Людина в історії vs історія в людині - ч.3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен когнітивної історії

Із таким висновком О.М. Медушевської важко не погодитися. Ба більше, у середовищі українських теоретиків і методологів історії ще у «буремні 90-ті» визрівало розуміння необхідності нового осмислення ролі когнітивних чинників у дослідженні історичних явищ і процесів. Як, зокрема, слушно наголошував Л.О. Зашкільняк у своїй цікавій узагальнюючій праці, присвяченій методологічним проблемам історіописання, на пострадянських теренах уже усвідомлювалася необхідність загальноісторичної теорії, котра би, «не маючи метафізичного змісту, давала синтетичне уявлення про історичний розвиток і зміни. Така теорія, в центрі якої стоїть Людина у всіх її життєвих проявах в часі і просторі, повинна синтезувати дані багатьох наук». За підсумками Всеукраїнської наукової конференції «Історична наука на порозі ХХІ століття: підсумки і перспективи» (Харків, листопад 1995 р.) учений із сумом констатував очевидний брак теоретичної історії в Україні. На його переконання, цей факт негативно впливав на розвиток історичної думки наприкінці ХХ ст., «змушуючи її, в кращому випадку, тупцювати на місці, наслідуючи зразки минулого, а в гіршому - творити нову міфологізовану етноісторію». Невипадково цей досвідчений методолог і викладач апелює до цікавого зарубіжного досвіду й пише про впливи «когнітивної соціології» на історичний світогляд Ю. Габермаса та приділяє предметну увагу проблематиці взаємодії історії й інформатики, ролі та методологічному потенціалу популярного концепту «інформаційного суспільства», перспективам використання нових інформаційних технологій, необхідності аналізу проблематики «штучного інтелекту». Ще тоді вчений акцентував увагу вітчизняної наукової спільноти на евристичних можливостях новонародженої науки «соціальної когнітології», прихильники якої вважають, що «дослідження інформаційних механізмів людської творчості змушує переглянути й переосмислити вихідні методологічні положення соціальної та історичної діяльності в цілому»²⁷. У цьому сенсі, можна констатувати, що на вітчизняних теренах основні епістемологічні виклики «когнітивного повороту» є вже давно артикульованими, й лише інерційність теоретичної думки стоїть на заваді назрілих теоретико-мето- дологічних зрушень.

Висновки

Нова духовна ситуація часу створює нестандартні виклики в царині історичної епістемології. Поінформованого гуманітарія інколи навіть починає тривожити дурне питання: «А чи, бува, не означає епоха ноосфери реінкарнації найгіршого історицизму в умовах нового тотального контролю свідомості?»

Саме тому, на нашу думку, не завадить трохи картезіанського реалізму у ставленні до самого історичного мислення. Відчутно актуалізується потреба нового осмислення його емоційної та логічної складових. За нових умов радикально зростає роль «емоційного інтелекту». У цьому сенсі акцентуація дослідниками нової суспільної ролі емпатії є абсолютно доречною і своєчасною. Адже саме від цього феномена вже в найближчому майбутньому багато в чому залежатиме існування незалежної української спільноти громадян. Власне, непересічний вплив цього феномена на політичну історію є очевидним уже сьогодні.

Добре відомий теоретикам комплекс питань, пов'язаних із т.з. «логікою історії» та «чинником людських емоцій в історичному процесі» набуває якісно нового методологічного значення в умовах стрімкого поступу інформаційного суспільства. Саме питання про «людину в історії» та «історію в людині» стає дедалі умовнішим. Ці два виміри нині не просто взаємодіють як дві сполучені ємності, не просто перетікають один в одного, досягаючи тимчасової рівноваги, а вже фактично існують в одній посудині. Концентрація і співвідношення обох феноменів, обох «розчинів історичного часу» набуває вирішального значення. Сприйняття історичного часу людиною має залишатися свідомим і динамічним. Перевантажений людський мозок і людська совість повинні встигати переробляти набуту історичну інформацію, піддавати її критичному осмисленню й після такої перевірки правильно розподіляти її на «полицях» пам'яті, формуючи у такий спосіб свій власний зручний каталог персонального історичного досвіду.

