Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Обряди та вірування східних слов'ян

Східнослов'янська язичницька поховальна обрядовість

Комплекс звичаїв та обрядів пов'язаних зі смертю небіжчика, підготовкою місця поховання, одягу, поховальної споруди, засобів доставки тіла небіжчика до місця поховання складав перший обов'язковий етап переходу небіжчика до потойбічного світу і був покликаний захистити живих людей від шкідливого впливу мерців, змилостивити померлого, замінити ритуальними діями людську жертву, а також підготувати все необхідне для наступного етапу поховального культу.

Поминальний ритуальний комплекс, складався з системи звичаїв та обрядів, направлених на вшанування пам'яті небіжчиків. В цілому поминальний етап східнослов'янської поховальної обрядовості можна розділити на дві окремі групи обрядів. Першу групу складають ритуальні дії, пов'язані з вшануванням пам'яті конкретної, нещодавно померлої людини. Звичайно, ці обряди мали місце в певні дні, пов'язані з датою смерті небіжчика. До другої групи звичаїв можна віднести ті з них, об'єктом яких були всі померлі пращури. Вони, очевидно, мали місце у східних слов'ян тоді, коли зростала їх залежність від природних стихій (дощу, сонця, родючості землі та ін.).

Поминання небіжчиків у певні дні року були спрямовані на захист світу живих від негативного впливу мертвих. Втім, це лише одна з функцій поминальної обрядовості. Головною ж метою даних обрядів було намагання налагодити механізм впливу на навколишню природу, з якою були нібито пов'язані берегині-небіжчики.

На традиційне поховання могли розраховувати лише ті члени громади, які померли своєю смертю і досягли громадської зрілості. Стосовно самогубців, іноземців, молодих людей дошлюбного віку, дітей та деяких інших категорій мерців існували свої особливі поховальні обряди, які різко відрізнялися від традиційних. Згідно з даними історичних джерел представників деяких з цих категорій покійників пращурів не можна було ховати у землі, бо вважалося, що остання їх все рівно «не прийме». Порушення цього табу у свідомості східних слов'ян-язичників загрожувало стихійними лихами, засухою та неврожаєм. «Підозрілих» небіжчиків, яких звичайно називали «упирями», ховали на перехресті шляхів, у болотах, балках, кидали у воду або вішали на деревах.

Східнослов'янська язичницька поховальна обрядовість становила собою складний багаторівневий комплекс звичаїв та обрядів, спрямованих як на вшанування пам'яті небіжчика, так і на захист живих членів громади від небезпечного впливу мерця. Одночасно вона складала перший і головний етап загальної ініціації переходу небіжчика до потойбічного світу. Перехід мерця до «вічного притулку» й перебування у «царстві мертвих» був детермінований чіткім визначенням всіх обрядів, які виконували близькі до небіжчика люди.

Древні слов'янські вірування

Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів.

Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково верховним божеством був Перун - бог блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом, переслідує Змія, який переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває його. Після перемоги над Змієм іде дощ і очищає землю від нечистої сили. Не менш сильними і грізними були Сварог - бог вогню; Стрибог - бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог - бог успіху, який ототожнювався з сонцем; Хорс - бог сонця (іноді місяця); Симаргл - бог підземного світу, як він здебільшого трактується. Уявляли його в образі крилатого пса.

У пантеоні східнослов'янських божеств, на відміну від давньогрецького та давньоримського, було порівняно мало богів, які безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини. Можна назвати тільки Велеса (Волоса) - бога багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) - богиню дощу і води, яка в той же час протегувала ткацтву. а також Дану - богиню річок (згадка про неї є у багатьох піснях).

Відмітною рисою є і слабко виражений антропоморфізм богів: вони мало схожі на людину, нагадують переважно фантастичних істот. Скульптурні зображення божеств виконувалися частіше за все з дерева, рідко з каменю. Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок і т.д., такі місця називалися капищами.

Культи божеств - прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні атрибути, слова молитов - відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні властивості втілювали в дохристиянських народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця - дух літньої полуденної спеки, крикси - духи крику і плачу тощо. Злі духи вважалися безпечними для тих, хто дотримувався всіх обрядів і заборон.

Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь, центр світу («світове дерево»), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини підлегле долі - «суду Божому». Правда, доля у східних слов'ян не була, очевидно, такою ж невідворотною, як фатум у древніх греків, але головні події людського життя вважалися визначеними наперед. Недаремно майже кожне календарне свято включало обряди ворожби про майбутнє життя людини.

Релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалися на етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності неминуче повинні були зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні процеси в Київській Русі відбулися вже після прийняття християнства.

Язичницькі уявлення східних слов'ян про небесний світ

Головним провідником небіжчика до «небесного світу» було кремаційне багаття. Воно повинне було забезпечити, по-перше, очищення померлого від всього лихого, що супроводжувало його протягом життя, по-друге, розділення його тіла на дві відокремленні субстанції - легку повітряну істоту - дух, який мав потрапити в «небесне царство» разом з димом від кремаційного багаття і кальциновані кістки (або костії, які нібито потрапляли у «антисвіт»).

Похідним від культу кремаційного багаття-посередника між двома світами були культи вогневого птаха-півня, крука та чарівного коня.

Виходячи з писемних та археологічних джерел, автор доводить, що в уяві наших предків дохристиянської доби небесний світ знаходився десь на краю землі, за межею реального світу і становив собою ідеальне місце, з яким звичайно пов'язували всі свої життєві ідеали та мрії.

Важливими є і вірування пов'язанні зі структурою небесного світу. Згідно з даними письмових та археологічних джерел давні слов'яни-язичники уявляли його у вигляді острова, розташованого серед моря (або неба). На острові знаходиться світове дерево або один з його алломорфів - гори «від землі до неба», «великий стовп», «біл-горюч камінь Алатирь» і т. ін. У даній схемі своєрідно відбилися уявлення наших пращурів про світобудову, засновану на єдності чотирьох головних стихій - землі, неба, води та вогню.

Простежено генетичний зв`язок між космологічними уявленнями східних слов'ян про потойбічний світ та культом провідних язичницьких східнослов'янських богів пов'язаних в свідомості наших предків з небом - Родом, Перуном та Симарглом.

Вірування у «небесних богів», які стали основою слов'янського язичництва напередодні прийняття християнства, були похідним від культу упирів та берегинь, тобто були генетично пов'язані з уявленнями про посмертне існування людини. Разом з тим, «небесні боги» уособлювали собою надприродні стихії, але не в їх первісному байдужому варіанті, а у стані пом'якшеному сакральними жертвами у вигляді кремації небіжчиків, тобто «верхні», «небесні» боги східнослов'янського пантеону були для наших предків, насамперед, «своїми» богами, об'єднаними з померлими пращурами сакральним зв'язком і здійснюючими заступництво живих членів східнослов'янського суспільства.

Антисвіт в язичницькій свідомості східних слов'ян

Антисвіт в архаїчній уяві східних слов'ян дохристиянської доби відділявся від реального світу сакральним колом, яке повинно було оберігати живих людей від негативного впливу мерців. З уявленням про просторову межу між двома світами був пов'язаний культ язичницьких духів - берегинь.

Порушення живими людьми священного кордону, який відділяв реальний світ від потойбічного, мало привести, в язичницькій свідомості східних слов'ян, до загибелі святотатця. В язичницькій уяві давніх слов'ян кургани-могильники являли собою «селища мертвих» або «общини мерців». Термін «світ» являв собою групу слов'янських поселень, розташованих навколо великого селища, яке називалося «весь» або «градок». Це дозволило зробити висновок, що «антисвіт» або «підземний світ мертвих», куди потрапляли кальциновані кістки покійників у свідомості давніх слов'ян-язичників складався з групи могильників, розташованих в тій місцевості, де колись жив померлий.

Традиційні уявлення східних слов'ян-язичників ІХ-ХIII ст. про антисвіт відбивають соціально-економічні відносини, притаманні первісно-громадському суспільству докласової доби, тобто в кордонах антисвіту повинна була існувати загальна соціальна та економічна рівність.

