Державне регулювання соціальної політики в Україні

Зміст

1. Соціальна політика: сутність і мета

2. Основні завдання та напрямки соціальної політики в Україні

3. Регулювання реальних доходів населення

4. Регулювання обсягу споживання матеріальних благ і послуг населення

5. Регулювання ринку праці та зайнятості населення

6. Державна служба зайнятості України та її основні завдання

Список літератури

1. Соціальна політика: сутність і мета

У перехідному до ринкових відносин періоді соціальна політика є визначальним напрямом внутрішньої політики держави. Вона забезпечує захист прав людини, створює передумови для розширеного відтворення людиною своєї діяльності та для стабільності суспільної системи.

Соціальна політика будь-якої держави передбачає визначення глибинних тенденцій розвитку в усіх сферах соціально-політичного життя, що обумовлюють процес розвитку соціального буття й соціальної безпеки людини та цілеспрямований вплив на них суб'єктів регулятивної діяльності. Політика такого типу має створити необхідний економічний механізм для розв'язання суперечностей як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру в економіці, політиці, соціальних, духовних відносинах суспільства, міжособистісних соціальних зв'язках людей, тих чи інших аспектах і тенденціях розвитку та функціонування, що впливають на соціальне буття, соціальне самопочуття та безпеку людини.

Соціальна політика -- це складова частина загальної політики, головне завдання якої полягає в розробці та здійсненні необхідних заходів щодо збереження і зміцнення наявного суспільного та державного ладу.

Соціальна політика -- це система управлінських, організаційних, регулятивних, саморегулятивних заходів, дій, принципів і засад, спрямованих на забезпечення оптимального соціального рівня та якості життя, соціального захисту малозабезпечених верств населення, їх соціальної безпеки в суспільстві.

Нині в Україні створюються нові приватні, суспільні й державні організації, що обслуговують соціальну сферу і споживчий ринок. Головним їх призначенням є врахування потреб громадян, які (потреби) залежать від загальноприйнятих у суспільстві морально-психологічних норм і цінностей, і послідовне забезпечення цих потреб шляхом реформування систем соціального захисту, освіти, охорони здоров'я, забезпечення житлом, охорони довкілля, захисту прав людини та в широкому розумінні -- захисту інтересів споживачів. Ці системи поступово пристосовуються до ринкових умов, змінюючи свої функції та структуру, що, у свою чергу, сприяє досягненню основних макропоказників споживання, підпорядкованих завданням суспільного розвитку.

З метою забезпечення переходу до соціально-орієнтованої ринкової економіки за останні роки були створені принципово нові організаційні структури, досягнуто грошово-фінансової стабілізації та певних успіхів у боротьбі з інфляцією на засадах монетарної концепції. Водночас цей процес супроводжувався спадом виробничої діяльності, зростанням безробіття, несвоєчасною виплатою заробітної плати, пенсій, стипендій, зменшенням обсягів ВВП у легальному секторі економіки, продовженням її «тінізації» та доларизації, спадом платоспроможного попиту населення.

В Україні здійснювалися заходи для поліпшення матеріального становища населення за рахунок підвищення мотивації до праці як основного джерела доходів; проведення активної політики зайнятості; створення сприятливих умов для демографічного відтворення населення, реформування пенсійного забезпечення та соціального страхування, соціальної допомоги, адресної допомоги малозабезпеченим верствам населення, соціального захисту громадян, які потерпіли внаслідок Чорнобильської катастрофи.

У загальному вигляді соціальну політику можна визначити як одну із складових загальнодержавної політики, утілену в соціальні програми й соціальну практику із задоволення соціальних потреб як сукупність різноманітних заходів, форм діяльності суб'єктів соціально-політичного життя, заходів, що відображають інтереси людини і суспільства і є життєво необхідними, для їхньої нормальної соціальної діяльності.

Виходячи з цього, можна виділити основні напрямки соціальної політики в Україні:

підвищення добробуту за рахунок особистого трудового внеску, підприємництва та ділової активності;

надання відповідної допомоги по безробіттю, збереження робочих місць, фахова перепідготовка осіб, що втратили роботу;

проведення ґрунтовної пенсійної реформи, що буде забезпечувати справедливу систему пенсійних виплат з урахуванням трудового вкладу особи;

надання адресної допомоги найнужденнішим у грошовій та натуральній формах;

сприяння всебічному державному захисту інтелектуального потенціалу суспільства, його ефективному використанню та примноженню;

запобігання комерціалізації, забезпечення стабільного фінансування та державної підтримки розвитку духовної сфери, освіти, науки і культури;

широка підтримка сім'ї, материнства та дитинства;

проведення активної екологічної політики.

Способом реалізації соціальної політики держави є система соціального захисту та соціальних гарантій. Соціальний захист -- це система державних заходів щодо забезпечення достойного матеріального і соціального становища громадян. Соціальні гарантії -- це система обов'язків держави перед своїми громадянами стосовно задоволення їхніх соціальних потреб.

Соціальний захист економічно активного населення здійснюється за такими напрямками: по-перше, це заходи держави, які пов'язані з кваліфікаційною підготовкою до трудової діяльності, по-друге, заходи, що забезпечують можливість реалізації здібностей кожного в процесі трудової та виробничої діяльності і сам процес такої діяльності, по-третє, заходи, спрямовані на створення нових робочих місць і підтримку працівників, які втратили роботу. Основними елементами системи соціальних гарантій є визнання обов'язковості загальнодоступної і безоплатної освіти, сприяння реалізації здібностей у процесі трудової діяльності, недопущення примусової праці і гарантування мінімізації втрат у зв'язку із закінченням трудової діяльності.

Існують різні підходи до реалізації соціальної політики. Соціальний підхід виходить із того, що суспільство має гарантувати кожному громадяну доходи, не нижчі за межу малозабезпеченості. Ринковий підхід -- з того, що суспільство бере на себе зобов'язання тільки створити умови кожному члену суспільства для виявлення ним економічної активності та одержання доходу. В економічно розвинутих країнах найчастіше комбінуються обидва ці підходи, що забезпечує результативність соціальної політики та достойний рівень життя населення.

