Вільнодумство в релігії

3

Реферат на тему

Вільнодумство в релігії

ПЛАН

1. Поняття і витоки релігійного вільнодумства.

2. Вільнодумство давнього світу

3. Середньовічне вільнодумство

4. Вільнодумство епохи Відродження та Нового часу

Використана література

1. Поняття і витоки релігійного вільнодумства.

Релігія ніколи не була єдиним виявом духовності людини. На всіх етапах розвитку цивілізації вона мала своїх опонентів. З огляду на роздвоєність людської при-роди та здатність індивіда усвідомлювати як свою могу-тність, так і слабкість, як свою величну свободу, так і свою рабську покірність, як свою богоподібність, так і залежність від природної необхідності -- такий стан є скоріше закономірним, аніж випадковим. Складна й су-перечлива людська природа сприяла тому, що в усі часи були ті, хто не задовольнявся безапеляційними церков-ними догматами. Силою власного розуму у тривалих кло-пітких пошуках вони прагнули знайти власні відповіді на найскладніші питання. Ось чому у процесі історич-ного розвитку з'явилася така форма духовної культури, як вільнодумство.

Вільнодумство -- ідейно-духовна течія, що визнає право людини на свободу мислення, вільне пізнання сутності світу, критичне ста-влення до усталених поглядів і переконань.

Вільнодумство відображало прагнення людини вирва-тися із зовнішньої та внутрішньої духовної несвободи. Не було б його, не було б і розвитку релігії, людство не мало б того в своєму прогресі, що засвідчує силу, велич розуму і дії. Згідно з Біблією Бог, створивши людину за своїм образом і подобою, надав їй здатність оцінювати вільно, адже саме так діяв він під час творення світу. Тому ігнорувати вільнодумство як важливий здобуток у розви-тку людського духу не можна.

Вільне мислення, вільна думка, вільнодумство -- це у першу чергу самостійний пошук істини. Тому поняття «ві-льнодумство» не тотожне поняттю «антирелігійна думка», хоч і не позбавлене повністю критичного аспекту. Бо ж «критикувати», «боротися», «заперечувати релігію» ще не означає беззастережно «вільно думати». Звісно, що вільно-думство у будь-якій духовній сфері так чи інакше пов'я-зано з релігією. Але такий зв'язок не може мати і ніколи не мав суто антирелігійного спрямування.

Уперше термін «вільнодумство» вжив англійський фі-лософ Джон Локк (1632--1704) у 1697 р. Щоправда, ще Б. Спіноза проголосив право розуму на вільне мислення, заявивши, що кожна людина народжується вільною, а тому мусить і вільно думати. Все ж першим наповнив змістом цей термін англійський філософ Ентоні Коллінз (1676-- 1729) у праці «Філософське дослідження людської свобо-ди» (1713). Він розглядав вільнодумство як застосування розуму у пізнанні значення будь-якого положення, в кон-тексті доказів «за» і «проти» відповідно до їх уявної сили чи слабкості.

Неможливо не згадати і французького філософа Рене Декарта (1596--1650). Його заклик до людського розуму «підвестися на власні ноги» в інтерпретації Коллінза на-був нового сенсу.

Як ідейно-духовна течія вільнодумство супроводжує людське суспільство протягом усієї його історії.

2. Вільнодумство давнього світу

На перших етапах становлення людства вільнодумст-во формувалося стихійно. Тому воно було здебільшого фра-гментарним, сповненим сумнівів із багатьма застережен-нями, не завжди переконливим. Перші його вияви можна зустріти вже у єгипетських («Пісня арфіста», «Бесіда зне-віреного зі своїм духом») та вавилонських («Діалог пана і раба про сенс життя») творах.

Найбільшого розвитку вільна думка набуває у Давніх Греції та Римі. Вона пов'язана у першу чергу з іменами античних філософів: Ксенофана (567--470 до н. е.), для якого Бог -- це світ у всій його цілісності; Карнеада (приблизно 214--129 до н. є.) -- творця версії теорії ймовір-ності (пробабілізму); Демокріта (приблизно 460--371 до н. е.); Епікура (342--271 до н. є.) та Тіта Лукреція Кара (приблизно 99--55 до н. е.).

Праці Демокріта з фізики, етики, математики, музики, риторики, астрономії були своєрідною енциклопедією пізнан-ня того часу. Як автор атомістичної концепції світу, він надав античному мисленню якісно нового розуміння безкі-нечності, незнищуваності і нестворюваності Всесвіту, пере-конаності в існуванні різноманітних світів, що виникають і гинуть. Атоми -- первинну основу всього сущого -- мис-литель розглядав як неподільні, без'якісні, вічні. Водночас філософ учив, що вони розрізняються за формою, величи-ною і положенням у просторі. Рух атомів у порожнечі, на його думку, є природною об'єктивною реальністю. Розви-ток Всесвіту, порядок -- все детерміновано механічним ру-хом атомів. Тому в системі світобачення Демокріта немає випадковості, все підпорядковане чіткій необхідності. Ро-зуміння Демокрітом причинності як абсолютної необхід-ності не мало нічого спільного з телеологією.