Із психологічного погляду надзвичайно важливо зберегти прийнятні пропорції відрефлексованої історичної інформації. Адже якщо у клінічній психології існує поняття «філософської інтоксикації», то з не меншими підставами можна, мабуть, говорити і про «історичну інтоксикацію». Тим більше, що саме на основі масового сполучення цих двох типів «інтоксикації» і формується, на нашу думку, славнозвісний «історицизм» як гріховна пропаганда диктатури долі, свята віра в погано відрефлексовані закони історичного поступу й черговий заклик до бездумної фаталістичної жертовності. Йдеться про «історицистську диктатуру», котра підступно підмінює собою здоровий «історизм», а саме: форму зваженого осмислення історичного досвіду як передумову раціональної поведінки. Така підміна зазвичай і призводить до чергових етапів безглуздих, часом смертельно небезпечних історичних експериментів збитих з пантелику індивідів і мас.

Характерно, що демократична відкритість історичної інформації та незвична свобода інтерпретацій породила величезну масу політично ангажованих «істориків-фрілансерів» практично в усіх сферах суспільного життя. Чимало є прикладів, коли навіть вузькі фахівці з якихось конкретних питань державного управління або цілком конкретного напряму забезпечення життєдіяльності соціуму замість того, аби представити і професійно реалізовувати чітку та зрозумілу стратегію в конкретній галузі, раптово перетворюються на джерело животрепетних коментарів із найрізноманітніших питань контровер- сної історичної минувшини. Багато століть тому Лукіан із Самосати у відомій розвідці «Як потрібно писати історію» описав схожу ситуацію: « ... з того часу, як розпочалися теперішні події, війна з варварами, поразка у Вірменії та постійні перемоги, немає людини, яка б не писала історії, - ба більше, усі в нас стали Фукідідами, Геродотами і Ксенофонтами, тож, мабуть, вірно було сказано, що «війна - мати всього», коли вона одним рухом породила стільки істориків. (...) Щоправда, більшість вважає, що не потрібно ніяких настанов у цій справі, так само як не потрібно вміння для того, щоби ходити, дивитися або їсти, і вважає, що писати історію - справа зовсім легка, проста й доступна будь-кому, хто тільки спроможний викласти усе, що прийде йому в голову»²⁸.

Нещасну Кліо досить часто змушують заповнювати актуальні інформаційні дірки в головах заклопотаних громадян, які когнітивно не встигають за швидкими змінами правил гри в царині економіки, права, науки й технологій, культурно-мистецької комунікації, багатоаспектних міжнародних відносин тощо. У своїх знаменитих «Міркуваннях про метод» іронічний раціоналіст Рене Декарт цілком слушно акцентував увагу на тій обставині, що «принадність вигадок оживлює розум; що пам'ятні історичні діяння його вивищують, і що знайомство з ними в розумних межах розвиває здатність судження». Словосполучення «в розумних межах» нам видається, у цьому разі, вельми симптоматичним. На переконання фундатора картезіанства, «читання гарних книг і є ніби бесідою з їхніми авторами - найдостойні- шими людьми минулих століть, і при цьому бесідою змістовною», а «вести бесіду з письменниками інших століть - те саме, що й подорожувати» задля корисного знайомства зі звичаями інших народів. Однак, водночас, філософ попереджає, що «коли витрачати забагато часу на подорожі, можна в кінцевому підсумку стати чужим своїй країні, а той, хто занадто цікавиться справами минулих століть, зазвичай сам стає невігласом у тому, що відбувається у його час». На думку філософа, варто зважати на те, що навіть у найдостовірніших історичних описах автори, аби привернути увагу читачів, «майже завжди замовчують принизливе та менш гідне слави, й унаслідок цього решта постає не такою, як була насправді. Тому ті, хто співвідносить свою моральність із такими зразками, може легко вдатися до навіженості лицарів наших романів і замишляти справи, що перевищують їхні сили».

Як чесно зізнавався Декарт, найбільшою користю, котру він отримав у період ознайомлення з досвідом інших народів, було те, що він навчився «не дуже довіряти тому, що було йому передано лише з допомогою прикладу та звичаю». Витративши певний час на вивчення книги світу і спробувавши здобути певний запас досвіду, одного дня він ухвалив рішення «вивчити самого себе й використати усі сили розуму, аби обрати шляхи, якими йому потрібно рухатися далі»²⁹. Саме таке рішення й дозволило Декарту вибудувати класичну модель філософії раціоналізму як універсального методу пізнання. У рамках цієї моделі розум має критично оцінювати дослідні дані й виводити з них приховані істинні закони, що формуються математичною мовою. Хоча іншою складовою картезіанського підходу виявився механіцизм тлумачення світу як сукупності елементарних часток. Третім ключовим моментом системи став, як відомо, скептицизм у вигляді критики попередньої схоластичної традиції.

