Міжконфесійний діалог у контексті об'єднання українських церков

Виклад основного матеріалу

Проблема міжконфесійного діалогу в сучасному світі, який перебуває в умовах глобалізації, що охоплює усі сфери людської діяльності, постає з новою силою. Сьогодення призводить до неможливості існування певної конфесії замкнено, не взаємодіючи між собою. У цьому контексті, різні християнські течії є частиною глобальних інтеграційних процесів, це відкладає певний відбиток на їх функціонування. Прагнення краще зрозуміти позицію сучасного християнства, причини кризи, які переживають різні конфесії та спрогнозувати подальші шляхи його розвитку, потребують звернення до проблем екуменізму, християнської єдності. Проте прагнення до міжконфесійного діалогу й взаєморозуміння у межах екуменізму, коли робляться перші кроки до трансформації догматів церков, уможливлюють втрату автентичності релігії.

Об'єктом особливої уваги вітчизняних філософів та релігієзнавців було і залишається українське православ'я з усіма його проблемами та сучасними внутрішньоконфесійними суперечностями. Науковці неодноразово розглядали можливість формування єдиної незалежної Помісної церкви в Україні. Очевидно, що об'єднання православ'я різних юрисдикцій в одну конфесію можливе лише на основі міжконфесійного діалогу. Цим процесам присвячені монографічні видання В. Докаша, О. Добродума, С. Здіорука, О. Кисельова, А. Колодного та ін. За переконанням О. Добродума, міжконфесійний діалог може бути забезпечений екуменічними зусиллями, тому постає важливим артикулювання та законодавче розв'язання проблеми здійснення діалогу, перешкоджання наростанню латентної ксенофобії, забезпечення релігійної грамотності серед чиновників усіх рангів, щоб міжконфесійний діалог міг бути здійснений [1, с. 193].

Дослідження екуменізму вітчизняними науковцями відбувалося переважно в контексті аналізу особливостей конфесійного сприйняття християнської єдності, проблем місіонерства та прозелітизму, особливостей міжконфесійних відносин в Україні. В українському релігієзнавстві проблема екуменізму досліджувалась М. Бабієм, В. Бондаренком, В. Єленським, А. Колодним, Н. Кочан, М. Мариновичем, О. Саганом, М. Рибачуком, П. Яроцьким та ін.

Міжконфесійні відносини, спрямовані на зближення, а можливо, і на загальну християнську єдність у майбутньому, є основою екуменізму. Адже важливою рисою християнства на межі ХХ-ХХІ ст. є консолідація його конфесій навколо проблем, котрі стосуються спільної місіонерської, соціальної, медичної та просвітницької діяльності, захисту прав людини і душпастирської справи загалом. Спільні сторінки християнської історії та сьогодення тісно пов'язані з екуменізмом, як важливим явищем релігійного життя. У зазначених умовах, міжконфесійний діалог - необхідний механізм налагодження мирного співіснування представників різних етноконфесійних груп на локальній території. Стратегія діалогу може й повинна забезпечувати спокій та стабільність конфліктогенного суспільства доби глобалізації.

Однак, на думку англійського дослідника Б. Вілсона, однією з причин виникнення екуменізму є роздрібненість християнства на різноманітні церкви, деномінації та конфесії. Лише в умовах кризових явищ церкви приходять до усвідомлення необхідності діалогу на основі екуменізму [2, р. 126]. Як результат, проблемами християнської єдності, за спостереженнями Б. Вілсона, більше переймаються священнослужителі, аніж миряни, обґрунтовуючи це бажанням духовенства закріпити свій соціальний статус та повернути свій вплив на суспільство. Однією з особливостей екуменізму британський соціолог вважає тенденцію протестантських церков до централізованого контролю обрядовості та священства.

