Релігія як форма суспільної свідомості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Модуль № 1

Вступ

1. Релігія як форма суспільної свідомості

Модуль № 2

Вступ

1. Коран і шаріат

1.1 Шаріат

1.2 Коран

Література

Модуль № 1

Вступ

релігія суспільна свідомість

Релігія - складний соціально-історичний феномен. В цьому одна з причин його численних тлумачень і визначень. Той чи інший дослідник вигідний йому з якихось міркувань аспект релігії видає за весь її феномен. Такі факти властиві немарксистському релігієзнавству. Відсутність же у останнього наукової методології дослідження суспільних явищ не дає можливості його представникам знайти в релігії ту основну ланку, ухопившись за яку, тільки й можна з'ясувати ланцюг явищ, з яких складається релігійний феномен.

Зазначимо, що релігія - явище дуже складне і має соціальний характер, тобто воно виникло в суспільстві цілком закономірно й існує разом з ним; воно поєднує в собі елементи раціонального (наприклад, моральні настанови) та ірраціонального (наприклад, фантастичні образи надприродних істот - ангелів, чортів тощо).

Релігія, з точки зору філософії, відноситься до категорій духовної культури людства. Це форма суспільної свідомості, тобто відображення світу в свідомості людства. Релігія - це загальне джерело найглибших і життєво важливих смислів суспільної свідомості. Якщо мова - це універсальна оболонка суспільної свідомості, то релігія, точніше, міфолого-релігійна свідомість людства - це загальне джерело найглибших і життєво важливих смислів суспільної свідомості. З міфолого-релігійної свідомості розвинувся весь зміст людської культури, поступово набуваючи семиотически різні форми суспільної свідомості.

1. Релігія як форма суспільної свідомості

«Релігія” походить від латинського «religio» і означає «зв'язок». У тлумаченні богословів релігія - це все те, що зв'язує, з'єднує людину з божественністю («Святе Письмо», культ тощо). Отже, богословське визначення релігії виходить з віри в існування Бога. Але воно, так би мовити, конфесійне, однобічне.

Релігія - єдине явище суспільного життя, що стверджує і намагається обгрунтувати існування надприродного: /Бога, богів, дияволів, духів, чудес. Специфічним поглядом насвіт, природу, людину крізь призму надприродного релігія істотно відрізняється від науки, яка вивіряє вірогідність теоретичних висновків суспільною практикою. Нарешті, релігія багатоманітно вплетена у структуру соціального життя, торкається життєвих інтересів різних прошарків і груп людей. Тому релігію сприймають, розуміють, тлумачать по-різному бідні й багаті, служителі культу та пересічні віруючі, православні і мусульмани, вчені та митці.

Усе існування людини наука поділяє на суспільне буття і суспільну свідомість.

Суспільна свідомість, незважаючи на її неосяжність і невичерпну багатоманітність, вичерпують сім її форм: філософія, наука, мистецтво, мораль, політика, право і релігія. Форма суспільної свідомості - це форма усвідомлення людиною свого суспільного буття. Коли людина усвідомлює його у формі законів природи - це наука; у формі оцінки добра та зла - мораль; загальних категорій - філософія, художніх образів - мистецтво тощо.

Оскільки релігія - одна із форм суспільної свідомості, їй притаманні ті загальні особливості, що властиві загалом суспільній свідомості й виявляються у всіх її формах.

Загальні особливості релігії такі:

релігія відображає суспільне буття, вона вторинна щодо нього;

зі зміною суспільного буття змінюється і сама релігія;

релігія, залежна від суспільного буття, водночас перебуває у взаємозв'язку і взаємозалежності з іншими формами суспільної свідомості;

релігія справляє зворотний вплив на буття.

Поряд із загальними особливостями релігія, як і всі інші форми суспільної свідомості, має і свої специфічні особливості. Вона є світоглядною формою суспільної свідомості, як і філософія, визначає світорозуміння людини.

Релігія найбільш віддалена від суспільного буття. Це найбільш стала форма суспільної свідомості, яка найменше піддається змінам, адекватним змінам у суспільному бутті. Лише всебічне врахування загальних і специфічних особливостей релігії дає можливість її наукового вивчення, тлумачення, прогнозування можливих процесів її еволюції.

Релігія, як і будь-яка інша форма суспільної свідомості, має свої об'єкт і форму відображення.

