Свобода совісті та проблеми світоглядного виховання

9

Свобода совісті та проблеми світоглядного виховання

ЗМІСТ

• 1. Свобода совісті та її суть 6
• 2. Процес формування прав і свобод людини 9
• 3. Релігія в долі українського народу 10
• 4. Історія розвитку свободи віросповідання 13
• Висновок 17
• Використана література 19

Вступ

Дана тема була обрана мною у зв'язку із тим, що, на мою думку, свобода совіті та світоглядне виховання неаби як актуальне для нашого суспільста, в нелегкий час політичних протистоянь, коли люди зневірюються в будь-чому, а також часткової необізнаності суспільства в сфері релігійних вірувань.

У розуміння совісті вкладається відчуття людиною внутрішньої відповідальності перед собою за свої вчинки, їх оцінка з певних моральних позицій, внутрішній самоконтроль щодо виконання своїх обов'язків перед суспільством та іншими людьми, здатність до морального самовдосконалення. Вона менш за все спирається на примус з боку суспільства та держави, на застосування норм права. Дія совісті виходить з того, що людина, маючи почуття і розум, має також і свободу вибору в своїх думках і вчинках, тобто людина має певну свободу в моралі.

Свобода в моралі, як і будь-яка інша свобода, не може бути абсолютною та необмеженою. Це означає, що людина не може ні за яких умов бути цілком вільною від відповідальності за свої думки та вчинки, адже вона існує в суспільстві разом з іншими людьми, в яких є свої інтереси та права. Отже, свобода має певні межі, зумовлені існуванням інших людей і суспільства. В різні історичні епохи, у різних народів існували колись та існують зараз різні варіанти прав і обов'язків людини. Ця різниця зумовлена соціальними, етничними, історичними, географічними та іншими незліченними умовами. Зараз людство дійшло висновку, що серед всіх прав і свобод людини центральне місце належить правам і обов'язкам в галузі світогляду кожної окремої людини. Адже світогляд - це духовна основа особи людини і в той же час суб'єктивна основа мотивів людської діяльності.

Протягом віків права і свободи людини в галузі світогляду оголошувалися, обмежувалися і регулювалися в моральних поняттях добра і зла, в релігійних канонах гріха і благочесття, в низці юридично-правових документів, а також в педагогічних та побутових рекомендаціях.

Оскільки релігійні відносини -- складовий елемент суспільних відносин, суб'єктами яких є релігійне та нерелігійне населення, держава зобов'язана законодавче регулювати їх.

1. Свобода совісті та її суть

Свобода совісті -- право громадян сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, відправляти релігійні культи або дотримуватися атеїстичного світогляду.

Свобода совісті є найширшою свободою думки про світ, свободою людини по-своєму розуміти його. Людина може обирати собі той світогляд, який вважає правиль ним. Тому свобода совісті є цілковитою свободою світо гляду. В широкому розумінні поняття "свобода" передба чає свободу особистості, її діяльності як усвідомленої не обхідності, а також її духовну свободу. Вона є своєрідним комплексом гарантій, які забезпечують людині право і можливість чітко формулювати свої моральні принципи, визначати обов'язки, здійснювати моральний самоконт роль і моральну самооцінку.

Релігієзнавча сутність свободи совісті реалізується че рез поняття "свобода релігії", "свобода віросповідання", "свобода в релігії", "толерантність". Важливе значення в цьому контексті має і саме поняття "совість".

Совість -- здатність особистості формулювати свої мо ральні обов'язки, вимагати від себе їх повного виконан ня, здійснювати моральний самоконтроль і самооцінку своїх думок і вчинків.

У розуміння совісті вкладається відчуття людиною внутрішньої відповідальності перед собою за свої вчинки, їх оцінка з певних моральних позицій, внутрішній само контроль щодо виконання своїх обов'язків перед суспільством та іншими людьми, здатність до морального самовдосконалення. Вона менш за все спирається на примус з боку суспільства та держави, на застосування норм права. Дія совісті виходить з того, що людина, маючи по чуття і розум, має також і свободу вибору в своїх думках і вчинках, тобто людина має певну свободу в моралі.

