Інституціоналізація громадянського суспільства як чинник становлення демократії в Україні

Зрозуміло, дискусія не припускає вичерпних відповідей на виникаючі питання. Але ідеї, які висловлювалися в процесі дискусії, здатні пропонувати нові підходи.

Представники наступного підходу розглядають громадянське суспільство як механізм, що пов'язує особу, групи інтересів різних осіб і державу як політичну організацію суспільства. В. Мартиненко вважає громадянським суспільством «ту частину суспільства, що поза політичною владою, що включає позаполітичні відносини, тобто сукупність усіх недержавних суспільних відносин та інститутів» [142, с.107]. В. Мартиненко визначає громадянське суспільство як інституційно сформовану узагальнену систему самоорганізації людської взаємодії, яка спрямована на створення таких інституційних умов суспільної життєдіяльності людей, які б унеможливлювали (мінімізували) виникнення і загострення соціальних конфліктів [142, с.169].

А. Колодій виділяє три «класичні» трактування громадянського суспільства. В межах підходу Локка основою громадянського суспільства є протиставлення природного і громадянського; гегелівського підходу - це правова держава та принцип індивідуалізму; підходу А. Токвіля, який на перше місце висуває асоціативну діяльність. Наприклад, за А. Токвілем, громадянське суспільство, на відміну від держави, - це сфера, для якої характерні не примушення, а добровільний вибір, авторитет моралі, а не влади. У зв'язку з цим він визначає роль соціального інституту - політичних асоціацій [Цит. за: 105, с.30].

В. Андрущенко громадянське суспільство розуміє як суспільство з розвиненими економічними, політичними, духовними та іншими відносинами і зв'язками, яке взаємодіє з державою та функціонує на засадах демократії і права [5, с.408]. Аналогічний погляд має В. Нікітін, який розглядає громадянське суспільство як сукупність суспільних відносин, що відповідно до чинних норм права та традицій реалізуються членами суспільства самостійно без опосередкування з боку органів державної влади [162, с.69]. Громадянське суспільство діє в межах національного права, однак об'єднання, що добровільно сформувалися, перебувають у відносинах конкуренції і солідарності, поза безпосереднім втручанням держави, покликаної створювати умови для їх вільного розвитку [36, с.13].

Деякі науковці розглядають громадянське суспільство лише як систему громадських інститутів. У тлумаченні М. Бондаренко громадянське суспільство - це суспільство громадян, яке характеризується самоуправлінням вільних індивідів та добровільно сформованих ними організацій [23, с.169]. Схожої думки дотримувався В.. Барков при розгляді громадянського суспільства як розгалуженої мережі вільних асоціацій громадян, які поважають закони держави, що захищає права окремих громадян, які вміють і бажають впливати на законотворчий процес, без втручання в їх щоденну діяльність [10, с.2]. Заслуговує на увагу підхід А. Кудряченка, що розглядає громадянське суспільство як діалектичну єдність чотирьох основних сфер життєдіяльності людини: політичної - це відносини, що виникають у зв'язку із задоволенням політичних інтересів шляхом забезпечення участі громадян у різного роду партіях, рухах, державних і громадських справах; економічної - це економічні відносини і насамперед відносини власності; соціальної - це утвердження середнього класу; духовної - це віддзеркалення процесів функціонування і розвитку громадянського суспільства у суспільній та індивідуальній свідомості у вигляді наукових теорій, концепцій і в формі буденної свідомості, життєвого досвіду, традицій [176, с.37].

А. Колодій вважає, що громадянське суспільство - це сфера і тип взаємодії, певна модель соціальної організації, а, отже, цей термін необхідно вживати на означення структурно визначеної, інституалізованої підсистеми суспільства. Громадянське суспільство - сукупність інституцій, члени яких беруть участь в складній системі недержавної діяльності [105, с.76].

М. Булгакова визначає термін «громадянське суспільство», що «це система позадержавних суспільних відносин та інститутів» [24, с. 11].

Окремі спостереження за цим процесом дають учасникам дискусії привід до широких, але малообгрунтованих узагальнень. Так, на думку М. Буника, «в Україні немає держави в традиційному розумінні цього поняття, немає і громадян, не говорячи вже про громадянське суспільство» [25, с.8].

Подібні висновки робить і І. Воронов, що створене суспільство негромадян - повна протилежність громадянському суспільству. Спроба верифікувати гіпотезу привела даного автора до серйозного сумніву в тім, що українські громадяни мають досвід віри в іманентну розумність нинішнього соціуму, що ставить під сумнів тезу про його громадянськість [36, с. 11].

Прихильники різних соціально-політичних доктрин висловлюють полярні точки зору на сутність громадянського суспільства. Наприклад, трактують його як систему ринкових та інших форм приватного життя, які не контролюються державою.

Інші розуміють як індивідуальну свободу, у якій гарантуються закріплені міжнародним співтовариством права людини.

