Вища освіта в Росії

Центральна спілка споживчих товариств

УКООПСПІЛКА

Львівська комерційна академія

РЕФЕРАТ

З дисципліни «Університетська освіта»

На тему:

Вища освіта в Росії

Виконала студентка третього курсу,

Групи 1

Керівник

Хмельницький - 2009

План

1. Історичні аспекти розвитку закладів освіти Росії

2. Сучасні заклади освіти

3. Організація навчання та структура вищої освіти

4. Викладачі

5. Кваліфікації

6. Визнання закордонних кваліфікацій

7. Навчання студентів іноземців

8. Висновок

9. Використана література

1. Історичні аспекти розвитку закладів освіти Росії

З історичних причин найстаріші заклади освіти Росії з'явилися у народів периферії імперії, а перші школи на території метрополії датуються Х-ХІ сторіччями (Псков і Новгород). Лише в 1687р. У Москві постав заклад вищої освіти - Слов'яно - Греко - латинська академія. Потужний розвиток вищої освіти завдяки запрошенню великої кількості викладачів і науковців з Європи припадає на час царювання Петра І, коли за короткий період (1701-1716) виникло кілька вищих навчальнихзакладів (медичних, пушкарських, навігаційних, морських, інженерних тощо).

Московський університет, що істотно випереджає інші університети країни, був організований зусиллями М. Ломоносова в 1755 p. Формування системи вищої освіти Централізовану багаторівневу систему освіти в Росії було створено у XIX сторіччі, а її реформування та розширення припало на його другу половину і початок XX ст., коли в різних міста імперії виникло понад сто класичних і технічних університетів, закладів інших профілів (військових і педагогічних інститутів тощо).

Росія проголосила свою незалежність у серпні 1991p. У спадок вона отримала специфічну багаторівневу систему освіти СРСР, кращі часи якої припали на перші два десятиріччя після Другої світової війни, коли вона визнано входила у трійку кращих у світі, як за рівнем охоплення молоді, так і за змістом та якістю навчання. Головні недоліки радянської системи освіти пов'язані з поєднанням надмірної централізації з екстремістською ідеологією та з «залишковим» фінансуванням освіти і неувагою до підтримки викладачів усіх рівнів.

З моменту свого утворення Росія проголосила демократизацію і деполітизацію головним напрямом освітньої політики, досягнувши па цьому шляху очевидних успіхів у швидкому розвитку недержавного сектора освіти, діяльності сотень незалежних видавництв і формуванні ринку навчальної літератури, змін у структурі рівнів освіти, спрямованих на ліквідацію успадкованих недоліків і наближення якості та змісту освіти до визнаних світових і європейських стандартів.

2. Сучасні заклади освіти Росії

У Росії налічується 541 цивільний і 89 військових ВНЗ; у недержавному секторі приватних і муніципальних ліцензованих закладів - 225 університетів, академій, інститутів, коледжів, тому загальна кількість студентів у Росії перевищила 3 млн. з навчанням за 89 напрямами і понад 400 спеціальностями. Практично сформувалася триступенева структура вищої освіти, відбувся перерозподіл потоків студентів зі зростанням контингенту на економічних і більшій частині гуманітарних спеціальностей. Дуже мало змінилася середня освіта і система допуску до ВНЗ. Правову базу вищої освіти заклав Закон про освіту 1996 р. і кілька президентських указів.

Доступ громадян до освіти. Для отримання права навчатися у ВНЗ необхідно мати атестат за 11-річну загальноосвітню школу чи диплом середніх проф- і техшкіл, еквівалентний шкільному атестату. Абсолютна більшість молоді складає конкурс - вступні іспити, програми яких встановлює Міністерство освіти, з огляду на зміст предметів середньої школи і вимоги вищої освіти до рівня знань вступників. Університети та інші ВНЗ достатньо автономні у проведенні вступних екзаменів (форма, кількість, введення додаткових дисциплін, час тощо) і в деталях відбору абітурієнтів. Переможці предметних олімпіад високого рівня (міжнародних і всеросійських) зараховуються в заклад за їхнім вибором без іспитів, медалісти складають один вступний екзамен (менше, ніж решта конкурентів) або проходять лише співбесіду.

Доступ на вищі рівні навчання у ВНЗ також конкурсний, зазвичай, зі вступними екзаменами чи з іншими формами відбору (програми магістра, докторські студії і т. ін.).

