В. Липинський про передумови становлення незалежної української держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

В. Липинський про передумови становлення незалежної української держави

Ткаченко Г.І., к.п.н., доцент (Національний університет водного господарства та природокористування, м. Рівне)

У статті розглядаються основні ідеї видатного українського політолога і громадського діяча В”ячеслава Липинського на процес творення самостійної української держави.

The article views the main ideas of the famous Ukrainian political scientist Vyacheslav Lipinskiy about the process of creating the independent Ukraihian state.

політолог липинський самостійний український

Актуальність теми даного дослідження пояснюється тим, що попри наявну хронологічну віддаленість, політична концепція Липинського дивовижно перегукується з реаліями громадсько-політичного сьогодення. Українська державність, як і в часи Хмельниччини та добу Центральної Ради, так і зараз в епоху посткомунізму, проходить етап випробування, концентруючи в своєму розвиткові комплекс суперечностей. Сприяти їх вирішенню значною мірою може ретельне вивчення оригінальних ідей державотворення В.Липинського. Вона може слугувати ідеологічною базою формування політичної орієнтації національної еліти. А від того, які ідейні засади будуть визначати сучасну державну політику України, залежатиме майбутнє нашого народу.

Чи зможе він стати нацією - державою, чи, навпаки, залишиться народом, який зумів пережити всі лихоліття, але, ігноруючи власні національні традиції та конструктивні політичні ідеї, позбудеться вільного життя.

В`ячеслав Казимирович Липинський народився в селі Затурці Волинської губернії. Закінчив першу класичну Київську гімназію (1902), філософський факультет Ягеллонського університету в Кракові (1905), навчався у Вищій школі політичних наук в Женеві (1906-1908). Учасник першої світової війни (1914-1917), посол уряду гетьмана Скоропадського та УНР у Відні (1918-1919). 3 червня 1919р. в еміграції. Один із засновників Українського союзу хліборобів - державників (УСХД), автор програмного статуту та організаційного регламенту УСХД (1920). Редактор і автор неперіодичних збірників збірників „Хліборобська Україна” (1920-1925). Професор, завідуючий кафедрою української державності Українського наукового інституту в Берліні. Після розходжень з гетьманом П.Скоропадським і саморозспуском УСХД заснував „Братство українських класократів - монархів” (1930). Автор понад 200 наукових праць [1, с.109].

В.Липинський започаткував консервативний напрям в українській політології. Державотворча концепція В.К.Липинського викладена в багатьох працях. Насамперед це - „Україна на переломі, замітка до історії українського будівництва в XVII - ім столітті”(1922), „Релігія і Церква в історії України” (1925), „Листи до братів-хліборобів” (1925). У цих роботах В.Липинський якнайповніше виклав свої політичні погляди на становлення української національної держави.

Щоб зрозуміти на основі чого викристалізувалися консервативні погляди політолога доцільно назвати ті громадські та наукові впливи, що спричинили їх. По-перше, вчені пояснюють його ідеї тим, що він був представником „старовинного роду українсько-польської шляхти” [2, с.430].

В.А.Потульницький зазначає, що предки В.Липинського ще на початку XVIII ст. переїхали до України й осіли на Поділлі. У XVIII - XIXст. представники цієї сім`ї обіймали різні земські та військові посади [1, с.109].

По-друге, визначальний вплив на погляди Липинського справили п”ять теоретичних напрямів політичної і соціологічної науки того часу:

1) ранні теорії соціального конфлікту, зокрема концепції Гегеля, Маркса, Гумпловича, Ратценгофера і Оппенгеймера;

2) західноєвропейський раціоналізм кінця ХІХ ст., у тому числі теорії М.Вебера про значення ірраціональних впливів у людському існуванні та концепції Ж.Сореля, особливо його критика доктрин демократії і лібералізму;

3) політологічні теорії еліти Моски, Міхельса, Парето;

4) німецька політична історія, зокрема ідеї Л.фон Ранке та його учня Ф.Рацеля про побудову державного життя;

5) польська консервативна історична школа, зокрема її представник, науковий керівник Липинського професор В.Яворський.

Серед дослідників творчості Липинського немає єдності в питанні, чи він все своє життя дотримувався консервативних політичних поглядів, чи спочатку був демократом і лише під впливом воєнних і революційних подій став консерватором. Проаналізувавши різні точки зору на це питання, В.А.Потульницький вказує: „На наш погляд, найбільш об”єктивною є оцінка Я.Пеленського, оскільки демократичний період у творчості Липинського дійсно існував. Інша справа - чи був цей період „реальним” у житті Липинського, тобто чи відповідав він його внутрішнім переконанням, чи був результатом необхідного в умовах народницького оточення компромісу, певної гри в демократа, оскільки інакше в тогочасних умовах на Україні консервативні ідеї Липинського не знайшли б підтримки і розуміння серед українського громадянства” [1, с.112].

