Національна пам’ять як зброя в інформаційній війні

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

У кінці ХХ-го ст. Україна проголосила державну незалежність і українське суспільство опинилося перед новими, незнаними раніше викликами. З'явились невідкладні завдання, які потребували відповідей і кваліфікованого визначення їх сутності. Виникла потреба в кваліфікованих фахівцях, зокрема істориках, які б легко могли визначати характер діяльності державних чиновників за ознакою ворожості чи миролюбності до суспільно-політичних подій, які у неймовірній кількості інспірувалися і інспіруються досі Росією на території України і в яких нелегко розібратися пересічному громадянину України. Суть одного із найважливіших викликів полягала в тому, що Росія розпочала проти України відкриту різноаспектну агресію, яку політики назвали «гібридною війною». Стан гібридної війни, в якому опинилася Україна, вимагав від українського суспільства і передовсім від істориків та всієї української інтелігенції термінового віднайдення правильних суспільно-політичних орієнтирів, оскільки 70-тирічне перебування українського суспільства під тиском комуно-більшовицького режиму стало причиною деформації моральних, міжнаціональних та загальноприйнятних етичних орієнтирів. А найбільшою втратою української нації є втрата колективного інстинкту самозбереження в середовищі українського суспільства.

Ми ставимо перед собою мету дослідити сутність небезпеки різнопланових проявів агресії, які застосовує Росія проти України; дослідити найбільш небезпечну частину складових «гібридної» війни, яку знавці теорії війн кваліфікують як війну в інформаційному просторі. Це є вкрай важливо, оскільки ознаки інформаційної війни проявляються у різних аспектах, зокрема і у вигляді закамуфльованого феномену міжнародної політики країни агресора. Про те, наскільки небезпечна гібридна агресія, досить переконливо свідчать підрахунки професора Гарвардського університету Тараса Гунчака, який підрахував, що Московія з 1462 р., тобто з часів царювання Івана ІІІ (тоді вона ще Росією не була), володіла 16 тисячами кв. миль території. Після 1462 р., використовуючи «миролюбиву» риторику підступу, обману і підкупу, Московія стала загарбувати території сусідніх народів. Починаючи з 1721 р., Московія розширювала свою територію (тобто загарбувала) з швидкістю 50 кв. миль кожного дня протягом 400 років. У 1914 р. вона вже була імперією і володіла площею 8 млн. 600 тис. кв. миль [1].

Паралельно з розширенням анексованих територій Московія на своєму історичному шляху використовувала успадковані від татар принципи азійського деспотичного способу державного правління. Це дало їй можливість, не докладаючи надто багато зусиль, поширювати серед підкорених народів міф про «братню» допомогу народам Азії та Сибіру. У процесі просуванням Московії в напрямі Сходу і Сибіру вона підступом і віроломством загарбала і європейську Україну.

Докладаючи величезних зусиль до створення брехливого іміджу «братньої» до всіх сусідніх народів світу держави, Московія нещадно використовувала підкорені народи і їхній життєвий простір як економічних та територіальних «донорів». Традиційно декларуючи «братскую помощь», Росія досить швидко прибрала до своїх «рук» діамантові копальні Якутії, золото Чукотки, газові родовища хантів і все, до чого дотягнулися руки москалів, усе ставало «русской отчізной». Україна була однією із перших європейських країн, яка зазнала долі демографічного, матеріального та інтелектуального донора країни-колонізатора.

Із здобуттям Україною незалежності і в умовах війни сучасність диктує історикам як фіксаторам історичних процесів на науковому рівні досліджувати справжню суть ставлення Росії до анексованих країн і України зокрема. Історики ставлять перед собою мету дослідити сутність методів та технологій, які були використані російським «агітпропом», для того, щоб увесь світ і українці зокрема повірили у «братерське» трактування Росією України.

Приступаючи до такого завдання, мусимо визнати, що Росія за період домінування над Україною зуміла значною мірою зрусифікувати український етнос і деформувати національну ментальність. Згадавши термін «ментальність», зауважимо, що цей термін слід розуміти розширено, як поняття.

З'ясуємо, що саме під терміном-поняттям «ментальність» ми розуміємо (іноді замість слова «ментальність» історики та соціологи вживають слово з аналогічним значенням менталітет). Автор виданого для студентів українських вишів сучасного посібника з історії України, Олександр Дмитрович Бойко, подає значення слова «менталітет» у варіанті, який можна застосувати до будь-якого гіпотетично взятого народу. Тлумачення Олександром Бойком слова «менталітет» звучить так: «Під ментальністю (менталітетом) розуміють стійкі структури глибинного рівня колективної та індивідуальної свідомості й підсвідомості, що визначають устремління, нахили, орієнтири людей, у яких виявляються національний характер, загальновизнані цінності, суспільна психологія. Ментальність означає дещо спільне, що лежить в основі свідомого і підсвідомого, логічного та емоційного, тобто вона є глибинним джерелом мислення, ідеології та віри, почуттів та емоцій» [2]. Словникове пояснення, співзвучне з визначенням О. Бойка. Слова «ментальність», «менталітет» є загальними поняттями і можуть бути придатними для визначення ментальності будь-якого гіпотетично взятого народу без врахування багатьох особливостей, які завжди притаманні лише тому чи іншому народу і які набуваються протягом історичного шляху розвитку конкретного народу, соціуму, нації чи якоїсь іншої конкретної соціальної групи.

Погоджуючись з формулюванням О. Бойка, до його формулювання значення слова «менталітет» додамо розширене визначення з врахуванням українських реалій, яке можна сформулювати так: «це спосіб мислення, сукупність розумових навичок і духовних установок, властивих людині або суспільній групі, які набуті цією групою (якщо йдеться про колективний менталітет) чи індивідуумом (якщо йдеться про конкретну особистість) в процесі здобуття практичного досвіду в певних суспільно-історичних обставинах, які виникали в боротьбі за виживання та утвердження серед інших соціумів-сусідів у певних природних умовах навколишнього середовища».

Тобто якщо ми матимемо на увазі ментальність гіпотетично взятого народу, наприклад, українського, то наше визначення треба розуміти цілком осібно, але, коли йдеться про Україну і українців, до загальновідомого слова «менталітет» потрібно додавати слово «український». При цьому зазначимо, що поняття «український менталітет» має глибокий, властивим тільки цьому виразу, зміст. Зміст цього поняття містить інформацію про опір українського народу асиміляторському впливу держав-загарбників, які чинили домінуючий вплив на весь український соціум. Отже, вживаючи поняття «український менталітет», ми передусім маємо на увазі той стан ментальності, що сформувався під впливом довготривалої дії сильних подразників, які змушували величезні маси українців методом «спроб» вишукувати умови, які б були гарантією збереження життя та більш комфортнішого добробуту. Науковці, які вивчають особливості прояву ознак засвоєння менталітету, стверджують, що на формування колективного менталітету народу, соціальної групи чи нації, крім соціальних чинників, завжди мають детермінуючий вплив клімат, ландшафт, традиції, звичаї, вірування, фольклор, одяг, особливості декору одягу (наприклад, вишивка) тощо. До цього мусимо зауважити, що формування ментальності відбувається на підсвідомому рівні і є дуже довготривалим процесом. Позбутися певних рис індивідуального чи колективного менталітету або набути якихось нових рис колективної ментальності протягом одного-двох поколінь неможливо. Але, за умови довготривалого застосування певного набору штучних подразників, колективний менталітет народу, етносу чи просто соціуму можна деформувати або змусити індивідуума засвоїти штучно створену інформацію, а суспільну формацію набути нових рис ментальності або деформувати ті, які вже сформовані. Наприклад, це відбувається за умови виникнення довготривалого періоду насильного домінування і нав'язування волі одного етносу іншим, проведення домінуючим етносом політики мовно-культурних утисків, колективного гноблення, залякування та політики асиміляції. Політика асиміляції на практиці проявляється у створенні умов, за яких поневолений народ примусово позбавляється можливостей публічних виявів національних традицій, національної гідності, національної гордості та інспіруються умови, у результаті яких відбувається процес звикання цілого народу до відчуття національної меншовартості. Постійна колективна боязнь повтору репресій чи реальна небезпека нового голодомору тощо призводить до деформування колективної ментальності.

Специфіка буття України у період, який був до проголошення державного суверенітету, характеризується тим, що домінуючі в Україні держави не допускали появи здібних людей, які б були спроможні визначити, в якому стані перебуває ментальність українського суспільства. Якщо ми пригадаємо прізвища українців, які зробили значні внески у розвиток світової науки, то список вийде цікавим і матиме одну спільну рису: усі ці люди реалізовували свої таланти за межами України. Це Юрій Кондратюк, Олександр Можайський, Ігор Сікорський, Сергій Корольов.

Одне із важливих завдань, яке постало перед українською інтелігенцією після проголошення держаної незалежності, полягає у необхідності застосування заходів щодо недопущення подальшого руйнування вже й так деформованої ментальності українського суспільства. Кроки в напрямі з'ясування перелічених вище чинників і вироблення мір протидії їм, які, на перший погляд, є простими речами, мали б бути зроблені ще в перші роки після проголошення незалежності України. Наразі пройшло вже більше двох десятиліть як Україна є юридично суверенною державою, але і досі керманичі України не визначили суспільно-політичні парадигми і пріоритети, за якими має розвиватися зовнішня та внутрішня гуманітарна політика.

Для того щоб зрозуміти, яким чином Росії легко вдавалося протягом кількох століть нещадно грабувати багатства українського народу і твердити українцям та всьому світу про «братерське» ставлення Росії до України і українців (як до народу), потрібно передусім констатувати, що Україна перебувала (перебуває й досі) у стані значної економічної та енергетичної залежності від Росії. На такому тлі Росія інтенсивно веде різнопланову, зокрема й інформаційну, війну проти України з метою поглинення набутків культури, мови, традицій. Ми мусимо визнати, що Росія досягла в цьому відношенні значних успіхів. Про необхідність створювати заходи протидії стали відкрито говорити представники офіційної влади, тобто ті, які мали б за це взятися ще після проголошення державної незалежності, представники влади і, зокрема, перші особи нашої держави, а не лише на 28-й рік існування України як суверенної держави. Лише майже за три десятиліття після проголошення незалежності найвище керівництво України відважилось офіційно визнати правоту і психологічну близькість українському загалу гасла: «віра, армія, мова». На жаль, це відбулося лише після чверті століття існування незалежності української держави.

Потребу чинити спротив інформаційній агресії ворожих держав українська влада усвідомила лише у 2016 р. Саме в цей рік українська РНБО (Рада національної безпеки і оборони) вирішила ухвалити Доктрину інформаційної безпеки України.

Власне, щоб зрозуміти небезпеку і сутність сучасних подій в інформаційному просторі, для аналізу необхідно застосовувати нові, не згадувані в сучасних посібниках для студентів ВНЗ, аналітичні методи та використовувати здобутки вже апробованих на Заході історичних шкіл. Отже, використаємо досягнення школи «Нові історики» (цю школу ще називають «школа “Анналів”»). Ми вважаємо, що застосування нових, але вже апробованих у країнах Заходу знань розширить можливості істориків-аналітиків і дозволить поглибити розуміння суті історичних явищ та фактів [3].

Власне, у середовищі українських істориків на рівні особистого ентузіазму відбулося загострення уваги до ряду нових дисциплін, які на початку ХХІ ст. стали набувати в Україні популярності і розвиватися як супутні з історичною наукою дисципліни. Супутні з історичною наукою дисципліни суттєво допомагають зрозуміти навколишню дійсність. Однією з таких супутніх з історичною наукою дисциплін є «історія пам'яті», або цю дисципліну ще називають «усна історія» [3]. Ми не називаємо низку інших супутніх з історичною наукою дисциплін, таких як історія понять, усна історія, візуальна історія тощо, які поглиблено вивчаються прибічниками історичної школи «Нові історики» у дослідницьких центрах вивчення історії в країнах Заходу.

На сторінках пропонованої статті ми приділяємо особливу увагу феномену «пам'яті», оскільки українській державі нав'язана війна, у якій агресор передусім намагається сфальсифікувати і присвоїти нашу історію, при цьому переслідуючи традиційну мету «нав'язати противнику (тобто нам) свою волю» [4]. Збройна агресія, нав'язана нам Росією, була зупинена Добробатами, які прикладом свого героїзму спонукали формування української міліції та решток армійських підрозділів теж взяти участь у захисті Вітчизни.

Ситуація, яка виникла в Україні у 2014 р. переконала керманичів Росії в тому, що в Україні є досить добровольців, які готові навіть без зброї стати на захист своєї Вітчизни. Саме це було причиною того, що ворог зупинився, але не припинив снувати плани про загарбання України. Мусимо визнати, що частина мешканців України за час домінування Росії над українським життєвим простором, не витримала потужного русифікаційного впливу кремлівських загарбників. У результаті такої ситуації в Україні з'явилася значна кількість русифікованих українців, які спільно з російськомовними мігрантами створили потужну так звану «п'яту колону», яку об'єднує антиукраїнська діяльність.

Інформаційна війна набирає все більшого значення і до інформаційних боїв долучаються навіть перші особи держав. Наприклад, якщо ми пригадаємо візит президента Росії Путіна до Франції (2017 рік), то під час візиту він публічно висловив своє трактування історичних постатей, які були добре відомі в Україні і Франції. У своєму трактуванні президент Росії Путін, не змигнувши оком, заявив, що королева Франції Анна є російською княжною, а її батько київський князь Ярослав Мудрий є представником російських князів [5]. Цей приклад засвідчує, що президент Росії особисто ступив на стежку інформаційної війни проти України.

Власне, ми прагнемо з погляду історика визначити незадекларовані засобами дипломатії або в ЗМІ ознаки інформаційної агресії Росії та показати механізми її впливу, який загострився після 2014 р., хоча російська інформаційна агресія не припинялася увесь період її домінування в Україні. До цього зауважимо, що байдуже ставлення представників української влади до інформаційних спецоперацій, які Росія проводить в Україні, наносить ідеї державності України більшу шкоду, ніж щоденне «пострілювання» російських снайперів по нашим захисникам Вітчизни.

Таке не дуже втішне морально-психологічне тло сприяє зростанню уваги до значення поняття «історична пам'ять». Ми розуміємо, що «історична пам'ять» це один з основних чинників впливу на формування світоглядних орієнтирів особи. А звідси і на виховання світоглядних орієнтирів та почуття патріотизму сущих та ще ненароджених поколінь.

Усвідомлення значення історичної пам'яті породило у середовищі дослідників історії потребу посилення уваги до вивчення історії як до потужної виховної дисципліни, що формує національну ментальність. Зупиняючись на темі збереження пам'яті, доцільно це поняття поділити на декілька категорій. Перелічимо деякі з них: «історична пам'ять», «колективна пам'ять», «національна пам'ять», просто «пам'ять про те, що було», «династична пам'ять», «родинна» тощо.

Наразі стало цілком очевидним, що протягом останніх 4-5-ти років у мережі Інтернет та на шпальтах багатьох популярних часописів стали частіше з'являтися статті, у яких автори ненав'язливо підкреслюють роль історичної пам'яті у становленні Громадянина і Патріота. Стихійно в середовищі інтелігенції, пов'язаної з педагогічною діяльністю, виникло колективне прагнення вдосконалити освітньо-виховний процес студіюючої молоді, який би формував їхню свідомість на основі загальнолюдських, загальновизнаних і загальноприйнятних критеріїв [6]. Причини загострення уваги українських дослідників історії до проблеми історичної пам'яті спричинені необхідністю реагування українського суспільства на відверто ворожу агресію Росії, яка, до апробованих ще у минулому столітті методів «гібридної» війни, інтенсифікуючи її, додала ще війну, яка отримала назву «інформаційна війна».

Якщо здійснити поверховий аналіз ворожих «спецоперацій» на полі інформаційної війни, то побачимо, що вони базуються на відвертих фальсифікаціях і перекручуванні історичної правди, замовчуванні історичних фактів тощо. Саме ця обставина спонукає українських науковців вибудовувати системи захисту у цій площині.

Реалії нашого буття ускладнені тим, що в Україні існує «п'ята колона», яка значною мірою представлена зрусифікованими представниками української інтелігенції та деструктивно налаштованими мігрантами, яких з Україною пов'язують лише меркантильні прагнення.

Така ситуація породжує дискусії між політичним істеблішментом і значною частиною представників наукової еліти. Предметом дискусій здебільшого є спосіб трактування історичних подій та фактів. Якщо сказати іншими словами, то йдеться про історичну пам'ять та її трактування.

Відомий дослідник впливу історичної пам'яті на політичний клімат будь-якої гіпотетично взятої держави Аллан Мегілл у своїх дослідженнях звертав увагу на спосіб трактування знань з історії і вивчав їх вплив на формування колективної ментальності. Він звертав увагу на те, що світоглядні імперативи історика-дослідника досить часто не співпадають із світоглядними імперативами влади, влади тої держави, громадянином якої є конкретний дослідник чи дослідники історії. А. Мегілл намагався з'ясувати, як така ситуація впливає на відображення історичної правди у дослідженнях тих істориків, які усвідомлюють різницю між своїм баченням суті історичних подій і баченням влади. Він пояснював, що вимога влади розуміти історичні події «правильно» впливає на якість історичних досліджень: «Потреба пам'ятати, що трактувати минуле у “правильному” вигляді звучить вимогливо і можна очікувати, що історики будуть виконувати свою роботу на догоду тим, хто їм платить, і тим, хто відчуває, що їхні власні соціальні і культурні імперативи повинні бути обгрунтовані» [7].

Справа в тому, що А. Мегілл представник істориків Заходу, але аж ніяк не «пострадянських» і тим паче не українських істориків. А. Мегіллу не знайома практика брутального нав'язування «правильного» трактування історичних подій, так, як це практикувалось в Україні за часів домінування російсько-комуністичної влади. Історична наука західноєвропейських держав розвивалася без вольового втручання з боку влади і «робота істориків на догоду тим, хто платить» не означала радикального втручання у трактування історичних подій чи їх «підкориговування» до вигляду навпаки. Ознаки врахування позиції влади у висвітленні історичних подій в історичній науці країн Заходу, безумовно, були, хоча історичні події ніколи не висвітлювались до вигляду «навпаки», як це широко практикувалось у СРСР.

Ситуація в сучасній Україні у сенсі «правильного» висвітлення історичних фактів і подій унікальна, оскільки після проголошення незалежності України дослідницька діяльність українських істориків базувалася лише на особистому ентузіазмі. На проведення історичних досліджень українська держава коштів не виділяла зовсім. Саме ця обставина дає нам можливість стверджувати, що після проголошення державної незалежності українська історична наука розвивалася цілком природним шляхом і історична правда не підкориговувалася «тими, хто платить», бо історичні дослідження не оплачувались зовсім.

На такому тлі ми спостерігаємо дві системи світобачення в Україні. В основі однієї системи лежить світобачення «п'ятої колони», тобто прихованої антиукраїнської опозиції, в основу другої системи світобачення покладена національно-патріотична ідея. Ці дві системи світобачення протистоять одна одній. «П'ята колона» представляє собою зрусифікованих українців, або як їх ще називають в середовищі простого народу «хохли», а їхні противники це представники національно-патріотичного середовища української інтелігенції, які є і були завжди виразниками української національної ідеї. Світобачення представників «п'ятої колони» відповідає певній меті, яка конкретизується явним сприянням ворожій державі опанувати український життєвий простір і знищити або асимілювати український етнос. Відома українська дослідниця історичних процесів, Лариса Нагорна, опублікувала доволі резонансне дослідження ролі історичної пам'яті у становленні самосвідомості особи. Публікація Л. Нагорної з'явилася у 2010 році у журналі «Історичний журнал» і присвячена повністю проблемам історичної пам'яті. Авторка статті досить наполегливо намагається підвести свої сентенції до застереження висловленого свого часу Гансом Файхтінгером, яке вона цитує і вказує, що застереження Файхтінгера слід взяти до уваги українським історикам, бо застереження стосується «постійної турботи про здобуті у мирі і спокої цінності, норми і системи рекомендацій». Далі Л. Нагорна додає до наведеної цитати слова від себе без розділового знаку: «застереження ніби прямо адресоване українським історикам». Треба розуміти, що цим додатком Л. Нагорна ненав'язливо закликає українських істориків до самоцензури, оскільки історична пам'ять порушує відчуття «здобутого спокою і миру» у нашому суспільстві.

Зауважимо, що історична пам'ять завжди була безвідмовною зброєю в боротьбі з агресорами, особливо в тих випадках, коли йшлося про виборювання суверенітету держави. Пропонований Л. Нагорною у її статті шлях «цінувати суспільний спокій» шлях відмови від боротьби. Результати такого шляху ми бачимо на прикладі здачі Криму та частини територій Луганської та Донецької областей.

Шляхом замовчування історичної правди, якою б то благородною метою це не було продиктовано, можна досягти лише відстрочення агресії ворога. Якщо розшифрувати закладену в статті Л. Нагорної ідею більш простими і зрозумілими словами, то процитоване застереження виглядатиме як порада дотримуватися прийнятної для злочинця поведінки жертви його злочину. Жертва, за ідеєю Л. Нагорної, для того щоб не порушувати «суспільного спокою і миру», не повинна звертати уваги на вчинений злочин, бо це порушувало б «... здобуті у мирі і спокої цінності, норми і системи рекомендацій.». Тобто жертва, на яку злочинець вчинив розбійний напад і зґвалтував її, з міркувань «турботи про здобуті в мирі і спокої цінності» мусить не звертати уваги на вчинене насилля, бо весь «процес» відбувався «у мирі і спокої», оскільки перед тим, як вчинити акт насилля, розбійник «заспокоїв» свою жертву ударом важкого дубця по голові. Якщо керуватися логікою Файхтінгера і авторки згаданої вище статті, то жертва брутального насилля не повинна навіть признаватися в тому, що вона зґвалтована, бо все відбувалося цілком мирно, а зайвий шум і словесне згадування про цю подію порушують досягнуту (дубцем) стабільність і спокій.

Властивість історичних знань впливати на стан політичного клімату в державі та чинити вплив на формування ознак патріотизму як складової колективної ментальності центром уваги не тільки патріотів України, але і наших ворогів та тої частини українців, яку ми називаємо «п'ята колона». Тобто тих українців, які піддалися русифікації, та ще тих мігрантів, які прибули в Україну і залишилися духовними чужинцями, а, по суті, закамуфльованими ворогами.

Мусимо визнати, що в українському суспільстві в результаті відсутності чітко визначених обрисів виховної політики представники «п'ятої колони» стали активно і брутально нав'язувати фальшиву модель історичного бачення історичних подій. На важливість історичної пам'яті у формуванні громадянсько-патріотичної позиції вказує і Л. Нагорна: «На відміну від пам'яті, як такої, історична пам'ять «генетично» запрограмована на оцінку. Їй притаманні не просто пригадування й відтворення, але й своєрідний рефлекс сприйняття чи не сприйняття, схвалення чи осуду» [8]. Про специфіку трактування історичної пам'яті можна б було не згадувати, якби війни на інформаційному поприщі не ставали все запеклішими

У цій ситуації українські фахівці-історики повинні або виявляти позицію україноцентризму і укріплювати незалежність української держави, або іти по второваному «малоросами» і «тутейшими» шляху послуху і конформізму.

У разі нехтування знанням історичної пам'яті є небезпека виникнення цілком реальної загрози породження нових розбіжностей у характері взаємостосунків між Україною і Росією, Польщею, Угорщиною та іншими сусідніми державами. Дослідження історичної правди про такі події, як пацифікація в Західній Україні у 30-ті роки, причини проведення операції «Вісла», політичні репресії, які проводились в Україні у 30-ті роки, роздача домінуючими в Україні державами території України без згоди на те самих українців, геноцид українського етносу голодоморами тощо, може викликати зайві емоції, що може спричиняти дидактичний вплив на наше суспільство і на політичні настрої в сусідніх державах. Існує безліч історичних фактів, які потребують рівноправного обговорення і ухвалення спільного рішення, яке б відповідало загальнолюдським критеріям щодо вибудовування цивілізованих міждержавних стосунків. Людство вже має досвід, як виходити із складних і суперечливих ситуацій. Для нормалізації стосунків України з Росією російській Думі і главі російської держави потрібно лише визнати вину Росії перед українським народом і публічно вибачитись за ті втрати і кривди, які були заподіяні Росією українському народу під час реалізації її планів щодо опанування життєвого простору українців і спроб очищення цього простору від місцевих мешканців або заміни місцевого населення росіянами чи зрусифікованим етноелементом. Визнання вини було б цілком прийнятним варіантом політичної поведінки керманичів Росії. Ніколи не треба забувати, що історія взаємостосунків України з Росією це історія боротьби українців за незалежність, оскільки Росія, починаючи з 1654 р., увесь час намагалася «братньою» рукою задушити Україну і позбавити українців їхнього життєвого простору. Торкаючись теми російсько-українських взаємин, слід зазначити, що російські історики характер політики своєї держави усвідомлюють і намагаються пом'якшити звучання деяких термінів, звучання яких може компрометувати політику їхньої держави. Наприклад, у російських ЗМІ останні десять років такі слова, як агресія, окупація, анексія тощо старанно замінюють на «благозвучніші»: «собіраніє русскіх зємєль», «освоєніє», «воссоєдінєніє», «тєрріторіальниє пріобрєтєнія», «добровольноє вхождєніє», «уміротворєніє», «освобождєніє», «обрусєніє края», «братская помощь», «ввєдєніє огранічєного контінгєнта», «защіта русскоязичного насєлєнія», «прінуждєніє к міру». А нинішній президент Росії Володимир Путін цілком недвозначно поставив крапки над всіма тими термінами, виразивши двома словами зовнішню політику Росії «мочіть в сортірє»[9].

Якщо ми згадаємо як закінчили життя кошовий отаман Петро Калнишевський, наказний гетьман Павло Полуботок, Симон Петлюра, Євген Коновалець, Степан Бандера, Василь Симоненко, Алла Горська, Володимир Івасюк і багато-багато інших видатних українців, то мусимо зазначити, що політика Росії стосовно сусідніх держав завжди постійно відзначалася агресивним характером.

Нинішня агресія Росії в Криму і на Сході України цілком вкладається в логіку розвитку її політики стосовно України. Теперішня агресія Росії виглядає як результат нехтування українськими політиками процесу відродження історичної пам'яті, передусім у середовищі українства.

«Політика пам'яті це і є процес вибудовування співзвучних настроям епохи (і певних політичних сил) образів минулого. Саме у цій інформаційно-символічній сфері відбувається “битва за минуле” із гострим зіткненням інтересів різних суспільних верств і політичних акторів. Оскільки певним чином змодельоване минуле є цінним символічним ресурсом і має власний мобілізаційний потенціал, його інтерпретації у поляризованих соціумах набирають силу ідеологічної зброї» [8, с. 3-13].

Не випадково Росія, використовуючи представників «п'ятої колони», намагалася до недавнього часу вести інформаційну війну за свідомість українців ще з шкільного віку. Зауважимо, що саме в школах на уроках історії в учнів формується почуття Громадянина і Патріота. Згідно зі шкільними програми в українських школах вивчення історії починається з 5 класу.

У 2012-2013 рр. історик із Запоріжжя, Сергій Терно, опублікував низку суттєвих зауваг і пропозицій щодо змісту тодішнього підручника з Історії України, який був випущений масовим тиражем саме для учнів 5-го класу:

«В програмі для п'ятого класу не зазначено жодної персоналії в жодній із її частин. Перше знайомство з історією України в школі постає без історичних постатей, що взагалі є нонсенсом... Замість п'ятьох тем лише три розділи. Кількість годин залишилася без змін, але здійснено суттєвий перерозподіл часу на висвітлення славетних та знакових сторінок історії України...» [10].

Цитуємо С. Терно далі: «... Картина видається більш ніж жахливою: замість 27 годин на вивчення доленосних подій української історії за старою програмою, п'ятикласникам відтепер доведеться опановувати їх лише протягом 12 годин.

... замінено формулювання в програмі для 5-го класу: замість «Київської держави» «київські князі»; замість «Козацької республіки та Української козацької держави» «Українське козацтво в битвах і походах» та в революції 1917-1920 рр. тощо.» [10].

Далі щодо програми з історії України для 5-тикласників Сергій Терно зазначає таке: «Отже, зникає поняття «Українська держава», натомість постають окремі знеособлені фігури князів, козаків тощо. Не менш значущим для розгляду є подання подій 1917-1920 рр. Зверніть увагу як зміщено акценти у представленні змісту навчання це не Українська революція, це не відродження української держави, а просто-напросто українці в революції.» [10].

С. Терно вважає, що підручники з історії України для 5-го класу нав'язували учням специфічне сприйняття історії України на підсвідомому рівні. Такі підручники «навіюють нам думку, що не було ніякої української держави, не було видатних українців, які обстоювали ідею української державності.» [10]. Цей же автор публікації відмічає, що з навчальної програми для учнів 5-го класу з історії України (затверджена у 2012 р.) вилучено імена славетних українців, борців за волю українського народу: Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, Михайла Грушевського, Івана Франка, Лесю Українку тощо.

«Речі можна називати по-різному, але така заміна імен має на меті применшення значення української історії, прищеплення почуття меншовартості», наголошує С. Терно [10].

Було б помилкою вважати, що Міністерство освіти і науки, вилучивши згадки про найбільш знакових особистостей в історії України, не ввело нових. Такими «новими» персоналіями, з якими повинні були знайомитися п'ятикласники, стали «заяложені» комуністичними ідеологами постаті першого секретаря ЦК компартії України Георгія П'ятакова і зверхника сформованої за межами України більшовицької банди червоних Миколи Щорса. «Нові» персоналії, введені Міністерством освіти у програму з історії України для учнів 5-тикласників, відомі в історії України тим, що «мечем і вогнем» боролися зі спробами українських патріотів відбудувати незалежну державність України у 20-х роках ХХ ст. [10].

Підсумовуючи нинішній стан ідеологічного забезпечення розвитку України як суверенної держави, мусимо констатувати, що великим успіхом у цьому напрямі є визнання представниками чиновницької державної номенклатури того, що проти України Росія інтенсифікує і загострює розпочату ще у XVII ст. інформаційну війну. Після такого визнання в Україні було б доцільно провести науково-практичну конференцію і визначити парадигми, згідно з якими відбувається ворожа агресія, проаналізувати необхідні методи і заходи протидії агресорам з подальшим розповсюдженням матеріалів конференції в освітньовиховних закладах та інституціях ідеологічного наповнення.

Проблемами захисту інформаційного простору мають займатись відповідні державні інституції, а самодіяльні громадські організації та громадськість повинні їм допомагати. Проте ми сьогодні бачимо, що інтереси України в цій галузі боронить неурядове об'єднання український «Кіберальянс» (UCA). Його створила неурядова організація «Кіберхунта» разом з трьома іншими командами: FalconsFame, Trinity, RUH. Українські фахівці з електронних комунікацій і медіа називають себе «хактивісти». На сьогодні в активі «хактивістів» злами переписок ватажків угруповань «ЛНР» і «ДНР» з їхніми російськими кураторами, видалення з сайтів Росії та «ЛДНР» брехливих повідомлень на адресу України (замість неї «хактивісти» публікують відео-звернення) і ведуть активну боротьбу з фейками.

І на завершення. Чому після того, як Україна проіснувала у статусі незалежної держави більше як чверть століття, досі не існує програми формування інформаційної політики? На це питання повинні дати відповідь науковці гуманітарних наук, зокрема й історики. Повинна бути вироблена державна системна концепція. І не приділяється належна увага відповідних державних інституцій, оскільки така ситуація впливає на якість освітньо-виховного процесу в державних ВНЗ і школах, то відповідні державні інституції повинні приділити належну увагу вирішенню цієї проблеми, адже освіта як складова фундаменту держави є одним із найважливіших інструментів поширення інформаційної політики держави, яку будує український народ.

Література

ментальність український незалежність

1. Гунчак Тарас. Промова на зборах інтелігенції в Умані. Червона калина. Ч. 15. 1991.

2. Бойко О. Д. Історія України: навчальний посібник 3-тє видання, доповнене. Київ : «Академвидав» 2008. 677 с.

3. Національна та історична пам'ять: збірник наукових праць / гол. ред. Солдатенко В. Ф. Вип. 5. URL: www. memory.gov.ua/sites/default/files/userupload/zbimyk5.pdf.

4. Арон Раймон. Мир і війна між націями. Стратегія і мета війни. Київ : Вид. «Юніверс», 2000. С.47.

5. У Парижі відкинули московські претензії на королеву Анну Київську. URL: https://www.radiosvoboda. org/a/28588396.html

6. Кабачинська Світлана Щеплення безпам'ятством. Дзеркало тижня. 2012.

7. Магилл Алан Историческая эпистемология. Москва : «Канон». С. 93.

8. Нагорна Л. Історичний процес та історична пам'ять: влада стереотипів // Історичний журнал. № 1-3. 2010.

9. «Мочить в сортире»: в России издали трехтомник с цитатами Путина. URL: https://www.obozrevatel. com/.../62594-mochit-v-sortire-v-r...

10. У Табачника з програми історії для 5-го класу вилучили термін «Українська держава». URL: .http://tyzhden. ua/Ntws/72459.

Размещено на Allbest.ru