Соціологи пояснюють виникнення екуменізму соціально-культурними особливостями ХІХ-ХХ ст. Екуменізм розглядається як побічний продукт зростаючої соціальної гомогенності та культурного об'єднання усередині суспільства; як результат бюрократизації релігійних установ, причиною якої стала секуляризація; як спробу вийти з релігійної кризи і повернути втрачений вплив на секуляризоване суспільство; як наслідок розвитку сучасних технологій, котрі зламали соціальну й культурну ізоляцію. На нашу думку, екуменізм виник як реакція на кризу у християнських церквах.

Таким чином, можна виділити фактори, котрі сприяли появі екуменізму і його подальшому розвитку в релігійному житті церков, зокрема секуляризації, кризи церков та розвитку технологій. На думку вітчизняного дослідника В. Гараджі, екуменізм був одним із симптомів глибокої кризи релігії у наші часи, своєрідною захисною реакцією на руйнівні для її традиційних форм тенденції в сучасному суспільному житті [3, с. 107].

Варто зазначити, що екуменізм - це рух кінця ХІХ - початку ХХ ст. усередині християнського світу, який спрямований на співпрацю та зближення християнських віровизнань. Екуменізм у теорії і на практиці - "це позитивне світосприйняття, позитивне мислення й позитивна поведінка з високим ступенем довіри до відповідальності церковних ієрархів, священнослужителів і кожного окремого християнина" [4, с. 13]. Саме слово "екуменізм" грецького походження (ойкумена, всесвіт, населений світ) вживалося у географічному, політичному і культурному аспектах, яке згодом набуло релігійного значення.

На сьогодні можна виокремити дві основні форми вияву екуменізму на практиці: співпраці християн у соціальних, економічних та політичних питаннях й богословському діалозі між представниками різних християнських конфесій. Однак у межах цього підходу варто зазначити, що під екуменічними відносинами розглядаються міжхристиянські або міжконфесійні відносини, котрі спрямовані на взаємне зближення, а у кінцевому випадку, на християнську єдність. З релігієзнавчої точки зору екуменічні відносини не завжди є релігійними, оскільки відбуваються не лише у релігійній, але й у нерелігійній сфері. В їх основі лежить релігійна толерантність - повага та сприйняття інших релігійних напрямів.

Центральна ідея екуменічного богослов'я полягає у відновленні єдності християнства - збереження цілісності Христового хітону. Мета сучасного екуменічного руху спрямована на повернення спілкування у таїнствах між окремими християнськими церквами як у перших століттях єдиної церкви. Християнська єдність, не тільки для православних, але й для католиків та протестантів, має проявлятися у спілкуванні в таїнствах. На відміну від протестантів, православні і католики акцентують увагу на тому, що єдність у вірі має бути передумовою для такого спілкування [5, с. 41]. Для православ'я не є допустимим використовувати спілкування у таїнствах, особливо причастя як засобу для досягнення єдності.

Пошуки християнської єдності у межах екуменізму, що почалися з ХХ ст. тривають до сьогодні, незважаючи на численні зустрічі й декларативні заяви учасників міжконфесійного діалогу. Об'єктивно процес порозуміння церков і подальше їх злиття породжує все більше скептичні настрої, виходячи з того, що християнство ніколи не було єдиним [6, с. 132]. Протягом всієї своєї історії християнство поділялося на різноманітні течії, у межах яких формувалися численні релігійні об'єднання, котрі розвивали й інтерпретували окремі положення віровчення, елементи культу, форму своєї організації.

Участь православної церкви в екуменічному русі аналізується крізь призму розвитку конфесії. Деякі дослідники ставлять питання: чи вистачить православним церквам волі, енергії та ресурсів для участі в екуменічному русі, беручи до уваги власний, розвиток інших церков та світу загалом [2, р. 45]. Майбутня участь православних у двосторонніх діалогах та ВРЦ буде залежати саме від тих позицій, які займуть інші церкви з цих гострих для сучасного християнства питань. Діалог породжує відмову від монополії на істину шляхом компромісу. Лише за таких умов ми зможемо перетворити ворогів на товаришів.

