Психологічні особливості та чинники становлення процесу самовдосконалення особистості

Отже, емпіричне дослідження підтвердило висунуті припущення про те, що в юнацькому віці відбувається активізація самовдосконалення особистості, яка пов'язана з розвитком самосвідомості особистості, необхідністю особистісного і професійного самовизначення; процес самовдосконалення особистості має виразне індивідуально-психологічне забарвлення, що

визначається насамперед особливостями характеру, самосвідомості та мотиваційно-ціннісної сфери особистості. Ступінь розвитку та специфіка прояву даних особливостей здійснюють безпосередній вплив на реалізацію самовдосконалення у життєдіяльності юної особи.

Динаміка процесу самовдосконалення у сімейному спілкуванні

Самовдосконалення - процес, в результаті якого відбувається системна трансформація особистості. У літературних джерелах з досліджуваної проблеми дане поняття розглядається як продукт самосвідомості або як компонент уявлень про себе. Більшість психологів трактує дане явище як складну багаторівневу систему. Процес усвідомлення себе відбувається у єдності когнітивної оцінки своїх можливостей, досягнень та емоційних реакцій, переживань з приводу цієї оцінки, тобто самоставлення, яке органічно пов'язане з самопізнанням і є його емоційно-особистісною складовою. Усвідомлюючи свої досягнення і недоліки, - наголошував Г.С Костюк., - особистість виявляє прагнення до самовдосконалення, до самоосвіти, створюючи нові цінності, вона сама особистісно зростає, стає суб'єктом власного розвитку [69].

Нами досліджувався характер ціннісних орієнтацій, що забезпечують результативність процесу самовдосконалення підлітків та старшокласників у сімейній взаємодії.

Для реалізації поставлених завдань ми застосували анкету, у якій просили підлітків, старшокласників (досліджувані - учні 7, 11 класів СЗШ № 184 м. Києва) та їх батьків проранжувати за ступенем значущості список з п'ятнадцяти

пунктів, що включають перелік цінностей самовдосконалення особистості. Наводимо їх для прикладу: цінності, пов'язані з оцінкою зовнішності, соціально-комунікативні цінності, матеріальні цінності, цінності самореалізації, морально-етичні і естетичні цінності.

Отримані результаті подані у таблицях 3.1 та 3.2 та на рис. 3.9, 3.10.

Таблиця 3.1. Кількісні показники ранжування цінностей самовдосконалення підлітками та їх батьками

Розглядаючи отримані результати, необхідно зазначити, що у підлітковому віці інтенсивно розвивається самосвідомість, формуються такі її риси, як самокритичність, почуття власної гідності, вимогливість до себе, глибше усвідомлюються власні фізичні, розумові і моральні якості. Особливе місце в розвитку особистості підлітка посідають цінності спілкування з батьками та родиною, з друзями та оточуючими, що задовольняє потребу підлітка у визнанні його Я, в реалізації себе для інших, що призводить врешті до побудови своїх життєвих планів, визначення своєї власної професійної перспективи. Н.Є.Харламєнкова зауважує: «Іноді помилково думають, що підліток відмовляється від батьківських порад, оскільки не має в них потреби. Насправді це не так. Не зважаючи на зменшення впливу сім'ї і відчуження від неї, підлітку просто необхідно отримувати зворотній зв'язок саме від дорослих людей: збереження таких контактів забезпечує більш швидкий процес адаптації підлітка до дорослого життя, надає підтримку при необхідності прийняття і розв'язання складних проблем, захищає від ризикованих кроків» [140, с.116].

Рис. 3.9. Графічне зображення ранжування цінностей самовдосконалення підлітками та їх батьками

Л.І. Божович стверджує, що «… криза підліткового віку пов'язана з виникненням у цей період нового рівня самосвідомості, характерною рисою якого є поява у підлітка здатності і потреби пізнати самого себе, як особистість… Це викликає у нього прагнення до самоствердження, самовираження (тобто прагнення виявити себе у тих якостях особистості, які він вважає цінними) і самовиховання. Депривація зазначених вище потреб і складає основу кризи підліткового віку» [23, c.136].

Результати дослідження показали, що цінність «бути успішним» учні визнають приорітетною. Це дає їм можливість не лише звернути на себе увагу,

показати себе, а й побачити своє Я в оцінці інших людей, отримати їх визнання.

На думку ж батьків, даний критерій не настільки значущий, порівняно з вибором майбутньої професії та можливістю здобувати знання, завдяки чому реалізується потреба їх дитини у визначенні свого місця в суспільстві, у здійсненні власних життєвих планів.

Критерій, що стосується зовнішності, не відіграє істотного значення для батьків. В той час для учнів ця цінність - актуальна. Позиція Я у наших досліджуваних досить багатопланова. Підлітки намагаються розкрити власну

індивідуальність, апелюючи не лише до зовнішніх якостей, але й оцінюючи власну роль у соціальному оточенні. Слід зазначити, що вони перебувають у важкій ситуації, тому що потреба у самовдосконаленні досить часто гальмується відсутністю розуміння та поваги до них дорослих, що призводить до затримки особистісного розвитку. Разом з тим, актуалізація власного зростання, формування самосвідомості, самовизначення вимагає від підлітків усвідомлення свого Я в суспільстві і суспільства в собі та для себе.

Таблиця 3.2. Кількісні показники ранжування цінностей самовдосконалення старшокласниками та їх батьками

При аналізі отриманих результатів неможливо залишити поза увагою той факт, що у виборах досліджуваних морально-етичні цінності посідають загалом останні місця. Дану специфіку можна пояснити тією обставиною, що, на відміну від предметного світу, моральні цінності більш опосередковано пов'язані з оточуючим середовищем. Не всі учні можуть усвідомити суть соціальних вимог, а отже, відтворити їх у власній свідомості. Засвоєння особистістю суспільних морально-етичних цінностей і перетворення їх в ефективні регулятори поведінки відбувається завдяки індивідуально-особистісному корегуванню. Інколи при переході суспільних, моральних цінностей на рівень особистості порушується ієрархія цих цінностей: цінності, першочергові для суспільства, втрачають таке значення в особистісній ієрархії, а на їх місце висуваються інші. Всі ці процеси можуть бути зумовлені як об'єктивними, так і суб'єктивними, особистісними факторами. Дані протиріччя

- закономірні і повинні враховуватись психологами, педагогами та батьками.