Становлення нової економічної системи на засадах ринкових відносин безпосередньо пов'язане з реформуванням існуючої соціальної політики. На сучасному етапі ринкових перетворень в Україні вже здійснено лібералізацію економіки та зовнішньоекономічної діяльності, розпочато приватизацію, практично ліквідовано адміністративно-командну й розподільну систему управління, демократичнішими стали трудові відносини. В основному сформовано недержавний сектор економіки, фінансові та банківські структури, валютний і фондовий ринки, ринок цінних паперів. Проте розрив економічних зв'язків у межах колишнього СРСР, нестача енергоносіїв, повільна конверсія значної кількості підприємств оборонного комплексу призвели до спаду виробництва, вимушеної неповної зайнятості та безробіття, руйнування соціальної інфраструктури. Як наслідок, знизилися реальні доходи значної частини населення.

На жаль, компенсаційні заходи з індексації заробітної плати та соціальних виплат істотно відстали від зростання споживчих цін. Численні пільги, соціальні виплати нерідко надавалися за відомчою ознакою, без урахування реального матеріального становища різних верств населення, їхніх можливостей забезпечити свій добробут. Це породило соціальне утриманство в суспільстві та зменшило можливості надання допомоги тим, хто її справді потребує.

Відтак погіршився соціальний захист найвразливіших верств населення: дітей, пенсіонерів, інвалідів, самотніх людей, багатодітних сімей та безробітних. Знизився рівень соціально-трудових прав і соціальних гарантій багатьох громадян.

Водночас проблема побудови нової соціальної політики полягає не тільки в посиленні соціального захисту окремих категорій населення (пенсіонерів, студентів, інвалідів, багатодітних сімей тощо). За ринкових умов кожна працездатна людина мусить сама забезпечити добробут своєї сім'ї. Проте для побудови системи матеріального самозабезпечення необхідні належні макроекономічні передумови. Створення таких передумов -- важлива складова державного регулювання соціальної політики.

Світовий досвід свідчить, що створення макроекономічних передумов, які сприяють матеріальному самозабезпеченню працездатних осіб є дуже ефективним засобом соціального захисту в країнах Західної Європи, особливо в скандинавських країнах. У більшості держав з розвинутою ринковою економікою діють гарантії щодо рівня доходів, загальнодержавні системи регулювання зайнятості, підготовки та перепідготовки кадрів, стимулюється професійна та територіальна мобільність населення та ін.

Отже, головна мета соціальної політики у соціально орієнтованій ринкової економіки -- зняти всі обмеження на шляху вільної економічної діяльності, дати можливість кожному працівникові, кожному трудовому колективу одержувати доходи відповідно до свого реального внеску в збільшення суспільного багатства.

Метою соціальної політики держави є забезпечення стабільного, без заворушень і потрясінь, функціонування суспільства, досягнення суспільної злагоди та соціальної цілісності, належного рівня життєдіяльності людей. Метою соціальної політики є забезпечення кожному громадянину можливості вільно розвиватися, реалізовувати свої здібності, одержувати належний дохід, поліпшувати добробут.

2. Основні завдання та напрямки соціальної політики в Україні

Під час переходу України до ринкових відносин соціальна політика держави зосереджується на тому, щоб відповідно до наявних фінансових можливостей забезпечити органічне поєднання макроекономічної трансформації із соціальною спрямованістю реформ.

Соціальна політика має бути адекватною стану економіки, сприяти виходу з кризи, забезпечити дотримання мінімально необхідних стандартів життєвого рівня населення. Водночас заходи соціальної політики спрямовуються на збереження та відтворення трудового потенціалу народу, утвердження необхідної мотивації продуктивної праці, запобігання масовому безробіттю.

Для реального втілення в життя цих складових соціальної політики потрібна реалізація таких завдань:

утворення необхідних умов для поліпшення кожним трудівником свого добробуту за рахунок особистого трудового внеску, підприємництва та ділової активності; заходи щодо нарощування фонду споживання, стимулювання ефективного платоспроможного попиту;

перехід від чинної моделі організації заробітної плати, що зорієнтована на низьку ціну робочої сили і високу частину безкоштовних соціальних послуг до нової моделі, яка передбачає високу ціну робочої сили і платне задоволення відповідних послуг. Це дає змогу суттєво збільшити частку заробітної плати в структурі суспільного доходу, зрівняти її обсяги з реальним масштабом цін, істотно зменшити тиск соціальних витрат на бюджет держави; суттєве зростання ціни робочої сили матиме важливе значення з погляду її захисту в процесі входження країни у світовий економічний простір;

відновлення регулюючої функції мінімальної заробітної плати, яка не може бути нижча за офіційно встановлену межу малозабезпеченості, з поступовим підвищенням мінімальної заробітної плати до 60% від середньої заробітної плати в народному господарстві. Це стосується й мінімального рівня погодинної оплати, удосконалення всієї системи й механізму визначення оплати праці у виробничих та невиробничих галузях економіки. Відповідно до конкретної економічної ситуації в країні має діяти механізм індексації розміру мінімальної заробітної плати;

забезпечення прогресивних змін у співвідношенні між тарифною та надтарифною частинами оплати праці. Треба передбачити підвищення частки тарифу в середній заробітній платі від теперішнього критичного рівня (15--25%) до оптимальних розмірів (70--80%). Це сприятиме підвищенню продуктивності праці і забезпечуватиме оптимальну, обґрунтовану міжгалузеву, міжкваліфікаційну, міжпосадову диференціацію заробітної плати;

нагромадження необхідних фінансових ресурсів для здійснення відповідної допомоги по безробіттю, для збереження робочих місць у процесі роздержавлення та приватизації, стимулювання розвитку малих підприємств та індивідуальної трудової діяльності, запровадження системи громадських робіт, фахової перепідготовки осіб, що втратили роботу, для виконання програми захисту малозабезпечених багатодітних і неповних сімей, непрацюючих пенсіонерів, інвалідів, із щомісячним індексуванням грошових виплат зазначеним категоріям населення відповідно до фактичних темпів інфляції;