Майбутня українська держава, за Липинським, це - незалежна спадкова гетьманська монархія. Гетьманська влада спирається на традиції, започатковані ще Б.Хмельницьким. Без гетьманату, здатного примирити конфліктуючі політичні угрупування на Україні, кожне з яких вважає, що тільки його позиція вірна, ці останні, на думку Липинського, „будуть боротися за владу і паплюжити одне одного, як це завжди бувало” [Цит. За 1, 114].

В особі гетьмана, вважав він, найкраще буде уособлюватися українська національна ідея, він буде найкращим символом держави, її „національним прапором”. В його особі втілювалась би так потрібна Україні релігійна, політична, регіональна, національна й організаційна єдність. Доктрина В.Липинського носила виразно авторитарний характер, адже гетьманський монархічний режим мав би будуватись на концентрації повноти виконавчої влади в гетьмана як суверена нації, головнокомандуючого та прем”єра.

Отже, основним пунктом українського державного будівництва Липинський вважав встановлення правової монархії у традиційній формі гетьманату.

Суттєвим внеском В.Липинського у теорію держави слід вважати його аналіз типів політичних режимів і влади: „влади сильних „войовників”,”продуцентів” та „інтелігентів”. Причому методом отримання державної влади він вважав шлях сили, завоювання. Відповідно він визначив три типи політичних режимів: демократичний, охлократичний і класократичний.

При демократичному режимі найчастіше порушена рівнована між верствами войовників, продуцентів та інтелігентів. В умовах демократії, вважає Липинський, влада належить або ж „багатіям-плутократам”, або ж здійснюється найнятими ними ж політиками-професіоналами з числа інтелігенції. В такому разі влада служить приватним інтересам окремих осіб чи угрупувань, а не народові. Розмежування різних політичних партій при такому режимові, на його думку, позбавляє їх відчуття політичної відповідальності, а необмежений демократичний індивідуалізм підриває у суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Таку „демократію” він побачив і в Українській Народній Республіці. Тому він був противником демократичного режиму.

При охлократії існує абсолютна перевага войовників і придушується інтелігенція. До держав з охлократичним режимом В.Липинський відносить революційні диктатури, фашизм, більшовизм та ін. Характерними рисами такої влади, на його думку, є: зосередження політичної і духовної влади в одних руках; панування військово-бюрократичної верхівки, яка управляє пасивною юрбою.

Третім режимом, найкращим для України, є класократичний. Класократія дає певну рівновагу між „войовниками”, „продуцентами” „та інтелігентами”. Класократія, на думку Липинського, це така влада, яка поєднує порядок і свободу, консерватизм і прогрес. В основі такої влади повинна бути правова, законом обмежена і законом обмежуюча, конституційна монархія. Громадяни при такій владі наділені свободами, але ця свобода обмежена авторитетом сильної і стабільної влади. Здійснює таку владу активна меншість - аристократія до якої входять кращі представники всіх класів, але найперше хлібороби-власники. Характеризуючи цю керівну меншість, або національну еліту, В.Липинський зазаначає, що до неї не обо`язково повинні входити тільки етнічні українці. Основою її формування є принцип територіального патріотизму, який важливіший, ніж національний чинник. З визначення територіального патріотизму виводить він і своє розуміння української нації. „Зрештою, - пише він, - як нема чистокровних американців - так і нема чистокровних українців. Колонія єсть колонія: осідок людей ріжних племен, рас і вір. Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією; щоб з ріжних її племен, рас і вір повстала одна держава українська. А творцем України є той, хто в святе діло унезалежнення української колонії приносить все найкраще, що єсть у ньому: в тій культурі, з якої він до українства прийшов” [Цит. За 3, 49]. Отже, аристократія повинна була стати головною силою державотворчих процесів, бо „без сильних і авторитетних провідників та організаторів нації в її важкій боротьбі за існування - немає і не може бути нації” - вважав В.Липинський [4, 271-272]. Тому потрібно відродити українську аристократію, спадкоємців Б.Хмельницького, П.Конашевича-Сагайдачного, І.Виговського, І Мазепи та інших, панівну верству, що має в крові „інстинктовний нахил до творення своєї влади й держави”, яка відновить державність, бо має в собі хотіння й волю „завоювати собі на українській землі політичну владу і сотворити державу” [5,388].

