Російська дезінформація про українсько-єврейські відносини – складова інформаційної війни проти України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Полтавський державний аграрний університет

Російська дезінформація про українсько-єврейські відносини - складова інформаційної війни проти України

Рябошапко Леонід,

Основна частина

Постановка проблеми

Російська Федерація, яка здійснила ракетні удари української території, зокрема, міста Умані (місця паломництва євреїв на могилу цадика Нахмана), Бабиного Яру у м. Києві та Дробицького Яру у м. Харкові - це не тільки констатація юридичного факту загибелі українців, євреїв і майнової шкоди. Мова йде про необхідність світоглядного вибору між вигідними економічними відносинами з РФ і діями міжнародної спільноти, які б унеможливили зовнішню експансію держави-агресора. На цьому, зокрема, наголошував Президент України В. Зеленський, виступаючи 20 березня 2022 року у Кнесеті Держави Ізраїль [1].

Аналогічний вибір мала зробити й Українська держава з початку відновлення незалежності у 1991 році. Однак більшість спільноти і політикуму не усвідомили засадничо - го положення про те, що суспільний поступ значною мірою визначається поєднанням економічної трансформації з державною політикою національної пам'яті. Замість системної реалізації політико-правового процесу, спрямованого на декомунізацію суспільних відносин шляхом ухвалення відповідного законодавства, ревізії українсько-російських відносин у релігійній, гуманітарній, торгівельній, військовій сферах проголошувався курс на зміцнення довіри і співробітництва з РФ. Відтак, з одного боку, питання національно-патріотичного виховання та історичної пам'яті, як суспільної місії для формування духу української нації, спотвореної радянськими історичними міфами, не набуло ознак послідовної державної політики. З іншого, - продовжувало мати місце упереджене ставлення до українців, національних меншостей, корінних народів.

Обрання Президентом України В. Ющенка у 2005 році створило умови для відновлення державної політики національної пам'яті та усвідомлення величі завдання, яке неодноразово поставало перед Українським народом - прагнення до незалежності та самостійної держави. Однак зміна політичного керівництва держави у 2010 році уможливила повернення до державної політики історичної амнезії, що ускладнило подолання наслідків комуністичної ідеології.

В результаті цього РФ, використовуючи різних суб'єктів конституційних правовідносин проросійської орієнтації, планомірно поширювала радянську дезінформаційну політику про українську націю як спільноту, яка пропагує ідеологію ненависті щодо національних меншостей, в тому числі єврейської, героїзує нацистську ідеологію в особі чільних діячів національно-визвольного руху Є. Коновальця, С. Бандери, Р. Шухевича, діяльності ОУН і УПА тощо. Таку Українську державу, на думку військово-політичного керівництва РФ, треба було знищити під новими пропагандистськими гаслами «захисту російської національної меншості», «русского мира» і «денацифікації».

З цією метою 20 лютого 2014 року РФ вчинила акт збройної агресії і тимчасово окупувала частину української території, а 24 лютого 2024 року розпочала повномасштабне військове вторгнення у поєднанні з активним застосуванням гібридних форм інформаційної війни.

Тому для протидії російській дезінформації необхідно актуалізувати проблематику відновлення історичної пам'яті як складової інформаційної безпеки. Зокрема, продовжити деокупацію свідомості про колективну вину учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті у програмовому антисемітизмі, а єврейської національної меншості - в утвердженні більшовизму.

Наголошу й на тому, що актуальність і значення дослідження теми слугуватиме посиленню міжнародного авторитету України в світі, в тому числі у міжнародних відносинах з Державою Ізраїль. Українська держава, за умов збройної агресії РФ, звернулася до Держави Ізраїль з пропозицією про виконання песередницької місії між Україною і РФ, а в перспективі - бути однією з держав - гарантів у новій системі міжнародної безпеки для України.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Джерельний дискурс для оцінки проблематики українсько-єврейських відносин привертає увагу багатьох науковців. Різні аспекти зазначеного питання досліджено у публікаціях В.В'ятровича, В. Косика, І. Монолатія, С. Кота, Я. Файзуліна та інших. Однак загрози у сфері інформаційної безпеки матимуть невизначений термін, що вимагатиме подальшого опрацювання і висвітлення теми.

Мета статті - охарактеризувати українсько-єврейські відносини у загальному контексті проблематики історичної політики пам'яті на підставі законів України від 9 квітня 2015 року «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборони пропаганди їхньої символіки [2], - «Про правовий статус і вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті» [3].

