Інституціоналізація громадянського суспільства як чинник становлення демократії в Україні

Принципом розвитку демократії є вплив на процес прийняття рішень, на діяльність органів державної влади. В Україні цей процес ще не набув відчутної суспільної значущості. Участь об'єднань у процесі прийняття політичних рішень як на місцевому, так і на центральному рівні управління стикається з багатьма проблемами [252, с.6]. Зокрема, на думку дисертанта, у процесі впровадження досвіду важливо врахувати підвищення рівня довіри громадян до держави, відмову від патерналістських функцій держави, створення ?умов для активізації діяльності.

Інституціональне законодавче забезпечення структуризації громадянського суспільства розпочалося ще до прийняття Конституції яку ухвалила у 1992 р. закону «Про об'єднання громадян» [78], який у той час регулював діяльність і політичних партій, і громадських організацій. Пізніше до нього були внесені деякі доповнення і поправки, а також прийняті інші закони, що регулювали громадську діяльність. Серед непріоритетних були законопроекти про Електронний реєстр даних про стан і результати проведення громадських експертиз [127; 158; 198]. Деякі варіанти зареєстрованих законопроектів були невдалими, бо й надалі виходили з того, що небезпекою для держави є громадська організація, яку потрібно обмежувати. Так, проти закону «Про волонтерський рух» у 2006 р. була розгорнута кампанія спротиву громадських організацій, які вимагали не підписувати цей закон, оскільки він «створює критичні перешкоди для розвитку волонтерського руху, обмежує право та можливості громадян на здійснення волонтерської діяльності» [85].

А. Колодій визначає, що інституціоналізації перешкоджало невиконання законів, а саме: про органи самоорганізації населення, про звернення громадян, про інформацію в частині її відкритості для населення та надання відповідей на інформаційні запити. Чиновники часто формально ставилися до вимог, мали хибне уявлення, що при вирішенні питань державні структури головні, а громадські об'єднання -- другорядні. Інституціоналізація у відстоюванні своїх інтересів забезпечувалась за допомогою активності та наполегливості суб'єктів [105, с.87-95].

Інституціоналізація громадянського суспільства визначається якісними характеристиками, спрямованістю та числом його структурних елементів, залученістю громадян до них, інтенсивністю та результативністю їх функціонування, спрямування та зміст її діяльності. В Україні, існувала певна кількість організацій «парасолькового типу», які спрямовували, діяльність інших суб'єктів громадського сектора: регіональні ресурсні центри, різноманітні фонди, що надавали гранти для громадської діяльності. Відбувся поділ на дві великі групи: організації, діяльність яких спрямована на себе (захист власних інтересів членів об'єднання); такі, що здійснюють діяльність, спрямовану на допомогу іншим або на вирішення суспільних проблем [120-121].

В Україні розвивалися організації, діяльність яких спрямована на інших громадян. Вони допомагали людям, які з певних причин (через брак сил, ресурсів, гарантованих прав) не могли захистити себе самі, колишнім репресованим, інвалідам, бідним, потерпілим від чорнобильської аварії, правозахисні групи. Спочатку вони утворювались переважно з ініціативи і завдяки фінансовій допомозі міжнародних фондів та організацій і заклали основу «третього сектору» добровільної (волонтерської) роботи не задля прибутку, а задля надання допомоги певним вразливим групам населення, розв'язання суспільних проблем [32; 33; 85; 230; 231].

Здійснювалася інституціоналізація неурядових організацій (НУО), а також недержавних організацій (НДО), неприбуткових організацій (НПО). Неурядові організації можуть діяти спільно з громадськими організаціями (добровільно створеними об'єднаннями громадян), а також надавати їм консультативну чи фінансову допомогу як посередники. Разом утворюють громадський сектор суспільного життя. Інші два сектори -- це економіка, структурні елементи якої орієнтовані на отримання прибутку, та політика, в яких реалізуються владні відносини. Неурядова організація є добровільною організацією, що працює з громадянами або від їхнього імені, розв'язує проблеми не своїх членів, а інших людей, надаючи послуги, допомогу на неприбутковій основі, працюючи заради суспільного добра. Організаційно НУО мають адміністративну ієрархію і не підзвітні громадянам. Цим вони відрізняються від громадських організацій (об'єднань громадян) [23; 52; 53; 144; 209; 225; 244].

Тип сучасного суспільства визначається якістю чьотирьох інститутів: влади, власності, прав людини і громадянського суспільства на основі взаємодії і взаємозалежності.

Розгляд інституціоналізації громадянського суспільства як чинника демократії через призму політичної культури дає можливість скласти узагальнене, інтегроване уявлення про сукупність умов громадянського суспільства в Україні. Тому що передумови і умови мають відображення в структурах масової політичної культури, визначаючи її характер, зміст і тенденції еволюції. Це означає, що без інноваційного потенціалу масової політичної культури не можна скласти уявлення про інноваційний потенціал інших базових соціальних інститутів і, в першу чергу, громадянського суспільства. Україна сьогодні знаходиться на етапі трансформаційного процесу, коли не вдається вирватися із замкнутого кола: з одного боку громадянське суспільство може розраховувати на успіх у своєму поступальному русі лише на основі існування зрілих форм і інститутів правової держави, з іншого - створенню таких форм заважає слабкий розвиток правової і політичної культури більшості українських громадян. Тому існують підстави визначити два типи політичної культури в Україні: одна з яких є масовою політичною культурою, культурою пересічних громадян, інша є культурою представників владних, державних структур [206, с.148].

Одним з елементів, що визначають ставлення до влади й її державних інститутів є традиційна подвійність. З одного боку, в ментальності закладений могутній потенціал недовіри до історично сильного духу бюрократичних деформацій державного начала. З іншого, вони часто спираються на державу як на організуючу силу, гаранта стабільності і поступального руху суспільства. Можна стверджувати, що Україна має слабку «державу для суспільства» і одночасно «сильну державу для бюрократії». Звідси, існує завдання не посилення бюрократичної держави, а суспільства, підтримка і зміцнення процесів соціальної самоорганізації громадян.

