Християнство: передумови виникнення, історія, символи, свята

Курсова робота з релігієзнавства

Християнство: передумови виникнення, історія, символи, свята

План

1. Вступ

2. Історичні передумови виникнення

3. Біблія - священна книга християн

4. Хрест - священний знак християн

5. Утворення християнської церкви

6. Розкол у християнстві

7. Особливості календаря християнських свят

8. Християнське віровчення

9. Християнські таїнства

10. Християнські свята

11. Храмові свята

Вступ

Християнство є однією з найпоширеніших релігій світу, яка має до 1,5 млрд. послідовників у Європі, Америці, Африці, на Близькому Сході та в інших регіонах. Це -- друга за часом виникнення (після буддизму) світова релігія, яка охоплює три головні напрями -- православ'я, католицизм, протестантизм.

1. Історичні передумови виникнення

Зародилося християнство в середині І ст. н.е. у східних провінціях Римської імперії серед єврейського населення Палестини у процесі злиття іудаїстських сект, існуючи на перших порах як сектантське утворення в межах іудаїзму. Різні чинники прислужилися до його виникнення. Одним із найвпливовіших серед них був соціально-політичний, що виявився у глибокій кризі Римської імперії, супроводжуваній невдоволенням населення існуючими порядками, повстаннями і навіть громадянськими війнами.

Особливо глибокою була криза в палестинській провінції Іудеї, яка гостро переживала втрату незалежності. Однак серед іудейського народу не було єдності в оцінках свого соціально-політичного становища і в поглядах на майбутнє, що засвідчувало спрямування різних суспільно-політичних рухів. Активну непримиренність, що передбачала необхідність збройної боротьби, виявляв рух зелотів, який об'єднував соціальні низи суспільства. Значно консервативнішу позицію займали саддукеї, до яких належала іудейська знать, а також фарисеї, до яких входили торгівці, лихварі, середні землевласники, середні та нижчі служителі культу. Осібною була позиція есеїв -- здебільшого знедолених людей, які жили общинами, вели спільне господарство, мали спільне майно. Багато представників цієї течії дотримувалися аскетизму, безшлюбності, ритуальної чистоти (перед спільними трапезами здійснювали обмивання, носили білий одяг), дотримувалися суботи. Вони вірили у всевладність Бога, безсмертя душі, потойбічне життя, обов'язковим вважали вивчення священних книг. Саме в річищі ортодоксального іудаїзму були започатковані витоки християнства.

Тоді палестинськими землями бродило немало проповідників, які віщували наближення приходу месії, що, ставши царем іудейським, врятує народ. Довкола них формувалися сектантські утворення.

Подібні процеси відбувалися і в інших землях Римської імперії, в якій усе гострішало протистояння між рабами і вільними громадянами, між населенням Риму і провінцій, між спадковою знаттю і новою соціальною силою -- розбагатілими вершниками (вошами імперії). Усе це відбувалося на фоні занепаду античних порядків, уже нездатних згармонізувати суспільне життя. Утвердження нових норм внутріполітичного життя, які спиралися на військо, бюрократію, місцеву знать, населення сприймало зі значними переживаннями^Різноманітні форми протесту проти нових відносин зосередило в собі християнство, яке, заперечуючи рабовласницькі порядки, проголошуючи рівність усіх людей, вселяло сподівання на подолання гніту, здобуття свободи.

У формуванні християнства відіграла помітну роль і централізація державної влади, що потребувала відповідної релігійної опори, якою було уявлення про єдиного Бога. Економічне, політичне спілкування народів Римської імперії живило у їх свідомості уявлення про наднаціонального Бога-спасителя всіх людей незалежно від національності.,

Головними ідейними джерелами християнства були іудаїзм, релігійно-філософські вчення Філона та Сенеки (стоїцизм), ідеологія кумранської общини есеїв, релігії східних народів Римської імперії.

Християнство тісно пов'язане з іудаїзмом, від якого воно успадкувало найдавнішу частину Біблії -- Старий Завіт (в іудеїв він називається Танах), вчення про єдиного Бога, пришестя месії, створення світу за шість днів, кінець світу, а також багато сюжетів та образів для створення життєпису Ісуса Христа. Навіть найважливіша частина імені -- Христос -- є перекладом грецькою мовою іудейського релігійного терміна «месія» (букв, помазаник, у перекладі -- посланець Божий, рятівник людей).

Іудео-елліністичний філософ Філон (прибл. 25 до _НіЄ. _ прибл. 50 н.е.) висунув ідеї про вроджену гріховність людини, необхідність спасіння душі за допомогою аскетизму та страждання, розробив учення про логос («Боже слово»), «Сина Божого» як посередника між Богом і людьми, що розвивало погляд іудейської релігії на месію. Він твердив, що месія є Богом. Християни теж визнали свого месію Богом. У Сенеки (4 до н.е. -- 65 н.е.) християни запозичили етичні ідеї про рівність людей перед Богом, спасіння душі як мету життя, презирство до земного життя, любов до ворогів, покірність долі.

Кумранською общиною називали іудейську релігійну секту есеїв, яка діяла в місті Кумран. Кумраніти вважали, що месія є людиною. Перше пришестя, під час якого він постраждав за людей, вже відбулося, і тому потрібно чекати другого пришестя, з яким пов'язаний кінець світу. Відомості про це містять давні рукописи кумранської секти есеїв, знайдені у 1947 р. у місцевості Хірбет-Кумран, на узбережжі Мертвого моря.

Творення християнської ідеології відбувалося не без впливу культів східних богів: Осіріса (Єгипет), Мітри (Персія), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Фригія), Будди (Індія) та ін., адже на початку нашої ери східні релігії мали значне поширення в Римській імперії. У міфах про східних богів, які виникли набагато раніше за християнство, простежується разючий збіг подій з тими, що викладені в оповідях про Христа (переслідування немовляти злим царем, зцілення хворих та воскресіння мертвих, смерть і воскресіння Бога та ін.).

Згідно з християнським вченням засновником його є Ісус Христос -- Син Божий, який з волі Бога-Отця зійшов на землю, олюднився через народження Дівою Марією, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв страждальницьку смерть, воскрес і вознісся на небо.

Ісус Христос (давньоєвр. іепзиа -- спасіння, грец. Спгіозіоз -- помазаник). За християнською традицією, він вважається боголюдиною, що поєднує божественні та людські начала, постаючи як друга іпостась Святої Трійці -- Бог-син.

