Політичні династії Лівану: "тонке налаштування"

Невелика за розміром Ліванська республіка вирізняється конфесійною сегментованістю, клановою орієнтованістю й переважною спадковістю місцевої політичної еліти. Олігархічний характер політичного режиму країни кедрів обумовлено традиційною клановою структурою ліванського суспільства. Протягом століть провідну роль у Лівані відігравали територіально-конфесійні клани на чолі з шейхами-заїмами (зуама). Ця система перекочувала у сучасний ліванський політикум. До того ж, вона знаходить підтримку як серед старої, так і серед нової еліти. Тому, чітке уявлення про причетність керівників владних структур Ліванської республіки до тієї чи іншої політичної династії є необхідним для розуміння сучасного стану речей у країні, а також для прогнозування характеру її подальшого політичного розвитку. політична династія ліван

Найважливішим критерієм послідовності висвітлення діяльності політичних династій країни кедрів виступає ступінь впливу того чи іншого з нинішніх «Заїмів» на нинішні ліванські реалії. З огляду на це, мова піде про родинно-клановий контекст перших трьох осіб держави: Прем 'єр-міністра, президента (спікера) національної асамблеї і президента Ліванської республіки, а також про низку неохоплених вище лідерів впливових чи бодай знакових політичних сил, представлених у парламенті, обраному у 2018 році (за винятком X Насралли і С. Джааджі). Зокрема, стаття містить аналіз можливостей створення політичних династій діючим прем'єр-міністром Н. Мікаті та спікером парламенту Н. Беррі, перспектив для подальшого існування нещодавно заснованих політичних династій Аунів і аль-Харірі, а також причин політичного виживання родин спадкових ліванських заїмів Джумблатів і Франж'є. Головний висновок публікації полягає у констатації перспективи тотального збереження принципу сімейності у ліванській політиці бодай на найближчі десятиліття.

Ключові слова: Ліванська республіка, кланова структура, політичні династії, заїми (зуама), нова еліта, «мафіозна демократія»

Zelinskyi A. The Lebanese Political Dynasties: “the fine-tuning”.

A small in size, Lebanese Republic is known for it's a confessional segmentation, a clan orientation and a predominant heredity of the local political elite. A oligarchic nature of a political regime of the country of cedars is due to a traditional clan structure of a lebanese society. For centuries, a leading role in Lebanon was played by the territorial-confessional clans, that wereheaded by the sheikhs- zaims (zuama). This system has migrated to a modern lebanese politics. At the same time, it has the support among both a old one and a new one elite. Therefore, a clear understanding of the involvement of the leaders of the power structures of the Lebanese Republic in a certain political dynasty is necessary for understanding a current state of affairs in the country, as well as to predict the nature of its further political development.

So, the primary criterion, which was determines the sequence of the coverage of the activity of the political dynasties of the country of cedars is the degree of the influence on a today's Lebanese realities of one or another of the current “zaims". Based on this principle, we will talk about a a family-clan context of the first three persons of the state: the Prime Minister, the President (Speaker) of the National Assembly and the President of Lebanese Republic, as well as a few of the other leaders of the influential or at least the appreciable political forces, that are represented in parliament, which was elected in 2018 (except of H. Nasrallah and S. Geagea). In particular, the article contains an analysis of the possibilities of the creating the political dynasties by the current Prime Minister N. Mikati and Speaker of Parliament N. Berri, the prospects for a further existence of the newly founded political dynasties of the families of Aoun and al-Hariri, as well as the reasons for a political survival of the hereditary Lebanese zaim families Jumblatt and Frangieh. The main conclusion of this publication is the statement about a prospect of a total preservation of the principle of the nepotism in a lebanese politics for at least the coming decades.

Keywords: Lebanese Republic, a clan structure, the political dynasties, zaims (zuama), a new elite, “a mafia democracy ".

Невелика за розміром Ліванська республіка (10 452 км2 [1]) з-поміж іншого вирізняється конфесійною сегментованістю, клановою орієнтованістю й переважною спадковістю місцевої політичної еліти. Так, на момент проголошення державної незалежності Лівану (1943 р. [2, р. 105-109]) реальна влада в країні фактично опинилася під спадковим контролем приблизно трьох десятків впливових ліванських сімей, котрі належали як до християнських, так і до мусульманських релігійних конфесій [2, р. 116-118; 3, с. 18-21]. Згодом, протягом майже 80-річної історії Ліванської республіки, кількість родин, представлених у місцевому політичному істеблішменті (тобто, по суті - політичних династій), фактично не змінилася. Проте, певної трансформації зазнав якісний склад правлячої верстви. Причиною цьому стали зміни у конфесійній розстановці сил, зафіксовані на державному рівні таїфськими угодами 1989 року [4, с. 154-158], і поява нових енергійних позасистемних гравців, які спромоглися не лише долучитися до правлячої верхівки, але й поширити набутий ними статус на членів своїх родин [3, с. 174-175]. До переліку подібних, зазвичай, харизматичних лідерів можна віднести нинішнього президента Лівану М. Ауна і популярного в країні кедрів політичного діяча Р. аль-Харірі, загиблого у 2005 р. в наслідок замаху.

Олігархічний характер місцевого політичного режиму перш за все обумовлено клановою структурою ліванського суспільства. Ще з, умовно кажучи, феодальних часів, населення країни кедрів ділилося на численні клани, котрі формувалися за релігійно-географічним принципом [5, с. 431-435]. Кожен з цих кланів очолював, зазвичай, спадковий місцевий землевласник-заїм. Він був зобов'язаний усіляко піклуватися прочленів клану як про молодших родичів; своєю чергою, останні повинні були підтримувати його у збройних, а згодом й політичних протистояннях [6, с. 41-42; 7, с. 46; 3, с. 19]. Після здобуття Ліваном незалежності, саме Заїми Хоча арабська множина від «заїм» звучить як «зуама» [7, с. 46, прим. 3] я вирішив згідно з принципами індо-європейської граматики, у відповідних випадках використовувати варіант «займи» (пор. англійське «zaims» [2, p.104])., цілком природньо, сформували політичну еліту нової держави, чий modusvivendi, знову ж-таки, цілком природньо, здебільшого базувався на кланових поняттях [7, с. 46]. Своєю чергою, й представники нової політичної формації, будучи плоттю від плоті ліванського суспільства, також свідомо чи підсвідомо, позиціонують себе у стосунках із власним електоратом як своєрідних заїмів [3, с. 175]. При цьому, слід мати на увазі, що така соціальна модель, побудована на стосунках типу «патрон - клієнт», є дуже характерною длясицилійської cosanostra[6, с. 41-42; 3, с. 18-19; 8, с. 118; 9].Саме тому, сучасний лідер однієї з найдавніших династій ліванських заїмів, Т. Арслан, не без самоіронії й чорного гумору назвав політичний режим своєї країни «демократією мафіозного стилю» [3. с. 175].