відшкодування витрат на оплату житла з урахуванням матеріального розшарування населення у зв'язку з лібералізацією квартирної плати та комунальних платежів;

забезпечення справедливої системи пенсійних виплат з урахуванням трудового внеску кожної окремої особи;

запровадження моральних та фіскальних стимулів щодо утворення та розширення сфери діяльності територіальних фондів соціальної підтримки населення, розвитку благодійних організацій;

захист інтелектуального потенціалу суспільства, його ефективне використання та примноження, сприяння неухильному зростанню ролі, престижу та оплати праці інженерно-технічних кадрів, менеджерів, наукової та творчої інтелігенції -- учених, діячів літератури та мистецтва, медиків, учителів, працівників закладів культури;

підтримка розвитку духовної сфери, освіти, науки і культури; стимулювання створення недержавних закладів науки, культури, освіти, становлення страхової медицини, здійснення партнерства держави з приватними інституціями у вирішенні питань соціальної політики;

здійснення заходів із соціальної адаптації молоді до умов ринкової економіки, надання юнакам та дівчатам гарантованих можливостей щодо отримання освіти, професійної підготовки та працевлаштування;

збереження в процесі приватизації профілю установ соціального призначення, що знаходяться на балансі державних підприємств і організацій, та їх передача місцевим органам влади. Стимулювання засобами фіскальної політики соціальних інвестицій підприємств та організацій недержавного сектора. Сприяння будівництву об'єктів соціальної сфери, що передбачені національними програмами;

проведення активної економічної політики. Розробка програми охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів.

Процес підвищення рівня життя населення передбачає зв'язок та узгодження низки узагальнених та окремих показників. Це соціально-демографічні (кількість населення, його склад за статтю, віком і соціальним станом; особливості відтворення й міграції населення); узагальнені вартісні показники добробуту народу (національний дохід на душу населення, сукупні ресурси для споживання та невиробничого будівництва, обсяг основних фондів невиробничого призначення); показники, які характеризують умови й оплату праці (кількість робітників, зайнятих ручною працею, темпи скорочення застосування ручної праці, підвищення кваліфікації робітників і спеціалістів, оплата праці зайнятих у народному господарстві); показники розвитку сфери послуг; показники зростання доходів і споживання населення (динаміка та структура реальних доходів населення, обсяг продажу товарів на душу населення, споживання найважливіших продуктів харчування і непродовольчих товарів).

Показниками результативності соціальної політики є рівень і якість життя населення. Під рівнем життя населення слід розуміти міру задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб людини, яку забезпечує сукупність матеріальних і соціальних умов життя. Основними елементами рівня життя є: рівень і структура споживання матеріальних благ (продуктів харчування та непродовольчих товарів); рівень споживання послуг установ побутового обслуговування, охорони здоров'я, освіти, культури, соціального забезпечення, фізкультури; рівень забезпечення житлом.

Для оцінки рівня життя населення використовуються такі показники: прожитковий мінімум; величина вартості прожиткового мінімуму; вартісна величина «споживчого кошика» продуктів харчування; межа малозабезпеченості; мінімальна заробітна плата та мінімальна пенсія тощо.

Соціальний захист населення слід розглядати як систему законодавчих, економічних, соціальних і соціально-психологічних гарантій.

Механізм соціального захисту населення грунтується на таких головних принципах:

забезпечення соціальної справедливості у розподілі створеного національного продукту на основі подолання зрівняльних тенденцій та реалізації принципу оплати за працею;

визнання особистих доходів головним джерелом підвищення соціального добробуту;

надання економічної та моральної допомоги соціально уразливим верствам населення з урахуванням бюджетних можливостей державних і місцевих органів влади.

Елементами системи соціального захисту під час переходу до ринкових відносин є:

державні гарантії щодо оплати праці найманих робітників;

державні гарантії в галузі зайнятості, підготовки та перепідготовки кадрів;

захист інтересів споживача за допомогою різноманітних соціально-економічних інновацій;

утримання непрацездатних і підтримка життєвого рівня малозабезпечених громадян та сімей з дітьми;

індексація грошових доходів населення в разі перманентного підвищення цін на товари й послуги та впровадження механізму перегляду мінімальної заробітної плати, пенсій, стипендій;

індексація вкладів населення в ощадбанках у зв'язку зі зростанням цін та інфляційними процесами;

компенсація населенню збитків у зв'язку з разовим підвищенням цін на товари та послуги під час проведення комплексної реформи цін.

Розглянемо деякі складові механізму соціального захисту.

Рівень життя людей, які позбавлені можливості брати участь у суспільному виробництві, повністю або значною мірою залежить від держави. До цієї категорії слід віднести: осіб, що не досягли працездатного віку, серед яких більшість становлять діти в сім'ях, а також діти, що перебувають у спеціальних дитячих закладах; інвалідів з дитинства; осіб, які досягли непрацездатного віку (пенсіонери, а також особи, що з різних причин не мають права на пенсійне забезпечення); тимчасово непрацездатних унаслідок захворювання, вагітності і пологів, або таких, що доглядають дітей та хворих членів сім'ї.

За функціонування ринкової економіки складовими соціальної допомоги непрацездатним, а також малозабезпеченим громадянам крім пенсійного забезпечення є:

надання грошової допомоги і пільг сім'ям, які виховують дітей;

надання натуральної допомоги малозабезпеченим громадянам (безплатні обіди, безплатний проїзд на транспорті, одяг, паливо, оплата житла тощо);

обслуговування пенсіонерів, інвалідів, самітних непрацездатних громадян у будинках-інтернатах, територіальних центрах соціального обслуговування, а також удома.

