Історія релігії і теологія: загальне та особливе

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія релігії і теологія: загальне та особливе

Розглянемо суть релігії через загальні й індивідуальні складові теології(вчення про Бога) і історії релігії(релігієзнавства) як форм осягнення релігії на конкретному прикладі взаємовідношення і взаємодоповнення між релігійно-філософськими й теологічними концепціями особливостей духовного життя суспільства. Феномен духовного життя суспільства аналізувався вченими, які стоять на світських, безрелігійних позиціях, представниками релігійної філософії, теологічною думкою. Становить інтерес теологічне вирішення цих проблем. Він викликаний тим, що однією з головних подій у нинішньому духовному житті стало формування нового образу релігії в громадській думці. Тепер вона багатьма розцінюється як стрижень, якщо не деміург, усієї культури, як початкова основа моральності, духовності. Такі зміни в свідомості -- закономірний наслідок ломки колишнього ідеологічного стереотипу про протистояння світського й релігійного тлумачення багатьох суспільних проблем. Не можна пояснити існування релігії в суспільстві, якщо ігнорувати соціальну природу людини. Але так же вірно й те, що, якщо ми не враховуватимемо духовний світ конкретних індивідів, то абсолютно неможливо зрозуміти й пояснити, чому в нашому суспільстві є віруючі люди. Адже лише індивідуальна віра є вихідна реальність релігії як форми суспільної свідомості.

В ході довгої історії ті причини й чинники, які утворюють основу містицизму й релігії, мають неминуче зникнути як "тупикові" варіанти людської діяльності й способи її мотивації. Але відмирання релігії, яке передбачали філософи, не відбулося. Цей факт потребує пояснення. Релігія -- це не тільки ілюзорні уявлення, як про це писали філософи-просвітителі. У ієрархії загальнолюдських духовних начал релігійному началу, вважали представники теології, належить особливе місце. Але навіть у різних течій християнства існує величезна різниця в розумінні і тлумаченні самих релігійних догматів. Католицькі теологи стверджують, що рятують тільки одні добрі справи, протестанти говорять, що врятує особиста віра, що віра без діла мертва. Існує думка, що релігійна ідея може бути могутньою зброєю політичної боротьби. Ці особливості в розумінні релігійної ідеї і її спрямованості обумовлені у тому числі й відмінністю в духовному житті народів. Ці відмінності характеризують той або інший етнос, пояснюють нам, як нові релігійні погляди, засвоєні одним народом від іншого, на своєму новому ґрунті отримують і нове, своєрідне забарвлення, як це відбулося, наприклад, з православ'ям у Стародавній Русі. Засвоєння одним народом від іншого нових релігійних уявлень зовсім не означає засвоєння і всієї культури цих народів, усього його духовного змісту. Народна, самобутня культура продовжує існувати, але розвивається вона в інших умовах. Засвоєні, запозичені можуть бути тільки ті або інші загальнолюдські принципи, ідеї, але не самий духовний зміст цих ідей. Бо у народу, що створив високу культуру, цей духовний рівень завжди своєрідний, неповторний, неповторюваний. Історія православ'я в Стародавній Русі підтверджує цей висновок. релігія теологія історія містицизм

Перш ніж звернутися до аналізу теологічних концепцій духовного життя й духовності, необхідно сказати про те, що розуміння і тлумачення багатьох понять у теології значно відрізняється від їх пояснення в світській науці. Те, що є для церкви ключовим, позбавленим предметного змісту для сучасного читача. Не завжди значення понять збігаються. Для теологів важливо, що в цих словах бачить церква. Питання про духовне життя є основним не тільки для релігії, але й для кожної людини, оскільки саме станом духу визначається характер, напрям і сама розумність усієї людської діяльності.