Характеризуючи українську аристократію, а це найперше хліборобський клас, В.Липинський особливо акцентує увагу на її моральності. В своїй статті „Мораль і політична дія” він, зокрема, вказує: „А творити владу можуть тільки люди, які глибоко всіми фібрами своєї душі вірять, що те, що вони творять, єсть правда, єсть добро. Люде, які своє особисте життя зв`язують з перемогою тієї правди і того добра, і люде, які ні на хвилину не сумніваються, що, во ім”я тієї правди і того добра, вони мають право накинути свою волю иншим людям, тобто власне сотворити владу” [6, с.4]. Далі вчений пише, що ця мораль повинна бути дієвою. „Без жертв - вказує він - не можна збудувати ніякої влади, ніякої держави, а тим більше держави української. Але для жертви, крім моралі, необхідний порив діла, з цієї моралі випливаючий. Коли не повстала досі Українська Держава, то це головним чином тому, що за рідкими винятками будувати її брались люде аморальні і в наслідок цього без пориву для жертв во ім`я своєї моралі” [Там само]. Українська аристократія в часи творення держави і нації повинна бути віддана цій справі. „Коли творити діло - то ми не маємо права бути інертні ані одної хвилини. Сон, їжа, спочинок - це все мусимо робити з одною тільки думкою: збільшення наших сил, потрібних для діла, а не віддаватися цьому як процесові життя, процесові істнування і насолоді з істнування” - вказує він [Там само].

Окрім моральності, другою ознакою аристократії має бути те, що вона повинна мати власність. Він пише: „Ми ж організуємо не людей, що живуть з політики і яким перш за все потрібні для політики гроші, а організуєм економічний і то економічно сильний хліборобський клас. І ми віримо, розуміється, що клас наш має економічну здатність, має здатність творити економічні умови не тільки для свого матеріального істнування, а для істнування цілої нації” [Там само].

Характеризуючи українську національну еліту, він вказує на таку вимогу щодо її діяльності, як служіння інтересам народу, бажання і уміння забезпечити йому високий духовний і матеріальний рівень життя. В своїй статті „Національна аристократія” він пише: „І тому коли б якась група людей в нації, претендуючи стати національною аристократією, поставила свою націю в умови боротьби за істнування гірші в порівнянні з иншими націями, то така група людей або згине разом зі своєю нацією, або буде усунена від проводу иншою, більше до проводу здатною групою серед нації, або ж, коли вона одна тільки серед даного етнічно-відмінного колективу репрезентує національну ідеольогію, то її змете якась чужа національна аристократія, яка оцьому етнічно-відмінному колєктивові забезпечить необхідні кращі матеріяльні і моральні умови в боротьбі за істнування і одночасно дасть йому свою національну ідеольогію, перетворить його на свою націю” [7, 5]. В цій статті він також робить висновок, що без „матеріальної сили і морального авторітету - немає і не може бути національної аристократії. А без національної аристократії - без сильних і авторітетних провідників та організаторів нації в її тяжкій боротьбі за істнування - немає і не може бути нації” [Там само].

Окрім керівної ролі національної аристократії, важливими чинниками класократії мали бути, згідно концепції Липинського, ідеологія консерватизму, християнська релігія та почуття солідаризму. Ідеологія консерватизму мала б виховати в українців повагу до влади, порядку та організованості. Почуття солідарності мало об”єднати всі класи і верстви, політичні партії і об`єднання України на благо єдиної держави. Тому В.Липинський виступив з критикою регіоналізму. Цьому єднанню мав би служити і український монарх-гетьман. Великого значення в побудові держави, в солідарності її різних груп надавалося і християнській релігії.

Отже, важливим чинником побудови Української держави, за Липинським, мала стати відповідна політична культура українського народу. У зв`язку з цим головне завдання політичного виховання українства - це виховання на прикладі культу героїв, зокрема ідеалу державницького мужа - Б.Хмельницького, йому Липинський присвятив свою працю „Україна на переломі”.

Серед усіх класів, які мали створити майбутню українську державу, Липинський особливо виділяє клас хліборобів. Він вважав, що головне для цього класу - зберегти його власність на землю, її ліквідація „може розвалити хліборобський клас, вийнявши з хліборобства його душу, усунути момент творчості з праці хлібороба” [Цит. за 4, 272].

Ще однією важливою проблемою, яку досліджує В.Липинський в даній теорії є причини української недержавності. Їх він поділяє на дві великі групи: статичні й динамічні. До статичних, об`єктивних причин він відносить природні умови існування даного народу. Динамічні, суб`єктивні причини залежать від способу життя українців, від їх психології і переконань.

Найваждивішою статичною причиною він вважає географічне положення території українських земель. Липинський вважає, що географічне розташування України найгірше в Європі. Територія України - це рухомий кордон між Сходом і Заходом. Цю територію він називає „битим степовим шляхом”, яким протягом віків проривалися з Азії в Європу і назад полчища кочівників.