Кризова ситуація в процесі української трансформації була створена не стільки особливостями масової політичної культури, скільки специфікою політичної культури правлячої еліти, панівної бюрократії, характерною рисою якої є високій ступінь «приватизації» інститутів держави кланово-корпаративними структурами. Держава практично розчинена в політико-фінансових корпораціях [12; 226].

За роки незалежності у політичній свідомості українських громадян відбулися істотні зміни як на світоглядному, так і на поведінковому рівні. Політичний плюралізм став одним з елементів повсякденної свідомості, який, щоправда, не завжди трансформується в адекватну соціально-політичну дію. На жаль, реалії перехідного стану суспільства не завжди сприяють сполученню цінностей, що підсилює суперечливість, роздвоєність, амбівалентність політичної свідомості і поведінки, співіснування двох різних моделей ціннісних орієнтацій. Одна з них тяжіє до постіндустріальної індивідуалістичної моделі цінностей західного типу, а інша - пов'язана з носіями традиціоналіської ментальності. Від того яка мотивація поведінки, який тип політичної культури в результаті вітчизняного транформаційного процесу візьме гору, залежить інституціоналізація громадянського суспільства, особливості його національної моделі [12; 226].

Політична культура сучасного українського суспільства є неоднорідною, суперечливою, фрагментарною, оскільки поєднує в собі дві протилежні системи цінностей - тоталітарну і демократичну. Політичну культуру народу України можна ідентифікувати як межову - євроазійську, як змішаний тип у якому поєднуються елементи і підданської, здебільшого на Сході і Півдні, і активістської, здебільшого на Заході і Півночі, політичної культури, що в умовах політичної кризи ускладнює громадянську самоідентифікацію, нівелює бажання брати участь у діяльності політичних партій і рухів, викликає недовіру до політичних інститутів, в можливості власного впливу на політичні процеси [126, с.8].

Українське суспільство розколоте за сферами: соціальній, регіональній, економічній, ідейно-політичній, мовній. Ціннісні відмінності населення регіонів України проявляються у підтримці напрямків зовнішньополітичного курсу держави. На неоднорідність культури впливає й регіональний менталітет, зумовлений міжконфесійними відмінностями [126, с.9].

Україна вже пройшла шлях від монолітної політичної культури до плюральної, але ще не сформувалось відчуття культурно-історичної єдності. Існування суттєвих відмінностей у ціннісних орієнтаціях між регіонами обумовлене культурно-історичними чинниками. Розкол України на східну та західну частини існує лише на рівні політиків, які диференціюють суспільство на окремі групи прихильників тієї чи іншої ідеології, політичної партії чи стратегії суспільного розвитку.

В Україні інституціоналізація громадянського суспільства відбувається як простір комунікації між соціальними підсистемами, політичною сферою і простором громадської самоорганізації і свободи через дефіцит діалогу владної системи і громадської самоорганізації. На початку незалежності суспільство організувувалося за допомогою запровадження комунікативних заборон, тобто заборон на обговорення актуальних тем і предметів. У комунікативному вимірі легітимний простір громадської свободи і самоорганізації, як атрибут соціальної системи, був відсутній або відбувалася імітація [173, с.194-202].

Інституціоналізація громадянського суспільства як гегелівське Вurgеrlісhе Gesellschaft, добровільної цілеспрямованої комунікації індивідів продовжується в низці постпротестних ініціатив -- у русі спостерігачів, активному партібудівництві і розвитку інститутів громадянського контролю за сферою ЖКГ і праці [214, с.158].

Якщо розглянути ситуацію з громадянським суспільством не через призму формально відокремлених від держави ініціативних організацій, а з позиції оцінки можливості і простору самоорганізації, то простір свободи і самовизначення необхідно взяти як нормативну рамку визначення громадянського суспільства. Адже Дж. Коен і Е. Арато визначають громадянське суспільство як сферу соціальної інтеракції між економікою і державою, що складається зі сфер близького спілкування (родини) і різних форм публічної комунікації [104, с.7]. Тобто громадянське суспільство розуміється ними як контекст, дискурс свободи комунікації. Такий комунікативний підхід фактично повторює ідею Ю. Габермаса про те, що головна цінність недержавних і неекономічних об'єднань як ядра громадянського суспільства складається у формуванні комунікаційних структур [37, с.77].

Задача інституцій громадської самоорганізації не зводиться до екстенсивного відтворення своїх структур, але розуміється як створення простору соціальної комунікації. Громадянське суспільство за Габермасом -- це простір між сферами «життєвого світу» (die Lebenswelt) і системою (і відповідно, політичною й економічною підсистемами) [37, с.79].

Самоорганізація в Україні, - на думку В. Мікловда, - має кілька специфічних рис. По-перше, на відміну від західної традиції, громадянське суспільство до сфери політичного, традиційно вступає в конкуренцію з бюрократичним апаратом і державою з питань «політичного». Саме через залучення до сфери політичного громадянському суспільству приписуються атрибути опозиційності не лише владою, яка бачить у громадянському суспільстві реального супротивника, свідомо обмежуючи «поле гри» для включених у політичну діяльність НКО або кваліфікуючи механізми громадянського контролю (рух спостерігачів на виборах) як опозиційні. Атрибути політичної дії приписує атрибутам самоорганізації і громадська думка: так, за даними опитування, українці вважають «політичною» діяльність, яку здійснюють НКО.

Друга специфічна риса українського громадянського суспільства -- його не системний, вірніше не систематичний характер. Якщо відмовитися від формальної кількісної стратегії визначення громадянського суспільства через НКО, то колективна солідарність виявляється не через мережу регулярних організацій, що відтворюються, але через спорадичні ініціативи, через ініціативи рухів однієї вимоги -- руху автомобілістів, руху обманутих вкладників, захисників лісу.