Отже, об'єктом релігійного відображення є умови життя людей, передусім ті суспільні відносини, що безпосередньо зачіпають інтереси людей.

Релігія є однією з найдревніших форм суспільної свідомості - однією з форм відображення світу, але відображення своєрідного.

Характеризуючи цю своєрідність, всі радянські підручники і словники, як правило, наводили визначення Енгельса про «фантастичне відображення», надаючи йому прямо протилежний зміст (фантастичне - значить неправдиве, негативне, тому релігія є антикультурою).

Спробуємо пояснити істинний сенс енгельсівської формули, бо це має принципове, методологічне значення. Виникає питання: у зв'язку з чим і як визначив Ф- Енгельс релігію?

Він полемізував з Є. Дюрінгом (1833-1921 рр.), німецьким філософом XIX ст., який, зокрема, вимагав заборонити релігію. У відповідь на таку безглузду вимогу Ф. Енгельс переконливо довів, чому саме релігію заборонити не можна. Він писав: «Релігія забороняється. Але ж всяка релігія є не чим іншим, як фантастичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їх повсякденному житті, - відображенням, в якому земні сили набувають форму неземних». Далі він вважав, що релігія виникла в процесі осмислення людиною сил природи, а пізніше - суспільних сил, що вона є однією з найбільш давніх форм духовного освоєння світу, яка випливає з властивостей процесу пізнання.

Так, у свідомості первісної людини панівне значення мали міфологічні та магічні уявлення. З часом магію змінює релігія як нова панівна форма суспільної свідомості.

Зазначимо, що фантастичні образи релігії - це форма відображення дійсності, притаманна усім народам. Вона є необхідним ступенем сприйняття світу, обумовлена функціями головного мозку і має таке саме право на існування, як і раціональне, наукове пізнання.

Отже, релігія є однією з форм суспільної свідомості, яка відображає дійсність в образах і міфах та утверджує віру в їхню реальність.

Релігія, на відміну від таких конкретніших форм суспільної свідомості, як мораль, політика, право, претендує на всебічне відображення дійсності. Вона виступає і як світогляд, а саме - як система поглядів на світ і місце людей у ньому, на принципи їхньої повсякденної поведінки. Релігія як форма суспільної свідомості та світогляд є однією з найдавніших і найпоширеніших сфер духовної культури людства.

Отже, істотна особливість релігії полягає в тому, що вона є фантастичною формою відображення дійсності. Релігійна фантазія моделює світ речей і відносин, вимагає емоційного відношення людини до плоду власної уяви. Натомість мистецтво, наприклад, не вимагає визнавати його твори за дійсність, тоді як релігійний образ видається за реально існуючий об'єкт, з яким треба рахуватися.

У процесі історії об'єкти релігійного відображення змінюються. Спочатку ними були грізні сили природи, які обожнювалися. Згодом виникли суспільні сили, чужі і нерідко ворожі щодо певної людини. Вони, як і природні, обожнювались і сприймалися як потойбічні сили, що керують життям людини незалежно від її волі. Поступово грізні природні та суспільні сили втілювалися в образі богів, а згодом - в образі одного всемогутнього Бога. Виникло уявлення про надприродний світ.

Головною ознакою будь-якої релігії є віра у надприродне. До віри у надприродне слід віднести уявлення про потойбічні сили у вигляді божества, ангелів, чортів тощо.

Релігійна віра у надприродне характеризується певними особливостями. По-перше, вона передбачає не просто наявність у свідомості уявлень про надприродне, а віру в реальне існування надприродного. По-друге, релігійна віра обов'язково передбачає емоційне відношення до надприродного. По-третє, віра в надприродне включає переконаність в існуванні особливих двобічних відносин між ним і людиною. Віруючий переконаний в тому, що надприродне не тільки існує, а й може вплинути на його життя, долю, і що за допомогою певних дій людина, в свою чергу, може впливати на надприродне, задобрити його, вимолити прощення, викликати доброзичливе ставлення тощо. Релігія виникла в свідомості людей під впливом умов суспільного буття, труднощів пізнавального процесу, потреби виходу із, здавалося б, безвиході, а також емоційного відношення людини до дійсності. Ця сукупність причин і умов, які створюють необхідність і можливість виникнення та відтворення релігійного відображення дійсності, і складає джерело та корені релігії.