Рис. 3.10. Графічне зображення ранжування цінностей самовдосконалення старшокласниками та їх батьками

Не менш важливим фактором для респондентів є цінності, пов'язані з оцінкою зовнішності. Адже, щоб сформувати думку про власний потенціал, особистість повинна мати деякі уявлення про себе, свої якості, знання і уміння, вона має оцінити, наскільки вони у неї розвинені, порівняно з суспільними або власними стандартами. Отже, самовдосконалення - усвідомлення цінності власного Я, яке спрямоване на адаптацію до інших людей чи до інших соціальних груп. При вимірюванні соціально-комунікативних цінностей використовувались наступні критерії: теплі взаємини з близькими та родиною; хороші стосунки з друзями та оточуючими; авторитет у школі. Як показали експериментальні дані, досліджувані, як учні, так і батьки, обрали даний критерій визначальним. В той час усвідомлення старшокласниками своєї значущості досягається за рахунок власного авторитету, що дозволяє їм здійснювати соціальну адаптацію. Цінності взаємин з батьками та друзями не відкидаються, але й не приймаються як актуально необхідні цілі для власного самовдосконалення. Потреба у спілкуванні формується у особистості в процесі взаємин з оточуючими. Численні дослідження свідчать про те, що ефективне розв'язання проблем самосвідомості, самовизначення, самовдосконалення неможливе без діалогу з оточуючими людьми, без їх допомоги. Спілкуючись з друзями, батьками, вчителями учні відчувають потребу в знаходженні свого Я у цьому середовищі. Розвиток особистості, - зазначає Мудрик А.В., - можна розглядати як процес двоякий. З одного боку, це порівняння себе у чомусь з іншими у процесі спілкування, а з другого - вирізнення себе з-поміж інших у результаті процесу відокремлення. При цьому спілкування і відокремлення відбуваються у тісній єдності між собою [97, с.369]. Емоційно-ціннісні ставлення до себе стають визначальними в поведінці юнаків, провідне місце починають посідати особистісні і моральні цінності, зростає стійкість і об'єктивність самооцінки. Що стосується батьків, то вони керуються особистісними потребами, метою яких є інтеграція взаємовідносин з іншими при збереженні власної ідентичності та індивідуальності.

У процесі самовдосконалення старшокласники актуалізують лише ті цінності, які відіграють у їх житті важливу роль. Саме завдяки цьому формується індивідуальна система ціннісних орієнтацій, від яких залежить динаміка даного процесу. Наявність вибору і свобода його здійснення позитивно впливає на мотивацію. Можна говорити, що цінності стають підставою для самовдосконалення і є факторами самореалізації особистості, сприяючи появі ефективних засобів самовдосконалення, ціннісний компонент разом з тим може обмежувати життєві домагання, коли це необхідно для реалізації найбільш значущих для особистості життєвих цілей.

Встановлено, що учні та їх батьки здійснюють ціннісний вибір на основі нормативних вимог суспільства; він реалізується шляхом пошуку внутрішніх резервів досягнення значущої мети. У процесі самовдосконалення підлітки та старшокласники активізують лише ті цінності, що відіграють важливу роль у їх житті. Саме завдяки цьому формується індивідуальна система ціннісних орієнтацій, від яких залежить динаміка самовдосконалення особистості.

Роль самооцінки у процесі самовдосконалення особистості

Розвиток самооцінки пов'язаний зі здатністю особистості адекватно сприймати себе і навколишній світ, вміти адаптуватися у незвичних ситуаціях, швидко розв'язувати відповідальні завдання.

У психологічних роботах проблемам самооцінки приділяється значна увага (Б.Г. Ананьєв [7], Л.І. Божович [23], І.С. Кон [67], В.В. Столін [131],

І.І. Чеснокова [144], К.В. Шорохова [149]. В зарубіжній психології дане питання вивчали: Р. Бернс [20], У. Джемс [44], К. Роджерс [112] та інші. Предметом нашого аналізу стануть роботи, у яких підкреслюється оцінний аспект проблеми. Дані дослідження акцентують увагу на розвитку самоставлення та самооцінювання, що дозволяє аналізувати процес самосвідомості як динамічне утворення психіки, яке перебуває у постійному русі в онтогенезі.

Розгляд самопізнання, як процесу, дозволяє простежити його внутрішні складові, емоційно-ціннісне ставлення до себе і саморегуляцію, що загалом пливає на детермінацію поведінки. І.І. Чеснокова зазначає, що самопізнання у психічній діяльності особистості виступає як особливо складний процес опосередкованого пізнання себе, розгорнений у часі, пов'язаний з рухом від поодиноких ситуативних образів через інтеграцію подібних численних образів у цілісне утворення - з поняття свого власного «Я» як суб'єкта відмінного від інших суб'єктів. Багатоступінчастий і складний процес самопізнання необхідно поєднаний з різноманітними переживаннями, які надалі також узагальнюються в емоційно-ціннісне ставлення особистості до себе. Узагальнені результати пізнання себе і емоційно-ціннісного ставлення до себе закріплюються у відповідну самооцінку, яка включається в регуляцію поведінки особистості як один із визначальних моментів. Самооцінка виступає як результат розвитку самоставлення і самопізнання, як єдність знання людиною самої себе і ставлення до себе, як відповідний вид або рівень розвитку самоставлення. Вона являє собою особливе утворення, яке є результатом розвитку самоставлення і роботи самопізнання, але в той же час вона не зводиться до жодного з цих компонентів [144].

Ряд дослідників репрезентують самооцінку як утворення, яке має емоційний і когнітивний компоненти. Проте дане трактування самооцінки не

розкриває якісної своєрідності єдності самопізнання і самоставлення.