Згідно з Біблією народився він у розташованому на південь від Єрусалиму іудейському містечку Віфлеємі (це узгоджується з твердженнями єврейського пророка Міхея про те, що у Віфлеємі народиться вождь, який врятує народ Ізраїлю) внаслідок непорочного зачаття від Святого Духа Діви Марії, яка була дружиною тесляра Йосипа. Сталося це 750 р. за римським літочисленням. З цього моменту християни ведуть своє літочислення. Народження немовляти відбулося у пастушій стайні, бо у Віфлеємі, куди Йосип і Марія прибули для перепису населення, не знайшлося їм іншого пристановища. Першими вклонилися йому місцеві пастухи. Восьмого дня після народження немовля було названо Ісусом і над ним було здійснено обряд обрізання. Сорокового дня в Єрусалимському храмі відбулося його ритуальне посвячення Богові. Мав Ісус чотирьох братів і сестер, але їхніх імен у Євангеліях не названо. Дізнавшись про народження Бога (а це передрікали і східні волхви), іудейський цар Ірод наказав знищити у Віфлеємі всіх новонароджених хлопчиків. Тому Йосип і Марія змушені були втекти з маленьким Ісусом у Єгипет, звідки повернулися лише після смерті Ірода, оселившись у своєму містечку Назареті, де Ісус прожив до тридцяти років, нікуди не вибираючись звідти. Щорічно на Пасху відвідував він Єрусалимський храм. Мабуть, знав грамоту, бо часто цитував Старий Завіт. Не маючи систематичної іудейської освіти, він усе-таки привернув до себе увагу служителів храму. Коли Ісусові виповнилося тридцять літ, відбулися надзвичайно важливі події його життя. Він залишив сім'ю, отримав у водах Йордану хрещення проповідником Іоанном, який, очевидно, був фундатором нової релігії, ще до Христа проповідував прихід месії, закликав жити доброчесно, практикував ритуальне обливання новонароджених. Після цього Ісус більше місяця провів у пустелі, віддаючись молитві й посту, пе-ремігши в духовному поєдинку спокусника Диявола. Невдовзі почав свою трирічну проповідницьку діяльність у розташованих на узбережжі Галілейського моря містах Капернаум, Харазин, Магдала. У його проповідях ішлося про те, що ось-ось настане царство Боже. А щоб увійти до цього царства, необхідно повірити в Єдиного Бога, покаятися у своїх гріхах і слідувати за Сином Божим, яким Ісус називав себе. Слово Ісуса знайшло багатьох прихильників, які повірили йому, пішли за ним. Дванадцять його учнів і послідовників стали апостолами. Ширилася навколишніми місцями слава про нього і як чудотворця, який лікує хворих, воскрешає мертвих, перетворює воду на вино...

Своєю діяльністю Ісус порушував багато іудейських культових норм: спілкувався з грішниками, яких ортодоксальні іудеї вважали мало не недоторканими, сам відпускав гріхи, що в іудаїзмі міг робити тільки Бог, порушував вимоги щодо святкування суботи. Це виклакало в релігійних колах значне невдоволення. Релігійні ортодокси, забувши про взаємний розбрат, ополчилися проти Ісуса.

На третій рік проповідницької діяльності він прибув у Єрусалим на святкування Пасхи. Це викликало неабияке піднесення серед простолюду і насторожило місцеву знать і владу. Іудейська верхівка вирішила віддати Ісуса на суд синедріону (найвищий орган політичної та судової влади в Єрусалимі). Тиждень перед Пасхою був останнім у його земному житті. В четвер увечері він разом зі своїми учнями вчинив обряд пасхальної вечері, названої Таємною Вечерею, де причастив їх хлібом і вином як своїм тілом і кров'ю. Тоді ж передбачив, що один із них зрадить. Так і сталося. Коли Ісус після вечері молився в Гетсиманському саду, Іуда своїм поцілунком вказав на нього, видавши його властям. Тієї ж ночі синедріон засудив Ісуса до смертної кари як самозванця, богохульника, руйнівника іудейської релігії, який ще й проголосив себе царем іудейським. Не бажаючи втручатися в релігійні суперечки, прокуратор (управитель) Іудеї Понтій Пілат не мав наміру затверджувати вирок, тому звернувся до народу з пропозицією відпустити Ісуса на підставі звичаю милувати злочинців перед святом. Але натовп, підбурюваний іудейськими священиками, зажадав смерті Ісуса, даруючи волю засудженому за участь у збройному заколоті Варавві.

Оскільки іудейські священики виставили Ісуса не стільки руйнівником іудейської релігії, як політичним злочинцем, що претендує на владу царя іудейського, він мусив бути страчений не через побиття камінням, як традиційно розправлялися з віровідступниками, а через розп'яття -- так карали рабів, розбійників, убивць, яких, крім позбавлення життя, вважали за необхідне і зганьбити.

Опівдні в п'ятницю Ісуса разом із двома розбійниками повели на гору Голгофу до місця страти. Там його прив'язали і прицвяхували до хреста, а зверху прибили напис «цар іудейський». Протягом шести годин йому довелося терпіти не тільки фізичні муки, й знущання вартових, натовпу. У момент його смерті сталися затемнення сонця, землетрус.

Після смерті Христа апостоли таємно поховали тіло його в печері, заваливши вхід до неї камінням. На третій день після смерті Ісус воскрес, а на сороковий у присутності апостолів вознісся на небо, пообіцявши повернутися на землю наприкінці існування світу, щоб вчинити суд над живими і мертвими.

Після цього апостоли розійшлися по світу і заснували релігійні общини, що об'єднували людей, які вірили в Христа як земне втілення Бога.

Деякі розходження життєпису Христа, що містяться у Євангеліях від Луки і Матфея, спричинили полеміку з приводу того, чи можна вважати його історичною постаттю. Висловлювалися різні точки зору (представники міфологічної школи стверджували, що наука не володіє достовірними відомостями про його існування; представники історичної школи знаходили безперечні, на їх погляд, контраргументи: реальне існування апостолів Павла, Іоанна Хрестителя тощо). Більшість учених сходиться на тому, що в І ст. н.е. існував великий проповідник Ісус, який сформулював своє віровчення, згуртував послідовників, община яких з часом трансформувалася у світову релігію. А про його зовнішність можна судити за відбитками обличчя і тіла на полотні Туринської плащаниці. Найхарактерніші риси Христа втілені в іконописних зображеннях.