На світанку зародження суспільства людина відображала дійсність у міфах - оповіданнях про богів, героїв, демонів, духів тощо. В цих творах, які передавалися з покоління у покоління, відбивалися фантастичні уявлення людей докласового і ранньокласового суспільства про світ, природу, буття. Міфи, фольклор, загальновизнані звичаї та норми поведінки людей стали головними джерелами, з яких почалася релігія.

Богослови стверджують, що релігія має надприродне, божественне походження, існує споконвічне і що історія суспільства зобов'язана релігії.

Сучасною наукою доведено, що становлення людини і суспільства охоплює величезний історичний період, який тривав понад 2, 5 млн років (за новими Даними - 3, 5 млн років). Деякі археологи та антропологи засвідчують, що в історії людства існував тривалий безрелігійний період, а перші релігійні уявлення в сучасному розумінні склалися у верхньому палеоліті приблизно 40-20 тис. років до н. е., коли жили люди сучасного антропологічного типу (кроманьйонці).

Релігійна свідомість була ведучою формою суспільної свідомості протягом більш, ніж двох тисячоріч, аж до епохи Просвітництва. З розвитком науки, філософії, правосвідомості, моралі, релігія значно уступає свої позиції. Виникає атеїзм як вчення, що спростовує релігійні погляди. Але наукове спростування релігійних поглядів не може цілком вирішити проблеми релігії. Релігійна свідомість відповідала об'єктивним потребам людського духу. Ці духовні потреби повинні бути задоволені. Прагнення відкинути релігію повинне було супроводжуватися створенням такої системи загальнолюдських цінностей, що могла б замінити людині відповідні духовні, релігійні потреби.

Релігія не випадкове явище в культурі людства, а закономірно виникла, історично і соціально обумовлена форма усвідомлення людством навколишнього світу і самого себе.

Релігія є відображенням (хоча і фантастично) навколишньої дійсності, тому вона розвивається і змінюється одночасно зі зміною самого життя.

У язичницьких релігіях реальні земні проблеми були зв'язані зі світом природи, що придушує людини, із проблемами його хвороби і смерті. У той же час і в язичництві, і пізніше в християнстві поступово на перше місце висуваються духовні проблеми, та ж, як питання про сутність самої людини, про його чи смертність безсмерті, про співвідношення добра і зла, про совість і справедливість. Таким чином, релігійна свідомість формувалася як свідомість про справедливе життя. І релігійні проблеми дуже тісно перепліталися з моральними проблемами.

Немає жодного народу, що не знав би релігію, і, виходить, поява і розвиток релігійної свідомості, незалежно від конкретного значеннєвого змісту, зв'язано з духовними потребами людини.

Форми релігії різноманітні. Але різні світові релігії: християнство, іслам, буддизм при всім їхньому зовнішнім розходженні мають багато загальних рис. Ця подібність порозумівається насамперед єдністю людства, подібністю процесів соціального розвитку, загальними для людей законами психології.

Релігійна свідомість як елемент у структурі релігії взаємозалежно з іншими її елементами: релігійною діяльністю, відносинами й організаціями.

Як форма суспільної свідомості релігійна свідомість знаходиться у взаємодії з іншими його формам, і насамперед такими, як моральна свідомість, естетична, правова й ін. Релігійна свідомість специфічна. Їй властива насамперед віра, емоційність, символістика, почуттєва наочність, з'єднання реального змісту з ілюзіями, діалогічність (діалог з Богом), знання релігійної лексики, уява, фантазія.

Філософський підхід до релігії вимагає виділення в релігійній свідомості двох рівнів: повсякденного і теоретичного (концептуального).

Повсякденна релігійна свідомість є безпосереднім відображенням буття людей. Воно виступає у виді представлень, ілюзій, почуттів, настроїв, звичок, традицій. Його не можна назвати цільним і систематизованої. На цьому рівні релігія зв'язана з індивідом і виступає в особистій формі. Тут переважно виступають традиційні способи передачі почуттів, ілюзій, представлень.

Концептуальний рівень релігійної свідомості - це систематизована сукупність понять, принципів, суджень, аргументів, у яку включене вчення про Бога, природу, суспільство, людині. Це віровчення, теологія, богослов'я, підготовлене й обґрунтоване фахівцями.