Як зазначає І.С. Кон, - наші самооцінки - це своєрідні когнітивні схеми, які узагальнюють минулий досвід особистості і організують, структурують нову інформацію відносно даного аспекту «Я». Людина, що задумується про будь-яку свою якість (наприклад, наскільки вона самостійна), володіє більш детальною інформацією з цього приводу, закріплює свої судження фактами з минулого досвіду і точніше передбачає свою майбутню поведінку у даному сенсі, ніж та, яка про це не замислювалась. Однак самооцінка, особливо коли мова йде про здібності і потенційні можливості особистості, являє собою не просто пізнавальний акт, але й виражає відповідний рівень домагань. А він залежить від безлічі умов. Неоднозначні і критерії самооцінок. Людина оцінює себе двома шляхами: 1) шляхом співставлення рівня своїх домагань з об'єктивними результатами власної діяльності та 2) шляхом порівняння себе з іншими людьми [67, c. 62].

В образі Я-знання В.В. Столін [131] розрізняє уявлення про себе (також і у формі оцінки виявлення тих чи інших рис) і емоційно-ціннісне ставлення як відносно стійке почуття, переживання. Самоставлення складають три вісі:

«симпатія - антипатія», «повага - неповага», «близькість - ізоляція». На нашу думку, у концепції В.В. Століна самооцінка входить до двох компонентів - Я - образ і самоставлення.

У своїх дослідженнях С.Р. Пантилєєв [105] чітко визначив роль і місце самооцінки в структурі самосвідомості. Самооцінка не входить у систему емоційно-ціннісноного ставлення, а становить особливе утворення. На думку

автора, принципова різниця між самооцінкою і емоційним самоставленням полягає у відмінності основ цих видів оцінювання. Механізмом самооцінки є соціальне порівняння чи порівняння з нормою, еталоном, тобто відображення суб'єкт-суб'єктних відносин переваг. Механізм самоставлення - відображення відносин і переваг всередині системи «Я - Я», де «Я» порівнюється з «іншим в собі». Самооцінка, за С.Р. Пантилєєвим, в більшій мірі зазнає дії захисних механізмів, більш залежна від успіхів та невдач. Система самооцінок визначається можливостями успішної реалізації діяльностей, які спонукаються мотивами-стимулами.

Л.В. Бороздіна [29] розглядає самооцінку як спеціальну функцію самосвідомості, яка не зводиться до жодного з її елементів, ні до когнітивного, ні до емоційного. Образ Я фіксує знання суб'єкта про себе, це комплекс відомостей даної людини про неї саму, який відповідає на питання: що Я маю, чим Я володію? Самооцінка, на думку Л.В. Бороздіної, це наявність критичної позиції людини стосовно того, чим вона володіє, але це не констатація наявного потенціалу, а саме його оцінка з точки зору відповідної системи цінностей, тому самооцінка відповідає на питання: не що Я маю, а чого це варте, що це означає? Природа самооцінки полягає в усвідомленні особистістю, чим є для неї те чи інше знання про себе, в усвідомленні її значущості для себе, за яким завжди стоїть відповідна система цінностей.

Як зазначали у своїх працях Т.В. Галкіна [38], А.В. Захарова [54], І.І. Чеснокова [144], основна функція самооцінки у психічному житті особистості полягає в тому, що вона виступає необхідною умовою, основним внутрішнім важелем самореалізації поведінки і діяльності. Через включення самооцінки в структуру мотивації діяльності особистість здійснює безперервне співвідношення своїх можливостей, внутрішніх психологічних резервів з метою і засобами діяльності. Вища форма саморегуляції на основі самооцінки полягає у творчому ставленні до власної особистості - у бажанні змінити, удосконалити себе.

Так, Т.В. Галкіна [38] виокремлює наступні функції самооцінки: прогностична, актуальна і ретроспективна.

Функція прогностичної самооцінки полягає в оцінці суб'єктом своїх можливостей, визначенні свого ставлення до них. Вона актуалізується до початку діяльності. Функція актуальної самооцінки виявляється в оцінці і побудованій на ній корекції виконавчих дій у ході розгортання діяльності. Функція ретроспективної самооцінки полягає в оцінці суб'єктом досягнутих рівнів розвитку, результатів діяльності, наслідків вчинків тощо. Вона бере участь у визначенні суб'єктом перспектив свого розвитку, оскільки в ході її актуалізації він відмічає як позитивні, так і негативні сторони своєї діяльності і особистості. Всі три види (функції) самооцінки тісно пов'язані між собою; в реальній діяльності самооцінювання постійно спостерігаються їх взаємопереходи і взаємопроникнення.

Психологічна наука виокремлює різні види самооцінок. При адекватній самооцінці суб'єкт правильно співідносить свої можливості і здібності,

ставиться до себе досить критично, намагається реально оцінювати свої невдачі і успіхи, ставить перед собою реальні завдання.

У людини з неадекватно завищеною самооцінкою виникає неправильне уявлення про себе, ідеалізований образ своєї особистості і можливостей, власної цінності для оточуючих, для спільної справи. У таких випадках людина здатна ігнорувати невдачі заради звичної високої оцінки самої себе, своїх вчинків і справ. Невдачі вона розглядає як наслідок несприятливих обставин, які ніяким чином не залежать від власних дій.

Проблема розвитку самооцінки традиційно співвідноситься з такими факторами як спілкування з оточуючими і власна активність особистості. Вважаючи самооцінку найбільш складним компонентом свідомої діяльності дитини, Ананьєв Б.Г. [7] зазначав, що її вихідні форми є прямим відображенням оцінок дорослих, а справжня самооцінка з'являється тоді, коли вона наповнюється новим змістом, завдяки особистій участі дитини в її виробленні.