Демокріт особливого значення надавав чуттєвому рів-ню пізнання, хоча це не завадило йому підкреслювати роль раціональності, завдяки якій, на думку мислителя, можна підійти до пізнання «істинної сутності» атомів, відкриття причинно-наслідкових зв'язків. Він був одним із перших, хто дійшов висновку, що «божественні справи» людей є результатом дії їхнього розуму.

Атомістична система Демокріта стала теоретичною ос-новою вчення Епікура -- найвидатнішого мислителя ел-ліністичного періоду. Він доповнював і розвивав систему світобачення свого знаменитого попередника, присвятив-ши фізиці -- вченню про природу -- трактат «Про при-роду» (37 книг). Епікур поділяв точку зору Демокріта на Всесвіт як комбінацію порожнечі й атомів. Але якщо Де-мокріт характеризував атоми за величиною, формою і по-ложенням у просторі, то Епікур приписував їм ще й вагу. На відміну від Демокріта, який був переконаний, що ато-ми рухаються лише по прямій, Епікур допускав та визна-вав закономірним і непрямолінійний рух. Демокріт від-кидав об'єктивне існування випадковості, що неодмінно призводило до фаталізму. Епікур заперечував абсолютність необхідності, визнаючи і випадковість, а значить, можли-вість нічим не зумовлених явищ та подій.

Основним джерелом виникнення та існування релігії Епікур вважав страх смерті, забобони і незнання законів розвитку природи. Подолати цей страх допомагає пізнан-ня природи. Філософ не заперечував існування богів, які, на його думку, живуть на «міжсвітових» просторах і не втручаються у долі людей.

Вчення Демокріта і Епікура отримало свій подальший розвиток у творчості давньоримського поета, філософа Ті-та Лукреція Кара -- автора філософської поеми «Про при-роду речей» -- енциклопедії наукових знань античності. У ній автор намагається дати цілісну картину світу, пока-зати закономірності явищ природи, виходячи з позицій атомістичної механіки, пояснити природний шлях виник-нення суспільства, релігії. Засобом досягнення щастя Лу-крецій вважав пізнання.

Вільнодумство мало свій вияв і в Давній Індії (школи локаята, вайшешика) та Давньому Китаї (Лао-цзи, Цзоу Янь). Але у цих країнах воно характеризувалося фрагме-нтарністю, іноді світоглядною непослідовністю, а тому не мало такого широкого розвою, як в античній культурі.

3. Середньовічне вільнодумство

Вільнодумство в епоху Середньовіччя пов'язують із тво-рчістю Іоана Скотта Еріугени (810--877) -- найосвічені-шого і найоригінальнішого філософа IX ст., який першим поділив мислителів на ортодоксів і вільнодумців.

Ортодокс (гр. orthodoxos -- правовірний) -- людина, яка не-ухильно дотримується принципів певного вчення, поглядів, світо-гляду.

Його міркування про відношення віри і розуму були авторитетним орієнтиром для всієї епохи. Із переконань Еріугени про гармонію віри і розуму випливало положен-ня про тотожність сутнісних основ релігії й філософії. Адже істина філософії є істина релігії, писав філософ, а істинна релігія є істинна філософія.

Еріугена відстоював право розуму на пізнання боже-ственної сутності, стверджуючи, що людина може набли-зитися до розуміння Бога шляхом пізнання самої себе і навколишньої природи, оскільки Бог творить предметний світ. Пізніше ці ідеї захищав інший представник європей-ського вільнодумства -- П'єр Абеляр (1079--1142). Його девізом була теза -- «Вірити треба лише такій істині, яка стала зрозумілою для розуму».

Абеляр не був прибічником атеїзму і не робив чогось, що йшло б супроти релігійної віри. Навпаки, його творча діяльність була спрямована на її зміцнення. Він вважав, що віра тільки тоді має цінність, коли людина завдяки розуму буде шукати істину власними силами, а не йтиме сліпо і бездумно шляхами, второваними церковною догма-тикою. Не тому, зазначав він, треба вірити, що так сказав Бог, а тому, що в необхідності цього святого дійства пере-конався сам, завдяки аргументам власного розуму. Абеляр гадав, що початком будь-якого пізнання мусить бути сум-нів і допитливість, оскільки навіть самі пророки і апосто-ли не уникли зовсім помилок.

Раціоналістична тенденція у вільнодумстві значно змі-цніла в XIII ст. -- з нагромадженням наукових знань і розвитком філософських.