На перших порах християнські общини існували розрізнено, не мали спеціальних місць для богослужінь. Нерозвинутими були тоді його вчення, культова система.

Антична доба розвитку християнства охоплює три етапи: первісне християнство (середина І ст. -- середина II ст.), раннє античне християнство (середина II ст. -- початок IV ст.) та пізнє античне християнство (початок IV ст. -- кінець V ст.). До общин етапу первісного християнства належали соціальні низи. Представників заможних верств було мало, і вони не відігравали помітної ролі в общинах. Тому первісне християнство вважають релігією пригноблених. Церква тільки формувалася.

На етапі раннього античного християнства в общини активніше почали вливатися заможні люди, прибравши згодом до своїх рук керівництво ними. А самі общини, які стали називати парафіями, об'єдналися у єпископії на чолі з єпископами та митрополії на чолі з митрополитами. Церква стала на захист існуючих порядків.

У період пізнього античного християнства до нього в основному приєдналися рабовласники. За імператора Костянтина християнство було урівняне з усіма іншими релігіями, а в 324 р. стало державною релігією, користуючись економічною, політичною та ідеологічною підтримкою Римської держави. Почалася централізація церкви: єпископії та митрополії об'єднались у патріархії на чолі з патріархом. У першій половині IV ст. на території Римської імперії діяли три патріархії -- Римська, Александ-рійська та Антіохійська. Наприкінці IV ст. до них приєдналася Константинопольська, у V ст. -- Єрусалимська.

З II ст. керівництво справами християнських общин здійснювали єпископи, з III ст. вищим органом влади в християнстві стали з'їзди єпископів -- собори. Значною подією в історії християнської церкви був перший Вселенський собор у 325 р. в м. Нікеї (Мала Азія). Вселенським він був названий тому, що на ньому було представлене вище духовенство усієї імперії. Собор зафіксував створення єдиної християнської церкви. Тоді ж було скріплено союз держави і церкви. Хоча Вселенські собори скликали порівняно рідко (з IV по VIII ст. -- всього 7), вони об'єднували зусилля духовенства, регулювали церковне життя, сприяли виробленню єдиної ідеології та обрядовості.

На етапі античного християнства сформувалася священна книга християн -- Біблія.

2. Біблія -- священна книга християн

Біблія (грец. ЬіЬііа -- книги) є священною книгою християн, однією з найвизначніших пам'яток світової релігійної думки, яка міцно вросла в духовність і культуру багатьох народів. Створювалася вона від XII ст. до н.е. по II ст. н.е., тобто впродовж майже півтори тисячі років у процесі відбору, редагування, канонізації релігійних текстів, які спершу іудаїзм, а потім християнство визнали бо-гонатхненними -- навіяними людям Богом шляхом Одкровення. Тобто через Біблію Бог звернувся до людей. Свя-щеннописці підбирали спосіб, стиль викладу. Писали її сотні відомих і невідомих авторів, редакторів, переписувачів, перекладачів, яким Бог явив своє слово. Складається Біблія із двох частин -- Старого та Нового Завітів. Слово «завіт» означає договір, союз Бога з обраним народом і всім людством. Відповідно, ту частину, в якій ідеться про союз Бога з іудейським народом, називають Старим Завітом (іудеї -- Танахом). У Новому Завіті йдеться про союз Бога з усім людством.

Старий Завіт, який утворюють іудейські священні писання, сформувався в дохристиянські часи (з середини І тис. до н. є. по останні десятиліття І ст. н. є.), а їх виправлення та редагування іудейськими книжниками-масоретами (ма-сора -- сукупність норм і правил письма і вимови тексту, що спершу існував усно) тривало до кінця X ст. н.е. Написаний він давньоєврейською (гебрейською) мовою, а окремі фрагменти -- арамейською, яка є її діалектом.

Непростим було формування старозавітного канону -- корпусу (переліку, складу), послідовності, правильності, чистоти текстів. У зв'язку з цим існує кілька канонів Старого Завіту:

1)Палестинський (яннійський) канон, створений єрусалимськими релігійними вчителями і відредагований іудейськими книжниками-масоретами. Він найбільш ортодоксальний, саме на його основі сформувався Танах.

2)Александрійський (діаспорний) канон сформувався в процесі викладу іудейських книг загальновживаним серед єврейської діаспори грецьким діалектом кайне. До нього входили і популярні в діаспорі, але не визнані в Палестині 11 книг.

У III--II ст. до н.е. на основі діаспорної версії було зроблено переклад Старого Завіту грецькою мовою, він отримав назву Септуагінта (лат. 8еріиаЈІп*а -- сімдесят). За легендою, його здійснили 72 перекладачі протягом 72 днів. Саме Септуалінта стала основою християнського Старого Завіту. В руслі її традицій, але з деякими скороченнями, канонізовано латиномовний варіант Старого Завіту, що має назву Вуль-гата. Неканонічні книги Старого Завіту вважають «душеко-рисними» (православ'я), богонатхненними (католицизм).

1. Тора (в іудеїв -- Закон або книги Закону, у християнській традиції -- П'ятикнижжя Мойсееве). До неї належать книги: Буття, Левіт, Числа, Второзаконня (Повторення Закону). їх автором вважають Мойсея.

2. Пророки (іноді їх називають історичними книгами). До них належать: книга Суддів, чотири книги Царств, дві книги Хронік, книга Ездри, книга Неємії, книга II Ездри, Тавіт і Юдиф, книги пророків.

3. Писання. Це Псалми (збірка релігійних гімнів), Книга притч Соломонових, Екклізіаст (Проповідник) -- книги афоризмів, Пісня Пісень -- збірка лірики, книга Йова -- філософські роздуми про сенс життя.

У книгах Старого Завіту, який ще називають Законом суворої правди, йдеться про створення світу, перших людей, початок історії людства, про вигнання людини з раю, всесвітній потоп, про початок історії, релігію єврейського народу. Містить він вчення про месію. У більшості оповідей реальність тісно переплетена з міфологічністю.

Людина розглядається як сфера боротьби добрих і лихих сил. У зв'язку з цим виникли поняття раю і пекла (запозичено з мітраїзму). Рай -- вічне пристановище душ праведників і святих після їх смерті. У Старому Завіті він постає закритим садом країни Едем.

Біблія визнає Бога джерелом буття, добра і гармонії. У Старому Завіті він триєдиний: творча сила (Елогіум), володар світу (Адонай), особа (Єгова). Таким його уявляли давні євреї.