Виходячи з усього вищесказаного, для розуміння сучасного стану речей у Ліванській республіці, а також, значною мірою, для прогнозування характеру подальшого політичного розвитку вищевказаної держави необхідно мати чітке уявлення про причетність керівників її владних структур до тієї чи іншої місцевої політичної династії. Можливість оперування цими знаннями сприятиме своєрідному «тонкому налаштуванню» нашого понятійного апарату, необхідного для орієнтування у складному лабіринті ліванських політичних реалій.

Подібні дослідження просопографічного характеру є досить популярними у сучасній історіографії. Тема історії провідних політичних династій Лівану, так чи інакше, фігурує у низці фундаментальних монографій, наукових публікацій і політологічних медійних розвідок, присвячених релігійним общинам, політичним партіям і суспільно-політичним рухам Ліванської Республіки. Серед них можна назвати наступні: книгу С. Маккей «Ліван. Дім розділився» («Lebanon. A House divided»), у якій розглядається кланово-конфесійне протистояння під час ліванської громадянської війни [10] Також про громадянську війну 1975-1990 у Лівані [див. наприклад: 2, p. 193-249; 7, с. 59-130; 6, с. 139-176; 3, с. 52-71; 8, с. 116-119]., статтю Р. ель-Хусейні з промовистою назвою «Ліван: створення політичних династій» («Lebanon: Building Political Dynasties») [11], яка згодом лягла в основу просопографічного додатку до її книги “Pax Syriana: політична еліта у повоєнному Лівані» («Pax Syriana: Elite Politics in Postwar Lebanon») [12, p. 223230], просопографічну розвідку «Хто є хто у ліванській політиці» («Who's who in Lebanese politics»), опубліковану медійною компанією «аль-Джазіра» у 2010 році [13], фундаментальну працю М. Родіонова й О. Сарабьєва «Мароніти: традиції, історія, політика» («Марониты: традиции, история, политика»), у якій висвітлюється історія найбільш впливових маронітських сімей і політична діяльність їхніх представників [5, с. 287-422, 449-474], розгорнуту публікацію

А. Олександрова, викладену під остаточною назвою «Про політичну еліту Лівану» («О политической элите Ливана») на сайті московського Інституту Близького Сходу [14; 15; 16; 17; 18; 19; 20], монографію Р. Ланди «Історія Лівану. XX століття» («История Ливана. XX век»), що містить, між іншим, біографії відомих політичних діячів країни кедрів, чия діяльність припадає на минуле століття [6], роботу О. Кузнєцова «Політичний процес у Лівані на межі XX-XXI століть» («Политический процесс в Ливане на рубеже XX-XXI веков»), де розглядається й аналізується історія сучасних політичних сил Ліванської Республіки та діяльність їхніх лідерів [3, с. 91-166], публікацію С. Воробйова «Довге відлуння бейрутського вибуху» («Долгое эхо бейрутского взрыва»), що містить останні відомі мені стислі характеристики сучасних політичних діячів Лівану [21], тощо.

Водночас, не менш популярними є й різномасштабні роботи, присвячені окремим фігурантам політичного життя Ліванської республіки. У цьому зв'язку варто згадати такі книги, як «Камаль Джумблат» [22] І. Тимофєєва, «Вбивство Містера Ліван: політичне вбивство Рафіка Харірі і його вплив на Близький Схід» («Killing Mr Lebanon. The Assasination of Rafik Hariri and its impact on the Middle East») Н. Бленфорда [23], «Роки опору: мандат Еміля Лахуда, колишнього презедента Лівану» («Years of Resistance: The Mandate of Emile Lahood, the former President of Lebanon») К. Пакрадуни [24]; а також низку словесних портретів памфлетного характеру, написаних французьким публіцистом ліванського походження Р. Наба: «Рафік Харірі, прем'єр-міністр підприємець» («Rafic Hariri, Un homme d'affaires premier minister») [25], «Валід Джумблат, реквієм по пройдисвітові» («Walid Joumblatt, Requiem pour un saltimbanque») [26], «Хасан Насралла, нескорений» («Hassan Nasrallah, l'indomptable») [27], «Харірі від батька до синів, підприємці і прем'єр-міністри» («Hariri de pere en fils, hommes d'affaires et premiers ministres») [28], «Фуад Сіньора: тіньовий правитель саудівсько-американського клану у Лівані» («Fouad Siniora: Le gouverneur de l'ombre du clan saoudo americain au Liban») [29], «Саад Харірі: безславний кінець проблемного спадкоємця недовговічної династії» («Saad Hariri: La fin sans gloire d'un heritier problematique d'une dynastie ephemere») [30] і т.п.

Проте, не зважаючи на значний інтерес, яким вищезгадана тема користується протягом останніх десятиліть, вона все ще потребує подальших досліджень й узагальнень. Такий стан речей обумовлюється двома чинниками. По-перше: усі вищенаведені роботи, тією чи іншою мірою, не позбавлені особистого суб'єктивізму або/та офіціозної тенденційності. По-друге: автори лише трьох зі згаданих мною текстів оперують подіями й реаліями, що припадають на 20152022 роки [21; 29; 30]. З огляду ж на винятковий динамізм ліванського політичного життя, протягом зазначеного часу накопичилося достатньо фактологічного матеріалу, здатного не лише суттєво скоригувати, але й докорінно змінити наші уявлення про певні місцеві політичні династії в цілому та сучасних їхніх лідерів зокрема.

