Релігія як наука

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Запорізький національний технічний університет

Кафедра філософії

Контрольна робота

Релігія

Зміст

релігійний канон християнство

Вступ

1. Історичні та ідейні джерела християнства

2. Догматичне та організаційне утвердження християнства

3. Основні напрями християнства

3.1 Розкол християнства

3.2 Православ'я

3.3 Католицизм

3.4 Протестантизм

Висновки

Література

Вступ

Християнство одна з найбільш розвинутих релігій сучасного світу, яка нараховує понад 1,7 млрд. віруючих в різних частинах світу. Зародившись на Сході, в іудейських провінціях Палестини більш як 2 тис. років тому, християнство стало найвпливовішою релігією саме західного світу. В процесі історичного розвитку склались різні віросповідні форми християнства, котрі відрізняються специфічним трактуванням деяких догматів, своєрідністю культової обрядовості, але в цілому зберігаються непорушними основоположні принципи та біблійні істини.

1. Історичні та ідейні джерела християнства

Християнство займає в культурі сучасного людства дуже вагоме й авторитетне місце. Його виникнення оцінювалось і оцінюється істориками, культурологами, філософами, релігієзнавцями як одна із найбільш вражаючих та радикальних духовних революцій в історії людства. Виникнувши, християнство ознаменувало собою появу нового типу релігії - релігії об'явлення (або одкровення). Окрім того, досить незвичайною була проповідь, із якою християнство зверталось до тогочасного світу - проповідь ненасильництва, добра, любові. Здавалося б, ця проповідь зовсім не відповідала реаліям часу, але вона виявилась плідною і дуже впливовою.

Не зважаючи на те, що ранні християни переслідувались, катувались, піддавались гонінням і тортурам, нова релігія дуже швидко поширилась в регіоні середземного моря, а також і в ряді інших прилеглих територіях та культурних регіонів, а згодом стало світовою релігією. Це відбулось значною мірою завдяки тому, що воно проголосило тезу принципової рівності всіх людей перед Богом - незалежно від їх віку, статі, походження, етнічного та суспільного стану. Ідея братства всіх людей на основі їх єдиної всекосмічної долі та життєвих засад і досі постає однією із найбільш привабливих рис цієї релігії. Зародження християнства, його формування як нової, цілковито оригінальної й унікальної теологічної системи є тривалим і складним процесом. Християнство ідейно пов'язане з іудаїзмом і виростало як відгалуження від його численних сект. Старий Заповіт - перша частина Біблії - є священною книгою іудаїзму і християнства, тоді як друга частина Біблії - Новий Заповіт - визнається лише християнами.

Основою християнства стала сприйнята від іудаїзму ідея єдиного Бога і віра в пришестя Месії (з євр. „помазаник”, „посланець”, грец. „Христос”) божественного Спасителя. Ісус Христос, Месія, Син Божий, втілення божественного розуму, або Логосу (слова), через Духа Святого, виступає посередником між Богом і людьми. У християнстві ідея єдиного Бога наповнюється новим змістом і втілюється у двох центральних догматах: 1) про триєдність Бога та - 2) боговтілення (христологію). Образ Месії, виплеканий натхненним словом біблійних пророків, протягом вісьмох сторіч жив у свідомості ізраїльтян, зміцнюючи їх надію на звільнення від рабства, тиранії і несправедливості. Але ця вимріяна віками ідея іудаїзму набула в християнстві дуже дивних (на перший погляд) виявлень. Іудеї бажали побачити месію у вигляді всемогутньої надлюдської істоти, яка би своєю могутністю та виблиском відкинула геть усіх можливих ворогів Ізраїлю. У християн же месія постає в обличчі звичайної (хоча й наділеної незвичайними здібностями) людини, яку, врешті, закатовують саме ті, хто очікував на її появу. Історичний парадокс такого образу месії - Христа - полягає в тому, що могутність та сила останнього базуються на духовній та моральній основі, а не на фізичній. А тому істинні властивості Христа приходять у контраст із його фізичними характеристиками.

Християнство наважилося протиставити любові до сили - силу любові, оскільки фізична сила, якою б великою вона не була, завжди може бути збільшена або зменшена, в той час як сила любові, яка є духовною за суттю, не знає такого роду вимірів. Образ закатованого Христа, якому поклоняються усі християни, як раз і символізує собою немічність, тлінність тілесного і вихід за його межі сили духу. З іншої сторони, цей образ вказує людині й на те, до чого можуть привести її стихійні, нічим не обмежені прагнення - прагнення, пов'язані із бажанням самоствердження будь-якою ціною, з опорою на матеріальну силу або могутність, прагнення поставити частковий приватний інтерес вище від зумовленого людськими духовністю та розумністю призначенням людини в цьому світі.

Особливого поширення месіанська ідея набула наприкінці І ст. до н.е. на початку І ст. н.е., коли іудейське населення потерпало від жорстокої колоніальної політики римських правителів та їх намісників. В поневолених Римом східних провінціях невпинно зростали соціальні незадоволення і поширювався рух опору, який всіляко придушувався імперськими військами. Почуття безвиході, прагнення протесту активізувало релігійні рухи і проповідницьку діяльність різних сект, які сповіщали про прихід справедливого і милосердного правителя, який звільнить народ від римського панування і стане справжнім „царем юдейським”.

Однією із сект, релігійних попередників християн, були єссеї (Євсеї). Про їх діяльність розповідають кумранські рукописи, знайдені у 1947 р. на березі Мертвого моря в місцевості Хірбет-Кумран. Підтвердження про діяльність кумранських громад науковці знаходять і в творах стародавніх істориків. Громади Євсеїв, що називали себе “Новим союзом”, чи “Новим Заповітом”, “синами світла” і вшановували “Учителя праведності”, діяли у ІІ ст.. до н.е. - п. пол. І ст.. н.е. У віруваннях і способі їх життя простежується багато спільного із ранніми християнськими общинами. Більше того, коли рукописи Мертвого моря були частково прочитані, у багатьох дослідників виникла думка про те, що нарешті знайдені документальні свідчення про життя та діяльність Ісуса Христа. Проте, згодом з'ясувалось, що відмінності між поглядами ессейського Учителя праведності та Христа є досить суттєвими. У ессеїв не було навіть і натяку на Божественну Трійцю, тобто на те, що їх Учитель є Сином Божим. Окрім того ессеї засуджували все тілесне, земне, матеріальне, зрікались не лише аспектів економічного суспільного життя, а й життя сімейного. Надзвичайно сильним в них був також наголос на самостійному існуванні зла. Ну, й окрім того, досить великою була історичні відстань між Учителем ессеїв та Христом задля того, щоби їх можна було ототожнити.

