П'ємонті виходив журнал Il Risorgimenlo -- «Відродження». Очевидно, його назва, яку взяв собі італійський національний рух, стала першим прикладом застосування цього терміна щодо національного піднесення), але чеський учений вживає його як науковий термін. Зауважимо, що термін «національне відродження» та один із його відповідників -- «пробудження націй» залишаються надзвичайно популярними у сучасній публіцистиці «пострадянського простору». Проте з наукового погляду вони, до певної міри, видаються нелогічними. Якщо йдеться про «національне відродження», то мається на увазі, що нація, яка відроджується, вже існувала як нація. Тоді виникає питання, які параметри підтверджують її уявне існування в минулому: культурні, політичні, географічні, релігійні? Якщо виходити з того, що нації і націоналізм -- явище модерного часу, а саме цього погляду дотримується Грох, то існування «націй» (в модерному розумінні цього слова) в минулому стає проблематичним, як і термін «національне відродження». Мабуть, історія того, що описує Грох, має іншу назву -- націотворення і націоналізм. Утім, можливо термін «національне відродження» був оптимальним у той час і в тих умовах, коли Грох писав свою книгу. Наші застереження стосуються переважно некритичного запозичення терміна.

Інтелектуальні передвісники й формування ідеології

Розглядаючи історіогенезу націй, ми аналізували глобальні історично-культурні зрушення, які створили соціальні, духовні, культурні та соціально-психологічні умови для виникнення цієї нової форми організації людських спільнот, до виникнення самої ідеї «нації» в її модерному розумінні. Серед цих зрушень були «друкарська революція», яка підірвала монополію латини як інтегруючого культурного чинника всеєвропейської християнської спільноти; Реформація, що разом із «друкарською революцією» привела до секуляризації європейських мов, піднесення їхнього статусу до мов «національних» і сприяла появі «протонаціональних» церков; зміна уявлень про природу державної влади та розширення управлінських можливостей централізованої держави (також як один із наслідків «друкарської революції»); формування «протонаціональних» централізованих держав; і, нарешті, поява нового типу особистості з якісно відмінним від попереднього уявленням про світ, час і людину. Останній момент є одним із ключових у розумінні переходу від до-націоналістичної епохи до «ери націоналізму». «...У найзагальнішому вигляді, -- пише Р. Шпорлюк, -- націоналізм виник у суспільстві, яке (як це було у Німеччині, наприклад) під впливом друкарської революції і створеної нею «друкарської культури» стало продукувати освічених індивідів, здатних осягнути відмінність «власної нації» від інших та її становище у світі» 123.

Саме думки цих «освічених індивідів», висловлені в наукових працях, політичних памфлетах, листах, газетних статтях, брошурах -- в усьому тому, що принесла з собою «друкарська революція», стали, за висловом Г. Кона, «першими заворушеннями» націоналізму в Європі та Америці. Слід зауважити, що дебют «націоналістичного мислення» припав на той період європейської історії, коли відбувалась глобальна трансформація поглядів, уявлень про світ, викликана як соціально-політичними зрушеннями (виявом яких стали Промислова і Французька революції), так і духовною кризою, пов'язаною з ерозією панівного світогляду та соціального устрою (тут варто згадати міркування Е. Ґелнера), а також революцією в європейській філософії і науці XVIII ст. Цей духовний переворот Е. Сміт характеризує як кризу ідентичності. «Криза ідентичності, -- пише він, -- виникла передусім на основі того виклику, який був кинутий традиційній релігії і суспільству «науковою державою» та західними «революціями» [...] Саме цей масштабний виклик традиційним космологічним уявленням, символам і традиціям, виклик, який найгостріше й у першу чергу відчули ті, хто мав справу з раціоналістичною і науковою думкою й діяльністю, спонукав багатьох інтелектуалів відкривати альтернативні принципи і концепції, нову міфологію і символізм, які б обґрунтовували й узаконювали людську думку та дію» 124.