Християнство, перейнявши ідеї та сюжети Старого Завіту, у своєму віровченні зосереджується винятково на канонічних текстах Біблії, ігнорує їх інтерпретації. Немало інтерпретацій біблійних сюжетів прижилося в ісламі, який, маючи свою священну книгу Коран, Біблії не визнає.

Новий Завіт, який вважають Законом Божественної любові й благодаті, написаний ідеологами християнства давньогрецькою мовою. Він об'єднує 27 книг, священність і канонічність яких визнана всіма християнськими конфесіями: чотирьох Євангелій (від Матвія, Марка, Луки та Іоан-на), в яких ідеться про непорочне зачаття, прихід Спасителя -- Ісуса Христа, про його життя, смерть і воскресіння. В інших книгах (Діяннях і Посланнях апостолів, Одкровенні Іоанна Богослова -- Апокаліпсисі) описується небесне життя Христа, поширення християнства, тлумачиться віровчення, йдеться про страшний суд і кінець світу.

Християнське богослов'я на основі змісту і спрямованості книг Нового Завіту поділяє їх на законоположні (Євангелія), історичні (Діяння), навчальні (Послання) та пророцькі (Апокаліпсис).

Склад Нового Завіту (канон) формувався поступово. Офіційне визнання 26 книг відбулося в 363 р. н.е. на Лаодикійському соборі. У 419 р. Карфагенський собор включив до новозавітного канону двадцять сьому книгу -- Апокаліпсис.

Поза каноном перебуває кілька десятків творів, які називають апокрифічними -- не визнаними священними у зв'язку з їх сумнівною вірогідністю або невстановленим походженням.

Хоч жодного тексту мовою оригіналу не збереглося, вважають, що всі новозавітні тексти були написані арамейською мовою. Уся термінологія грецька. Грецькою мовою й записано новозавітний канон.

У 1205 р. кентерберійський єпископ С. Ленгтон усі 66 книг Біблії поділив на 1189 розділів. А в XV ст. текст Біблії було поділено на вірші. Усього їх 31 173. Саме в такому вигляді дійшла вона до наших днів.

Біблія містить різні за змістом і формою релігійні та світські твори, які засвідчують різноманітність способів пізнання, осмислення дійсності, формування світоглядних засад, спроб заглянути в майбутнє людства. У ній тісно переплетені реальне та ірреальне, міф і дійсність. Учені вважають, що більшість оповідей має під собою реальну основу, вони є закріпленою в легендах справжньою історією. Попри те, що немало сюжетів вступають між собою в логічну суперечність, вони об'єднані могутнім духовним змістом. Саме тому Біблію вважають книгою книг.

Біблія багата своєю жанровою розмаїтістю, яку формують космогонічні (про виникнення світу, Землі) та етіологічні (про походження явищ природи, суспільного життя) міфи, а також легенди, байки, казки. Епос представлений сюжетно-описовою оповіддю про богатиря Самсона; в історії Йосипа простежуються композиційно-стильові особливості роману, а події у книзі Рут подані у формі, наближеній до новели. Досить колоритні есе (художньо-публіцистичні твори), представлені у книзі Екклезіастовій. Міцно вкоренилися у свідомість людства приповідки, афоризми. Є в Біблії історичні хроніки, юридичні кодекси, зразки ораторського мистецтва, весільні пісні, інтимна лірика.

Біблія перекладена майже всіма мовами світу, сумарний ЇЇ тираж найбільший у світі. При посиланні на Біблію зазначають не сторінку, а книгу, розділ і вірш, наприклад: Еккл. 2, 5 (книга Екклезіастова, розділ 2, вірш 5).

На українську землю Біблія прийшла з Візантії. У Київській Русі вона (богослужбові тексти) поширювалася у перекладі старослов'янською мовою, здійсненому в IX ст. солунськими братами Кирилом та Мефодієм. У XII ст. було завершено переклад інших її частин.

Попри те, що в Україні було розвинуте книгодрукування, Біблію переписували до XIX ст. Таких книг існує кілька тисяч. Серед найвідоміших -- Остромирове Євангеліє, а також Реймське Євангеліє, привезене дочкою Ярослава Мудрого Анною в м. Реймс для вінчання з французьким королем Генріхом І. З друкованих перекладів першим в Україні було видано стараннями Івана Федорова «Львівський апостол» (1574). А «Острозьку Біблію» (1581) вважають першим церковнослов'янським перекладом.

Переклад Біблії українською мовою вперше був здійснений у другій половині XIX ст., що є заслугою Кирило-Мефодіївського братства. Над перекладом Біблії працювали Маркіян Шашкевич, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Максимович. Помітний доробок у цій царині Пантелеймона Куліша, якого І. Франко критикував за перекладацьку неточність, спричинену слабким знанням давньоєврейської мови, й Івана Пулюя, завдяки яким у 1880 р. вийшло «Святе Письмо Нового Завіту», у 1903 р. -- Старий Завіт, а роком пізніше -- вся Біблія. Через кілька десятків років до цієї роботи взявся Іван Огієнко (митрополит Іларіон), який у липні 1940 р. завершив її. Повністю Біблію українською мовою було видрукувано у 1962 р.

4. Хрест -- священний знак християн

Знак хреста був поширений серед різних народів ще з дохристиянських часів. У середині XIX ст. англійські археологи, проводячи розкопки одного з найбільших і найбагатших міст ассирійської держави Кальху, натрапили Християнство на кам'яний стовп із висіченим на ньому рельєфним зображенням ассирійського царя Шамші-Адада. Груди його прикрашав хрест на довгому ланцюгу. Цар-язичник носив точнісінько такий хрест, як віруючі християни. Але жив він задовго до християнства.

Наші далекі предки поклонялися хресту як символу вогню. Пристрій з двох перехрещених шматків дерева, за допомогою якого первісні люди добували вогонь, вважали священним, дві перехрещені лінії стали священним знаком. Люди вірили, що знак, який зображає вогонь, володіє надприродною силою. Так хрест став магічним божественним символом. Щоб відгородити себе від «злих духів», цей знак зображали на посуді, одязі, прикрасах. Тому часто на старовинних предметах епохи бронзового віку, починаючи від III тис. до н.е., можна побачити зображення хреста. Є він на предметах трипільської культури (III-- II тис. до н.е.). Навіть тоді, коли було винайдено інші способи добування вогню, багато народів вважали, що робити це слід тільки тертям. Слов'янські племена у день Івана Купала вогонь для святкових вогнищ добували також тертям. Вважалося, що дівчата й хлопці, перестрибуючи через палаюче вогнище, очищаються від «злих духів».