У діалогічному процесі міжконфесійних відносин в Україні можна вирізнити три його головні види. Перший - це можливість налагодження діалогу та злагоди між близькими за формою й змістом конфесій. Спільним плацдармом тут буде духовний зв'язок, який виникає між конфесіями та загальним імперативом миру і соціальної справедливості [7, с. 80]. Прихильники другого виду вважають міжконфесійний діалог можливим, але обмежують його виключно мирською формою співпраці, не беручи до уваги догматичні відмінності. Наприклад, благодійністю, соціальними проектами, медичною допомогою та ін. І останній - це повне заперечення діалогу між конфесіями, оскільки кожна з них вважає лише себе істинною та винятковою.

Тому закономірним стала проблема визнання Української Помісної православної Церкви, яка стала актуальною ще на початку ХХ ст., однак не знайшла належної підтримки із боку церковних діячів. Досвід становлення автокефалій інших помісних православних Церков свідчить про неможливість вибороти свою лише завдяки реалізації певної церковної програми. Такий стан речей пов'язаний з об'єктивними обставинами, оскільки процедура отримання чи надання адміністративної незалежності тієї чи іншої церковної одиниці не виписана у православних канонах.

Одна з проблем канонічного характеру, котра стосується реалій українського сьогодення, міститься у дефініції "помісності" церкви, хоча сам термін "помісна церква" є церковнослов'янським. Грецьке поняття "помісна церква" перекладається українською мовою як "місцева", тобто "та, що стосується певного місця" ("місцевості", "області"), вказуючи на територіальний принцип устрою Православної церкви. У зв'язку з цим зазначимо, що поняття "помісна (місцева) церква" має принципово однозначне тлумачення у православній еклезіології, усе ще існує неоднозначність у визначенні "місця" (найчастіше під ним розуміють єпархію, а іноді й об'єднання єпархій; протестантськими ж богословами - взагалі як парафія) [8].

Поступово термін "помісна церква" став вживатися як синонім автокефалії чи автономії церкви (церковних об'єднань), а пізніше взагалі щодо об'єднань кількох єпископій певної місцевості, котрі мали будь-яку форму самоуправління. Зрештою, зазвичай вважають, що помісна православна церква - це самоправна церква на певній території, на якій проживає окремий народ і за умови її перебування у повній єдності віри та Євхаристії з усіма іншими православними общинами світу [9, с. 40]. Фундаментальний та ключовий аспект проблеми співвідношення між "помісною" і "вселенською" (кафолічною) церквою мусить бути розв'язаний без застосування усталеного уявлення про колективну єдність, а в дусі єдності як тотожності.

Отже, термін "помісна церква" має подвійне значення. З одного боку, це кожна окрема спільнота християн (єпархія), яку очолює єпископ, відповідно, їй не може належати повнота духовної влади і довершеність канонічного устрою, не володіючи незалежним собором архієреїв із Предстоятелем Церкви. Залежність єпархії від собору архієреїв полягає у тому, що саме Собор поставляє наступника померлому єпархіальному єпископу й без Собору таке поставлення неможливе. Тому найповніше та етимологічно домінуюче значення має тлумачення помісної церкви як церкви автокефальної, адміністративно незалежної від інших православних церков. Інший важливий аспект проблеми по- місності в її концепції вибудовується із урахуванням факту, що Євхаристія звершується у чітко визначеному місці. Проте в силу своєї ка- фолічності, вона поєднує в собі всіх членів Церкви, які перебувають на чітко визначеній території. Помісність Церкви вбачають у кафолічній і географічній природі Євхаристії [9, с. 41-42].

Варто зазначити, що визнання сучасних Помісних православних Церков - це природній і закономірний процес, характерний для всіх країн із переважно православним населенням. Відповідно до канонічних вимог (34 Апостольського правила), політична незалежність повинна призвести й до автокефалії місцевої православної Церкви. Тому невипадково наприкінці 80-х рр. ХХ ст. під впливом представників українських автокефальних Церков у діаспорі, почали спостерігатися тенденції до прагнення відокремитися від московського релігійного центру.