Історичні джерела свідчать про те, що в той час досить численними були різного роду пророки, проповідники, маги та ін., які намагались брати на себе функції наставників людства. Серед проповідників, ідейних попередників Ісуса Христа, був Іоанн Хреститель, який за біблійним переказом сповіщав про близький кінець світу, закликав народ до покаяння і духовного очищення шляхом хрещення у водах р. Йордану. Від нього прийняв хрещення Ісус Христос перед тим як розпочати самостійне проповідництво. Сучасні дослідження в більшості не заперечують історичності постаті Ісуса Христа, хоча письмові джерела, як християнські, так і нехристиянські, суперечливо висвітлюють різні факти і події з його життя. Євангелії (з грец. - “благовіст”), як і наступні новозавітні книги - “Діяння” та “Послання” апостолів, “Об'явлення св. Івана Богослова” (Апокаліпсис) були написані в кінці І-на початку ІІ ст. н.е., тобто значно пізніше, ніж жив і проповідував Ісус Христос і його учні. Як і в усіх інших релігіях вчення і біографія засновника тривалий час передавались усно і записувались вже пізніше. Більше того, серед ранніх християн була поширена думка про те, що справжня благодать може передаватись лише із вуст у вуста, у прямому контакті із носієм такої благодаті. Про деякі факти із життя Ісуса Христа, його проповідництво, мученицьку смерть, чудесне воскресіння, як і про ранню історію християнства оповідають історичні твори, зокрема, “Аннали” римського історика Тацита, “Юдейська старовина” і “Юдейська війна” єврейського історика Йосифа Флавія та ін.

На ранньому етапі християнство не мало детально розробленої теології, регламентованої обрядовості, сталої організації. Перші християнські громади створювались стихійно, переважно із найбідніших верств - рабів, втікачів, бідняків, зневірених і знедолених. Ранньохристиянська література рясніє зверненнями до вбогих, хворих, калік, вдів, сиріт, грішників. Нова релігія утверджувала погляд на те, що страждання у земному житті обернуться спасінням і райським блаженством у потойбічні. Жертовна смерть і воскресіння Ісуса Христа відкривали шлях до спасіння всім, хто повірить в нього. Христос, згідно євангельського вчення, прийнявши мученицьку смерть, постраждав за весь рід людський, “спокутував” гріхи людей. На людині лежить тавро первородного гріха, що бере початок від гріхопадіння перших людей - Адама і Єви. Шлях до спасіння лежить через страждання, приборкання плотських бажань і пристрастей. “Приймаючи свій хрест”, перемагаючи в собі зло, людина удосконалюється, наближаючись до Бога. У цьому вище призначення християнина, його виправдання жертовної смерті Христа. Тому перші християни вірили в очисну силу страждань і сповідували ідею аскетизму та високої моральності. Ідея страждання і відмови від земних цінностей означала протест проти існуючої в тогочасному суспільстві системи, де схрещення матеріальних інтересів приводило до панування зла, ненависті і несправедливості. Нова релігія була повернута до людини, її жагучих проблем, вона давала відповідь на всі хвилюючі питання суспільного життя, що стало запорукою швидкого зростання її прихильників.

Важливою складовою успішного розповсюдження християнської релігії був її універсальний “вселенський” характер. Ця релігія формувалась за умов, коли весь близькосхідно-середземноморський світ був об'єднаний в межах єдиної багатонаціональної Римської імперії. Християнство, долаючи станові перепони. Разом з тим усувало і національні кордони. Якщо старозавітна концепція трималась на ідеї “богообраності” іудейського народу, то новозавітна релігійна доктрина проголошувала рівність перед Богом усіх народів. Ця ідея втілена в словах апостола Павла, який говорив, що “нема вже юдея, ні язичника, нема раба, ні вільного, нема чоловічої статі, ні жіночої, бо всі ви - одне в Христі Ісусі”. Саме така демократичність і гуманність нової християнської релігії дозволили їй вистояти в жорстких умовах протистояння з ортодоксальним юдаїзмом та іншими функціонуючими у той час релігіями, не дивлячись на гоніння і переслідування впродовж майже 300 років.

Християнство, поставши на ідейній базі іудаїзму, розвивалось шляхом його заперечення і трансформації традиційних вірувань у нові релігійні доктрини. З часом християнство сформувало складне і всеохоплююче віровчення, яке в значній мірі синтезувало елементи усіх попередніх релігій та стародавніх філософських систем. Змістовно збагатили християнське віровчення популярні в тогочасному античному світі філософські ідеї неоплатоників, стоїків, кініків, гностиків, представників олександрійської філософії. Так, у філософській концепції іудейського філософа Філона Олександрійського (25 р. до н.е. - прибл. 50 р. н.е.) була розроблена ідея Божественного Логоса (Слова), тобто „Сина Божого” як посередника між Богом і людьми, що опиралась на юдейське вчення про Месію (щоправда, цей Логос-Посередник не набував рис реальної живої людини). В етичному вченні Сенеки (4 до н.е.-65 н.е.) розвинуті співзвучні з християнством ідеї рівності усіх людей в своїй духовній сутності, необхідності спасіння душі шляхом аскетизму та страждань, нехтування земними благами, терпимістю до ворогів, покірністю і смиренням долі. Своєрідно відобразились у новому віровченні поширені в елліністичному світі культи східних богів спасителів, або вмираючих і знову воскресаючи, як наприклад грецький Діоніс, єгипетський Озирис, фінікійський Адоніс. В період становлення християнського віровчення відчувалась гостра потреба в нових духовних орієнтирах, морально-етичних принципах відповідно до змін, що відбувались в соціально-політичному та культурному житті Римської імперії, охопленої глибокою кризою.