Нам видається, що сучасні спроби ноосферної концептуалізації цивілі- заційного поступу є намаганням скористатися інтелектуальними здобутками раціоналізму у справі осмислення глобальних процесів та їхнього впливу на формування нової національної спільноти в межах нової української державності. У цьому сенсі доопрацювання, «домислення» концепції когні- тивної історії є своєчасним кроком у напрямку збільшення корисності історії для життя. Звісно що майбутній новий варіант когнітивної історії має продемонструвати більше розуміння безглуздості механістичної перемоги розуму над серцем, безперспективність інтерпретацій людського мислення у відриві від людських емоцій і почуттів, які насправді в кінцевому підсумку і визначають рух історії у кожний окремий момент історичного часу. Адже будь-який схоластично досконалий аналіз людського мислення за межами аксіологічного простору людського буття ніколи не дозволить сформувати адекватний масив історичного досвіду. У цьому сенсі українська концепція гуманістичного антропоцентризму, як самобутня філософська інтерпретація класичної ідеї прав людини, ще далеко не вичерпала свій теоретико-мето- дологічний потенціал у царині сучасного історіописання.

Наостанок, повертаючись до особливого значення мирного співіснування народів у ноосферному концепті В.І. Вернадського, варто згадати класичний трактат І. Канта «До вічного миру». Відштовхуючись від назви свого твору, філософ іронічно запитує, а до кого ж, власне, звернений «цей сатиричний напис на вивісці одного голландського трактирника поряд із зображенням на цій вивісці кладовищем? Чи то взагалі до людей, чи зокрема, до голів, які ніколи не можуть пересититися війною, чи може тільки до філософів, яким сниться цей солодкий сон?»³⁰ На думку Канта, питання так і залишається відкритим. Водночас, на глибоке переконання В.І. Вернадського, питання миру між народами було й завжди буде ключовим для продуктивної реалізації ноосферногопроєкту невгамовного людства.

Приклад Канта є переконливим свідченням невмирущості людського духовного досвіду, вкрай важливого на етапі ноосферизації історичного поступу людства. Гуманізація ноосфери потребує консолідації представників гуманітарних і природничих дисциплін, свавільно розкиданих історією у мерехтливому часо-просторі. Розумні люди - це головний скарб будь-якої цивілізації і головна надія прийнятного ноосферного майбутнього. Адже гострота логічного мислення і здатність до повноцінного розуміння - це і рідкісний дар природи, і наслідок наполегливого суспільного виховання та самовиховання. Тож, і не варто занадто соромитися, а тим більше особливо жахатися уявної зради свого звичного наукового цеху або ж свого традиційного інструментарію в разі обґрунтованої потреби застосування міждисциплінарних підходів. Не личить уникати використання кращих думок золотоголових і чесних представників інших наук. Зрештою, істина одна, і вона є спільною метою. Історики усе більше усвідомлюють, що звичний поділ на науки про природу й науки про культуру нині стрімко втрачає сенс, а в окремих випадках навіть прямо шкодить розумінню реалій вельми тимчасового перебування людини у світі. Між біосферою та ноосферою немає нездоланної прірви. Тим більше за часів, коли нова інформаційна доба радикально полегшила доступ до загальнолюдської інтелектуальної скарбниці, відкрила нові горизонти у справі досягнення недосяжної раніше свободи синтезу й аналізу проблем буття та часу. Головне завдання нинішнього етапу - виробити спільні правила продуктивної комунікаційної взаємодії і одночасно сформувати ефективну модель адекватного розвитку когнітивного потенціалу окремої особистості. На етапі становлення ноосферної цивілізації це стає ключовим моментом практичного втілення універсальної ідеї прав людини. Це є свідченням чесного ставлення до нащадків.

