Християнське вчення про державу

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Принцип симфонії церкви та держави

2. Системи взаємовідношень між церковною та державною владою

3. Ідейні течії Руської Православної Церкви

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

За вченням Священного Писання держава - боговстановлений інститут. Первісним осередком людського суспільства є сім'я; у результаті складного історичного розвитку, котрим керує Промисел Божий, ускладнення суспільних зв'язків призвело до створення держав. Старий Завіт знає три вищих служіння: первосвященицьке, пророцьке й царське. Освячуючи царське служіння в особі першого Царя Ізраїльського Саула, Господь благословив усіляку державну владу, незалежно від форми правління. Благословення дане було Саулу за умови виконання волі Божої. Щоб правильно уявити належні відношення між Церквою та державою, потрібно ясно усвідомлювати різницю їх природи. Церква - заснована безпосередньо Самим Богом, Господом Нашим Ісусом Христом; боговстановленість же державної влади опосередкована історичним процесом, що звершується за волею Творця і Промислителя Бога. Метою Церкви є вічне спасіння людей, мета держави полягає в їх земному благополуччі. Церква одна і єдина, вона не обмежена просторовими кордонами; а держав багато; кожна з них має свою територію. У відношенні територіальних масштабів з державою зіставляється не Вселенська, але помісна Церква, яка також має свою територію, але помісна Церква, на відміну від держави, що має повний суверенітет і незалежна від інших держав, становить у певному розумінні тільки частину Вселенської Церкви.

З огляду на відмінності природи Церкви від природи держави вони вдаються до різних засобів для досягнення своїх цілей. Держава спирається на матеріальну силу, включаючи і пряме фізичне насилля, Церква ж має тільки релігійно-моральні засоби для духовного керівництва. Для запобігання змішування церковних та державних справ і щоб церковна влада не набувала мирського, світського характеру, канони забороняють клірикам брати на себе участь у справах державного управління. З історії та із сучасного політичного життя відомо, що Церква не заперечувала духовним особам брати участь в представницьких органах влади, безумовно забороняючи, відповідно до канонів, виконання адміністративних владних повноважень.

Церква та держава мають свої окремі сфери діяльності, свої особливі засоби і в принципі незалежні одна від одної. Незалежність ця, проте, не має абсолютного характеру. “Церква не є царство від миру сього, але вона в миру, - писав єпископ Никодим, - і члени її повинні в той же час бути членами й держави, отже, підлягають як церковним, так і цивільним законам”. Держава, яка усвідомлює межі своєї компетенції, не претендує на те, щоб висловлювати авторитетне судження про віровчительні предмети чи про форми богошанування - про богослужіння; так само, не справа Церкви судити про форми державного устрою, про заходи уряду з точки зору їх політичної доцільності. Є, однак, сфери, до котрих не можуть бути байдужими ні Церква, ні держава. Це, перш за все, суспільна мораль, яка, з одного боку, має відношення до твореної Церквою справи спасіння людей, а з іншого - становить внутрішню опору міцності державного правління, та ще - це правовий статус Церкви в державі. Церква непогрішно проповідує абсолютно істинне вчення і викладає людям моральні заповіді, що йдуть від самого Бога; тому вона не владна змінити що-небудь у своєму вченні, не владна вона й замовкнути, скінчити проповідування істини, які б інші вчення не приписувалися чи не поширювались державними інстанціями; у цьому відношенні Церква цілком вільна від держави. Заради безперешкодного і внутрішньо вільного проповідування істини Церква не раз в історії зазнавала гонінь від ворогів Христа. Але і гнана Церква не вправі вдаватися до політичних засобів для свого захисту.

Що ж стосується юридичного статусу, який має та чи інша помісна Церква, то правовий суверенітет на території держави належить державній владі. Надаючи Церкві повноту можливостей для безперешкодного виконання нею своєї місії чи обмежуючи ці можливості, державна влада тим самим перед обличчям Вічної Правди чинить суд сама над собою і врешті-решт передрікає свою долю, але Церква не має права відмовляти державі, яка навіть і дискримінує її, у покірності. Церква займе позицію, зумовлену обставинами, зосередиться в собі самій та буде терпляче чекати часу, коли настане перемога правди Божої; але вона ніколи не припинить проповідувати своє вчення, і, якщо буде викликана на боротьбу, почне боротися своєю духовною зброєю рішуче і до кінця. Як сила духовна, самостійна Церква може існувати й поза державою, може вживати для здійснення своїх цілей власні духовні засоби, без потреби в допомозі держави з її земними засобами, але держава, як сила земна, не може довго існувати без духовної, моральної сили, тому що перетвориться тоді на суспільство людей, які, не маючи моральної опори, живуть простою фізичною силою, подібно до тварин.