Третя специфічна риса громадянського суспільства полягає в тому, що громадянське суспільство і влада традиційно виявляються у відносинах протилежних полюсів магнітів. Чим ближче громадянське суспільство наближається до бюрократичних структур у форматі ініціатив з контролю за держзакупівлями, випробовує відторгнення і неприйняття з боку держави. І, навпаки, грантова підтримка державою НКО викликає в представників громадянського суспільства скептичне ставлення. Тоді як виключення структур соціальної самоорганізації з комунікації щодо питань розвитку соціальної системи викликає бурхливу дискусію і протест громадянського суспільства. Наприклад, негативна реакція громадянського суспільства на «ініціативи» з реформування сфери науки у вигляді «реформи», проведеної без залучення до обговорення вчених і громадських активістів [151, с.6-12].

Діяльність інституту неурядових організацій (НУО) є чинником становлення демократії. У 2002 р. учасниками організованою Радою Європи у Страсбурзі багатосторонньої зустрічі, прийнято „Фундаментальні принципи щодо статусу неурядових організацій в Європі”, у яких вперше систематизовано основні європейські стандарти у цій галузі. Разом з тим, Закон України «Про громадські об'єднання» 22.03.2012 р.р. [75] та інші нормативно-правові акти України містять низку положень, що суперечать європейським критеріям, наприклад: унеможливлення створення спільних об'єднань фізичними та юридичними особами; поділ громадських об'єднань за їх територіальним статусом на міжнародні, всеукраїнські та місцеві. Це призводить до заборони проводити діяльність за межами території реєстрації та викликає додаткові складнощі у процесі реєстрації; заборона громадським об'єднанням займатися безпосередньо комерційною діяльністю. Для цього вони повинні додатково створювати окрему юридичну особу. У той час, як згідно приведених європейських стандартів, НУО мають право займатися комерційною діяльністю, якщо увесь прибуток від неї не ділиться між учасниками, а спрямовується на розвиток організації та здійснення статутної діяльності.

Однак, реалізація на практиці фактично обмежується рядом положень діючого законодавства та підзаконними актами, які не відповідають європейським стандартам. Тому для подальшого стимулювання розвитку громадянського суспільства в Україні доцільно Міністерству юстиції України, з одного боку, та громадським організаціям і їх об'єднанням - з другого, проводити постійний моніторинг всіх нових нормативно-правових актів на їх відповідність зазначеним стандартам та дотримання їх на практиці; інформаційно-освітню роботу щодо пропагування європейських стандартів розвитку громадянського суспільства. З цією метою використовувати державні ЗМІ, активно залучати НУО, включати певні матеріали до відповідних навчальних курсів у загальноосвітніх школах та вищих навчальних закладах [52, с.478].

Організація та функціонування місцевого самоврядування (МСВ) є інституційною основою громадянського суспільства. З метою становлення демократії МСВ надається перевага перед іншими формами організації управління на місцевому рівні; передбачається, що МСВ надає певну свободу суспільству; вважається, що воно гарантує рівність, тобто утворює найкращі умови для участі громадян в управлінській діяльності; воно є більш ефективним, ніж інші форми організації місцевого управління, оскільки, з одного боку, забезпечує найвищу ступінь відповідності між потребами та політикою держави, а з іншого - через стимулювання конкуренції між одиницями місцевого управління залучають громадян; створює сприятливі умови для координації інтересів всередині місцевого співтовариства. МСВ є простором, всередині якого громадяни вчаться діяти політично.

Демократичний характер громадянського суспільства виявляється у тому, що воно є простором генезису права та правових відносин. Частина природних прав залишається надбанням особи, частина передається державі, але лише опосередковано - через структури громадянського суспільства (Дж. Локк, І. Кант, Г. В. Ф. Гегель). Держава, яка визнає громадянське суспільство може бути тільки правовою. Правовий характер соціальних відносин, включаючи відносини громадянина, суспільства та держави, є головною ознакою громадянського суспільства. Таким чином, лише співвіднесеність із правом дозволяє говорити про соціальні інститути як інститути саме громадянського суспільства.

Становлення демократії грунтується на принципі самоорганізації ГС, яку розглядатимемо як процес, у результаті якого на основі іманентних властивостей структур і функцій системи самостійно, без зовнішніх керуючих впливів створюється, відтворюється або вдосконалюється організація даної системи. В історії політичної думки сформувалося розуміння МСВ як інституціоналізованої форми самоорганізації територіальної громади, є класичним зразком системи що самоорганізується з позиції формування та функціонування.

У Конституції України закладений самоврядний принцип вирішення питань місцевого значення, в основі якого самоорганізація та самовідповідальність місцевих жителів - членів територіальних громад сіл, селищ та міст, а також обраних ними органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Отже, МСВ є класичним прикладом складноорганізованої системи у форматі «соціум-індивід», компонентів і зв'язків між ними (структури).

Розглядати МСВ як сферу функціонування самоврядного процесу доцільно у двох аспектах: як системне суспільне явище та організаційно-структурований інститут. Системне суспільне явище - це форма співіснування людей, які об'єднані демократичними цінностями рівності, справедливості і свободи; прояв самоорганізації місцевого населення, яка має відбуватися на основі широкої ініціативи, самоорганізації, суспільної самодіяльності Організаційно-структурований інститут - це засіб здійснення управлінських дій на місцевому рівні з метою їх упорядкування, збереження або перетворення, спираючись на владу та базується на підпорядкуванні, підкоренні та володарюванні [67, с.651].

Становлення демократії можливе лише за умов, що воно відіграє ці дві ролі одночасно з метою усунути гальмування розвитку самоврядного процесу та стримувати демократизацію. У цьому аспекті, МСВ є ідеальною інституційною та функціональною основою генезису громадянського суспільства, формування його цілісної та ефективної моделі в цілому. Адже самоорганізація як базисна основа системи МСВ, є формою віддзеркалення взаємовідносин між державою та громадянським суспільством [9, с.84].

