Нація і націоналізм

Міністерство освіти України

Львівський національний університет ім. І.Я. Франка

кафедра соціології

Реферат

на тему: «Нації і націоналізм»

Виконала:

студентка групи Екс-41с

Черепко Катерина

Львів 2000

Нація є одним із найскладніших феноменів людського буття. Для одних - це суспільно-політична вартість, жива, самобутня, духовно та органічно сплетена спільнота, що викристалізувалася і виросла в означених історичних, геополітичних, господарських і суспільно-політичних умовах. Такий погляд поширений серед деяких представників українського національно-визвольного руху. А ось для інших - лише територіальна група, в основі якої, вважає іспанський політолог Л. Саністебан, лежать інтенсивні солідарні зв'язки. Одні вбачають у нації щось містичне, недоступне для пізнання, інші - тільки раціональне. В розумінні одних йдеться про щось одвічне, біологічне, інших - це тільки соціальне, історичне. Найбільша цінність, найкращий витвір людей - так нація постає в уяві одних, щось таке, що заважає людському поступові - вважають інші.

Націю вивчають етнографи як "неполітизовану етнічність" та історики - як політичну історію народів, психологи - як специфіку психіки, ментальності, культурологи - як неповторне особливе в світовій культурі, соціологи - як макрогрупу та філософи - як проблему співвідношення людини - індивідуальності та людства. Так, М. Бердяєв з позиції філософії вважав, що неможливо й безглуздо протиставляти національність і людство, національну множинність і вселюдську єдність. Він зазначав, що існування людства у формах національного буття, його частин зовсім не означає неодмінно зоологічного й нижчого стану взаємодії ворожнечі й винищення, стану, який зникає в міру зростання гуманності і єдності.

Оскільки природа нації визначає національні інтереси, то необхідно враховувати чинники націотворення і особливо пріоритетні ознаки, індикатори нації як спільності. Стосовно того, що об'єднує людей у націю, то однозначного визначення немає. Небезпідставним щодо деяких із існуючих націй є твердження, що це "політизована етнічність", тобто політична спільність, в основі якої - етнос. Під останнім розуміється стійка група людей, об'єднаних загальноісторичним, генетичним корінням, якій притаманні спільні риси і стабільні особливості культури та ментальності. Формування етносу відбувається на певній території. В подальшому розвитку етнос може втрачати територіальну єдність. Етнічною є тільки така спільність, яка усвідомлює себе саму як таку (етнічна самосвідомість), відрізняє себе від інших етнічних груп.

Визначення нації як "політизованої етнічності" досить поширене. При цьому етнічність не абсолютизується, вона ставиться на перше місце. Так, на думку англійського етнополітолога А. Сміта, головними індикаторами нації є етнічний принцип, що виникає спочатку з родинної організації, а далі слідують територіальний компонент і політична спільність.

Етнічна ідентичність нації політично інтерпретується по-різному, залежно від ідеологічних засад. М. Грушевський рішуче виступав проти вимоги "Україна тільки для українців". Він вважав, що Україна "і для всіх, хто живе в ній, а живучи любить її, а люблячи хоче працювати для добра краю і його людності, служить їй". А ось М. Міхновський і Д. Донцов, виходячи зі свого бачення інтересів нації, відстоювали вимогу "Україна тільки для українців" у тому розумінні, що всякі посади в державі повинні обіймати тільки українці.

Нація тлумачиться також як спільність, яка виникла історично і якій властиві певні інтегративні риси. Саме з таких позицій І. Франко розглядав возз'єднання українських земель як важливу умову "витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя".

Чимало вчених дають визначення нації як державно-правового утворення, тобто як макрогрупи, що проживає на одній території, має спільний уряд та інші політичні інститути. Таку, по суті, етатистську теорію обстоював правознавець О. Градовський. Визначальним елементом нації він вважав наявність "загальнонаціональної мети", якій відповідає певна державна організація.