Першочерговим є питання забезпечення зайнятості працездатного населення. Щодо цього держава має такі обов'язки:

надати робочі місця всім, хто бажає працювати;

забезпечити матеріальну допомогу для переселення в інші місця;

уживати спеціальних заходів захисту і матеріальної підтримки звільнених у результаті конверсії;

виплачувати стипендії за час перепідготовки та грошову допомогу по безробіттю, гарантувати збереження безперервного та спеціального стажу в цей період;

організувати розгалужену державну службу зайнятості;

надавати пільги підприємствам, які створюють нові робочі місця.

Реалізація соціальної політики та розбудова соціальної сфери згідно з пріоритетами національного, суспільного, культурного й духовного відродження зумовлює необхідність державного регулювання розвитку соціальної сфери та рівня життя населення.

У зв'язку з процесами роздержавлення і приватизації уряд та інші державні структури повинні регулювати виробництво дефіцитних товарів та послуг і не тільки не допускати згортання цього виробництва, а й сприяти його збільшенню. З цією метою і проводиться структурна перебудова економіки, здійснюється конверсія оборонних галузей, їх переорієнтація на створення сучасних технологій, на переоснащення виробництва, а також на безпосередній випуск товарів за запитами споживачів, особливо, коли він технологічно можливий без докорінної капіталомісткої модернізації виробництва.

Усі важелі державного регулювання потрібно застосувати, щоб найближчим часом вийти з продовольчої кризи, задовольнити передусім власні потреби в продуктах харчування. Якщо вміло виділити зони виробництва екологічно чистих продуктів харчування, налагодити глибоку переробку сільськогосподарської сировини, запровадити сучасні методи товарного пакування харчових продуктів, то наші продукти будуть конкурентоспроможними. Отже, держава повинна допомогти промисловості докорінно реконструювати й модернізувати переробні підприємства, створити нові заводи й цехи із сучасною технологією в місцях виробництва сільськогосподарської сировини.

Нині обов'язковою вимогою до державного регулювання є забезпечення залежності рівня оплати праці від її результатів з тим, щоб у такий спосіб заінтересувати найманих працівників на підприємствах усіх форм власності високопродуктивно працювати, стримати зростання невиправданих витрат на виробництво, а на цій підставі обмежити підвищення цін та інфляцію. Будь-який заробіток має бути виплачений працівникові тільки за виконану роботу чи надану послугу. Як джерело коштів на оплату праці працівників підприємств може розглядатися тільки частина прибутку, одержаного в результаті їхньої господарської діяльності.

Метою державного регулювання є також розбудова національної системи соціального захисту населення в період формування ринкової економіки з допомогою створення правової і нормативної бази, опрацювання механізмів захисту та державних гарантій, виходячи з реальних можливостей економіки. Засадними в системі соціального захисту мають стати такі принципи: поширення захисту на осіб, які працюють за наймом, членів їх сімей та непрацездатних громадян, диференційований підхід до різних соціально-демографічних груп населення залежно від міри їх економічної самостійності, працездатності, можливості підвищення добробуту власними силами; перерозподіл економічної відповідальності за реалізацію соціальних гарантій між державою, підприємствами і громадянами; визначення рівня соціальних гарантій на підставі системи соціальних нормативів; відповідність форм соціального захисту рівню розвитку ринкових відносин в економіці.

У процесі формування ринкової економіки на державу покладається обов'язок розбудови соціальної інфраструктури, яка створює можливості для соціального обслуговування населення, забезпечує економію суспільної праці, збільшує фонд вільного часу людей, поліпшує використання бюджету сім'ї, узгоджує доходи з попитом населення, забезпечує комфортність навколишнього середовища.

Зусилля та кошти держави обов'язково повинні спрямовуватись на створення умов для розвитку галузей освіти, охорони здоров'я, науки, культури, що є вкрай необхідним для зміцнення фізичного та духовного стану громадян нашого суспільства. З допомогою всіх цивілізованих засобів впливу та налагодженої соціальної інфраструктури держава має зосередити зусилля народу, його інтелігенції на збереженні й відновленні культурно-історичної та мистецької спадщини, на розвиток у людей естетичного бачення світу, культурного самовиховання.

Кризовий стан економіки України потребує активнішої політики щодо заходів із соціальної підтримки населення насамперед пенсіонерів, малозабезпечених непрацездатних громадян і їхніх сімей, а також удосконалення системи оплати праці. Без цього всі позитивні результати ринкових реформ і стабілізації виробництва будуть зведені нанівець постійним зростанням соціального напруження в суспільстві.

Такими заходами є прийняття законодавчих актів, спрямованих на соціальний захист населення; розробка соціальних прогнозів; розробка показників соціального захисту і рівня життя в державних індикативних планах та способів їх досягнення; запровадження системи фіксованих цін на певні товари та послуги населенню; коригування рівня процентних ставок на вклади населення.

На макрорівні функції державного регулювання рівня життя й соціального захисту населення здійснюють Міністерство економіки, Міністерство праці і соціальної політики.

Через недосконалість ринкових механізмів основною формою державного регулювання є планові прогнози рівня життя населення.

Для характеристики матеріальних засад, сучасного стану і напрямів розвитку народного добробуту необхідно розглянути:

рівні та структуру доходів, витрат на споживання населенням матеріальних благ і послуг;

стан споживчого ринку;

стан ринку праці та зайнятості;

стан соціальних гарантій малозабезпеченим верствам населення.

3. Регулювання реальних доходів населення

Одним з найважливіших показників добробуту населення є його реальні доходи, на підставі яких прогнозується загальний обсяг, структура і динаміка споживання населенням матеріальних благ та послуг, склад і джерела доходів населення, розмір і рівень диференціації доходів окремих соціальних груп.

Планування та регулювання доходів має враховувати принцип нерівності формування й розподілу доходів у суспільстві. Досвід інших країн свідчить, що цей принцип є відносно стабільним -- економічне піднесення в будь-якій країні збільшує її доходи в цілому, але не веде до суттєвих змін тієї частки сукупного доходу, яку одержують конкретні групи населення чи категорії сімей. Причинами нерівності утворення й розподілу доходів є: різниця у фізичних та розумових здібностях людей, в їхній освіті та професійній підготовці, у складі сімей, у наявності власності (житло, земля, виробниче устаткування, акції тощо).

