Українське чернецтво в умовах іноземного панування в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українське чернецтво в умовах іноземного панування в Україні

український монастир духовенство чернецтво

Татаро-монгольське нашестя, на думку аторитетних вчених, відбилося на церковному та монастирському устрої слабо, хоча матеріально церкви й монастирі, як уся Києворуська земля, також зазнали лиха від загарбників. За деякими джерелами, в Києві було зруйновано 10 (з них 4 жіночих), на Правобережжі -- 6, на Лівобережжі -- 3 монастирі. Разом з тим збереглись архівні документи -- ханські грамоти (ярлики), які засвідчують, що невдовзі татаро-монголи звільнили духовенство (біле, чорне) від будь-яких податків та повинностей за умови молитися за татаро-монгольських правителів перед християнським Богом. Під страхом смертельної кари недоторканними оголошувалися церковно-монастирські піддані та маєтності. Ймовірно, що і в цей період будувалися нові, хоча й невеликі (на два-три ченці) монастирі, переважно на заході й північному заході, що були скоріше сховищами для біженців, аніж релігійними чи культурними осередками.

У литовсько-польські часи, з ослабленням гніту татаро-монгольських наїзників, кількість монастирів, чернецтва невпинно зростає. У XIV--XVI стст. прискореним збільшенням монастирів виділяються Галичина (Львівський св. Юра, Уневський Успенський, Галицький св. Трійці та ін.) та Волинь (Луцький, Кременецький, Дубненський монастирі св. Спаса, Пересопницький Богородиці, Дерманський, Острозький св. Трійці, Почаївський Успенський та ін.). Нові монастирі зводились князями, багатими українськими родами (Вишневецьких, Острозьких, Сангушок, Корецьких та ін.), козацькою старшиною і лише зрідка -- міщанами, ченцями. Спроба київського собору 1640 р. обмежити подальше збільшення числа монастирів, не дозволяючи фундацію їх з кількістю ченців менше 6--8, успіху не мала. Велика кількість монастирів на українських землях, однак, не завжди свідчила про високий рівень релігійно-церковного життя й своїм буттям значною мірою відбивала кризу в православній церкві, яка зі всією очевидністю проявилася в XV -- XVI стст. Неврегульованість богослужбової практики, посилення впливу єресей, неправославних віросповідань, деморалізація духовного чину, його низький освітній рівень, аморальність, користолюбство, кар'єризм у церкві -- все це не могло не позначитися й на українських монастирях, з яких церковна верхівка, за словами І.Вишенського, "фольварки поробила". Феодосієві правила чернечої спільножитності настільки забули, що архімандрит Києво-Печерського монастиря Є.Плетенецький на початку XVII ст. змушений був, долаючи опір своїх ченців, впроваджувати тут скитський устав Іова Княгиницького, який ще зберігав зорієнтованість на стародавній афонський аскетизм. Архіви, монастирські хроніки, перекази XIV--XV, більшої частини XVI ст. невипадково майже не зберегли свідчень про подвижників і подвижництво цього періоду, бо їх, за незначним винятком, не було.

Роль українських монастирів в національно-культурному процесі кінця XVI -- першої половини XVII ст.

Наприкінці XVI ст. в духовному житті України виникла нова ситуація. Потреби релігійної боротьби, що розгорнулася після прийняття частиною православних ієрархів, кліру, віруючих унії з Римом (1596 р.), включення в цю боротьбу чернецтва, монастирів обох релігійних орієнтацій викликали небачене національно-культурне піднесення серед українського народу. Тривалий період застою, занепаду, зубожіння в церкві, коли чи не єдиним активним заняттям монастирів були їхні судові тяжби за маєтності, змінився різким якісним оновленням цілого ряду сфер національного життя -- релігійної, наукової, культурної, літературної, освітньої, книгодрукарської. Потреби захисту віри спричинили прискорений розвиток богословської, релігійно-полемічної літератури, проповідницької діяльності, церковного права, книгодруку. Разом з ними в Україні "раптом прокидається сильний культурний і просвітницький рух" (М.Грушевський), навколо монастирів, як і братств, гуртуються літературні, освітні, наукові, мистецькі сили. На якісно новий рівень виходять література, зокрема полемічна, публіцистика, освіта, книгодрукування, перекладацька справа, гравірування та малярство, архітектура. Формується національна літературна мова. Усе це, разом узяте, було гідною відповіддю тим, хто засуджував Україну на національну смерть, говорив про неї як про "дурну Русь", заперечував можливість мати свою національну культуру. Цей могутній національно-культурний стрибок було зроблено в значній мірі українським чернецтвом.