Перш, ніж розпочати безпосереднє викладення фактологічного матеріалу, я вирішив присвятити кілька рядків обраному мною принципу подачі інформації. Як вже було зазначено вище, сенс цієї публікації полягає у сприянні розумінню сучасних ліванських реалій і створенні підґрунтя для подальшого політичного прогнозування. З огляду на це, головним критерієм послідовності висвітлення діяльності політичних династій країни кедрів виступає ступінь впливу того чи іншого з нинішніх «Заїмів» на нинішні реалії Ліванської республіки. Таким чином, перш за все мова підепро родинно-клановий контекст перших трьох осіб держави: Прем'єр-міністра, президента (спікера) національної асамблеї і президента Ліванської республіки Зазначена послідовність трьох провідних владних функціонерів Лівану обумовлена перетворенням країни у 1989-1990 рр. з президентської республіки на парламентську [див. наприклад: с. 156-157]., а згодом -неохоплених вище лідерів впливових чи бодай знакових політичних сил З цього правила я буду змушений зробити два винятки. Перший з них стосуватиметься лідера радикальної ісламістської шиїтської організації Хезболла (Партія Аллаха), Х. Насралли [пор. 11, p. 246-248; 13; 27], не зважаючи на вагомість ролі, котру ця організація відіграє у сучасному Лівані [3, с. 91-117; 21; пор. 4, с. 158, 161-162]. Такий стан речей обумовлюється закритістю верхівки організації [пор. 3, с. 175] і низьким рівнем доступності до особистої інформації про її лідера, котрий належить до числа політиків-селфмейкерів, які не мають за собою авторитету політичної династії,й до того ж фактично перебуває на конспіративному положенні. Другий винятокстосуватиметься своєрідного двійника-антагоніста Х. Насралли з числа маронітів - голови правохристиянської партії «Ліванські сили», С. Джааджі [пор. 13; 5, с. 320-338; 15; 3, с. 79-80, 86, 119-121, 130-135]. У цьому випадку, причиною послужила банальна відсутність у нього будь-яких нащадків чи, бодай, економічно вагомих кровних родичів. Також я вирішив відмовитися від попереднього задуму долучити до цього дослідження матеріали про родини найбільш відомих міністрів нинішнього ліванського уряду, сформованого 10 вересня 2021 року (див. нижче). Причиною цієї відмови стала відсутність з-поміж членів правлячого кабінету фігурантів формально причетних до вагомої спадкової політичної еліти країни кедрів [пор. прим. 11], зумовлена масовими виступами проти корумпованого олігархічного ліванського політикуму (пор. вище), котрі протягом 2019-2021 років прокотилися Ліваном [див. наприклад: 8, с. 122-126; 21]., представлених у парламенті, обраному у 2018 році Наступні вибори до ліванського парламенту мають відбутися 15 травня цього року..

Родина Мікаті. Сунітський торгівельно-чиновницький клан Мікаті ще за часів турецького панування належав до найзаможніших і найвпливовіших родин північно-ліванського міста Тріполі. Вже у XVII ст. ця родина відігравала вагому роль у торгівлі, що велася між Стамбулом, Тріполі, Бейрутом та Єрусалимом. Освіченість авторитет і заможність її представників дозволило їм регулярно займати посаду міських суддів, кадіїв. На початку минулого століття вихідці з сім'ї Мікаті поповнили собою число представників ліванської інтелігенції. Так, серед них відомо низку успішних інженерів, архітекторів й університетських викладачів. Поступово змінювався характер родинного бізнесу. На зміну купецькій справі прийшло виконання будівельних підрядів, згодом доповнене діяльністю у сфері енергетики і телекомунікації [19, р. 110; 19; 3, с. 145]. Протягом останніх років, до кола підприємницьких інтересів родини Мікаті також увійшла інвестиційна діяльність. Зокрема, сімейний капітал, котрий вже нараховує близько 5 млрд. дол. [31], активно вкладається у нерухомість, авіацію, виробництво цементу, індустрію моди, банківську справу і роздрібну торгівлю [32].

Першим представником цієї родини, котрий вийшов на загальнодержавний політичний рівень, став нинішній прем'єр-міністр Лівану5 Слід мати на увазі, що згідно з ліванською політичною традицією, оформленою у вигляді усного Національного пакту, президентом країни може бути лише християнин-мароніт, прем'єр-міністром - мусульманин-суніт, а спікером парламенту - мусульманин-шиїт [див. наприклад: 4, с. 153]. Про численні ліванські релігійні конфесії та їхнє місце у сучасному політичному житті країни кедрів [див. наприклад: 4, с. 152-153, 156, прим. 17; 7, с. 12]. Наджиб Мікаті. Він народився 24 листопада 1955 року. На відміну від своєї деполітизованої родини, зокрема старшого брата Тахи Мікаті, Наджиб вже з 13 років мріяв про політичну кар'єру [33]. Щоправда, це не завадило йому успішно реалізувати себе у сімейному бізнесі. Протягом тривалого часу він вивчав менеджмент у вищих учбових закладах Лівану та США [12, р. 110; 19; 3, с. 145]. Озброєний сучасними знаннями і спадковим підприємницьким хистом Н. Мікаті вже у 1990-ті рр. став міліардером [33] Нині капітал Н. Мікаті перевищує $2 млрд. [див. наприклад: 31; 33].. Протягом періоду свого економічного становлення, який збігається з часом громадянської війни у Лівані [34, р. 242243], сформувалися основні погляди й переконання майбутнього політика, котрі залишилися актуальними й нині. До них належать: дотримання центристської позиції, направленість на створення у Лівані позаконфесійного світського суспільства Про ліванську систему політичного конфесіоналізму [див. наприклад: 7, с. 39-51; 4]., схильність до компромісів, збереження рівних стосунків з усіма внутрішніми і зовнішніми політичними акторами і надзвичайна обережність у прийнятті рішень [33; пор. 6, с. 216, 226; 3, с. 146]. Схоже, що політичне світосприйняття Н. Мікаті значною мірою відображує купецько-судейські традиції його родини.

Цікаво, що у ліванський політичний істеблішмент він уперше потрапив саме як менеджер. Сталося це у1998 р. завдяки сирійському сприянню [34, p. 243; 6, с. 216]. Тоді цього підприємця було призначено на посаду міністра громадських робіт і транспорту в уряді просирійського технократа С. аль-Хосса [12, p. 110; 33; 19; 3, с. 146]. Утвердившись у ліванських владних колах як поміркований, позаблоковий політик, незаплямований злочинами часів громадянської війни, Н. Мікаті у 2000 році був обраний до парламенту від власного міста [33; 35]. Згодом він ще двічі був обраний до національної асамблеї: у 2009 і 2018 роках [33; 36; 37; 38]. Слід зазначити, що на останніх виборах бізнесмен з Тріполі провів у парламент невелику фракцію, очолюваного ним Незалежного центристського блоку (руху Азм), до якої окрім самого лідера увійшли ще три його земляка, що належать до різних релігійних конфесій: мароніт, православний і алавіт [38].

Проте, цим досягненням політичні успіхи Н. Мікаті далеко не вичерпуються. Протягом початку XXI ст. він тричі очолював ліванський уряд. Вперше - у 2005 році, коли його кабінет став своєрідним буфером між просирійським урядом О. Караме і антисирійським урядом Ф. ас-Сіньори [6, с. 216; 33]; удруге - у 2011-2013 рр., коли він ризикуючи втратити популярність у сунітському середовищі, при формуванні кабінету пішов на поступки шиїтським політичним силам: партіям Хезболла й Амаль [6, с. 226, 33; пор. 5, 359-360, 369]; нарешті, втретє - він очолив нинішній діючий уряд, значною мірою сформований завдяки його зусиллям 10 вересня 2021 року [див. наприклад: 39; 40; 41; 42; 4, с. 158, 161; 43] Зокрема, Н. Мікаті зумів таким чином розподілити міністерські портфелі, щоб кожна політична коаліція чи велика релігійна конфесія, представлена в уряді [пор. 42; 43], мала потенційну, проте досить умовну можливість спричинити відставку правлячого кабінету [пор. наприклад: 4, с. 158]..