Сьогодні почали окреслюватися тенденції як у православному, так і суспільно-політичному житті країни загалом, котрі створюють відповідний ґрунт для формування УППЦ. Аналізуючи проблеми та прогнози конституювання УППЦ, вітчизняні дослідники О. Саган та С. Здіорук доходять певних висновків.

По-перше, православні конфесії УПЦ КП та УАПЦ не володіють достатнім авторитетом на міжнародній арені, щоб самостійно, без втручання зовнішніх факторів, проголосити Українську Помісну православну Церкву.

По-друге, УПЦ КП та УАПЦ є залежними від політичних владних структур. Згуртування політичних сил після подій Майдану та їх перемога на президентських виборах 2014 р. стимулювали об'єднавчий процес і в українському православ'ї. З іншого боку, непорозуміння, суперечки та взаємні обвинувачування між ієрархами УПЦ кП й УАПЦ не дозволили провести міжконфесійний діалог з питання об'єднання.

По-третє, об'єднанню УПЦ КП й УАПЦ не передувала попередня підготовка, яка проходила поспішними темпами без належної організації. Тому неорганічний, відчутною мірою штучний характер виявився нестійким, не отримав свого логічного завершення.

По-четверте, УПЦ МП, перебуваючи "у канонічному єднанні з Російською православною Церквою", є безпосереднім її структурним елементом, тому не має права приймати самостійні рішення. Оскільки Московська Патріархія не зацікавлена в утвердженні Помісної православної Церкви в Україні, то закономірно, що уПц МП всіляко перешкоджатиме консолідації українського православ'я [10, с. 156-157].

Щодо розв'язання проблеми канонічного статусу конфесій Українського Православ'я, зокрема їх об'єднання, можна окреслити кілька варіантів.

Один із них аналізується у релігієзнавчому середовищі серед фахівців й церковних діячів як об'єднання УПЦ МП і УПЦ КП та спільне обрання голови нової інституції. Переважна більшість експертів міжконфесійних відносин скептично ставиться до такого способу, вважаючи його малоймовірним. Проте події останніх років показали, що в Україні, ураховуючи тенденції світової політики, зміщення акцентів у світовому Православ'ї, посилення тиску на єпископат УПЦ МП з боку церковної і політичної Москви, діалог на такому ґрунті можливий. Реальний крок у реалізації цього напряму був зроблений УПЦ КП, яка внесла на Помісному Соборі 2013 р. зміни до Статуту про управління Церквою, ввела нову посаду - намісника Патріарха, котрий автоматично стане місцеблюсти- телем патріаршого престолу в разі смерті глави КП або якщо патріарх не зможе виконувати свої обов'язки [11]. Однак це нововведення не визначає особи нового патріарха, адже його буде обирати Помісний Собор на альтернативній основі. Внесеними змінами також не було зазначено терміну скликання Помісного Собору для виборів нового патріарха. Цим самим було закладено механізм для об'єднання з УПЦ МП. На думку багатьох церковно-політичних діячів, зміна керівництва загалом і глави УПЦ КП Філарета зокрема, дозволить розв'язати проблему єдності УПЦ Кп і УПЦ МП, оскільки стане можливим проведення спільних виборів Патріарха, який очолить єдину Церкву, котру б згодом визнали помісні церкви.

Підтвердженням реальності такого варіанту подолання кризи в Українському Православ'ї є події 2014-2016 рр., тому що ескалація конфлікту між владою та народом, нові політичні умови, зовнішня агресія поставили нові завдання перед Церквою в Україні.

Проте розв'язання цієї проблеми ускладнилося через відсутність єдності між гілками Православної церкви. Закономірним, з огляду на такий стан справ, було звернення Священного Синоду УПЦ КП до УПЦ та УАПЦ із закликом невідкладно розпочати діалог щодо об'єднання у єдину Церкву [12]. Відповіддю УПЦ МП стала ухвала Священного Синоду від 24 лютого 2014 р. про утворення робочої групи для продовження діалогу між Церквами.