Основоположним терміном, з якого треба починати розгляд цієї проблеми, є поняття "дух". У старогрецькій філософії під "духом" розуміли й ідеальну силу, що править світом, до якої людина може бути активно й пасивно причетна, і вище начало в самій людині, і, трохи пізніше, мудрість, що витікає від Бога. Євангельське вчення про Святий Дух стало основою для розуміння Духу як однієї з іпостасей Трійці. Дух у Трійці -- джерело животворящої сили й божественної любові. У самому понятті "дух" уже відчувається якесь енергетичне начало. Це дуже тонко відчували батьки церкви. "Він є вогонь", -- говорить Григорій Богослов. З релігійної, православної точки зору, поняття "духовність" походить від Святого Духу. Мова йде не просто про дух, бо духи, на думку церкви, бувають добрими і злими, а саме про Святий Дух. Навряд чи ми потребуємо духовності, носіями якої були б злі духи, та й духовності такої бути не може.

Теологічна думка, кажучи про духовність і дух, стверджує, що не слід уявляти собі складну метафізику. Духовний стан є щось, що кожен з нас не раз переживав в своєму досвіді й що нам усім доступно; але тільки один приймав цей духовний стан з радісною насолодою, інший -- з холодною байдужістю, третій -- з негативним відчуттям. Той, хто жадає духу, повинен піклуватися про збагачення свого досвіду. Це те, що надає життю вищого сенсу. Один знайде цей творчий сенс життя в природі, інший -- у мистецтві, третій -- у глибині власного серця, четвертий -- у релігійному спогляданні. Але якщо хто-небудь прийняв у себе початок духу й почав духовне життя, то перед ним відкриваються нові горизонти, і він вступає в новий план буття. Дух є дихання Боже в природі і в людині. Православні теологи вважають, що Бог через Свою Третю Іпостась, через Святий Дух, дає нам безвідплатно стільки сили й енергії, скільки ми в змозі прийняти й вмістити, стільки, що ми можемо по благодаті Божій стати богами. Але для того, щоб отримати його, потрібно очистити свою душу від гордині, злих помислів, гріхів, які створюють бар'єр між людиною й Богом. Сучасна православна теологія розглядає ідею "обоження плоті", піднесення її духом Божим у числі таких же установок віри, як догмат єдиносущної Святої Трійці й сподівання втіхи. Але духовність не зводиться до душі. Душа -- суб'єкт духовності, а не її суть. Істота будь-якої релігії якнайповніше й точно розкривається в духовному житті. Духовне життя є сокровенною стороною релігії. Знайти критерії дійсної духовності, її найбільш істотні ознаки й властивості можливо в творіннях отців церкви. Але їх поради не повністю прийнятні для сучасного християнина, оскільки можуть виявитися непосильними для нього. Духовне життя включає не тільки правильну догматичну віру і євангельську моральність, але знання й неухильне дотримання особливих законів, що визначають розвиток "нової людини" (Єфесянам 4: 24).

Найбільш ємке теологічне визначення суті духовного життя можна виразити тим, що мета людського життя -- слава Божа. Вона досягається в достовірно духовному житті, яке полягає в безперестанному богоспілкуванні. Досягнення цієї мети іншими шляхами, ніж той, який відкритий Христом, неможливе. Цей шлях неминуче пов'язаний зі зневажливістю, готовністю зазнати всіх життєвих труднощів заради слави "майбутнього століття", а також з юродством, відмовою від слави й благополуччя, яких не можна досягти, не поступаючись із власною совістю, не приймаючи правил ганебної гри. Головне -- упокорювання перед Богом. Релігійний філософ М.Тареєв відзначав, що в людині розрізняється життя душевне й життя духовне, плоть і дух, людина зовнішня й людина внутрішня. Окрім життя душевного, плотського, є в нас життя духовне. Воно перш за все і взагалі є царювання Боже всередині нас. Істотніше воно визначається: з негативного боку -- як зречення людини від самої себе, від своєї особистості, від себелюбного прагнення до особистого щастя й абсолютної досконалості, як нелюбов до душі своєї навіть до смерті, а з позитивного -- як одкровення в людині життя божественного.