Торкаючись питання сучасної потреби нового глобального етосу, варто згадати про повчальній приклад кантіанства, доля якого на початку ХХ ст. виявилася не дуже щасливою. Рішучий наступ матеріалістів давався взнаки. Особливо в періоди революційних потрясінь та військових конфліктів. При цьому цікаво, що найзавзятіші матеріалісти зробили так багато для утвердження схематизованого ідеалізму у свідомості широких трудящих мас, скільки не вдалося зробити усім попереднім ідеалістам, разом узятим. Одним із тих мислителів, які розгледіли історично небезпеку подібної духовної ситуації часу, був Густав Шпет. Як він зізнався у вступі своєї оригінальної праці «Історія як проблема логіки», «ми вступали до університету зачаровані радикалізмом і простотою того розв'язанні історичної проблеми, яке обіцяв привабливий тоді історичний матеріалізм. (...) Більш поглиблене вивчення історії, ознайомлення з джерелами історичної науки та методами обробки історичного матеріалу розбивало багато схем, але найголовніше - наочно виявляло ту бідність та обмеженість, котрі вносилися в науку їх удаваною «простотою».³¹.

Як нам видається, на порозі ноосферної цивілізації дослідники, котрі серйозно захопилися пошуками логіки історії та відповідної логіки самої історичної науки, опинилися у дещо схожій пізнавальній ситуації. Очевидною є гостра потреба в такій суміші матеріалізму та ідеалізму, котра дозволяла б, стоячи обома ногами на усе більш грішний землі, підніматися, водночас, до нових висот узагальнення незвичних абстракцій сучасної інформаційної сфери, прискореними темпами засвоювати якісно нову і значно більш динамічну модель семіотики історії.

Ноосферний виклик радикально актуалізує класичну кантианську проблематику оптимального співвідношення чистого і практичного розуму, загострює і без того гостре питання якості критичного мислення та суспільних можливостей його використання для своєчасної корекції історичного розвитку не завжди обачного людства. Приміром, згадуваний нами Г. Шпет вважав, що дійсність усе ж таки не варто зводити до сурогату у «предметі». Філософ не визнавав постулату, згідно з яким «істинне пізнання рухається цілковито у сфері «утворення понять», всередині кола суджень, не лише відокремленого точними кордонами від дійсності, а ще й такого, що усе більше від неї віддаляється в міру наближення до істини»³². Нам видається, що «ноосферна цивілізація» як перспективний концепт потребує швидкого й переконливого аналізу сучасної та майбутньої ролі теоретичного розуму, саме завдяки якому людина й опинилася в центрі природи. І попередній досвід осмислення кожної історично нової пізнавальної ситуації безперечно буде в нагоді, враховуючи високий рівень логічної культури та наукового й філософського рівня багатьох цікавих напрацювань. Від якості вирішення цього складного завдання ревізії інтелектуального й морально-етичного спадку залежатиме, у підсумку, нова роль людського розуму в новому, ноосферному просторі майбутнього, конкурентоспроможність індивідуального й колективного людського мислення в умовах усе ширшого використання можливостей штучного інтелекту. Від цього залежатиме реальний «людський зміст» ноосферної цивілізації, ступінь її реальної людяності як головної гарантії людської свободи.

Сучасна криза біосфери потребує радикально нових підходів до регулювання суперечливих ноосферних впливів. Акцентована Г. Шпетом думка Ш.-Л. Монтеск'є про «багато речей, які правлять людьми: клімат, релігія, закони, максими уряду, приклади минулого, устої, звичаї: звідкіля утворюється загальний дух (unespritgeneral), як результуюча» набуває сьогодні якісно нового змісту, оскільки відчутно змінюється конфігурація факторів впливу. Якщо за часів Монтеск'є і навіть за часів самого Шпета ще можна було з певною умовністю стверджувати, що «природа та клімат майже одні панують у дикунів», то на сьогодні ми маємо ситуацію, коли зазначені чинники усе частіше визначають долю начебто вже давно цивілізованих народів. Народів, які у процесі невпинного задоволення своїх зростаючих матеріальних потреб поводяться з природою та собі подібними значно гірше за дикунів.