Проте існує практика (етатистська концепція) відмовляння народам, які не утворили через різні причини (іноземне поневолення, насильницька асиміляція) своєї національної державності, у праві навіть називатися націями. Але чимало націй, не маючи своєї державності під час іноземного панування (як-от українська нація під владою російського царизму чи австро-угорського цісарського режиму), не переставали ними бути, боролися за своє законне право на самовизначення, створення самостійної держави. Тому формула "є держава - є нація, немає держави - відсутня і нація" алогічна. Разом з тим "бездержавне" існування нації лягає тягарем на її історичну долю, стримує розвиток творчих можливостей. В. Винниченко зазначав, що "нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі так звані "недержавні нації" прагнуть своєї держави, через те так самовіддано окремі члени її віддають усі сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, які стоять на заваді цьому, які тримають їхній колектив у покаліченому стані".

Однак існують нації, виникненню яких передувала державна єдність людей. Згодом на цьому грунті формувалися певні риси, притаманні етносу - загальні традиції, духовність, психологічні властивості та ін. Саме це визначає генезу американської, канадської та деяких інших націй, що створювались емігрантами, серед яких були представники не тільки різних етносів, а навіть рас.

У 60-ті роки наукові спостереження наштовхнули американських дослідників на висновок, що теорія "плавильного казана" не відповідає реаліям США. Етнічні групи не розчинялися в американському суспільстві, а стали його структурним елементом. Етнічна ситуація була охарактеризована як "культурний" плюралізм", що не суперечить існуванню і розвитку спільної для американської нації культури.

Щодо психологічного підходу, дуже поширеного нині, то деякі його представники трактують "національний дух" (національну свідомість, національний характер) як провідний, а іноді і як єдиний індикатор нації. Інші розглядають націю як психологічне поняття, психологічну спільність, союз однаково мислячих людей, об'єднаних спільним національним характером. Такою, наприклад, є створена О. Бауером "психологічна" теорія нації. Подібну позицію щодо визначення нації займають деякі сучасні політологи і соціологи Заходу. Т. Мурамацу, Г. Ісаакс, Г. Кан, С. Ліпсет, К. Боулдінг, М. Сейвелл, П. Ласлетт, М. Кранстон та інші висловлюють думку, що вирішальними факторами розвитку нації є воля, національна ідея, що нація - втілення національної свідомості, яка виступає найактивнішою руйнівною силою суспільства.

Вони вважають, що таких індикаторів спільності "коріння", як мова, історія, культура, державність, недостатньо для формування універсальних ознак національності. Лише один індикатор є універсальним - самовіднесення людини до тієї чи іншої національності: "я - українець", "я - росіянин", "я татарин", "я - француз", "я - американець" та ін.

Кожен із цих підходів (а вони зумовлені і політичними міркуваннями) акцентує на якійсь із існуючих ознак нації. Поза тим сучасні нації, в тому числі українська, - це політичні спільноти, відмінність яких від інших видів людських угруповань полягає в тому, що це одноразова спільність - територіальна і господарська, мовна і духовно-культурна, психологічна та історична. Жодна з інших базових макрогруп - (соціальні класи і верстви, демографічні і конфесійні групи тощо) такого поєднання індикаторів спільності не мають.

Чинники, що консолідують людей у нації, визначають зміст докорінних національних інтересів. Саме вони зумовлюють активність нації, її дію як суб'єкта політичного життя. Вони становлять і підгрунтя національної ідеї. Ця ідея є віддзеркаленням потягу народу до суверенності у вирішенні своєї долі, набуття таких політичних форм самовизначення, які б забезпечували економічний, соціальний і духовний поступ.

Феномен "нація" виявляється також у тому, що тлумачення цього поняття (і це підтверджується історією України) особливо актуалізується в час найбільш напруженої боротьби за національну незалежність. Саме тоді постають питання "Що таке нація?", "Яку роль національний чинник відіграє в політиці?". Так, М. Грушевський самобутність нації вбачав у її здатності, бажанні йти на контакт, на взаємовигідний компроміс з іншими націями з тим, щоб кожна не претендувала на "які-небудь спеціальні історичні права і привілеї" для захисту своєї самобутності, а захищала її повагою й інтересом до чужої самобутності. Л. Ребет писав, що народ стає нацією, оскільки вія організований, оскільки посідає керівні органи, оскільки він є державним народом І. Франко розглядав націю як найважливішу реальність політичного життя. "Все, що йде поза рами нації - це або фарисейство, або хворобливий сентименталізм фантастів", - вважав він. І нині в суперечливих умовах державотворчих процесів в Україні нація - не абстракція, а реальність, концепція якої значною мірою визначає доктрини діючих політичних сил.