Раціоналізм (лат. rat/ona/is -- розумний) -- філософський напрям, прибічники якого визнаюь розум основою пізнання і поведінки людей.

Найяскравішим представником раціоналізму того часу був англійський філософ Роджер Бекон (приблизно 1214-- 1294). Крім світоглядних проблем, він займався математи-кою, мовознавством, виконував фізичні й хімічні досліди. Філософ уперше висловив думку про побудову телескопа та мікроскопа, винайшов окуляри для далекозорих, установив неточність юліанського календаря тощо. Та все ж найпослі-довніше вчений працював у філософській сфері, зокрема в гносеології, де концентрував увагу на досліджені природи досвіду. Він прийшов до висновку, що є два засоби пізнан-ня -- за допомогою доказів та з досвіду. Доказ приводить до висновку, але не підтверджує і не усуває сумнівів так, щоб дух заспокоївся в спогляданні істини, якщо до істини не при-веде шлях досвіду. Адже багато людей, міркував далі Бекон, має докази щодо предмета пізнання. Але оскільки у них немає досвіду, то вони не уникають зла і не набувають добра. Так, скільки б людині, що не бачила вогню, говорить Бекон, не розповідали і не доводили доказами про те, що вогонь пече, запалює речі, вона не заспокоїться, поки сама не по-кладе руку чи річ, що здатна горіти, у вогонь, щоб на вла-сному досвіді перевірити те, чому повчають докази.

Розвиваючи далі своє вчення, Бекон приходить до ви-сновку про недостатність зовнішнього досвіду для пізнан-ня довкілля. Людина, крім цього, мусить мати набутий за допомогою зовнішніх почуттів внутрішній досвід, який охоплює «внутрішнє прозріння і божественне натхнення».

Перелік імен представників середньовічного вільнодум-ства буде не повним, якщо не згадати Марсілія Падуансь-кого (приблизно 1280--1342) -- італійського вченого, фі-лософа, який в часи інквізиції намагався спростувати право пап на духовне панування над світом. Він показав безпід-ставність їх посягань на право судити і карати світських осіб. Христос дав своїм учням тільки владу вчити, а не примушувати. Не можна ввести грішника в царство Боже шляхом насилля, зазначав Марсілій, не можна й карати його за гріхи, оскільки ця місія належить тільки Богові й матиме місце тільки в потойбічному житті. Священик має право лише публічно оголошувати милість Бога. Його за-вдання -- духовно-виховна праця, проповіді, виконання таїнств. Тому римський єпископ не може вимагати біль-шої влади, ніж священик звичайний. Аргументи: апостол Павло теж не мав більшого авторитету порівняно з інши-ми апостолами. Тільки Христос -- глаза церкви.

Ідеї Марсілія справили великий вплив на духовне жит-тя Європи того часу, а пізніше, у XVI ст., знайшли чимало прихильників серед ідеологів Реформації.

Вільнодумство Середньовіччя не виходило за межі пе-реосмислення окремих релігійних положень, не піддаючи сумніву сутнісні основи релігійних доктрин, що панували офіційно. Свої зусилля воно спрямувало на послаблення тенденції до абсолютної догматизації віри, нехтування люд-ським розумом. Мислителі цього часу пам'ятали застере-Платона: тим, хто не керує власним розумом, за-грозливо користуватися молитвами (інквізиція, релігійні війни того періоду історії -- яскраве свідчення глибокої істинності переконань великого античного мислителя).

Отже, в епоху Середньовіччя діяльність вільнодумців (а це здебільшого були не світські, а релігійні представни-ки) була спрямована не на підрив основ релігійної віри, а навпаки, на її зміцнення. Засіб такого зміцнення -- сві-доме осмислення змісту релігійного вчення. Адже сліпе слідування релігійним канонам веде, на їхню думку, до послаблення релігії як духовного чинника і до підриву її основ загалом.

4. Вільнодумство епохи Відродження та Нового часу

На розвиток вільнодумства епохи Відродження знач-ний вплив мали досягнення природознавців Миколи Ко-перника (1473--1543), Джордано Бруно (1548--1600) і Галілео Галілея (1564--1642). їхні наукові досягнення від-кривали нові горизонти в осягненні таємниць світобудови.

Особливе місце належить польському астроному і ми-слителю М. Копернику. У своїй праці «Про обертання не-бесних сфер» він не просто відродив давно забуту геніаль-ну ідею геліоцентризму давньогрецького астронома Аріс-тарха Самоського (III ст. до н. е.). Учений довів її та обґрунтував як наукову істину. Геліоцентрична теорія Ко-перника спростувала багатовікову геоцентричну традицію Арістотеля--Птолемея та стала відправною точкою роз-витку нової астрономії, фізики, зокрема в працях Галілея, Кеплера, Ньютона та ін. Коперник також уперше реалізу-вав принцип «не все бачене -- достовірне».