3. Організація навчання та структура вищої освіти

Організація навчання, академічний рік та іспити, як і в середній освіті, навчальний рік у ВНЗ розпочинається 1 вересня, поділяється на два семестри (або 3 в окремих закладах) і триває до червня з невеликими перервами на свята і між двома семестрами. Тижневе навантаження на студента встановлено на рівні 52-54 год, з яких до 24 припадає на аудиторні заняття; серед них домінують лекції. Крім лекцій використовуються активніші форми занять - різні види семінарів, практичні та лабораторні роботи, практика на виробництві тощо.

Для самостійної роботи студенти мають недостатню кількість засобів і можливостей, оскільки сучасний обсяг державного бюджету є недостатнім. Для фінансування вищої освіти застосовуються методи самофінансування типу зарахування частини студентів з оплатою за навчання, залучення коштів приватних структур і спонсорів, отримання закордонної допомоги, наприклад, проекти Фонду Сороса (100 млн. USD) для залучення ВНЗ Росії до Інтернету.

Опрацювання важливих дисциплін закінчується екзаменом чи якимось із видів тестування. Система оцінювання: найвища оцінка - 5 (відмінно), 4 (добре), 3 (задовільно), якої достатньо для зарахування дисципліни, 2 (незадовільно), отримання якої не дає змогу продовжувати навчання.

Менш істотні дисципліни можуть оцінюватися за двобальною шкалою: «зараховано» (викладач вважає, що студент загалом виконав вимоги) «незараховано» (робота студента незадовільна, предмет має бути повтореним чи вивченим самостійно). Започатковано експерименти з рейтинговим оцінюванням і модульними навчальними планами Радянська однолінійна структура навчання у ВНЗ передбачала студії упродовж 5 років (6 - для медичних спеціальностей) без проміжних стадій, державні екзамени, написання і захист дипломної роботи з отриманням (у разі успіху) документа з назвою «диплом спеціаліста», який мав і академічний (давав право вступу на докторські студії), і професійний (право виконувати певну роботу) кваліфікаційний зміст. П'ятирічні програми підготовки спеціалістів залишаються перехідною формою організації навчання у ВНЗ.

Нова структура запроваджена вже половиною ВНЗ і передбачає дворічну базову вищу освіту (30% часу на природничі дисципліни і математику, 25% - на гуманітарні) з отриманням проміжного сертифіката про неповну вищу освіту і можливістю часткової зміни напряму навчання на другому циклі триваліст 2 роки й отриманням кваліфікації «бакалавр», програми якої містять середню кількість дисциплін спеціалізації. Якщо останніх більше, то присвоюється кваліфікація «спеціаліст».

Спеціаліст - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Кращі студенти можуть продовжити навчання і стати магістрами (тривалість вищої освіти - не менше 6 років), що відкриє їм шлях до докторських студій, або отримати кваліфікацію «спеціаліста з розширеною освітою» (тривалість навчання 5 і більше років).

Магістр - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Слово “магістр” латинського походження (лат. magister, що означає начальник, учитель), і тому має стародавні корені. Відповідно до українського перекладу “магістр” - це “майстер своєї справи”.

У Стародавньому Римі слово “магістр” означало важливу посадову особу й відповідало понад п'ятдесяти номенклатурним посадам. У Візантії “магістр” - це найвищий титул вельможного панства для службовців, ним наділяли тільки найбільш поважних осіб цієї держави. У Західній Європі в період Середньовіччя слово “магістр” означало особливе звання, яке носив учитель “семи вільних мистецтв”. Використання цього поняття поширилось у ХІІ столітті й спочатку не мало офіційного статусу. У більш широкому розумінні перші магістри самі користувалися відповідним титулом у процесі вчительської практики, коли попередній учитель визнавав їхні заслуги та власна практика притягувала до них учнів, давала змогу заснувати школу з власної ініціативи. Як підкреслює Ж.Верже [1], до виникнення перших університетів звання магістра було лише питанням традиційної практики.