Обмеження й ліквідація особливостей православної церкви в Україні

На час митрополичого правління В.Ясинського (1680-- 1707 рр.) припадає початок ряду значимих в історії православної церкви внутрішньодержавних і внутрішньоцерковних процесів. Після смерті патріарха Московського Адріана (1700 р.) Петро І почав реалізовувати тактику ослаблення церковної опозиції, вважаючи, що "многому злу корень -- старцы и попы". Одним з перших заходів у цьому напрямі було призначення в грудні 1700 р. місцеблюстителя й адміністратора патріаршого престолу, а не вибори нового патріарха. Ним став колишній вихованець і професор Києво-Могилянської академії Стефан Яворський, який хоча й був слухняним виконавцем царської волі, однак добре розумів, що настав "новий Вавилон" -- політика ослаблення й приниження колись могутньої і впливової церкви.

Щодо України, то курс самодержавного царя в цілому також визначився: не декларативне приєднання, а фактичне підпорядкування, ліквідація політичної самобутності України, спрямування українських ресурсів (економічних, соціально-культурних, кадрових) на реалізацію загальнодержавних реформ. У руслі цієї політики здійснювалися і заходи з обмеження, а згодом і ліквідації особливостей православної церкви в Україні, поступового згортання її" стародавніх прав і вольностей. Таке спрямування курсу російського самодержавства по смерті київського митрополита Й.Кроковського (1718 р.) результувалося у чотирирічному недопущенні виборів нового глави найдавнішої кафедри, двадцятичотирирічному приниженні Київської митрополії до архієпископства та в інших проявах самодержавного адміністрування.

Формально і за часів цього митрополита ніхто не відміняв прав, вольностей і привілеїв, якими користувалися глави Київської кафедри. Однак фактично українська православна ієрархія, духовенство з кожним роком втрачали свою самостійність, автономність і не тільки як національно-церковну цінність, а й разом з російським духовенством як незалежний від держави релігійний інститут взагалі. Недовіра Петра І до духовенства ("попів") була наднаціональною; серед діячів опозиції він подозрював як російських, так і українських ієрархів. Тісний зв'язок православної церкви в Україні та вищого духовенства з І.Мазепою, підтримка його курсу на збереження стародавніх вольностей і прав в Україні тільки підсилювали ці підозри. Духовенство платило царю тим же. На запитання Петра І про настрої серед київського чернецтва київський губернатор Д.Голіцин відповів: "Узнати, чи немає до когось з ченців підозри, важко, бо всі вони від нас відчужуються; в усьому Києві знайшов я тільки одного чоловіка., саме з Братського монастиря префекта, який до нас доброзичливий" (мова йшла про відомого в майбутньому церковного діяча Феофана Прокоповича).

З 1721 р. на частині українських земель, що входили до складу Російської держави (з 1721 р. -- імперії), почав діяти Духовний регламент -- документ, що без особливої дипломатії перетворював церкву на складову частину державного механізму, ліквідовував патріаршество і впроваджував Синод, функції якого незабаром було зведено нанівець інститутом обер-прокурорів. Під Регламентом Петро І змусив підписатися ряд представників вищого українського духовенства.

Ніяких положень про збереження в Україні стародавніх прав і вольностей православної церкви в Регламенті вже не фіксувалося -- все виявилося уніфікованим, нівельованим під один ранжир. Якщо Україна в документі й згадувалася, то лише як така, в церкві якої є "непотребности" і "вредные вымыслы". Подібними формулюваннями в державному довгостроково діючому документі за церквою України, по суті, закріплювалися оцінки як такої, в котрому шукати чистоту православ'я, отриману від східних отців у X ст., -- справа сумнівна. При цьому під категорію "непотребных" підводилися всі ті національні особливості православної церкви в Україні, що склалися протягом віків в організації діяльності церкви, в трактуванні окремих віросповідних положень, в богослужбовій практиці, святах та обрядах, в релігійно-побутовій сфері тощо. Серед них -- принципи соборності й соборноправності як протилежність самовладному й одноосібному управлінню церквою та її підрозділами; принцип виборності всіх церковних посад, традиція участі мирян у справах церкви, зокрема через діяльність братств, що посилювало включеність церкви в проблеми національного життя.