православний держава церква

1. Принцип симфонії церкви та держави

Православна Церква володіє повнотою істинного відання, тому лише на ґрунті православного віровчення могла бути сформована ідеальна норма взаємовідношень між Церквою і державою. З іншого боку, оскільки церковно-державні взаємовідношення - явище двостороннє, то історично ця норма могла бути вироблена лише в державі, яка визнавала Православну Церкву найбільшою народною святинею, - іншими словами, в державі православній. І ще одну обставину треба мати на увазі. Якщо в державі, де Православна Церква має офіційний статус, пов'язаний з особливими привілеями, існують такі релігійні меншини, права яких в наслідок цього привілею утиснуті, то важко говорити про те, що церковно-державні відношення тут урегульовані ідеальним чином. Тому, ясно, лише монорелігійна, моноконфесійна православна держава може без втрат для справедливості та загального блага своїх громадян будувати відношення з Церквою, виходячи із православних принципів.

Названими тут умовам більше або менше, хоча, звичайно, далеко не повністю, бо на землі абсолютна досконалість не можлива, відповідала Ромейська імперія - Візантія. У Візантії й були вироблені основні принципи церковно-державних відношень, зафіксовані в канонах і державних законах імперії, відбиті у святоотецьких писаннях. У своїй сукупності ці принципи одержали назву симфонії Церкви та держави. Суть симфонії складає обопільне співробітництво, взаємна підтримка та взаємна відповідальність, без вторгнення однієї сторони в сферу виняткової компетенції іншої. Держава при симфонічних відношеннях з Церквою шукає в неї моральної, духовної підтримки, шукає молитви за себе і благословення на діяльність, спрямовану на досягнення цілей, які служать благополуччю громадян, а Церква отримує від держави допомогу у створенні умов, сприятливих для благовіствування і духовного керування своїх чад, які є одночасно громадянами держави.

У 6-й новелі святого Юстиніана сформулюваний принцип, що лежить в основі симфонії Церкви та держави: “Найбільші блага, даровані людям вищою благістю Божою, є священство й царство, із котрих перше (священство, церковна влада) піклується про божественні справи, а друга (царство, державна влада) керує та піклується про людські справи, а разом, виходячи, із одного й того ж джерела, становлять окрасу людського життя…”. При симфонічних відношеннях між Церквою та державою вищі представники державної та церковної влади отримують подвійну санкцію - і від Церкви, і від держави. Звідси миропомазання візантійських імператорів і російських царів; звідси участь государів в постановленні Патріархів. За Церквою визнається публічно-правовий статус, держава вправі брати участь у вирішенні таких справ, як заснування нових єпархій і парафій та встановлення меж між ними, відкриття монастирів, духовних шкіл, улаштування християнських кладовищ, а також заміщення єпископських та інших церковно-посадових місць. Класична візантійська симфонія, будучи ідеальною нормою церковно-державних відношень, ні у Візантії, ні в Росії не існувала в абсолютно чистій формі. На практиці вона, певна річ, зазнавала порушень і перекручень. Із боку державної влади не один раз Церква ставала об'єктом цезарепапістських зазіхань. Суть їх полягала в тому, що глава держави, цар, претендував на вирішальне слово у вирішенні церковних справ. Крім гріховного людського владолюбства в таких зазіханнях, що сприймалися Церквою завжди як незаконна узурпація, була ще й історична причина. Християнські імператори Візантії були прямими спадкоємцями язичницьких Римських принцепсів, котрі серед багатьох своїх титулів мали й такий: pontifex maximus - верховний первосвященик.