З формальної точки зору, родину Мікаті не можна вважати політичною династією. Жоден її представник, окрім нинішнього прем'єр-міністра не лише не обирався, але навіть не балотувався до ліванського парламенту [35; 37; 38; 44]. Взагалі, схоже на те, що вони відверто й принципово уникали й продовжують уникати участі у політичній боротьбі у державних масштабах [33]. Разом з цим, політичні успіхи Н. Мікаті, здебільшого пов'язані з авторитетом у виборчому окрузі переважно сунітського Тріполі [5, с. 463; 19; 3, с. 141, 145], стали можливими завдяки вмілому конвертуванню місцевого впливу й адміністративного досвіду його родини у політичну площину. Нарешті, з великою часткою вірогідності припускаю, що рано чи пізно політичний капітал 66-річного Н. Мікаті все-таки буде використаний кимось із його близьких молодших родичів: синами - Махером і Маліком та племінниками - Азмі й Фуадом [33] У цьому зв'язку, не можна не згадати приклад іншого успішного бізнесмена, Б. аль-Харірі, котрий не дивлячись на численні попередні заяви про політичну індиферентність, останнім часом активно реалізує політичний капітал свого батька, Р. аль-Харірі. Водночас, не виключаю можливості, що демонстративна відмова політика від участі у нинішніх виборах може бути пов'язана не з бажанням натомість передати політичний капітал комусь з родичів, а з наміром узяти свідому тактичну паузу за зразком більш ранньої відмови від участі у виборах 2005 року [пор. 33]. Зокрема, про цей епізод своєї політичної кар'єри Н. Мікаті згадав під час анонсування відмови від участі у передвиборчих перегонах 2022 року [45].. Зрештою, використання політичних можливостей задля примноження економічних статків стало у Лівані повсякденним явищем. Імовірно, вже найближчим часом можна буде пересвідчитися у слушності цього припущення. Як стало відомо, Н. Мікаті публічно заявив про відмову балотуватися до нового парламенту, мотивуючи своє рішення бажанням поступитися дорогою молоді [45; 46]11.

Родина Беррі. Шиїтський клан Беррі являє собою дуже розгалужену переважно незаможну родину, що походить з Південного Лівану. До того ж, велика кількість представників цієї родини компактно мешкає в американському Детройті [47]. Зазначена сім'я, на відміну від родини Мікаті ніколи не мала жодного впливу навіть у локальному масштабі. Проте, під час громадянської війни 1975-1990 років (пор. прим. 2) з цього клану вийшов харизматичний лідер (по суті - класичний заїм [47]), котрий з рештою міцно утвердився у ліванському політикумі. Йдеться про нинішнього спікера Ліванського парламенту, Набіха Беррі, котрий безперервно перебуває на цій посаді протягом майже 30-ти років (починаючи з листопада 1992 року) [48; 11, р. 246; 35; 44; 37; 3, с. 113; 38]. Він народився 28 січня 1938 року у Сьєрра-Леоне, де його батько займався порівняно незначною торгівельною діяльністю [48]. Майбутній шиїтський лідер навчався у Лівані та Франції; працював юридичним консультантом у компанії «General Motors»; отримав американську «Зелену карту», від якої відмовився у 1991 р. з огляду на обрання до ліванського парламенту [11, р. 246; 16; 3, с. 100].

На політичній арені Лівану він з'явився у 1980 р., очоливши найпопулярнішу на той час шиїтську організацію Амаль (Надія) [11, р. 246; 16; 3, с. 100-101; 21]. Протягом 25 років (1980-2005 рр.) Н. Беррі еволюціонував від, класичного для часів ліванської громадянської війни, харизматичного лідера радикальної позадержавної воєнізованої організації (якою у той період виступала Амаль) до загальновизнаного (зокрема й на міжнародному рівні) офіційного репрезентанта інтересів шиїтської общини країни кедрів [11, р. 246; 16; 3, с. 100-101, 113; 49; 21; пор. 47; 48]. Важливою проміжною ланкою на цьому шляху стало послідовне зайняття ним у 1984-1992 рр. низки міністерських посад в урядах Р. Караме, С аль-Хосса та Р. аль-Сольха (зокрема, він був міністром юстиції та міністром енергетики й водних ресурсів) [48; 49].

Вищезгадана еволюція зумовлюється низкою вагомих чинників: наявністю перманентної всебічної підтримки Н. Беррі з боку керівництва Сирійської арабської республіки, здійснюваної з огляду на його відверту просирійську політичну орієнтацію, котра під час сирійської окупації Лівану (1990-2005 рр.) навіть набула форми відвертого колабораціонізму [48; 11, р. 245-246; 16; 6, с. 186; 3, с. 100-101; 49; пор. 4, с. 158]; вчасним заключенням керованою Н. Беррі Амаль взаємовигідного політичного альянсу з потужною ліванською шиїтською організацією Хезболла (пор. прим. 6), поєднаним з відмовою Амаль від воєнізованої складової [13; 16; 50; 3, с. 106, 112-113; 21; 4, с. 158; 51]; відмовою зазначеного політика від незрозумілої багатьом пересічним шиїтам ідеї позаконфесійної ліванської держави на користь легітимного захисту інтересів шиїтської общини у межах традиційної для Лівану системи політичного конфесіоналізму (пор. прим. 10) [34, р. 149, 246-248; 16]; фактичним підпорядкуванням своїй політичній силі майже всіх другорядних родин спадкових шиїтських заїмів, які мають парламентські амбіції [52, р. 316323; пор. 44; 37; 38], поступовим формуванням Н. Беррі у межах ліванського державно-адміністративного апарату розгалуженої (по суті мафіозної) мережі відданих особисто йому функціонерів [48; 11, р. 246; 34, р. 138-139; 3, с. 113; 53]; наявністю у Н. Беррі якостей харизматичного лідера, помножених на юридичну освіту, дипломатичний хист і вміння приймати компромісні рішення [47; 3, с. 113; 49; 53]. Доказом міцності нинішніх позицій Н. Беррі як ліванського шиїтського політика № 1 безумовно може служити та упевненість, з якою він, не зважаючи на 84-річний вік, особисто повів Амаль на цьогорічні парламентські вибори [51].