Загальновідомо, що XVIII ст., епоха Просвітництва, яка безпосередньо передувала приходові націоналізму, була ерою космополітизму. Для мислителів і діячів Просвітництва говорити й писати про рівність і подібність людей, про спільний прогрес людства було загальним правилом. «Хоча, -- писав із цього приводу Альфред Коббан, -- більшість філософів і захоплювалася класичним духом патріотизму, вони не визнавали національних відмінностей, ігнорували національність як історичну силу» 125. Можливо, зауважує А. Кемілайнен, така популярність космополітичної думки серед інтелектуалів була, крім усього іншого, ще й реакцією на появу й поширення національних почуттів у Європі. Карлтон Дж. Гейз, у свою чергу, зазначав, що «боротьба інтелектуалів XVIII ст. проти «націоналізму» нагадувала видовищні спалахи космополітичних блискавок, які лише послужили передвісниками могутньої зливи націоналізму» 126.

Наочним свідченням зародження й поширення націоналістичного (національного) сентименту серед частини інтелектуальної еліти, або, принаймні, інтересу до нього, було остаточне оформлення й культивування міфу про національний характер та уявлень про національні відмінності і, зрештою, про націю (народ) як «колективну особистість». Не можна стверджувати, що деякі з цих уявлень не існували до епохи Просвітництва, проте саме в цей час вони стали об'єктом особливої уваги мислителів, ідеологів, публіцистів, учених, вийшли з рівня повсякденного на рівень теоретичного осмислення.

Узагальнюючи поширені уявлення про відмінності між народами, Дені Дідро писав у своїй «Енциклопедії»: «Кожна нація має свій особливий характер... Недарма кажуть: легковажний як француз, ревнивий як італієць, серйозний як іспанець, розпусний як англієць, гордий як шотландець, п'яний як німець, ледачий як ірландець, брехливий як грек тощо...» В універсальному лексиконі Цедлера (1740) була вміщена велика стаття, присвячена природі народів (Naturell der Volker). Відмінності в характері різних народів пояснювались кліматичними умовами та моральними традиціями. У 1785 р. І. Кант присвятив окрему працю дослідженню національних характерів, а через десять років Вільгельм фон Ґумбольдт опублікував працю, присвячену антропологічним відмінностям між народами.

Найпопулярнішою і найвідомішою працею на цю тему була книга Монтеск'є «Дух законів» («De I'esprit des lois», 1748), в якій ішлося про те, що закони різних народів відображають «дух», або ж характер, останніх. Відмінності між народами, вважав Монтеск'є, визначаються комплексом чинників: географічних, кліматичних, навіть біологічних. Величезне значення має також форма правління. Народи, які знали демократію чи велику монархію, характеризувалися високою самооцінкою і видатними якостями, тоді як суб'єкти деспотизму були ледарями та боягузами. Монтеск'є надавав також великого значення «загальному духові» народу (І'esprit gйnйral), який формується не лише кліматом, географічними умовами та формою правління, а й релігією, звичаями, історичним досвідом, законами та способом життя. Клімат і природа панували над дикими народами, звичаї управляли китайцями, закон тиранив японців тощо.

Наприкінці XVIII ст. видатний німецький просвітитель Й.-Г. Гердер (1744--1803) сформулював ідеї, які значно поглибили розуміння відмінностей між народами й фактично стали одним із джерел так званого «культурницького» націоналізму. У «Філософії історії людства» та інших своїх працях Гердер стверджував, що відмінності між народами визначаються не лише кліматом, географією чи формою правління. Культура народу виражена передусім у його мові -- ось головний чинник, який визначає і відображає особливості національного характеру народу. Кожна культура й, відповідно, кожний народ має природне право на існування, вони є даром Божим і мають власну, безвідносно до інших культур, цінність -- важливо плекати, розвивати мову й культуру кожного народу, що, природно, сприятиме його життєздатності 127.