Досить складним для осмислення сучасними істориками та культурологами постає феномен всесвітньо-історичної місії християнства. Можна однозначно стверджувати, що якби християнство не засвоїло важливих досягнень античної цивілізації, воно навряд чи було би спроможним постати потужним чинником історії. Проте в ранньому християнстві боролись між собою дві тенденції: тенденція позитивного ставлення до попередньої культури та тенденція її заперечення і відкидання. Врешті перемогла позитивна тенденція, хоча на протязі майже всієї історії в християнстві можна спостерігати прояви настороги та підозри у ставленні до науки, мистецтва, технічних винаходів, пізнавальних прагнень та ін. З іншої сторони, завдяки тому, що християнство увібрало в свій зміст культурні здобутки попередньої епохи, останні втратили свій локальний, тобто етнічно обмежений характер та постали в якості загальнолюдських цінностей. Тобто фактично можна стверджувати, що історична місія християнства була суперечливою, неоднозначною з точки зору її можливих оцінок.

2. Догматичне та організаційне утвердження християнства

Перші християнські об'єднання, які називалися еклезіями (з грец. - „зібрання”, „збори”), створювались на території Іудеї, де проповідував Ісус Христос, але згодом їх велика кількість виникає в Сирії, Малій Азії, Єгипті, Греції і у самому Римі. Вони не мали храмів і постійних приміщень. Основне місце в релігійному житті ранніх християнських громад відігравали проповіді і молитви. У перші століття християни зазнавали переслідувань та гонінь. Особливо жорстоко переслідувались християни в період правління імператорів Траяна (98-117 рр.), Максимівна (235-238 рр.), Діоклетіана (284-305 рр.) та ін. Особи, які постраждали за віру та зазнали мученицької смерті, вшановуються християнами як святі Відтоді ідеал мученика займає визначне місце в християнській етиці.

Цікавим феноменом ранньої історії християнства було так зване “катакомбове християнство”. Оскільки для забудови Риму із середини гір, на яких було розташоване місто, вирубалась велика кількість кам'яних блоків, остільки під містом утворилась розгалужена система штучних печер - катакомб. Згодом в них почали робити масові поховання. В Римській імперії часів раннього християнства були заборонені будь-які масові зібрання або організації, окрім офіційно санкціонованих, християни почали утворювати дозволені поховальні братства. Під прикриттям цих братств вони здійснювали в катакомбах свої зібрання, церковні відправи, а інколи навіть ховались там від переслідувань з боку влади. Саме в катакомбах археологи знаходять ранні християнські розписи стін, знаки, зображення символів та ін. І саме цей, катакомбовий спосіб життя давав римлянам тих часів привід прирівнювати християн до щурів, що масово жили в підземних норах та культивувати негативне до них відношення. Хоча врешті спосіб життя християн, їх ставлення до своїх катів, їх абсолютно безстрашне відношення до смерті вражали навіть тих римлян, які змалку виховувались у дусі готовності віддати життя за справу Римської держави.

На початкову етапі в християнських общинах панував дух колективізму і всезагальної рівності, але згодом актуалізується завдання упорядкування внутрішніх взаємовідносин між віруючими. Вже до кінця І ст. вводиться інститут єпископства, запроваджуються посади служителів нижчого рангу - дияконів. Так, поступово утворюється церковна ієрархія.

До IV ст. в основному сформувалась внутрішньо церковна структура. Ще в перші три сторіччя скликались помісні собори єпископів окремих провінцій, які розглядали питання щодо організації внутрішніх відносин та вирішення догматичних проблем. Рішення деяких соборів (в Карфагені, Антіохії, Олександрії) мали суттєве значення для всієї церкви, але акти цих соборів не збереглись. Від початку IV століття становище християнської церкви кардинально змінилось завдяки Міланському 313 року едикту (указу) імператора Костянтина, згідно із яким християнство урівнюється в правах з іншими релігіями Римської імперії, тобто набувало легального, узаконеного статусу. В епоху правління Костянтина Великого церква із гнаної і переслідуваної швидко досягає привілейованого становища Цю добу християнської історії, коли утверджуються найважливіші догмати та формується церковна ієрархія, називають класичною.

Поряд з помісними запроваджується практика Вселенських соборів, які стають найвищими органами управління християнської церкви. Перший Вселенський собор відбувся у 325 році у м. Нікеї., який затвердив Символ віри (“Кредо”) - короткий виклад основних догматів, обов'язковий для всіх християн. Він був доповнений на наступному соборі у Константинополі (381р.), а тому отримав назву Нікейсько-Константинопольського Символу віри. Всього до розколу християнської Церкви відбулось сім Вселенських соборів (останній у 787 р.), рішення яких визнаються канонічними як католиками, так і православними по сьогоднішній день. В процесі канонізації віровчення, разом із оформленням чіткої системи християнської догматики відбувалась активна боротьба із різними численними відходами від її правильного розуміння (із сектами), засуджувались єретичні погляди та концепції.

Символ віри християн складається із 12 членів (догматичних принципів):

Віра в єдиного Бога, що існує в трьох іпостасях (особах) - Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий (у православних Дух походить від Бога-Отця, а у католиків і від Сина (лат. - філіокве), що становить найсуттєвішу догматичну відмінність);

Догмат про боговтілення, згідно з яким Христос є одночасно Богом і людиною, народженою земною жінкою Дівою Марією шляхом непорочного зачаття від Духа Святого;

Догмат про спокутування Ісусом Христом гріхів людства, коли своїм стражданням і мученицькою смертю на хресті викупив гріхи людей;

Догмат про воскресіння Христове на третій день після розп'яття і смерті;

Догмат про вознесіння Христа на небо на 40-й день після воскресіння та друге пришестя Месії на землю і Суд Божий над живими і мертвими;

Віра в безсмертну людську душу, яка продовжує жити вічно;

Догмат про існування пекла для грішників і раю - для праведників;

Віра у небесну винагороду за благородні вчинки на землі;

Догмат про віру у єдину, святу, апостольську церкву;

Догмат про хрещення з метою зняття первородного гріха і прийняття людини в лоно церкви;

Віра у воскресіння з мертвих внаслідок другого пришестя Сина Божого на землю;

Догмат про прихід вічного Царства небесного для праведників та вічних пекельних мук для грішників.

Кожен християнин зобов'язаний дотримуватись цих визначальних догматів і свято їх виконувати.