У цей рівень свідомості входять релігійно-етичні, релігійно-естетичні, релігійно-правові, релігійно-економічні, релігійно-політичні концепції, засновані на принципах релігійного світогляду. І, нарешті, до концептуального рівня релігійної свідомості приєднується релігійна філософія, що знаходиться на стику філософії і теології (неотомізм, персоналізм і ін.). Філософський підхід до релігії означає встановлення її зв'язку з ідеалізмом. Ідеалізм є теоретичною основою сучасної релігії, у той же час слід зазначити, що якщо ідеалізм має визначену систему категорій і логічність суджень, то у відмінності від ідеалізму релігія в цілому виступає як світогляд, засноване на вірі і почуттях, і тому відносно легко засвоюється і приймається свідомістю визначеної частини людей.

Об'єднуючим початком у релігійній теоретичній свідомості є віровчення, теологія, що включає у свій склад ряд дисциплін, що представляють різні сторони богослов'я. Релігія має досить велику відносну самостійність, і це додає їй значну стійкість.

Сучасний розвиток науки і техніки вступає в серйозне протиріччя з догмами релігії. Суспільству і державі потрібні утворені громадяни, що представляють собі наукову картину світу. І в той же час зберігається релігія, що виконує роль власника свідомості людей у необхідних моральних рамках. Релігія в значній мірі визначає поводження віруючих.

Сучасна наука спростовує основні догми релігії. Але релігія гнучко і швидко пристосовується до дійсності, що змінюється. Причиною збереження релігійності свідомості є і стійкість традицій, що складалися століттями і міцно ввійшли в побут людей. Велику роль грають церковні обряди, зв'язані з великими подіями в житті людини (народження, весілля, похорон).

Збереження релігійної свідомості пов'язано з естетичною привабливістю обрядової культури, з емоційною насиченістю релігійних почуттів, з почуттям віри в добро і справедливість.

Своєрідним акумулятором релігійних поглядів завжди виступало і виступає зараз мистецтво. Релігійні організації завжди намагалися поставити собі на службу різні види мистецтва: архітектуру, живопис, скульптуру, музику, поезію, театр. Усе це покликано підсилити вплив релігії, зміцнити віру. У більшості випадків пануюча релігія виступає в союзі з державою, з політичною владою.

Збереженню і впливу релігії, що розширюється, сприяє активна діяльність церковних організацій і сект, що прагнуть знайти шляху до сердець і розуму людей. У цих випадках використовуються усе більш гнучкі і витончені методи.

Релігія - явище конкретно-історичне. Вона може зникнути лише тоді, коли не буде потреби в ній, коли будуть знищені суспільні відносини, що породжують віру в надприродні сили і необхідність збереження цієї віри.

Отже, релігія - це форма суспільної свідомості, в якій ілюзорно відображаються сили, що панують над людиною в її повсякденному житті і які трансформуються у ЇЇ свідомості у формі неземних сил. Будь-яку релігію характеризує віра в реальне існування надприродного і система опосередкованих зв'язків з ним.

Існує багато інших визначень релігії, адже історично існували й існують конкретні релігії; якоїсь загальної чи абстрактної релігії не існує.

Можна зазначити, що релігія є сферою духовного життя суспільства, соціальної групи, особи, способом практично-духовного освоєння світу та сферою духовного виробництва. Релігія - явище багатогранне. Вона є виявом сутності суспільства, аспектом життєдіяльності людини і суспільства, що складається історично; способом існування і подолання людського відчуження; формою відображення дійсності; феноменом культури; певною соціальною підсистемою.

Модуль №2

Вступ

Іслам одна з трьох (нарівні з буддизмом і християнством) так званих світових релігій, що має своїх прихильників практично на всіх континентах і в більшості країн світу. Мусульмани складають переважну більшість населення багатьох країн Азії і Африки. Іслам є ідеологічною системою, що впливає значний чином і на міжнародну політику.

Термін „іслам” у перекладі з арабської означає „покірність”, а того, хто прийняв релігію, називають відданим (з араб. - мусульманином).

У сучасному розумінні іслам - це і релігія, і держава, внаслідок активного втручання релігії в державні справи.

1. Коран і шаріат

1.1 Шаріат

Шаріат (мусульманське право) органічно пов'язаний з ісламом, його вченням. Згідно з енциклопедією «Шаріат - це звіт релігійних і правових норм, складений на основі Корану і Сунни (мусульманських священних переказів), що містить норми державного, спадкового, карного і шлюбно-сімейного права».

Іншими словами, шаріат - це правові розпорядження, невід'ємні від теології ісламу, тісно пов'язані з його релігійно-містичними уявленнями. Іслам розглядає правові встановлення як частку єдиного божественого закону і порядку. Звідси наказам і заборонам, що складають норми шаріата, також приписується божественне значення.

Шаріат розвивався як суворо конфесіональне право. Особливо напочатку шаріат загалом і його власне доктринально-нормативна частина (фікх) увібрали в себе не тільки правові встановлення, але і релігійну догматику і мораль. Внаслідок норми шаріата (правила, розпорядження), з одного боку, регулювали суспільні («людські») відносини, а з іншою - визначали відносини мусульман з Алахом (ібадат). Введення в шаріат божественного проведення і релігійно-етичного початку знайшло своє відображення в своєрідності розуміння права, а також оцінці правомірної і неправомірної поведінки. Так, тісний зв'язок права з теологією ісламу знайшов своє вираження у встановленні в шаріаті п'яти видів дій мусульманина, яким додававались в рівній мірі правове і морально-релігійне значення:

- обов'язкові,

- що рекомендуються,

- дозволені,

- покарання без застосування;

- заборонені і що підлягають покаранню.

Визнання божественного зумовлення в шаріаті з неминучістю породила і велику значимість питання про свободу волі мусульманина і її межі. Релігійно-філософські школи, що Стикнулися з цього приводу зайняли різну позицію. Так, одна з цих шкіл (джабаріти) взагалі заперечувала свободу волі людини.

Норми, що містять також обов'язки, визначили все життя правовірного мусульманина (щоденне здійснення молитви, дотримання поста і правил поховання і т. ін.). Не випадково особливістю норм, що складають шариат, є те, що вони застосовуються тільки до мусульман і у відносинах між мусульманами. Ранньому ісламу і шариату були властиві норми, висхідні ще до громадського ладу, утримуючі елементи колективізму, милосердя, турботи про калік. Але в шаріаті знайшли своє відображення і уявленні про безсилля людини перед богом, про витікаючу звідси споглядальність і покірність. У Корані особливо підкреслювалася необхідність для мусульманина виявляти терпіння і упокорювання: «Терпіння, адже Алах з терплячими». Таким же чином в шаріаті закріплявся обов'язок мусульманина підкорятися халифу і державної влади: «Коріться Алаху і коріться посланцю і тим, що мають владу серед вас».

Однією з характерних рис середньовічного мусульманського права була його цілісність. Разом з думками про єдиного бога - Алаха - затвердилася ідея єдиного правового порядку, що має універсальний порядок, мусульманське право на перший план висувало не територіальний, а конфесіальний принцип. Мусульманин, знаходячись в будь-якій іншій країні, повинен був дотримуватись шаріату, зберегти вірність ісламу. Поступово з поширенням ісламу і перетворенням його в одну з основних релігій світу шаріат став своєрідною світовою системою права.

Як конфисіональне право шаріат відрізнявся від канонічного права в країнах Європи в тому відношенні, що він регулював не суворо окреслені сфери суспільного і церковного життя, а виступав в якості всеосяжної нормативної системи, що затвердилася в багатьох країнах Азії і Африки. Згодом норми шаріата вийшли далеко за межі Ближнього і Середнього Сходу, розповсюдилися на Середню Азію, на Північну, частково Східну і Західну Африку, на ряд країн Південно-Східної Азії. Однак таке бурхливе і широке поширення ісламу і шаріату викликало і все більший вияв в ньому місцевих особливостей і відмінностей при тлумаченні окремих правових інститутів. Так, згодом з твердженням двох головних напрямків в ісламі відповідним чином стався розкол в шаріаті, де нарівні з ортодоксальним напрямом (суннізм) виник і інший - шиізм.

1. Коран

У багатьох релігіях світу маються книги, що шануються віруючими як священні. Звичайно в них містяться сказання про бога і про богів, їхніх вісниках, посланниках і пророках, розповіді про загробне царство, ангелів і чортів, раї і пеклі, про те, як і ким створені світ, земля, людина, тварини і рослини, установлені обряди і звичаї, визначені учинки віруючих, часом навіть перелічується, які з них похвальні, гідні нагороди - земної і загробної і які - засуджувані, переслідувані людськими і небесними законами...

Проповідники всіх релігій затверджують, що тільки книги їхньої віри правильні, божественні, боговдохновенні. Наука ж підходить до всім цим книгам однаково, об'єктивно, без упередженості. Так вона розглядає і Коран - головну священну книгу однієї з найбільше розповсюджених і щодо молодих релігій - ісламу.

Коран вважається найважливішим джерелом шаріата (від араб. «яскраво-червоний-куран» - «читання вголос», «повчання») - священна книга мусульман, що складається з притч, молитов і проповідей, вимовлених Мухамедом між 610 і 632 рр. Дослідники знаходять в Корані положення, запозичені з більш ранніх правових пам'ятників Сходу і із звичаїв доісламскої Аравії.

Коран означає „читання”, але це читання було на початках внутрішнім, Мухамед серцем сприймав його, а тоді говорив в слух. Коран завжди являв собою книгу, але вона не була подібна на витвір рук людських, оскільки існувала на небі і звідти була повідомлена пророку.

Одкровення Мухамеда його послідовники почали записувати ще при житті пророка - на лопаткових кістках тварин, на пальмових листках, словом на чому прийдеться. Зрозуміло, що ці записи були приватною власністю тих, хто їх вів, і доки пророк та його найближчі сподвижники були живі, якоїсь особливої потреби в них не було. Цю потребу мусульмани відчули досить болісно, коли в запеклих боях із лжепророком Мусейлімою полягло дуже багато людей, які напам'ять знали одкровення Мухамеда.

Тоді наступник пророка звелів зібрати воєдино всі одкровення пророка і звести їх в один кодекс, що мало дві спроби. В обох випадках головою редакційної комісії був Зейд ібн Сабіт - особистий секретар пророка. Редагуючи одкровення (сури) він розмістив їх в міру зростання їхнього обсягу, помістивши спочатку великі за обсягом і закінчивши найменшими за невеликими відхиленнями від цього принципу. Так був створени й Коран і тому зміст священної книги мусульман хаотичний і багатоплановий, що утруднює його сприйняття. Як бачимо, він створювався стихійно без будь-якого плану і чіткої сюжетної побудови. Коран складається з промов і проповідей, умовляльних і викривальних „пророцьких об'явлень”, повчальних історико-релігійних оповідей про долю стародавніх народів і їхніх пророків - посланців Аллаха.

Канонізування змісту Корану і складання остаточної редакції сталося при халіфє Аліфі (644-656 рр.). Коран наказує арабам покинути «звичаї батьків» на користь правил, встановлених ісламом. У самому Корані його правова значущість визначається таким чином: «Отже, ми ниспослали його як арабський судебник».

Коран складається з 14 розділів (сур), розчленованих на 6219 віршів (аята). Велика частина цих віршів має міфологічний характер, і лише біля 500 віршів містять розпорядження, що відносяться до правил поведінки мусульман. При цьому не більш ніж 80 з них можна розглядати як власне правові (в основному це правила, що відносяться до браку і сім'ї), інші торкаються релігійного ритуалу і обов'язків.

Будучи в осному релігійно-філософським і законодавчим пам'ятником, Коран водночас є унікальним історично-культурним пам'ятником Аравії кін. VІ - перш. пол. VІІ ст., а також літературним твором, що має видатну художню цінність. Крім того, Коран - глибокий психологічний документ, в якому викарбовані етапи еволюції особистості Мухамеда, його становлення як віровчителя і людини нової епохи - законодавця, політика, дипломата, воєначальника.

Коран складався як діалог між Аллахом і Мухамедом, між Аллахом і людьми. При цьому Аллах говорить від свого імені і у першій особі: „Я” або „Ми”. Це також діалог між Мухамедом і слухачами - язичниками, іудеями та християнами, з єдиновірцями і тими, хто не повірив у Мухамеда. Це була жива мова, звернена до конкретних людей у конкретних ситуаціях. Проте в багатьох випадках нічого не відомо ні про тих, ні про інших.

Аллах зображується в Корані як істота із суто людськими моральними якостями, але в найвищому ступені. Він то гнівається на людей, то прощає їх; одних любить, інших ненавидить. Як іудейський і християнський боги, Аллах без жодної розумної причини наперед прирік одних людей на праведнее життя і майбутнє блаженство, інших -на беззаконня і загробні муки... А втім у Корані, як і в Євангеліях, бог багатократно іменується ласкавим, милосердним. Найважливіша ж якість Аллаха-це його безмежні могутність і велич. Тому й найважливіша догматична і моральна вимога в Корані - це вимога повної, безумовної покори людини волі Аллаха.

Наскільки проста догматика ісламу, настільки ж прості і його практичні та обрядові заповіді. Вони зводяться до наступного: обов'язкова п'ятикратна молитва щодня в усталені години; обов'язкове обмивання перед молитвою та в інших випадках, після будь-якого «забруднення»; податок (закят) на користь бідним, фактично - на користь духовенству, щорічний піст (ураза, в десятому місяці - рамазані) протягом усього місяця; паломництво (хадж) до священного міста Мекки, що його правовірний мусульманин мусить здійснити хоча б раз у житті.

Етика ісламу досить елементарна. Вимагається бути справедливим, віддячувати за добро добром, за зло злом, бути щедрим, допомагати бідним та ін. Нездійсненних моральних вимог в ісламі, на відміну від християнства, немає.

У сімейній моралі та в поглядах ісламу на статеві відносини відобразилися поняття патріархально-родового устрою. Жінка-підневільна істота, яку створив Аллах для втіхи чоловіка. Водночас у Корані визнаються людські й громадянські права жінки: засуджується надмірна жорстокість чоловіка щодо жінки, застерігаються майнові права жінки-право на посаг, на спадок. Коран певною мірою полегшив становище жінки порівняно з патріархальним звичаєвим правом арабів.

Коран написаний арабською мовою, що вважається священною. Більше того, Коран, перекладений іншими мовами, не вважається священною книгою. Лише арабською мовою він використовується в ісламі, що мало неабияке значення для розвитку і вивчення арабської мови та об'єднання племен, оскільки надало можливість їм вільно спілкуватися. Хоча і переклад на інші мови вважається балагочесним вчинком.

Коран - основа релігії ісламу. Він визначає звичаї і традиції, важливі моменти побуту життя і способу поведінки сотень мільйонів людей, які сповідують ісламську релігію. У Корані знаходимо виклад вчення ісламу, регламентацію обрядів, моральних правил і приписів, правових норм і установлень. Тексти Корану проголошують під час громадських і приватних зборів, молитв, на державних і релігійних святах, під час різних заходів громадського і приватного життя.

Тим не менше, коли вже було відредаговано Коран, мусульмани зрозуміли, що в ньому немає відповіді на всі проблеми, з якими стикалася молода мусульманська держава. Тоді мусульмани почали згадувати про ті чи інші випадки, які вже мали прецедент за життя пророка і що сказав пророк з цього приводу (хадиси). Таких випадків (хадисів) було дуже багато і так утворилася Сунна, що являє собою приклад життєвого шляху Мухамеда - пророка Аллаха, еталон і керівництво для життєдіяльності громади і кожного мусульманина. Сунна у системі мусульманського права використовується у судовій практиці.

Велика частина положень Корану носить казуальний харктер і являє собою конкретні тлумачення, дані пророком в зв'язку з окремими випадками. Але багато які встановлення мають вельми невизначений вигляд і можуть мати різне значення в залежності від того, який зміст в них вкладається. У подальшій судово-богословській практиці і в правовій доктрині внаслідок досить вільного тлумачення вони отримали своє вираження в суперечливих, а нерідко і у взаємовиключаючих правових розпорядженнях.

Література

Будда. Конфуций. Магомед. Франциск Ассизский. Савонарола. Бібліографічна бібліотека Ф. Павленкова. Москва. Республика. 1995р.

Дулуман Є. К. Релігія як соціально-історичний феномен. - К., 1984.

История государства и права зарубежних стран. Підручник під ред.

П. Н. Галазни. Москва. Юридичская литература. 1980р.

Ислам. Проблеми идеологии, права, политики и економики. Під ред. М. Ф. Ким. Москва. Наука. 1985р.

История государства и права зарубежних стран. Під ред. О. П. Жідкова. ч. 1 Норма. Москва. 1996р.

Косуха І. І, Наука про походження релігії. - К., 1996.

Релігієзнавство. Підручник за ред. Калініна Ю. А. та ін. - К., 2000.

Религии мира. Енциклопедия. т. 6. Москва «Аванта +». 1996р.

Уфинович Д. М. Введение в религиеведение. - М., 1985.

Юридическая енциклопедия под ред. М. Ю. Тихомирова. М. 1997р.

Размещено на Allbest.ru