У російських государів, на відміну від візантійських василевсів, не було спадщини язичеського Риму. Тому симфонія церковної і державної влади у давнину здійснювалася у формах більш правильних та церковних, а відхилення від неї в одних випадках носили індивідуальний характер. Спробою утримати канонічний принцип симфонії в умовах, коли імперія впала було створення в Росії нових форм державності, таких як Помісний Собор 1917-1918 рр.

2. Системи взаємовідношень між церковною та державною владою

На європейському Заході в лоні Католицької Церкви в Середньовіччя, не без впливу творіння блаженного Августина “Про град Божий”, склалася доктрина “двох мечів”, згідно з якою обидві влади, церковна та державна, одна безпосередньо, а інша опосередковано, йдуть від Римського єпископа. Світські государі в середньовічному Римі вважалися васалами папи; папи присвоювали собі тоді право не тільки коронувати імператорів і королів, але й позбавляти їх престолів. Розвитку католицької доктрини про абсолютну церковну і світську владу пап сприяла та обставина, що перший середньовічний імператор Заходу Карл Великий, на відміну від візантійських василевсів, не був прямим спадкоємцем Римських імператорів й імператорську корону отримав від папи, який в його особі одному з багатьох “варварських” королів дарував титул імператора Риму. Зазіхання пап наштовхнулись, звичайно, на спротив світських государів-імператорів, особливо завзятий з боку Генріха IV, що увійшов у протистояння з папою Григорієм VII, яке закінчилося поразкою, а також королів, дрібних феодальних князів, вільних міст. Потужним засобом пап у боротьбі зі світськими государями був інтердикт - заборона здійснювати богослужіння в тій чи іншій державі до того часу, доки піддані не скинуть свого відлученого папою монарха. Але у відстоюванні свого пріоритету папи та католицькі єпископи вдавалися і безпосередньо до матеріальних засобів, до застосування озброєної сили. Папи були повновладними монархами над значною частиною Італії - Папською областю, залишком якої є сучасний Ватикан; багато єпископів, особливо у феодально роздрібненій Німеччині, були князями, що мали державну юрисдикцію на своїй території, свої уряди, свої війська, які вони очолювали в багаточисленних війнах з іншими єпископами, із герцогами та маркграфами, із вільними містами та королями, із самими імператорами.

Реформація не залишила ґрунту для збереження державної влади пап і католицьких єпископів на території реформованих країн. У XVII-XIX ст. і в католицьких країнах правові умови змінилися настільки, що на практиці Католицька Церква була усунута від тягаря державної влади. Однак, окрім держави Ватикан, залишком середньовічної доктрини “двох мечів” залишається незмінне прагнення Римської курії заключати з державами, на території яких знаходяться католицькі общини, договори у формі конкордатів; внаслідок цього правовий статус католицьких громад регулюється в цих країнах вже не одними внутрішніми законами держави, а й міжнародним правом, бо конкордати відносяться до сфери міжнародного права. У країнах, де Реформація перемогла, а в XVII-ХІХ ст. також і в деяких католицьких країнах, в державно-церковних взаємовідношеннях установився принцип територіалізму, суть якого полягає у повному державному суверенітеті на державній території, у тому числі й над релігійними громадами, що знаходяться на ній. Девізом цієї системи взаємовідношень стали слова “cujus est regio, illius est religio” (чия влада, того і релігія); при послідовному своєму здійсненні ця система розуміє під цим видалення, вигнання з держави прихильників іншого віросповідання, ніж носій вищої державної влади (при здійсненні Реформації та контрреформації вигнання та навіть побиття іновірців уживалися не раз); але в житті міцно утвердилася однак пом'якшена форма здійснення цього принципу - так звана державна церковність, коли релігійна громада, до якої належить государ, якого офіційного називають главою Церкви, і яка звичайно складається більшістю населення, користується перевагою державної Церкви, а права інших релігійних громад виявляються обмеженими, урізаними. Очевидно, що в поліконфесіональних державах система державної церковності, принаймні в її традиційних формах, не може бути органічною, оскільки вона пропонує залежність прав громадян від їх віросповідання. У Сполучених Штатах Америки, які з самого початку своєї історії являли собою багатоконфесійну державу, утвердився принцип відокремлення Церкви від держави, що передбачає взаємне невтручання у справи один одного; свободу та незалежність релігійних громад; нейтральний у відношенні до всіх конфесій характер держави. Проте, абсолютний нейтралітет навряд чи може бути досягнутий. Будь-яка держава мусить рахуватися з реальним релігійним складом свого населення. Ні одна християнська деномінація окремо не становить більшості у Сполучених Штатах; але вирішальну більшість у них складають все-таки саме християни. Звідси і присяга Президента на Біблії, звідси і офіційний вихідний день у неділю.