В процесі становлення віровчення утверджувалась також і релігійна обрядовість. У культовій практиці християн особливу роль відіграє поклоніння хресту як символу страждань Ісуса Христа, поклоніння іконам із зображеннями святих, а також мощам божих угодників, чудотворців, мучеників за віру. Найважливіші християнські обряди прийнято називати таїнствами, за допомогою яких віруючий християнин спілкується з Богом. Серед найважливіших виділяють сім таїнств, які визнаються обов'язковими і православними і католиками. Здійснюються вони священиками. Це - таїнство хрещення, миропомазання, сповіді, причащання, шлюбу, священства, єлеоосвячення, або соборування. Християнську обрядовість доповнює ціла система свят на вшанування найвизначніших релігійних подій: Різдво Христове, Паска, Вознесіння Господнє, Трійця, Покров Пресвятої Богородиці та ін. Важливим елементом християнського культу являються богослужіння, які здійснюються урочисто в храмі в супроводі церковного співу ( у католиків органу), читанням Євангелія тощо.

В церковній ієрархії виокремилось три ступеня священства: дияконство, пресвітерство та єпископство. Диякони не можуть самостійно відправляти таїнства, а лише допомагають у богослужіннях пресвітерам та єпископам. У греко-візантійських церква пресвітерів називають ієреями та протоієреями ( у чернецтві - ієромонах, ігумен або архімандрит). Церковні громади утворюють окремі парафії, які об'єднуються в єпархії очолювані єпископами. В свою чергу єпископи підпорядковуються митрополитам, а митрополити патріархам, котрі очолюють автокефальні (незалежні) церкви. Церковна організація остаточно сформувалась в IV ст. за імператора Костянтина (527-565 рр.), який офіційно визнав своїм указом її п'ять центрів: Рим, Константинополь, Олександрію, Антіохію, Єрусалим.

Процес догматичного та організаційного утвердження християнства стимулював розвиток теології, яка спрямовувалась на пояснення догм та розкриття змісту християнських істин. Авторів перших богословських творів називають апологетами (від грецьк. “апологія” - захист; так називались ранні християнські твори, спрямовані на захист християнства перед владою та мірянами). Апологети ж складають тільки першій (до легалізації християнства) загін так званих “отців церкви” (патристів). До останніх належали Юстин Філософ, Іріней Ліонський, Тертуліан Карфагенський, Оріген Олександрійський, Євсевій Кесарійський, Ієронім Стридонський, Августин Гіппонійський, Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Ниський, Діонісій Ареопагіт, Максим Сповідник та ін. Вони частково спирались на ідейну базу античної філософії та науки, але активно пристосовували їх до нових світоглядних доктрин. Більшість їх творів, в яких давались тлумачення віроповчальних християнських доктрин, були канонізовані і не втратили свого значення донині.

Варто підкреслити, що від самого початку серед теологів та ієрархів не було одностайності в розумінні і поясненні окремих положень християнського віровчення, основним джерелом якого було Святе Письмо - Біблія. Біблія, якщо розглядати її в єдності Старого та Нового завітів, створювалась протягом багатьох століть (ХІІІ ст. до н.е.-ІІ ст. н.е.). Біблійну літературу прийнято поділяти на канонічну, неканонічну і апокрифічну. Канонічними (за церковним визнанням) вважаються ті книги, які мають божественне походження, тобто написані людьми, але за велінням Духа Святого, а неканонічними називаються ті, які мають земне походження. Їх відносять до кола біблійної літератури і називають душевнокорисними, повчальними. Апокрифічні (таємні, заборонені) твори трактуються як такі, що є помилковими, навіть шкідливими, позбавленими віроповчального значення. Більшість цих творів була знищена в ранній період християнства і збереглась в усній традиції або відома з інших літературних джерел. Якщо написання Біблії завершилось до кінця ІІ ст., то утвердження її канону тривало до кінця IV ст. На основі знайдених давніх рукописів Старого і Нового Заповітів відомо, що спочатку був відсутній поділ книг на розділи і вірші. На початку ХІІІ ст. Кентерберійський архієпископ Стефан Ленгтон упорядкував біблійний текст, поділивши 66 біблійних книг на 1189 розділів. Лише у ХVІ ст. відбувся поділ тексту на вірші (кардиналом Гуго Сен-Шерським), яких нараховується всього 31173. Сучасну форму розподілу Біблії на глави та вірші з їх нумерацією запровадили друкарі Сантес Папіно і Робер Етьєн наприкінці XV-в середині XVI ст. Відтоді Біблія набула сучасного вигляду.

Відомо, що Біблія складається із двох частин - старого і Нового заповітів. Якщо Старий Заповіт має іудейське походження, то Новий був написаний християнськими авторами. Іудейську Біблію ( Старий Заповіт) називають масоретською (з євр. Масора - традиція, переказ), що складається із 39 книг. Її грецький переклад називається Септуагінта (з грец.- “сімдесят”, бо згідно переказу над її перекладом працювало 72 перекладачі). Цей переклад містить на 11 книг більше, ніж масоретський, але саме він склав основу християнської Біблії. Латинський переклад Біблії - Вульгата (з лат. - народна, загальнодоступна) - був здійснений Св. Ієронімом Стридонським у 384-405 рр. У 1592 році при папі Климентії VІІІ був виданий остаточно упорядкований варіант Вульгати.

Зауважимо, що протестантські церкви не визнають ті книги чи фрагменти біблійного тексту, котрі не збереглись давньоєврейською мовою. Не вдаючись до детальної характеристики структури Біблії, переліку її книг, відмітимо, що за змістом вона є всеохоплюючою і невичерпною. Найперше питання, яке постає перед нами при осмисленні Біблії, полягає в з'ясуванні причини поєднання в ній двох частин - Старого та Нового завітів. Християнство, виникаючи, всіляко підкреслювало те, що воно є новим вченням, що воно несе людству оновлення, що іудейські проводирі спотворили сутність взаємин людини із Богом. Але при тому воно все одно спиралось на Старий завіт. Тому є кілька пояснень. По-перше, в Старому завіті вміщена ціла низка таких важливих релігійних положень, які відсутні в Новому; це, наприклад, історія творення світу, історія гріхопадіння, основні форми теофанії, тобто богоявлень. По-друге, підкреслюючи свій новаторський характер, християнство тим не менше намагалось подавати себе не в якості чогось окремого, руйнівного у відношенні до минулого, а, навпаки, в якості напряму, покликаного вирішити гострі та найболючіші питання попередньої історії. Тому воно посилалось на усі пророцтва Старого завіту відносно месії. Нарешті, внаслідок попередніх положень християнство подавало своє бачення всесвітньо-історичного процесу, в якому собі воно відводило роль особливої з позиції людського ставлення до Бога епохи - так званої епохи “благодаті”, коли людина йде до Бога не через страх чи примус, а через внутрішнє покликання та глибоке усвідомлення того, що було зроблене Христом. Теза про те, що християнське життя повинно бути наслідуванням Христу, пронизує собою усю історію християнства.