Свобода в моралі, як і будь-яка інша свобода, не може бути абсолютною та необмеженою. Це означає, що люди на не може ні за яких умов бути цілком вільною від відповідальності за свої думки та вчинки, адже вона існує в суспільстві разом з іншими людьми, в яких є свої інте реси та права. Отже, свобода має певні межі, зумовлені існуванням інших людей і суспільства.

Держава може обмежити, регламентувати право на свободу совісті. Звужуючи або розширюючи межі цього права, вона регулює лише межі суспільних можливостей зовнішнього вияву свободи совісті -- публічних дій індивіда в духовній сфері, проте неспроможна надати або забрати свободу совісті індивіда.

Свобода совісті як релігієзнавча, правова категорія певною мірою розкриває свою сутність через поняття "свобода релігії", яке містить усі аспекти свободи совісті, самовизначення особистості у сфері релігійного світогля ду, релігійних ціннісних орієнтацій, а також зовнішнє са мовираження на їх основі.

Свобода релігії -- правові, суспільно-політичні, еко номічні можливості й гарантії для вільного самовизначен ня та самореалізації особистості, незалежного функці онування релігійних організацій та їх інститутів.

Поняття "свобода совісті" й "свобода релігії" взаємо пов'язані, але не тотожні. Якщо перше охоплює широку сферу духовного, світоглядного буття людини, в якій вона самовизначається і само реалізується, то друге постає як свобода вибору і самоствердження індивіда лише в системі релігійних координат.

Як один з аспектів структурних елементів свободи совісті, свобода релігії реалізує себе через свободу віро сповідання та свободу церкви.

Свобода віросповідання -- законодавче гарантоване право особистості вільно, без зовнішнього примусу оби рати, сповідувати будь-яку релігію, задовольняти свої релігійні потреби, здійснювати інші культові дії відповідно до своєї релігійної орієнтації.

Вона передбачає рівність віруючих усіх конфесій перед законом, відсутність дискримінації за релігійним принци пом. Свобода віросповідання дає право не лише обирати будь-яку релігію, але й не обирати жодної. Тобто право ви бору передбачає і право відмови від вибору.

Свобода релігії має внутрішній і зовнішній аспекти ви яву -- свободу вибору певного релігійного світогляду та публічне сповідування релігії. Для віруючої людини важ ливе значення має "зовнішнє сповідування віри", яке, на приклад, християнство вважає суттєвою ознакою христи янської совісті й розглядає його як необхідну умову пере бування у християнстві, твердячи, що справжня релігійна совість не може існувати потаємно, а повинна виявляти себе зовні. Воно навіть оголошувало єретиками тих при хильників християнства, які заперечували необхідність зовнішнього вияву своїх релігійних переконань, вважаючи достатньою лише внутрішню (у совісті) належність до християнства.

Ще одним важливим чинником реалізації свободи совісті, свободи релігії є свобода в релігії.

Свобода в релігії -- межі свободи, в яких, згідно з віросповіданням, може реалізовуватися ініціатива та са модіяльність віруючих щодо тлумачення головних поло жень віровчення, відправлення культів.

Вона є одним з аспектів свободи совісті, виражається здебільшого через свободу думки щодо релігійних ціннос тей, норм, установок тощо. Реалізація її нерідко є проблематичною й розцінюється як єресь.

Реалізація принципу свободи совісті тісної пов'язана з дотриманням гарантій не лише свободи релігії,) свободи в релігії, а й свободи церкви.

Свобода церкви -- законодавче закріплене й гарантова-1 не державою право на вільну діяльність церкви та інших релігійних організацій в межах їх функціонального призначення, організаційно-управлінських потреб.