Утворення націй як суб'єктів політики невіддільне від націоналізму. В українській термінології кінця ХІХ ст. це поняття співвідносилося з активною національною свідомістю та патріотизмом. Перед першою світовою війною та в процесі визвольної боротьби під націоналізмом здебільшого розумілося самостійництво. В 20-ті роки ХХ ст. виникла ідеологічна течія, що прийняла назву націоналістичної і сформувалася в організований політичний рух.

Сучасне, поширене на Заході тлумачення націоналізму, охоплює і відданість нації власним інтересам, і самостійництво, і національно-визвольний рух, і як крайню форму - елементи зверхності й навіть расизму.

У подальшому викладі націоналізм розглядатиметься саме як прагнення нації до самовизначення в ролі суверенних суб'єктів політичного життя. Націоналізм включає усвідомлення своєї національної незалежності, самоідентифікації. Проте акцент робиться на іншому. Йдеться про певні цінності, їхню пріоритетність, єдність нації, солідарність усіх тих, хто утворює цю спільність, національну державність. І це властиво українському націоналізмові. Історичний досвід народу привів його духовних і політичних провідників до висновку, що тільки при самовизначенні шляхом створення власної незалежної держави можливе майбутнє нації, її поступ.

По суті, націоналізм є способом захисту національних інтересів, Він невіддільний від існування нації і завжди дає про себе знати тоді, коли йдеться про інтереси нації. В такому абстрактному розумінні націоналізм не є антитезою гуманізму, лібералізму і демократії, не суперечить загальнолюдській моралі. Право націй на самовизначення, вибір форми самовлаштування - одна із засад Організації Об'єднаних Націй. Понад сто років тому П. Манчині писав, що право націй - це те саме, що свобода одиниці, поширена на спільну одиницю - націю.

Щодо витоків націоналізму, то існує декілька теорій. Так, націоналізм деяких народів є наслідком їхнього колоніального, нерівноправного становища як всередині держави, так і в системі держав. Саме на цьому грунтується теорія "центр - периферія".

Згідно з концепцією "внутрішнього колоніалізму", одного з варіантів теорії "центр-периферія", націоналізм побутує там, де мала місце економічна відсталість етнічної спільності. На цьому грунті, вважає американський соціолог М. Хехтер, виникає політичний конфлікт між центральною та периферійною групами. Периферійна етнічна група обплутується експлуататорськими тенетами і перетворюється у внутрішню колонію. Прагнення домінуючої групи зберегти і монополізувати свої переваги призводить до "культурного поділу праці", тобто поділу за національною ознакою, який складається історично або нав'язується ззовні, а згодом закріплюється політичними засобами. Внаслідок цього виникає політичне суперництво, реакцією на яке є націоналізм.

На думку Т. Нейрна, з розвитком капіталізму відсталим районам нав'язувалися зразки більш розвиненого центру. Саме в цьому, а не у кланових поділах, вбачаються витоки націоналізму. Економічна нерівність розглядається як один із видів нерівномірного розвитку, який може створювати високорозвинені периферії у відсталих великих державах.

Варіантом теорії "центр - периферія" є концепція "залежного розвитку". Вона розглядає історичний процес як формування і розвиток єдиної світової господарської системи, в якій країни залежно від місця в цій системі поділяються на серцевинні, напівпериферійні та периферійні. В основі розвитку системи лежить нееквівалентний обмін між серце-винними державами та рештою світу. Виходячи з цього, націоналізм пояснюється як похідний продукт розвитку держав, що відстають та експлуатуються серцевинними і напівпериферійними суспільствами і наштовхуються на труднощі примусового переходу до нового типу господарювання, і такі, що відчувають свою відсталість.