Зустрічний крок у розв'язанні проблеми розколу Православної церкви в Україні був здійснений УПЦ КП, яка, спираючись на норми канонічного права, зазначила керівництву УПЦ МП, що устрій церковних справ повинен відповідати політичним і громадським формам та права кожного народу мати Помісну Церкву [9, с. 159]. Однак перешкодою для ведення діалогу виступили політична зорієнтованість окремих ієрархів УПЦ МП на іноземні центри та відверті антидержавницькі висловлювання останніх.

Іншим теоретично можливим варіантом є поєднання УПЦ КП із УАПЦ та послідовний рух у напряму до канонічно визнаної автокефалії. Сьогодні склалися сприятливі передумови, які можуть зіграти на користь об'єднання Церков. Представники УАПЦ і УПЦ КП за певних обставин поновлюють діалог стосовно консолідації та згуртування навколо ідеї побудови в Україні помісної церкви. Кожна спроба такого процесу засвідчила теоретичну можливість його успіху, правда, за умови зникнення міжособистісних непорозумінь на рівні єпископатів обох церков [13, с. 258-259].

За сприятливих умов у середовищі Вселенського православ'я подібний варіант може увінчатися успіхом і наданням Константинополем української автокефалії призведе до нового утворення значної проукра- їнської частини УПЦ МП. Водночас такий розвиток подій є менш імовірним, ніж перший через те, що РПЦ уже кілька років успішно стримує розгляд питань навколо процедури утворення нових помісних церков на міжправославних консультаціях, іде на поступки в питаннях першості та честі перед Вселенським патріархатом в обмін на його невтручання у справи навколо розколу в Україні та ін. [14]. Варто зауважити, що Все- православний собор, який тепер став неповним зібранням окремих Помісних Церков, багато в чому розчарував тих, хто стежив за його підготовкою. Після демаршу Російської, Антіохійської, Грузинської та Болгарської православних церков учасники зібрання підписали спільне звернення, в якому йдеться про єдність Православної Соборної Церкви. Серед іншого, у підсумкових документах Собору зазначається молитва православних єпископів світу "за мир і справедливість в стражденній Україні". Однак питання про автокефалію української православної церкви на Соборі не розглядалося.

Події 2014-2016 рр. продемонстрували гнучкість й поступливість московської церковної дипломатії заради збереження цілісності, чисельності і головне пихатої величі РПЦ [15, с. 166-167]. Релігійні громади УПЦ МП у Криму досі зареєстровані з оригінальною назвою, незважаючи на вимогу значної частини місцевих священників та парафіян пройти перереєстрацію в якості підрозділів Російської православної церкви. Однак духовне керівництво Москви поки що не поспішає робити подібних кроків: ліквідація у Криму єпархії УПЦ МП і реєстрація єпархії РПЦ може цілком призвести до міжнародних санкцій щодо цієї церкви й дати старт остаточному переходові українських православних громад до УПЦ КП, що позбавить РПЦ статусу найбільшої православної організації в світі. Через це більшість кримських парафій вдаються до реєстрації окремих незалежних релігійних спільнот, не ліквідуючи при цьому своєї української реєстрації, щоб не потрапити у правовий чи політичний конфлікт.

Ще одним варіантом може стати зміцнення статусу УПЦ МП шляхом введення її у диптих помісних православних церков у ролі автономної церкви за умов поступливості Москви. Відмова від практики повторного звершення Таїнств Хрещення та Миропомазання над тими, хто перебував в УАПЦ і УПЦ КП, звернення до ікономії, а не акривії під час прийняття духовенства цих Церков, українізація вивели б УПЦ МП на якісно новий рівень діалогу.