Подібно до Н. Мікаті, Н. Беррі немає за собою родинної підтримки у ліванському політикумі. Проте, як і у політика з Тріполі, у нього існують усі можливості для створення нової політичної династії. Він має 9 дітей і низку близьких родичів [49; 54]; деякі з них, не без підтримки голови роду здобули досить міцні позиції у ліванському бізнесі [48; 16; 54]. Я вважаю, що зазначений політик, не афішуючи своїх намірів, готує одного з родичів на роль свого наступника начолі Амаль. На це непрямим чином вказують дві обставини. По-перше: Н. Беррі за більш, ніж 40-річний термін керівництва вищезгаданою партією досяг цілковитого особистого ототожнення з цією політичною силою [пор. наприклад: 49; 21; 51]. По-друге: він постійно змінює найближче коло свого політичного оточення, тим самим не даючи змоги непов'язаним з ним родинними зв'язками активістам вкоренитися у партійному керівництві [пор. 16; 21]. Нарешті, не варто забувати про особисто відданий Н. Беррі досить потужний адмінресурс (див. вище), котрий з високою часткою вірогідності після відходу від справ чи смерті свого принципала перейде у спадок його наступнику з числа найближчих родичів. Зокрема, у цьому контексті кілька разів неофіційно згадувалось ім'я одного з синів Н. Беррі, Абдаллаха [пор. 52, р. 322; 53].

Мішель Аун і нова маронітська політична династія. На користь прагнення ліванських заїмів нової генерації до створення власних політичних династій яскраво свідчить приклад нинішнього президента Лівану Генерала М. Ауна. Він народився 18 лютого1935 р. у незаможній маронітській родині, що мешкала у бідному передмісті Бейрута Харет-ХрейкПрізвище Аун є дуже популярним у ліванській маронітській громаді. Відповідно, М. Аун є не родичем, а лише однофамільцем відомого бейрутського архієпископа середини XIX століття Товії Ауна і нинішнього головнокомандуючого ліванської армії Жозефа Ауна.. М. Аун належав до значного числа незаможних і неродовитих, проте здібних ліванських юнаків, котрі обрали для самореалізації фахову військову службу. Маючи початкову креслярську підготовку, він поступово здобув блискучу артилерійську освіту у військових учбових закладах Лівану, Франції та США, що у свою чергу сприяло швидкому просуванню по службовій драбині. Зрештою, у 1984 році, він дослужився до генерала й був призначений головнокомандуючим ліванських збройних сил [55; 5, с. 339-340].

До вересня 1988 р. М. Аун уникав особистого втручання у перебіг громадянської війни, позиціонуючи себе як послідовний і переконаний прибічник сильної центральної державної влади та непримиренний противник будь-якої іноземної військової присутності на території країни кедрів. Зазначена позиція у сукупності з харизматичною вдачею, непричетністю до корумпованої ліванської політичної еліти та симпатіями генерала до ідеї скасування у країні кедрів системи політичного конфесіоналізму (пор. прим. 10), сприяла зростанню його популярності як серед християнського, так почасти й серед мусульманського населення Лівану [55;2, р. 248-249; 5, с. 340]. Проте, ситуація докорінно змінилася після того, як 22 вересня 1988 р. президент країни А. Жмайєль, з огляду на завершення терміну його владних повноважень і неможливості проведення виборів наступника призначив М. Ауна головою перехідного уряду. З огляду на несумісність призначення прем'єром Лівану мароніта з умовами Національного пакту 1943 року (див. прим. 8) і функціонування у країні паралельного просирійського уряду суніта С. аль- Хосса [55; 2, р. 246; 7, с. 111-112; 5, с. 340-341; 3, с. 79], М. Аун де-факто перетворився з безумовного репрезентанта інтересів державної влади на одного з багатьох позадержавних акторів громадянської війни [пор. 55; 2, р. 246, 248249; 7, с. 109-130; 5, с. 340-343; 56, с. 93-114; 3, с. 79-81] До переліку наведених з цього приводу посилань я, задля цілісності картини, свідомо включив відверту апологію М. Ауна [55] і мемуари налаштованого проти нього радянського посла у Ліванській республіці В. Колотуші [56].. До того ж, вже за часів прем'єрства (вересень 1989 - жовтень 1990 роки) генерал продемонстрував дві характерні риси, котрі згодом стануть невід'ємними складовими його політичного іміджу. Йдеться про відмову від досягнення будь-яких суттєвих компромісів і відсутність впливу конфесійного чиннику при заключенні політичних альянсів. Імовірно, політичну прямолінійність М. Ауна, котра у різних ситуаціях може приносити як користь, так і шкоду, варто пояснити його належністю до числа кадрових військових. У свою чергу, легкість подолання ним конфесійних бар'єрів виводить своє коріння з дитинства майбутнього політика, проведеного у бідному бейрутському кварталі зі змішаним християнсько-мусульманським населенням [пор.55; 3, с. 113].

14 березня 1989 р. М. Аун розпочав запеклу боротьбу проти сирійської військової присутності у Лівані [7, с. 116] У цьому зв'язку, дуже символічно виглядає та обставина, що саме 14 березня 2005 р. у Бейруті відбулися масові антисирійські виступи, котрі поклали початок ліванській Кедровій революції [Див. наприклад: 4, с. 158]., жертвами якої здебільшого виявились незгодні з ним земляки-єдиновірці. Зрештою, з огляду на низку об'єктивних і суб'єктивних причин, він опинився у внутрішній і зовнішній ізоляції, зазнав поразки й був змушений шукати притулок у Франції. Перебуваючи в еміграції, М. Аун заснував власну (переважно маронітську) політичну партію - Вільний патріотичний рух (ВПР) [55; 5, с. 343-345], фактичним лідером якої він є й до нині. Після виведення сирійської окупаційної армії з Лівану у контексті Кедрової революції [7, с. 173; 3, с. 90-91, 111, 117; 55 р. 263-265], М. Аун 7 травня 2005 р. повернувся до Лівану [5, с. 345; 3, с. 120]. На парламентських виборах 2005 р., очолювана ним політична сила отримала більше, ніж 10% депутатських мандатів [5, с. 345; 44] У цьому та інших випадках, йдеться винятково про депутатів від ВПР, а не про більш широкі парламентські блоки «Зміна та прогрес» і «Сильний Ліван», безпосередньо пов'язані з цією політичною силою..У результаті ж парламентських виборів 2009 р. і 2018 р. кількість депутатів від ВПР неухильно зростає [37; 38].