Важливо відмітити, що культурно-історична цінність Біблії не вичерпується суто релігійною функцією. Адже Біблія відіграла видатну роль у становленні та розвиткові всієї духовної культури людства, стала ідейним фундаментом подальшого розвитку філософських вчень, літератури і мистецтва. Видатні богослови і філософи, митці та науковці всіх часів - минулих і теперішніх - прагнули збагнути глибину її думки і сутність закодованих у складних алегоріях і символах Біблії життєво визначальних істин. На перший погляд може здаватися, що біблійні оповіді пристосовані до сприйняття на примітивному рівні свідомості, але, як засвідчують численні дослідження, вони спрямовані на вираження особливої - психологічної та духовно-екзистенціальної реальності. Тому вони містять складну і цінну інформацію, яку не можна трактувати буквально і спрощено. Алегорично-символічний спосіб викладу тексту дозволяє окреслювати такі проблеми і явища, яким сьогодні немає адекватної наукової форми виразу. Це, зокрема, деякі складні космогонічні питання, тобто питання про походження Землі, людей, будови Всесвіту.

На думку вчених, Біблія дуже глибоко і влучно передає розуміння природи людини, її космічної та історичної долі, її фізіологічних та психологічних механізмів, сенсу життя, засад моральної поведінки та ін. Тому важливо не лише зрозуміти окреслені в ній духовні істини, а й засвоїти їх, прийняти в своє бачення дійсності, аби жити в злагоді із зовнішнім світом, в гармонійній єдності із суспільством із собою. Християнський Новий Заповіт вважають Законом Божественної любові і благодаті. Через страждання Христа за гріхи людей розкривається сутність справжньої любові - самовідданої і безкорисної. Новозавітні моральні принципи сформульовані в Нагірній проповіді (проголошеній на горі) Ісуса Христа, поданої в Євангелії від Матвія. Проголошені тут дев'ять блаженств закликають до неприпустимості відповідати злом на зло, насиллям на насилля. Вища божественна мудрість полягає у необхідності поборювати зло тільки добром, бо зло є руйнівним, кличе до помсти і ненависті. У цьому контексті варто розуміти останню книгу Нового Заповіту - Апокаліпсис (Одкровення Івана Богослова), яка пророкуючи прийдешній кінець світу, закликає до покаяння та милосердя. Жахіття Армагедону, страшної небесної кари і загибелі людства - це не залякування, а пересторога для всіх прийдешніх поколінь, котрі через моральне удосконалення, міцну віру і щиру любов врятують світ і забезпечать торжество справедливості.

3. Основні напрями християнства

3.1 Розкол християнства

Вже на ранньому етапі християнство не було єдиним, хоча існувало поняття єдиної Вселенської церкви. Постійно точились суперечки відносно релігійних канонів та зростало суперництво між провідними патріаршими центрами. Внаслідок певних суспільно-історичних та ідейних чинників своєрідно розвивалась християнська церква на Заході і Сході. Східне християнство було грекомовним; відповідно, воно спиралось на традиції давньогрецької культури, науки, філософії. Оскільки на сході античного світу (у Візантії) існувала міцна державна влада, церква тут від самого початку тою чи іншою мірою була підпорядкована державі. На заході політична нестабільність перетворювала церковну організацію на кістяк не лише релігійного, а й громадського і навіть політичного життя. Відповідно складались специфічні культово-обрядові традиції, які пізніше лягли в основу відмінностей західного і східного обрядів.

Тому акт церковного розколу має тривалу і складну передісторію. Із церковної історії відомо, що на протязі перших трьох століть нашої ери римський першосвященник (“папа” - з грецької мови “батько”) займав особливе становище в народженому християнському світі; на нього поширювалось одвічне привілейоване становище Риму в античному світі. В справі зберігання істинного вчення Римська церква користувалась неодмінним авторитетом. Про моральний авторитет пап свідчить хоча б той факт, що в V ст. папа Лев І (Великий) умовляє гунського вождя Атілу відвести своїх воїнів від Риму.

Початок суперечностей у відносинах між Сходом і Заходом пов'язаний із заснуванням Константинопольської архієпископії та звеличенням її як столичної (на місці колишнього містечка Візантії у 330 році імператором Костянтином була заснована нова столиця Римської імперії - Константинополь). Константинопольський собор 381 р. висунув на перший план серед східних церков Константинопольського єпископа як “єпископа нового Риму”. Але з часом константинопольський єпископ вступив у суперництво із Римським: на Халкідонському вселенському соборі був прийнятий так званий 28-ий канон, згідно якому єпископи “надали рівні переваги святішому престолу нового Риму”. Після ІУ Халкідонського собору (451 р.) канонічно і фактично константинопольський архієпископ домінував на Сході. Хоча Константинополю як Новому Риму належало місце після Риму, все ж церковні архієреї не бажали поступатись римським єпископам у владі. Вирішальне значення у справі церковного розколу мав поділ Римської імперії у 395 році на Західну і Східну.

У 476 році внаслідок зруйнування Риму варварами впала Західна Римська імперія, на руїнах якої згодом постали самостійні західноєвропейські держави. Натомість Східна Римська імперія - Візантія - підносила свою могутність. Зростала і роль Константинополя як столиці держави, в якій процвітало суспільне і культурне життя. Константинопольські патріархи, опираючись на імператорську владу, змагались з Римом за перевагу у церкві. Рим, завдяки своїй величній історії, високим духовним надбанням, відстоював право опікуватись усіма “святими Божими церквами”. Римські єпископи (іменовані за традицією папами), вважали Рим матір'ю і коренем всієї християнської церкви. Саме у Римі була заснована апостолом Петром перша християнська громада, там проповідував і зазнав мученицької смерті апостол Павло.