Мета дослідження полягала у з'ясуванні взаємозв'язку між самовдосконаленням та самооцінкою школярів. Для цього ми застосували анкету для визначення самооцінки, у якій просили підлітків і старшокласників (досліджувані - учні 8, 11 класів СЗШ № 184 м. Києва) оцінити ступінь наявності в себе поданих характеристик, які стосуються процесу самовдосконалення особистості. Наводимо їх для прикладу: цінності, пов'язані

з оцінкою зовнішності, соціально-комунікативні цінності, матеріальні цінності, цінності самореалізації, морально-етичні і естетичні цінності.

Читаючи даний список, учні повинні були оцінити міру наявності у себе цих якостей і записати у графу анкети за шестибальною шкалою. Отримані результати зіставлялися з рейтингом вчителів. Показником адекватності самооцінки була міра її відповідності результатам об'єктивної оцінки.

Аналіз відповідей досліджуваних дозволив графічно продемонструвати динаміку показників самооцінки та презентувати її на рисунку 3.11.

Рис. 3.11. Кількісні показники розподілу рівнів самооцінки учнів 8 та 11 класів (%, n=110).

Розглянемо, як розподіляються одержані експериментальні дані відповідно до рівнів самооцінки. Найбільший відсоток в усіх класах становлять відповіді, що відносяться до 1 (високого) рівня (8 кл. - 54%; 11 кл. - 60%).

Високий рівень - повне розуміння сутності основних ознак поняття «самовдосконалення особистості», позитивне власне ставлення до тих обов'язків, які з нього випливають, звичка діяти згідно з цими цінностями у житті. Особистість розвивається досить гармонійно. Самооцінка дітей є реалістичною: вони оцінюють позитивно означені цінності. Школярам, що перебувають на цьому рівні, властивий не лише високий ступінь усвідомлення, розуміння ціннісних норм, але й висока здатність до саморегуляції відповідно з внутрішньо прийнятими моральними настановленнями. На даному рівні поступово у учнів виникає узагальнений образ Я: через самосприйняття, самоспостереження і самоаналіз. Школярі з високим рівнем самооцінки знають свою мету і цінності, дивляться оптимістично у майбутнє, беруть на себе відповідальність за результати власної діяльності, не виокремлюють себе поміж інших, не бояться своїх почуттів і здатні відстоювати їх тощо. Представники даного рівня приймають активну участь у житті суспільства, школи, мають досвід соціальних взаємин як у шкільному колективі, так і в сім'ї.

Що стосується відповідей 2 (середнього) рівня, то у учнів 8 класів відсоток дещо вищий і становить 35%, у 11 класах - 28%.

Середній рівень - неглибоке, часткове розуміння сутності відповідних ознак, нестійке або індиферентне ставлення до цього поняття. Слабка самооцінка призводить до того, що учень переоцінює або недооцінює себе, а рівень його домагань не відповідає рівню фактичних досягнень. В той же час спостерігається ріст пізнавальних можливостей школяра, підвищення уваги до свого Я і здатності до самоспостереження. У дитини з'являється бажання до самозмін, до пошуку зразків для наслідування. Порівняння себе з іншими - важливий механізм розвитку самооцінки особистості. На даному етапі диференціюється зміст оцінки, ускладнюється її структура, зростає критичність по відношенню до себе. Становлення самооцінки характеризується ланкою протиріч: у одних сферах зростає її стабільність, в інших навпаки; в той же час зростання самокритичності межує з невпевненістю і конфліктністю з однолітками і дорослими. Такі протиріччя призводять до нестійкої самооцінки.

В експерименті визначилась приблизно однакова частка досліджуваних з 3 (низьким) рівнем самооцінки (8 кл. - 11%, 11 кл. - 12%).

Низький рівень - нерозуміння учнем суті найважливіших характеристик поняття «самовдосконалення особистості», або ж негативне ставлення до нього. Характеризується майже повною відсутністю у розумінні дітей цінностей самовдосконалення. Критерії оцінок неадекватні. Індивідуальні відповіді не аргументовані, оцінні ставлення до засвоюваних знань (понять, оцінок, норм) ще не стали регуляторами їх свідомості і поведінки. Учні, що відносяться до даної категорії, не здатні до саморегуляції. У них спостерігається низький взаємозв'язок між емоційними, раціональними проявами поведінки і рівнем вияву переконань у вчинках. Самооцінка характеризується ситуативністю, залежністю від зовнішніх факторів. Такі школярі легко піддаються негативним впливам соціуму, відзначаються низькою самокритичністю, невмінням прогнозувати результати своїх негативних вчинків, їм важко протистояти власним егоїстичним намірам тощо.

Ми співставили отримані результати з рейтингом учителів. Це дало змогу стверджувати, що виокремлені рівні самооцінок у наших досліджуваних не слід розглядати як протилежності. Якщо учні не приписують собі високих балів, це не означає, що вони сприймають себе як некомпетентних, нічого не вартих. Те ж саме стосується і середніх балів. Їх низькі і середні бали - не абсолютні. Вони відносні стосовно учнів з високим рівнем самооцінки. Можливо, низька самооцінка є реалістичною: досліджувані об'єктивно оцінюють свої можливості. Крім того, учні з низькою самооцінкою недостатньо добре себе знають, їх уявлення про себе невизначені, вони невпевнені, залежні від обставин, оцінок інших людей, вони постійно потребують допомоги. З точки зору деяких авторів, у учнів з низькою самооцінкою спостерігається велика розбіжність між Я реальним і Я ідеальним, яка об'єктивно сприймається як неможливість для подолання цього явища, в той час як досліджуваних з високою самооцінкою характеризує незначний розрив між цими рівнями Я. Аналіз особливостей низької самооцінки свідчить про те, що учням важко виконувати свої обов'язки. Там, де потрібно приймати самостійне рішення, вони діють не кращим чином, не намагаються досягти успіху, підвищити свою самооцінку.

У психологічних дослідженнях доведено, що успішному розвитку самооцінки в підлітковому і юнацькому віці сприяють настановлення батьків на прийняття дитини і демократичні взаємини з нею. Діти з таких сімей відзначаються високим інтелектуальним розвитком, емоційною впевненістю, розвиненим самоконтролем. В той час дітям з авторитарних сімей властива емоційна вразливість, агресивність, відчуженість.