Одразу після повернення з еміграції, М. Аун вирішив використати свою популярність М. Ауна підтримують бл. 60% маронітів; окрім цього, він користується певною популярністю з-поміж інших християнських громад Лівану [3, с. 113, 121; 44; 37; 38; 21]. задля здобуття найвищої для ліванського мароніта посади президента республіки (пор. прим. 8). При цьому, якщо у 1988-1990 рр.оках він жертвував своїми єдиновірцями заради антисирійських переконань, то відтепер він почав жертвувати переконаннями заради особистих кар'єрних амбіцій. У лютому 2006 р. він заключив політичний альянс з найпотужнішою на той момент шиїтською організацією - просирійськи й проіранськи налаштованою Хезболлою (пор. прим. 6), котрий зберігається й до сьогодення. При цьому, відповідним чином змінилася й риторика зазначеного політика. Відтоді у його публічних посилах авторитарний сирійський режим із загрози № 1 для ліванської державності перетворився на єдину реальну запоруку стабільності у країні кедрів [13; 5, с. 348-360; 3, с. 112-113, 121-122, 126, 130; 8, с. 120; 58]. М. Аун наполегливо йшов до бажаної посади протягом десяти років. Зрештою, 31 жовтня 2016 р. його було обрано нині діючим президентом Ліванської республіки [3, с. 130-134, 176-177; 59; 57, р. 369; 58].

Приблизно за рік до набуття президентської посади, пристарілий М. Аун почав шукати собі потенційного політичного наступника. Готуючись до генеральної битви за президентське крісло, політик мав забезпечити ВПР новим формальним головою, котрий очолив би зазначену політичну силу у парламентському форматі. При цьому, він мав як можливість, так і бажання обрати продовжувача своїх політичних починань з-поміж членів власної родини. Хоча М. Аун не мав синів [58], на 2015 рік його родинана лічувала п'ятьох політичних діячів чоловічої статі Схоже на те, що М. Аун дотримується традиціоналістських поглядів на участь жінок у великій політиці. В усякому разі, жодна з трьох його дочок, не зважаючи на їхню активну діяльність у межах ВПР, не розглядалась і надалі не розглядається ним як потенційна депутатка парламенту [пор. 58, а також див. нижче].. Першим з них -його племінник

А. Аун, котрий свого часу брав активну участь у антисирійській боротьбі та Кедровій революції, а з 2009 р. виступає незмінним депутатом ліванського парламенту від ВПР [37; 60; 38; 58]; другий - давній військовий соратник М. Ауна і чоловік його дочки Клодін, Генерал Ш. Рукоз, який у 2015 р. подав у відставку, а у 2018 р. був обраний до парламенту від ВПР [61; 58; 38]; третій - ще один Аунів зять, чоловік його дочки Шанталь, Дж. Бассіль, котрий у 20052008 рр. був правою рукою тестя у ВПР, протягом 2008-2020 рр. займав низку міністерських посад (зокрема, міністра закордонних справ), а з 2018 р. представляє інтереси ВПР у парламенті [58; 62; 63; 64] Цікаво, що обидва вищезгадані зяті бейрутця М. Ауна походять з північно-ліванського округу Батрун [61; 63].. До цієї трійки треба додати ще двох далеких менш вагомих родичів засновника ВПР: Саліма й Маріо Аунів [65], відповідно - депутата парламенту у 2005-2009 рр. і 20182022 рр. [44; 38; 63] та міністра соціальної політики у другому уряді Ф. ас- Сіньори (2008-2009 рр.) [65] і депутата парламенту 2018-2022 рр. [38; 63].

Зрештою, 27 серпня 2015 р. вибір М. Ауна доволі очікувано зупинився на найбільш токсичному з членів його сім'ї, Дж. Бассілі [66; 63; 64], котрий, як вже зазначалося, у 2005-2008 рр. вже виконував обов'язки фактичного керівника ВПР [64]. На вищезгадану токсичність цього політика вказує низка пов'язаних з ним промовистих епізодів. У 2005 та 2009 роках він не зміг пройти до парламенту, балотуючись у рідному місті Ель-Батруні [5, с. 467-468; 63; 64; пор. 44; 37]; свій депутатський мандат він отримав лише у 2018 р., імовірно не без сприяння тестевого президентського адмінресурсу. Не маючи впевненості у перемозі кандидатури Дж. Бассіля на партійних виборах, М. Аун був змушений призначити його на посаду голови ВПР власним вольовим рішенням [66; 53]; ця обставина викликала пасивне невдоволення А. Ауна, котрий також претендував на зазначену посаду [66; 53], а згодом стала непрямою причиною відмежування від ВПР Ш. Рукоза [67; 63; пор.53; 38]. Нарешті, Дж. Бассіль став головним об'єктом загального невдоволення, виявленого під час масових народних виступів восени 2019 року [62; 63; 64; 68, с. 320-321].

Незважаючи на більш, ніж сумнівну репутацію зятя, М. Аун протягом останніх років робить усе можливе щоб саме той став наступним президентом Лівану [63; 64; 21] Термін президентства М. Ауна закінчується 31 жовтня 2022 р. Щоправда, за часів сирійського домінування (див. вище) мали місце два випадки продовження президентського терміну на 3 роки [див. Наприклад: 6, с. 188-189, 194], котрі теоретично можуть бути використані як відповідний прецедент.. Зокрема, саме ці зусилля діючого презедента стали одним з ключових чинників, котрі зумовили 13-місячну політичну кризу (серпень 2020 - вересень 2021 рр.), під час якої Ліван залишався без повноцінного уряду [69; 41; 39; 70].

З огляду на сказане вище, припускаю, що прагнення М. Ауна «передати» президентську посаду члену власної родині навряд чи справдяться На мій погляд, наступним президентом країни кедрів, скоріше за все, стане нинішній головнокомандуючий ліванськими збройними силами й однофамілець діючого президента, згадуваний вище Жозеф Аун (див. прим. 14).. Разом з цим, можна беззастережно стверджувати, що йому вдалося створити міцну політичну династію, котра за умов заміни одіозного Дж. Бассіля іншим членом клану здатна відіграти важливу роль у подальшому політичному житті Ліванської республіки [пор. 53]. На завершення цього підрозділу варто додати, що усі вищезгадані родичі М. Ауна (як і раніше, винятково чоловіки - пор. прим. 19) візьмуть участь у парламентських виборах 2022 року [71].