Це поняття відображає ступінь автономності церкви, незалежності від втручання держави в її внутрішні справи тощо.

Поняття "свобода церкви" передбачає свободу створення, управління, функціонування релігійних ор ганізацій, їх господарської, фінансової діяльності тощо. Законодавче врегулювання свободи церкви в Україні, як і релігійної свободи загалом, узгоджується з вимогами і! нормами міжнародного права, відображеними, зокрема, у 2-й і 5-й статтях Декларації ООН про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії й переко нань від 25 листопада 1998 p., у 16--18-х статтях Підсумкового документу Віденської зустрічі представників дер жав -- учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі у 1989 р.

Основні принципи конституційної гарантії свободи совісті:

- Рівноправ'я громадян незалежно від релігії;

- Відокремлення церкви та релігійних організацій від держави;

- Відокремлення школи від церкви;

- Рівність релігійних організацій перед законом.

2. Процес формування прав і свобод людини

Ще понад 23 століття тому назад великий грецький вчений і філософ Арістотель відзначав, що людина - “зоон політікон” (тварина суспільна), а тому вона в якості людини в своїй поведінці керується не інстинктами, а суспільною думкою. В ідеалі, суспільна думка для людини, як такої, має бути тим, чим для тварини є інстинкти.

Але окрім ознак суспільних людині притаманні також ознаки вільної істоти - особи, що діє за своїм власним вибором. Для узгодження інтересів суспільства з інтересами особи протягом віків виробилися правила взаємовідносин між ними. Ці правила мають спочатку моральну, а потім - і правову силу. Таким чином формувалась фіксована система взаємних прав (свобод) та обов'язків людини і суспільства.

В різні історичні епохи, у різних народів існували колись та існують зараз різні варіанти прав і обов'язків людини. Ця різниця зумовлена соціальними, етничними, історичними, географічними та іншими незліченними умовами. Зараз людство дійшло висновку, що серед всіх прав і свобод людини центральне місце належить правам і обов'язкам в галузі світогляду кожної окремої людини. Адже світогляд - це духовна основа особи людини і в той же час суб'єктивна основа мотивів людської діяльності. З цієї точки зору світогляд - це найбільш суттєва ознака особи людини. Який світогляд - така і людина в її соціальному та особистому вимірі. Процес становлення світогляду - це процес становлення самої особи людини. Насильство в галузі світогляду - це насильство не в якійсь частковій сфері вияву людини, а насильство над людиною взагалі.

Протягом віків права і свободи людини в галузі світогляду оголошувалися, обмежувалися і регулювалися в моральних поняттях добра і зла, в релігійних канонах гріха і благочесття, в низці юридично-правових документів, а також в педагогічних та побутових рекомендаціях. Центральне місце серед цих прав і свобод завжди займали права і свободи стосовно релігії. Це зумовлено тим, що релігія була і до цього часу залишається найбільш масовим світоглядом. За висновками дослідників, дві третини наших сучасників - це віруючі люди. (В скобках зауважу, що, за висновками тих же дослідників, релігія - це тип світогляду, в основі якого лежить віра в Бога.)

3. Релігія в долі українського народу

Якщо прийняти за аксіому, що на арені писаної історії наші етничні та генетичні предки з'явилися в 4 столітті нашої ери під назвою антів, а потім - склавинів, слов'ян та слав'ян, то ми почали свій етничний рух на місці свого наступного постійного проживання з життя більш чи менш замкнутих в собі родів та племін. Виразом та духовним укріпленням цього відособлення родів і племін була родоплемінна релігія. Вітчизнаний літопис зазначає, що в той час кожне племя дотримувалося “звичаю батьків своїх”, кожне мало “свій нрав” (свої релігійні вірування). Це була наша письмово засвідчена національна релігія пандемонізму та початкового політеїзму. Це була наша єдина автохтонна (породженна на наших землях, “туземна”) релігія українського народу. Вона, справді, була з самого початку породжена нашим прадавнім народом, була духовним виявом власне українця - і більше нікого!