Коли диференціація доходів у суспільстві є завеликою, то виникає бідність, яка створює загрозу для нормального процесу відтворення суспільства. Бідність визначається показником прожиткового мінімуму, який постійно змінюється внаслідок зміни цін на ринку товарів та послуг.

Нерівність у доходах членів суспільства та їхніх сімей мусить коригувати держава через податкову політику: високі доходи оподатковуються за високими ставками, а доходи, що не перевищують прожиткового мінімуму, можуть бути взагалі звільнені від оподаткування.

Податкові надходження потім перерозподіляються в порядку компенсації людям, що несуть особливі фінансові витрати (скажімо, на утримання дітей, інших непрацездатних членів сім'ї). Такі заходи встановлюються в законодавчому порядку і систематично переглядаються відповідно до економічної та соціальної ситуації в країні. Крім того, держава має забезпечити надання цільової допомоги громадянам, що мають низькі доходи, не тільки з тим, щоб ці люди мали змогу утриматись на певному життєвому рівні, а й із тим, щоб вони могли робити хоч якісь невеличкі заощадження. Для цього державними структурами розробляються спеціальні програми зі збільшення заощаджень у населення, стимулювання укладання договорів страхування життя, забезпечення участі громадян у формуванні та розподілі доходів підприємств, заохочення участі в будівництві житла та присадибних споруд.

На думку західних учених і фахівців саме нерівність доходів членів суспільства стимулює виробництво, створює передумови для піднесення економіки, збільшення доходів кожної сім'ї, тобто є шляхом до індивідуальної свободи, до гартування підприємницького духу. В ім'я збільшення доходів суспільство розвиває продуктивні сили, оновлює технологію виробництва, штовхає вперед науку, винаходить нові товари і послуги. Ясна річ, що це справедливо тільки до певної межі. Занадто велика різниця в доходах, як уже було сказано, є причиною соціального напруження і можливого соціального збурення в суспільстві.

В основі реальних доходів переважної більшості населення є реальна заробітна плата робітників і службовців, реальні доходи селян від власного та колективного господарства. Належний рівень заробітної плати стимулює продуктивність праці, спонукає працівників підвищувати свою кваліфікацію, є індикатором узгодження інтересів підприємців і найманих працівників.

У багатьох країнах світу організація заробітної плати -- це внутрішньофірмова справа, яка розв'язується угодою між власниками виробництва та профспілками, що захищають інтереси найманих працівників. В Україні економічні, правові й організаційні засади оплати праці визначено Декретом Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. «Про оплату праці». Декрет розмежовує сфери державного й договірного регулювання оплати праці, уводить систему соціального партнерства, розширює та закріплює права трудівників на належну оплату праці.

В Україні законодавчо встановлюється мінімальна заробітна плата та мінімальні ставки компенсаційних доплат (за роботу в несприятливих, шкідливих та небезпечних умовах) залежно від стану економічного розвитку країни, досягнутого рівня продуктивності праці, середньої заробітної плати, вартості мінімального споживчого бюджету.

Державою встановлюються норми оплати праці за роботу в понадурочний час, нічні часи, у святкові та вихідні дні, за час простою, який має місце не з вини робітника, за виготовлення продукції, що виявилася браком не з вини працівника, за роботу особам, молодшим від 18 років; держава гарантує щорічну оплачену відпустку, оплату за час, витрачений на виконання державних обов'язків, на підвищення кваліфікації, на медичне обстеження, на виробниче навчання, тощо. Гарантується також оплата жінкам за час декретної відпустки та відпустки для догляду за дітьми до 3-х років.

У державному секторі економіки фонд заробітної плати підприємств визначається як частина їхніх доходів. Умови цього визначення встановлює Кабінет Міністрів України згідно із конкретною соціально-економічною ситуацією.

Урядом країни встановлено єдині тарифні умови оплати праці робітників і службовців щодо традиційних професій та посад.

Державні підприємства можуть змінювати межу коефіцієнтів співвідношень тарифних ставок (окладів) робітників і мінімального розміру заробітної плати, мають право підвищувати посадові оклади керівників, спеціалістів, службовців з урахуванням збільшення тарифних ставок робітників і співвідношень в оплаті праці, що склалася між категоріями працівників у 1990 р., можуть переглядати тарифні ставки й посадові оклади, виходячи зі своїх фінансових можливостей, але без підвищення діючих цін і тарифів на продукцію та послуги.

Державні органи затверджують коефіцієнти співвідношень мінімальної заробітної плати, мінімальних тарифних ставок, диференціюючи їх за видами виробництв, робіт і діяльності залежно від складової праці в різних галузях народного господарства, затверджують коефіцієнти співвідношення до мінімальної заробітної плати тарифних ставок для окремих професій робітників, щодо яких не застосовуються звичайні тарифні сітки.

Розміри посадових окладів керівників державних підприємств і організацій визначаються залежно від обсягу реалізації продукції (робіт, послуг) у натуральному або грошовому вираженні, від складності продукції, її конкурентоспроможності, показників використання виробничих фондів, кількості працівників, результатів фінансово-господарської діяльності. Кошти на преміювання керівників визначаються в процентному відношенні до чистого прибутку від реалізації продукції.

До працівників установ і організацій охорони здоров'я, освіти, науки, культури та інших галузей, що фінансуються з бюджету, застосовуються тарифні ставки, визначені тарифними умовами.

Договірне регулювання заробітної плати виходить із системи тарифних угод на міжгалузевому, галузевому та виробничому рівнях.

На державному рівні таку угоду укладають Кабінет Міністрів України і профспілкові об'єднання з метою забезпечення ефективного господарювання в державному секторі економіки, захисту соціально-економічних і трудових інтересів працівників, запобіганню можливим негативним соціальним наслідкам економічних реформ.