Релігійний філософ В.Несмєлов у своєму світогляді відходить від традиційного православного тлумачення духовного світу. Якщо раніше православне богослов'я розглядало процес усвідомлення духовного світу "як одкровення Бога людині", тобто богопізнання йшло зверху "вниз", то В.Несмєлов іде в протилежному напрямі -- "від низу до верху", при цьому для нього очевидно, що "останню основу істини не можна відшукувати поза людиною". Згідно з переконанням В.Несмєлова, життя людини проходить у двох різних світах: перший -- плотський, або фізичний, другий -- надчуттєвий, або духовний. Тому від людини залежить, які цінності -- матеріальні або духовні -- вона обирає. Він зробив одну з перших спроб у рамках теології синтезувати філософські й релігійні принципи. У цьому раціональне зерно теології В.Несмєлова. Одне з богословських положень знайшло своє вираження, насамперед, у духовній практиці, православній аскетиці, де сторіччями відпрацьовувався й культивувався християнський погляд на людину, на її призначення і шляхи реалізації цього призначення. Стрижнем цієї обширної сфери служить духовна традиція ісихазму або священномовчання, яка розвивається з давнини у візантійському чернецтві. Включаючи, перш за все, певний метод внутрішньої, або "розумної", молитви, ця традиція в той же час проникає своїм впливом у широкі області православної духовності, неабиякою мірою формуючи склад православного світобачення, його глибинну специфіку.

Ісихазм відшукав своє ключове начало й терміни, яких не вистачало для розуміння практики і антропологічних і теологічних передумов, що стоять за нею. Це початок і поняття -- енергія. У ісихастському містичному спогляданні народжувалася ідея про те, що ісихазм у цілому є, насамперед, прояв енергії. Це знайшло відображення в працях християнського теолога Григорія Палами, який вважав, що боротьба з пристрастями -- це мистецтво управління безліччю всіх енергій людини, молитовна робота є мистецтво і збирання цих енергій в єдине устремління до Бога і з'єднання енергії людини й Божественної енергії, благодаті. У духовних шукань кінця другого й початку третього тисячоліття важливу роль набуває потреба в істині, її здатність утілюватися в людських долях. Істина як альтернатива ілюзій у її єдності з думкою й вірою складає, на думку теологів, істотну межу духовного ладу людини і її культури. Істина як феномен духовності має етичні й інтелектуальні властивості ідеалу. З проблемою істини й віри пов'язаний один з основних для всіх християнських систем духовності принцип, виражений латинською формулою: Єдність. Благо. Істина. Базисний характер для православного розуміння духовності має християнську триєдність: "Віра -- Надія -- Любов". Віра в ньому виступає як вічне народження "внутрішньої", ідеальної людини в системі особистості, як рухи до Абсолюту і зустрічі з ним, як спосіб подолання, як шлях формування в людині того, що не відміняється смертю.

Теологи стверджують, що ми не зможемо знайти такої людини, яка ні в що б не вірила. Якщо ми зможемо глибше заглянути в людську душу, то переконаємося, що людина без віри взагалі жити не може; бо віра є не що інше, як головна й провідна риса людини, що визначає її життя, переконання, прагнення і вчинки.

Православна теологія стверджує, що знання й віра зовсім не виключають одне одного. Наука, якщо це справжня наука, яка не перебільшує ні свого значення, ні своєї достовірності, не повинна судити про предмети віри ні позитивно, ні негативно. її межа -- чуттєвий досвід; її метод -- пояснити всі явища природними законами й прагнути довести кожну свою думку. Вона тримається за цей досвід і за цей метод, зовсім не стверджуючи, що вони всеоб'ємні й вичерпні, і зовсім не заперечуючи того, що можна досягти істини в іншій області за допомогою іншого досвіду й іншого методу. Проте релігія й наука -- дві принципово різні області людської життєдіяльності. У них різні вихідні посилання, різні цілі, завдання, методи.

Справжня віра зростає саме з цього іншого досвіду і йде своїм шляхом, зовсім не вторгаючись у наукову область, не витісняючи й не замінюючи її. Тобто, кажучи іншими словами, і у релігії, і у науки є свій предмет пізнання, і вони можуть не перетинатися. Наукове й релігійне пізнання мають абсолютно різний характер. У них різні вихідні посилки, різні цілі, завдання, методи. Ці сфери можуть стикатися, перетинатися, але не протиборствувати одна одній.

Люди нового часу, вважають теологи, ухитрялися у вивченні матеріальної природи і в технічних винаходах і непомітно опинилися в стані дитячої безпорадності в питаннях духовного досвіду, духовної очевидності й духовного вміння. Подолати цю кризу можна тільки одним способом: повернутися до цих благородних і чистих джерел духовного досвіду, збудити їх і творчо зажити ними.