У названих концепціях націоналізм віддзеркалює ідею національного звільнення, разом з цим виконує функцію психологічної компенсації. Суспільство, яке усвідомлює власну відсталість, намагається якось усунути чи принаймні послабити психологічний дискомфорт, що виник, з'являються ідеї, які компенсують усвідомлення неповноцінності. Вони втілюються в різних формах месіанства і жертовності.

3 теорією "центр - периферія", зокрема з "концепцією внутрішнього колоніалізму", конгрегує теорія "модернізації". Один з її представників К. Дойч зазначає, що для створення єдиного культурного простору такої спільності та гомогенності, які потрібні для формування нації, потрібна цілісна система комунікацій. Вона може з'явитися тільки в сучасному суспільстві шляхом формування єдиної багаторівневої системи освіти і надрегіонального ринку преси. Обидва ці процеси поставили в центр уваги проблему мови. Комунікативний зв'язок формує у більшої частини етносу систему тривких культурних пріоритетів, уявлень про належність до загального цілого, про взаємозв'язки індивідуальних інтересів і інтересів цілого, які конституювалися вже на грунті культурної спільності. Концепція власної держави, яка охоплює одну культуру і має уряд, що належить цій культурі, - в цьому суть націоналізму.

Виникнення націоналізму зумовлене ще й тим, що перехід до індустріального розвитку призводить до швидкого руйнування патріархальних структур, всієї системи цінностей, пов'язаних з традиціоналізмом. Утворюється психологічний "вакуум". У цих умовах ідея нації виступає як своєрідна екологічна "ніша", в якій люди знаходять емоційний і психологічний захист від нового, невідомого, незвичного, від самотності. Вона має могутню підтримку з боку влади, оскільки дає змогу мобілізувати народ на розв'язання завдань індустріалізації та відсіч зовнішньому ворогові.

Якщо одні вчені звертають увагу на націоналізм як знаряддя психологічного захисту людини від нового і невідомого та своєрідний соціальний амортизатор при переході від традиційного суспільства до індустріального, то інші розглядають його як засіб досягнення певних матеріальних та політичних благ, вважаючи, що етнічна самобутність може сприяти поліпшенню становища. Підтвердженням такого погляду є численні факти зміни етнічної належності протягом одного покоління залежно від того, як змінювалася історична ситуація.

Дж. Ротшильд аналізує витоки націоналізму, виходячи із взаємозв'язку "політизації етнічності" і нерівномірності "модернізації". Під останнім розуміється бурхливий промисловий розвиток, що супроводжується інтенсивною урбанізацією, в процесі якої до етнічної групи проникає універсальна культура й технологія. І ось спонукальним мотивом для "політизації етнічностей", тобто виникнення націоналізму, вважає Дж. Ротшильд, є піклування про збереження етноспецифічних рис і прагнення мобілізувати всіх носіїв тих рис у самоусвідомлену групу.

Виникнення націоналізму розцінюється також як результат всеохоплюючого проникнення феномена етнічної ідентичності в усі сфери життя і визначальний вплив її на всі без винятку суспільні процеси, Деякі представники цієї концепції не ігнорують боротьби пригноблених народів, національних меншин за соціальні й економічні права. Але загалом націоналізм тлумачиться як ідеологія або рух етнічної групи до статусу "національності". Е. Сміт зазначає, що націоналізм - це прагнення до національного ідеалу, який уособлює віру в те, що всі, хто має спільну історію і культуру, повинні бути автономними, об'єднаними на своїй батьківщині і відрізнятися від інших.

Активна роль свідомості виявляється в національному ідеалі. Взагалі під ідеалом розуміється певний спосіб мислення і відповідно віддзеркалення реальності, включаючи й усвідомлення мети перетворення дійсності. ідеї не тільки підсумовують досвід попереднього розвитку знання в тій чи іншій галузі, а й є основою для синтезу знань у систему. Вони виконують роль активних евристичних принципів пояснення явищ, пошуку нових шляхів розв'язання проблем.