У сучасних концепціях МСВ розглядають як процес інституціоналізації територіальної громади. Інституціоналізація трактується як процес формування комплексу норм, які закріплюють особливості кожного конкретного типу, виду, підвиду місцевих співтовариств та територіальних колективів, що дозволяє виявити критерії їх розмежування, тенденції розвитку, а також зміст їх функціональних особливостей [118, с.39-45].

Значною є роль інституту МСВ у процесі виникнення та розвитку демократичної державності, інституціоналізації громадянського суспільства та реалізації громадянських свобод. Сутність цього інституту, особливості взаємовідносин з державою та громадянським суспільством тлумачать в громадівській, державницькій, дуалістичній теоріях. На наш погляд, особливо з позиції інституціоналізації, взаємодії громадянського суспільства та МСВ, переконливою є громадівська доктрина, згідно якої розглядається як самостійний вид публічної влади [103]. В Конституції України вибір було зроблено на користь громадівської теорії, зводить даний інститут у ранг природного права територіальної громади. Переконливим є підхід з концептуального визнання МСВ як різновиду влади народу, тобто муніципальної влади, яка є публічною, та не є державною за природою, що муніципальна та державна влади є самостійні види публічної влади. Дилема державне воно чи громадське вирішується через доведення, що існують кардинальні відмінності у суб'єктному складі цих видів публічної влади; різниця у правовій природі місцевого та державного інтересу, а в силу цього - відмінності у об'єктному складі цих влад; причини недовіри «верхів» до самоврядування та культивація його опозиційності до «верхів».

У громадянському суспільстві соціальні процеси структуруються та відтворюють себе у формах соціальних інститутів, які діють відповідно до нормам права або всупереч ним, але у будь-якому випадку співвіднесених з цими нормами.

Проте законодавство у цій сфері є суперечливим. Так, наприклад, у Законі України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» у ст. 5 визначено засади внутрішньої політики у сфері формування громадянського суспільства і вперше законодавчо закріплено категорію «інститут громадянського суспільства». Але, питання засад розвитку МСВ в Україні здійснюється окремо у ст. 4 цього Закону, що, по суті цих норм, фактично виводить МСВ за межі громадянського суспільства та не відносить його до інститутів [83].

А у «Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації» у числі завдань реалізації державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні фактично передбачалося лише «удосконалення процедур проведення місцевих референдумів, мирних зібрань, загальних зборів, конференцій, громадських слухань членів територіальної громади за місцем проживання та правового статусу органів самоорганізації населення, встановлення гарантій їх діяльності», а самому МСВ в цілому, його органам та посадовим особам відводилася інструментальна роль щодо сприяння розвитку громадянського суспільства та його інститутів [190].

Отже, на цих прикладах ми чітко бачимо суто етатистський підхід держави до інституціоналізації громадянського суспільства. Основи громадянського суспільства нібито втратили чіткість кордонів та орієнтирів, а його правова, економічна, територіальна, інституційна, функціональна, суб'єктно-об'єктна та інші основи залежать тільки від свавільного умогляду політиків і влади [152, с.9].

Важливим кроком громадянського суспільства щодо становлення демократії є розвиток ЗМІ, підлеглих різним політичним групам. Тільки після цього буде можлива зміна психології електорату, інакше кажучи, молоде покоління повинне усвідомити свою силу й у той же час відповідальність, зрозуміти необхідність правильного вибору кандидатів на керівні посади, у законодавчі органи. Чинником демократії є нові форми діяльності інститутів громадянського суспільства. Резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи «Про виконання обов'язків та зобов'язань Україною» від 5 жовтня 2005 р. Парламентська Асамблея закликала органи влади України перетворити державні телерадіокомпанії в канали суспільного мовлення згідно з відповідними стандартами Ради Європи. У квітні 2014 був прийнятий Закон України «Про Суспільне телебачення і радіомовлення України«. Законопроектом передбачено створення „Національної суспільної телерадіокомпанії України» [82, с.37].

Згідно з законом, завданнями НСТУ є об'єктивне, повне, своєчасне і неупереджене інформування про суспільно значущі події в Україні та за кордоном; сприяння консолідації українського суспільства; розвиток і зміцнення статусу української мови та культури, сприяння розвитку мов і культур національних меншин; сприяння задоволенню інформаційних, культурних та освітніх потреб населення; сприяння зміцненню міжнародного авторитету України.

Проте згідно статті 14 Закону України «Про Суспільне телебачення і радіомовлення України»: «Держава забезпечує належне фінансування НСТУ, яке передбачається окремим рядком у Державному бюджеті України та становить не менше 0,2 відсотка видатків загального фонду Державного бюджету України за попередній рік. Фінансування НСТУ здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України протягом чотирьох років з дня набрання чинності цим Законом» [82, с.37].

Таким чином виникає ризик безпосереднього впливу держави на об'єктивність висвітлення подій на суспільному телебаченні і радіо, оскільки фінансування, забезпечення майном НСТУ належить державі, яка має право його вилучити (ст.15). Проте саме цим законом держава схвалила орієнтир на формування громадянського суспільства в Україні, важливість ролі об'єктивного суспільного ЗМІ в становленні демократії.

До інститутів громадянського суспільства, які сприяють становленню демократії, належать вибори. Існує пряма залежність між характером виборчої поведінки громадян і демократизацією. Специфіка українського виборця як людини посткомуністичної епохи полягає в амбівалентності його свідомості і поведінки, у поєднуванні здавалось би непоєднуваного. До негативних рис українського виборця належать: готовність поступитися неконституційному адміністративному тиску з боку місцевої та центральної влади; невміння критично ставитись до пропаганди, з метою демократизації, власних інтересів змінювати людей при владі.

Політичним рішенням 2011 р. було змінено виборчу систему на користь провладної партії. Тому вибори 2012 р. проходили за змішаної системи. До виборів 2014 р. було встановлено 5 % бар'єр і змішану систему. Такі зміни мали на меті відсторонити конкурентів партії. Проаналізувавши виборчі системи країн ЄС та еволюцію в Україні слід визначити, що не всі вибори є елементом демократії. В порівнянні з ЄС, зміна системи в Україні далеко не задля оптимізації представництва, в системі не відображаються основні особливості держави, її політичної системи та інтереси громадян. Такий негативний аспект пов'язаний з тим, що зміни до законодавства зазвичай вносить правляча партія таким чином, щоб зберегти місця в парламенті.

Проте виборча система партійних списків також має де інституціональні пастки: може призвести до слабкого і нестабільного уряду через наявність значної кількості партій: відсутній зв'язок між представниками та округами: неможливо усунуті з посади непопулярних політиків. Система спрацьовує так, що потрапивши на перші позиції партійного списку, вони практично залишаються [35, с.102].

Чинником демократії є формування громадської думки, яка є функцією ЗМІ з погляду громадянського суспільства. Під час виборчих кампаній преса займала позицію далеку від незалежної: надаючи перевагу одним партіям і політичним лідерам, вона відверто дискримінувала інших. Заангажованість не дає їм змоги діяти в якості незалежних посередників між виборцями та політиками. Одним із засобів забезпечення свободи слова і думки є розвинене законодавство щодо ЗМІ, яке є розгалуженим, не зовсім послідовним через відсутність правової держави. Іншим засобом захисту своїх інтересів і свого права на вільне висловлення думок є створення журналістами професійних спілок та об'єднань, які також є частиною громадянського суспільства. Зокрема, в Україні діють: Спілка журналістів України, а в її рамках -- „Комітет захисту свободи преси”; спілка українських журналістів „Незалежність”. Отже, за аналогією перешкод громадських організацій, перешкодою перетворення ЗМІ у впливовий інститут громадянського суспільства є відносно низький рівень правосвідомості, нерозуміння переваг владною елітою демократичних процедур, нерозвиненість судової влади, зневіра тих, на кого чиниться тиск у тому, що можна знайти захист в органах правосуддя, відсутність економічної незалежності, впевненості у власних силах інститутів громадянського суспільства. Тому в громадській думці домінують оцінки тривожності, критичності та вибухонебезпечної політичної ситуації [212, с.24].

Критеріями оцінки ступеню впливу діяльності громадських організацій на процеси демократизації суспільства є: особистісний та суспільний виміри оцінки ефективності впливу громадських організацій на процеси демократизації суспільства, який може залежати від дій неорганізованої громадськості (окремі громадяни та їх сім'ї, які не поєднані між собою в організаційні форми і представляють власні інтереси або ситуативно - спільні інтереси жителів, користувачів або споживачів певної соціальної групи); у суспільному вимірі ефективність впливу громадських організацій на демократизацію спільноти визначається лише діями організованої громадськості; мережа активних, автономних груп, які мають інтереси; активну участь. Оскільки комплекс цих критеріїв потребує праксеологічної верифікації, він може вважатись відкритим для оптимізації.

Дискурс щодо перспективи відбувається з питань: супроводження одночасної інституціоналізації нових громадських правил, норм та цінностей та деінституціональний вибух протестного руху, Революції гідності та війни за територіальну цілісність на Донбасі; дієвості та ефективності суб'єктного фактору, а саме - конструктивного громадського тиску на владу та реального попиту [217].

Фактори інституціоналізації та деінституціоналізації пострадянських відносин визначимо за критеріями: геополітичним, економічним, політико-культурним, демографічним.

Деінституціоналізація суспільства відбувається через ерозію партій як феномену різкого зменшення кількості прихильників партії, зменшення рівня солідарності, зміни поведінки електорату, яка стає мінливою і непередбаченою, призводить до кризи старі партії і сприяє становленню нових; рівень підтримки партій зменшується: виборці переходять до категорії «не визначилися» або таких, що свій голос віддають то одній, то іншій партії. Причини явища закладені в підвищенні освітнього рівня, посиленні географічної і соціальної мобільності населення, перетворенні телебачення в головне джерело політичної інформації. На наш погляд, можна стверджувати, що ерозія партій відбиває зростаючий рівень розчарування суспільства в традиційній політиці і нездатність партійної системи знайти відповідь на потреби демократизації суспільства.

Факторами деінституціоналізації суспільства є ерозія відносин «клас-партія», що демонструє зменшення зв'язків між суспільним класом і тією партією, яку він традиційно підтримував. Однак суспільний клас залишається основним фактором, що визначає вибір виборця. Негативні наслідки процесу відчувають ті партії, які традиційно були пов'язані із суспільними класами, насамперед «ліві» партії, партії працюючих верств суспільства. Причини явища закладені в змінах, які відбулися в соціально-економічній структурі суспільства. Вони зменшують рівень внутрішньокласової солідарності. Серед цих причин визначають обуржуазнення робітничого класу в ситуації зростаючого добробуту, перехід від виробництва до сфери послуг, нові конфігурації відносин між суспільним та приватними секторами економіки і суспільства.

Геополітичними факторами інституціоналізації є: географічне розташування країни вздовж цивілізаційних розломів поміж Європою та Євразією; відсутність послідовної та артикульованої зовнішньої політики. Фактори деінституціоналізації: майданні протести розгорнулись після відмови підписання Угоди про асоціацію з ЄС: чітка артикуляція проєвропейського вибору урядом та президентом, ратифікації угоди про асоціацію з ЄС; вплив анексії Криму та „гібридної” війни на консолідацію проєвропейських орієнтацій громадян; законодавчі ініціативи про позбуття позаблокового статусу.

Структурно-економічні фактори інституціоналізації: екстенсивний характер розвитку економіки, основою якої є переважно стара індустріальна база колишнього СРСР; енергозатратність та енергозалежність; низька частка наукомістких та конкурентоспроможних виробництв. Фактори деінституціоналізації: мотивація „виживання” щодо економічної демократизації у перспективі відкриття ринку та конкурентній боротьбі на конкурентному європейському та світовому ринках; потреба енергозбереження, зниження енергомісткості виробництв, розвиток власної енергетичної інфраструктури у атомній енергетиці та розробках сланцевого газу; зростаючий рівень орієнтації на європейський та світові ринки через постійні торгівельні війни з боку сусідніх держав; забов'язання щодо полегшення підприємницької діяльності та поліпшення інвестиційного клімату

Політико-культурними факторами є незавершеність процесу формування громадянської нації, брак демократичної політичної та правової культури; корупція; державна незрілість частини політичної еліти та егоїстично корпоративні інтереси олігархічних бізнес-груп, електоральна рівновага поміж проєвропейськими та проєвразійськими стагнаційними орієнтаціями у контексті регіональних відмінностей; соціальний патерналізм, історично успадкований та політично культивований. Фактори деінституціоналізації - демократична консолідація переважної більшості країни після анексії Криму та проти російської військової агресії; президентські вибори вперше в історії країни відбулися в один тур і засвідчили значний зсув електоральних орієнтацій у бік проєвропейського демократичного спектру, зменшення кількості виборців, зокрема проросійських Криму понад одного млн., та самовиключення частини понад двох млн. Донбасу.

Структурні та демографічні фактори: нечисленний середній клас; скорочення та старіння населення, велика частка непрацюючих пенсіонерів, орієнтованих на соціальний патерналізм та лівополітичний партійний вектор, державна незрілість частини політичної еліти та егоїстично корпоративні інтереси олігархічних бізнес-груп. Фактори деінституціоналізації: поява активної генерації, яка народилась у незалежній Україні; масові практики активного громадянства; закон про люстрацію, інституціональні, у тому числі громадські, антикорупційні ініціативи як частина європейських зобов'язань української влади; активний процес зміни та оновлення політичних еліт [217].

В. Логачова стверджує, що роль в становленні демократії відіграє інститут громадського контролю. Право здійснення громадського контролю має належати тим громадським організаціям, серед видів діяльності яких є здійснення громадського контролю за діяльністю органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та їх установ: «безпосередньо контроль здійснюється представниками цих організацій - громадськими контролерами, кандидатури яких мають затверджуватися Уповноваженим з прав людини на певній території або Громадською радою, що створюється з представників відповідної місцевої ради, адміністрації, та громадських об'єднань, які мають право здійснювати громадський контроль» [133, с.29].

Про опосередкований вплив інститутів громадянського суспільства на процеси демократизації можуть свідчити ознаки активної політичної участі: громадяни беруть участь у політиці (голосуванні) та цікавляться суспільними справами, загалом поінформовані про них. Із цього приводу Г. Щедрова справедливо зазначає, що «саме вони є базисом прогресивного розвитку держави, ініціатором раціональних змін у ній». І наголошує, що нерозвиненість інститутів громадянського суспільства «є однією з причин існування тоталітарних й авторитарних режимів, натомість високий рівень їх розвитку забезпечує демократизацію держави» [255, с. 237].

В. Кравчук визначає чотири можливі шляхи впливу інститутів громадянського суспільства на демократичну державну політику: безпосередня взаємодія, консультативні дії, переговорні процеси з владними структурами та наглядовий контроль [114, с.123].

П. Манжола виокремлює такі форми впливу громадян та інституцій громадянського суспільства на процес підготовки та прийняття політичних рішень: безпосередня участь громадян (вибори, референдуми), що впливає на державну політику і відповідні рішення;опосередковане представництво інтересів громадян (через депутатів усіх рівнів, виборних посадовців, політичні партії); діяльність громадських організацій, асоціацій, профспілок; направлення пропозицій, петицій, звернень, вимог до органів влади, законодавчого органу (парламентських комітетів), в органи виконавчої влади, державні комітети тощо; підготовка громадських експертиз, експертних висновків і оцінок як щодо конкретних документів, рішень, так й щодо певних суспільних подій; організація громадських акцій (мирні збори), громадських слухань;діяльність громадських рад, створених при державних органах законодавчої та виконавчої гілок влади, з числа представників громадських об'єднань; обговорення в засобах масової інформації, соціологічні опитування та моніторинги громадської думки;проведення семінарів, «круглих столів», консультацій за участю експертів, зацікавлених груп, засобах масової інформації [140].

Отже, інститути громадянського суспільства безпосередньо і опосередковано впливають на процес прийняття політичних рішень. Опосередкований вплив громадських організацій реалізується головним чином через належність індивіда до громадської організації. Безпосередній же вплив може бути реалізований через: вплив на прийняття рішень органами влади; організацію передвиборчих компаній; відстоювання інтересів громадян організацію громадських слухань і публічних консультацій; участь у експертних комісіях; організацію виконання управлінських рішень; здійснення контролю за діяльністю влади [252,c. 7].

На нормативному рівні існує певний набір інструментів участі інститутів громадянського суспільства у політичному процесі. Зокрема йдеться про інструменти участі у консультаціях з громадськістю органів виконавчої влади та роботі громадських рад при цих органах (постанова Кабінету Міністрів від 03.11.2010 №976) тощо. Разом з тим на практиці ефективність застосування на практиці зазначених інструментів залишається невисокою, тому що інститути громадянського суспільства не беруть участі у консультаціях з громадськістю, а також більшість громадських рад при органах виконавчої влади не працює системно та не залучається до обговорення проектів суспільно рішень, а інститут громадянської експертизи практично не застосовується [2; 9; 87].