Процедура наукового визнання вищого ступеня магістра зазвичай полягала в складанні тестів, що мали три послідовні, тісно пов'язані етапи. Перший передбачав представлення комісії кандидата за рекомендацією його магістра, який вважав, що учень досяг достатньо високого рівня. До складу даної комісії входили університетська влада, ректор і канцлер. Останній мав функцію контролю рівня дотримання вимог попереднього періоду навчання. Після цього журі призначало іспит, що передбачав проведення кандидатом тривалого диспуту з окремого питання. На підставі результатів випробувань здобувачеві надавалась ліцензія (licentia docendi) як юридичний документ на право викладацької діяльності. Отримання ліцензії, що надавалась канцлером та була гарантією високого рівня інтелектуальної підготовки, ще не означало початку викладацької діяльності. Для цього кандидатові необхідно було скласти “публічний” екзамен, який мав достатньо вагому назву “інаугурація” і виконував роль церемоніалу. У ході цього процесу, що починався в церкві та супроводжувався урочистими промовами, молитвами, необхідно було скласти присягу факультету, після чого вже наступного дня в єпископському палаці здобувач отримував магістерські емблеми (берет, рукавички, книги) та проводив другий диспут з бакалаврами за самостійно обраною темою. Такий церемоніал виступав констатацією приналежності ліценціата до вченої корпорації (corpus magistrorum), свідченням здатності до викладацької діяльності.

Слід зазначити, що ступінь магістра, який був гарантований церквою та світською владою, також визначав стан і соціальну приналежність його власника. Як підкреслює Ж.Верже, цей ступінь “відкривав його держателю доступ до більш високого положення у соціальній ієрархії та ставив багатьох членів університету на рівень, який відповідав рівню шляхетних за народженням”. Загалом система ступенів “бакалавр - магістр” була в усіх західноєвропейських університетах, але в кожному університеті існували власні особливості процесу їхнього здобуття. Ті особи, які отримували вищий ступінь магістра, відповідно до статутів ХІІ-ХІV століть мали обов'язково займатись викладацькою діяльністю. Та з часом цього правила вже не дотримувались.

У Росії історія підготовки магістрів бере початок з середини ХVIII століття, коли в першому університеті, що був створений при Петербурзькій Академії наук, ступінь магістра присуджувався лише чотирьом із двадцяти випускників. На початку ХІХ століття, головною особливістю якого було створення університетської системи: Дерптський, Московський, Казанський і Харківський університети - відповідно до наказу Олександра І “Про устрій училищ” була встановлена така ієрархія учених ступенів: кандидат - магістр - доктор наук.

Одним з основних привілеїв класичних університетів завжди було присудження вчених ступенів. Зокрема, в статуті Харківського університету 1804 року чільне місце відводилось розділу “Про випробування й приведення в університетські достоїнства”, в якому були сформульовані вимоги, що ставилися до здобувачів учених ступенів. Процедура присудження ступеня магістра складалась з декількох послідовних етапів. По-перше, здобувач мав подати прохання й посвідчення про наявність диплома кандидата декану відповідного факультету, після чого бажаючого отримати магістерський ступінь допускали до складання необхідних екзаменів. Потім пошукувачу пропонувалося скласти попередній іспит, письмово відповісти на два питання з кожного предмета певного відділення, прочитати публічну лекцію перед студентами й скласти усний екзамен. Результати кожного іспиту заносилися до журналу завдань факультету, “виписки з якого передавалися в раду університету, яка після обговорення поданих документів публічного захисту дисертації” написаної латинською, у деяких випадках російською, мовою. Обов'язковими умовами були повідомлення про захист дисертації в губернській газеті та її розсилання за великою кількістю адрес. Спочатку, як і в західноєвропейських університетах, функцію затвердження результатів захисту виконували самі факультети, а з 1819 року право затвердження отримав міністр духовних справ і народної освіти.

Заключний етап російської освіти (аспірантура) триває 2-3 роки під наглядом наукового керівника і включає виконання самостійних досліджень, написання і захист дисертаційної роботи визначеного рівня та обсягу. Триває дискусія про доцільність збереження старого звання «кандидат наук» або переходу на міжнародне - «доктор філософії» (PhD). Триваліша наукова робота та узагальнення її наслідків у більшій за обсягом дисертації зі складнішою процедурою захисту приводить до найвищого наукового звання «доктор наук» з широкими правами на особисту автономію у дослідженнях і отримання вищих посад у науковій ієрархії.

4. Викладачі

До складу навчального персоналу ВНЗ Росії входять чотири категорії викладачів: професори, доценти, старші викладачі, асистенти. Для отримання вченого звання «професор» і відповідного диплома необхідно мати науковий ступінь «доктор наук» (у виняткових випадках за наявності визнаного наукового доробку і тривалого успішного викладання достатньо диплома кандидата наук). Профемсор (лат. professor -- викладач, вчитель),-- вчене звання, посада викладача вищого навчального закладу чи співробітника наукової установи. Професор веде навчальну та методичну роботу, читає лекційні курси, проводить наукові дослідження, керує самостійною підготовкою та науково-дослідною роботою студентів, підготовкою наукових та педагогічних кадрів.