Важливим у цьому процесі є те, до якогго способу буде звернення при прийнятті духовенства. Акривія означає спосіб вирішення питань з позиції суворої визначеності; застосовується у тих випадках, коли йдеться про догматичні засади церковного життя, про саму сутність та цілі існування Церкви й християнства, якому протистоїть ікономія - поблажливість до людських немочей і слабкостей у церковно-практичних та пастирських питаннях, що не мають догматичного характеру. Ікономія припускає свідоме відхилення від канонічних правил у зазначеній вище сфері й часткову заміну законності доцільністю. Поєднання акривії та іко- номії становить метод правового врегулювання у церковному праві.

Отже, можна сказати, що кожен із варіантів щодо об'єднання Українського Православ'я є можливим лише за певних умов. Реалії сьогодення говорять про те, що УПЦ МП вважає себе Помісною Церквою в Україні і не поспішає отримувати автокефалію. УПЦ КП дотримується чіткого курсу побудови незалежної церкви від Москви чи Константинополя. УАПЦ очікує прийняття під свій омофор Константинополем на правах широкої автономії.

Проблеми налагодження мирного діалогу залежать від низки перешкод, що мають свої рівні. Їх загалом можна розділити на дві великі категорії, від яких і залежить можливість проведення діалогу в конкретних умовах. Перша категорія пов'язана з догматичними, теоретичними та світоглядними принципами християнських конфесій, котрі ведуть діалог. Друга - відповідає за саму організацію міжрелігійного діалогу, в яку входить форма, методи та засоби налагодження діалогу [7, с. 82].

До першої категорії належать кілька важливих проблем. Найважчою з них є налагодження співпраці на богословському рівні. Ця проблема відразу викликає різноманітні догматичні питання. Зрозуміло, що поступки в догматично-канонічній площині фактично неможливі, тому в цій площині діалог не має успіху. Іншою важливою проблемою є намагання позитивно висвітлити для подальшого навернення "іновірців" власну релігійну концепцію. Тому велика кількість круглих столів та конференцій із представниками різного ступеня догматичної віддаленості не закінчується успіхом. Замість вироблення певних підстав для співробітництва представники конфесій "вихваляють" власну церкву.

Ще однією важливою перешкодою до налагодження стабільного безперервного діалогу є відсутність стабільної політики церковних керівників більшості конфесій. Як приклад можна навести стосунки між уПц та УПЦ КП. Змішана богословська комісія по діалогу між церквами то створюється, то знову ліквідовується. Про її реальну роботу нічого не звітують тощо.

Якщо розглянути другу категорію, то найбільшою проблемою в плані власне організації та ведення міжконфесійного діалогу є часте порушення свободи віросповідання представниками однієї конфесії іншою. В Україні у різних регіонах по-різному ставляться до представників УПЦ та УПЦ КП чи УГКЦ. Це залежить від місцевої влади, підтримки відповідної конфесії певною політичною силою в певному регіоні та ін.

Іншою важливою перешкодою на шляху налагодження конструктивного діалогу є абсолютне визнання кожною із церков власної винятковості та переваги над іншими. Отже, кожна конфесія вважає лише себе повноправним суб'єктом переговорів, усі інші можуть стати рівним суб'єктом лише за певних умов або діалог від самого початку буде вестись на неоднакових засадах [7, с. 86].

Наступною важливою перешкодою є ведення діалогу виключно на вищому рівні. Зазвичай між собою зустрічаються релігійні діячі, котрі відповідають за зовнішні зв'язки з іншими релігіями. Тобто відсутність діалогу серед широкого загалу реально впливає на налагодження планової конструктивної співпраці. Зустріч кількох ієрархів між собою не означає налагодження діалогу, причому про більшість таких зустрічей прихожани чи місцеве духовенство не знають.

Попри зазначене вище, діалог впроваджується на всіх рівнях. За останні роки переважно майнові, рідше ідеологічні претензії між православними конфесіями певною мірою припинилися. В Україні впроваджують свою роботу міжконфесійні утворення на кшталт Всеукраїнської Ради Церков, Наради представників християнських Церков України та Української міжцерковної ради. Ієрархи найбільших церков починають усвідомлювати, що без домінування толерантності неможливий подальший розвиток українського суспільства. Це стосується усіх вагомих сфер життя людини, таких як соціальна, культурна, політична, релігійна тощо.