Суттєво відрізнялися від традиційних канонів уявлення про антисвіт представників східнослов'янської соціальної еліти кінця І тис. н.е. В свідомості вищих прошарків східнослов'янського суспільства даної епохи антисвіт був дзеркальним відображенням реального світу, тобто на нього автоматично поширювалися всі соціальні та економічні інститути, що існували в Київській Русі ІХ-ХIII ст. - соціальна диференціація, включаючи рабство, економічні та сімейні відносини.

Наявні писемні та археологічні джерела не дозволяють змоделювати загальну чітку картину уявлень східних слов'ян-язичників про сутність антисвіту. Можна прослідкувати лише кілька головних схем, які простежуються на рівні фактологічного матеріалу. Уявлення про підземний світ і місце в ньому небіжчика були тісно пов'язані з культом землі та рослин, які в свідомості тодішніх слов'ян помирали і відроджувалися протягом року.

Антисвіт дзеркально розповсюджувалися реалії земного життя, інакше кажучи, в свідомості наших предків це був світ навпаки - антисвіт, який в уяві східних слов'ян-язичників асоціювався також з царством темряви та вічної зими.

Язичницький давньослов'янський бог Велес був не тільки богом худоби, але й уособленням сакральної громади мертвих, господарем «антисвіту». Від нього залежала плодючість землі, благополучність худоби в реальному світі і добробут мерця у «світі мертвих». Тому, не випадково автор «Слова о полку Ігоревім» називає себе у творі «онуком Велеса», тобто нащадком сакральної громади мертвих. Тотемістичні коріння культу Велеса, уособленням якого у давніх слов'ян вважався ведмідь, сягають далекої неолітичної доби - епохи, в яку він символізував дух вбитої тварини.

Східні слов'яни дохристиянської доби вшановували також богинь - уособлення поховальної обрядовості і смерті - Желю та Мару, які походять від культу загально індоєвропейської Богині-Матері. Богині Желя і Мара не мали відношення до реалій земного життя людини, але в ініціації переходу небіжчика до антисвіту грали певну роль. Ці богині уособлювали собою тіньову сторону потойбічного світу - смерть, тугу за померлим.

2. Конфуціанство як етико-філософське вчення

Конфуціанство - китайська етично-філософська школа, основа китайського способу життя, принцип організації суспільства, засновником якої був китайський філософ Кунфу-цзи, відомий на Заході як Конфуцій, що жив у 551-479 роках до н. е. Спираючись на давні традиції, Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини, якій притаманні гуманність, почуття обов'язку, повага до старших, любов до людей, скромність, справедливість, стриманість тощо. Проповідуючи ідеальні стосунки між людьми, в сім'ї та в державі, Конфуцій виступав за чіткий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства. Конфуціанство вважало основою соціального устрою моральне самовдосконалення індивіда й дотримання норм етикету, проголошувало владу правителя священною, а метою державного управління - інтереси народу.

Конфуціанство має деякі риси, спільні з релігією - культ предків, ритуали, жертвоприношення.

З II ст. до н.е. і до XX ст. конфуціанство було офіційною державною ідеологією Китаю. Нині позиції конфуціанства дещо ослабли під тиском європейських філософських ідей. У різний час конфуціанство поширювалося в Японії, В'єтнамі, Кореї.

Конфуціанство є складним комплексом філософських, етичних, релігійних поглядів, особливим способом життя, основу якого становить солідарність. Серцевину його утворює своєрідне розуміння моральної природи людини, її взаємозв'язків у родині, суспільстві, державі.

Спершу конфуціанство заявило про себе як етико-філософське вчення, а його творець бачив себе навчителем мудрості, завдання якого полягало в коментуванні висловлювань давніх мудреців. Загалом конфуціанство було спрямоване на стабілізацію китайського суспільства, якому дошкуляли різноманітні міжусобиці та смути. Це спонукало Конфуція, звернувшись до давніх національних вірувань, традицій, культів, переосмислити їх відповідно до тогочасних суспільно-політичних, духовних обставин.