Професор має керувати кафедрою чи напрямом наукових досліджень і викладати якийсь профілюючий курс (дисципліну). Доцент-кандидат наук повинен читати лекції і керувати науковою роботою. Старший викладач має право читати лекції і вести інші види занять, асистент для читання лекцій повинен отримувати дозвіл керівництва факультету. Усі викладацькі посади заміщуються за конкурсом. Останнім часом відбуваються експерименти щодо контрактного зарахування.

Аудиторне навчальне навантаження викладачів у Росії істотно перевищує стандарти розвинених країн, коливаючись від 200-300 годин для професорів до 800-900 для асистентів.

5. Кваліфікації

Закінчення загальної середньої школи (11 років навчання) надає кваліфікацію «атестат зрілості», професійно-технічної (12 років навчання від його початку) - диплом техніка чи молодшого спеціаліста. Обидва дають право вступу до російських ВНЗ.

Стара п'ятирічна вища освіта надавала лише подвійну за змістом кваліфікацію «дипломованого спеціаліста», вище якої стояли ступені (звання) кандидата і доктора наук. Нова структура передбачає чотири заключні кваліфікації за зростанням запланованої для їх отримання тривалості навчання після школи: бакалавр (4), магістр (5-6), доктор філософії (8-9), доктор наук (понад 12 років). ВНЗ освіти можуть пропонувати програми підготовки спеціалістів двох рівнів: чотири роки (спеціаліст), п'ять і більше - спеціаліст з розширеною освітою.

6. Визнання закордонних кваліфікацій

Росія підписала основні конвенції Ради Європи та ЮНЕСКО про взаємовизнання дипломів, має також двосторонні угоди, інформацію про застосування яких надають російські амбасади і консульства.

Ставлення до закордонних атестатів про вищу освіту досить толерантне, бо у більшості інших країн вона триваліша, ніж у Росії. Другою причиною є те, що майже всі кандидати виявляють свої знання з важливих для навчання в університетах дисциплін під час річного періоду вивчення мови і складання випускних екзаменів з мови і цих дисциплін.

Офіційними органами з визнання кваліфікацій є Відділ ліцензування та акредитації Міністерства освіти, а «Инкорвуз» і «Инкоробразование» (неурядові організації) виступають проміжними органами між ВНЗ і закордонними партнерами.

7. Навчання студентів - іноземців

До іноземців ставляться такі ж вимоги, що й до громадян Росії, за винятком випадків міждержавного обміну, коли відбір кандидатів здійснює країна-партнер. Оскільки майже всі іноземці проводять у Росії рік на мовних курсах з паралельним повторенням необхідних предметів, випускні екзамени цих курсів виконують роль вступних до університетів та інших закладів вищої освіти.

За окремими винятками все викладання проводиться російською мовою. Іноземці найчастіше проходять підготовку на 9-місячних мовних курсах у російських ВНЗ. Після першої стадії вивчення мови на цих курсах викладаються і дисципліни обраного напряму вищої освіти. Заключні екзамени є одночасно вступними до ВНЗ. Формально іноземець повинен відповідати тим самим вимогам, що й російський абітурієнт.

Для доступу до першого циклу вищої освіти в Росії кандидат повинен мати посвідчення про завершену середню освіту, яке б надавало йому право вступу до університету своєї країни і визнавалося у Росії. З початку 90-х років уряд Росії запровадив відкритість своєї вищої освіти для іноземців, які можуть індивідуально звертатися до університетів та їхніх відділів закордонного співробітництва й укладати Індивідуальні контракти на отримання освіти в Росії без попередньої згоди з боку Міністерства освіти Росії. Дані про заклади та їхні програми можна знайти в амбасадах і консульствах Росії, а також у довідниках європейських організацій (як Student Handbook, що видається Радою Європи, чи Study Abroad, видання ЮНЕСКО). Кількісних обмежень на зарахування іноземців немає, хіба що їх виявиться більше, ніж число наявних місць. Для прибуття на навчання необхідно отримати візу і завчасно оплатити закладу освіти вартість річної програми.