У випадках, передбачених законодавством, щодо працівників, які працюють або працевлаштовуються за трудовими договорами на певний визначений строк чи на час виконання певної роботи, застосовується контрактна форма оплати праці. Порядок укладання контрактів визначено положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів. Умови оплати праці та матеріального забезпечення працівників, з якими укладається контракт, визначаються за угодою сторін. Розміри виплат не можуть бути меншими, ніж це передбачено чинним законодавством, тарифними угодами й колективним договором, і залежать від виконання умов контракту. У контракті можуть також визначатись умови підвищення (зниження) договірного розміру оплати праці, установлення доплат і надбавок, премій, винагород за підсумками роботи за рік чи інший період, участі в прибутках підприємства, установи, організації чи громадянина-підприємця.

Реальні доходи населення визначаються за допомогою математичних розрахунків, що грунтуються на загальних показниках економічного й соціального розвитку країни, державного бюджету, а також виходять із результатів наукових і соціальних досліджень. Реальні доходи можна обчислити за формулою:

,

де Др -- реальні доходи;

Дт -- грошові витрати на придбання товарів;

Дн -- натуральні доходи громадян;

М -- матеріальне споживання в сфері послуг;

Вж -- продукція індивідуального і житлово-кооперативного будівництва;

-- зміна ціни на товари і послуги.

Грошові витрати на придбання товарів встановлюються, виходячи з балансу грошових доходів і витрат населення, за формулою:

,

де Дт -- грошові витрати на придбання товарів;

-- зарплата, дивіденди, пенсії, допомога, стипендії, надходження з фінансової системи, дохід домашніх господарств, яким розпоряджається власник, дохід від праці в колективних, фермерських господарствах, тощо;

Ддр -- оплата послуг, обов'язкові платежі, придбання лотерейних квитків;

-- зміна в заощадженнях населення;

-- зміна заборгованості за товарами, які придбано в кредит, та сальдо операцій за переказами та акредитивами.

Натуральні доходи прогнозують виходячи з балансу сільськогосподарської продукції та бюджетних обстежень населення. Матеріальне споживання у сфері суспільного обслуговування, яке нині поступово скорочується, установлюється з розрахунків розвитку соціально-культурних закладів та розбудови інфраструктури -- як сума матеріальних витрат держави на підтримку соціально-гуманітарної сфери.

Зміна цін розраховується в розрізі форм торгівлі товарами та послугами за допомогою спеціальних обчислень, що мають прогнозний характер.

Реальні доходи обчислюють для різних соціальних груп населення у розрахунку на одного зайнятого в тій чи іншій сфері діяльності або виробництва чи на душу населення.

Прогнозування можливих темпів зростання чи падіння реальних доходів населення спирається на врахування можливостей приросту або скорочення фонду споживання та змін у фонді нагромадження, що утворюється внаслідок спрямування населенням певної частини коштів на будівництво житла та присадибних споруд.

Таке прогнозування має враховувати економічну нестабільність -- тенденцію, яка діє в ринковій системі й відображається в її циклічному розвитку, безробітті, інфляційному зростанні цін. Інфляція призводить до перерозподілу доходів у суспільстві; втрати несуть кредитори, власники заощаджень, громадяни, які отримують фіксовані доходи. Прогнозування інфляції може пом'якшити її тиск на доходи.

В Україні відбувається інфляція витрат виробництва, що спричиняє підвищення рівня цін і скорочення реального обсягу виробництва. За цих умов уряд намагається стимулювати зростання сукупного попиту, підвищувати номінальну зарплату, впливати на сукупну пропозицію товарів і послуг, знижуючи рівень податків. Темпи зниження останніх мають випереджати темпи зростання доходів населення.

Прогнозний (плановий) рівень реальних доходів співвідноситься з базовим, що дає змогу обчислювати індекс зростання (падіння) реальних доходів (на душу населення, чи на одного зайнятого)

,

де -- індекси зростання (падіння) фізичного обсягу реально використаних доходів, чисельності населення, зайнятих.

Можна розрахувати і вартість життя за допомогою індексу:

,

де -- це витрати населення на придбання товарів і послуг відповідно в старих і нових цінах.

Цей індекс характеризує зміни купівельної спроможності людей, зміни вартості базового набору споживчих товарів і послуг, фактично придбаних сім'ями за даними бюджетних обстежень.

Для робітників і службовців розраховується реальна заробітна плата, виходячи з передбачуваного рівня середньомісячної заробітної плати, розміру податків і індексу цін на товари та послуги. Її рівень визначається за формулою:

,

де: -- середньомісячна готівкова заробітна плата (нарахована й виплачена);

-- утримання (податки);

-- індекс цін на товари і тарифів на послуги.

Загальна сума реальних доходів робітників і службовців перевищує їхню реальну заробітну плату на суму виплат і пільг, отриманих за рахунок фонду суспільного споживання у вигляді пенсій, допомоги, стипендій, а також безплатних послуг охорони здоров'я, освіти тощо.

Визначення реальних доходів селян передбачає обчислення грошових і натуральних доходів від колективного, фермерського та особистого підсобного господарства. Грошові доходи коригуються на індекс цін на товари й тарифів на послуги: натуральні доходи визначаються за середньотоварними цінами реалізації, тобто з урахуванням продажу продукції на ринку. У розрахунках використовують дані балансу сільськогосподарської продукції та бюджетних обстежень. Загальну суму грошових і натуральних доходів треба збільшити на суму виплат і пільг за рахунок суспільних фондів держави й колективних господарств, а також на обсяг безплатних послуг соціально-культурних закладів.

4. Регулювання обсягу споживання матеріальних благ і послуг населення

Показники обсягу споживання матеріальних благ і послуг характеризують середні рівні споживання населенням найважливіших продовольчих товарів (м'ясо, молоко, яйця, риба, хлібопродукти, картопля, овочі, фрукти) та платних послуг. Середні рівні споживання продовольчих товарів можна розрахувати за допомогою балансових розрахунків валових ресурсів м'яса, молока, яєць, картоплі, зерна, овочів, що робляться для обчислення показників розвитку сільського господарства. Обсяг споживання платних послуг прогнозується відповідно до прогнозу доходів та структури витрат населення на основі прогнозних споживчих бюджетів і балансу грошових доходів і витрат населення.