Подібні особливості, відмінності складалися історично, були закономірними і в принципі властиві будь-якій церкві, в тому числі й Російській. Однак з причин, про які йтиметься далі, національно-церковна специфіка саме України стала об'єктом хворобливо-непримиренного реагування не лише церковних властей, а й держави, набуваючи в багатьох випадках політичного забарвлення.

Через впровадження єдиних на території Російської держави богослужебних книг, обрядів, через постійне й часте переміщення єпископів, архімандритів, ігуменів, відрив вищого духовенства від національного грунту та його зросійщення, через переслідування й суворі покарання духовенства та мирян самодержавно-синодальна влада намагалася витравити із свідомості вітчизняних віруючих, з церковної практики все, що хоча якоюсь мірою нагадувало про колишню автономність церкви в Україні, її національні корені. Показовим щодо цього став указ Петра І від 5 жовтня 1720 р. Друк у киево-печерській та чернігівській монастирських друкарнях кількох богослужебних книг, що не повною мірою відповідали аналогічним великоросійським, став приводом для заборони книгодрукування "особливим наріччям" (тобто українською мовою) взагалі.

Звичайно, було б спрощенням зводити політику російської державно-синодальної влади стосовно церкви в Україні виключно до міркувань забезпечення церковно-національної зверхності Москви. Включення Київської митрополії, по суті основного ядра православної церкви на українських землях, до складу Московської патріархії зобов'язувало церкву в Україні до виконання церковних розпоряджень, викликаних не тільки і не стільки національними умовами, скільки загальнодержавними міркуваннями. Пріоритетною серед останніх стала гостра зацікавленість держави в православній церкві як духовному інституті, що дохідливо, на всіх рівнях проголошував владу боговстановленою, ідеологічно забезпечував монолітність і неподільність тільки-но декларованої імперії. Дія такого інституту в Україні, ймовірно, була особливо важливою.

Правовий стан православного духовенства в Україні під час царювання Єлизавети

З поваленням Бірона (1741 р.) і приходом на престол Єлизавети самодержавний курс щодо України, за влучним висловом О.Я.Єфименко, ніби відхиляється на два десятиліття від прийнятого напряму. Користуючись сприятливою обстановкою, що склалася, і впливовістю українського оточення імператриці, група київського духовенства на чолі з архієпископом Р.Заборовським (1731--1747 рр.) подали новій імператриці чолобитну з проханням відновити давню традицію титулування зверхників на київській кафедрі митрополитами. Прохання обґрунтовувалося, крім посилання на стародавній порядок, ще й тим, що львівські уніатські архієреї йменували себе митрополитами київськими, хоча стосунку до Києва не мали. На користь прохачів спрацьовувало й те, що в Синоді не змогли знайти документів з поясненнями, чому цей титул у київських митрополитів свого часу забрали. Указом Єлизавети влітку 1743 р. митрополиче титулування архієреїв цієї кафедри було відновлено.

У Київській митрополії на той час налічувалося: 21 протопопія, 1100 парафіяльних церков, 20 чоловічих і 13 приписаних до них скитків або пустиньок, а також 12 жіночих монастирів. При київських архієреях діяла духовна консисторія -- орган церковного управління, до якого входили сам архієрей, вікарій і кілька консисторів з числа архімандритів, ігуменів та ченців-писарів з київських монастирів. Це був, власне, церковний суд, до юрисдикції котрого входили такі злободенні на той час питання, як багатошлюбність, ступені родинних стосунків, боротьба з марновірствами тощо. Київській духовній консисторії було підпорядковано 4 повіти: Київський, Лубенський, Ніжинський та Полтавський. Консисторія здійснювала управління через намісників митрополита та протопопів, які обирались духовенством. У синодальний період при протопопіях організовалися духовні правління -- допоміжні органи управління, що забезпечували зв'язок між консисторією й духовенством на місцях. Духовні правління займалися досить широким колом питань -- від фундації церкви, відання її майном, збору ряду податків до закриття церкви.

По мірі обмеження й поступової ліквідації традиційних прав і привілеїв православної церкви на українських землях правове становище духовенства, особливо парафіяльного, вже не говорячи про церковнослужителів, ставало все важчим і мало відрізнялося від становища селянина. Влада гетьмана, військової старшини, місцевих поміщиків над духовенством була безмежною. Якщо вище духовенство юридично, економічно й морально було захищене, то парафіяльне духовенство перед будь-якою владою -- практично беззахисне, нерідко терпіло сваволю, самодурство, моральне приниження.