Мова, зауважував Гердер, робить людину людиною, тобто розумною істотою. Мову людина набуває лише у спільноті. Фактично мова -- синонім думки. Отже, оскільки мова є вираженням певного способу мислення, відповідно, й кожна мовна спільнота має власний спосіб мислення, власний характер, культуру і, передусім, завдяки мові існує як окрема спільнота.

Кожний народ, вважав Гердер, у свій спосіб служить усьому людству. Отже, чим багатшим, розвинутішим, культурнішим буде кожний окремий народ, тим розвинутішим буде людство в цілому. На відміну від більшості мислителів Просвітництва, Гердер убачав перспективу не в універсалізації людської цивілізації за рахунок поглинення «вищими» культурами «нижчих», а в розвиткові різних культур і народів, кожна з яких має самодостатню цінність. Культури й народи розвиваються шляхом взаємного збагачення, взаємних впливів і запозичень. Це також свідчить про те, що не існує «другорядних» культур, вважав Гердер. «Культурний націоналізм Гердера, -- зазначає Р. Шпорлюк, -- відкидав ідею самодостатності і культурної автаркії нації. Його концепція нації і національної культури сповідувала принцип історизму, була «еволюціоністською» і будувалася на тезі, згідно з якою близькі взаємини однієї нації з іншими були передумовою її власного розвитку» 128.

Ідеї Гердера справили величезний вплив на наступні покоління мислителів, громадських діячів, політиків, особливо на представників інтелектуальних кіл тих націй, які на початку ери націоналізму перебували на становищі «відсталих» (це стосується, передусім, німців, яким завжди адресують авторство «органічної теорії нації»). Фактично Гердер став засновником культурницької концепції нації й відповідного типу націоналізму, хоча його самого важко охарактеризувати як «націоналіста» в сучасному розумінні цього слова. Згадаємо лише, що виступаючи за культурну єдність німців, він не наполягав на їхній політичній єдності.

Не був націоналістичним теоретиком і Ж.-Ж Руссо (1712--1778), хоча деякі його ідеї значною мірою вплинули на формування саме націоналістичної доктрини (зауважимо, що Е. Карр вважав Руссо «засновником модерного націоналізму»). Виходячи із суто раціоналістичних мотивів, зокрема ідеї про самоцінність людської індивідуальності, Руссо наголошував на необхідності культивування індивідуальності націй. В основу побудови націй мав бути покладений принцип національного характеру. Якщо його немає, писав Руссо у 1765 p., ми повинні створити його 129. В «Роздумах про урядування Польщі» (1772) він радив правителеві цієї країни використовувати національні інституції для виховання лояльних громадян, фактично, для творення свого національного характеру. «Саме національні інституції, -- наголошував учений, -- формують геній, характер, смаки й мораль народу, роблять його тим, чим він є, а не якимось іншим народом, саме вони надихають його любов'ю до батьківщини, основаною на стійкій звичці» 130. Зрештою, основним носієм суверенітету, вважав Руссо, має бути народ.

«Руссо, -- стверджує Р. Шпорлюк, -- обґрунтував прямий зв'язок між культурою і політикою: він вважав культуру -- мову, історію, звичаї та закони -- політичною зброєю і силою, і вважав, що за певних обставин саме уряд повинен виконувати завдання творення національної культури. Отже, він вказував на взаємовпливи культури і політики, і фактично передбачив роль модерної держави у творенні нації» 131. На думку Е. Гобсбаума, ці ідеї були підхоплені Французькою революцією, стали одними з основних у формуванні французької нації (докладніше про це йтиметься далі).

