Релігійний чинник тероризму

В останні 30 років світова спільнота постійно зустрічається з таким широкомасштабним явищем, як релігійний екстремізм та його най хворобливішою формою - тероризмом. Причому у світлі останніх подій на Північному Кавказі, в Афганістані, Туреччині, Іраку, Ізраїлі, Єгипті релігійний екстремізм та тероризм пов'язують з ісламом.

Ісламський тероризм є формою політичної боротьби, основаної на фанатичній вірі, при якій максимально спрощена система координат «друг-ворог» позбавлена будь-яких державних і політичних начал. Він взиває до древнього інстинкту помсти і призводить до психологічної атаки на населення заради впливу через ЗМІ, окремих громадян на уряди країн та досягнення раціональних політичних цілей [10, 5].

Коріння ісламського фанатизму, а відтак, тероризму лежить у вкрай низькому рівні життя, який змушує мусульманина йти на самопожертву. Його освіта та культура не дозволяють усвідомити пагубність скоєного. До того ж відхід до Аллаха у вічність - це благо, честь, шлях до самоутвердження чисельних рідних і близьких. Ісламісти на ґрунті релігійного фанатизму вдаються до тероризму більш агресивно, ніж, скажімо, політичні терористи в Іспанії, Ірландії, оскільки користуються більшою підтримкою простого люду та громадськості.

В основі ісламського тероризму лежить нетерпимість до інших релігій та до будь-яких відхилень в ісламі. Релігійна нетерпимість - це вороже неприйняття людьми інших підходів і форм, звичаїв і обрядів, різне розуміння одних і тих же життєвих істин. Нетерпимість схильна переростати у фанатизм, тобто шалене, доведене до крайностей служіння власній вірі за рахунок ворожого ставлення до іновірців. Грабежі і розбій, інші форми недержавного насильства, зокрема, вбивства - все те, що у відносинах між одновірцями засуджувалось і каралось як злочини, - діставало релігійне виправдання і навіть прославлялось, коли застосовувалось до іновірців [3, 19].

Головна причина релігійної нетерпимості в ісламі - боротьба за владу, в якій релігія використовується як привід. Ісламські екстремісти у використанні терористичних актів вбачають найбільш ефективний спосіб для тиску на владу в своїх державах. При цьому вони одержують серйозну підтримку з-за кордону. Тому часто видають себе за борців за незалежність, і цим пробують виправдати, узаконити свої дії [6, 286-289].

Мусульмани-фанатики нерідко діють під гаслами націоналізму, сепаратизму, соціального популізму. Вони здатні консолідувати інших на загальній платформі, освятити несправедливу справу авторитетом великої релігії. Звідси витікає схильність ісламістів до різного роду альянсів, спрямованих на внутрішню дестабілізацію та міжнародні конфлікти. Світовий досвід показує, що навіть в умовах розвиненої демократії чинне законодавство не може бути надто ліберальним, аби не привертати мусульманських радикалів. Наприклад, у Британії, Франції, Німеччині, де проживає чимало мусульман, саме надто ліберальні демократичні закони і традиції є сприятливим підґрунтям для боротьби місцевих ісламських екстремістів із західними цінностями цивілізації. Звідси витікає необхідність боротьби за «уми» кожного нового члена суспільства, твердості і принциповості чинного законодавства у захисті прав і свобод всього іншого населення.

Оскільки «схід - справа дійсно тонка», адаптація мусульман у європейську цивілізацію вимагає поступовості та еволюційних, а не революційних підходів. Це і зрозуміло: створюючи людину на землі, Всевишній сам низпослав закони, встановив норми, які охоплюють та регулюють всі сторони життя - духовну, моральну, економічну, соціальну, правову та ін. Тому усі земні закони мають виходити із Законів Божих. Інакше вони сприятимуть виникненню конфліктів та війн. І тоді ці закони втрачають своє значення, перестають діяти. При цьому раб Божий - людина, залишається на землі без духовності і моралі [7, 153]. Хоча міра нетерпимості є у кожній релігії, в ісламі ця нетерпимість чи не найбільша. Саме вона є моральною та соціально-політичною складовою багатьох негативних проявів у поведінці мусульман. Можливо, що дається взнаки і їх південний темперамент. Це теж немаловажний фактор у мотивації до дії.

Коріння найбільшої нетерпимості в ісламі вбачаються в тому, що:

- іслам, як релігія виник на межі VI-VII ст.. в період надзвичайно гострої соціальної та політичної боротьби, в умовах загострення протистояння двох імперій - Візантії та Ірану. В цих обставинах іслам об'єктивно не міг бути терпимим. Нетерпимість ісламу є своєрідною формою ідеологічної боротьби за виживання [1, 379];

- в Корані - священній книзі мусульман, який в історії людства займає місце поряд з Біблією християн, принцип монотеїзму проведений більш послідовно, ніж в інших релігіях. А тому догмати цієї віри більш категоричні. Мухаммед - пророк Аллаха, на відміну від Ісуса Христа, не лише своєю проповіддю, але й силою зброї домігся утвердження своєї віри серед найближчого оточення. У 630 р. Мухам мед повернувся в Мекку переможцем, після чого місто стало центром ісламу - релігії арабського світу. Якраз в цей час і зародилась ідея війни мусульман з невірними та почалась ера арабських завоювань. Вони прийняли форму релігійної війни - джихаду («зусилля») або газавату (так були названі походи Мухаммеда проти Мекки);