У цьому сенсі на окрему увагу безперечно заслуговують міркування Г. Шпета щодо філософсько-історичних поглядів Й.-Г. Гердера. Гердерів- ська інтенція до поєднання історії природи та історії людини за нинішніх умов непростих взаємовідносин біосфери та ноосфери виглядає значно прагматичнішою, ніж вишукані дильтеївськіпроєкти побудови історичного світу на засадах повної суверенності. Хоча суто з теоретичного погляду концепт В. Дильтея зберігає свій пізнавальний потенціал і в умовах становлення ноосферної цивілізації. Адже схоже, що історичний світ - це така цікава штука, яку людський розум має змогу змінювати на свій розсуд коли завгодно і як завгодно. У періоди чергового розгулу «волі та уявлення» вкотре переконуєшся, що ноосферизм релігійного філософа П. Тейяраде Шардена виник далеко не на порожньому місці, а з глибокої релігійної традиції тверезого гносеологічного скептицизму. Адже якщо вірити Книзі Буття, досконала ноосфера Божественного Розуму існувала задовго до створення природи й людини. І потім не було меж могутності Думки у справі зміни пропорцій та характеристик свіжовитвореного буттєвого простору... У своїй класичній праці Шарденговорить про недооцінку людини і її планетарної ролі: «Попри незначний масштаб анатомічного стрибка, із гомінізацією розпочинається нова ера. Земля «змінює шкіру». Ба більше, вона отримує душу. (...) Історична сходина рефлексії має важливіше значення, ніж будь-який зоологічний розрив...»³³.

Актуальна демографічна ситуація в Україні свідчить про вельми небезпечну «дегомінізацію» мальовничих просторів нашої Батьківщини. Тож у який спосіб ми, зрештою, впишемося у «ноосферний сектор Європи» після остаточної і безповоротної євроінтеграції, якщо ми до того «телепор- туємо» за межі держави усіх здатних до рефлексії? Або ж якщо задля сумнівної політичної гармонії раптом розпочнемо вкривати мокрим рядном вільну людську думку? Чи не будемо ми у пудсумку приречені тихо конати в ганебній «ноосферній дірці»? Деінтелектуалізація етногенезу в умовах сучасної карколомної еволюції непередбачуваного світового Логосу - це концептуально глухий кут будь-якого націотворення.

Найщиріші патріоти мають розуміти, що ноосферна перспектива очікує на окремі національні спільноти так само, як і на все людство. Ці спільноти лише частини цілого, хай для конкретних людей і наймиліші. Як би патріоти не повставали проти ідеї пошуку глобальної гармонії, перебуваючи під впливом ілюзії цілковитої незалежності від глобальних процесів та природних явищ, невтішна еволюція біосфери триває. Час зрозуміти, що усвідомлення вже існуючої глибокої ноосферної кризи (констатованої, зокрема, авторитетними міжнародними експертами), небезпеки послідовної руйнації біосфери силою «ніби-то вільної думки», спрямованої на необмежене споживання дарів природи, - таке усвідомлення і є, у кінцевому підсумку, проявом справжнього, а не декларативного патріотизму. У цьому сенсі справжнім патріотам варто було би значно уважніше ставитися до усе помітніших стигматів національної когнітивної катастрофи. Хоча би, приміром, до ганебних результатів ЗНО з математики юних представників молодої європейської нації, відчутної деградації шкільної математичної освіти та й загалом до незадовільного стану засвоєння молодим поколінням логічного спадку природничих дисциплін. Не за горами часи, коли мізки вільної людини почнуть вважатися перепоною для розширення виробництва та освоєння територій. Чи усі люди виявляться конкурентоспроможними у порівнянні з андроїдами? І чи не з'явиться десь новий УрфінДжус, якому вже не потрібно буде стругати дерев'яних солдатів для задоволення своєї жаги до світового панування? Чи не стане ноосферна цивілізація - за існуючого стану суспільної моралі, етики і права - увертюрою до славнозвісного «кінця історії» (а значить, і кінця істориків)?

Ноосферна доба вимагає поглиблення як власне ноосферного, так і вже добре знайомого цивілізаційного дискурсу в царині теорії історії. Ког- нітивний потенціал історичної науки своєю чергою потребує суттєвого зміцнення. Історична наука має можливості для активної стимуляції людського розвитку, але для цього потрібно розвивати власний когнітивний потенціал. Якщо вірити Роберту Солсо, «навіть в епоху, коли інформаційні можливості комп'ютерів просто вражають, здатність людського мозку зберігати детальну інформацію протягом тривалого часу (і у настільки невеликому об'ємі) залишається неперевершеною»³⁴. Однак, чи буде ситуація такою завжди? І чи навчиться людина по-справжньому використовувати свої інтелектуальні ресурси? І що може запропонувати незвичному майбутньому наука, яка займається минулим? Певний досвід поглибленого тлумачення людини в минулому й минулого в людині вже накопичений. Достатньо згадати автора вельми популярної свого часу «Історії Англії», який для «розминки» написав два непересічних трактати яскраво вираженого когнітивного спрямування - «Трактат про людську природу» і «Трактат про людське розуміння».