Ортодоксально налаштовані ліві «негативно ставляться до поділу і протиставлення громадянського суспільства і держави, вважаючи, що такий підхід змінює класовий характер держави, влади», соціал-демократи схильні бачити в громадянському суспільстві «демократію участі» (парламентську демократію, що виступає як синонім народовладдя), неоліберали ототожнюють громадянське суспільство з «відкритим суспільством», протилежним тоталітаризму [164, с. 11].

О. Голіченко вважає, що громадянське суспільство - це сфера позадержавних інститутів і відносин [44, с. 18]. Але важко представити громадянське суспільство як автономну від держави систему.

В. Богайчук трактує дане поняття як об'єднання людей, зацікавлених у забезпеченні гідного життя для кожної людини окремо [21, с. 164]. Здається, це явно звужене визначення, фактично в ньому мова йде лише про одну з функцій громадянського суспільства. Навіть у тоталітарному суспільстві більшість людей зацікавлена в гідному житті кожного.

В. Карлова зводить громадянське суспільство до сукупності суспільних відносин поза рамками держави [57, с.11]. Але далеко не усі вони реалізуються тільки в рамках громадянського суспільства. Адже є державні інститути, що діють у рамках як суспільства, так і держави, наприклад, вибори представницьких органів.

І. Кононов вважає, що громадянське суспільство розташоване між політичною (державною) і виробничою сферою й утворює проміжне середовище між ними [56, с.9]. В даному випадку вказується лише дислокація громадянського суспільства, а не його сутність. Автор наводить інше, розгорнуте визначення громадянського суспільства, відповідно до якого є «система позадержавних суспільних відносин та інститутів, що виражають різноманітні інтереси, потреби і цінності членів суспільства» [56, с.10].

Визначення, безсумнівно, переконливе. Однак, у приведеному формулюванні, наприклад, недержавна економіка, де також реалізуються права людини, виявляється частиною громадянського суспільства, хоча в дійсності громадянське суспільство - лише надбудова над економікою. Характерно, що у всіх визначеннях даного типу відсутній історизм. Громадянське суспільство тут розглядається поза його зв'язком з різними етапами і типами суспільного розвитку, чого, до речі говорячи, не було в Гегеля, що прив'язало таке суспільство до періоду становлення буржуазних суспільних відносин.

Адекватніше відбиває суть сучасних уявлень про громадянське суспільство О. Задоянчук, на думку якого, є суспільство, засноване на політичних свободах і праві, з розвинутими економічними, культурними, правовими і політичними відносинами між його членами, незалежним від держави, але взаємодіючим з ним [73, с. 12]. Правда, визначення це за деякими ознаками є надмірно розширеним (не будь--яке громадянське суспільство засноване на всіх перерахованих розвинутих економічних та інших відносинах) і разом з тим звужене (громадянське суспільство може і не взаємодіяти з державою, якщо вона не є правовою). Але найважливіші елементи наукового визначення в ньому присутні: відносини, у тому числі і політичні, право, незалежність від держави, історизм.

Характерно, що зарубіжні автори, зокрема Дж. Коэн і А. Арато, також висувають на перший план у характеристиці громадянського суспільства такий його елемент, як відносини індивідів, пов'язаних загальними інтересами в приватній і суспільній сферах, вплив на політичне суспільство, тобто державу [104, с. 35].

Вірним здається твердження А. Леухіної, яка вважає, що у відносинах громадян і держави воля останньої має бути урівноважена волею людей, груп, асоціацій, громадських рухів. Там, де з правової точки зору статус громадянина перед особою закону принижений, там немає і громадянського суспільства. Це вимагає самообмеження держави за допомогою поділу влади, створення системи стримувань і противаги [132, с. 33]. Громадянське суспільство, що формується в пострадянських країнах, можна охарактеризувати як стабільну систему розвинутих приватних відносин різних елементів суспільного організму, що розвиваються незалежно від публічної влади (держави), але в тісній взаємодії з нею, що забезпечують задоволення суспільно-значимих інтересів громадян, що зберігають свою суверенність в процесі такої взаємодії з усім суспільством, його частинами, інститутами й окремими індивідами. Приватні відносини, що утворюють громадянське суспільство, складають основу демократичних інститутів і механізмів, що здійснюють вплив на публічну владу. Громадянське суспільство не може не бути демократичним, а правова держава на основі взаємодії з ним сприймає і зміцнює на його основі послідовну демократизацію.

На думку В. Яблонського, у демократичному громадянському суспільстві нормою є взаємодія суб'єктів інститутів громадянського суспільства у формі громадських організацій і рухів - політичних партій, профспілок, союзів підприємців та інших рухів (молодіжних, жіночих, екологічних, національних) [188, с.12].

Г. Зеленько зазначає, що за відсутності каналів політичної взаємодії влади і суспільства на українських територіях протягом періоду бездержавності розвинулися форми політико-демократичної самореалізації громадян поза політичною сферою [88, с.90]. На її думку, терміном «громадянське суспільство» у політичній науці визначається сукупність неполітичних та некомерційних відносин, які складаються поза сферою безпосереднього впливу держави. У визначенні категорії «громадянське суспільство» автор притримується комунікативної концепції і виходить з того, що ключовою фігурою у громадянському суспільстві є громадянин, статус якого розкривається через поняття «участь». Відповідно, громадянське суспільство - це феномен, який має кількісні і якісні ознаки. До кількісних належать власне структурні підрозділи неполітичної сфери, до якісних - форми політичної та громадської участі, посередництвом яких встановлюється комунікація між державою та суспільством [88, с.87].

Дефініцію громадянське суспільство часто ототожнюють з дефініцією суспільство. Проте категорія суспільство - це людська спільнота, а категорія громадянське суспільство - історичний феномен, що виникає на певному етапі розвитку людського суспільства [255, с.239]. Це якісна ознака, що характеризує ступінь його зрілості. Форма існування громадянського суспільства залежить від конкретних умов [56, с.7]. Громадянське суспільство за Ф.Рудичем - це система забезпечення життєдіяльності політичної, економічної, соціокультурної й духовної сфер, їх відтворення і передання цінностей від покоління до покоління [54, с.17].

Дослідники розглядають громадянське суспільство як систему інститутів і відносин. Згідно цієї теорії, громадянське суспільство - це система самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, які забезпечують умови для реалізації приватних інтересів і потреб індивідів та колективів, життєдіяльності соціальної, культурної та духовної сфер, їх відтворення і передачі від покоління до покоління. Цю думку доповнює положення, що в політичному відношенні формою існування громадянського суспільства є демократія: діють механізми загальних і рівних виборів, розподілу функцій влади, примат права; економічному - громадянське суспільство є системою ринкового типу, основа якої - приватна власність. З точки зору соціальної структури для громадянського суспільства характерна багатоманітність соціальних груп і прошарків, проте соціальною базою є середній клас. Аналогічної позиції притримуються П. Ворона, трактуючи його як розгалуження соціальних інститутів, практик та цінностей, яке охоплює комплекс основних соцієтальних характеристик та параметрів суспільної життєдіяльності, яка відокремлена від держави і є самоорганізованою [35, с.17].

Дослідник М. Обушний стверджує, що поняття «громадянське суспільство» є міфологізованим, означає трансформацію етнічної людини в національну з властивим почуттям народу. Національна ідея стає основою держави, в якій громадянське суспільство виступає не як новий тип держави і не як противага їй, а як рівноправний суб'єкт політики, покликаний разом із національною державою створити сприятливіші умови для реалізації громадянських прав і свобод людини [166, с.53].

Визначившись із розумінням поняття «громадянське суспільство», доречно здійснити аналогічну процедуру стосовно його структури. Адже з приводу структури громадянського суспільства у літературі й досі триває дискусія. Так, з погляду розмежування суспільства і держави та окреслення недержавної життєдіяльності населення, громадянське суспільство складається з: добровільно створених громад, асоціацій та органів; ринкової конкуренції; приватної сфери; публічної сфери.

У ракурсі горизонтальних відносин, що не зводяться до інституціональних утворень, громадянське суспільство складається з: соціальної сфери як сукупності сімей, громадських організацій, рухів, органів місцевого самоврядування; економічної сфери, що поєднує недержавні підприємства, фонди, асоціації, кооперативи; духовної сфери.

Немає єдності серед дослідників в Україні у визначенні структури громадянського суспільства, співвідношення його інститутів. Так, Т. Краснопольська пропонує роподіляти громадянське суспільство на три групи: нижню (організації, пов'язані з виробництвом: профспілки, підприємницькі об'єднання), середню (асоціації на базі загальних соціальних і побутових інтересів: політичні партії і суспільні рухи), верхню (об'єднання на духовній основі, наприклад, ЗМІ). Але тут визначився невиправданий синтез, «змішалися частини». В усіх прошарках присутні громадські об'єднання, у той же час науково-технічним, культурно-просвітнім, благодійним, релігійним об'єднанням, фондам, органам самоврядування в даній структурі місця, схоже, не знайшлося [115, с.14].

Інший автор, В. Купрій, до «блоків» громадянського суспільства відносить: партійно-політичні, підприємницькі структури, профспілки, релігійні організації, неформальні (неурядові) організації (НУО) [125, с.19].

Здається, і тут перелік структурних елементів неповний. Зокрема, немає органів самоврядування, ЗМІ, фондів, об'єднань вчених, тоді як частина зазначених інститутів цілком може бути віднесена до НУО.

Як структурні елементи громадянського суспільства виділяються також партії і громадські об'єднання, релігійні організації і незалежні ЗМІ. Однак це не структурні елементи суспільства, а його інститути й ототожнювати їх, мабуть, невірно. Структура - це, скоріше, кістяк суспільства, що знаходиться в розвитку і взаємозв'язку з іншими частинами організму, а інститути, що забезпечують його життєдіяльність, наприклад: парламентські установи, неурядові організації, політичні партії, громадські рухи, союзи підприємців і працівників, молодіжні асоціації.

Навряд чи можна вважати мінливими, «що плавають» у системі соціальних інститутів політичні партії, церкву та ЗМІ. Навіть коли партія знаходиться при владі, а ЗМІ обслуговують урядові структури, вони не поглинаються державою, а залишаються частиною громадянського суспільства.

У праці «Становлення громадянського суспільства в Україні (правовий аспект)» до структури громадянського суспільства включені такі елементи, як економіка, наука, культура, родина, засоби масової інформації (без виокремлення в особливу категорію незалежних ЗМІ).

Однак усі перераховані явища виникли задовго до утворення громадянського суспільства і розвивалися за власними законами. Разом з тим вірно, що структура громадянського суспільства створюється знизу з метою задоволення конкретних (приватних) потреб людей.

Однак можна погодитися з думкою Ю. Каплан, що включає до структури громадянського суспільства громадянську культуру, суб'єкти такого суспільства (індивіди, колективи) юридично незалежні і взаємодіють як рівноправні партнери [94, с.15].

У відповідності до типу громадянського суспільства визначаються і його функції: соціалізація індивідів; самоорганізація і самоврядування в мозаїці приватних інтересів; інтеграція суспільства через систему горизонтально-мережевих зв'язків і каналів інформації, форм соціальної солідарності; забезпеченняцілісностісуспільного організму,історичної наступності в його розвитку; створення базових форм міжособистісної солідарності, вироблення механізмів узгодження розбіжних інтересів і врегулювання конфліктів; стимулювання правового нормотворчества.

Такий же перелік функцій є в дисертації М. Іванюк, щоправда, він додає інші: демократизацію суспільних відносин, формування громадської думки, усвідомлення необхідності спільної участі громадян у політичному процесі [89, с.17].

Однак більшість зазначених характеристик можна віднести до будь-якого суспільства. Соціалізація здійснювалася навіть за первіснообщинного ладу. Самоорганізація і самоврядування, інтеграція, узгодження розбіжних інтересів, стимулювання правової нормотворчості, усвідомлення необхідності спільної участі громадян у політичному процесі - усе це э властивим іншим суспільствам. Визначення державної політики, що виражає волю громадян, - функція демократичної держави. Вона, а не громадянське суспільство забезпечує волевиявлення народу через референдуми, вибори, демократичні (тобто державні) форми.

З'являються і більш ємні визначення функцій громадянського суспільства, наприклад: створення балансу особистих і суспільних інтересів; формування суспільно-активного індивіда; стабілізація соціального розвитку; продукування норм і цінностей, що закріплюються на законодавчому рівні державою; посередницька роль між особистістю і державою; вплив на державу з метою формування його у відповідності демократичними устремліннями громадян.

Однак і в даному перерахуванні частина функцій упущена. Зокрема, заслуговує на увагу підхід В. Цвиха про те, що інститути громадянського суспільства створюють «третій сектор» економіки (поряд з державним і приватним), у якому одержання прибутку не є основною метою [246, с.14]. Правда, це не означає того, що розвиток громадянського суспільства - це розширення практики самоврядування у всіх сферах громадського життя. Втім під впливом інститутів такого суспільства відбувається не витиснення або звуження діяльності державних структур самоврядуванням, а їхнє зближення, злиття, взаємопроникнення. Система самоврядування, як відомо, склалася задовго до виникнення держави, але тоді не було і не могло бути передумов громадянського суспільства. Розширення місцевого самоврядування - це лише умова формування громадянського суспільства, а не сама його сутність.

Узагальнюючи, відзначимо, що специфічними функціями громадянського суспільства могли б стати: сприяння формуванню правової держави, збереження балансу у відносинах конфліктуючих громадських угруповань, досягнення суспільного консенсусу, забезпечення прав і свобод громадян навіть у випадках протистояння їм державних структур, розвиток тієї частини громадського життя, що прямо не пов'язана ні з державною, ні з економічною сферами.

Розглянемо інші терміни категоріального апарату нашого дослідження. Зокрема, «інститут громадянського суспільства», «інституціоналізація громадянського суспільства» «соціальне партнерство», які пов'язані з гуманістичними цінностями.

Інститут громадянського суспільства є одним з напрямів та складовою частиною внутрішньої політики держави. Він забезпечує гармонізацію суспільних відносинах, політичну стабільність, громадську згоду, реалізується через політичні рішення, соціальні заходи, програми і має особливості: універсальність (всеохоплюючий характер впливу соціальної політики); включеність (можливість проникати в усі сфери життєдіяльності).

Для оцінювання інститутів громадянського суспільства використовують низку показників: соціально-демографічні (кількість населення, його склад за віком, статтю, соціальним станом, особливості відтворення й міграції населення); добробуту населення (валовий національний продукт на душу населення, обсяг фондів невиробничого призначення, сукупні ресурси для споживання); показники, що характеризують умови і оплату праці (темпи скорочення ручної праці, підвищення кваліфікації робітників, оплата праці); показники розвитку сфери послуг; зростання доходів і споживання населення; показники, які оцінюють результативність інститутів громадянського суспільства (рівень та якість життя населення). Реальний інститут має властивості, що склалися в історії, конкретними умовами політичного режиму, особливостями політичного та культурного розвитку.

За С. Хантінгтоном, якого в західній літературі називають «батьком» поняття інституціоналізації, належить її класичне визначення: «Інституціоналізація - це процес, за допомогою якого організації і процедури здобувають цінність і стійкість» [240, с.32].

Таким чином, формування інститутів громадянського суспільства розуміється як сукупність засобів, способів і методів, використання яких (окремо або у послідовності/сукупності) формує передумови створення і створює інститути громадянського суспільства, забезпечує сприятливу для їхнього зародження державно-правове, соціально-економічне і суспільне середовище. Підтримка інститутів громадянського суспільства розуміється як сукупність засобів, способів і методів, використання яких створює передумови і можливості розвитку та ефективної роботи інститутів громадянського суспільства.

Якщо розглядати громадянське суспільство як сферу самоорганізації, на відміну від держави, де існують вертикальні відносини у сфері управління суспільством, то в основі його ґенези є енергія саморозвитку і самоорганізації. Саме сфера самоорганізації дає потенційну можливість розвитку системи управління і самоуправління, породжує нові, досі не існуючі форми. Наприклад, становлення місцевого самоврядування як найважливішого елемента самоорганізації громадянського суспільства. Якщо самоврядування існує й відділене від держави, тоді це елемент громадянського суспільства. Усі передумови - у власних темпах і характері розвитку самого громадянського суспільства, що зумовлено його природою, а не зовнішніми чинниками. Тому потенціал самоорганізації є колосальним потенціалом громадянського суспільства.

В Україні чинником подолання суперечностей є соціальна самоорганізація громадянського суспільства на особистісному рівні, самоорганізація інституційного рівня громадянського суспільства, а також самоорганізація на рівні місцевого самоврядування.

Громадянське суспільство є також основним бар'єром для авторитарних зазіхань влади і встановлює межі свавіллю правлячого класу, поза якими виникає конфлікт із суспільством, може виступати суб'єктом політичної влади, якщо має можливість долучатися до формулювання держави та вибору правлячої еліти, впливати на ухвалення державних рішень, нав'язувати певні політичні цінності і орієнтації. Це абсолютно реальний елемент сучасних спільнот, складова частина суспільного механізму, яка обмежує всевладність держави. Завдяки цьому держава стає підконтрольною суспільству і виконує його волю. Отже, вплив громадянського суспільства на політичну систему, державну політику і право - це найважливіший вимір демократії та сили громадянського суспільства. Одним з показників інституціоналізації громадянського суспільства є ступінь громадсько-політичної активності населення, тому що елементи самоорганізації є основою інституціоналізації громадянського суспільства.

Відповідно, деінституціоналізація, - на думку П. Паніної, - є ерозією та руйнуванням інституціональних утворень, зміною соціальних правил та смислів і відкритим, або чи латентним неприйняттям інституціональних вимог щодо соціальної поведінки [167, с.64].

Інституціоналізація громадянського суспільства як чинник становлення демократії включає: удосконалення нормативно-правової бази з питань розвитку громадянського суспільства, діяльності інститутів громадянського суспільства, доступу громадян до інформації; приведення національного законодавства щодо діяльності інститутів громадянського суспільства у відповідність до європейських стандартів; розроблення та впровадження ефективного механізму налагодження комунікацій між органами виконавчої влади та інститутів громадянського суспільства; системи ресурсного забезпечення сталої діяльності інститутів громадянського суспільства; формування громадянської культури суспільства - виявлення активної громадянської позиції, сприяння розвитку волонтерського руху, благодійництва і меценатства; підтримка форм місцевої демократії; підтримка громадських ініціатив, спрямованих на формування культури гендерної рівності: наслідки відмови від комунікації із громадським сектором та його відсторонення від формування політики, а саме: перетворення громадського сектору на альтернативу та конкурента владного сектору як у соціальній, так і у політичній сферах; негативний вплив на рівень підтримки владних інститутів з боку населення; підрив легітимності публічних рішень та зниження готовності населення до їх виконання.

Дослідники поділяють інституціональні зміни в рамках громадянського суспільства на внутрішні та зовнішні: внутрішні зміни характеризують неформальні практики громадської самоорганізації, поширення нових рухів та громадських ініціатив із залученням соціальних мереж, новітніх ІТ-технологій тощо; зовнішні зміни можуть бути обумовлені прийняттям законодавчих і нормативно-правових актів, рішеннями органів влади, закордонним впливом.

Дослідники (М. Кармазіна) не ототожнюють процеси інституціоналізації та інституціалізації, а також поняття «інститут» та «інституція». Другий термін є ширшим за змістом за перший. Із здобуттям державної незалежності становлення громадянського суспільства в Україні характеризують органічно взаємопов'язані між собою процеси інституціалізаці та інституціоналізації [97, с. 11].

Аргументом на правомірність такої думки послуговує висновок Р. Мошинського про те, що інститут, за певних обставин, виступає як функціональна організація, що забезпечує реалізацію конкретної системи однорідних інституцій; в результаті взаємодії форм функціональної та елементної структур, тобто інституцій і організацій, інституційна організація стає інститутом, а організована інституція - органом або установою [154, с. 36].

Інституції, в нашому розумінні, - це способи, норми та правила, за якими суб'єкти взаємодіють один з одним, узгоджують різноспрямовані інтереси, здійснюють спільну діяльність. Суб'єкти такої взаємодії стають інституційними суб'єктами, тобто носіями певних норм і правил як результату узгодження та взаємодії індивідів у межах даної інституції. Сутнісною характеристикою будь-якої інституції виступає її функціональність. Справді, процеси інституціоналізації (становлення, структурування) громадянського суспільства здебільшого залежать від якості функціонуючих у ньому демократичних сил і структур.

Інституції складаються з елементів (конституційність, громадянське суспільство, багатопартійність, інститут прав і свобод, опозиції, конкурентні вибори, розподіл влади) - це структури, які стимулюють та заохочують до демократичної поведінки, структурні обмеження, що забороняють антисистемну поведінку. Система демократичних інституцій представляє собою узгоджені правила гри від конституції до норм етикету, які регулюють демократичний соціально-політичні відносини, спрямовують поведінку і долають невизначеність політичної реформи в соціальній сфері. Порушення цього механізму може призвести деформації системи. Чинниками порушення діяльності інституційної структури є: залишкові, неформальні елементи інститутів авторитарного режиму; неврегульованість соціально-політичних відносин, недосконале законодавство; відсутність концентрації політичної волі до реформ; помилки інституціоналізації.

Інституціоналізація громадянського суспільства залишається теоретично не розробленим процесом на концептуальному рівні. Феномен «інституціоналізації громадянського суспільства» не має в сучасній, в тому числі й вітчизняній науці усталеного визначення. Часто ототожнюють із «сферою громадянського суспільства», хоча вона має суттєві відмінності й особливості.

З багатьох відомих визначень найпоширенішим і вдалим, на думку дослідника, є: інституціоналізація (англ. Іnstitutionalization, іnstitutionalisierung) - це відносно тривалий процес виникнення, утворення й адаптації в суспільстві стійких форм, зразків і моделей соціальної взаємодії, спілкування, поведінки і соціальних відносин, що закріплюються як формально, так і, з погляду неоінституціональної теорії, тобто неформально.

Наведемо авторське визначення інституціоналізації громадянського суспільства. Можна підходити з точки зору вирішення конфліктів та суперечностей в суспільстві: інституціоналізація громадянського суспільства - це система заходів, спрямованих на реалізацію політичних рішень. На наш погляд, інституціоналізація -- це процес розвитку і засвоєння індивідами і різними соціальними спільнотами необхідних норм і ролей, цінностей і еталонів політичного поведінки, способів контролю за їхнім дотриманням, а також результат процесу, у рамках якого політична дія починає регулюватися і здобувати стабільні риси політичної структури. Рівень інституціоналізації визначається адаптивністю, складністю, автономією і узгодженістю її організацій і процедур, внутрішньою цілісністю. Результатом процесу інституціоналізації є специфічний набір соціальних норм і правил, що конструюють співіснування і взаємодію відносини акторів, припускає відповідність їхнім очікуванням, розвиває «силу дії» з метою - запровадити стабільний порядок, у якому вони знизять рівень невизначеності взаємодії між людьми, зроблять політичні і соціальні трансакційні витрати в суспільстві мінімальними, це умова політичної стабільності та ефективності конфігурації інститутів формує інституціональний дизайн, інституціоналізації довіри. Успішна діяльність інститутів означає надання політичним акторам можливостей для ефективного зняття суперечностей і розбіжностей, вирішення проблем кооперації між інститутами, координації.

Таким чином, процес інституціоналізації, тобто утворення нового соціального інституту складається з декількох тривалих і послідовних етапів. В. Шмідт із Бостонського університету в США пропонує доповнити неоінституціоналізм ще одним напрямком, що був названий дискурсивним інституціоналізмом. Якщо «три класичних» напрямки неоінституціоналізму поглиблюються в сферу інституціональних обмежень, то дискурсивний неоінституціоналізм звернений до структур, мислення і мови. Як і інші галузі неоінституціоналізму, дискурсивний інституціоналізм акцентує увагу на інститутах. Без дискурсу, що розуміється як обмін ідеями, на думку В. Шмідт, «дуже важко пояснити, як відбувається перехід ідей від індивідуальної думки до колективних дій» [276, р.15]. Для східних інституціональних матриць є характерними інститути неринкової, «роздавальної» економіки, у політичній сфері -- інститути унітарно-централізованого державного устрою, в ідеологічній сфері -- домінування колективних, надособистісних цінностей, пріоритет Ми над Я, позначений у мові поняттям «соборність», а у світовій науковій літературі -- поняттям «комунітарність».

Результатом процесу інституціоналізації є виникнення нового соціального або політичного інституту, результативності механізму інституціоналізації у напрямку створення інституційного середовища, яке б спонукало суб'єктів соціально-політичного процесу зважати на громадські інтереси і потреби, виявляти соціальну відповідальність за інтереси суспільства загалом. Адже саме ефективний механізм інституціоналізації соціально-політичних процесів, реалізований суб'єктами соціально-політичної дії через стандарти нормативної культури, забезпечує оптимальний порядок у соціальних системах [264, р.27].

Отже, політична наука трактує проблему інституціоналізації як перетворення певного політичного феномену, руху в організаційну установу -- інститут. Однак, наявним науковим дослідженням бракує конкретних підходів щодо з'ясування мети, способів і функцій забезпечення інституціоналізації громадянського суспільства. Потребує наукового уточненя і характер відносин держави та інститутів громадянського суспільства, оскільки це є складовою інституціоналізації громадянського суспільства. Малодослідженою проблемою залишається й процес інтеграції інститутів громадянського суспільства в політичну та соціокультурну структуру суспільства, а саме проблема інституціональних рішень та деформацій. Відсутність комплексного теоретичного бачення гальмує подальший етап розвитку громадянських структур, адже власне інститути вже створені, але індекс ефективності їх діяльності залишається невиправдано низьким.

Процес інституціоналізації відбувається паралельно з суб'єктами політики: органів місцевого самоврядування, державної влади, територіального представництва, політичного лідерства, лобізму тощо. Інституціоналізація становить собою характеристику процесу формування політичного явища.

Теоретичне осмислення інституціональної сутності громадянського суспільства визначається не тільки необхідністю аналізу сучасного його стану через виявлення змісту та форм інститутів, але й здійсненням аналізу конкретних шляхів, засобів і форм, які забезпечують реалізацію громадянських прав і свобод, вільне волевиявлення, прагнення до консенсусу в суспільстві.

Інститут можливо розглядати як порядок правил та моделей поведінки, система впорядкованих норм і ролей. Такий підхід став традиційним після перекладу праць Д. Норта. Хоча в його працях Інститут визначається як інституція. Інститути за змістом ближче до установ, хоча і не зводяться лише до них. Етимологічне значення терміну «інституція» - устрій, вчення, образ дії, тобто можливо розглядати як форму соціалізації людської функції (дії). Гносеологічно інституція - система знань для здійснення цієї функції, як опис функції. Інститут це установа, за допомогою яких інституції реалізуються. Роль інститутів як «сталих структур» на відміну від «м'яких» інституцій, які лише передаються та зберігаються в структурах.

Предметом інституціоналізації є закономірності, відносини, процеси, форми взаємодії соціальних груп. Принципи інституціоналізації на практиці визначаються ступенем зрілості соціальних відносин, рівнем розвитку політичної системи, можливостями духовно-моральних цінностей, національними традиціями. Суб'єктами інституціоналізації є: держава, яка відповідає за створення й здійснення цієї політики, органи законодавчої та виконавчої влади, інститути громадянського суспільства. Виходячи з того, що в англомовній політиці термін «суб'єкт» (subject) щодо політики не вживається, оскільки є синонімом терміну «підданий», дисертант використовує термін «актор» (actor), що латинською мовою означає «діяч» за аналогією політики з театром подій, в якому кожен із учасників відіграє роль, акторами-учасниками політики є індивіди, групи та політичні інститути. Проте за різних політичних режимів виявляється специфіка діяльності суб'єктів: активність, усвідомлення інтересів, характер діяльності, політична організованість. До суб'єктів політики належать організаційні структури (первинні та вторинні). «Первинні» суб'єкти -- це конкретні соціальні групи; вторинні - це органи та організації, які представляють їхні інтереси.

Використовуються поняття «інституціоналізація», «інституціалізація», «інституалізація». Хоча останні два поняття український дослідник О. Корнієвський вважає тотожними. Похідними є поняття «інституція», «організація» та «інститут» [113, с.335]. Правомірність користування терміном «інституція» у дослідженні інституціоналізації громадянського суспільства можна пояснити поширеним в юридичній науці конституційно-правовим визначенням цього терміна, його використанням як синоніма терміна «інститут» для позначення органів або установ, а також взаємопов'язаністю терміна «інституція» з універсальною категорією «організація», яку трактують як різновид об'єднання людей, які спільно реалізують загальну мету та діють на основі певних чітко визначених принципів і правил. «Горизонтально організовані добровільні асоціації» (громадські об'єднання), які, за висловом американського політолога Р. Патнема, примушують формальну демократію «працювати», є однією з дієвих форм інституціоналізації та захисту на різних рівнях соціально-владних відносин як інтересів зацікавлених груп, так і всього розмаїття інтересів людини і громадянина [170, с.19].