Римська церква найбільше сприяла утвердженню істинного віровчення. Звідси претензії Риму на особливий статус як найсвятішого міста світу. Римські понтифіки побоювались піднесення нової столиці. Зростання ролі папізму особливо посилилось з падінням Західної Римської імперії та ліквідацією інституту імператорського правління. У складній політичній ситуації, у тому хаосі і розвалі, який охопив Західну Європу Римська церква фактично стала єдиним гарантом влади і порядку. Все очевиднішим ставало утвердження абсолютного папського примату, його верховні канонічні права над усім християнством. Поступово формується догмат про безпомилковість повчань папи у справі віри та моралі. Саме папи найбільше долучились до вироблення релігійних догматів, засвідчили здатність вміло вести дискусію і вибудовувати завершені теологічні концепції. З Римом пов'язане формування вчення про примат церковної влади над світською.

На відміну від цього константинопольські богослови розвивають ідею зверхності імператорської влади над церковною. Обидві ці тенденції принципово суперечили тому розумінню церковного устрою, який формувався на перших Вселенських соборах. Все різкішими ставали суперечки з приводу деяких догматичних положень. Так, до Нікейського Символу віри Римська церква додавала вчення про походження св. Духа не тільки від Отця, але й від Сина, так званий принцип філіокве (з лат. - “і від сина”) Поступово утверджуються обрядові відмінності. На Заході віруючі причащались лише хлібом, на Сході - хлібом і вином. У західній церкві запроваджується принцип целібату (заборони священикам вступати у шлюб), східна ж церква зберігала право одружуватись білому духівництву. Істотними були відмінності у статусі папи, патріарха і єпископів двох церков. Щодо організаційної структури західна церква дбала про строгу централізацію влади. У 756 році було засновано особливу державу - Папську область зі столицею у Римі. Цілковито реалізується на практиці ідея домінування папської влади над імператорською (усі правителі західноєвропейських держав визнавали вищість божественної влади папи і присягались йому у вірності).

Відносини між двома церквами різко загострились у середині ІХ ст.. в період правління константинопольського патріарха Фотія, який відзначався непомірними амбіціями. Папа Лев ІІІ вживав заходів для збереження єдності та утримання вищого статусу римського єпископату: він визнав франкських королів нащадками римських імператорів та у 800 році коронував імператорською короною Карла Великого. У 879 році Фотій оголосив себе Вселенським патріархом і домагався створення теократичної монархії, претендуючи на верховенство у державі. Основою нового конфлікту стали намагання Риму підпорядкувати під свою юрисдикцію Болгарську церкву. Боротьба точилась і з приводу догматичних та літургійних питань. Патріарх Фотій вперше чітко сформулював найсуттєвіші відмінності Римської церкви від церков Східних в усіх сферах релігійного життя.

Справжнього апогею між церковний конфлікт досягнув у середині ХІ ст., коли Константинопольський патріарх Михайло Керуларій намагався встановити панування над східними церквам - Олександрійською, Антіохійською, Єрусалимською, тобто володіти такою ж владою на Сході, як Рим - на Заході. Знову відновилась полеміка з приводу обрядових та догматичних принципів.

З метою вирішення дискусійних питань у липні 1054 року до Константинополя прибула римська делегація очолювана кардиналом Гумбертом. Під час релігійного диспуту не вдалось досягнути згоди Через порушення канону і порядку прийому повноважні представники римського престолу вручили буллу екскомунікації та анафеми патріарху Михайлові Керуларію. У відповідь на це константинопольський патріарх скликав собор, на якому було виголошено анафему Римській церкві. Таким чином відбулось цілковите розділення церков, що отримало назву Великого церковного розколу. Не визнали юрисдикції Риму Олександрійська, Антіохійська та Єрусалимська церкви, зберігши самостійний статус.

Від 1054 року існують два окремих напрями християнства - Західне, що стало називатись католицизмом, і Східне, іменоване православ'ям. Зрозуміло, що цей поділ відбувся не лише через організаційні та ідейні непорозуміння. В основі його лежить сукупність усіх факторів, як суспільно-політичного, ідеологічного, релігійно-догматичного, так і культурного характеру. Своєрідність духовної еволюції Заходу і Сходу протягом тривалої історії наклала відчутний відбиток на формування відмінних церковно-релігійних систем.

У ХУІ ст.. стався ще один церковний розкол, коли внаслідок релігійно-реформаційних рухів у Західній Європі виникли протестантські церкви. Відтоді у християнстві існують три основні напрями: православ'я, католицизм, протестантизм. Зупинимось докладніше на характеристиках кожної із окремих гілок християнської релігії.

3.2 Православ'я

У сучасному світі православні віруючі становлять понад 308 млн. Вселенське Православ'я включає 15 автокефальних церков, котрі визнані канонічно. Їх називають помісними і перебувають вони між собою в догматичній та обрядово-літургійній єдності. Усі східні автокефальні церкви визнають ті догматичні принципи, котрі були прийняті на перших семи Вселенських соборах до 787 року, так як відтоді загальних Соборів за участю представників усіх церков більше не відбувалось. Тому православних і називають ортодоксальними, тобто такими, котрі зберігають вірність прийнятим догматам єдиної нероздільної церкви і правильно прославляють бога.

Як догматика, так і організація Православної церкви залишилась такою, якою вона була до церковного поділу 1054 року. У Православ'ї відсутній єдиний організаційний центр, який би координував діяльність усіх віруючих, а автокефальні церкви співвідносяться між собою у визначеному порядку згідно так званого диптиха - списку православних церков та єпископів за авторитетом. Особливе місце посідає Константинопольська церква, що сформувалась на теренах Візантійської імперії. Її предстоятель, що носить титул “Святішого Архієпископа Константинополя - Нового Риму і Вселенського патріарха”, вважається “старшим серед рівних”. З часів перших Вселенських соборів було визнано чотири центри патріаршеств: Константинопольський, Антіохійський, Олександрійський, Єрусалимський, а на час церковного поділу додались ще два - Кіпрський та Грузинський. Усі східні церкви, які утворились пізніше, визнавались канонічними після того, як отримували спеціальну грамоту - томос від Константинопольського патріарха. При обранні нового предстоятеля помісної церкви представник Константинопольського патріархату також має бути присутнім на церемонії його інтронізації.