Як зазначає М. Бубер, "ми говоримо про національну ідею, холи який-небудь народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв'язок, свій історичний характер, свої традиції, своє ставлення і розвиток, свою долю і призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивування своєї волі". Отже, йдеться про синтетичний погляд на національну спільноту як єдине безперервне утворення, розгорнуте в соціальному часі і водночас "синхронізоване" в єдності минулого, теперішнього і майбутнього як певну сталу духовну цілісність із власною "ідейною" програмою в історії. Духовність не виникає з кожною природною чи соціальною зміною, вона постійно оновлюється, зберігаючись як тотальність.

Національну ідею не можна зрозуміти без урахування особливих умов життя народу протягом усієї його історії. Вік української національної ідеї - це вік самої України. 3 огляду на це національна ідея існує ніби поза історичним часом, наділена статусом вічності. Як зазначав В. Соловйов, "ідея нації є не те, що вона думає про себе, але те, що Бог думає про неї у вічності".

Національна ідея включає прагнення до ідеального само-влаштування нації - в господарській, духовній і культурній сферах, у соціальному устрої. Проте вищим виявом національної ідеї є розуміння політичної мети нації.

Отже, національна ідея відображає глибинний рівень національної свідомості, сукупність ціннісних настанов нації, спрямування мислення народу, здатність відчувати і діяти співзвучно національним інтересам. Виявляючись як своєрідний духовний стан народу, його менталітет, національна ідея формується залежно від традицій, культури, соціальних структур нації, усього середовища буття людини і водночас сама впливає на них, існує як "животворна свідомість", як джерело культурно-історичної динаміки нації.

Американський політолог Д. Белл зазначав, що звернення до національної ідеї зумовлюється її простотою і доступністю в соціальному об'єднанні людей. Без неї неможливо втягнути широкі верстви населення в процес великих змін. Національна ідея є екстремальною в умовах кризи, коли більшість людей не може знайти свого місця в житті, реалізуватися повною мірою.

Національна ідея виступає як внутрішній чинник нації, її життєствердження як дієвого учасника політичного життя. Національна ідея виходить з концепції пріоритету нації, воля якої не ідентична сумі поодиноких воль. Вона означає забезпечення свободи та незалежності.

Проблема національної ідеї має пріоритетне значення для розвитку і зміцнення української державності, оскільки народ може організувати і розвинути власні національні сили тільки через національну ідею. Національна ідея - це для свідомості людини культурна програма. Вона передає намір окремих осіб і груп зробити певні риси народу керівним принципом діяльності, надати більшої енергії урядові цього народу. Це свідоме застосування принципу народності у внутрішній політиці.

Українська національна ідея виходить з автохтонності української нації, вона є всеохоплюючою і означає державність, власновладність, суверенітет, соборність. Тобто реалізація національної ідеї постає як національний ідеал, що має інтегруючий характер, спрямований на позитивний результат.

Національна ідея складається з чітко сформульованої мети, з образу ідеалу, до якого прагне національна воля, з мотивів та думки, що надає почуттям ясно означеної форми. Українська національна ідея є могутнім чинником життя. В ній органічно поєднані дві частини - чуттєва і розумова, в ній інтелект сполучений з народним інстинктом та сумлінням, у ній виявляються національне світовідчуття та національна психіка.

Національна ідея невіддільна від національної гордості і національного характеру. Якщо йдеться про українську національну ідею, то їй властивий потяг до демократичного устрою суспільства з такими цінностями, як людяність, народність, цивілізованість, гуманізм, державний патріотизм, демократія на багатопартійній основі та широкому народному представництві. В українській національній ідеї яскраво виявляються природна доброта, порядність, гостинність, охайність, ошатність, нсзлобивий характер, працьовитість, хоробрість, лицарство тощо. Важливо пам'ятати, підкреслював В. Липинський, що бути українським патріотом "це бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного й політичного співжиття людей, що живуть на Українській землі, а не мріяти про утоплення в Дніпрі більшості своїх же земляків.

Конкретне бачення національної ідеї залежить від історичної ситуації та суб'єктивного бачення мсти нації, засобів її досягнення. І. Мазепа вважав метою всіх змагань українського народу скинути ненависне ярмо і зробити Україну вільною та незалежною.