Політична династія аль-Харірі. Родина аль-Харірі як політична династія налічує два покоління. Першим її представником, який залишив слід у ліванській політиці став син незаможного сунітського подружжя родом із Сайди, Рафік аль-Харірі (1944-2005 рр.). На початку 1960-х рр. він навчався у Арабському університеті Бейрута, де з огляду на важке матеріальне становище, здобув лише неповну вищу освіту у галузі менеджменту. Не зважаючи на це, протягом 70-х - 80-х рр. минулого століття, він спромігся стати мільярдером й отримати саудівське громадянство у наслідок успішного виконання низки будівельних проектів, здійснюваних під егідою королівської родини Саудівської Аравії Свого часу, навіть мав місце поголос, згідно з яким справжнім батьком Р. аль-Харірі був король Саудівської Аравії Абдель Азіз, у чиєму палаці деякий час працювала служницею мати майбутнього бізнесмена й політика [28, р. 26; пор. 18; 3, с. 84].. Згодом він поширив свій бізнес на банківську, медійну та телекомунікаційну сфери. У 1980-ті рр. Р. аль-Харірі почав займатися політичною діяльністю. Зокрема, він виступав одним з представників саудівської делегації під час підписання Таїфських угод 1989 року. Під час фактичної сирійської окупації Лівану, він за підтримки Саудівської Аравії протягом 1992-1998 і 2000-2004 рр. очолював уряд Ліванської республіки. Здобуте політиком високе становище з одного боку сприяло збільшенню його статків, а з іншого - дозволило йому з допомогою регулярного підкупу вищих сирійських посадовців зберегти ліванську державність. Окрім цього, з іменем

Р. аль-Харірі значна кількість ліванців пов'язує економічне відродження країни після громадянської війни (пор. прим. 2). Водночас, він фактично стояв у витоків переважно сунітської партії Мустакбаль (Майбутнє), котра протягом багатьох років залишалася одним з провідних гравців на ліванському політичному полі. Життя цього непересічного, хоча й безумовно неоднозначного політика обірвалося в наслідок замаху, здійсненого 14 лютого 2005 року [25; 11, р. 249-250; 28; 34; 18; 6, с. 183-184, 187-189, 191-195; 3, с. 84-85, 88-89, 110-112; 72]. Як довело міжнародне розслідування, вбивство Р. аль-Харірі було здійснене руками й понині непокараних бойовиків Хезболли [73; 74]. Проте, стосовно його замовників і досі тривають запеклі й небезпідставні дискусії [75; 23; 26; 18; 6, с. 195-197; 3, с. 110-112]На мою думку, замовником ліквідації Р. аль-Харірі, скоріше за все, був Іран. З допомогою цієї акції, тегеранські стратеги створили ситуацію, котра призвела до реального проведення сирійської деокупації Ліванської республіки (пор. вище). У такий спосіб зрештою було досягнуто суттєвого посилення відданої справі ісламської революції воєнізованої Хезболли, чия популярність у країні кедрів відчутно зросла в наслідок виведення під її тиском ізраїльських військ з території південного Лівану у 2000 році [пор. 7, с. 131-168]..

Подібно до М. Ауна, Р. аль-Харірі ще за життя заклав підвалини власної політичної династії [11, р. 250]. Політичну естафету загиблого лідера готові були підхопити два представники його родини: молодша сестра Бахія - багаторазова депутатка парламенту від Сайди [11, р. 250; 35; 76, р. 242; 6, с. 215-216; 3, с. 136; 72] і другий син від першої (іракської) дружини, Саад [76,р. 248, not. II], котрий одразу став символічним обличчям сунітського антисирійського сегменту під час Кедрової революції. [12, р. 94-100; 19]. При цьому, друга дружина й офіційна вдова Р. аль-Харірі, палестинка Назек, разом зі своїми чотирма дітьми [76, р. 248, not. II] відмовилася від претензій на чоловіків політичний спадок [76, р. 242; 3, с. 136; пор. 72]. Також рішення про відмову від претензій на політичну спадщину Р. аль-Харірі зрештою прийняв і його первісток Бахааддін (Бахаа) [76, р. 242-243; 3, с. 136; пор. 72] Б. аль-Харірі, з огляду на сирійський тиск, мусив відмовитися від висування своєї кандидатури на парламентських виборах 2000 р. у Тріполі, після чого батько імовірно розглядав його як кандидата на виборах 2005 р. від Сайди [11, р. 250]..

З огляду на загальну неготовність ліванських сунітів бачити своїм лідером жінку, Бахія аль-Харірі мусила поступитися своїми політичними амбіціями на користь Саада, чию кандидатуру, між іншим підтримав союзник Мустакбаль по коаліції - впливовий друзький заїм В. Джумблат, котрий зокрема не хотів мати справу з більш жорстким й енергійним Бахааддіном [76, р. 242-243; 6, с. 197198; 3, с. 135-136]. Разом з цим, сестра Р. аль-Харірі залишилася у політичному пулі Лівану; вона не тільки продовжує до цього часу виступати незмінною депутаткою парламенту від Сайди [44; 37; 38], але й у 2008-2009 рр. займала посаду міністра освіти у другому уряді Ф. ас-Сіньори [76, р. 242; 65; 72]. Водночас, імовірною ціною відмови від першості у клані аль-Харірі стало перманентне перебування у найближчому оточенні небожа її синів: Надера й Ахмада аль-Харірі [76, p. 243-244; 3, с. 136] Бахія аль-Харірі одружена зі своїм двоюрідним братом Мустафою, котрий носить таке саме прізвище [76, р. 242].

С. аль-Харірі народився 18 квітня 1970 р. у Саудівській Аравії. Згодом він отримав менеджерську освіту у США. Важливо відзначити, що до вбивства батька він майже не жив у Лівані і як наслідок - не мав чіткого уявлення про складнощі та нюанси політичного й релігійного характеру, притаманні цій країні. До того ж, новий лідер Мустакбаль суттєво поступався й надалі поступається батькові у плані обдарованості, досвідченості й харизматичності [76, р. 243; 19; 6, с. 197-198, 217; 77; 78; 30]. Натомість, до його активів, окрім батькового авторитету й безумовної на той час підтримки з боку сімейного клану, можна було віднести тісні зв'язки з королівською родиною Саудівської Аравії [28, р. 67; 76, р. 243; 19; 6, с. 198; 3, с. 140-143; 77; 21], котра на той момент виступала провідним донором ліванської економіки [див. наприклад: 4, с. 161-162], і вихід на сирійський істеблішмент завдяки одруженню на представниці клану аль-Азм Ларі [76, р. 244; 19; 3, с. 140-141].

Завдяки вищезгаданим активам, С. аль-Харірі у 2005, 2009 і 2018 рр. незмінно обирався до парламенту від Бейрута [44; 37; 38; 72]; а у 2009-2011 і 2016-2019 рр. очолював низку ліванських урядів [76, р. 244-247; 19; 3, 140-141, 146; 72; 78]. Окрім цього, йому вдалося на деякий час звести нанівець політичну активність заїмів переважної більшості впливових сунітських кланів (хіба, що за винятком Н. Мікаті - див. вище і,почасти, голови конкуруючої з останнім за вплив у Тріполі, родини Караме, Фейсала Ціною порятунку Ф. Караме від поглинення його клану з боку Мустакбаль став фактичний перехід очолюваної ним Арабської партії свободи до політичного табору Хезболли [19; 3, с. 144; 79]. Окрім нього, протягом тривалого часу (пор. прим. 28), долю своєї незначної спадкової політичної сили, Народної організації насеристів, безпосередньо пов'язував з Хезболлою суніт із Сайди У. Саад [21; 4, с. 158]. Водночас, відданість Хезболі беззастережно зберігає малопопулярний просирійськи налаштований суніт-насерист з долини Бекаа, пристарілий А.Р. Мурад [79].) [19; 3, с. 140, 144-146; 79], й тим самим об'єднати своїх єдиновірців у доволі гомогенну спільноту.