Католицькі місіонери, прибувши у XVII ст. на американський континент для проповідування християнської віри серед індіанців Південної та Центральної Америки, побачили кам'яний хрест на одному з місцевих храмів. Йому поклонялися як персоніфікації небесного і земного вогню. Давній мексиканський бог вогню Кецалькоатль теж зображений із хрестами в руках. На островах Полінезії, Нової Зеландії зображували хрест як магічний знак вогню, сили життя. Тубільці Нової Зеландії, наприклад, ставили на могилах хрести, як це робиться за християнською традицією.

З найдавніших часів знак хреста вшановували в Китаї та Індії. Зображення хреста зафіксовано й на грудях статуї Будди -- засновника буддизму, який виник за 600 років до християнства. Буддисти ще багато віків тому зображали цей знак на різних предметах, яким приписували чудодійні властивості. Він прикрашає буддійську святиню («відбитки ніг Будди»). Його вшанування в Індії було настільки поширене, що дехто з учених саме цю країну вважає батьківщиною хреста як священного символу.

Від первісних людей цей символ прийшов у релігії давніх держав. Головних єгипетських богів зображали з хрестом у руках. Величезними хрестами були розписані стіни гробниць. Владику підземного царства мертвих -- бога Осіріса, який, за віруваннями давніх єгиптян, вершив над померлими останній і страшний суд, теж зображували з хрестом.

У Давній Греції зображення хреста було на глеках, вазах, тацях, зброї, знаряддях праці. Навіть римського бога кохання Амура уявляли з хрестом на голові.

Отже, хрест як священний знак, що символізував вогонь, сонце, спасіння і вічне життя, значно давніший від християнської релігії. Перші християни навіть боролися з ним як із священним знаком язичників. Великим християнським символом він став пізніше, хоч серед теологів побутує думка, що вже перші прихильники християнства вважали хрест священним символом. Насправді християни вшановували хрест не завжди. Ранні християни навіть зневажали його, бо він нагадував їм знаряддя мученицької страти, яке застосовували в Римській імперії -- стовпи з перекладиною зверху, що мали вигляд букви «Т».

Християнство почало визнавати знак хреста як один із символів своєї релігії у III ст., вшановуючи його не як знаряддя страти, на якому загинув Христос, а як знак, що символізує образ Христа -- небесного спасителя.

У IV ст. язичники поступово почали переходити у нову віру, оскільки християнські символи й обряди були подібні до звичної їм символіки та обрядності давніх релігій. Багато їх продовжувало носити хрест, який раніше уособлював їхніх богів, а тепер Бога-спасителя.

Християни вшановують різні форми хреста: чотири-, шести-, восьмиконечні. Однак Т-подібний хрест ніколи не був предметом поклоніння. І в жодній з ранньохристиянських катакомб не було знайдено зображення Христа, розіп'ятого на хресті. Спочатку зображення його було символічним -- у вигляді агнця (ягнятка), пастиря, що несе вівцю на плечах. Пізніше з'явилося зображення Христа з хрестоподібним знаком на голові (саме так за давнім звичаєм зображували язичницькі божества). Згодом Христа почали зображувати людиною на тлі хреста. Спершу він був не розіп'ятим, а таким, що благословляє: руки опущені, голова прямо, очі відкриті, стоїть на землі або на Євангелії. І тільки у XII ст. Ісуса почали зображати розіп'ятим на хресті.

Так образ Христа, який страждає на хресті, став головним символом християнської релігії. У середні віки він був поширений у багатьох країнах. На перехрестях доріг і вулиць стояли каплички з розп'яттям, на стінах соборів і церков, будинків і замків, на знаменах, печатках і гербах -- всюди були розп'яття або хрест. Образ Христа вважається втіленням страждань усього людства, символом смиренності й терпіння, значущими для кожної людини, яка прагне заслужити потойбічне блаженство. Хресний шлях Ісуса Христа -- взірець життєвого шляху християнства. Кожен повинен терпляче нести свій хрест, як Христос, який ішов на місце смерті із знаряддям страти на плечах.

У давнину серед віруючих була поширена притча про людину, яка звернулася до Бога, нарікаючи, що на її долю незаслужено випав тяжкий хрест. Бог запропонував їй самій вибрати посильний. З безлічі хрестів людина вибрала той, який видався їй найлегшим, сказавши, що його згодна нести все життя. То був саме той хрест, який вона несла і який був їй призначений з появою на світ. Ця притча переконувала, що кожна людина повинна покірно нести призначений їй Богом хрест, тобто призначені їй випробування. В цьому -- суть християнської моралі, значення культу хреста.

Однак культ хреста цим не обмежується. Знак хреста продовжує бути магічним знаком. І в сучасному християнстві хресту поклоняються не тільки як символу страждань Ісуса, а й як символу спасіння, вічного життя. Віруючі носять хрест на шиї як священний знак-амулет, що оберігає від зла. В давнину селяни вішали коням і коровам на шию хрестики, щоб запобігти епідемії. На перехрестях доріг ставили хрест, щоб відганяв злих духів. У Норвегії перед Різдвом і Новим роком на дверях і вікнах малювали хрести, щоб у будинок не проникала нечиста сила.

Вважають, що звичай хрестити рот і говорити «на здоров'я» при чханні виник під час чуми в середньовічній Європі. Позіхання і чхання були її симптомами, тому люди намагалися відхреститися від злого духу чуми. В IV ст. Папа Римський Пелагій І наказав, щоб усі, хто чхає, обов'язково промовляли закляття «на здоров'я». У давніх євреїв був навіть дух чхання Аскарон. В Індії вважали, що душі виходять з тіла через ніздрі, і тому, хто чхав, бажали здоров'я, щоб душа не втекла.

Віра в силу хреста породжувала думки, що він може бути навіть засобом викриття злочинів. Магічні властивості хреста свідомо переносили і на деякі рослини, які своїм виглядом нагадували його. Існує повір'я, що лісова рослина петрів хрест дістається тільки щасливим людям, допомагає відшукати скарби, оберігає від нечистої сили. Усвідомлення магічного значення хреста зумовило звичай встановлювати їх на спорудах храмів. Ще давнішим є «хресне знамення». Цей жест походить з тих часів, коли людина, поклоняючись своєму божеству і виражаючи готовність принести себе в жертву, вказувала на різні частини свого тіла. Ритуальний жест при сотворенні «хреста» вимагає особливого положення пальців. Теологи пояснюють його вірою в триєдність Бога, який постає як Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий.