Принцип відокремлення Церкви від держави має, проте, й іншу генеалогію. На європейському континенті він явився результатом відвертої боротьби, коли Церква відокремлюється від держави не через поліконфесійність населення країни, а тому що держава повґязує себе з тією чи іншою антихристиянською або відверто антирелігійною ідеологією. Церкві це звичайно спричиняє утиски, обмеження в правах, дискримінацію чи відверті гоніння. Історія ХХ століття дала в різних країнах світу багато фатальних прикладів антицерковної політики урядів, яка у кінцевому підсумку найсильніший удар завдавала самій державі.

3. Ідейні течії Руської Православної Церкви

На сучасному етапі розвитку Руської Православної Церкви можна виділити три найбільші ідейні течії. В літературі їх умовно позначають як модерністи (ліберали), традиціоналісти (консерватори) і фундаменталісти.

Православні фундаменталісти сприймають державний інститут як силу, направлену на підтримку зла, і тому виступають проти соціального партнерства з ним. Натомість віддають перевагу автономному існуванню і мінімізації спілкування із зовнішнім середовищем. Їх головні ідеологічні суперники - модерністи - також не сприймають державу як соціального партнера. Проте, на відміну від фундаменталістів проголошують відвертість миру, розглядаючи суспільство основним об'єктом дії. Можна визначити суспільний ідеал православних лібералів як розвинене цивільне суспільство, що базується на гідності і правах людини, свободі і любові як основоположних християнських цінностях. Політичний ідеал такого суспільства вони бачать в демократії і правовій державі. Вони також виступають за обмеження співпраці РПЦ з державою, розглядаючи суспільство -- основним об'єктом дії Церкви. Православні консерватори, навпаки, дотримуються строгих етатістських поглядів і виступають за відтворення традиційної симфонії Церкви і держави. Консерватори відкидають будь-які твердження щодо аполітичності православ'я і дотримуються яскраво виражених монархічних позицій. Політичний ідеал представників даної течії -- Російська імперія другої половини XIX століття. Тому православні консерватори виступають за необхідність відтворення через союз Церкви і держави Російської православної імперії, яка є виразом політичній місії російського народу вести решту народів до порятунку. Таким чином, в основі політичних ідей православного консерватизму лежить концепція російського месіанського націоналізму.

На жаль, характерною межею всіх течій є відсутність чітких соціальних програм і лідерів. У своїй роботі «Церква і держава» ченця Максиана (Архангельського) він висловлює власну історіософську концепцію, в якій зокрема розглядає проблему побудови взаємин між Церквою і державою. Сприймаючи державу як один з базових джерел по підтримці зла в світі, Максиану, як і іншим прихильникам православного фундаменталізму, властиве різке заперечення будь-яких церковно-державних відносин. Відкидаючи ідею побудови православної державності на основі традиційної концепції симфонії властей, Максиан натомість пропонує оригінальну альтернативу - «чернечу державу». Такий проект припускає перетворення соціуму на подібність світового монастиря, що захищає своїми стінами «синів Божих» і саму Церкву від спокус миру.

Для того, щоб охарактеризувати концепцію православної державності, якою дотримуються церковні консерватори, необхідно звернутися до популярної збірки статей «Про Церкву, православне Царство і останнім часом», автором якої є священик Тимофій Алферов і його брат ієромонах Діонісій. Вони стверджують, що людській натурі відповідно до боговстановленої ієрархії властиво підкорятися. Унаслідок гріхопадіння відбулася трансформація божественного закону, і людина опинилася в підпорядкуванні собі подібним. Щоб зупинити подальший занепад людства Бог встановив монархію, якнайкращу з форм правління, і дарував людям державну організацію, здатну примушенням обмежити гріховну природу людини. Занепад святості в церковному середовищі привів до втрати російським народом самодержавного ладу. Проте, якщо духівництво і прості віруючі докладуть максимальні духовні зусилля, Господь поверне Росії православного Пануючи, який допоможе росіянам підготуватися до прийдешнього апокаліпсису. Таким чином, в церковному консервативному середовищі через сакралізацію образу одноосібного правителя православну державність ототожнюють з державністю монархічної.

Оптимальному суспільному пристрою ігумена Веніаміна відповідає демократична форма правління. Демократичний лад оптимально відповідає християнській вірі. Головне завдання Церкви в такій державі - виховна. Вона повинна за допомогою проповідей і місіонерської діяльності змінити менталітет православних віруючих, перемогти архаїчні стереотипи в їх розумах. Таким чином, Церква спробує направити суспільство на шлях примирення, збудити суспільну ініціативу. Унаслідок такої просвітницької роботи соціум зможе підійти до оптимального суспільного пристрою. Таким чином, християнство, на думку ігумена Веніаміна, є основою для демократичного.

ВИСНОВКИ

Ряд сучасних держав - Великобританія, Швеція, Данія, Греція - зберігають державну церковність - до того ж деякі з них мають не одну державну Церкву: у ФРН - Католицька та Євангелічна Церкви; у Фінляндії - Лютеранська і Православна - користуються однаково державним статусом. Інші держави, і їх з часом стає все більше (США, Франція, Польща) свої відношення з релігійними громадами будують на принципі відокремлення. На практиці, однак, реальне становище релігійних громад у більшості з цих країн не на багато відрізняється від того, відокремлені чи не відокремлені вони від держави. У деяких країнах, де Церкви зберігають державний статус, на практиці він зводиться до того, що нарівні з реєстрацією актів громадського стану, яку роблять державні адміністративні органи, визнається громадсько-правова дійсність записів у метриках, зроблених при хрещенні новонароджених, або дійсність шлюбу, здійсненого через церковне вінчання, і ще до стягнення податків на утримання Церкви через державні акцизні установи, при цьому, проте, відмова від сплати такого податку не має, як правило, ніяких правових наслідків для особи, що заявила про це. А у внутрішньоцерковні справи не втручаються на легальній основі нині більшість урядів і в державах, що зберігають зв'язок із церквою. Але з іншого боку, окрім обов'язкової належності глави держави при монархічному правлінні до конфесії, яка має державний статус, у наш час і державна влада в такій країні часто нічим іншим не обмежується з боку Церкви. У наш час реальне становище Церков у ряді випадків визначається не стільки конституційними положеннями, скільки політикою уряду у відношенні до релігії.

Своє служіння Богу та людям Православна Церква здійснює нині в різних країнах; в одних вона являє національне віросповідання (Греція, Румунія, Болгарія), у других, багатонаціональних, релігію національної більшості (Росія), у третіх особи, що належать до неї, складають меншість, що живе в оточенні або інославних християн (США, Польща, Фінляндія), або іновірців (Сирія, Туреччина, Японія). В одних, нечисленних країнах, Православна Церква має статус державної релігії (у Греції, у Фінляндії), в інших вона відокремлена від держави. Розрізняються й конкретні правові та політичні умови, у яких живуть помісні Православні Церкви. Але всі вони, спираючись як у своєму внутрішньому устрої, так і у своєму відношенні до державної влади на заповіді Христа, на вчення апостолів, на святі канони, на двохтисячолітній історичний досвід християнства, за будь-яких умов знаходять можливості для виконання своїх богозаповіданих цілей і в тому виявляють свою невідмирну природу, своє небесне, Божественне походження.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Вовченко Б.В. Церковь и государство в социальной концепции Русской православной церкви // Государственное управление. Электронный вестник. 2010.- № 23.

2. Вовченко Б.В. «Основы социальной концепции Русской Православной Церкви»: принципы церковно-государственных отношений // Материалы XIV Международной конференции студентов, аспирантов и молодых ученых «Ломоносов». - М., 2007.

3. Цыпин В.А. Церковное право. - Христианское учение о государстве, - М., 2004.

4. Николай Фиолетов Очерки христианской апологетики. - Христианское учение об отношении к государству, - М., 2003.

5. Електронний ресурс: http://state.rin.ru/cgi-bin/main.pl?id=25&r=17