Релігійний аспект феномена Шевченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Релігійний аспект феномена Шевченка

Тарас Григорович Шевченко - не просто поет, художник, геній… Він - батько нації, пророк, апостол Божий. Так О. Забужко говорить про «Шевченкову Спадщину» як про «факт історії релігії», Г. Грабович у своїх міркуваннях стверджує про «…різновид секулярного божества, ким Шевченко став для українців…», а поет Дмитро Павличко з притаманною йому експресією вигукує: «Отче наш, Тарасе всемогучій…».

Але питання залишається неосмисленим із тієї причини, що говорити-то вони говорять, от тільки аналізуючи це явище не поспішають звертатися за допомогою до порівняльного богослов'я. На мою думку, якщо мова іде про релігію, то це необхідно робити.

У книзі-альбомі «Вічний як народ. Сторінки до біографії Т.Г. Шевченка» (Київ, ЛИБІДЬ, 1998) знаходимо буквально наступне:«Для українського народу книгою книг є «Кобзар». Книга любові. Національна Біблія. Шевченко знав ціну своєму слову і просив згадувати його тоді, «як нудьга на всю ніч у хаті засяде». Ми йдемо шляхами земними в горі і в радощах, але неодмінно повинні вийти на путь добра. Нам сяє зоря поетових ідеалів: Україна, Мати, Бідна вдова, Воля, Правда, Істина, Свобода, Любов… Мільйони людських доль, вічне море життя… Та не було нічого в людській долі, що б не знайшло відгук у поета. Варто розкрити «Кобзар» - і ви знайдете собі заступника, ангела-хоронителя, душу люблячу і співчуваючу… Дух Шевченка могутній. Він не знає ні часових, ні просторових кордонів: вільно ширяє, ніби з небесних висот оглядає Україну і все, що «буде з нами й нашими синами». Так само вільно проникає в глибину тисячоліть до минулого і майбутнього» (с. 184).

Як бачимо, тут Шевченко наділяється всіма атрибутами старозавітного Ієгови. А далі проводиться паралель з Христом: «Шевченко занадто складний, щоб осягнути його в такій багатовимірності, як віра. В одному впевнюємося: мислення він мав незалежне, пророче, біблійне. «Шукання і творення слова - вище пророче покликання поета, - писав Дж. Грабович, - цей процес зовсім аналогічний до Христового страждання». Шевченка глибоко зворушувала доля Ісуса Христа, який зазнав страшних мук в ім'я спасіння людей, проніс свій хрест до кінця і не схибив. Та й сам поет усім своїм життям дав приклад найтоншої альтруїстичної етики, за правду не побоявся згинуть, став апостолом великого Христового слова» (с. 185).

Крім таких публікацій, обожнювання Шевченка проявилося також у прощі до місця його поховання, в уподібненні його портретів іконам, в появі - окрім власне «Кобзаря» - спеціальних вибірок з його писань («Шевченкова криниця», «Євангеліє українців»), аналогічних християнським цитатникам. Для відправлення релігійного культу не вистачає тільки обрядової сторони. Але це й не обов'язково - багато протестантських церков обходяться без цього.

Отже, що ж маємо? Цілком сформований культ національної релігії? Схоже на те, принаймні є всі необхідні складові: пророк, його обожнювання, його заповіт, його тлумачі і численні шанувальники. І настільки вже явище це зі сфери культури перейшло в сферу релігійного культу, що численні шанувальники навіть не думають про те, щоб час від часу перечитувати твори Великого Кобзаря - для шанування вистачає віри.

Але, одна справа поет, нехай навіть геніальний, і зовсім інша - пророк. Поетові багато прощається. Пророку ж не прощається ні один невірний крок, жодне криве слово. І якщо застосовувати ці вимоги в нашому випадку, то Тараса Григоровича Шевченка стає по-людськи шкода. Бо, звичайно, не бог він ніякий, а простий смертний з безліччю суперечностей і недоліків.

Розглянемо ж культ Шевченка, виходячи із загальних богословських критеріїв. Перше, на що звернемо увагу всіляких тлумачів Великого Кобзаря, це той факт, що, з точки зору християнства, не може бути ще когось, схожого на Бога. Тобто культ Шевченка по суті заперечує християнство як таке. Християнство передбачає шанування того чи іншого святого лише в тому випадку, якщо життя, діяльність і проповідь цього святого повністю відповідають християнській доктрині.