З цих тверджень робиться висновок про те, що, окрім зовнішнього (чуттєвого) досвіду людині дано ще внутрішній (духовний) досвід. Ось цей внутрішній досвід і є дійсне джерело й дійсна область віри, релігії і всьому духовному життю взагалі. Виховати людину -- значить, перш за все, збудити в ній ці духовні переживання й відкрити їй доступ до цього духовного досвіду. Тільки в цьому досвіді людина може спіткати, що таке любов, яка її глибина й сила і в чому її священне значення. Тільки тут вона може навчитися відрізняти добро від зла; почути в собі голос совісті; спіткати, що таке честь, благородство і служіння. Тільки в цій області вона може побачити, що таке художність і прекрасне в мистецтві; виховати свій смак і розвинути своє сприйняття краси. Тільки духовний досвід може відкрити їй, що таке дійсне знання і в чому полягає наукова культура і гідність ученого.

Через духовний досвід людина спілкується з божественною стихією світу і входить в живе зіткнення з Богом. Звідси виникає "віруюча" віра. Тут зароджуються релігія й церква, робить висновок православна теологія.

Тільки цей внутрішній духовний досвід робить людиноподібну істоту воістину людиною, тобто духовною особистістю, з індивідуальним характером, із здатністю духовно творити й наповнювати духовністю суспільне й родинне життя, економіку, політику, науку й мистецтво, тому що остання основа всього цього, творче першоджерело всього духовного життя є Божественне в нас, дароване нам в одкровенні живим і благим Богом, сприймане нами за допомогою любові й віри і здійснюване нами як найголовніше й дорогоцінніше в житті. Іншими словами, стверджують теологи, все духовне життя виникає лише з того й завдяки тому, що людина не обмежує себе чуттєво-зовнішнім досвідом, не відводить йому ні виняткового, ні переважного значення, але, навпаки, визнає основним і провідним духовний досвід, цим досвідом керується в житті, любові, вірі. Ним оцінює всі речі, а, отже, ним же визначає й останній сенс, і вищу мету зовнішнього, чуттєвого досвіду, тобто спочатку знаходить "усередині себе" Божественне начало, а потім надає йому керувати собою в зовнішньому житті. Найглибшим і могутнішим джерелом духовного досвіду й релігійної віри є любов.

Теологія розкриває й функції любові як засобу подолання самотності, переживання унікальності іншої особистості, способу переривання ланцюга зла через заміну помсти відчуттям, що по-грецьки позначалося словом "агапе" -- християнська любов.

І, нарешті, на думку теологів, надія вводить нас у серцевину християнської духовності. У ній символізується шлях до подолання богозалишеності, благодатний настрій духовності, переживання. Надія -- це принцип гносеологічного оптимізму.

Таким чином, теологія робить висновок про те, що джерелом духовності є віра, любов і надія. У цих богословських дослідженнях є певне раціональне зерно, яке можна прийняти. Разом з тим, проблема відмінностей у тлумаченні духовності теологією і світською наукою знаходиться в джерелах духовності. Отже, незважаючи на деяку відмінність у деталях або в особливостях тлумачення, духовне життя в православному розумінні значно відрізняється від світського трактування цього поняття. Воно включає правильне, тобто, перш за все, православне розуміння догматів, євангельську моральність і святість. Прикладом духовного життя повинен слугувати досвід православних подвижників. Разом з тим, воно, духовне життя, є ірраціональним методом пізнання Істини -- Бога.

Якнайповніше сучасне теологічне визначення духовності дає С.Франк у своїй роботі "Духовні основи суспільства", де він пише про те, що духовне життя є шлях з духовної глибини, у якій людська душа має можливість сприймати благодатні, рятівні сили, жити в Богові, бути співучасником Царства Божого. Тому, на його думку, тільки в дійсному християнстві і лише перед віруючим відкривається абсолютно інший і абсолютно невідомий атеїсту світ духовності, який і складає справжню основу духовного життя й людського буття.

Размещено на Allbest.ru