За давніми українськими звичаями плата духовенству складалася з так званих роковин -- натуральної плати хлібом раз на рік і плати парафіян за виконання треб -- хрещень, вінчань та ін. Про розміри плати священики домовлялися з парафіянами при зайнятті посади. Результати неврожайного року, свавілля місцевого поміщика могли звести нанівець всю угоду, що ставило церковний причт у залежність і від примх погоди, і від місцевого дідича. Плата за треби через свою неврегульованість породжувала велику кількість суперечок, конфліктів, зловживань.

Жалувана грамота Єлизавети 1749 р. про повернення Україні прав та вольностей, якими вона користувалася за часів гетьмана К.Розумовського (1750 р.), перенесення гетьманської резиденції з Глухова до стародавнього Батурина породили в середовищі українського духовенства сподівання на можливість повернення давніх прав і в церковній сфері. У 1752 р. митрополит Т.Щербацький (1748--1757 рр.) спробував домогтися відновлення хоча б частини колишніх прав кївських митрополитів: повернути під своє управління Києво-Межигірський монастир, Переяславсько-Бориспільську єпархію, права безапеляційного суду митрополита, книгодруку тощо. Ліквідацію цих прав Т.Щербацький пов'язував з організацією в 1721 р. Синоду. Спроба митрополита, тим більше з такими поясненнями, виявилася невдалою і була засуджена Синодом, хоча на час цих національно-релігійних прагнень України в названому органі ієрархи-українці становили більшість.

Дослідники історії православної церкви в Україні справедливо зазначають, що після Т.Щербацького вже не спостерігалося масштабних спроб повернути стародавні права української церкви. Ієрархи, більшість духовенства фактично примирилися із становищем, що склалося, піддалися переходу в русло уніфікаційної, русифікаторської політики російського самодержавства й Синоду.

Антиукраїнська політика Катерини П. Уніфікація церкви на московський кшталт, зросійщення духовенства, витравлення національно-релігійних традицій

Серйозні негативні зміни в ставленні самодержавства до України почалися зі вступом на престол Катерини II. Скасування Гетьманщини (1764 р.), а з ним і залишків українського громадсько-військового самоуправління, повернення до сумної пам'яті Малоросійської колегії стали лише початком у боротьбі імператриці з малоросійським "нерозумним варварством".

У 1766 р., на п'ятому році свого правління, Катерина II оголосила маніфест про скликання комісії для підготовки нового уложення законів Російської імперії, в тому числі й тих, що стосувалися церкви, бо діючі кодекси законів безнадійно застаріли. Накази від духовенства та мирян Київщини, Чернігівщини, Переяславщини, Слобожанщини у зв'язку з підготовкою нового зводу законів стали в історії Української церкви рідкісними документами, які досить реально й грунтовно відображали становище, характер, запити та прагнення духовенства, чернецтва, мирян України другої половини XVIII ст. Це був чи не єдиний офіційний прорив громадської думки, в якому вона, попри невіру в позитивні наслідки для себе нової самодержавної акції, все ж досить відверто виявила прагнення повернути свої стародавні права, вольності й привілеї, вистраждані віковою боротьбою.

Зіткнувшися з такими настроями, Катерина II намагалася звести результати роботи комісії нанівець. "Шкідливі мріяння малоросів" та їхніх духовних пастирів закарбувалися їй, мабуть, надовго, бо інакше важко пояснити, чому проведення секуляризаційних заходів в Україні імператриця насмілилася здійснити лише через 22 роки після секуляризації церковних та монастирських маетностей у Росії.

Хоча тривалий час після безславного кінця названої комісії в Україні не відчувалося якихось кардинальних змін, але приховано, через президента Малоросійської колегії П.Румянцева, край готували до введення загальнодержавного устрою, аби "Малую Россию к рукам прибрать", подолати в малоросіянах "развратное мнение, по коему постановляют себя народом от здешнего (тобто російського. -- Авт.) совсем отличным".

На 70-ті роки XVIII ст. припадає ряд важливих політичних подій, які прямо чи опосередковано, проте істотно вплинули на церковний устрій величезної частини українських земель на заході та на півдні України. В 1772 р. відбувся перший поділ Польщі. Цілий ряд монастирів, що перебували під управлінням київських митрополитів (щоправда, номінальним) відійшли до новосформованих Могилівської та Псковської єпархій. Унаслідок розгрому російськими військами Запорізької Січі істотно змінилася адміністративно-територіальна карта південного сходу України. У зв'язку з організацією тут Слов'янської і Херсонської єпархій указом Синоду в 1776 р. від Київської, Переяславської та Білгородської єпархій відділено ряд протопопій, переважно за рахунок Київської єпархії. Пізніше, коли імператорським указом на Лівобережжі було організовано три намісництва -- Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське й ліквідовано полково-сотенний адміністративний устрій, Київську єпархію, як і інші, приведено у відповідність щодо меж губернії. Внаслідок цього в 1785 р. Київська єпархія стала охоплювати 11 повітів: Київський, Голтвинський, Городищенський, Золотоніський, Козельський, Лубенський, Миргородський, Остерський, Переяславський, Пирятинський і Хорольський. На їхній території діяли 21 чоловічий, 5 жіночих монастирів, 677 соборних, руж-них, парафіяльних та домових церков.