Наприклад, святість преподобного Серафима Саровського визначається його смиренним служінням Богу, але ні в якому разі не уподобленням до Христа. В іншому випадку будемо мати справу з єрессю. Як це видно з вищенаведеної цитати з книги «Вічний як народ».

У християн може бути тільки одна Біблія - і ніяких особливих національних доповнень. Якщо ж такі допускаються, то це вже не християнство, а щось інше. У нашому ж випадку бачимо абсолютизацію Пророка Шевченка. Епіграфом до книги «Вічний як народ» поруч з автопортретом поета наведені такі рядки: «Воскресну нині! Заради їх, / Людей закутого моїх, / Убогих, жебраків… Возвеличу, / Малих отих рабів німих! / Я на сторожі коло їх / Поставлю слово», - це фрагмент із «Подражанія ХІ псалму». Але справа в тому, що слова ці і у вірші, і, природно, в самому псалмі належать Господу! Укладачі ж книги приписали їх поетові - очевидно, для них це рівнозначно.

Необхідно відзначити, що подібна підміна виростає не з одного лише фанатизму захоплених шанувальників. Наміри в цьому напрямку можна знайти і в самому «Кобзарі». Так, у російськомовній поемі «Тризна» (1843 р.) простежується очевидна авторська паралель з Христом. А в більш пізньому вірші «Сон» (1847 р.) автор вигукує: «Наробив Ти, Христе, лиха!/ А переіначив?!/ Людей Божих?! Котилися/ І наші козачі/ Дурні голови за правду,/ За віру Христову,/ Упивались і чужої/ І своєї крові!../ А получшали?. Ба де то!/ Ще гіршими стали…» Як це розуміти? По-моєму, все гранично ясно: йдеться про недалекоглядність Христа. Але хто вправі так говорити? Єдино той, хто вище Христа!

А такі вигуки з «Кобзаря», як: «Небесний Царю! Суд Твій всує, І всує царствіє Твоє» («Єретик», 1845 г.); «А Бог хоч бачить, та мовчить, Гріхам великим потурає»; «А Бог куняє…» («Княжна», 1847 г.); «…Око, око! Не дуже бачиш Ти глибоко!» («Юродивий», 1857 г.); «Ми не раби Його - ми люде!» («Ликері», 1860 г.) і т.д., - в корені не властиві ні християнину, ні віруючій людині взагалі.

У наведеній вище цитаті з книги «Вічний як народ» звертає на себе увагу перелік «поетових ідеалів»: «Україна, Мати, Бідна вдова, Воля, Правда, Істина, Свобода, Любов». На першому місці стоїть Україна, якій віддається пріоритет і над Правдою, і над Істиною, і над Любов'ю. На певні думки наштовхує також відсутність у цьому списку поняття Бог: або ж такого взагалі не визнається, або ж таким вшановується сам Кобзар. У зв'язку з цим згадуються наступні вельми часто цитовані рядки: «…я так люблю/ Мою Україну убогу,/ Що проклену святого Бога…» («Сон», 1847 р.). Та ж ідея розвивається і в знаменитому «Заповіті» (1845 р.): «Як понесе з України/ У синєє море/ Кров ворожу… отоді я/ І лани і гори -/ Все покину, і полину/ До самого Бога/ Молитися… а до того/ Я не знаю Бога».

Якщо таке говорить Пророк, то немає нічого дивного, коли якийсь його шанувальник вторить йому, з нетерпінням чекаючи, коли ж нарешті «Дніпро почервоніє від крові москалів і жидів». Це є повне нерозуміння головної заповіді християнства: «…І один з них, законник, спокушаючи Його, запитав: «Учитель! Яка найголовніша заповідь у законі?» Ісус сказав йому: «Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всім твоїм розумом: це є перша і найбільша заповідь»; друга ж подібна до неї: «Люби ближнього твого, як самого себе». У Шевченка ж, як бачимо, Бог стає кимось, кому можна висувати різні ультиматуми, кого можна докоряти і проклинати - такий собі дідусь з бородою на хмарі: «Чи Бог бачить із-за хмари/ Наші сльози, горе?» («Сон» /Комедія/, 1844 г.); «Не говорить/ Ні сам сивий Верхотворець,/ Ні його святії -/ Помощники, поборники,/ Кастрати німиє!» («Неофіти»», 1857 г.).

Може скластися враження, що Тарас Шевченко - переконаний безбожник, як він і подавався його комуністичним шанувальникам. Однак це не зовсім так. Поряд з процитованими вище наївно атеїстичними рядками зустрічаються в «Кобзарі» і прямо протилежні думки: «Змирися перед Богом…» («Відьма», 1847 р.); «Все од Бога!/ Од Бога все! А сам нічого/ Дурний не вдіє чоловік!» («Варнак», 1848 г.); «Не мені,/ Великий Господи, простому,/ Судить великіє діла/ Твоєї волі. Люта зла/ Не дієш без вини нікому» («Єретик), 1845 г.) та інші. А в листах поета, в його щоденнику знаходимо властиві віруючому християнину слова: «Милосердний Бог - моя нетлінна надія» («Щоденник», 1857 р.); «Єдина відрада моя нині - це Євангеліє»; «Новий Завіт я читаю з побожним трепетом»; «Жахлива безнадійність! Така жахлива, що одна тільки християнська філософія може боротися з нею» (з листів 1850 до В. Рєпніної); «Віруй! І віра врятує тебе» (з листа 1853 до А. Козачковського).

А для порівняння - «Ох радий би я вірить, та серце НЕ хоче…» («Княжна», 1847 р.)

То де ж справжній Шевченко? Безсумнівно, він і там, і там. І подібні метання цілком природні для поета, для людини. І все стане на свої природні місця, коли «Шевченкова спадщина» перестане бути «фактом з історії релігії», а залишиться «фактом з історії літератури».

На завершення теологічної теми у творчості Шевченка не буде зайвим згадати про принизливі характеристики, якими поет удостоїв двох неабияких своїх попередників. Поет Гаврило Державін у його «Щоденнику» згадується як «сплетатель урочистих од та іншої брудної лестощів». Очевидно, що геніальна ода «Бог» виявилася вище розуміння Тараса Григоровича. Ще більш дивним здається міститься в повісті «Близнюки» відгук про філософа Григорія Сковороду: «Мені здається, ніхто так уважно не вивчав безглуздих творів філософа Сковороди, як князь Шаховської. У малоросійських творах вельмишановного князя з усіма подробицями відбився ідіот Сковорода».

Чим же викликана настільки дивна грубість щодо світлої особистості українського філософа? Думається мені, все тієї ж нездатністю до осягнення вищих божественних істин через сильну забрудненість власної свідомості. Про це свідчать обидва - і Григорій Савич в пісні 2-й «Саду Божественних піснею, що потерпає з зерн Священного Писання»:

Се Сілоамская води! омий скверну

від очіс,

Омий всі членів пологи, щоб

возлететь до небес,

Бо серцем нечистий не може

Бога побачити

І не можна до цих місць землення

долетіти.

І сам Тарас Григорович в одному з найбільш сильних своїх віршів:

шевченко поет ієгова релігія

Чі то недоля та неволя,

Чі то літа ті Летяче

Розбили душу? Чі Ніколи

Й НЕ живий я з нею, живучі

З людьми в паскуді, обпаскудити

І душу чисту?. А люде!

(Звичайне, люде, сміючісь)

Зовуть ее и молодою,

І непорочною, святою,

І ще якоюсь… Вороги!!

І люті! люті! Ві ж вкрали,

У багно погане заховали

Алмаз мій чистий, дорогий,

Мою колись святу душу!

Та й смієтесь. Нехристияни!

Чі чи не між вами ж я, погані,

Так опоганівсь, что ї не знати,

Чі ї БУВ я чистимо колі-небудь,

Бо ві мене з святого неба

Взяли між себе - и писати

Погані вірші навчили.

Ві тяжкий камінь поклали

Посеред шляху… и розбили

Про його… бога боячися!

Моє малеє, та убогих,

Та серце праведним колись!

Тепер іду я без дороги,

Без шляху битого… а ві!

Дівуєтесь, что спотікаюсь,

Що вас и частку проклинаю,

І плачу тяжко, І, як ві…

Душі убогої цурайтесь,

Своєї грішної душі!

Размещено на Allbest.ru