Для прогнозування рівня життя населення та його державного регулювання використовують показники соціальних гарантій населенню, такі як: прожитковий мінімум (мінімальний споживчий бюджет); величина вартості прожиткового мінімуму; вартісна величина «споживчого кошика» з продуктів харчування; межа малозабезпеченості; мінімальна заробітна плата та мінімальна пенсія; стипендія; допомога та інше.

Споживчий бюджет -- це балансовий розрахунок, який характеризує обсяг і структуру споживання населенням (або його окремими суспільними верствами) матеріальних благ та споживчих послуг.

Споживчий бюджет складається з індивідуального бюджету, що формується індивідуальними доходами, та грошової оцінки послуг, які надаються населенню із суспільних фондів споживання.

Розрахунки споживчого бюджету проводять у цінах відповідних років.

Прогнозування бюджету здійснюється з допомогою побудови моделі динаміки і структури споживання, орієнтованої на досягнення раціонального споживання населенням матеріальних благ і послуг.

Прогноз споживчого бюджету застосовується для:

а) оцінки досягнутого рівня життя населення;

б) пошуку найбільш ефективних шляхів поліпшення добробуту народу;

в) обґрунтування рівня доходів сімей, оплати праці, доходів, соціальних виплат та пільг.

Мінімальний споживчий бюджет -- це балансовий розрахунок, що визначає такий обсяг доходів, який уможливлює задоволення потреб в їжі, одежі, предметах господарського вжитку, культурних запитах на рівні мінімальних фізіологічних норм, достатніх для життєдіяльності здорової дорослої людини, розвитку дітей, збереження здоров'я людей похилого віку.

Розмір споживання за мінімальним бюджетом обумовлюється:

а) рівнем матеріального виробництва;

б) умовами життєдіяльності людей.

Мінімальний споживчий бюджет розраховується за такими методами:

-- статистичний метод, за яким існуюча структура споживання береться за мінімальну і використовується для формування мінімального споживчого бюджету. Метод доповнюється бюджетними обстеженнями, які дають змогу ліпше обґрунтувати обсяг і структуру споживчих витрат;

-- структурний метод означає використання існуючого співвідношення між видами витрат населення на придбання матеріальних благ і споживчих послуг, зокрема між продовольчими та іншими товарами для прогнозування структури бюджету на майбутнє;

-- нормативний метод спирається на використання науково-обґрунтованих нормативів споживання окремими громадянами чи їхніми сім'ями матеріальних благ і послуг. Цей метод дає змогу встановити межу бідності, коли відтворення погіршується. За цією межею мінімальний споживчий бюджет уже не збігається навіть із прожитковим мінімумом.

Визначаючи мінімальний споживчий бюджет, використовують розрахунки мінімальних «споживчих кошиків» (продовольчих та непродовольчих). Набори кошиків визначають за нормативами, що їх розраховують наукові заклади для статевовікових груп населення на душу населення в середньому по країні.

Вартісна оцінка товарів і послуг, які входять до складу «споживчих кошиків» може відігравати роль довгострокового соціального нормативу малозабезпеченості лише за достатнього попиту та пропозиції товарів і послуг. За умов інфляції, спаду виробництва ці «кошики», як і мінімальний бюджет, втрачають практичне значення і не можуть використовуватись для будь-яких розрахунків.

Величина вартості прожиткового мінімуму відповідає вартісній оцінці набору прожиткового мінімуму, а також включає витрати на податки та інші обов'язкові платежі.

Мінімальний споживчий бюджет та величина вартості прожиткового мінімуму як інструменти соціальної політики можуть бути використані:

як орієнтири для регулювання доходів і витрат населення;

для обґрунтування розмірів оплати праці;

для оцінки матеріальних і фінансових ресурсів, необхідних для реалізації поточних і перспективних соціальних програм;

для регулювання міжгалузевого зростання заробітної плати, співвідношення в оплаті праці за галузями.

Для оцінки вартісної величини прожиткового мінімуму слід використовувати середні ціни купівлі відповідних товарів і послуг з урахуванням всіх видів торгівлі. Зокрема, витрати на продовольчі товари можуть розраховуватись на основі середніх цін на продукти харчування, за якими ведуться подекадні систематичні спостереження в державній і кооперативній торгівлі і які друкуються в пресі (експрес-інформація Державного комітету статистики України), а також цін на колгоспних ринках.

Одним з важливих показників рівня життя населення є вартісна величина межі малозабезпеченості, яка розраховується за такою формулою:

,

де -- вартісна величина межі малозабезпеченості, грн.;

-- сума вартості споживання продуктів харчування, грн.;

-- ціна купівлі продуктів харчування фактична, грн.;

-- споживання на душу населення продуктів харчування за тимчасовими нормами, кг на рік;

-- сума вартості непродовольчих товарів, грн.;

-- вартість утримання житла, грн. (квартплата та комунальні послуги, газ, електроенергія, радіо, телефон, телеантена);

-- сума інших послуг, грн.

Для розрахунку прожиткового мінімуму (величини вартості межі малозабезпеченості) необхідно мати набір продуктів харчування, які об'єднані в 11 укрупнених груп: хлібопродукти, картопля, овочі, фрукти і ягоди, м'ясопродукти, молокопродукти, рибопродукти, яйця, цукор, кондитерські вироби, олія, маргарин.

Енергетична цінність продуктового набору має становити не менше 2546 ккал на добу, що відповідає міжнародним стандартам (рекомендаціям ФАО/ВООЗ), а в нашому розрахунку за рекомендацією Мінохорони здоров'я України вона дорівнює -- 2008,9 ккал.