Виклад основного матеріалу

Після Лютневої революції 1917 року, створення УЦР, проголошення УНР, ухвалення відповідного конституційного законодавства розпочато реалізацію програмних політичних положень українських і єврейських громадсько-політичних діячів, науковців, опублікованих до Першої світової війни. Приміром, УЦР за участі єврейських політичних партій ухвалила 9 січня 1918 року Закон «Про національно-персональну автономію» - складову Конституції УНР (розділ «Про Національні Союзи»). Текст закону опубліковано українською та єврейською мовою. Тож УНР здійснила спробу врегулювати «єврейське питання» на основі гуманізму та загальнолюдської моралі, а не асиміляційного шовінізму. Закон не мав правового аналогу в Європі, став помітною віхою українського парламентаризму, значно випередив міжнародно-правові документи ООН і Ради Європи, ухвалені у цій сферу на початку 1990-х років.

Інше конституційне законодавство передбачало реалізацію прав єврейської національної меншості шляхом створення Єврейської Національної Ради при єврейському відділі Генерального Секретаріату, ухвалення законів (проєктів) «Про Єврейські Громадські Ради», «Про Єврейські Національні Установчі Збори і Тимчасові Єврейські Національні Збори», «О єврейськім Громадськім Самоуправлінню» тощо.

Хід історичного розвитку Української революції зумовив проголошення 1 листопада 1918 року ЗУНР. Незважаючи на польсько-українську війну, ЗУНР прагнула забезпечити конституційні права і свободи єврейської національної меншості. Їй гарантувалися мовні, освітні, виборчі права, у сфері діяльності Збройних Сил, судових і правоохоронних органів, друкованих засобів масової інформації. Єврея І. Вальдмана призначили Уповноваженим у справах єврейської національної меншості Східної Галичини. Він був серед тих небагатьох єврейських політичних і військових діячів - А. Марголіна, М.Зільберфарба, С. Гольдельмана, А. Ревуцького, С. Ляйнберга та інших, які не залишилися осторонь революційних подій і за своїми духовними, інтелектуальними, професійними здібностями сприяли реалізації ідей Української революції, що відповідало спільним національним інтересам.

Продовжуючи характеристику цього періоду української державності треба зазначити, що була й інша політична та юридична реальність. Вона проявилася взимку та навесні 1919 року - білий та червоний різновиди московського імперіалізму обернули українську територію на територію воєнних дій і злочинів. Діяльність Всеукраїнської надзвичайної комісії для боротьби з контр - еволюцією (філії Всеросійської ЧК), карних загонів, захоплення заручників, розстріли сіл артилерійським вогнем, голод, епідемії стали постійною реальністю для мільйонів українців.

У зв'язку з цим, особливо на території Правобережної України, починають відбуватися єврейські погроми. Банди всіх ідеологічних відтінків або без ідеології, військові частини Червоної та Добровольчої армій знущалися над євреями і збагачувалися за їхній рахунок. Ситуація ускладнювалася ще й позицією частини зрусифікованого єврейства, яка активно співпрацювала з радянсько-більшовицькою владою на різних адміністративних посадах у партійних і правоохоронних органах.

Немає однозначної відповіді, чому частина євреїв, особливо їхній політичний провід, не підтримали українців як іншу національну меншість колишньої Російської імперії, ущемлених так само, як і євреї у своїх «чертах оседлости». Адже євреї та українці співіснували сотні років, євреї компактно проживали в окремих районах або розсіяно, для збереження національної ідентичності мали власні інституції - релігійні, освітні, судові, окремі кладовища, дотримувались традицій благодійності, взаємодопомоги, святості суботи. Євреї були якісними ремісниками, фахівцями вільних професій, вивчали європейські мови, працювали у сфері торгівлі, там, де дозволялося - у сільському господарстві, і навіть служили солдатами. Їхнє книгодрукування та ювілерна майстерність отримували європейське визнання.