У 1783 р. на київську кафедру призначений Синодом митрополит Самуїл Миславський (1783--1796 рр.). Своїм походженням і церковною кар'єрою новий митрополит, як і його попередник Г.Кременецький, підтверджував стабільність підходу самодержавної та церковної влади до управління православною церквою в Україні: через вихідців з України, котрі тривалий час служили в Росії, відірвалися від національних коренів і готові були вже без особливих вагань здійснювати стратегічне замовлення центру -- ліквідовувати будь-які ознаки національно-автономної церкви України через уніфікацію структури, культу, обряду, зросійщення духовенства, витравлення національно-релігійних традицій тощо. Тому й бачимо на київському престолі митрополитів-українців, які досить довго проходили в Росії школу церковно-адміністративної діяльності -- Р.Заборовського, котрий перед призначенням в Україну прослужив у Росії на різних посадах 13 років, А.Могилянського -- 19 років, Г.Кременецького -- 34 роки, С.Миславського -- 15 років, Т.Щербацького, вивезеного з України до російської столиці у 8-річному віці.

Спираючись на ієрархів такого кшталту, Катерина П в 1786 р. поширила укази про секуляризацію маєтків монастирів, церков, архієрейських домів, а також про нові Духовні штати і на Україну, точніше, на Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва.

Йшлося, звичайно, не про впровадження якоїсь секулярної моделі суспільства, тим більше в Україні. Про це не могло бути й мови, бо надто потрібним державі інститутом була церква, але церква не самодостатня, не економічно й духовно автономна, а поставлена своєю несамостійністю, ослабленістю в підпорядковане становище щодо самодержавної влади.

Після 1775 р. Катерина II, одержима прагненням знищити на українських землях усе, що хоч якось нагадувало про неспокійну "козацьку республіку", скористалася введенням духовних штатів і розпорядилася "козацький" Києво-Межигірський монастир перевести аж у Таврію. Поза штатом опинився й славнозвісний Києво-Братський училищний монастир, історія якого також пов'язана з Запорізькою Січчю, гетьманом Війська Запорізького Петром Конашевичем-Сагайдачним, традицією створення національного науково-культурного потенціалу.

Однак реальна ситуація в Україні зокрема в релігійно-церковній сфері, примусила самодержавство внести в укази 1786 р. істотні корективи, та значна кількість нововведень так і залишилася на папері.

Не можна не погодитися з К.Харламповичем, що нові духовні штати, "розбори" духовенства, секуляризація церковно-монастирських маєтностей в Україні в 1786 р. стали останніми заходами, які зрівняли найбільш виразну відмінність між малоросійськими та великоросійськими церквами. Серед українського духовенства під кінець XVIII ст. вже не знайшлося таких, хто б організовано чи особисто, як це в Росії зробив митрополит Ростовський українець Арсеній Мацієвич, виступив з протестом проти секуляризаційних заходів царського уряду, за збереження стародавніх прав і привілеїв. Ймовірно, що й українська церковна ієрархія, і клір внутрішньо вже змирилися з втратою значної частини церковно-національних особливостей своєї церкви і були готові до слухняної служби на синодальних умовах. Думається, що саме примиренсько-пасивна позиція основної маси українського духовенства відкрила можливості самодержавству через своїх адептів на українських православних кафедрах приступити до більш рішучої реалізації заходів з уніфікації та русифікації всіх сторін церковного життя в Україні. Це особливо виразно видно на прагненні запровадити на всіх рівнях російську мову. Київський митрополит С.Миславський (член Російської Академії наук) всіма можливими засобами активно витісняв "малоросійське наріччя" з науково-культурного освітнього життя, церковної практики. Викладачам Київської академії було поставлено за суворий обов'язок пояснювати свій предмет російською мовою з дотриманням вимови, яка має місце у Великороси.

Размещено на Allbest.ru