З певним культурно-історичним відхиленням та наближенням цю національну прадавню релігію намагаються відродити в сучасних умовах релігійні громади “Рідної української віри”. Всі інші, пізніші, релігійні вірування нав'язувалися нам шляхом державно-адміністративного насильства та чужеродного нам духовного вторгнення.

В 10 столітті прийняття християнства в Київській Русі перервало розвиток духовної культури українского народу на основі свого власного, споконвічного світогляду. Наша культура розпочала для себе розвиток з відмови від власної світоглядної основи та з схоластичного завоєння принципово іншої світоглядної основи. Український народ виявився здібним учнем і через шість століть (фактично лише в 16-17 столітті) він усвідомив себе християнським православним народом і спромігся на власну духовну творчість уже на грунті християнського світогляду. Виразом цього може бути діяльність митрополита Петра Могили та його оточення.Виклад ними православного віровчення (“Правосланий катехізис”) визнано всім православним світом,як взірець для віруючих в їх боротьбі проти протестатських та католицьких поглядів.В цій творчості український народ досяг неперевершених на той час світових вершин в галузі релігійного світогляду, що стало духовною запорукою наступного всебічного розквіту власної культури.

В 17 столітті для української нації були всі об'єктивні та суб'єктивні умови для створення своєї власної держави. Ці умови виявилися нереалізованими, окрім всього іншого, через світоглядний розбрат, а саме - через запровадження панською Польщею, намаганнями католицьких єзуїтів та зрадою православних ариєреїв Брестської Унії (1596 рік). Одна частина народу на чолі з Богданом Хмельницьким усвідомлювала себе українським православним народом і покладала своє життя на алтар утворення самостійної держави, а друга, зуніачена частина - не лише не приймала участі в такій боротьбі, а фактично стояла на протилежному боці барикад. Внутрішній релігійний світоглядний поділ зашкодив українському народу ще в той час утворити велику самостійну европейську державу.

На тих українських землях, що відійшли до Росії згідно Андрушівської угоди (1689), утвердилося православ'я, а на тих, що відійшли до Польщі, - уніатство та католицизм. Резиденцією уніатського митрополита стало місто Васільків, під Києвом. А українське панство, що через уніатство перейшло в католицизм, спольщилося. На українських землях, що відійшли до Польщі, довгий час не піддавалася уніатству Галичина, що була справжнім неприступним бастіоном правосла'я. Для ліквідації православ'я єзуїти та польська влада завербували для співпраці львівського православного митрополита Йосипа Шумлянського, який протягом 10 років поступово и таємно витіснив “впертих” православних священиків, замінив їх таємними прихильниками унії і лише в 1700 році приєднав свою митрополію до Унії. Зараз Галичина - єдина опора уніатства в Україні.

Польща і Росія не лише матеріально поділили між собою Україну, а й духовно розірвали навпіл його релігійний світогляд. Зі своїми православними та уніатськими віруваннями українці вірнопіддано ассімілювалися, відчужувалися один від одного і навіть “успішно” ворогували між собою.

В Галиччині, яка після поділу Польщі в 1794 році відійшла до Австрії, релігійний світогляд місцевих українців (уніатів та рештки православних) використовувався для культивування в їх середовищі антимосковських та антипольських настроїв; а в зуніатченній Волині, що відійшла до Росії, над українцями було вчинене чергове насильство - їх примусово в 1836 році навернули до православ'я. При чому, як і випадку запровадження уніатства на Галичині, визначну роль в ліквідації уніатства на Волині зіграв видатний уніат (зрадник унії та агент російської православної церкви і російського царату) архієпископ віленський Йосип Семашко.