Територія України поділена на Східну („Візантійсько-Московську”) та на Західну („Римсько-Польську”). В політиці повинні враховуватися ці регіональні відмінності. Тому, вважає Липинський, неприпустима як механічна централізація України, так і її „поліцейська” українізація:”Соборність може бути осягнена тільки гармонійним взаємним перехрещуванням двох сил: доосередкової сили - матеріально і морально авторитетної, єдиної і всенаціональної - центральної державної Влади, і відосередкової сили як найширших автономій поодикових українських країв, спаяних в одну цілість цею сильною державною Владою ” [Цит. за 8, 414-415].

Другою статичною причиною української недержавності є наявність в Україні найродючіших земель у Європі. Ці землі постійно привертали авантюристів-завойовників, які уникали важкої праці і шукали легкого хліба. Третьою статичною причиною є аморфність української нації. Відсутністю расової єдності Липинський пояснює низький патріотизм і роз”єднаність українського народу.

Четверта статична причина стосується національної психології, надлишку емоційності, чуттєвості над волею та інтелектом.

Руйнівний вплив статичних причин можна перебороти тільки добре організованою волею. Політично руйнівний темперамент може перетворитися в неоціненну творчу силу, якщо буде організований відповідним вихованням. Динамічні причини української недержавності можна узагальнити в одну головну - це нездатність українського народу створити власну владу, яка спирається на територіальну, а не національну ознаку. Цю головну причину можна розділити на декілька. Оскільки владу слід тільки завоювати, то серед українців мало людей войовничого типу. Наступною причиною є те, що національна політична еліта не мала сильного „хотіння влади”, віри в законність цього свого прагнення, а також їй не вистачало волі та інтелекту, щоб здійснити ідею побудови незалежної держави. Завоювання влади має спиратися на підтримку суспільства, передусім на підтримку еліти, зайнятої в матеріальному виробництві, та еліти інтелектуальної. Але саме цієї підтримки не вистачило борцям за українську державну незалежність.

Статичні й динамічні причини, згідно В.Липинського не є непереборними. Вчений вірить в створення незалежної української держави.

Але, одначе, Липинський розумів і потенціальну обмеженість окремої національної держави. Дослідник творчості вченого Євген Пізюр зазначає, що у Липинського існувала ідея створення в Східній Європі „Союзу трьох русей”. Проте ця ідея не дістала у нього належної розробки й залишилась мало зрозумілою для дослідників. На думку Пізюра, союз трьох народів - російського, українського і білоруського - базувався на цілковитій незалежності цих держав і був різновидом політичного блоку. І тут Липинський виходив зі свого аграрного „консервативного аристократизму”, вважаючи, що альянс трьох народів необхідний, оскільки окремо жоден з них не спроможний протистояти ні „номадичному” впливу Сходу, ні прокиненню анонімного фінансового капіталу з Заходу.

Як висновок слід відмітити, що монархічні, консервативні ідеї В`ячеслава Липинського все ж не знайшли широкої підтримки. Але багато його порад щодо утвердження самостійної Української держави зберегли своє значення й сьогодні, викликаючи інтерес у сучасних політиків і політологів. Зокрема, із висловлених ним ідей непересічне значення мають думки про національну аристократію або національну еліту. Неординарний політико-плюралістичний підхід В.Липинського і до питання про майбутній державний устрій України, поєднання в єдиному сплаві соціальної, політичної і релігійної толерантності щодо вирішення найважливіших суспільно-політичних проблем. Важливими для сьогодення є і запропоновані ним шляхи досягнення суспільної злагоди, утворення і збереження української держави і нації.

Література

1.Потульницький В.А. Історія української політології (Концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці) - К.: Либідь, 1992. - 232с.

2. Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політологічної думки / Скиба В.Й., Горбатенко В.П., Туренко В.В. - К.: Основи, 1996. - 717с.

3. Рафальський О.В”ячеслав Липинський: „Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією” /Віче, 2004, №8, с.47-49.

4. Кухта Б. З історії української політичної думки: [Текст лекцій: Навчальний посібник]. - К.: Генеза, 1994. - 368с.

5. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - Відень, 1926. - 412с.

6. Липинський В. Мораль і політична ідея / За українську Україну, 11-18 жовтня 2005р., №2, с.4-5.

7. Липинський В. Національна аристократія / За українську Україну, 11-18 жовтня 2005р., №2,с.5.

8. Соціологічна думка України: Навч.посібник / М.В.Захарченко, В.Ф.Бурлачук, М.О.Молчанов та ін. - Заповіт, 1996. - 424с.

Размещено на Allbest.ru