До Православ'я належать також Руська (Українська Православна церква не має канонічного визнання як Помісна), Сербська, Болгарська., Елладська (Грецька), Албанська, Польська, Румунська, Чехословацька, Американська. Існує кілька самоуправних церков (митрополій) у складі інших, залежність якої полягає лише в тому, що новообраного митрополита затверджує та інтронізує патріарх матірної (старшої) церкви, частиною якої вона є. На території України Православна церква постала під зверхністю Константинопольського патріархату, а пізніше перебувала під юрисдикцією Московського патріархату. У сучасну посткомуністичну добу значно посилилось прагнення до оформлення та визнання у православному світі Української Помісної автокефальної церкви.

Основу віровчення православної церкви становить Святе Письмо - Біблія і Священний переказ - рішення Вселенських соборів (перших семи) та повчання Отців церкви. Символ віри затверджений був на перших двох соборах 325 і 381 рр. Особливістю Православ'я є схильність до незмінності догматики та обрядовості, більш строга, ніж у католиків регламентація богослужінь, поведінки віруючих у храмі тощо. У богослужінні найважливіше місце відіграє літургія, під час якої здійснюється обряд причащання. Православні віруючі надають великого значення молитвам, поклонам, запалюванню свічок, іконам. У здійсненні семи основних таїнств важлива роль належить священику. Між православними і католиками існують певні відмінності у виконанні цих обрядів: хрещення (зануренням у купіль), причащання (хлібом і вином як символів тіла і крові Христа), сповідь (відкрито перед священиком), шлюб, священство та соборування (єлеоосвячення).

Православне духівництво поділяється на біле (вище, котре має право одружуватись) і чорне (неодружені ченці, монахи). Монастирі з ранніх часів відігравали надзвичайно важливу роль, оскільки в них не лише усамітнювались монахи-аскети, але й зосереджувалась велика духовно-освітня і мистецька діяльність. Традиційно в житті православної церкви активну роль відігравали миряни, які організовувались у церковні братства, товариства, недільні школи. Завдяки цьому православна церква динамічно впливала на національно-культурне життя окремих народів, ставала динамічним чинником процесу націо- та державотворення. Це, зокрема стосується України, де православ'я за свою більш як тисячолітню історію набуло національно означених рис - богослужбова мова, давні язичницькі традиції в обрядовості, демократично-соборний устрій церковного життя, своєрідні особливості храмової архітектури, іконопис, народні звичаї у святах, утвердження культів місцевих святих тощо. В цілому для Православ'я характерне використання національних мов у богослужбовій практиці, тісний зв'язок з народною культурою, побутом, способом життя і мислення певних народів.

Історично склалися своєрідні традиції у будівництві православних храмів, їх внутрішньому оздобленні. Найпоширенішим типом храмів стали центрально-купольні (в Україні - багатобанні), строго зорієнтовані зі сходу на захід. Конструкція цих храмів склалась у Візантії, де утвердилась також і система художнього оздоблення інтер'єрів. Внутрішній простір храмів відзначався більшою величчю і пишнотою, ніж зовнішній. У східній частині (абсиді) знаходиться вівтар - священне місце, що символізує Царство Небесне і де знаходиться святий престол на якому відбувається чудесне перетворення святих дарів. Доступ до вівтаря заборонений профанам (непосвяченим), а відділяється він від решти храму іконостасом, як правило багатоярусним із пишною різьбою і великою кількістю ікон. В храмах не використовується кругла скульптура, а лише розписи, фрески, мозаїки і, особливо, ікони. В оформленні інтер'єру вирішальне значення надається світловим ефектам аби створити атмосферу особливого піднесення, урочистості, викликати у віруючих стан трепетного благоговіння. Згідно християнського віровчення “церква - є небо на землі, місце, де Отець небесний існує і рухається”. За православними канонами, храм (церква) є місцем зустрічі віруючих із Богом, отримання віруючими дарів Пресвятої Трійці, в той час як у католиків та протестантів храм є місцем, де збираються віруючи, щоби разом звертатись до Бога. Звідси випливає й особливе призначення іконостасу православного храму: він є формою боговиявлення (теофанії), тобто засвідчує перш за все те, що Бог хоче передати із потойбічного, вищого та священного світу цьому світові, тобто людству. Звідси також випливає й те, що церква постає зменшеною моделлю Всесвіту, що відображає символіка її конструктивних складових. Верхня частина споруди - сферична, небесна, прикрашена золотом, хрестами, сонцем, зорями. Всередині у куполі - зображення Христа Пантократора (Вседержителя) як володаря світу. В апсиді вівтаря - Богоматір в повний зріст з піднесеними догори руками (Оранта, тобто та, що проголошує на захист людей перед Христом), або велично сидяча на троні з немовлям на руках (Одигітрія - путеводительниця). У строго визначеному порядку на стовпах, ярусах, стінах зображені архангели, апостоли, пророки, патріархи, отці церкви, мученики, святі, а також біблійні, чи євангельські сцени із життя Христа і Богоматері. Нижня частина храму, де моляться віруючі - земна, квадратна, або ж прямокутна у плані, що символізує чотири сторони світу під владою єдиної Вселенської Церкви.

Велике місце у православному культі належить іконам, через які “Бог виявляє свої чудеса” віруючим, допомагає зцілитись, позбутись різних фізичних і духовних вад. Тому ікони володіють чудотворною силою і сповнені божественної суті. Як вчили візантійські теологи, “зображуй фарбами згідно заповіді, що це є живопис істинний, як писання в книгах, а благодать божа покоїться на них, а тому й те, що зображене, святе”. Традиція іконописання склалась у Візантії і звідти поширилась на весь православний світ. Але в кожній країні візантійський канон набув національного виразу і своєрідного характеру. Відповідно сформувались різні національні школи іконопису, поважне місце серед яких займає і українська, що бере початки з княжої доби. Мова іконопису є складною через умовно-символічні засоби його творення. Зображувати персонажі святих реалістично суперечить принципу іконопису, який спрямований на те, щоби виразити духовне у земних його проявах. Тому за влучним висловом одного із дослідників іконопису, складки на одязі святих є виявленням духовної (а не фізичної) напруги. Щоправда історично образотворча мова іконопису поступово набувала більшої життєвої реалістичності, експресії та динаміки.