Космополітизм християнства та спільність православної віри російського і українського народів поруч з шовіністичною політикою царського уряду сприяли поступовій ерозії національної самосвідомості українського народу. В рамках багатонаціонального Радянського Союзу українці поступово асімілювалися в “Радянський народ” на грунті не релігійного, а - як тоді було заведено говорити - наукового світогляду. В таких умовах утримання національної самосвідомості українського народу в рамках Російської імперії та Радянського Союзу відбувалося поза рамками релігійного світогляду.

4. Історія розвитку свободи віросповідання

Ідеї, як і вимоги «свободи в поясненні святого письма», вільного вибору релігії, набули розвитку в епоху Відродження та Реформації. І якщо представники Відродження певною мірою теоретично обгрунтували віротерпимість, свободу релігії, свободу віросповідання, то період Реформації характерний спробами перевести ці ідеї в практичну площину. Протестантизм став своєрідним провідником ідей, зокрема свободи релігій, совісті нового класу (буржуазії), що зароджувався. Важливим, спільним як для періоду Відродження, так і для періоду Реформації було активне заперечення принципу релігійної виключності й протиставлення йому принципів свободи совісті саме як свободи релігійної совісті, як права сповідувати будь-який релігійний культ.

У 95 тезах М. Лютера, оприлюднених у Віттенберзі в 1517 p., а також у його реформаторському творі «Про свободу християнина» (1520 p.), знаходимо чітке розуміння ним принципів релігійної свободи, віротерпимості, свободи релігійних організацій. В оболонці теологічних міркувань М. Аютер стверджує свободу релігії як перший всезагальний принцип правосвідомості, трактуючи вияв совісті як процес інтимно-особистісний. Передусім це підтверджує відомий вислів М. Лютера про те, що «в справах совісті Бог хоче бути один і тільки Його слово може владарювати». Він наголошував на тому, що будь-який закон, який поширює свою владу на совість людини, не лише зазіхає на права Бога, а й творить нерозумну марну справу, бо нікого не можна примусити вірити. Зазначимо також, що М. Аютер виступав не проти будь-яких законів, що обмежують самостійність християнина, а лише проти тих, які спрямовані на попередню цензуру совісті, що, за його висловом, «встановлюють букву над духом».

Вагомий внесок у розвиток й обгрунтування принципів релігійної толерантності, свободи совісті, релігії зробили представники соціанства (XVI--XVII ст.), які ввійшли в історію як непримиренні противники насилля у справах віри.

Конфесійний плюралізм, який поширився у Західній Європі як наслідок Реформації, піддав сумніву ідею державної церкви, порушив проблему необхідності відокремлення церкви від держави.

Свобода совісті (свобода релігії) як категорія права, що несла в собі вимогу необхідності забезпечення права для людини бути вільною у виборі релігії, здійснення релігійних обрядів, права, що виключало б будь-яке насилля над її совістю, була обгрунтована в працях ідеологів буржуазії, що народжувалася, Т. Мора, Ж. Бодена, М. Монтеня, Б. Спінози, П. Бейля, Ж. Мельє, Т. Гоббса, Д. Толанда, А. Коллінза, Дж. Локка. Вони зробили значний внесок у розвиток уявлень про свободу совісті в її правовому відображенні. Зокрема, Дж. Локк не лише був активним захисником принципу віротерпимості, а й переконливо і всебічно обгрунтував принцип свободи совісті ^свободи релігії) як невід'ємного природного права людини. Його «Лист про віротерпимість» (1685 р.) містить чіткі положення щодо сутності свободи совісті, вимоги надати громадянам повну свободу у виборі й сповіданні релігії, обгрунтування принципу відокремлення церкви від держави, забезпечення рівноправ'я усіх віросповідних напрямів, егалітарності громадян незалежно від їхньої релігійної належності. «...Свобода совісті, --зазначав Дж. Локк, -- є природне право кожної людини... і нікого не варто силувати в питаннях релігії законом чи силою».