Література

когнітивна історія інформаційне суспільство

1 Джемс У Научные основы психологии. Мн.:Харвест, 2003. С. 165.

2 Пирожков С.І., Хамітов Н.В. Цивілізаційна суб'єктність України: від потенцій до нового світогляду і бутя людини. Київ, Науково-виробниче підприємство «Вид-во “Наукова думка” НАН України», 2020. С. 203.

3 Тамсамо. С. 253.

4 Тамсамо.

5 Там само.

6 Переписка В.И. Вернадского с Б.Л. Личковым. Москва: Наука, 1976. С. 182; Див. Вернадский В.И. Очерки и речи: в 2-х вып. Петроград: Науч. хим.-техн. изд-во, 1922. Вып. 1.123 с.; Вып. 2. 158 с. Цит. за: Воробйова Л.В. Володимир Вернадський і фізична економія: монографія. Київ : КНЕУ, 2019. С. 37.

7 Див. Сова А. Вчення В.І. Вернадського про біосферу та перехід, становлення її в ноосферу. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Геологія. 2013. Вип. 3. С.49-50. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/FKNUgeo/_2013_3_14

8 Пирожков С.І., Хамітов Н.В. Згадана праця. С. 233-247.

9 Тамсамо. С. 246.

10 Тамсамо. С. 50-51.

11 Тамсамо. С. 234.

12 Тамсамо. С. 234-235.

13 Тамсамо. С. 235.

14 Див.: Поланьи К. Великая тра нсформация. СПб.:Алетейя, 2002. 320 с.

15 ЛиотарЖ.-Ф. Состояние постмодерна. Пер. с фр. Н.А. Шматко. Москва: ИЭС; СПб.:АЛЕТЕЙЯ, 1998. С. 32. URL: http://www.philosophv.ru/librarv/lvotard/postmo- deme.html

16 Тамсамо. С. 38.

17 Тамсамо. С. 112-113.

18 Тамсамо. С. 114.

19 Тамсамо. С. 51-53.

20 Медушевская О.М. Теория и методология когнитивной истории. Москва: Директ-Медиа, 2015. 434 с.

21 Румянцева М.Ф. Концепция когнитивной истории Ольги Михайловны Меду- шевской. Приглашение к дискуссии. Материалы круглого стола «Концепция когнитивной истории: интеллектуальные источники, место в структуре современного гуманитарного знания, перспективы развития», посвященный 90-летию со дня рождения профессора Ольги Михайловны Медушевской (1922-2007). 13 октября 2012 г. Москва: РГГУ. С. 6-15.

22 Див.: Юдин К.А. Когнитивная история и применение информационно-когнитивного подхода к истории сталинизма в новейшей историографии. URL: https://www. academia.edu/29058298/ ;Медушевская О.М. Згадана праця. С. 163.

23 Медушевская О.М. Згадана праця. С. 345-358.

24 Медушевский А.Н. Теория когнитивной истории и формирование научной картины мира. Диалог со временем. 2013. Вып. 44. С. 23.

25 Космина В.Г. Методологія історії: Етапи становлення та невирішені проблеми. Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. 2012. Вип. XXXII. С. 59.

26 Медушевская О.М. Згадана праця. С. 7-9.

27 Зашкільняк Л.О. Методологія історії від давнини до сучасності. Львів: Львівський національний університет ім. І. Франка, 1999. С. 192-196, 208-209.

28 Лукиан из Самосаты. Как следует писать историю. Сочинения. Т. 2. Москва: Алетейя, 2001 г. URL: http://annales.info/antlit/lukian/history.htm

29 Декарт Р. Рассуждение о методе, чтобы верно направлять свой разум и отыскивать истину в науках. URL: https://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Philos/dekart/rass_met.php

30 Кант И. К вечному миру. Электронная библиотека «Гражданское общество». URL: http://www.civisbook.ru/

31 Шпет Г.Г. История как проблема логики. Критические и методологические исследования. Часть первая. Материалы. М.; СПб.: Лань, 2014. 485 с. URL: https:/ /ua1lib.org/book/2896852/9efe49

32 Там само.