- іслам не тільки вимагає від своїх послідовників віри в свої догмати, а й пропонує їм досить стійкі принципи і правила поведінки, дотримання яких вважається богоугодною справою. Сукупність цих норм отримала назву «Шаріат» (з ар. - «вірний шлях до мети»). Шаріат включає культові правила і правові та етичні настанови ісламу, виконання яких є обов'язковим для всіх мусульман. Шаріат не має собі аналогу в інших релігійних системах. На відміну від інших релігій, в ісламі основні вимоги релігійного культу були включені в систем шаріату. Відтак, культ був піднесений до рангу закону, невизнання якого розглядається не лише як морально-релігійне порушення (гріх), але й як правове порушення (злочин) [1, 381-384];

- західна цивілізація, як більш сильна, поступово, але впевнено проникає у мусульманський світ, пронизуючи усі сфери місцевого суспільного життя. Ісламістські радикали у властивому для себе стилі противляться цьому процесу.

Таким чином, ісламський світ в силу суспільно-політичних та соціально-економічних чинників в сучасних історичних умовах є чи не основним джерелом ідеології тероризму. На практиці він розгортається в таких масштабах, що складається враження про початок третьої світової війни.

Разом з тим, розглядаючи нетерпимість в ісламі як джерело формування ідеології тероризму, слід зазначити, що все-таки, іслам як релігія, не є агресивним сам по собі. Міф про його войовничість надуманий спеціально, або від незнання. Найбільшим нещастям багатьох мусульман є їх невігластво щодо суті своєї віри та її користолюбне використання [7, 154].

Тому він вигідний і власне екстремістським угрупуванням, і противникам ісламу, які вміло використовують ісламський фактор. Насправді ж , в Корані сказано, що людина не повинна робити шкоду іншій людині; що захист батьківщини - священний обов'язок правовірних мусульман; в той же час там немає жодного слова про джихад, як про війну в тому сенсі, як про це сьогодні говорять терористи.

Іслам як світова релігія з його пропагандою добра, гостинності, поваги до дітей та жінок, глибокої шани старших не може вчити злу, яким є фанатизм. Так само як буддизм, християнство, більшість національних релігій. Коран зазначає, що джихад є священним обов'язком лише тоді, коли на мусульманську общину хтось нападає. Навіть в тилу ворога забороняється вбивати жінок і дітей. Отже маємо справу з типовою оборонною доктриною.

Існує і цілком інше алегоричне трактування джихаду - як духовної боротьби людини з самим собою, з власним гріхом [5, 268]. Так що зло у світі виникає не від релігії, а від людей, які відходять від її ідеалів, використовують їх для досягнення своїх корисних цілей. Конфлікти, війни породжуються політичними міжусобицями, економічними протиріччями, недоліками у вихованні підростаючих поколінь.

Мусимо визнати, що не лише іслам, а й усі інші релігії прагнуть охопити своїм впливом максимально більший світ, що не має релігій, які б не ділили людей на «своїх» і «чужих». До речі, віруючих ісламу називають мусульманами, тобто правовірними. А православну церкву у світі часто називають ортодоксальною, що теж перекладається як правовірна…

Войовничі риси у вченні ісламу, безумовно, існують, але вони утворились історично і не є головною його характеристикою. Іслам - це одна з великих світових релігій, це складний світ неповторної і часто незрозумілої європейцям-християнам культури, філософії, дивного для нас життєвого укладу, своєрідного світосприйняття [5, 263-264].

Зважаючи на те, що ісламський фундаменталізм - політичне явище і не має прямого відношення до ідейних витоків ісламу, його не можна ототожнювати і з цінностями та принципами шаріату. Ми не повинні бачити в шаріаті лише насилля, мракобісся, жорстокість. Шаріат є досягненням правової культури свого часу, пройшов значний шлях трансформації і, якщо його правила стали традицією для сотень мільйонів людей, з цим потрібно рахуватись [8, 21]. Інакше можна скотитись до фанатизму щодо ісламу та шаріату зі знаком мінус і вже самим проявляти нетерпимість, ображати почуття істинних мусульман.

Так чи інакше, маємо проводити різницю між масовою релігійною традицією ісламу, що вимагає дотримання віровчення і законів шаріату, та власне ісламізмом, який трактує Коран не лише як настанову поширювати іслам, але і як політичну мету для досягнення якої можна вдаватися до насилля у найжорстокіших формах. Це найбільш ортодоксальне крило цієї релігії. Неприйняття всього іншого в ній - прямий шлях до екстремізму та тероризму. Тому мусимо вчитись чітко відрізняти віру мільйонів від порівняно невеликої кількості ідеологічно і морально-психологічно скособочених фанатиків-терористів.

Висновки