Найбільш радикальними провідниками ідей свободи релігії, віросповідань, совісті в XVIII ст. були французькі просвітителі Ф. Вольтер, Ж. Руссо, Д. Дідро, К. Гельвецій, П. Гольбах, Ж. Ламетрі, а також німецький філософ Л. Фейербах. Характерно, що окремі з них під правом на свободу совісті розуміли не лише право сповідувати будь-яку релігію, а й право бути невіруючим, атеїстом. Вони захищали право кожної людини на свободу думки, на суверенне духовне життя. Слід зазначити, що ідеї свободи совісті, свободи релігії, віросповідання в контексті теорії природного права були втілені прогресивними державними діячами США Т. Джефферсоном, Г. Пейном, Б. Франкліном, Дж. Медісоном в існуючу дійсність і знайшли своє відображення у «Біллі про встановлення релігійної свободи» та в Декларації незалежності. Остання за своєю сутністю, за К. Марксом, була першою декларацією прав людини. Принципи свободи віросповідання, закладені творцями американської конституції у первинному документі 1787 p., а згодом у Першій поправці 1789 p., діють в США і донині.

Варто ще раз зауважити, що законодавче проголошення права людини на свободу релігії, свободу совісті лише санкціонувало те, що визріло в умонастроях людей, суспільній свідомості.

У науково-історичному контексті буде доречно згадати і про значний внесок у розробку теоретичних концепцій свободи совісті, обгрунтування її принципів, здійснений авторами декрету Паризької комуни про свободу совісті, а згодом К. Марксом, Ф. Енгельсом, В. Леніним. І хоча ці ідеї в своїй практичній реалізації набули класово-ідеологічного забарвлення зі значним зміщенням акцентів на атеїзацію громадян, насильницьку ліквідацію релігії в теоретичній своїй іпостасі, вони розкривають справжню сутність свободи совісті.

Саме життя, історія розвитку суспільства вимагали, щоб свобода совісті була законодавчо закріплена в актах як право, що гарантує недоторканність совісті людини в питаннях її ставлення до релігії.

Висновок

Совість -- здатність особистості формулювати свої моральні обов'язки, вимагати від себе їх повного виконання, здійснювати моральний самоконтроль і самооцінку своїх думок і вчинків.

Свобода релігії має внутрішній і зовнішній аспекти вияву -- свободу вибору певного релігійного світогляду та публічне сповідування релігії. Для віруючої людини важливе значення має "зовнішнє сповідування віри", яке, наприклад, християнство вважає суттєвою ознакою християнської совісті й розглядає його як необхідну умову перебування у християнстві, твердячи, що справжня релігійна совість не може існувати потаємно, а повинна виявляти себе зовні. Воно навіть оголошувало єретиками тих прихильників християнства, які заперечували необхідність зовнішнього вияву своїх релігійних переконань, вважаючи достатньою лише внутрішню (у совісті) належність до християнства.

Загальновідомо, що в межах чинного законодавства в Україні не вдалося нормалізувати фунціонування релігійних організацій, а навпаки, в останні роки ми були і є свдками небаченіх за роки Радянської влади міжконфесійних конфлікиівю Навіщо ж в такому разі латати латаний-перелатаний Закон. Слід, на нашу думку, створювати новий Закон про свободу совісті і писати його зовсім по-іншому.

Українська Конституція проголошує відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви, а також те, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. В нашій Конституції немає спеціальної згадки про якусь одну з релігійних організацій (на відміну від Італії, Іспанії, Грузії, Македонії, Болгарії та деяких інших країн) і, на відміну, скажімо, Греції, не йдеться про державну церкву. Не передбачає Конституція України й поділу релігійних організації на традиційні і нетрадиційні, визнані або невизнані (як, скажімо, в Литві). Але не містить вона, зазначимо, й положення про рівність усіх церків чи релігійних громад перед законом (як, наприклад, у конституціях Білорусії, Росії чи Хорватії).

Використана література