Важливу роль у формуванні самооцінки відіграє школа. Досить часто учень оцінюється завдяки успішності розв'язання учбових задач. Якщо дитина відстає у навчанні, то до переживання власних невдач додаються негативні оцінки вчителів, батьків. Отже, успіхи та невдачі учня формують його самооцінку. Якщо оцінка адекватна, то дитина усвідомлює власну цінність та свої можливості і здібності, вона поважає себе і не принижує інших. Школярі з завищеною самооцінкою особливо гостро реагують на невдачі. Дані реакції характеризуються або запереченням самого випадку невдачі, або перекладанням відповідальності на інших і виявляються в підвищеній вразливості, підозрілості, агресивності, негативізмі. В психології ці емоційні реакції отримали назву «афекту неадекватності». Такий стан найбільш характерний для дітей, у яких в минулому досвіді утворилася стійка завищена самооцінка і відповідно завищений рівень домагань. Школяр відмовляється навіть думати про свою неспроможність, і тому відкидає свою невдачу, спотворюючи факти, які свідчать про його поразку. Такі афективні зриви мають місце у тих випадках, коли у дітей не існує погодження між свідомою високою самооцінкою, високими домаганнями, що виходять за рамки дійсних можливостей, і неусвідомлюваною впевненістю у собі.

Аналіз співвідношення самооцінки і рівня домагань за параметром адекватності показав, що при неадекватності хоча б одного параметру виявляється цілий мотиваційно-афективний комплекс: незадоволення нинішньою ситуацією, відсутність чітких ідеалів, брак впевненості у собі; знижується емоційна стабільність, спостерігається орієнтованість на безконфліктну взаємодію заради налагодження корисних зв'язків, що продиктовано, з одного боку, дружелюбністю і настановленням на співробітництво, з іншого - прагненням до лідерства в поєднанні з невпевненістю у власних силах.

У підлітковому віці роль самооцінки в житті дитини зростає, відбувається переорієнтація з зовнішніх оцінок на самооцінку. Змінюється і зміст її: наявність змін у зовнішньому вигляді, взаємини з друзями, батьками, вчителями, особистісні якості і можливості аналізуються, порівнюються з такими ж якостями ровесників і значущих дорослих, відбувається усвідомлення різниці між Я реальним і Я ідеальним. Я - концепція підлітка спочатку нестійка, відсутній єдиний принцип самооцінювання, мають місце різкі зміни в самооцінках. Уявлення дітей про себе непослідовні. Нестійка Я - концепція призводить до того, що кожна конкретна самооцінка може коливатися від самовпевненості до повного несприйняття власного Я. На кінець підліткового віку самооцінка стає більш стійкою і узагальненою, незалежно від ситуації оцінювання.

У юнацькому віці, порівняно з підлітковим, самооцінка стає більш позитивною, стійкою і незалежною. У даний період важливу роль у процесі самооцінювання відіграють зовнішні умови: соціальне визнання, фізична привабливість, досягнення, успіхи тощо. Пошук власного Я, своїх внутрішніх цінностей сприяє співставленню себе з іншими. І лише досягнення цілісної і стійкої Я-концепції, розуміння і прийняття Я в усіх його аспектах дозволяє старшокласникам спиратися на свою ідентичність і бути менш залежними від зовнішніх факторів і оцінок.

Отже, самооцінка є центральним утворенням у процесі самовдосконалення особистості. Основна її функція у психічній діяльності полягає в тому, що вона є необхідною умовою саморегуляції поведінки. Вища форма саморегуляції - творче ставлення до власної особистості, намагання змінити, покращити себе. Формування самооцінки пов'язане з особливостями взаємин учня з навколишнім світом. З зростанням інтелектуального розвитку дитина із оцінок оточуючих постійно виокремлює критерії і способи оцінювання інших і переносить їх на себе, що складає основний механізм розвитку самооцінки у підлітковому віці. Становлення останньої в юнацькому віці пов'язане з появою таких якостей, як компетентність, почуття власної гідності, впевненість у собі тощо.

В ході експериментального дослідження були виокремлені рівні формування самооцінки у підлітків і старшокласників, презентована їх кількісна і якісна характеристика, яка засвідчила необхідність розгляду самооцінки у нерозривній єдності процесів самопізнання, емоційно-ціннісного ставлення особистості до себе і саморегуляції. Самооцінка у цьому процесі відображає їх рівні розвитку.

Психологічні особливості самотворення особистості як умови її самореалізації

Нинішній розвиток суспільства визначається різноманітністю та інтенсивністю міжлюдських контактів, їх змістовною насиченістю та часто- густо опосередкованим характером внаслідок розвитку і широкого використання різних наукових та технічних засобів (комп'ютеризації, телебачення, факсового та стільникового зв'язку, Інтернету). Все це, звичайно, певним чином відбивається на спілкуванні людей, стаючи підґрунтям для підвищення рівня комунікативної культури, для забезпечення якості процесу самотворення особистості та ефективності її реалізації в спілкуванні та діяльності. В умовах соціальної економічної та політичної трансформації, що відбувається зараз в Україні, формується нове розуміння суспільного та особистісного благополуччя, самореалізації, становлення особистості. Сьогодення вимагає від кожного активності, вміння актуалізувати здібності та реалізовувати себе як особистість у різних сферах діяльності та спілкування.

Все це можливе при розвитку власної активності особистості, коли, окресливши свій життєвий шлях як соціальної істоти, вона здатна з позицій усвідомлення життєвих цілей щоразу по-новому оцінювати свої інтелектуальні можливості, моральні якості, духовність загалом, систему ціннісних орієнтацій, що стала її внутрішнім надбанням. Як вважає М.Й. Боришевський, самотворення - це одна з умов самореалізації, оскільки, творячи щось нове, актуалізуючи, плекаючи в собі ті чи інші можливості, задатки людина забезпечує можливості досягнення різноманітних цілей, взаєморозуміння з іншими людьми. Розвиток процесу самотворення тісно пов'язаний із становленням у людини ряду здатностей як активного суб'єкта соціалізації [27].

Феномен самостійності особистості у вчинках та рішеннях базується, з одного боку, на багатому філогенезі всього людського роду, а з іншого - на індивідуальному онтогенезі суб'єкта самовизначення, в процесі якого потенціально закладена в самій родовій сутності людини здатність до активних, вільних, свідомих дій перетворюється в форму індивідуально-неповторного об'єднання інтелектуальних та вольових якостей [92].

І. Гегелю належить думка про прагнення людини реалізувати себе, дати собі через себе самого об'єктивність в об'єктивному світі і здійснити (створити) себе. Таким чином , потреба в самотворенні, здійсненні своїх можливостей є родовою, тобто сутнісною характеристикою людини. Істинна природа людини міститься в безкінечній творчості, але з'ясування можливостей людини залежить і здійснюється в конкретних історичних умовах. Тому одна частина потреби в самотворенні орієнтована на особистість, на її унікальність, а інша є

відбитком того загальнолюдського, родового, що несе в собі кожна людина, оскільки саме спілкування, міжлюдські взаємини роблять з неї того, ким вона є.

Певний інтерес для нашого дослідження становлять праці зарубіжних вчених, які стосуються проблеми самовизначення, самовдосконалення і самореалізації особистості. Так, приміром, К. Хорні досліджує повну реалізацію справжніх можливостей; Ф. Перлз - внутрішню активну тенденцію до саморозвитку на зразок істинного самовираження; К. Роджерс вивчає прагнення людини до найбільш повного виявлення і розвитку можливостей і здібностей; А. Маслоу з'ясовує прагнення людини стати тим, ким вона може стати. Суттєвий доробок до розв'язання цієї проблеми внесли й інші науковці (3. Фрейд, А. Адлер, Г. Олпорт, К. Юнг та інші),

Розглянемо деякі з цих внесків більш детально. К.Г. Юнг вважає, що у кожній дорослій людині є часточка дитини, яка хоче стати особистістю. І досягнути рівня особистості можна лише максимально розгорнувши цілісність індивідуальної сутності. Без визначеності, цілісності, дозрівання особистість не зможе проявитися. Людина за своєю природою пасивна, інертна, підкорюється колективній необхідності (конвенції). Лише той, хто свідомо і відповідально вибере свій шлях, часто всупереч конвенції, зможе індивідуально прожити своє життя, претендувати на цілісність і стати особистістю. Кожен індивід має тенденцію до індивідуалізації і саморозвитку. Становлення особистості, згідно з теорією К. Юнга, є процесом розвитку цілісної особистості, рухом до свободи, який включає розвиток та інтеграцію всіх структурних компонентів особистості. У процесі розвитку формується свідомість, яка поступово розширюється, людина усвідомлює себе шляхом самопізнання [152].

Людину, як інтегровану цілісність у рамках соціальної системи, визначає А. Адлер. Психологічне становлення він розглядає, перш за все, як рух від центрованості на власних цілях до завдань конструктивного оволодіння середовищем й соціально корисного розвитку. Показником психічного здоров'я людини А. Адлер вважає ступінь прояву соціального інтересу: конструктивне прагнення до вдосконалення, сильне суспільне почуття і кооперацію. Він виокремлює чотири основних типи установок, властивих стилю життя людини: керуючий, отримуючий, уникаючий та соціально-корисний. Саме останній є, на його думку, найбільш позитивним, оскільки йому притаманний високий ступінь прояву соціального інтересу і активності (соціальний інтерес прямо пов'язаний із почуттям спільноти із людством) [4].

Для гуманістичного та феноменологічного напрямку у психології (А. Маслоу, Г.В. Олпорт, К. Роджерс, В. Франкл) притаманний глибокий інтерес до особистості, до людини, наділеної свідомістю, завдяки якій вона може чинити свідомі дії, відповідати за них, робити свідомий вибір, а також коригувати, змінювати своє життя.

Становлення особистості, на думку Г. Олпорта, є неперервним процесом визрівання людини, що триває усе життя. Зріла особистість характеризується власною функціональною автономією, самопізнанням, самоусвідомленням. Основними рисами зрілої людини виступають: 1) наявність широких меж «Я»:

здатність поглянути на себе «з боку», широкі інтереси зі справжнім захопленням, за участі правдивого Его, любов до себе, що є обов'язковою, але не визначальною особливістю; 2) здатність до теплих, сердечних соціальних стосунків: дружня інтимність і співчуття; 3) емоційна безтурботність і самоприйняття: здатність толерантно справлятися із власними негативними емоційними станами, аби це не заважало благополуччю інших; 4) реалістичне сприйняття, досвід і домагання: прагнення до особисто значущих реалістичних цілей; 5) здатність до самопізнання і почуття гумору: чітке уявлення про свої сильні і слабкі сторони, вміння посміятися над найулюбленішим і продовжувати цінувати його; 6) наявність цілісної життєвої філософії: наявність системи цінностей, яка містить головну мету або тему, що робить життя важливим [101].

В радянській психології дослідження становлення особистості ґрунтувалось на діяльнісному підході. Людину розглядали як суспільну істоту, яка формується, розвивається, визначається, самореалізується в системі суспільних взаємин [23; 137].

Сучасні науковці розглядають особистість у процесі становлення її самовизначення і самореалізації як індивіда із розвиненою суб'єктністю, здатністю до самовияву, рефлексії, як активного суб'єкта власної життєдіяльності, життєтворчості, творця свого індивідуального життєвого шляху [25; 121]. Прагнення до самовизначення, самореалізації, самоствердження - одна з найважливіших потреб людини, умова її психічного розвитку. На думку Д.І. Фельдштейна, саме самовизначення виступає інтегруючим компонентом розвитку людини як особистості [137]. Становлення особистісного (в тому числі і духовного) самовизначення є результатом розвитку свідомості і самосвідомості, самооцінки, домагань, самоконтролю, самокритичності, рефлексії.