Підсумовуючи, зазначимо, що міжконфесійний діалог постає основним критерієм виживання людства й запорукою мирного майбутнього, з одного боку, а з іншого - породжує численні непорозуміння про доцільність існування зазначеної категорії у релігійній площині. При цьому почуття толерантності не повинно виникати зі стану байдужості щодо істини, людини, певної ситуації загалом. Неможливе твердження істинно віруючого про рівність всіх релігій. З іншого боку, і релігійний індиферентизм не є толерантним ставленням. Це оманлива підміна самої суті категорії толерантності.

Список використаних джерел

1. Добродум О. Політкоректність і міжконфесійний діалог / О. Добродум // Релігійна свобода: Міжконфесійний діалог як складова становлення громадянського суспільства. Науковий щорічник / за заг. ред. А. Колодного, Г. Попова, Л. Филипович, М. Бабія. К.: Світ знань, 2007. С. 190-193.

2. Wilson B. Religion in Secular Society. A Sociological Comment / B. Wilson. London: Watts, 1996. 151 p.

3. Гараджа В. Протестантизм / В. И. Гараджа. М.: Политиздат, 1971. 200 с.

4. Кочан Н. Екуменізм: до характеристики явища і поняття / Н. Кочан // Знаки часу: До проблеми порозуміння між церквами: збірник / упоряд.: З. Антонюк, М. Маринович. К.: Сфера, 1999.- С. 13-19.

5. Кисельов О. Особливості православного екуменізму / О. Кисельов // Українське релігієзнавство. 2006. № 2. С. 38-46.

6. Ігнатьєва О. Проблема міжконфесійного діалогу в умовах глобалізації світу / О. С. Ігна- тьєва // Вісн. Дніпр. ун-ту. Серія: Філософія. Соціологія. Політологія. 2013. Т. 21, вип. 23(2). С. 130-135.

7. Арістова А. Діалог католицької церкви з мусульманським світом: досягнення і проблеми / А. Арістова // Україна і Ватикан: до і після Другого Ватиканського Собору. Науковий збірник. К.: УАР, 2013. С. 77-87.

8. Еклезіологія й автокефалія. Гострі кути [Електронний ресурс]. Режим доступу: http: // www.religion.in.ua/main/bogoslovya/5143-ekleziologiya-javtokefaliya-gostri-kuti.html

9. Гергелюк М. Канонічні та еклезіологічні засади автокефального устрою церков у структурі Вселенського Православ'я: історичний контекст: дис. канд. іст. наук: 09.00.11 / Гергелюк Микола Михайлович. Острог, 2014. 199 с.

10. Саган О. Помісна Православна Церква: проблеми і прогнози конституювання / О. Саган, С. Здіорук // Українське релігієзнавство. 2008.№ 46. С. 136-159.

11. Підсумки Помісного Собору [Електронний ресурс]. Режим доступу: http: //cerkva.info/uk/news/churchasociety/3606-sobor2013-pressreliz.html.

12. Журнали Священного Синоду Української Православної Церкви від 24 лютого 2014 р. Журнал № 04 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http: //sinod.church.ua/2014/02/25/ zasidannya-24-lyutogo-2014- roku.

13. Русский мир Кирила не для України // Збірка наукових статей / за ред. А. Колодного. К.: УАР, 2014. 343 с.

14. Лурье Г. Битва патриархатов [Електронний ресурс]. Режим доступу: http: //polit.ru/article/2014/03/25/cherch.

15. Горкуша О. Громадянська Церква України: нове явище в суспільно-релігійних відносинах / О. Горкуша, Л. Филипович // Держава і Церква: форми взаємодії в умовах трансформації українського суспільства: Матеріали 184 Міжнародної наук.-практ. інтернет-конф. 28-29 травня 2014 р. Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2014. С. 161-171.