Тенденцією розвитку громадянського суспільства в Україні за міжнародними оцінками є неконсолідований характер, відставання у розвитку від європейських країн та постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи. І все ж зазначимо, що Україна на законодавчому рівні визнала важливість утвердження громадянського суспільства як гарантії демократичного розвитку держави. Проблема за втіленням цієї норми.

2.2 Роль інститутів громадянського суспільства у процесі здійснення демократичних перетворень

Умовно можна виділити чотири етапи інституалізації громадянського суспільства в сучасній Україні: 1991-1995 рр.; 1995-2004 рр.; 2004 -2012 рр., 2013 - по теперішній час. Визначимо особливості інституціональних змін.

На першому етапі (1991-1995рр.) відбувається первинна інституціоналізація, яка характеризується виникненням ідеологічного гасла демократичних змін через втілення ідеї громадянського суспільства. У межах періоду виділимо два підетапи: перший - сприйняття ідеї громадянського суспільства, так званого „романтизму”, сповнення надій щодо швидкого створення громадянського суспільства, швидкого створення «держави добробуту» і громадянського суспільства з високим рівнем життя громадян, активною участю у політичному житті. Другий підетап характеризується інституціональною невизначеністю та нестабільністю, коли змінюється політичний режим, починається трансформація, яка ускладнюється відсутністю нормативно-правової бази, девальвацією цінностей. Зневіра та розчарування населення з приводу псевдодемократичних та квазі-ринкових реформ через різкий спад в економіці, зростанням безробіття, низькою заробітною платнею. Відбувається загострення суперечностей та конфронтації в суспільстві, засоби врегулювання цих відносин частіше є силовими. Історичним кроком у створенні умов для розвитку та функціонування громадянського суспільства як чинника демократизації політичної системи, стали реформи, які розпочалися з процесом визнання незалежності України, офіційно проголошеною Декларацією про державний суверенітет [61].

Декларація відкрила новий етап в історії українського суспільства, проголосивши основні політичні, економічні, соціальні цілі, довгострокові перспективи розвитку держави. У документі було визначено принципові позиції, які орієнтували народ на створення самостійної, правової, соціальної держави, на розвиток демократії, всебічне забезпечення прав і свобод людини. Цей документ став основою Конституції України [109]. «Політичний процес, що передував цьому політичному моменту в житті України, свідчить, що політична діяльність різноманітних інститутів громадянського і політичного суспільств була спрямована саме на законодавче закріплення державотворчого досвіду громадян, високих стандартів цивілізаційного світового процесу щодо прав і свобод людини» [176, с.194].

Другий етап (1995-2004 рр.) характеризується забезпеченням інституціональної стабільності. Умовно можна виокремити два підетапи. Перший -- активне законодавче закріплення інституціонального поля громадянського суспільства. Таких високих темпів законотворчості українська держава ніколи не мала, а прийняті закони стосувалися питань врегулювання відносин у політичній, економічній, соціальній, духовній сферах. Інститути громадянського суспільства поступово, крок за кроком, починали заявляти про себе, ставати активними учасниками соціально-політичного процесу. Інституціоналізація розпочалася з моменту визнання та залучення державою потенціалу структур громадянського суспільства до державотворчих процесів. Основою інституціоналізації є нормативно-правова база, завдяки якій розвиваються інститути громадянського суспільства. Другий підетап розпочинається з прийняття Закону України „Про основи національної безпеки України” (19.06.2003 р.), яким визначається, що пріоритетним завданням політичного розвитку стає формування громадянського суспільства, його демократичних інститутів, заохочення громадської активності. Це нормативно-правовий акт, в якому вперше визначається громадянське суспільство як інститут, а стратегічним пріоритетом державної політики ухвалюється його розвиток [120, с.61]. У цей період створюються Інститут громадянського суспільства, Лабораторія законодавчих ініціатив, Інститут регіональних та євроінтеграційних досліджень «Євро Регіо Україна», метою яких стає сприяння ствердженню демократичних цінностей в українському суспільстві, формуванню ефективної та збалансованої державної політики в Україні, розвитку політичної та правової культури громадян і політиків, продовженню тих ініціатив, які підтвердили свою цінність у переході України до плюралістичної демократії з функціонуючою ринковою економікою і консолідованим громадянським суспільством [185, с.54].

У 1996 р. кількість легалізованих Міністерством юстиції України об'єднань громадян складала 1047 (з них - 41 політична партія), а в 2003 р. їх кількість зросла до 1978 (з них - 96 політичних партій) [53, с.7].

У цей період, за даними Фонду «Демократичні ініціативи», 95 % загальної кількості недержавних організацій брали участь в соціальних подіях або програмах певних видів. Основними видами їх діяльності в цій сфері є відстоювання інтересів певних соціальних груп у державних органах, надання гуманітарної та соціальної допомоги, участь в соціальному протесті. Слід зазначити, що кількість заходів була майже однакова на обласному та всеукраїнському рівнях. Цей факт є свідченням формування національного соціального простору для спільної діяльності недержавних організацій .

Ознакою цього періоду стає активне залучення коштів ґрантових програм міжнародних організацій щодо підтримки розвитку громадянського суспільства та з метою сприяння налагодженню партнерських зв'язків із неурядовими організаціями та розповсюдження інформації про проблеми розвитку. В Україні доки що не існує законодавчо визначеного поняття «грант», хоча практика їх одержання достатньо розповсюджена. За ознаками грантом є «особливий вид добровільного пожертвування, що може надаватися за договором між фізичною та юридичною особою і неприбутковою організацією за умови виконання останньою певних робіт, надання послуг чи виробництва товарів у рамках її статутної діяльності». Механізми, які застосовуються в Україні, є мало зрозумілі та носять непрозорий характер, тому свою головну роль у підтримці чи сприянні неурядовим організаціям з бокові місцевих органів влади практично не виконують.