Дуже часто, отримавши російський диплом, іноземці продовжують докторські студії у тому ж ВНЗ. Для цього вони повинні виконати ті самі вимоги, що й громадяни Росії, і оплачувати за своє навчання до моменту захисту дисертації та отримання наукового звання «кандидат наук» (PhD). Наступну (докторську) дисертацію іноземці рідко виконують на території Росії. Частіше вони роблять це у своїй країні, а процедуру захисту переносять в Росію, прибуваючи у призначений термін. Плата за навчання дуже різниться у різних закладах та регіонах Росії, коливаючись від 1100-1600 до 6000 євро за навчальний рік.

Студентські гуртожитки розраховані на одночасне перебування у кімнаті від 2 до 3-4 осіб. Надання студентам окремих кімнат є винятком. Вартість найму окремого помешкання поза студентським містечком висока. Медичні послуги у державних закладах безкоштовні.

8. Висновок

Отже, очевидним є те, що питання багатоступеневої підготовки фахівців в Росії не можна вважати остаточно розв'язаним. . Надання високої оцінки системі освіти має стримувати глибинне її реформування. Для модернізації вищої освіти необхідно запровадити Болонський процес.

Болонський процес, який розпочався у 29 країнах в 1999 році, і зараз охоплює вже 40 європейських держав - це (якщо дуже коротко) процес створення Європейського простору вищої освіти (the European Area of Higher Education - ЕНЕА) на засадах цілей (зобов`язань), сформульованих міністрами,відповідальними за вищу освіту, у Болонській декларації (1999) та подальших офіційних документах Болонського процесу - Празькому (2001) та Берлінському (2003) комюніке. Болонський процес це - двоступенева структура вищої освіти, використання системи кредитів (ECTS) і т.п. Проте особливо слід виділити дві тези Сорбонської декларації: міжнародне визнання бакалавра як рівня вищої освіти та наданням йому права продовжувати навчання за програмами магістра і дотримання положень Лісабонської угоди.

1997 року під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено і прийнято Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій, що належать до вищої освіти Європи. Цю конвенцію підписали 43 країни (Україна в тому числі), більшість з яких і сформулювали згодом принципи Болонської декларації.

Уже через рік чотири країни - Франція, Італія, Велика Британія та Німеччина - підписали так звану Сорбонську декларацію. Цей документ був спрямований на створення відкритого європейського простору вищої освіти який, на думку авторів, має стати більш конкурентноспроможним на світовому ринку освітніх послуг. Не аналізуючи її деяких відмінностей від тез Болонської декларації, можна стверджувати: в основних своїх ідеях обидва документи схожі.

Болонський процес не має призводити до надмірної перебудови вітчизняної системи освіти. Навпаки, її стан треба глибоко осмислити, порівнявши з європейськими критеріями і стандартами, та визначити можливості її вдосконалення на новому етапі. При цьому еволюцію системи освіти не слід відокремлювати від інших сфер суспільства. Вона має розвиватися в гармонійному взаємозв'язку з суспільством в цілому, беручи на себе роль його провідника.

9. Використана література

1. Верже Ж. Средневековый университет: учителя // Alma mater. - 1997. - №2. - С. 43-47.

2. Верже Ж. Средневековый университет: учителя // Alma mater. - 1997. -№5. - С. 36-40.

3. Жуков В.И. Университетское образование: история, социология, политика / Московский гос. социальный ун-т. - М.: Академический Проект, 2003. - 382 с.

4. Карлов Н. Еще раз об ученых степенях и аттестации научных и научно-педагогических кадров // Высшее образование в России. - 1996. - №2. - С.3-15.

5. Микитась В.Л. Давньоукраїнські студенти і професори. - К.: Абрис, І994. - 287 с.

6. Микитюк О.М. Теорія і практика організації науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти України в XIX ст.: Дис... д-ра пед. наук: 13.00.01 / Харківський держ. педагогічний ун-т ім. Г.С.Сковороди. - X., 2003. - 405 с.

7. Новий тлумачний словник української мови: 42 000 слів: У 4 т.: Для студ. вищих та серед. навч. закл. / Уклад. В.Яременко, О.Сліпушко. - К.: Аконіт, 1999. - Т. 2. - 911 с.

8. Одерій Л.П. Оцінка в міжнародній системі освіти: Методологія та інструментарій: Монографія. - К.: ІСДО, 1995. - 196 с.

9. Паульсен Ф. Германские университеты. - СПБ, 1904. - 413 с.

10. Поляков М.В. Класичний університет: еволюція, сучасний стан, перспективи. - К.: Генеза, 2004. - 416 с.