5. Утворення християнської церкви

Формування й розвиток християнської релігії, як відомо, відбувалися в общинах первісних християн, які пізніше злилися у християнську церкву. Християни вважають її божественним встановленням Ісуса Христа, який доручив владу над нею апостолові Петру, а той передав божественну благодать усьому духовенству.

На перших порах зв'язок між общинами був слабким, обмежуючись хіба що обміном проповідниками. Більш-менш структурно й організаційно окреслені організації християн почали виникати у процесі поширення їх релігії серед населення Іудеї, інших народів Римської імперії, їх діяльність зводилася до організації релігійних зібрань, спільних трапез. Кліру ще не було. Навіть Ісус Христос не мав духовного чину. Його вважали Учителем, Спасителем, Господом.

Кристалізація церковної структури розпочалася внаслідок діяльності апостола Павла, що започаткував процес формування професійного духовенства, яке, служачи вівтареві, «з вівтаря має частку». А з наверненням до християнства верхівки римського суспільства заможнішали християнські общини, міцнішали між ними зв'язки, зростав вплив духовенства. На етапі утвердження, поширення християнства в столиці імперії -- Римі активно розвивалися релігійні асоціації, колегії, братства, які спершу займалися здебільшого організацією поховань своїх одновірців, а згодом почали влаштовувати спільні свята, обіди тощо. Авторитет їх швидко зростав, уже в 251 р. у Римі налічувалося кілька тисяч християн.

Згодом у християнських общинах виділилися посадовці з постійними обов'язками: старійшини (пресвітери), вчителі (апостоли), єпископи, формувалося професійне духовенство (клір). Решту общинників називали мирянами.

Під опікою єпископів опинилося господарське життя общини, організація проповідницької діяльності, поглиблення віровчення, розвиток культу.

Наприкінці II ст. общини стали об'єднуватися в територіальні групи, які очолював старший єпископ (архієпископ). Саме тоді виникла церква, яка стала опікуватися общинами незначної території, а помісні церкви переймалися справами територіальних об'єднань общин. Очолювали помісну церкву єпископ, архієпископ. Митрополит очолював церкву в межах держави. У цей час увійшов в обіг термін «патріарх», що засвідчує про претензії на світовий масштаб поширення християнської релігії.

Усе це спричинило занепад харизматичної общини, проповідник, учитель якої обов'язково мусив володіти хариз-матичним даром (учив, зцілював хворих, пророкував). її замінила єпископальна церква, очолювана спеціально посвяченими в сан особами, відбулася централізація церковного життя, що засвідчило й відповідний рівень організації церковної структури.

6. Розкол у християнстві

Ще від свого зародження християнство не було ідеологічно та організаційно монолітним. Певні культові особливості в різних общинах були зумовлені передусім їх дохристиянськими традиціями. І все-таки тривалий час воно зберігало цілісність завдяки тому, що існувало й розвивалося в межах жорстко централізованої Римської імперії.

Але відцентрові політичні процеси, що розривали Римську імперію, певною мірою позначилися і на релігійному житті. Вони призвели до того, що у 1054 р. християнська церква розкололася на дві частини -- Східну, з центром у Візантії, яку в 330 р. імператор Костянтин зробив столицею своєї держави, назвавши її Константинополем (у 1453 р. був завойований турками), і Західну з центром у Римі, яка в 476 р. припинила своє існування, не витримавши внутрішніх соціальних потрясінь (повстань рабів) й ударів варварських (чужоземних) племен.

Наявність серед єдиновірного населення двох політичних центрів спричинила те, що в лоні християнської церкви на заході та сході почали формуватися різні традиції. Крім того, після перенесення столиці до Константинополя різко почав зростати його авторитет як політичного та релігійного центру. Константинопольський патріарх був наділений титулом «вселенський» як патріарх усієї імперії, до нього значно частіше почали звертатися духовенство, миряни за заступництвом перед імператором. Усе це живило намагання константинопольських патріархів добитися автокефалії -- незалежності від Риму.

Явно не мали наміру миритися з таким розвитком подій римські єпископи, вважаючи Рим колискою християнства, найсвятішим місцем світу, посилаючись на те, що сам апостол Петро заснував римську общину, був її першим єпископом, а до її розвитку багато зусиль доклав апостол Павло. Тому на початку XI ст. між Візантією та Римом почалася боротьба за першість у християнському світі. Римські єпископи відкрито стали претендувати на особливий статус, який возвисив би їх над єпископами інших патріархатів. Крім того, почалось суперництво, пов'язане з авторитетністю глав Західної та Східної церков. На межі III--IV ст. серед єпископів Західної церкви став поширюватися титул «папа» (отець), а в VI ст. цим титулом стали наділяти їх главу, який був «єпископом усіх єпископів», тобто очолював усе християнство. Зверхність Константинопольського патріарха папство заперечувало, наполягаючи на тому, що домінувати у християнстві повинна Західна церква.

Між церквами виникли й богословські суперечки: східна дотримувалася Нікейського символу віри, згідно з яким Святий Дух походить тільки від Бога-Отця. Західна стверджувала, що походить він і від Бога-Сина (принцип «філіокве» -- і від Сина). Східна церква не визнавала і причащання прісним хлібом, посту в суботу, заперечувала целібат (безшлюбність) священнослужителів та ін.

Були суперечності й щодо територіальної сфери впливу обох церков.

У середині XI ст. ця боротьба переросла в гострий конфлікт, який завершився тим, що посланець Папи Льва IX кардинал Гумберт 16 липня 1054 р. піддав анафемі візантійського патріарха Михаїла Керуларія. У відповідь собор візантійських єпископів оголосив анафему папським посланцям, звинуватив Рим у тому, що він перекрутив Символ віри, коли прийняв постанову Вахенського собору (809 р.) про філіокве.

Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церкву, яка пізніше стала зватися католицькою (грец. каіЬоіікоб -- загальний, вселенський) і Східну (Константинопольську), що стала іменуватися згодом православною (лат. -- ортодоксальний).

Розкол (схизма -- грец. сЬізта) у християнстві був породжений ще й різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності в церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католицизму відокремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм і протестантизм.