У зв'язку з тим, що держава бере на себе відповідальність щодо забезпечення лише мінімальних гарантій, що відповідають науково-обґрунтованим мінімальним рівням споживання населенням матеріальних благ, дуже важливою для прогнозування й державного регулювання народного споживання є розробка мінімального споживчого бюджету населення згідно із законом про мінімальний споживчий бюджет, установлення величини вартості межі малозабезпеченості та розміру мінімальної заробітної плати згідно з відповідним законом.

Обчислені прогнозні рівні витрат і споживання на середньому та мінімальному рівнях можуть використовуватись для прогнозування та регулювання потреби у відповідних ресурсах, формування держзамовлення та опрацювання заходів соціального захисту і підтримки добробуту населення.

До системи державного регулювання рівня життя входить, як правило, індексація грошових доходів населення. Головна мета індексації -- збереження життєвого рівня населення або, як мінімум, захист його найменш забезпечених верств. Індексації підлягають грошові доходи громадян, що не мають одноразового характеру: державні пенсії, соціальна допомога, стипендії, оплата праці, відшкодування в разі втрати працездатності.

Для індексації грошових доходів населення використовують індекс споживчих цін на товари і послуги, що входять до складу мінімального споживчого бюджету.

Компенсація передбачає відшкодування подорожчання окремих видів товарів і послуг (дитячого шкільного одягу, хліба, комунальних послуг) і передбачає виплату різниці в цінах громадянам або окремим групам громадян.

5 . Регулювання ринку праці та зайнятості населення

Однозначного трактування поняття «ринок праці», як і ринку взагалі, неможливо знайти в сучасній економічній літературі. Різні формулювання економічної категорії ринку праці виділяють такі головні аспекти: стадії процесу відтворення робочої сили, узгодження попиту і пропозиції, характер відносин між людьми та ін. Більшість авторів погоджується з тим, що ринок праці -- це інститут або механізм, з допомогою якого покупці та продавці здійснюють процеси купівлі-продажу товару «робоча сила», вступаючи у відносини товарного обміну. Отже, ринок праці -- це соціально-економічна категорія, яка характеризує відносини людей, що виявляються в процесі найму, оцінки, звільнення працівників та встановлення розмірів компенсації за використану робочу силу.

Аналізуючи механізм функціонування сучасного ринку праці, можна помітити, що в сучасних економічних системах, коли економіка вільної конкуренції не спроможна впоратись із низкою економічних і соціальних проблем, створюється механізм функціонування ринку праці з елементами державного та профспілкового втручання, тобто державного регулювання цього ринку.

Для того щоб ліпше зрозуміти механізм функціонування ринку праці, необхідно визначити, яка саме частина населення потрапляє на ринок праці, а відтак слід розглянути деякі поняття, що ними оперує вітчизняна й зарубіжна статистика.

Працездатний вік -- це період активної трудової діяльності людини. Межі працездатного віку визначаються законодавчо: в Україні вони становлять 16--59 років для чоловіків та 16--54 роки для жінок.

Працездатне населення -- населення, здатне до трудової діяльності без урахування віку, тобто та його частина, яка потенційно має необхідний фізичний розвиток, інтелект та знання для виконання роботи. У практиці обліку, аналізу та прогнозування використовується поняття «трудові ресурси», яке часто ототожнюють з поняттям працездатного населення.

Трудові ресурси можна розглядати і як економічну категорію, і як планово-обліковій показник залежно від того, для чого це поняття використовується.

Трудові ресурси як економічна категорія виражають відносини населення, яке володіє фізичною та інтелектуальною здатністю до праці, відповідно до встановлених державою умов відтворення індивідуальної робочої сили.

Трудові ресурси як планово-обліковий показник -- це чисельність населення, зайнятого в суспільному виробництві, а також незайнятого в ньому працездатного населення працездатного віку. Цей показник використовується для розробки балансів трудових ресурсів (що буде розглянуто далі).

Доцільно аналізувати три сфери зайнятості: по-перше, зайнятість працездатного населення (трудові ресурси); по-друге, зайнятість економічно активного населення (робочої сили); по-третє, зайнятість населення на ринку праці (зайнятість найманою працею).

Відповідно до законодавства України зайнятість населення -- це діяльність, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб. Зайнятістю визнається діяльність не тільки на державних підприємствах, а і в особистому, фермерському та іншому господарстві, садівництві; індивідуальна трудова діяльність; підприємництво тощо, тобто діяльність, яка базується на праві вільного володіння своєю здатністю до праці і праві власності на засоби виробництва для виконання цієї праці.

Необхідно з'ясувати, що таке зайнятість з економічних та соціальних позицій.

Зайнятість з економічних позицій суспільства -- це діяльність працездатного населення зі створення суспільного продукту або національного доходу. Ця зайнятість визначає економічний потенціал суспільства, рівень і якість життя населення в цілому, добробут окремих громадян.

Зайнятість із соціальних позицій -- це зайнятість такими видами діяльності, як навчання в загальноосвітніх школах, інших денних навчальних закладах, служба в армії, зайнятість у домашньому господарстві, виховання дітей, догляд за хворими і людьми похилого віку, участь у роботі громадських організацій.

Отже, зайнятість як соціально-економічна категорія синтезує сукупність відносин із участі людей у суспільному виробництві і пов'язана з забезпеченням масштабів, умов і форм включення людей у суспільно корисну працю з процесами формування, розподілу й використання трудових ресурсів.

Мобільність робочої сили в Україні залишається досить високою. Так, майже п'ята частина тих, хто працює і отримує заробітну плату, щороку залишає свої робочі місця, і тільки одна восьма наймається на роботу. Непокоїть і те, що кожен восьмий робітник будь-якого підприємства працює на ньому менше одного року. Так, наприклад, рівень звільнень 20% означає, що кожен п'ятий робітник не працюватиме на цьому підприємстві наступного року.

Для подолання негативних явищ у сфері зайнятості та регулювання ринку праці необхідно:

здійснити заходи для реформування ринку праці;