Речником самостійної України як реалізації загальнолюдської демократичної цінності був Т. Шевченко. Його публіцистичний і поетичний хист підпорядковувався цій меті. Аналізуючи поезію Т. Шевченка, утверджуємося у думці, що саме національна ідея була стрижневою у його творчості.

Т. Шевченко як митець і громадський діяч завжди відстоював ідею незалежності України, пробуджував національну свідомість і національну гідність українського народу. Відродження національної державності - ця думка пронизувала всю творчу спадщину мислителя-демократа. У традиціях козаччини він вбачав засіб національного відродження, виховання справжніх патріотів на прикладах героїчної і трагічної історії народу. Ідея права українського народу самому вирішувати свою долю пронизувала політичну діяльність І. Франка - громадського діяча, одного з лідерів національно-визвольного руху в західноукраїнських землях. М. Рильський зазначав: "Іван Франко - це розум і серце нашого народу. Це боротьба, мука і передчуття щастя України". І. Франко зробив багато для того, щоб докорінно змінити ситуацію, що склалася. У своїй власній політичній діяльності він чітко керувався ідеєю національно-визвольного руху, участі в ньому української молоді, необхідністю активної політичної діяльності для виконання національних завдань.

"Коли ж ідеал життя індивідуального, - зазначав І. Франко,- треба признати головним двигачем у сфері матеріальної продукції... та не менше, а ще більше значення мас ідеал у сфері суспільного й політичного життя. А тут синтезою усіх ідеальних завдань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в'язаного і не обмежуваного життя і розвою нації".

Національна ідея - це дороговказ для нації. І. Франко наголошував на значенні практичної політичної діяльності у справі реалізації національних ідеалів. "Усякий ідеал, - підкреслював він, - це синтеза бажань, потреб і змагань близьких, практично легших, і трудніших до осягнення бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого....Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати серця ширших кругів людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили в найстрашніших муках і терпіннях... Для українців таким ідеалом мусить стати самостійна незалежна Україна".

У розумінні М. Грушевського серцевиною української ідеї було визнання невід'ємного права українського народу на самовизначення і пошук його оптимальних форм. "Наш край великий і багатий, один із найкращих країв у світі, створений для розвитку великої економічно сильної держави, - писав М. Грушсвський. Український народ повний великої життєвої сили, енергії, здібний, витривалий, високо здатний до організації, до громадської солідарності.

Завдання полягає в тому, щоб творити не тільки вільну і незалежну Україну, а й Україну Велику. Велику не за територією чи багатством, чи пануванням над іншими, а велику саме соціально-моральними вартостями".

В. Липинський наголошував, що українська національна ідея тільки тоді здатна оживити собою етнографічну масу, коли вона йде поряд з ідеєю суверенітету українського народу, коли вона кличе до повного національного визволення. У "Матеріалах до програми "Української демократично-хліборобської партії" В. Липинський виклав концепцію об'єднання всіх українських земель в єдиній національній державі, обгрунтував ідею народного суверенітету і позиції української хліборобської демократії. За його словами. сама історія вчить. що повним національним життям наш народ жив за доби Київської держави, бо користувався на своїй землі повнотою своїх суверенних прав.

М. Міхновський виходив з постулату, що "державна самостійність є головною передумовою існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин".

Д. Донцов був переконаний, що без великих цілей не існує великих народів.

Генератором національної ідеї виступає національна інтелігенція. Політичного змісту і спрямування їй надає еліта. В життя національну ідею втілює сам народ, його творча енергія і звитяжність. В. Липинський вбачав одну із причин трагічної поразки у визвольних змаганнях 1917 - 1921 рр. у тому, що боротьба за створення Української держави, тобто за здобуття повної волі для української нації, велася людьми, які перед тим не тільки ніколи не вірили в державну незалежність, а й навіть до самої ідеї державної незалежності ставилися з погордою і вороже.

Українська демократична інтелігенція не могла себе уявити у ролі будівничих Української держави, а національну ідею сприймала як абсолютно чужу. Тому вона й прагнула зіграти тільки ту єдину роль, на яку за природою почувалася здатною - роль посередника Російської держави й українського народу.