33 Шарден, Пьер Тейяр де. Феномен человека. Перевод и прим. Н.А. Садовского. Москва: "Прогресс", 1965. С. 74. URL: http://bdn-steiner.ru

34 Солсо Р. Когнитивная психология. 6-е изд. СПб.: Питер, 2006. С.190. URL: http://yanko.lib.ru

REFERENCES

1. Charden, P.T. de. (1965). FenomenCheloveka. Moskva: Progress. Retrieved from http://bdn-steiner.ru [in Russian].

2. Descartes, R. Rassuzhdenie o metode, chtobyvernonapravlyatsvojrazumiotyskivatistinu v naukah. Retrieved from https://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Philos/dekart/rass_met.php

3. James, W. (2003). Nauchnyeosnovypsihologii. Minsk: Harvest [in Russian].

4. Kant, I. K vechnomumiru. ElektronnayabibliotekaGrazhdanskoeobshestvo. Retrieved from http://www.civisbook.ru/ [in Russian].

5. Kosmina, V.G. (2012). Metodologiyaistoriyi: Etapistanovlennya ta nevirisheniproblemi. NaukovipraciistorichnogofakultetuZaporizkogonacionalnogouniversitetu, 22 [in Ukrainian].

6. Lyotard, J.-F. (1998). Sostoyaniepostmoderna.Moskva. Retrieved from http://www. philosophy.ru/library/lyotard/postmoderne.html [in Russian].

7. LukianizSamosaty. (2001). Kaksleduetpisatistoriyu. Lukian. Sochineniya. (Vol.2). Moskva: Aletejya. Retrieved from: http://annales.info/ant_lit/lukian/history.htm[inRussian].

8. Medushevskaya, O.M. (2015). Teoriyaimetodologiyakognitivnojistorii.Moskva: Direkt-Media [in Russian].

9. Medushevskij, A.N. (2013). Teoriyakognitivnoiistoriiiformirovanienauchnoikartinymira. Dialog so vremenem, 44 [in Russian].

10. Perepiska V.I. Vernadskogo s B.L. Lichkovym. (1976). Moskva: Nauka [in Russian].

11. Polanyi, K. (2002). Velikayatransformaciya. Sankt-Peterburg: Aletejya [in Russian].

12. Py'rozhkov, S.I., &Hamitov, N.V. (2020). Cy'vilizacijnasub'yektnist' Ukrayiny': vidpotencij do novogosvitoglyaduibutyalyudy'ny'.Ky'yiv [in Ukrainian].

13. Rumyanceva, M.F. (2012). KoncepciyakognitivnojistoriiOlgiMihajlovnyMedus- hevskoj. Priglasheniekdiskussii. MaterialykruglogostolaKoncepciyakognitivnojistorii: intellektualnyeistochniki, mestovstrukturesovremennogogumanitarnogoznaniya, perspek- tivyrazvitiya, posvyashennyj 90-letiyusodnyarozhdeniyaprofessoraOlgiMihajlovnyMe- dushevskoj.Moskva: RGGU [in Russian].

14. Shpet, G.G. (2014). Istoriyakakproblemalogiki. Kriticheskieimetodologicheskieissledovaniya.Moskva: Lan. Retrieved from https://ua1lib.org/book/2896852/9efe49 [in Russian].

15. Solso, R. (2006). Kognitivnayapsihologiya. Sankt-Peterburg: Piter, 2006. Retrieved from http://yanko.lib.ru [in Russian].

16. Sova, A. (2013). Vchennya V.I. Vernads'kogo pro biosferu ta perehid, stanovlennyayiyi v noosferu. Visny'kKy 'yivs 'kogonacional'nogouniversy 'tetuimeniTarasaShevchenka. Geologiya, 3. Retrieved from http://nbuv.gov.ua/UJRN/VKNU_geol_2013_3_14 [in Ukrainian].

17. Vernadskij, V.I. (1922). Ocherkiirechi. (Vol.1-2). Petrograd [in Russian].

18. Vorobjova, L.V. (2019). Volody'my'rVernads'ky'jifizy'chnaekonomiya: monogra- fiya.Ky'yiv: KNEU [in Ukrainian].

19. Yudin, K.A. Kognitivnayaistoriyaiprimenenieinformacionno-kognitivnogopo- dhodakistoriistalinizmavnovejshejistoriografii.Retrieved from https://www.academia. edu/29058298/ [in Russian].

20. Zashkil'nyak, L.O. (1999). Metodologiyaistoriyi vid davny'ny' do suchasnosti. L'viv [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru