Еволюція політики європейського союзу щодо російсько-української війни (2014-2022)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Еволюція політики європейського союзу щодо російсько-української війни (2014-2022)

Андрій Мартинов,

д-р іст. наук, професор, пров. наук. співроб.

Інститут історії України НАН України,

Анотація

Проблеми формування спільної зовнішньої політики Євросоюзу обумовлені складнощами погодження національних інтересів та динамікою адаптації спільної політики до хаосу міжнародних відносин. На початку 1990-х років спільна зовнішня політика Євросоюзу зазнала фіаско на Балканах в процесі розпаду колишньої Югославії. Росія розраховувала, що приклад надмірної млявої реакції Євросоюзу на анексію Криму та початок «гібридної війни» проти України дасть можливість провести анексію всієї території України. Мета статті полягає у дослідженні причинно-наслідкових зв 'язків, які вплинули на фактичне формування спільної політики Євросоюзу, спрямованої на захист демократії в Україні проти російської агресії. Європейський Союз критично поставився до анексії Криму та початку російської «гібридної війни» проти України. Але тоді домінували переконання європейських еліт, що можливо замирити рф, навіть ціною поступок України та за рахунок українського суверенітету і територіальної цілісності. На це працювали так звані «Мінські угоди». Переконати європейські еліти у зворотному не змогли навіть російські втручання в президентські вибори в США 2016 р. та у інформаційну кампанію до британського референдуму щодо виходу з ЄС 2016 року. РФ послідовно переходила «червоні лінії», доки не зробила помилку, вирішивши, що ЄС «дозрів» до російської спроби змінити владу в Україні та позбавити її суверенітету. Кремль розраховував на свою «п'яту колону» в країнах Євросоюзу. Виправдала ці сподівання тільки Угорщина. Але в питанні допомоги захисту України Євросоюз відмовився від принципу вето. Це не заважає Угорщині блокувати на час написання цієї статті виділення макрофінансової допомоги ЄС Україні. Найбільш радикальними прихильниками України в ЄС залишаються країни Балтії, країни «Вишеградського блоку» за винятком Угорщини. Російська агресія допомогла Швеції і Фінляндії переглянути свою традиційну нейтральну політику та максимально наблизитись до вступу в НАТО. Євросоюз у жовтні 2022 р., знову без участі Угорщини, започаткував тренувальну військову місію для Збройних сил України. Російська агресія проти України, замість розколу Євросоюзу, сприяла консолідації спільної зовнішньої політики і політик безпеки Європейського Союзу. Але це не означає, що РФ припинить чинити тиск на «слабкі ланки» в системі Європейського Союзу.

Ключові слова: Європейський Союз, спільна зовнішня політика, нейтралітет, російська агресія, НАТО, Україна.

Andriy Martynov,

THE EVOLUTION OF THE POLICY OF THE EUROPEAN UNION REGARDING THE RUSSIAN-UKRAINIAN WAR (2014-2022)

Abstract. The problems of forming a common foreign policy of the European Union are caused by the difficulties of reconciling national interests and the dynamics of adapting the common policy to the chaos of international relations. In the early 1990s, the common foreign policy of the European Union suffered a fiasco in the Balkans during the disintegration of the former Yugoslavia. Russia expected that the example of the EU's excessively sluggish reaction to the annexation of Crimea and the start of a «hybrid war» against Ukraine would provide an opportunity to annex the entire territory of Ukraine. The purpose of the article is to study the cause- and-effect relationships that influenced the actual formation of the European Union's common policy aimed at protecting democracy in Ukraine against Russian aggression. The European Union was critical of the annexation of Crimea and the start of Russia's «hybrid war» against Ukraine. But at that time, the conviction of the European elites prevailed that it was possible to appease the Russian Federation, even at the cost of concessions to Ukraine and at the expense of Ukrainian sovereignty and territorial integrity. The so-called "Minsk Agreements" worked for this. Even Russian interference in the 2016 US presidential election and the information campaign for the British referendum on leaving the EU in 2016 could not convince European elites of the opposite. The Russian Federation consistently crossed «red lines» until it made the mistake of deciding that the EU was «ripe» for a Russian attempt to change the government in Ukraine and deprive it of its sovereignty. The Kremlin was counting on its «fifth column» in the countries of the European Union. Only Hungary fulfilled these expectations. But in the matter of assistance for the defence of Ukraine, the European Union refused the principle of veto. This does not prevent Hungary from blocking the allocation of EU macro-financial assistance to Ukraine at the time of writing this article. The most radical supporters of Ukraine in the EU remain the Baltic countries, the countries of the «Visegrad bloc» with the exception of Hungary. Russian aggression helped Sweden and Finland to reconsider their traditional neutral policy and to get as close as possible to joining NATO. In October 2022, again without the participation of Hungary, the European Union launched a military training mission for the Armed Forces of Ukraine. Russian aggression against Ukraine, instead of splitting the European Union, contributed to the consolidation of the common foreign and security policies of the European Union. But this does not mean that the Russian Federation will stop putting pressure on the «weak links» in the European Union system.

Keywords: European Union, common foreign policy, neutrality, Russian aggression, NATO, Ukraine.

Постановка проблеми

Формування та реалізація спільної зовнішньої політики Європейського Союзу є найскладнішим елементом процесу європейської інтеграції. Це обумовлено складністю вирішення подвійного стратегічного завдання: по-перше, погодження національних інтересів держав - членів Європейського Союзу заради проведення консолідованої зовнішньої політики, по-друге, пов'язане з потребами адаптації такого консолідованого курсу до перманентних змін хаотичного міжнародного середовища. На початку 1990-х років спільна зовнішня політика Євросоюзу зазнала фіаско на Балканах в процесі розпаду колишньої Югославії. Росія розраховувала, що приклад надмірної млявої реакції Євросоюзу на анексію Криму та початок «гібридної війни» проти України дасть можливість провести анексію всієї території України. Але цей розрахунок став помилковим, адже надто брутальним виявилось порушення миру в Європі та нахабним виявилось заперечення норм міжнародного права і традицій демократії.

Мета статті полягає у дослідженні причинно-наслідкових зв'язків, які вплинули на фактичне формування спільної політики Євросоюзу, спрямованої на захист демократії в Україні проти російської агресії.

Огляд публікацій

Стратегічні амбіції формування та реалізації спільної зовнішньої та безпекової політики Євросоюзу були сформульовані Маастрихтським договором (Договором про Європейський Союз), який після ратифікації набув чинності 1 листопада 1993 року. Однак належного рівня фінансування та політичної консолідованої волі європейських еліт для успішної реалізації ця ініціатива не отримала. Натомість Росія докладала максимум зусиль, аби розігрувати карту протиріч між країнами «ядра» Євросоюзу Німеччиною і Францією та США. Заради розв'язання цього завдання Кремль застосовував тактику підриву єдності та солідарності Євросоюзу зсередини [1, с.33]. До початку ХХІ століття вважали, що процес формування та реалізація спільної зовнішньої політики Євросоюзу, попри нормативно-правові інновації, введені Маастрихтським договором, залишається на рівні дипломатичної активності Європейського об'єднання вугілля і сталі [2, с.87]. Попри інтенсифікацію міжнародних конфліктів (наприклад, збройний конфлікт навколо статусу Косово), Європейський Союз тримався за стратегію «розумної сили», позиціонуючи себе як постмодерний інтеграційний проект, який будь - якою ціною уникає силового способу вирішення проблем [3, с.74]. Ключову роль у захисті країн Євросоюзу продовжує відігравати Північноатлантичний альянс, як трансатлантичний міст між ЄС і США [11, с.149]. Г.-Г. Ерхард проаналізував відмінності між країнами Євросоюзу щодо спільної зовнішньої політики і політики безпеки до історичного розширення 2004 року. На його думку, ключові проблеми полягали у відмінностях між країнами ЄС, які є членами НАТО, та нейтральними країнами -членами ЄС [4, с.82]. євросоюз зовнішня політика адаптація

С.Фрідріх дослідив китайські уявлення про роль Європейського Союзу у світовій політиці. На відміну від РФ, Китай мотивував Євросоюз до продовження політики лібералізації в сфері торгівлі, адже це відповідає китайським глобальним інтересам. Водночас Пекін так само як Москва розраховує на загострення протиріч між ЄС і США, намагаючись використати ці тенденції у власних інтересах [5, с.179].

Після розширення ЄС 2004 р., коли новими членами Євросоюзу стали відразу десять нових держав, М.Кунде звернув увагу на максимальне ускладнення процесу погодження спільних інтересів у сфері зовнішньої політики. Адже нові держави-члени ЄС із Центральної Європи більш «проамериканські», аніж ФРН і Франція [6, с.52]. Г. Мюллер-Брандек висвітлила відмінності між країнами «Вишеградського блоку», країнами Балтії та Німеччиною і Францією щодо пріоритетів спільної зовнішньої політики Євросоюзу [8, с.17]. Е.Мюллер і П. Шнайдер дослідили ступінь ефективності дій Євросоюзу у союзі зі США у глобальній війні проти тероризму. На думку цих авторів, США діють краще за ЄС, адже американська «жорстка сила» дієвіше за європейську [7, с.184]. К.Сміт пояснила цей феномен помітним інфантилізмом щодо готовності застосовувати силу в міжнародних відносинах [9, с.33]. Ф.Тер вважає, що російська агресія проти України 2014 р. має активізувати процес формування та реалізації спільної зовнішньої політики Євросоюзу [10, с.129].

Наприкінці 2010-х років Євросоюз на українському напрямку віддав ініціативу Великій Британії і США. 15 червня 2021 року британський прем'єр- міністр Борис Джонсон і американський президент Джозеф Байден підписали Нову Атлантичну хартію, наголосивши, що сповідують ті самі демократичні цінності, як і у 1941 році. Захист демократії, колективна безпека, формування стабільної глобальної торговельної системи, протидія кібернетичним атакам, зміні клімату, збереження біологічного різноманіття, протидія пандемії коронавірусу та відновлення економіки. Фактично Лондон і Вашингтон у повному форматі відновили особливі двосторонні відносини. Зазначений ціннісний англо-американський союз має вагоме значення для України. Велика Британія і США ще у 2008 році наполягали на наданні України плану дій щодо членства в НАТО. Після початку російської гібридної агресії проти України саме Лондон і Вашингтон є найбільшими спонсорами військово-технічної і консультативної допомоги Києву.

8 жовтня 2020 року Україна і Велика Британія підписали Угоду про політичне співробітництво, вільну торгівлю і стратегічне партнерство, який після Брекситу замінив для Британії угоду про асоціацію між Україною та ЄС. Згадана угода передбачає поглиблення військово-політичної і військо-технічної співпраці між Україною і Британією. Важливу роль Велика Британія відіграє у процесі модернізації військово-морського флоту України. Незмінною залишається позиція США щодо підтримки України у гібридній війні, яку веде Росія.

1 червня 2019 року конгрес США прийняв рішення про розширення військово-політичної і військово-технічної співпраці з Україною. Фактично мова йшла про допомогу Україні у досягненні стандартів НАТО без формального набуття плану дій щодо членства. Російський президент називав це початком військового освоєння території України. Здавалось, що російська стратегія протидії українсько-британсько-американській співпраці може реалізуватися шляхом створення нових військових баз по периметру кордону з Україною, частішого проведення військових навчань, розбудови військової інфраструктури на території Білорусі, посиленої мілітаризації анексованого Криму. Насправді Кремль пішов на сценарій максимальної ескалації та прямої масштабної інтервенції на територію всієї України.

Тільки ескалація російської збройної агресії проти України після 24 лютого 2022 р. обумовила зміну позиції країн Європейського Союзу щодо ролі України в процесі захисту демократії та європейських цінностей від тоталітаризму. 28 лютого 2022 р. президент України В. Зеленський, спікер парламенту Р. Стефанчук, прем'єр -міністр Д. Шмигаль підписали заявку про вступ до Європейського Союзу на особливих умовах. У червні 2022 р. Україна отримала статус кандидата на вступ до Євросоюзу.

Станом на початок квітня 2022 р. 26 країн-членів Євросоюзу (за винятком Угорщини) постачали зброю Україні та запровадили торговельно-економічні, фінансові, персональні санкції проти РФ. Відповідно РФ оголосила всі ці країни недружніми. Нейтральні країни ЄС, такі як Фінляндія і Швеція, реагуючи на російську війну проти України, подали заявки на вступ у НАТО. Особлива консолідуюча роль у альянсі досі належить США.

Після перемоги у травні 2022 р. на президентських виборах у Франції Е. Макрона активізувалася робота міжурядової конференції щодо реформування Євросоюзу. Серед пропозицій, які розглядаються є створення «Об'єднаних збройних сил» Євросоюзу та посилення транснаціональних підрозділів. Наразі Євросоюз не має стратегічної мети цілком замінити НАТО в ролі головного гаранта європейської безпеки. Натомість РФ має стратегічну мету розколоти ЄС і НАТО зсередини та послабити євроатлантичну оборону. Тому Європейський Союз в євроатлантичній системі безпеки виконує функцію європейського флангу НАТО. Символом цього можна вважати зустріч міністрів оборони країн НАТО і ЄС 27 квітня 2022 р. на німецькій військовій базі «Рамштайн», де були прийняті історичні рішення про перехід збройних сил України на стандарти НАТО.

Два десятиліття Путін агресивно ставиться до самої ідеї права України на вільний вибір союзників. Після придушення демократичних протестів у Білорусі Росія намагається прискорити «інтеграцію» та де-факто перетворити цю країну на ще один суб'єкт федерації. Зважаючи на ці тенденції, ми є свідками чергового поділу Європи конфліктними лінія нової холодної війни. Здається, в інтересах США і Великої Британії максимально зміцнити коло демократичних союзників, без чого буде неможливо протидіяти спробам Росії і Китаю координувати гібридний наступ на позиції демократій. Сприяння внутрішній консолідації нових демократій Грузії, Молдови, України критично важливе для обмеження можливостей Росії розмивати гібридними засобами внутрішньополітичну стабільність у цих країнах та підважувати їхню співпраці з ЄС, США і НАТО.

Неминучим наслідком нової холодної війни буде конструювання нових військово-політичних союзів. Під час першої холодної війни існувала практика створення сателітних щодо НАТО союзів у критичних регіонах протистояння США СРСР і КНР. Військово-технічна, консультативна, політична підтримка з боку США і Великої Британії може допомогти Грузії, Молдові та Україні посилити тристоронню військово-політичну та військово-технічну співпрацю. Це може позитивно вплинути на зміцнення безпеки у Чорноморському регіоні.

Розглянемо еволюцію політики країн «ядра» Євросоюзу - Німеччини і Франції, а також «зразково нейтральної» Австрії щодо російсько -української війни, що загалом є репрезентативними прикладами для аналізу проблем формування спільної зовнішньої політики ЄС за цих історичних умов.

Німецьке суспільство і еліти були шоковані масштабною агресією РФ проти України, тим паче, що до 24 лютого 2022 р. канцлер Олаф Шольц і міністр закордонних справ Анна-Лена Бербок докладали максимум зусиль, аби запобігти такому розвитку подій. Але, попри «особливі» німецько -російські відносини, РФ не дослухалася до німецьких аргументів. Німецьке суспільство не хотіло поразки України, але й боялось поразки РФ та надмірного у такому разі посилення Китаю.

Російський розрахунок був на об'єктивне зацікавлення ФРН в дешевих російських ресурсах та на суб'єктивний вплив «розуміючих Путіна» на прийняття рішень у Берліні. Кремль не сподівався на християнських демократів, особливо коли їхнім лідером став Фрідріх Мерц. Натомість соціал - демократи вважаються історично ностальгійно-проросійськими. Тим дивніше для РФ була позиція канцлера Шольца щодо підтримки України. Але Кремль не полишає спроб посіяти розкол в соціал-демократичній партії щодо оцінки перспектив мирних переговорів та умов завершення війни.

Опитування соціологічної служби тижневика «Шпігель» на початку листопада 2022 р. засвідчили, що німецьке суспільство поділене за регіональною ознакою в питанні оцінок російської агресії проти України. У східнонімецьких федеральних землях зберігається проросійська ностальгія. Східнонімецька економіки потерпає від режиму санкцій та від втрати вигоди від експлуатації «Північного потоку». Поки що такі суспільні настрої не є критичними. Насамперед тому, що вдалося накопити достатній обсяг газу, аби взимку 2022-2023 років забезпечити функціонування німецької провислості та домогосподарств. На стабілізацію енергетичного балансу спрямовано рішення відкласти закриття атомних станцій, хоча це суперечить коаліційній угоді із партією зелених і вільних демократів. Але німецька влада не може нехтувати тим фактом, що німці стурбовані війною в центрі Європи. Канцлер Шольц на початку листопада 2022 р. у Пекіні закликав китайського лідера Сі Цзінпіна вплинути на РФ, аби не допустити використання тактичної ядерної зброї проти України. РФ продовжує шантажувати захід ядерною зброєю, граючи на ризиках стрімкого переростання конвенційної війни у ядерну. Суспільно-політичні дискусії у ФРН також зважають на той факт, що за останні три десятиліття бундесвер не був перетворений на сучасну професійну армію. Більша частина конвенційних озброєнь йшла на світовий ринок зброї, а не на модернізацію бундесверу. З точки зору внутрішньої безпеки німці стурбовані ризиком сутичок російських мігрантів, які давно мешкають у ФРН із біженцями з України (попри те, що більшість серед них становлять жінки і діти).

Німеччина впродовж 2022 р. головувала у «великій сімці» та анонсувала допомогу Україні у відновленні економіки. Але розпочати цей процес навряд чи можливо до завершення бойових дій, що стає додатковим аргументом на користь припинення війни. Відкритим є питання, чи готові німці забезпечити правові процедури заради направлення арештованих російських авуарів на користь Україні.

В німецькому суспільстві, просякнутого ідеалами пацифізму, існують страхи ескалації російсько-української війни та її виходу на ширші рубежі. Попри це, в бундестазі залишається відносно стабільною ідея підтримки України. Правляча коаліція (соціал-демократи, зелені, вільні демократи) обережно ставиться до збільшення обсягів постачання важких озброєнь Україні. Склади бундесверу у цьому сенсі не безмежні. Ідеологічні антиподі

«Альтернатива для Німеччини» і «Ліва партія» критикують за допомогу Україні як правлячу коаліцію, так і правоцентристську опозицію (християнські демократи і християнсько-соціальний союз). Загалом «Альтернатива для Німеччини» і «Ліва партія» покривають весь право-лівий спектр передусім німецьких антиглобалістів, які індоктриновані путінізмом. Посилення їхніх позицій залежить від спроможності федерального уряду та земельних урядів взимку 2022-2023 років зберегтисоціально-політичну стабільність.

Передумови для цього наявні. Але треба мати на увазі, що РФ неодмінно використовуватиме будь-які похибки, так само як втому від інфляції, невизначеність зі стратегію перемоги України над РФ у війні. Російський розрахунок також ґрунтується на зміні політики США після проміжних виборів до конгресу 8 листопада 2022 року. Існували ризики того, що республіканці вдадуться до тактики «шатдауну», тобто зупинки бюджетного фінансування державних витрат США, це може надихнути радикальну німецьку опозицію на критику дій федерального уряду щодо «безкінечної» підтримки України. Німецький інформаційний нарратив працює на попередження такому розвитку подій у ФРН. Тут навряд чи ефективною буде тактика «вимагати від Німеччини неможливого». Варто вітати німецькі зусилля щодо консолідації позиції країн - членів Євросоюзу у продовженні підтримки України та щодо готовності ФРН очолити реалізацію європейського плану післявоєнної відбудови економіки та інфраструктури України.

Після 24 лютого 2022 р. Берлін і Париж погодили санкції ЄС проти РФ. Кремль розраховував на протиріччя між Францією і Німеччиною. Наприклад, Франція найбільший виробник атомної енергії в Європі. Німеччина донедавна згортала власну атомну енергетику. Франція домоглася визнання Євросоюзом атомної енергетики екологічно чистою, що викликало роздратування німецької партії зелених.

Суперечливим є питання готовності перейти до скасування права вето в процесі прийняття рішень в Євросоюзі. Вихід Британії залишив надто глибоку рану в ЄС. Британія вибудовує власну сферу вплив в ЄС, інтенсифікуючи відносини з Польщею, Естонією, Латвією, Литвою. Правий переворот у Швеції та Італії, особлива «проросійська позиція» Угорщини, претензії Польщі на репарації від Німеччини максимально ускладнюються процес прийняття рішень в ЄС. Найближче випробування це здатність демонструвати солідарність ЄС взимку 2022-2023 р. щодо енергетичної політики.

Найбільш бажаним для РФ є розкол між Німеччиною і Францією щодо стратегії розвитку Євросоюзу. Зокрема, існують розбіжності щодо темпів прийняття до ЄС країн Західних Балкан, щодо позиції Сербії у питанні визнання незалежності Косово, щодо розморожування переговорів про вступ Туреччини до Євросоюзу. Розбіжності між Німеччиною і Францією можуть бути особливо небезпечними для найближчого майбутнього Євросоюзу. Суть суперечок стосується використання спільного «антиковідного» фонду Євросоюзу, який збільшив інфляційний тиск на спільну європейську грошову одиницю «євро». Активна фаза російської війни проти України з 24 лютого 2022 р. радикально посилила тиск на економіку ЄС. Суттєво збільшується обсяг державного боргу, Європейський центральний банк (який впродовж вересня - жовтня радикально збільшив облікову ставку по кредитам у євро) наляканий перспективою стагфляції (одночасної інфляції і падіння темпів розвитку економіки) не може схилити національні уряди країн-членів ЄС до більш скоординованої економічної політики. Країни «Вишеградського блоку» (тільки Словаччина замінила національну валюту на євро) Польща, Угорщина, Чехія, а також Естонія, Латвія, Литва натякають на готовність більше орієнтуватись на Лондон і Вашингтон, а не на Брюссель, Париж і Берлін. Особливо Польща та Угорщина перебувають у правовому конфлікті з Євросоюзом щодо специфіки розуміння національних форм правової держави. Право -популістські форми європейського скептицизму представлені після перемоги правих у Швеції та Італії. Хронічна внутрішньополітична нестабільність залишається властивою Болгарії і Румунії. Проблеми Західних Балкан органічно доповнюються грецько-турецькими протиріччями. Причому навіть спільними зусиллями німецької і французької дипломатії не завжди вдається нейтралізувати грецько- турецькі територіальні суперечності, наприклад, на Кіпрі, або щодо островів у Егейському морі.

Ці протиріччя намагається використати РФ. Функціонально їхні можливості обмежені бойкотом російських ЗМІ в більшості європейських країн та практикою оголошення російських «дипломатів» персонами нон -грата в багатьох європейських столицях. Тому тактика кремля ґрунтується на просуванні своїх інформаційних нарративів опосередковано через соціальні мережі (лідерів думок російських громад у відповідних країнах), що фрагментує аудиторію якоб'єкт пропаганди. Поки що російські пропагандистські установки не працюють на значну частину європейської громадської думки, до тих пір, коли наявні протиріччя ще не вступили у зв'язок у одній системі координат. Тобто російська пропаганда залишається неефективною, поки криза процесу європейської інтеграції не набула системних ознак. Досі криза має характерні ознаки у окремих кластерах (одним із її проявів вважається російська збройна агресія проти України) та опосередковано впливає на систему Євросоюзу.

Наприклад, до 24 лютого 2022 р. Франція позиціонувала себе найближчим європейським партнером РФ. У 2014 р. після анексії Криму тільки потужний тиск з боку США і НАТО зупинив реалізацію угоди про продаж рф французьких військових кораблів типу «Містраль». Впродовж першого президентського терміну Е.Макрон з 2017 р. намагався вибудовувати персональні відносини з Путіним, спробувавши використати цю комунікацію на початку 2022 р., залагоджуючи ультиматум РФ на адресу НАТО. Тоді ця активність розглядалась як прагматичний «миротворчий» курс до французьких президентських виборів у травні 2022 року.

Водночас з 2020 р. у французько-російських відносинах актуалізувалась подразлива тема російської активності у франкомовній Африці. Російська «приватна військова кампанія Вагнера» (як фактичний дах головного розвідувального управління генштабу РФ) витіснила французький іноземний легіон із Центральноафриканської республіки, Малі і Чаду. Зважаючи на це, симпатії до РФ з боку навіть французьких правих консерваторів девальвувались.

Опонентка і конкурентка Е. Макрона М. Ле Пен позиціонувала себе як ідеологічно близький до путінського радикального консерватизму політик. Але під час виборчої кампанії вона дистанціювалась від кремля, який внаслідок агресії проти України став надто токсичним. Утім, такі ідеологічні похибки помітно послабили шанси Ле Пен на перемогу. Це також стало уроком для французьких ультраправих. Франція до кінця червня 2022 р. скептично ставилась до ідеї надання Україні статусу країни кандидата на вступ в Європейський Союз. Однак така позиція, зважаючи на реальний захист в Україні демократичних європейських цінностей, не мала морального виправдання.

Після президентських виборів Е.Макрон перестав надто часто телефонувати в Кремль. М. Ле Пен переключилась на парламентську роботу та передала управління своєю партією «Національне об'єднання» Ж. Борделлу. Наявний розкол у інтелектуальному французькому середовищі щодо інтерпретації причин, перебігу та наслідків російсько-української війни. Неоконсервативний філософ Глюксман закликає Францію стати головним союзником України в Європі. Але значна частка французьких інтелектуалів отруєна симпатіями до путінських антиглобалістських «ідей».

На відміну від Німеччини (на прикладі партії зелених і вільних демократів), у Франції немає політичної партії, яка б відкрито і послідовно захищала курс на надання допомоги Україні до перемоги над путінською РФ. Влітку 2022 р. Е.Макрон втратив абсолютну більшість у парламенті. Президентська коаліція «Разом» загалом отримала 38,6%, ліва опозиція «Новий народний екологічний і соціальний союз» Ж.-Л. Меланшона здобула 31,6%, «Національне об'єднання» М. Ле Пен отримала 17,3% голосів. Виборці були невдоволені енергетичними та пенсійними проблемами. Макрону довелось фактично створювати коаліцію з голлістами (республіканська партія). Мінлива коаліція ускладнила процес взаємодії з Німеччиною в Євросоюзі. Голлісти вважають, що німці недостатньо враховують французькі економічні інтереси. Наприклад, на початку листопада 2022 р. пропонувався спільний візит від імені ЄС до Пекіну, але зрештою там побував особисто канцлер О. Шольц. За цих обставин велика регіональна війна на Сході Європи дратує французьких виборців, які не розуміють, чому більше неможливо з РФ вести «бізнес як завжди» було до війни.

Франція бере участь у військово-технічному ленд-лізі країн НАТО для захисту України. Але російсько-українська війна суттєво змінила структуру світового ринку озброєнь. Російська зброя помітко поступається місцем на ключових його сегментах. Французький оборонний комплекс зацікавлений у тому, аби захопити найбільш ласі шматки ринку озброєнь, аніж постачати її задарма.

Російська дипломатія намагається сприяти поглибленню французько - німецьких протиріч, які мають максимально ускладнити процес спільної політики ЄС щодо російської агресії проти України. Російська пропаганда презентує французьких і німецьких політиків як «виконавців волі США». Тому бажана для Путіна «велика угода» щодо гіпотетичного поділу сфер впливу в Східній Європі більше, на думку кремля, залежить від Вашингтона, аніж від Парижа і Берліна. Водночас російська пропаганда проводить спеціальні інформаційні операції з метою дискредитації політики постачання західної зброї Україні. Е.Макрон у жовтні 2022 р. відвідав Ватикан, де вітав зусилля Папи Римського Франциска щодо інспірування переговорного процесу між РФ і Україною. Опосередковано цю ідею підтримала нова прем'єр-міністр Італії Дж. Меллоні. Користуючись цією тенденцією, РФ намагатиметься застосувати всі важелі вплив (інформаційні, енергетичні, військово-технічні на фронтах в Україні), аби грати на нервах втомлених війною європейців.

Яскравий приклад цього становить Австрія. Потенціал російського впливу на австрійську політику визначається специфікою австрійської банківської системи. Після 1991 року австрійські банки стали тихою гаванню для російських олігархічних капіталів. Такий стан справ відкривав широкі можливості для підкупу австрійських політиків головним чином ультраправого спрямування. Але не тільки їх. У 2021 р. закінчилась політична кар'єра наймолодшого австрійського канцлера С. Курца, який намагався вгамувати скандал з приводу спроби російського капіталу купити австрійські засоби масової інформації. Цьому запобігли працюючі механізми демократичного контролю та політичної конкуренції. Це відрізняє Австрію від Угорщини, де авторитарний режим деградуючої багатопартійної демократії створив умови для більш послідовної орієнтації на РФ. Австрія намагається всидіти на двох стільцях - бути частиною Євросоюзу і не спалювати мостів контактів з РФ. Таку політику віддзеркалюють домінуючі суспільно -політичні настрої в Австрії. Провідні політичні сили країни «Австрійська народна партія», «Соціал - демократична партія Австрії» культивують ідею, що послідовний нейтралітет є передумовою миру і добробуту австрійського суспільства. Опозиційну точку зору до початку 2000-х років намагалася презентувати «Австрійська партія свободи». Вона намагалася трансформувати австрійський нейтралітет у європейський скептицизм, антидемократизм і антиамериканізм. Путін послідовно «підкормлював» активістів і провідних політиків цієї партії, вибудовуючи на їх фундаменті мережу російського впливу в Австрії. У 2014 році після анексії Криму, РФ нагадувала Австрії, що частина території України до 1918 року входила до складу австрійської імперії. Австрійцям пропонували ностальгію по імперії, аби вони краще розуміли російські імперські травми. Але вибудувати в австрійському суспільстві цей імперський ресентимент (войовничу ностальгію) не вдалося. Брутальність порушення РФ норм міжнародного права не залишила австрійській політичній еліті поля для маневру.

27 лютого 2022 року Австрія приєдналась до режиму санкцій, які Євросоюз запровадив проти рф. На початку квітня Австрія оголосила персонами нон-грата чотирьох російських дипломатів, які надто активно намагались впливати на формування австрійської політики. 9 квітня 2022 р. канцлер К. Нехаммер відвідав Київ у спробі посередництва в конфлікті. Переговори в Москві він назвав «недружніми і важкими». Австрія після цього відмовилась від імпорту російської нафти, замінивши її казахською. Однак МЗС Австрії висловлювало сумніви щодо надання Україні статусу країни кандидата на вступ в ЄС. Попри це, 27 квітня австрійське посольство повернулось у Київ. Правда, Австрія не поспішала розширювати асортимент зброї, яка постачалася Україні, залишившись на постачанні касок і бронежилетів. На відміну від Швеції і Фінляндії, які подали заявки на вступ у НАТО, Австрія заявила про неможливість перегляду свого нейтралітету.

РФ намагається створювати сприятливий для себе порядок денний у інформаційному порядку денному в Австрії. 18 вересня 2022 р. посол України в Австрії В. Химинець висловив занепокоєння коментарем австрійського журналіста К.Віршютца щодо «мінімізації відповідальності РФ за військові злочини в Ізюмі». Водночас в Австрії зберігається соціально -політична стабільність. Фактично відсутній шок від зростання цін на енергоносії. Але австрійські акціонери спільного підприємства «Північний потік» втратили прибутки внаслідок його зупинення. Наприкінці жовтня 2022 р. стався скандал із постачанням австрійськими фірмами двигунів, які використовуються у іранських ударних безпілотниках. Це підриває морально -політичні засади австрійського нейтралітету. Тому не можна виключати, що російський тиск на Австрію з метою схиляння її до відходу від солідарності з Євросоюзом, зокрема, у питанні санкцій, тільки посилюватиметься.

Висновки

Європейський Союз критично поставився до анексії Криму (березень 2014) та початку російської «гібридної війни» проти України. Але тоді домінування переконування європейських еліт, що можливо замирити рф, навіть ціною поступок України та за рахунок українського суверенітету і територіальної цілісності. Здавалось, що на це працюють так звані «Мінські угоди». Переконати європейські еліти у зворотному не змогли навіть російські втручання в президентські вибори в США 2016 р. та у інформаційну кампанію до британського референдуму щодо виходу з ЄС 2016 року. РФ послідовно переходила «червоні лінії», доки не зробила помилку, вирішивши, що ЄС «дозрів» до російської спроби змінити владу в Україні та позбавити її суверенітету. Кремль розраховував на свою «п'яту колону» в країнах Євросоюзу. Виправдала ці сподівання тільки Угорщина. Але в питанні допомоги захисту України Євросоюз відмовився від принципу вето. Правда, це не заважає Угорщині блокувати на час написання цієї статті виділення макрофінансовоїдопомогиЄС Україні. Найбільш радикальними

прихильниками України в ЄС залишаються країни Балтії, країни «Вишеградського блоку» за винятком Угорщини. Російська агресія допомогла Швеції і Фінляндії переглянути свою традиційну нейтральну політику та максимально наблизитись до вступу в НАТО. Євросоюз у жовтні 2022 р., знову без участі Угорщини, започаткував тренувальну військову місію для Збройних сил України. Російська агресія проти України, замість розколу Євросоюзу, сприяла консолідації спільної зовнішньої політики і політик безпеки Європейського Союзу. Але це не означає, що РФ припинить чинити тиск на «слабкі ланки» в системі Європейського Союзу.

Список використаних джерел і літератури:

1. Bastian K. Die Europaische Union und Russland: Multilaterale und bilaterale Dimensionen in der europaischen AuBenpolitik / K. Bastian. - Wiesbaden: VS Verlag, 2006. - 300 s.

2. Becker-Doring C. Die AuBenbeziehungen der Europaischen Gemeinschaft fur Kohle und Stahl von 1952-1960. Die Anfange einer europaischen AuBenpolitik? / C.Becker- Doring. - Stuttgart: Frank Steiner Verlag, 2003. - 387 s.

3. Czempiel E.-O. Kluge Macht. AuBenpolitik fur das 21Jahrhundert / E.-O. Czempiel. - Munchen: Verlag C.H.Beck, 1999. - 274 s.

4. Ehrhard H.-G. Die Europaische Sicherheits- und Verteidigungspolitik. Positionen, Perception, Probleme, Perspektiven / H.-G. Ehrhard. - Baden-Baden: Nomos Verlag, 2002. - 302 s.

5. Friedrich S. China und die Europaische Union. Europas Weltpolitische Rolle aus chinesischer Sicht / S. Friedrich. - Hamburg: Mitteilungen des Instituts fur Asienkunde, 2000. - 279 s.

6. Kunde M. Der Praventive Krieg / M. Kunde. - Frankfurt-am-Main: Verlag Peter Lang, 2007. - 252 s.

7. Muller E. Die Europaische Union im Kampf gegen den Terrorismus: Sicherheit oder Freiheit? / E. Muller, P. Schneider. - Munchen: Nomos, 2006. - 384 s.

8. Muller-Brandeck G. The Future of the European Foreign, Security and Defense Policy after Enlargement / G. Muller-Brandeck. - Baden-Baden: Nomos, 2006. - 174 s.

9. Smith K. European Union Foreign Policy in a Changing World / K. Smith. - Oxford: Oxford University Press, 2003. - 360 s.

10. Ther P. Die neue Ordnung auf dem alten Kontinent / P. Ther. - Berlin: Suhrkamp, 2014. -

400 s.

11. Wallerstain I. The Decline of American Power. The U.S. in a Chaotic World / I. Wallerstain. - New York: Simon&Shuster, 2003. - 350 s.

References:

1. Bastian, K. (2006). Die Europaische Union und Russland: Multilaterale und bilaterale Dimensionen in der europaischen Aufienpolitik. Wiesbaden: VS Verlag. [in Deutsch].

2. Becker-Doring, C. (2003). Die Aufienbeziehungen der Europaischen Gemeinschaft fur Kohle und Stahl von 1952-1960. Die Anfange einer europaischen Aufienpolitik? Stuttgart: Frank Steiner Verlag. [in Deutsch],

3. Czempiel, E.-O. (1999). Kluge Macht. Aufienpolitik fur das 21.Jahrhundert. Munchen: Verlag C.H.Beck. [in Deutsch],

4. Ehrhard, H.-G. (2002). Die Europaische Sicherheits und Verteidigungspolitik. Positionen, Perception, Probleme, Perspektiven. Baden-Baden: Nomos Verlag. [in Deutsch],

5. Friedrich, S. (2000). China und die Europaische Union. Europas Weltpolitische Rolle aus chinesischer Sicht. Hamburg: Mitteilungen des Instituts fur Asienkunde. [in Deutsch].

6. Kunde, M. Der Praventive Krieg. (2007). Frankfurt-am-Main: Verlag Peter Lang. [in Deutsch].

7. Muller, E., & Schneider, P. (2006). Die Europaische Union im Kampf gegen den Terrorismus: Sicherheit oder Freiheit? Munchen: Nomos. [in Deutsch].

8. Muller-Brandeck, G. (Hrsg). (2006). The Future of the European Foreign, Security and Defence Policy after Enlargement. Baden-Baden: Nomos. [in English],

9. Smith, K. (2003). European Union Foreign Policy in a Changing World. Oxford: Oxford University Press. [in English],

10. Ther, P. (2014). Die neue Ordnung auf dem alten Kontinent. Berlin: Suhrkamp. [in Deutsch].

11. Wallerstain, I. (2003). The Decline of American Power. The U.S. in a Chaotic World. New York: Simon&Shuster. [in English],

Размещено на Allbest.ru