Проте, зрештою, недоліки С. аль-Харірі спричинили до його політичного й економічного банкрутства. Нерозбірливість при заключенні політичних союзів (від екстремістських сунітських угруповань салафітського спрямування до не менш радикальної шиїтської Хезболли), непослідовність дій як наслідок відсутності сильної волі у стосунках з найближчим оточенням, некомпетентність у поточних урядових справах, невдалі спроби збереження популярності Мустакбаль шляхом фінансування руху за рахунок продажу основного капіталу своєї бізнес-імперії, тривалі терміни відсутності у неблагополучній країні і, нарешті, традиційна для Лівану участь у корупційних схемах поступово призвели до цілком очікуваної політичної дискредитації

С. аль-Харірі як у самому Лівані, так і за його межами (зокрема у Саудівській Аравії, котра не вибачила йому співпраці з Хезболлою) [28; 19; 3, с. 136-144; 59; 29; 77; 78; 30; 79; 80]. Безпосереднім наслідком такого стану речей стала скандальна відставка кабінету С. аль-Харірі на хвилі народних виступів, що відбулися восени 2019 року [68, с. 321-322; 8, с. 122-123; 77; 78]. У жовтні 2020 р. екс-прем'єр не без сприяння Хезболли отримав ще один шанс для реалізації своїх владних амбіцій. Йому було запропоновано сформувати новий кабінет міністрів. Проте, й з цією задачею він не зміг справитися й зрештою, у липні 2021 р. склав з себе відповідні повноваження [77; 69; 70; 21]. Паралельно все чіткіше визначалися проблеми, пов'язані з особистим бізнесом С. аль- Харірі [пор. 53; 78; 79]. Так, протягом 2019-2021 рр. зазнала краху медіа- імперія, заснована ще його батьком. У 2019 р. припинила повноцінну діяльність газета «Аль-Мустакбаль» і закрився телевізійний канал «FutureTV» [77; 81], а восени 2021 р. остаточно збанкрутувала газета «DailyStar» [81]. Імовірно останньою крапкою у політичній кар'єрі С. аль-Харірі стала оголошена ним 24 січня цього року відмова від участі у наступних парламентських виборах, зроблена не лише від власного імені, але й від імені Мустакбаль як політичного об'єднання [79; 82; 83; 30]. При цьому, особливий інтерес викликає та обставина, що слідом за лідером Мустакбаль від майбутніх виборів самоусунулися такі традиційні фігуранти сучасного ліванського сунітського істеблішменту як діючий прем'єр Н. Мікаті (див. вище), Бахія Харірі [71; 84], а також два екс-прем'єра від Мустакбаль: Т. Салам і Ф. ас-Сіньора (при чому, останній - менш, ніж за добу до закінчення терміну подачі заявок на участь у балотуванні) [85]. Водночас, про участь у боротьбі за депутатські мандати заявили сунітські прибічники Хезболли: Ф. Караме й А.Р. Мурад [71], котрі ймовірно спробують посилити власний вплив за рахунок політичного вакууму, спричиненогоу громаді єдиновірців наслідками останнього кроку С. аль-Харірі [пор. 79; 85; 86; 87; 88] Свою заявку на участь у майбутніх виборах подав й У. Саад [71], проте слід зазначити, що на хвилі народних виступів 2019 р. між ним і політичним табором Хезболли намітилися суттєві розбіжності [87]..

Однак схоже, що не зважаючи на тимчасовий (?) відхід Мустакбаль від політичної боротьби лідерство у сунітському сегменті ліванського суспільства скоріше за все зрештою залишиться у родині аль-Харірі. Неодноразово згадувані виступи 2019 р. стали своєрідним каталізатором для активізації первістка Р. аль-Харірі, Бахааддіна [77; 78] (народився 26 квітня 1967 р.). Цей успішний бізнесмен [пор. 72; 78], котрий свого часу закінчив факультет менеджменту Бостонського університету, на відміну від свого молодшого брата відзначається твердим і рішучим характером [76, р. 242-243; 86]. Завдяки цим якостям, помноженим на фінансову спроможність і батьків авторитет, на якому бізнесмен останнім часом все частіше акцентує увагу [див. наприклад: 86; 89; 90], Б. аль-Харірі протягом двох років перетворився з суспільного діяча на повноцінного політика [77; 78; 4, с. 160; 86; 80]. Заснована ним громадсько- політична організація, Сава лі Лубнан («Разом заради Лівану», з мого погляду, має цілком реальні шанси реалізувати свої цьогорічні парламентські амбіції і, можливо поступово, стати наступницею Мустакбаль у ліванському політичному просторі. Разом з цим, позаконфесіоналістське й антикорупційне спрямування політичної програми Б. аль-Харірі у сукупності з послідовним засудженням дій Хезболи [86; 80; 89; 90] дозволяють йому знайти прибічників як у позасунітському електораті Лівану, так і у владних колах Саудівської Аравії. При цьому, акцентуючи увагу на своїй незацікавленості у владних привілеях, політик, подібно до таких впливових сучасних ліванських заїмів як шиїт Х. Насралла, мароніт С. Джааджаа (див. прим. 6) або друз В. Джумблат (див. нижче) відмовився особисто претендувати на депутатський мандат [86; 80; 71] Стосовно Х. Насралли і [див. 35; 44; 37; 38; 71]. Щодо С. Джааджи [див. 37; 38; 71]. З приводу відходу від парламентської діяльності В. Джумблата [див. 38; 53; 71].. Більше того, на відміну від вищеназваних політиків, він нині навіть не планує стати офіційним лідером заснованого руху [89], залишаючи за собою лише монополію на його фінансування [90]. Імовірно, подібну «скромність» варто пов'язати з єдиним по справжньому слабким місцем Б. аль-Харірі. Йдеться про його перманентну відсутність у Лівані, яку він пояснює міркуваннями особистої безпеки [89]. Судячи за усе, Б. аль-Харірі дуже добре усвідомлює цей недолік, оскільки усіляко намагається компенсувати його шляхом суттєвих фінансових інвестицій до ліванської економіки [90] та гіперактивного заповнення інформаційного простору за допомогою власної медійної платформи «Саут Бейрут» («Голос Бейрута») [91; пор. 77; 80] й інших ЗМІ [пор. 4, с. 160; 86; 90].