Інший видатний мислитель XVIII ст., англієць Едмунд Берк вважається представником «традиціоналістського» (визначення К. Дж. Гейза), або консервативного, націоналізму. На відміну від Гердера, Берк вважав основною суттєвою характеристикою нації наявність законів та суспільних інститутів і, відповідно, вважав ці ознаки показником зрілості нації. Нації, які мали власні усталені закони й політичні інститути, були автентичними, історично зрілими спільнотами (згадаємо міркування нашого сучасника Г. Сетона-Вотсона про «старі, тяглі» й «нові» нації). Англійська революція 1688 p., боротьба поляків за відновлення державності, індійців проти британської експансії, корсиканців проти Франції -- усе це були приклади боротьби історично зрілих націй проти поневолення і грубої сили. Важливим елементом був також революційний підтекст міркувань Берка. Слідом за Руссо Берк вважав, що нації мають право позбавлятися правителів, які не дбають про них 132. Фрідріх Шлеґель, на думку К. Гейза, -- представник німецького варіанта «традиційного націоналізму» -- акцентував увагу, передусім, на важливості національної культури (історії, звичаях, мистецтві, мові й літературі). Шлеґель вважав традиційні форми правління найкращими для нації (для німців -- монархія). Зрозуміло, що нації в його ідеологемах були спільнотами легітимність яких Грунтувалась на історичному праві 133.

Аналізуючи інтелектуальний контекст формування передумов виникнення націоналізму, не можна оминути й такого видатного мислителя, як Імануїл Кант. Деякі ідеї вченого, особливо етичні, що не мали безпосереднього відношення до націоналізму як такого, вирішальним чином вплинули на формування його світоглядних основ. Ідеться, передусім, про кантівську тезу щодо автономності особистості, яка логічно приводила до висновку: особистість сама має вирішувати свою долю, керуючись моральним імперативом. Таким чином, старий світогляд, згідно з яким доля особистості вирішувалася лише божественним промислом, визнавався хибним. Відповідно, на місце релігійного фаталізму приходив раціоналістичний світогляд і з ним -- філософія дії, звідки залишався лише один крок до політики, політичної дії. Одним із наслідків цього було виникнення ідеї про те, що не тільки особистість може бути автономною, нація (колективна особистість) також має права на автономність.

Англійський історик ідей І. Кедорі вважає, що етика Канта з її ідеєю автономії та самовизначення особистості була перекладена «мовою» політики в «органічній» теорії держави Й.-Г. Фіхте (1762--1814). В «органічній» державі кожна особистість має підтримувати одне ціле (державу), бо це єдиний шлях вижити як особистість. Тільки в державі людина, особистість здатна самореалізуватися. Основою ідентичності будь-якої особистості є мова (тут використано тезу Гердера), відповідно й ідентичність будь-якого народу визначається мовою. Коло замикається -- самовизначення особистості й народу, ідентичність яких визначається лінгвістичним фактором, найкраще забезпечуються «органічною» державою, кордони якої в ідеалі мають охоплювати всю сукупність особистостей, що розмовляють однією мовою. У цьому варіанті національне самовизначення заступає місце попередніх форм лояльності. Національна держава стає метою номер один для нації. Остання, у свою чергу, може обирати засоби політичної боротьби за свої права. Таким чином, виникла (чи була винайдена) «органічна» версія націоналізму, яку І. Кедорі вважає найпоширенішим варіантом цього феномена, і яка, очевидно, стала першим ідеологічно оформленим його варіантом. У різних аспектах вона була розроблена рядом німецьких мислителів: Ф. Шлегелем, Е.-М. Арндтом, А. Мюллером, Ф. Шляйєрмахером та ін.

Узагальнюючи основні риси «органічної» версії націоналізму, Е. Сміт наголошує, що в її основу було покладено принцип, згідно з яким нації здатні самостійно, керуючись своєю національною волею, духом, визначати власну долю. Цей принцип базувався на трьох головних засадах:

1) світ природно поділений на унікальні органічні нації, або культурні (мовні) групи;

2) національна самореалізація можлива шляхом політичної боротьби;

3) воля особистості має підпорядковуватись інтересам органічної держави 134.