Особистісне самовизначення науковці, як правило, аналізують з точки зору двох підходів: по-перше, розглядають його в контексті розвитку самосвідомості (Л.І. Божович, М.Й. Боришевський, Л.В. Сохань, Д.Й. Фельдштейн, І.І. Чеснокова та ін.); по-друге, акцентують на тому, що цей феномен має ціннісно-смислову природу і є активним визначенням особистої позиції людини у її ставленні до соціально-значущих цінностей, а також місця, яке вона посідає в суспільстві (К.О. Абульханова-Славська, М.Р. Гінзбург. С.Л. Рубінштейн. В.А. Ядов та ін.).

Особистісне самовизначення - генетично вихідна категорія, що визначає інші види самовизначення (морального, духовного тощо). Самовизначення розглядається як результат соціального розвитку особистості, важливий здобуток онтогенезу, пов'язаний з формуванням розгорнутої соціальної позиції молодої людини у ставленні до оточуючого світу (людей і речей). Воно є суб'єктивним усвідомленням себе самостійним членом суспільства, розумінням свого місця і призначення ньому і зумовлене певним рівнем свідомості, соціальної відповідальності, потреби в самореалізації своїх можливостей.

Зовнішні об'єкти стають спонукальними мотивами поведінки лише через ставлення до них суб'єкта. Саме це ставлення породжує у людини певну систему спонук до дії - мотивів. Людині властиві усвідомлені мотивування дій, їх обґрунтування, непіддатливість чужим впливам і навіюванням, здатність самому вибирати об'єктивні основи для того, щоб чинити так, а не інакше.

Саме тому, що особистість є активним утворенням, що її внутрішній світ «працює», а не пасивно засвоює зовнішні дії, цінності, рівень розвитку свідомості та самосвідомості визначається не тільки на основі відповідності її вчинків суспільним вимогам, але й на основі тих мотивів, цілей, ціннісних орієнтацій, котрими керується людина в своїй поведінці. Процес самовизначення й самотворення особистості ґрунтується на основних ціннісних виборах суб'єкта, що не зводиться до простого «я хочу», але й не диктується повністю обставинами.

Розвиток особистості тісно пов'язаний з появою потреби виділити себе із зовнішнього світу. Уявлення про себе, своє «Я» неминуче породжують потребу в реалізації своїх можливостей, своїх здатностей, тобто самовизначення особистості нерозривно пов'язане з самореалізацією, а далі із самотворенням. На високому рівні розвитку особистість зіставляє свої дії і здійснює потребу в самоствердженні, самовдосконаленні, виходячи з своїх ціннісних орієнтацій і цілей.

Самовизначення є вибором особистістю шляху формування своїх взаємин із суспільством із комплексу можливих альтернатив, куди входять уже наявні, а також створені самим суб'єктом. Людина перетворює наявну ситуацію ідеальним чи реальним способом, створюючи можливості вибору альтернативи тієї чи іншої поведінки. Таким чином, соціальні можливості, із яких особистість робить вибір, не обов'язково дані їй апріорі: вона сама їх творить, вони є продуктом її активності. Самовизначення не просто когнітивна структура; це - складна усталена система. Самовизначення - це не тільки прагнення зробити своє життя краще, це ще й бажання реалізувати це по-справжньому. Здатності людини, відбиваючись через призму поставленої нею мети, знаходять дійсне рішення шляхом активної участі у відповідних формах діяльності. Чим більше виокремлені особистістю цілі відповідають реальному способу її життєдіяльності, її якостям, тим вища вірогідність досягнення бажаного результату і тим вищий ступень самореалізації особистості.

Справжнім суб'єктом власного життя може стати тільки самоусвідомлююча особистість, що навіть в своєму індивідуальному бутті є разом з тим суспільною істотою. За І. О. Мартинюком, пошук себе - це синонім соціального, морального і громадянського самовизначення, ядром якого є життєвий вибір. Самовизначення - творча, складна і тривала робота зростаючої особистості; це - завжди серйозні зусилля, переборення себе, вибір одних можливостей, відмова від інших, самообмеження заради вищої мети [92].

Система ціннісних орієнтацій, що складається в процесі соціалізації, виступає як центральна ланка свідомості особистості, взятій в її ставленні до світу й до самої себе. Саме вона і є тим внутрішнім фактором, мотивом, який визначає спрямованість діяльності людини, служить основою для вибору цілей і способів діяльності. Зрілій особистості притаманна, як правило, стійка система ціннісних орієнтацій. Стійкість її передбачає високий ступінь значущості суб'єктивної самодетермінації, можливості вільного і свідомого вибору цілей, видів і способів діяльності. Вибір пріоритетного напрямку життєвого шляху, основних аспектів самореалізації особистості - це, перш за все, вибір головних життєвих цінностей, серед яких цінності однієї якоїсь групи можуть займати різне місце - від всепоглинаючої детермінанти до досить несуттєвої орієнтації.

У ситуаціях самовизначення особистість не лише має можливість вибору, а й поставлена перед необхідністю вироблення й реалізації своєї власної думки, оцінки навколишнього. У подібних ситуаціях особистість, вибираючи, самовизначається, реалізує в практичній діяльності, спілкуванні потенціал своїх ставлень, впливаючи на хід подій, стаючи суб'єктом формування умов свого життя.

Оволодіваючи самим процесом самовизначення, свідомо визначаючи свій життєвий шлях, особистість не лише стає суб'єктом власної життєдіяльності, вона творить себе саму, перебудовує свій внутрішній світ, стає суб'єктом саморозвитку, самореалізації, самовиховання, виявляючи таким чином свою активність.

У вітчизняній психолого-педагогічній літературі останніх років, присвяченій розвитку особистості, завжди підкреслювалась виняткова роль оточуючого соціального та культурного середовища, діяльності й спілкування, до якого залучається людина, у розвитку у неї такого сплаву «відбиття», ставлення й поведінки, що виявляється типовим саме для цієї особистості.

Проте, при такому підході недооцінюється або й зовсім не враховується важливий феномен - потреба й здатність особистості до самотворення [27].