Багато священнослужителів і мирян вважають ці розколи історичною недоречністю. Саме на цих засадах виник на початку XX ст. екуменічний рух (грец. оікитепе -- заселена земля, світ), метою якого є об'єднання християнських церков, він має багато своїх прихильників серед протестантів, православних, католиків. У 1995 р. підтримав його і Папа Іоанн Павло II. Екуменізм є метою діяльності Всесвітньої Ради Церков, штаб-квартира якої знаходиться в Женеві (Швейцарія). До її складу входить понад 320 християнських об'єднань.

Водночас існують потужні антиекуміністичні традиції (Руська православна церква).

7. Особливості календаря християнських свят

Загалом календар християнських свят пов'язаний з християнським літочисленням, яке бере свій початок від народження Христа, дату якого приблизно 525 р. обчислив римський чернець Діонісій Малий. Воно запроваджене більшістю європейських країн у XVI ст. замість літочислення від «створення світу».

Християнське літочислення здійснювалося тривалий час за юліанським календарем (старий стиль). Він був запроваджений у 46 р. до н.е. римським полководцем, державним діячем Юлієм Цезарем, а в 325 р. затверджений на Нікейському соборі. В основу його було покладено сонячний рік тривалістю 365,25 доби, тому кожного четвертого (високосного) року в лютому слід додавати 29-й день. Таке літочислення виявилося не зовсім точним, бо Земля обертається навколо осі на 11 хв. 14 с. менше, ніж за 365,25 доби. Впродовж століть така різниця в астрономічному часі становила до 10 діб. З огляду на це Папа Римський Григорій ХІП наказав скоригувати календарне числення на 10 днів наперед. А для компенсації майбутніх відхилень кожний сотий рік, навіть якщо він і високосний, повинен мати 365 днів. Тому кожних 100 років Юліанський календар відстає від Григоріанського на 1 день. Натепер їх набігло 13.

Більшість православних церков календарі свят складає за юліанським календарем, католики -- за григоріанським. Дотепер дискутується проблема єдиного календаря.

8. Християнське віровчення

Основні догмати -- положення християнського віровчення, які складалися протягом багатьох століть, сформульовані у Біблії та постановах християнських вселенських соборів. їхня сутність викладена у 12 пунктах Символу віри, прийнятого на Нікейському (325 р.) та Антіохійському (381 р.) Вселенських соборах.

Символ віри -- стислий виклад головних догматів релігійного напряму Церкви, які обов'язково повинні визнаватися віруючими.

Згідно з Символом віри християни повинні вірити в єдиного Бога, який виступає у трьох особах (Свята Трійця): Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого. Бог-Отець є творцем світу видимого (природа та людина) і невидимого (ангели). Богом-Сином є Ісус Христос. Бог-Дух Святий походить від Бога-Отця, у католицизмі -- й від Бога-Сина. Християнська «трійця» має в собі елементи політеїзму.

Найважливіше положення християнства -- догмат боговтілення, згідно з яким Ісус Христос, будучи Богом, став людиною, народившись від Діви Марії. Цей догмат покликаний надати всім євангельським повчанням статусу «божественних істин», представити християнство як «боговстановлену релігію».

Значну роль відведено догмату спокутування, згідно з яким своїми стражданнями і смертю на хресті Ісус Христос приніс себе у жертву Богу-Отцю за гріхи людей

спокутував їх. Цим він відкрив людству шлях до спасіння від влади гріха». Одне з центральних місць посідає догмат воскресіння Ісуса Христа, яке проголошується запорукою майбутнього загального воскресіння всіх людей. Догмат вознесіння зобов'язує християн вірити, що після свого воскресіння Ісус Христос тілесно вознісся на небо -- до Бога-Отця, підкресливши цим нікчемність земного буття порівняно з вічністю, яка чекає на людину в потойбічному світі.

Подібними є й інші положення християнства, багато з яких інтерпретують дохристиянські вірування, запозичені з давніх східних релігій. Серед них -- віра в безсмертя душі, уявлення про потойбічні пекло та рай, ідея небесного вшанування та богоугодного життя на землі тощо.

Символ віри зобов'язує вірувати в «єдину святу соборну та апостольську церкву», визнавати необхідність хрещення, покладати надію на майбутнє воскресіння мертвих, настання після цього вічного блаженства для праведників та вічних мук для грішників. Ці ідеї не є породженням християнства, а запозичені від дохристиянських вірувань і пристосовані до культу Ісуса Христа.

Основи віровчення становлять такі настанови Біблії:

Десять заповідей Божих:

1. Я Господь Бог твій, не будеш мати інших богів, крім Мене.

2. Не роби собі ідола або чогось подібного до того, що на небі вгорі, або на землі долі, або у водах під землею, і не вклоняйся їм, і не служи їм.

3. Не взивай даремно імені Господа Бога твого.

4. Пам'ятай день святий святкувати: шість днів працюй і роби в них усі діла свої, а день сьомий -- свято Господу Богу твоєму.

5. Шануй отця свого і матір свою, -- добре тобі буде і довго житимеш на землі.

6. Не вбий.

7. Не перелюбствуй.

8. Не кради.

9. Не свідчи ложно на свого ближнього.

10. Не жадай жони приятеля свого, не жадай дому ближнього свого, ані поля його, ані слуги його, ані вола його, ані осла його, ані всякої скотини його, ні чогось іншого, що є в ближнього твого.

Дві головні заповіді Божі:

1. Возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всею мислію твоєю.

2. Возлюби ближнього твого, як самого себе (Мт. 22, 37, 39).

Обов'язки християнина:

1. Неділі і свята святкувати.

2. У неділю і свята відвідувати церкву і побожно брати участь у службі Божій та інших церковних богослужіннях.

3. Установлених святою Церквою постів додержувати.

4. Принаймні один раз на рік, у св. Великий піст, сповідатися і причащатися св. Тайн.

5. Весілля в заборонений св. Церквою час не справляти.

Сім святих таїнств, які визначають повноту і досконалість благодаті Божої:

1. Хрещення.

2. Миропомазання.

3. Сповідь.

4. Євхаристія.

5. Священство.

6. Шлюб.

7. Єлеосвячення.

Основи віри, які кожний християнин повинен знати і в них вірувати:

1. Є один Бог, Який з любові Своєї все створив і всім керує.

2. Бог є справедливий Суддя, що за добро нагороджує, а за зло карає.