Коли провідники нації борються за повне визволення й державну незалежність цілої нації, зазначав В. Липинський, кожний член нації для них - це дорогий союзник, жовнір однієї і тієї самої армії, без якої здобуття незалежності неможливе. Але коли ці провідники борються за право посередництва між чужою державою і своїм народом, тоді кожний член нації, що до їхніх партій, товариств чи об'єднань належить, - це ворог, можливо, небезпечний конкурент. Монополізація тільки для себе національної ідеї була кінцевим результатом способу життя і діяльності тих, хто на експлуатації ідеї з метою посередництва будував власне політичне і моральне існування.

Для України, її сьогодення ці думки В. Липинського є актуальними, тому що стримують від кроків, що призводять до знищення таких важливих державотворчих чинників, як національна ідея й аристократія, яка втілює цю ідею в життя.

За часів тоталітаризму склався негативний стереотип української національної ідеї. Впродовж семи десятиліть національна ідея офіційно визнавалася реакційною, нації поділялися на "буржуазні" і "соціалістичні", націоналізм кваліфікувався як "буржуазний", а отже, реакційний, національна ідея проголошувалася несумісною з інтернаціоналізмом, що фактично був політикою русифікації.

Проте ідея незалежності України всупереч намаганню знищити її жила у визвольних змаганнях ОУН і УПА, в діаспорі, в русі шестидесятників, збагачуючись політичним досвідом провідників визвольних змагань, наповнюючись гуманістичним і демократичним змістом.

Для теперішньої України дуже важливими стали пошук форм і засобів стимулювання активності українського народу, сприяння духовному оновленню суспільства, здійснення глибинних державотворчих процесів, утвердження і поширення в українському суспільстві культу державницької ідеї, розробка цілісної системи ціннісних орієнтацій суспільства, концептуальним ядром якої має бути власне державна національна ідея. Однак щоб на цьому терені досягти вагомих здобутків, потрібно зламати стереотип зашореного мислення, допомогти народові нарешті відчути себе повноцінним, не гіршим, ніж інші.

Будь-яка держава припускається великої помилки, пропагуючи відсутність національної ідеї, свого власного ідеалу. Щодо України, то причина зрозуміла. Дссятиліттями українському народові нав'язували єдиний, комуністичний ідеал. Його думки запрограмовано спрямовувалися в одному, для всіх заданому напрямі і при цьому стверджувалося, що він щасливий і вільний у своєму виборі. А який же вибір був у народу? Тільки один - повна русифікація, злиття націй і народів, наймитування у старшого брата. На більш ніж 300-літній імперський тиск накладався тиск російської месіанської ідеї, марксистсько-ленінської ідеології. Вожді пролетаріату в ім'я класової боротьби проголошували "революційно обгрунтовані", ультрарасистські заклики - ліквідувати цілі народи під час "прогресивної" світової війни.

У вільному демократичному суспільстві є чимало альтернатив. Але таке суспільство Україні ще треба забудувати. І сильним індикатором, об'єднуючою силою на шляху до цього стане українська національна ідея - ідея незалежної держави України. При цьому в жодному випадку не можна допустити розчленування національної ідеології на соціальну і національну. До уваги потрібно взяти особливості самої методології поняття цієї ідеології, врахувати її двоєдиність. Отже, українська національна ідея. з одного боку, повинна віддзеркалювати право нації на самовизначення та незалежність, а з другого - залишити націю в рамках вселюдської спільності, прагнути до утвердження в житті загальнолюдських цінностей, боротися за соціальну справедливість.

Список літератури

1. Гаджиев К.С. Американская нация: национальное самосознание и культура. М., 1992.

2. Кива А.В. Национально-освободительное движение: теория и практика. М., 1989.

3. Липа Ю. Призначення України. Львів, 1992.

4. Політологія / За ред. Семківа О.І. // Л.: Світ, 1994.

5. О. Тоффлер. Новая технократическая волна на Западе. М., 1986.

6. Чепурко Б. Українці. Львів, 1991.