Сила, здатна перебудовувати особистість, розвивати її духовно, фізично, морально, є не лише у зовнішніх умовах суспільного життя людини, їх змінах, не тільки в системі виховання, а й в самій людині, в її роботі над собою, власним самотвердженням та самовдосконаленням. Самоактивність особистості є результатом трьох взаємодіючих процесів: зовнішнього впливу, джерелом якого є саме життя, соціального середовища; цілеспрямованого виховання та діяльності самої людини, що виступає водночас у двох вимірах: об'єкта виховання і суб'єкта власного формування, самотворення. У комплексі проблем самоактивності особистості суттєва роль належить проблемам самосвідомості, самореалізації й саморегуляції поведінки, їх джерел, ґенези, питанням самовиховання, увага до яких у вітчизняній науці останнім часом значно посилилась [95], [50].

До понять самотворення, самореалізації, самовиховання самовдосконалення, самоактивності входить надзвичайно широка гама взаємин людини зі світом, суспільством і самим собою. Пізнання людиною себе йде від пізнання зовнішнього світу, інших людей, їхніх взаємин і власних взаємин з іншими. Людина пізнає себе тими ж шляхами, що й об'єктивний світ. У неї немає іншого механізму вивчення себе. Воно проходить ті самі стадії, що й пізнання людиною об'єктивного світу: від елементарних відчуттів, спочатку суто органічних, до самосприйняття, самоуявлення, думки й оцінки себе. На початкових етапах розвитку самопізнання усвідомлюється зовнішня, видима сторона власних дій і вчинків Пізніше відбувається перехід на вищі рівні пізнання, потім усвідомлюються глибинні механізми діяльності й поведінки (самовизначення й самоствердження). У міру пізнання залучаються емоції, інтереси, прагнення, система різних спонукань особистості. Пізнаючи особливості інших, людей, свої зовнішні прояви у діяльності й поведінці, ставлення до себе, інших людей, людина починає зіставляти окремі аспекти пізнання об'єктивного і в результаті порівняльно-оцінної роботи складає оцінку себе, своїх можливостей [3; 25].

Самооцінка виступає як своєрідний висновок самопізнання. Важливою часткою самопізнання дитини є самовизначення - усвідомлений акт прояву й утвердження власної позиції в проблемних ситуаціях. Не менш важливу роль відіграє самоствердження, що виявляється у прагненні до високої оцінки й самооцінки своєї особистості та пов'язаної з ними поведінки. Самовизначення і самоствердження займають (особливо в підлітковому і юнацькому віці) важливе місце у структурі потреб людини. Причому це може бути як рядове, так і домінуюче місце. Потреба у самовизначенні й самоствердженні тісно пов'язана із самореалізацією особистості. Задоволення потреби у самовизначенні й самоствердженні може здійснюватись різними способами: шляхом реальних здобутків чи створенням видимості досягнень, коли суб'єкт прагне виглядати таким, яким би йому хотілось бути.

Самопізнання учнів, їхнє ставлення до себе, розвиваючись у процесі спілкування, у ході різних видів діяльності, водночас сприяють формуванню більш-менш стійкої самооцінки. Учень змушений регулювати свою поведінку в системі взаємин з іншими не лише з точки зору співвідношення окремих своїх дій з вимогами оточуючих, а відповідно до власних вимог стосовно себе. Незадоволеність у цьому плані спричиняє напруженість емоційних станів, вони ж у свою чергу сприяють вияву самоактивності особистості, сигналізують про необхідність перебудови поведінки. Потреба у самовизначенні, самореалізації є важливою складовою самотворення школяра і детермінантою його поведінки.

Чинники самореалізації особистості. Важливу роль в процесі соціалізації дитини відіграють взаємини в колективах, в які входить особистість. В ході спілкування з членами колективу відбувається взаємний обмін думками й переживаннями, ідеями і інтересами, йде постійний взаємовплив і взаємодія, результатом якого і є духовний розвиток особистості. Емоційна насиченість безпосереднього спілкування дозволяє йому досить ефективно виконувати функцію соціалізації підростаючого покоління. Як вважає К.О. Абульханова- Славська, спосіб побудови і реалізації себе особистістю, визначення нею свого положення в колективі, в житті - це, в першу чергу, з'ясування основних життєвих ставлень [2].

Зміст і рівень стосунків, в які вступає людина, надзвичайно різні: соціальні, суспільні, людські, міжособистісні тощо [102]. Соціальні відносини відображають взаємодію між соціальними групами та індивідами як представниками цих груп. Суспільні - характеризують взаємодію людини через соціальні спільноти з суспільством. Людські стосунки відтворюють різні суб'єктивні прояви людини в процесі її взаємодії з об'єктами зовнішнього світу. Зазвичай вони виражаються у вигляді виробничих, економічних, правових, моральних, політичних, естетичних, етнічних відносин. В контексті аналізу поняття «людські стосунки» можна виокремити ще одну дефініцію «особисте ставлення», якою визначається індивідуальна суб'єктивна спрямованість людини на групу чи іншу особу. Міжособистісні стосунки характеризуються реальною безпосередньою чи опосередкованою взаємодією людей, яка має зворотний зв'язок.

Названі види стосунків цілком розкриваються й реалізуються саме в спілкуванні, яке є інтеграційною компонентою в життєдіяльності людини та її взаємодії з суспільством, умовою її існування.

У нашому дослідженні виокремлювались та аналізувались основні категорії і чинники самореалізації, що сприяють самотворенню особистості. Використовувались наступні методи: теоретичний аналіз психологічної сутності самовизначення особистості в контексті її міжособистісних стосунків у навчально-виховному процесі та його роль у розвитку духовності, спостереження за поведінкою досліджуваних у звичайних та спеціально створюваних ситуаціях, бесіди, анкетування (в тому числі анкета для соціального моніторингу рівня життєвих цінностей учнівської молоді та тест для визначення психологічного клімату в колективі), контент-аналіз творів, аналіз успішності навчання та суспільної діяльності школярів.