Подальшого розвитку геліоцентрична теорія набула у творчості Дж. Бруно, який першим висловив ідеї про не-скінченність природи і безкінечну множинність світів у Всесвіті, їх динамічну єдність і вічність. Виходячи з прин-ципів пантеїзму, Бруно ототожнював рух і матерію, приро-ду і світову душу (Бога). Визнаючи позитивність релігій-ного впливу на людей, він заперечував догматичне автори-тарне втручання церкви у питання філософії і науки, проблеми суспільних відносин. Майбутнє людства пов'я-зував із «релігією розуму», яка мусить зайняти місце «ре-лігії прозріння».

Геліоцентрична система Коперника набула нового під-твердження у працях Г. Галілея. Астрономічні відкриття Галілея (нерівність поверхні Місяця, сонячні плями, супу-тники Юпітера, фази Венери і т. ін.) доводили істинність передбачень давньогрецького філософа Анаксагора (при-близно 500 -- 428 до н. є.) про єдність земних і небесних явищ. Геніальний вчений заклав основи класичної меха-ніки, сформулював принцип відносності руху, ідею інерції, закон вільного падіння тіл, запропонував ідею матеріаль-ної субстанції як єдиної незмінної основи природи. Галі-лей розвинув нову методологію науки, яка базується на експериментах.

Учений вимагав відкинути у наукових питаннях авто-ритет і у всьому сумніватися. У поглядах на релігію Галі-лей дотримувався теорії двоїстої істини, згідно з якою і наука, і релігія, кожна окремо, мають право на власну істи-ну. Погляди італійського вченого поділяв його сучасник -- англійський мислитель Френсіс Бекон (1561--1626), який закликав ґрунтуватися у дослідженні природи передусім на досвіді та експериментах, звільнятися від хибних уяв-лень та забобонів, не покладатися довірливо на усталені авторитети. Як єдину тверду основу пізнання поціновував розум і його співвітчизник філософ Томас Гоббс (1588-- 1679), що критикував онтологічні докази буття Всевиш-нього та заперечував вродженість ідеї Бога в людини.

У вільнодумстві XVII ст. помітну роль відігравав Б. Спі-ноза. Продовжуючи традиції пантеїзму, він прагнув до ство-рення цілісної картини світу, базуючись на механіко-математичній методології. В основі філософської системи Спінози лежить тотожність Бога і природи як єдиної, віч-ної і нескінченної субстанції. Бог не стоїть над природою, він перебуває безпосередньо в ній як її іманентна причина.

Іманентне (лат. immanens -- властивий чому небуть) -- притаман-на якому-небудь предмету, явищу, процесу певна внутрішня влас-тивість (закономірність).

У розумінні Спінози в субстанції зливаються необхід-ність і свобода. Бог (субстанція) вільний, оскільки все, що пін чинить, випливає з його власної необхідності. У природі, а до неї Спіноза включає і людину, панує необхідність. Але людина має і свободу, яка полягає у єдності розуму і волі. Тому і масштаби реальної свободи індивіда визначаються мірою розумного пізнання. Основні вільнодумні ідеї Спіноза виклав у своєму «Богословсько-політичному трактаті».

Більшість вільнодумців цього періоду у процесі пере-осмислення ролі релігії в життєдіяльності людини вихо-дили за межі традиційних релігійних систем. Вони нама-галися не стільки «вдосконалити» існуюче релігійне вчен-Mil, ЯК обґрунтувати нове. Прикладом такого прагнення є ідея «природної релігії», що була популярною в XVII-- XVIII ст. Основна теза цієї теорії -- зусиллями розуму необхідно відновити істинну «природну релігію», «чисту віру». її прибічники виступали не проти релігії як духо-вного явища, а проти спроб церкви керувати всім і всіма. Вони аналізували сутність моралі та її зв'язок із релігією, роль і місце суспільства та держави в морально-духовному зростанні людини, обстоюючи свободу індивіда в актуалі-зації власних духовних потреб.

Використана література

1. Калінін Юрій Анатолійович, Харьковщенко Євген Анатолійович. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів. -- 4.вид., доопрац. -- К. : Наукова думка, 1998. -- 335с

2. Качуровський Михайло Олександрович. Основи історії релігії: Навч. посіб. / Сумський держ. педагогічний ун-т ім. А.С.Макаренка. -- Суми : ВВП "Мрія-1" ЛТД, 1999. -- 96с.

3. Кірюхін Денис Ігорович. Феномен релігії в філософії Г.В.Ф.Гегеля: Автореф. дис... канд. філос. наук: 09.00.11 / Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України. -- К., 2002. -- 19с.

4. Лубський Володимир Іонович, Теремко Василь Іванович, Лубська Марія Володимирівна. Релігієзнавство: Підручник. -- К. : Академвидав, 2002. -- 432с.