Окрім ікон православні віруючі особливо вшановують мощі (останки) святих мучеників та угодників. Надзвичайно розгалуженим є пантеон святих, до якого занесені пророки, апостоли, мученики, блаженні та праведні. В традиціях православ'я існує й таке цікаве явище, як “старчество”, пов'язане із тим, що окремі ченці віддаляються від громади й починають вести усамітнене життя. Вважається, що при цьому вони набувають особливо цінного досвіду спілкування із вищими силами, оскільки ніщо і ніхто не заважає їх духовним зосередженням. Чимало свят присвячено вшануванню святих та чудотворних ікон. Існує традиція престольних (храмових) свят, на честь яких споруджують певну церкву. У православному культі є велика кількість свят, що припадають майже на кожен день тижня, але особливо відзначаються великі, так звані двунадесяті, що святкуються протягом дванадцятимісячного річного циклу. Найбільш урочисто відзначаються такі, як Різдво Христове, Хрещення Господнє, Стрітення, Паска, Вознесіння Господнє, Трійця, або П'ятидесятниця, Спас, Здвиження, а серед богородичних (на честь Діви Марії) свят - Благовіщення, Пречистої (Різдво та Успіня Богородиці, Введення в храм), Покрови. У вшануванні культу Пресвятої Марії присутні давні традиції поклоніння богині Землі і родючості. В Україні образ Богородиці ввібрав риси давньослов'янської Берегині - захисниці і заступниці від усяких бід і нещасть. Це зумовило особливе поширення свята Покрови Богородиці, встановлене на ознаменування події, що начебто відбулась 910 року у Влахернському храмі у Константинополі, коли над віруючими у повітрі з'явилась Богоматір із покровом у вигляді широкого тонкого серпанку і помолилась за спасіння світу від бід і страждань.

В догматичному плані православні християни зберігають вірність Нікейсько-Константинопольському Символу віри, вірять у Святу Трійцю, походження Святого Духа лише від Бога-Отця та в Ісуса Христа як Сина божого, обстоюючи приналежність до заснованої Ним Єдиної Святої, Соборної та Апостольської Церкви, яка під проводом Святого Духа незмінно правильно зберігає вчення Ісуса Христа. До Православ'я належать Стародавні Східні (Орієнтальні) Православні церкви, які мають таку ж канонічну практику, обрядовість, єдині і щодо догматичних символів. Ці церкви називаються ще нехалкідонськими, бо вони не брали участі, або не визнали рішень ІУ Вселенського собору у м. Халкідоні (451 р.), на якому було засуджене монофізитство ( вчення Євтихія, котре заперечувало людську природу Ісуса Христа). До нехалкідонітів належать шість церков: Вірменська, Коптська, Сирійська, Маланкарська Сирійська, Ефіопська та Ассирійська. Однією із визначальних особливостей східних стародавніх церков є організація за етноконфесійним принципом.

Кожна із них сьогодні становить етноконфесійну спільність з дуже давньою традицією, власною богослужбовою мовою та особливою обрядовістю. Наприкінці 1960-х рр. в їх середовищі зародився рух за об'єднання із східними Православними церквами на підставі визнання рішень усіх семи Соборів. Від 1985 року відбулись три зустрічі, на яких було прийняте спільне комюніке і зняті взаємні анафеми. Таким чином визнання ними халкідонсього віросповідання зумовлює неправомірність застосування щодо них терміну „нехалкідоніти”. Але і донині залишається ряд не вирішених проблем всередині кожної із цих церков. На сучасному етапі в умовах посилення екуменічного руху (руху за об'єднання християнських церков) здійснюється підготовка до проведення Святого і Великого Собору Східної Православної Церкви.

Цікаво відзначити ще й таке явище, відоме мешканцям нашого регіону, як своєрідне подвоювання деяких свят. Наприклад, ми святкуємо Новий рік, але також і “Старий Новий рік”, а свято Різдва Христова у нас не співпадає із святкуванням того ж свята в інших християнських конфесіях. Таке явище зумовлене тим, що православний світ не відгукнувся на реформи календаря, проведені папою Григорієм ХІІІ у 1582 році, внаслідок якої була точніше визначена тривалість року, ніж у так званому юліанському календарі (що використовувався із 45 року до н.е.). В російській православній церкві, в зону поширення якої потрапляла православна Україна, як і раніше всі церковні свята і офіційні календарні дати визначались за юліанським календарем. Він був відмінений лише радянським урядом у 1918 році, але православна Церква залишилася вірною старому літочисленню. Тому різниця між цілою низкою календарних дат католицької та православної Церкви складає 13 діб, і “Старий Новий рік” святкується як раз в ніч з тринадцятого та чотирнадцяте січня.

3.3 Католицизм

Цей напрям у християнстві під назвою католицизм (гр.. католикос - вселенський, всесвітній) існує офіційно від 1054 року. Найбільше число прихильників проживає в країнах Європи, Америки, а також Азії і Африки ( понад 1млрд. віруючих).

Католики, як і православні визнають святе Письмо і Святий переказ як основне джерело віровчення, зберігаючи вірність Нікейсько-Константинопольському Символу віри, але з однією суттєвою поправкою, що стосується походження Святого Духа, втіленого у принципі філіокве (лат. - “і від Сина”): католики вважають, що Святий дух виходить не лише від Бога-Отця, а й від Сина Божого (Ісуса Христа). У Святому переказі католики до рішень соборів, творів отців церкви додають, як важливе джерело віровчення, і постанови Римських пап. На відміну від православних визнаються канонічними рішення і тих соборів, котрі проводились католицькою церквою після розколу 1054 року (всього 21-го). У католицизмі існує єдиний організаційний центр і абсолютним главою церкви є Папа Римський. Він носить титул вікарія Ісуса Христа, наступника Святого Петра, найвищого глави Вселенської церкви, західного патріарха, примаса Італії, архієпископа і митрополита Римської провінції, суверена міста-держави Ватикану. Католицькою церквою на І Ватиканському соборі у 1870 р. був прийнятий догмат про непогрішимість Папи у справі віри і моралі. Від 756 року існує окрема церковна держава - Папська область з центром у Римі. У другій половині ХІХ століття внаслідок об'єднання італійських земель вона тимчасово не існувала, а у 1929 році за угодою Папи з Муссоліні було утворено міні-державу Ватикан, територія якої становить 44 га.