Культ Неба

Передусім він зосереджується на двох давньокитайських культах - культі Неба і культі предків. Небо конфуціанство розглядає і як частину природи, і як вищу духовну силу. Даром Неба є етичні якості людини, з якими вона повинна жити в злагоді, що передбачає підкорення Небу. Визнання конфуціанством необхідності поклоніння Найвищій сутності, Вищому правителю, Небу є найваж­ливішою підставою того, щоб вважати його релігією.

Благородна людина

Світ, за Конфуцієм, є упорядкованим, гармонійним, вічним началом. Завдання людини полягає в тому, щоб знайти своє місце у цій вічній гармонії. А це можливо лише внаслідок постійного прагнення до досконалості, гармонійних відносин з Космосом, наслідування ідеалам. Таким ідеалом для людства є «мудрець», «благородна людина», цзюньцзі, якій властиві обізнаність, обов'язковість, чуття міри, законослухняність, самовимогливість, підпорядкування своїх помислів і дій велінню Неба, думкам мудреців і великих людей. Саме мудрецю слід довіряти великі справи.

На протилежному полюсі конфуціанство розглядає простолюдина (сяожень), помисли якого спрямовані на те, як би вигідніше пристосуватися у житті. Сяожень нешанобливо ставиться до великих людей, ігнорує слова мудрих, прискіпливий до інших і невимогливий до себе. Великі справи довіряти йому не можна. Якщо якості благородної людини можуть поліпшуватися завдяки самовдосконаленню, то простолюдина може спонукати до вдосконалення лише страх перед покаранням.

Людинолюбство

Центральним етичним поняттям конфуціанства було вчення про жень - людинолюбство. На думку Конфуція, кожна людина здатна знайти в собі етичні правила власного життя. У стосунках з ближ­німи головним має бути намагання не робити нікому того, чого не хочеться, щоб вчинили тобі.

Істинність такої моральної вимоги Конфуцій обґрунтовує не посиланням на Бога чи Божу волю, а міркуваннями корисності для суспільства. Китайській культурі не властивий поділ моралі на божественну й людську. Благо - це те, що більшість людей вважає благом.

В основі всіх справ має бути принцип справедливості. Навіть якщо людина прагне посісти бажане для себе місце, де б то не було - в сім'ї, суспільстві, на державній службі, вона повинна намагатися бути достойною його. Для того потрібно вдосконалювати свій характер, що потребує очищення серця, думок, розширення знань.

Найважливішим критерієм людської величі є взаємоповага вдома, старанність на роботі, правдивість у стосунках із оточуючими. Особливо важливою є любов і повага до влади, батьків. Сім'ю конфуціанство вважає основою політичної та соціальної структури суспільства. Навіть володар держави повинен чинити, як батько в сім'ї. Інтереси сім'ї конфуціанство вивищує над інтересами людини.

Ціллю самовдосконалення є досягнення рівня благородної людини цзюньцзі - цей рівень не залежить від соціального статусу, а досягається шляхом виховання в собі високих якостей.

Конфуцій запропонував ідею мирного співіснування. В основі його ідеальної держави було покладено поняття патерналізму. Патерналізм - філософська течія, представники якої стверджували, що управитель повинен піклуватись про своїх підлеглих, як батько піклується про своїх дітей. Для того, щоб правитель став батьком для підлеглих, він повинен мати високу мораль освіченості.

Ритуали

У вченні Конфуція важливе місце посідає поняття лі, що можна перекласти як ритуал, правило, церемоніал. Конфуціанство вимагає неухильного дотримання лі, без якого неможлива держава. Без лі немає відмінності між небом і землею, між правителями й підлеглими, верхами й низами, літніми й юними. У свою чергу лі визначається усталеними звичаями й традиціями. Таким чином, конфуціанство за своїм характером консервативний, патріархальний світогляд.

Конфуціанство вважає, що добровільне дотримання людиною ритуалів набагато ефективніше виховує в ній принципи гідної поведінки, ніж зовнішній щодо людини закон, що опирається на покарання.

язичницький вірування слов'янин конфуціанство

Размещено на Allbest.ru