Німецька «органічна» версія націоналізму стала надзвичайно впливовою не лише в самій Німеччині XIX ст., а й серед націй Центральної і Східної Європи та Близького Сходу в епоху їхнього «пробудження». Проте вона була не єдиною. Іншим «первісним» варіантом націоналістичної ідеології були ідеї Руссо та інших просвітителів (не лише французьких), трансформовані у практиці Французької революції та боротьби за незалежність в Америці, про що йтиметься далі.

Як бачимо, наприкінці XVIII -- на початку XIX ст. в європейській філософській думці склався комплекс ідей, які в подальшому були «перекладені мовою політики» і згодом реалізувалися у практичних діях. Деякі з цих ідей не мали безпосереднього відношення до осмислення проблем нації і націоналізму. Проте вони стали тим інтелектуальним підґрунтям, на якому націоналізм формувався й еволюціонував далі як ідеологічна течія з різними відгалуженнями, конкретно-історичними втіленнями й перевтіленнями.

Ми не можемо стверджувати, що націоналізм як світогляд та ідеологія був «винайдений» (сформований) зусиллями одного чи кількох теоретиків. Скоріше він став наслідком взаємодії цілої низки ідей, які склалися в певний комплекс уявлень про людину і світ, уявлень, що відрізнялися від попереднього світосприйняття. Ідея Просвітництва про природні права людини з'єдналася з ідеєю про самовизначення особистості, до них долучилося уявлення про органічність, природність «колективних особистостей» (народів чи націй) та природні відмінності між ними. Романтизм сприяв «локалізації» інтересу до власної історії, міфології, звичаїв і традицій, культивуванню «національного характеру». Класицизм, з його підвищеним інтересом до чеснот Давньої Греції і Спарти, водночас відновив і підвищив моральний статус поняття «патріотизм».

Усе це сприяло пошукам ефективної форми самореалізації інтересів особистості й «колективних особистостей», що привело до ідеї «національної держави». Проте згадані ідеї, висновки, зрушення у світогляді залишалися б надбанням досить обмеженого кола інтелектуалів, якби суспільна практика, події в політичній сфері не сприяли б їх реалізації. З іншого боку, політична практика сприяла подальшому оформленню і розвиткові націоналістичного світогляду та ідеології. Основний набір принципів, «базова доктрина» націоналізму склалися наприкінці XVIII -- на початку XIX ст. У подальшому, з поширенням націоналізму у світі, вони модифікувалися, запозичували елементи інших ідеологій та світоглядних систем і, у свою чергу, впливали на них.


Подобные документы

  • Соціально–філософські погляди мислителів від давніх часів до сучасності. Класова структура індустріального суспільства. Теорії соціальної стратифікації. Проблеми регуляції суспільних відносин. Трансформація соціальної структури українського суспільства.

    научная работа [83,4 K], добавлен 26.01.2010

  • Проблеми культурних кордонів та взаємодії культур. Історичні і політичні чинники в міжетнічних взаємодіях. Роль соціально-структурних, культурних, соціально-психологічних чинників. Толерантність в міжетнічних стосунках. Розуміння міжетнічного конфлікту.

    курсовая работа [40,5 K], добавлен 01.10.2009

  • Принципи та підходи до розробки моделі соціально-психологічного процесу формування корпоративної культури із застосуванням спеціального методу інваріантного моделювання. Головні етапи та аналіз необхідних умов щодо самоорганізації системи, що вивчається.

    статья [25,1 K], добавлен 22.02.2015

  • Теоретичні засади та нормативно-правові аспекти безробіття як соціального явища. Сутність поняття "безробіття", його соціально-психологічні та соціально-економічні наслідки. Основні напрямки соціальної роботи з безробітним населенням, державні гарантії.

    курсовая работа [46,2 K], добавлен 25.06.2009

  • Розпад сімей як соціальна проблема суспільства, його соціальні причини. Соціальні проблеми сімей. Типи патогенної батьківської поведінки. Характерні особливості неблагополучних сімей. Проблеми родини, що має дітей, схильних до вживання наркотиків.

    реферат [18,5 K], добавлен 13.02.2011

Работа, которую точно примут
Сколько стоит?

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.