Під впливом революційних подій у Європі XVIII-XIX століть виникли нові релігійні і світські течії: хасидизм, соціалізм та ін. Багато євреїв, зокрема молоді, стали учасниками громадських організацій та політичних партій (Бунду, РСДРП, сіоністських структур), вивчали і поширювати революційні ідеї. Ці громадські об'єднання створювалися для боротьби за політичну рівноправість, протидії переслідуванням і антиєврейським виступам, у тому числі погромам, які організовувала правляча влада. Тому їхній політичний вибір на користь інтернаціональної групи більшовиків-терористів, переважно московитів за національністю, які історично пропагували антисемітизм і українофобство у себе і серед інших народів, є не зрозумілим (так само, до речі, як і частини українців, які повірили в комуністичну утопію). Зрештою, єврейські та українські комуністи, їх прихильники і самі були репресовані тими, кого вибрали, а євреї постраждали більше, ніж за царського режиму.

На такому тлі погромні настрої охоплюють і частину підрозділів армії Директорії УНР, яка під впливом багатьох чинників опинилася у стані дезорганізації. Чи усвідомлювали С. Петлюра, міністри уряду Директорії УНР та вище старшинство армії цю небезпеку і чи протидіяли їй? Безсумнівно, і численні документи, які оприлюднені в діаспорі та в Україні засвідчують це. Чи міг С. Петлюра відразу ж зупинити всі єврейські погроми на великій території? Очевидно, що ні. Так само він не міг упередити виступи отаманів, які влаштовували спроби антипетлюрівських державних переворотів.

Але С. Петлюра і органи державної влади Директорії УНР системно працювали у цьому напрямі. Наслідком такої діяльності стало те, що на межі весни-літа 1919 року контроль над армією було відновлено, а найактивніші злочинці - заарештовані або й розтріляні. Серед українців і євреїв проводилася роз'яснювальна робота, Міністерство преси та інформації значними накладами видавало протипогромну літературу. Частина єврейства почала усвідомлювати різницю між комуністичним і демократичним режимами. Одним із свідчень цього є зустріч єврейською громадою м. Фастів 29 серпня 1919 року С. Петлюри на залізничному вокзалі з розгорнутою Торою (що робилося в особливо урочистих випадках).

Поразка Української революції 19171921 років призвела, по-перше, до появи політичної еміграції, а по-друге, - до тривалого та беспрецедентного комуністичного експерименту. У результаті - нищівна критика, політичні репресії українського та єврейського «буржуазного націоналізму», зростання антисемітизму в різних сферах суспільних відносин, пропаганда «справедливої» національної політики.

Вже 1920 року в УСРР опубліковано видання про С. Петлюру як національного зрадника, адміністративне та кримінальне переслідування сіоністів і єврейського духовенства співіснувало з політичним контролем над діяльністю єврейських громадських організацій тощо. Натомість серед політичної еміграції домінувала ідея про швидке повернення на українську територію та участі єврейської демократії у відновленні діяльності законних органів державної влади і місцевого самоврядування УНР. Так, Рада Республіки, перебуваючи у місті Тарнові, підтвердила право національно-територіальної автономії для євреїв, ухвалила проєкт закону про асигнування у розпорядження Міністерства єврейських справ 30 млн. крб. допомоги біженцям, хворим, дітям. Делегати єврейських політичних партій продовжували працювати у складі Ради Республіки, єврейські депутати Б. Айзенберг, Б. Ентеліс виступали на її засіданнях, публікувалися тексти Бюлетенів Єврейського Пресового Бюро на Україні, М. Славінський і В. Жаботинський підписали Карлсбадський договір 1921 року. Ці та інші факти підтверджували українсько-єврейську співпрацю, усвідомлення необхідності подолання колективного антисемітського образу Українського народу.

Однак протилежне завдання виконувала радянська влада, а згодом і російська влада - продовжити формування та розповсюдження цього образу на внутрішньому та міжнародному рівнях. З цією метою були використані Паризький і Нюрнберзький судові процеси.

Про Паризький процес написано чимало, але контрверсії щодо нього є актуальними і сьогодні та, можливо, залишаться такими і в майбутньому. Тому, з точки зору теми статті, доцільно зробити акцент на головному. За діяльністю С. Петлюри в політичній еміграції, здатністю аналізувати внутрішню і зовнішню політику, налагоджувати дипломатичні відносини з Францією, Великобританією, Польщею, Румунією, планувати війський союз, приміром, з Польською державою на чолі з Ю.Пілсудським з метою майбутнього відстоювання українських інтересів постійно спостерігала зовнішня розвідка СРСР. Вона діяла за сприятливих умов - у співпраці з Французькою комуністичною партією і відсутності наміру органів державної влади Франції у міжвоєнний період конфліктувати з СРСР. Тож версія про її пряму чи опосередковану участь в організації політичного вбивства С. Петлюри 25 травня 1926 року у м. Парижі є достатньо вірогідною.

Попереднє розслідування, ретельно проведене поліцією після вбивства С. Петлюри, супроводжувалося масовою антиукраїнською пропагандою у пресі. Створювався образ месника на етнічній основі, який вчинив злочин як помсту за єврейські погроми в той перід, коли державу та армію очолював С. Петлюра. Така продумана правова позиція захисту, емоційно впливаючи на тогочасних французів, враховуючи їх нездатність щось зрозуміти про події в УНР через відсутність неупередженої інформації, уможливила переважаючий антиукраїнський зміст судового процесу.

Відтак високий рівень професійної діяльності прокурора П. Рейно, адвокатів А. Яковліва, А.Вільма, Ц. Кампінчі, польського адвоката (єврея) Ч. Познанського, покази свідків, надані документи не переконали більшість членів Суду Присяжних в тому, що справжні причини єврейських погромів були зумовлені іншими обставинами - окупацією території УНР Червоною та Добровольчою арміями, антизаконною діяльністю не підпорядкованих центральній владі військових частин Директорії УНР, а також отаманів, анархістів, банд тощо.

Хід судового процесу (18-26 жовтня 1927 року) вказує на те, що на Паризькому процесі мала місце підміна понять і фактів із застосуванням псевдоюридичних доказів. Політичний контроль, організаційна і матеріальна допомога керівництва СРСР для адвоката А. Торреса (члена Французької комуністичної партії і представника радянського консула у м. Парижі), його вміння застосовувати логічні маніпуляції визначила позитивний результат для радянської влади. Виправдання вбивці в поєднанні з комуністичною пропагандою створило політичну, правову, ідеологічну основу для приниження національної гідності української спільноти, формування свідомості радянських та іноземних громадян про український визвольний рух ХХ століття як антисемітський, негативно вплинула на українсько-єврейські відносини. Очевидно, що Паризький процес, який легалізував терористичний акт як спосіб покарання, не є досягненням французького правосуддя [4].

Аналогічна схема для підримання колективного антисемітського образу українства як колаборанта з нацистською Німеччиною була реалізована СРСР і після Нюрнберзького процесу. Продовжуючи постійну критику «українського буржуазного націоналізму» радянська пропаганда замінила «петлюрівських недобитків» на «бандерівських головорізів». Вони обвинувачувалися, зокрема, у вчиненні єврейського погрому 30 червня - 2 липня 1941 року у м. Львові. Засуджуючи факт етнічного насильства та приниження національної гідності щодо мирних громадян міста, необхідно мати на увазі комплекс причин та умов, які уможливи цей злочин, а не тільки діяльність ОУН-Б.

Узагальнюючи опубліковані документи і матеріали можна вважати, що до них слід віднести: політичну та економічну конкуренцію між українською, польською та єврейською громадами після 1848 року; кар'єрні здобутки та підвищену соціальну активність євреїв під час радянської окупації 1939-1941 років; масовий розстріл політичних в'язнів у тюрмах НКВС наприкінці червня 1941 року; встановлення окупаційного нацистського режиму, використання спеціальних підрозділів і антиєврейської пропаганди; політична позиція ОУН-Б, викладена в Резолюції Великого Збору ОУН, ухваленій у квітні 1941 року у м. Кракові щодо головного противника - московського більшовицького режиму та євреїв, які допомагають йому (у спогадах Я. Стецько писав про жорстке ставлення тільки до єврейських комуністів та енкаведистів, бо вони діяли в інтересах російського імперіалізму); проголошення Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року і сподівання на визнання документу окупаційною владою; участь но - восформованої української допоміжної поліції, частини українського та польського населення, а також кримінальних елементів.

Отже, львівський погром було організовано нацистами як елемент Голокосту, а інші суб'єкти тогочасних суспільно-політичних подій більшою чи меншою мірою стали співвиконавцями злочину. При цьому треба вказати на швидку ідеологічну та політичну переорієнтацію українського націоналізму у ставленні до євреїв, а також участь євреїв у діяльності ОУН і УПА (приміром, Л. Ребета і Л. Добровського), реєстрацію сімейних міжнаціональних шлюбів (сотник Р. Ярий і Р. Шпільфогель) тощо.

Прикметною особливістю періоду Другої світової війни є вагомий організаційний внесок Церкви у порятунок євреїв під час Голокосту під керівництвом відомих релігійних діячів УГКЦ Андрея і Климентія Шептицьких, священика О. Ковча, священика О. Глаголєва, родини Шухевичів, а також участі у цих заходах різних за соціальним статусом українців (старост, бургомістрів, поліцейських, нотаріусів), яких згодом репресували нацисти. За роки незалежності значній кількості українців було присвоєно почесні звання «Праведник народів світу» або «Праведник України».

Аналізуючи політико-правове значення Нюрнберзького процесу як визначального орієнтиру у справі викорінення нацизму, переслідування та покарання нацистських військових злочинців доцільно нагадати, що Статут Міжнародного Військового Трибуналу та принципи, покладені в основу вироку, є діючим міжнародним правом. Приміром, 26 листопада1968 року ГА ООН ухвалила Конвенцію про незастосування терміну давності до військових злочинів і злочинів проти людства.

Під цим кутом зору зверну увагу на довготривалий і неоднозначний судовий процес проти Джона (Івана) Дем'янюка, військовослужбовця Червоної армії, колишнього громадянина США. Перебуваючи у полоні, він дав згоду служити охоронцем у нацистському таборі смерті «Собібор» у 1943 році. За це 91-річного уродженця УСРР було засуджено 2011 року Земельним судом м. Мюнхена як співучасника у вбивстві до 5 років ув'язнення [5].

Однак визнання винним І. Дем'янюка у вчиненні злочину у період Голокосту не означає, що радянсько-російська пропаганда про колективну участь українців у таких злочинах відповідає дійсності. Зокрема, підтвердженням цього є діяльність Комісії судді Ж. Дешена в Канаді у 1985-1987 роках, яка не підтвердила участі дивізії СС «Галичина» (1-ої Дивізії Української Національної Армії) у військових злочинах проти євреїв [6]. Інший приклад - матеріали ГДА СБУ, оприлюднені 2008 року, які розкривають механізм дезінформації, розроблений КДБ СРСР-УРСР у 1959-1960 роках з метою обвинувачення українських військових батальйону «Нахтігаль» у Голокості [7].

Розглядаючи українсько-єврейські відносини після Другої світової війни зазначу, що вони відбувалися на тлі встановлення і розірвання дипломатичних відносин між СРСР і Державою Ізраїль (1948 і 1967 роки), участь УРСР у цьому політико-дипломатичному процесі. Протилежну позицію демонстрували лідери та інтелектуали громадянського і наукового середовища за кордоном, учасники дисидентського руху в УРСР, які прагнули відновити українсько-єврейський діалог. Приміром, це статті, доповіді, дискусійні публікації В. Вериги, М.В. Голубничого, З.Гітельмана, М. Добрянського, І. Клейнера, М. Френкіна, М. Яворівського, книга С. Гольдельмана «Жидівська Національна Автономія на Україні. 1917-1920», його критика радянської книги про іудаїзм, публікації Є. Сверстюка та І. Геля про українсько-єврейську солідарність, діяльність Товариства єврейсько-українських зв'язків у Державі Ізраїль і Товариства українсько-єврейських зв'язків у США на чолі з Я. Сусленським і М. Стахівим.

Пошук шляхів співпраці з єврейськими інституціями здійснювала і Українська Національна Рада. Вона розробляла різні заходи: заснування спільної наукової комісії для дослідження українсько-єврейських відносин, упорядкування контактів між політичними діячами і журналістами обох національностей, опублікування відповідних англомовних книг, статей, підготовка до організації міжнародних конференцій. УНРада у 1954 і 1967 роках ухвалювала Декларації, котрі підтверджували право національно-персональної автономії, висловлювали готовність Українського народу «допомогти єврейській людности виправити ті шкоди, яких вона зазнала під окупаційними режимами», відображали ставлення до радянського антисемітизму як такого, що компроментує «Український народ перед громадською думкою світу», вшанували пам'ять євреїв - жертв комуністичної і нацистської систем, «злочинів, що їх найпотворнішим символом став злочин у Бабиному Яру» [8, с. 326, 427, 614, 616]. Уряд УНР в екзилі у 1986 році звертався до Президента Держави Ізраїль з пропозицією створити інституцію для вивчення українсько-єврейських відносин. Це є доказами усвідомлення частиною представників громадянського суспільства необхідності українсько-єврейського політичного союзу у боротьбі проти радянської влади та наміру забезпечити конституційні права єврейської національної меншості після відновлення Української держави.

Протилежно діяли органи державної влади та управління під політичним керівництвом КПРС-КПУ. Вона зобов'язувала державний апарат тлумачити суспільні явища з позицій марксизму-ленінізму, формування єдиного радянського народу, проводити постійну критику «петлюрівського та бандерівського терору» як прояви політичного екстремізму, а діяльність учасників українського та єврейського дисидентського руху (Ю. Вудки, С. Глузмана, Й.Зісельса, М. Хейфеца, Н. Щаранського та ін.) оцінювати з позицій радянського кримінального права.

Методи КПУ, спрямовані на дискредитацію українського та єврейського дисидентського руху, не зупинили процес демократизації міжнаціональних відносин наприкінці 1980-х років. Виразником цих процесів стала діяльність НРУ за перебудову, у складі якої діяла Рада Національностей, інші об'єднання громадян. Не менш значуща подія - проведення Міжнародної наукової конференції «Про українсько-єврейські відносини» у м. Києві 7-9 червня 1991 року. Матеріали конференції, на якій виступали І. Дзюба, Я. Дашкевич, Л. Плющ, Л.Фінберг та ін. стали основою для подальшого теоретичного та практичного опрацювання цієї тематики у новітніх політичних реаліях державного будівництва [9].

Вони були пов'язані з відновленям Української держави та поверненням до європейської моделі демократичних відносин. Однак цей політико-правовий процес відбувався у пострадянському суспільстві, створеному на засадах політичних репресій і радянської пропаганди. Тому комуністичне виховання декількох поколінь радянських громадян, ідеологічна діяльність КПУ з метою розповсюдження російської дезінформації про українсько-єврейські відносини ускладнювали здатність частини українців і євреїв змінити світогляд.

У результаті спостерігаємо непропорційний, непослідовний, риторичний розвиток державної етнонаціональної політики та державної політики у сфері відновлення національної пам'яті. Достатньо вказати на невиконання Указу Президента України 2005 року про встановлення пам'ятника С. Петлюрі у м. Києві (як, до речі, й щодо інших видатних діячів УНР і ЗУНР) [10], відкриття пам'ятника С. Петлюрі у м.Вінниці тільки у 2012 року або співставити дати ухвалення двох законів - «Про національні меншини в Україні» (1992 рік) та «Про правовий статус і вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті» (2015 рік). Зрозуміло, що пріоритет було надано формуванню етнонаціонального законодавства як відображенню європейського вектора інтеграції. А реалізація державної історичної політики пам'яті з метою спростування дезінформації про колективну вину учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті в антисемітизмі залежала від політичного представництва в органах державної влади і місцевого самоврядування та, головно, виконувалася проукраїн - ськими суб'єктами конституційних правовідносин, науковцями. Політичний вплив КПУ, проросійських об'єднань громадян, антисемітські дії, заяви, публікації деяких засобів масової інформації політизували дискусію між українською та єврейською спільнотами. Періодичне повернення до радянського тлумачення історії українського державотворення, у тому числі про обставини єврейських погромів 1919-1920 років і вбивства С. Петлюри, невизнання ізраїльською інституцією «Яд Вашем» Митрополита А. Шептицького «Праведником народів світу», інформаційна кампанія, спрямована на дискредитацію Р. Шухевича і С. Бандери у зв'язку з присвоєнням їм звання «Герой України», частково упереджений виступ Президента Держави Ізраїль Р.Рівліна у парламенті України у 2016 році щодо діяльності ОУН, тривала суспільна дискусія про способи меморіалізації території Бабиного Яру і російський склад учасників цього процесу (станом на 2021 рік проєкт, розроблений Інститутом історії України НАН України, не затвердили органи центральної та місцевої влади) та інші факти теж не сприяли українсько-єврейському діалогу, були використані російською пропагандою для обвинувачення України у поширенні неонацизму та дискредитації держави на міжнародній арені.

Тим не менше період після 1991 року дає підстави для обережного оптимізму щодо нормалізації українсько-єврейських відносин. Реалізація конституційних прав єврейської національної меншості поступово поєднується із спростуванням російської дезінфомації про колективний антисемітизм українства як такого. Переконливим свідченням цього, зокрема, є регулярне вшанування пам'яті на державному рівні роковин трагедії жертв Бабиного Яру, проведення парламентських слухань з аналогічного питання 27 вересня 2016 року, українсько - єврейське міждержавне співробітництво шляхом взаємних офіційних візитів очіль - ників держав, урядів і підписання відповідних угод, діяльність єврейської сотні самооборони під час подій Революції Гідності, ухвалення законів України 2015 року «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборони пропаганди їхньої символіки, «Про правовий статус і вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті».

Для сучасної російсько-української війни характерне цілковите нехтування міжнародним правом і національною гідністю українців, національних меншостей, корінних народів, використання різних способів впливу для масштабної ревізії історичного минулого Українського народу, в тому числі про українсько-єврейські відносини. Водночас оприлюднені документи і матеріали, їх змістовний аналіз аргументовано засвідчують інше концептуальне тлумачення при - чинно-наслідкових зв'язків, які створили основу конфліктних і суперечливих українсько-єврейських відносин.

Насамперед треба підкреслити, що ці відносини формувалися у загальному руслі політичних тенденцій ХХ століття і визначалися прагненням кожної нації мати незалежні держави. Однак військова окупація радянсько-більшовицькою Росією української території та інші обставини визначили поразку Української революції 1917-1921 років. Подальше утвердження комуністичного тоталітарного режиму шляхом політичних репресій і радянської пропаганди, встановлення нацистського режиму в Німеччині, Голодомор і Голокост, гасла про дружбу народів і пролетарський інтернаціоналізм, антисемітська політична практика переконує, що вивчення соціально-політичних процесів повинно бути ототожнено з діяльністю цих державних режимів, а не з національністю громадян, які брали у них участь.

Відтак важливим чинником реалізації державної політики у сфері відновлення національної пам'яті Українського народу, протидії російській дезінформації, яка використовує історичне невіглавство та мані - пулятивну політичну риторику, має стати активна інформаційна та освітянська політика, спільні дослідження українських і єврейських вчених, в тому числі на регіональному рівні. Крім того, порушення національної гідності українців та євреїв повинно передбачати юридичну відповідальность згідно з нормами Кримінального кодексу України та Закону України від 22 вересня 2021 року «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні» [11]. Такий підхід у взаємозв'язку з ефективними військовими, гуманітарними та іншими трансформаціями, які можуть відбутися після завершення війни та приєднання Української держави до євроатлантичної спільноти, дозволить здіснити реальну декомунізацію суспільних відносин, створити модель української політичної нації за європейськими стандартами демократії, відповідатиме національним інтересам Українського народу.

Література

право єврейський меншість

1. Промова Президента України В. Зеленського в Кнесеті, 20 березня 2022 року. URL: https://www.president.gov.ua/news/ promova-prezidenta-ukrayini-volodimira - zelenskogo-v-kneseti-73701.

2. Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборони пропаганди їхньої символіки: Закон України №314-VIII від 9 квітня 2015 року. URL:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/317 - 19#Text

3. Про правовий статус і вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті: Закон України №314-VIII від 9 квітня 2015 року. URL:https://zakon.rada. gov.ua/laws/show/314-19#Text.

4. Паризький процес: причини, наслідки, реалії, перспективи. Документи та матеріали (1917-2017); у 4 ч. / упоряд.:Л. Ря - бошапко; за ред. Л. Рябошапка, О. Ярмиша. Львів: Простір-М, 2018. Ч. 2. 1926-1927. 642 с.

5. Івану Дем'янюку винесли вирок. URL:http://www.unian.ua /human - rights/493628.

6. Кот С. Справа дивізії «Галичина»: перевірено - злочинів не скоєно // Дзеркало тижня. - 2006. - 22 липня. - №28. - С. 20.

7. В'ятрович В. Як творилася легенда про Nachtigall // Дзеркало тижня. - 2008. - 16-22 лютого. - №6. - С. 21.

8. Український парламентаризм на еміграції. Державний Центр УНР: документи і матеріали. 1920-1992 / упоряд. В. Яблонський. Київ: Видавництво ім. Олени Теліги. - 840 с.

9. Вісник Міжнародної асоціації україністів. - 1991. - №4. - С. 45-58.

10. Про увічнення пам'яті видатних діячів УНР та ЗУНР: Указ Президента України №793 від 16 травня 2006 року. URL:http:// prezident.gov.ua/documents/793 2005-2342.

11. Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні: Закон України №1770-IX від 22 вересня 2021 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1770 - 20#Text.

Размещено на Allbest.ru