3. Бог -- Один, у трьох Особах: Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий, або Пресвята Трійця.

4. Син Божий став чоловіком, страждав, вмер на хресті і воскрес для нашого спасіння.

5. Господь Ісус Христос заснував Єдину Соборну і Апостольську Церкву, в якій здійснюється спасіння людини.

7. Благодать Божа конче потрібна для нашого спасіння.

8. Є вічне життя і воскресіння мертвих.

Плоди Духа Святого:

1. Любов.

2. Радість.

3. Мир.

4. Довготерпіння.

5. Благодать.

6. Милосердя.

7. Віра.

8. Смиренність.

9. Стриманість.

Три головні християнські чесноти:

1. Віра.

2. Надія.

3. Любов.

Сім дарів Духа Святого, якими духовно квітне і благо-прикрашається церква Христова:

1. Дух страху Божого (синівське благоговіння перед Богом).

2. Дух пізнання (дар пророчий і пастирський).

3. Дух сили (дар сили духовної, кріпость душі і сила волі).

4. Дух поради (дар духовного водительства, наставництва).

5. Дух розуміння (чуйність душі до всього доброго й святого).

6. Дух мудрості (уміння жити за заповідями Божими).

7. Дух Господній (дар благочестя й праведності). Дари Духа Святого належить здобувати молитвою, вірою та добрими ділами.

Гріхи смертні з протилежними їм чеснотами:

1. Гордість -- Смиренність.

2. Захланність -- Щедрість.

3. Нечистота -- Чистота.

4. Заздрість -- Доброзичливість.

5. Нестриманість -- Поміркованість.

6. Гнів -- Лагідність.

7. Лінивство -- Працелюбність.

Блаженства Євангельські:

1. Блаженні вбогії духом, бо їхнім є Царство Небесне.

2. Блаженні ті, хто плаче, бо вони втішаться.

3. Блаженні тихії, бо вони залишать слід на землі.

4. Блаженні голоднії й спраглі справедливості, бо вони вдовольняться.

5. Блаженні милостивії, бо вони помилувані будуть.

6. Блаженні чистії серцем, бо вони Бога бачитимуть.

7. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться.

8. Блаженні переслідувані за праведність, бо їхнім є Царство Небесне.

9. Блаженні, коли ганьбитимуть вас і проганятимуть, і наговорюватимуть всяке лихе слово на вас Мене ради.

Усі вони загалом формують систему принципів богоугодного життя віруючої людини, будучи водночас і важливими соціальними, моральними регуляторами.

Християнський культ

Одночасно із становленням віровчення відбувався процес формування християнського культу -- сукупності таїнств, ритуалів, свят, звичаїв, обрядів. Релігійні свята і обряди походять від первісних вірувань та магічних дій. Безсилі перед могутньою природою первісні люди, намагаючись забезпечити собі успішне полювання або рибальство, приплід тварин або врожай, розраховували вплинути колективними обрядами, діями на надприродне. Так поступово склався календар свят і обрядів. Усі вони мають спільну функцію -- зміцнюють віру в надприродне, безсмертя душі, загробне життя. Вони є важливим елементом релігійного культу.

9. Християнські таїнства

Найважливіші елементи християнської обрядовості називають таїнствами.

Таїнства -- обрядові дії в християнстві, через які, за вченням церкви, віруючим передається Божа благодать.

Вони є своєрідними видимими ознаками, які передають віруючим невидиму благодать Божу. Вважається, що встановлені вони Ісусом Христом для забезпечення зв'язку між Богом і людьми. Тому передбачають особливу настроєність віруючого, дотримання відповідного ритуалу.

Таїнства можуть бути одноразовими -- прийматися людиною тільки раз у житті (таїнства хрещення, миропомазання, священства) і багаторазовими -- прийматися людиною більше одного разу в житті (таїнства євхаристії, сповіді, шлюбу, єлеопомазання); обов'язковими -- неминучими для кожного християнина (хрещення, миропомазання, євхаристія, сповідь, єлеопомазання) і необов'язковими (шлюб, священство).

У християнський культ таїнства запроваджувалися не відразу, першими були сприйняті хрещення і причастя. Більшість протестантських течій з усіх таїнств здійснює лише хрещення і причастя.

Хрещення. Це таїнство означає прилучення людини до християнства зануренням у воду або окропленням. Здійснюється священнослужителем. Слово «хрещений» рівнозначне слову «християнин». Обряд хрещення символізує звільнення хрещеного від злісного впливу Диявола. В його основі -- ідеї про злу силу непокірного Богові Диявола і про «первородний гріх», від якого слід очищатися окропленням водою. Обряд окроплення водою як магічна дія виник дуже давно. Багато народів вважали, що вода має здатність відганяти від людини «нечисту силу», тому ще до виникнення християнства існував звичай окроплювати немовля водою і при зануренні в неї давати йому ім'я. Раннє християнство не знало обряду хрещення. Він впроваджувався поступово, і тільки рішеннями перших вселенських соборів (IV ст. н.е.) хрещення було оголошене обов'язковим.

Форма обряду в різних християнських церквах різноманітна: католики обливають свяченою водою, протестанти -- окроплюють або занурюють у воду. У православній церкві обряд хрещення здійснюють над немовлям, якого в перші дні після народження приносять до церкви, де священик тричі занурює його у «святу» воду. Цією дією він наче змиває «первородний гріх», успадкований дитиною від «прабатьків людства», і відкриває перед нею шлях до спасіння.

Причастя (євхаристія). Воно символізує співучасть віруючого в таємній вечері господній. Формальним його виявом є частування віруючих, здебільшого після сповіді, хлібом та вином, які символізують тіло і кров Христа. Причащаючись, віруючий приймає «подячну жертву» і прилучається до божественного єства». Православні причащаються квасним хлібом, бо прісний вживали тільки на Пасху. Католики з огляду на те, що Христос роздавав своїм апостолам під час таємної вечері прісний хліб, причащаються саме ним. Тих, хто причастився, вважають «спів-тілесниками Ісуса Христа». У деяких протестантських церквах і сектах (адвентисти, меноніти, п'ятдесятники, євангельські християни-баптисти) специфічною формою причастя є хлібопереломлення -- розламування і роздавання хліба (символу зраненого, замученого тіла Христового) і причащання вином. Але, на відміну від православ'я та католицизму, причастя у них вважається не таїнством, а обрядом, що символізує духовну єдність віруючих у їхній вірі в друге пришестя Христа.