Уперше в Україні було запропоновано проведення Громадянського форуму, що є однією з форм залучення громадськості до прийняття державних рішень. Але опитування громадської думки, проведене Фондом «Демократичні ініціативи», засвідчило, що 35,8 % респондентів вважали Громадянський форум кроком у створенні «штучного» громадянського суспільства; 30,8 % вважали, що рішення Форуму не матиме ніяких наслідків, а також 28,3 % зазначили, що влада «свідомо маніпулює громадськістю [140].

Таким чином, можна зробити висновок, що держава уникала реальної участі інститутів громадянського суспільства у виробленні та реалізації державної політики і прийнятті політичних рішень.

Український дослідник П. Ситник визначив особливість позиціонування влади щодо громадянського суспільства в цей період, так зване «клонування» громадських ініціатив, коли за відсутності розвинутого громадянського суспільства держава бере на собі його функції. По суті, це спроби створення лояльних до влади елементів громадської активності. Влада сприяє створенню організацій, які існують на іноземні гранти. Остання новація подібного роду -- розгляд у Верховній Раді України діяльності громадських організацій, які фінансувалися з-за кордону. Громадські організації розглядали як «агентів впливу» і один із засобів іноземного втручання у внутрішні справи України. За такого підходу громадянське суспільство можна поділяти на лояльне до влади, і на таке, що має альтернативну позицію [210, с.57-60].

Саме на початкових етапах інституціоналізації «формується публічний простір для активної участі громадян у процесах правління як тими, ким керують, так і тими, хто керує; без рішучого звуження прірви між правлячими та керованими, державний устрій буде демократичним тільки за назвою» [104, с.28]. Тому виникає проблема у формуванні попиту здійснювати громадянську ініціативу, яка має ґрунтуватися на розумінні сутності і значення демократії.

Проте вже тоді влада поступово намагалася взяти під власний контроль інститути громадянського суспільства, що почали розвиватися на основі самоорганізації Але, спроби «убудовування» громадянського суспільства «згори» не вийшло, оскільки воно може виникнути лише тоді, «коли його стануть створювати «знизу» самі громадяни.

Третій етап (2004-2012 рр.) в якому формується функціональна дієздатність громадянського суспільства. У ньому також можна виділити два етапи. У першому створюється нормативно-правова база функціонування громадянського суспільства, поширюється спектр інститутів громадянського суспільства в економічній, духовній, соціальній сферах. Інституціональне середовище громадянського суспільства є неструктурованим, нездатним до самостійного виконання функцій, що дає змогу визначити його організаційно представленим, але функціонально неефективним через інституціональні деформації через кризу довіри у відносинах між державою та інститутами громадянського суспільства, унеможливлення демократичної участі та представництва інтересів і визначає модель взаємодії інститутів громадянського суспільства і держави як нерівноправне партнерство за перехідного режиму.

Певний позитивний відтінок інституалізаціії громадянського суспільства намічався у часи Помаранчевоії революціії (2004 р.). Але дуже скоро і аж до листопада 2013 р. суспільство загубило надію на те, щоб реально впливати на перебіг подій у політичному житті країни. Структури громадянського суспільства складали другорядну сферу суспільного життя, відігравали незначну роль у важливих сферах. Так, за даними В. Ворони і М. Шульги [235, с.317] дуже мало людей були членами громадських організацій, а якщо і були, то це організаціії, що мало впливають на політичне життя краіїни. Найбільше членів в таких організаціях, як клуби за інтересами (2,2%), спортивні товариства (2,2%), релігійні організаціії (3,1%) тощо. У більш серйозних з політичною спрямованістю організаціях (органи самоорганiзацiії населення, громадсько-полiтичний рух, екологiчний рух) приймали участь менше відсотка населення. Громадянське суспільство переважно мало соціальний, а не політичний характер. Волонтерські організаціії діяли переважно у соціальній сфері, спорті (на Євро 2012) [107, с.8].

У 2004 р. відбулася електоральна революція з українською специфікою з метою зупинити наступ авторитаризму, з вимогами щодо демократичних цінностей, європейського вибору громадськості, відстоявши своє право на чесні вибори, які мали привести до влади демократичних політиків. Визначалася відданість людей політикам з вірою, наступним розчаруванням у них, яке не зачепило глибинних потреб народу і не випробувало його власних організаційних можливостей. Проте у свідомості значної частини людей були сподівання на демократичні процедури, яким хотів завадити Л. Кучма, на наведення порядку демократично налаштованими політиками, яких можна переобрати за демократичними процедурами. Успіх пов'язувався з політичними та громадськими інститутами.

В цей період відбулося утворення Координаційної ради з питань розвитку громадянського суспільства (відповідно до Указу Президента України «Питання сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні» від 25.01.2012 р.), якій відповідно до цього Указу було доручено підготувати проект стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства та план першочергових заходів з її реалізації. Цей громадсько-державний орган врядування мав стати головним елементом та механізмом інституціоналізації громадянського суспільства в сучасній Україні.

Документи після широкого громадського обговорення були ухвалені Указом Президента України «Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації» у березні 2012 р. Зміцненню інших елементів інституціоналізації громадянського суспільства (громадські ради при органах виконавчої влади усіх рівнів, консультації з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики), безперечно, сприятиме реалізація регіональними та місцевими органами виконавчої влади постанови Кабінету Міністрів України «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» від 03.11.2010 р. Ефективному співробітництву між громадськими об'єднаннями та органами влади, посиленню відкритості й прозорості державної політики (органів державної влади) послуговують положення законів України «Про соціальний діалог в Україні» від 23.12.2010 р., «Про доступ до публічної інформації» від 13.01.2011 р., «Про внесення змін до Закону України «Про інформацію» від 13.01.2011 р., а також розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення плану дій з впровадження в Україні Ініціативи «Партнерство «Відкритий Уряд» від 05.04.2012 р.