Інститутами громадянського суспільства є: добровільні громадські організації і громадські рухи, а також політичні партії на перших стадіях свого формування, поки вони ще не задіяні в механізмах здійснення влади; незалежні засоби масової інформації, які обслуговують громадські потреби та інтереси, формулюють і оприлюднюють громадську думку; громадська думка як соціальний інститут; у певному аспекті -- вибори та референдуми, коли вони служать засобом формування і виявлення громадської думки та захисту групових інтересів; залежні від громадськості елементи судової і правоохоронної системи (суди присяжних); на Заході є тенденція зараховувати до інститутів громадянського суспільства також розподільчо-регулятивні інститути сучасної держави загального добробуту.

У законодавстві України немає чіткого визначення поняття «інститут громадянського суспільства». Попри незначні відмінності у різних нормативних актах, до цього переліку включено: громадські об'єднання; благодійні організації; професійні і творчі спілки; організації роботодавців; саморегулівні організації та організації, які здійснюють професійне самоврядування; релігійні організації; органи самоорганізації населення; недержавні засоби масової інформації; інші непідприємницькі товариства і установи, легалізовані відповідно до законодавства.

Інститути громадянського суспільства забезпечують: надання якісних та економічно ефективних соціальних послуг, у тому числі тих, які не можуть забезпечити ані держава, ані комерційні організації, зокрема шляхом вироблення інноваційних підходів до забезпечення таких послуг; організацію приватних осіб та юридичних осіб приватного права для самостійного задоволення їх інтересів без додаткових фінансових або адміністративних витрат з боку держави; поширення благодійництва та надання адресної і оперативної благодійної допомоги; неполітичне, тобто без мети здобуття політичної влади, формування, представлення та просування інтересів різних груп населення як серед самих громадян, так і в комунікації з органами державної влади; участь в ухваленні рішень та забезпечення таким чином більшої ефективності рішень з огляду на врахування інтересів різних соціальних груп. Діючи таким чином, ІГС нейтралізують патерналістські очікування громадян, підтримують та відтворюють демократичну політичну культуру, а також відіграють помітну роль у забезпеченні суспільної стабільності.

Метою інститутів громадянського суспільства є спільні дії, спрямовані на просування або захист власного, і разом з тим колективного, інтересу у законослухняний та підзвітний суспільству спосіб. М. Ставнійчук, голова Координаційної ради з питань розвитку громадянського суспільства, визначила, що дефіцит демократії може покрити лише активне громадянське суспільство [30, с.4].

Проте розглядаючи діяльність окремих інститутів громадянського суспільства як форми самоорганізації громадян, пов'язаної з реалізацією власних спільних інтересів та задоволенням потреб у економічній, соціальній, політичній, культурній сферах, дослідникам бракує представлення цілісної картини формування, структурування та функціонування системи інститутів громадянського суспільства в сучасній Україні.

Інституціоналізація громадянського суспільства має свої елементи (складові), основні з них виділені у три основні сфери: економічну, соціально-політичну і духовну.

Для інституціоналізації доречним є визначення такого інституту, як «громадськість». Громадськість - соціально-активна частина суспільства, яка на добровільних засадах бере участь у суспільному житті країни, громади, має потребу у спілкуванні; орієнтація на колективну діяльність; пріоритет громадських інтересів над індивідуальними, активне вираження своєї суспільної позиції. Сферою діяльності громадськості є її участь у державно-правових заходах, в управлінні справами місцевої громади.

Проте довільне розуміння «громадськості» шкодить не тільки ефективності діяльності органів публічної влади, а й розвитку громадянського суспільства та реалізації конституційного права громадян на участь в управлінні. Тому є необхідність внесення норми до законодавства, або не використовувати це поняття в нормативних актах. Тлумачний словник визначає громадськість як передову соціально-активну частину суспільства, акцентує увагу на «передовому» характері й фактично звужує таке широке поняття, «широку громадськість», до кола «передових». Громадськістю можуть себе називати громадські лідери чи декілька кабінетних експертів, група незадоволених маргіналів чи політичних угруповань, яка може схвалювати ініціативи чиновників, просувати власні напрацювання, критикувати пропозиції іншої громадськості, навіть лобіювати на посади своїх лідерів або критикувати недоросрвісних чиновників. Радитись з «потрібною» громадськістю, так званою фасадною громадськістю - це значить інституціалізувати демократичний та відкритий характер прийняття рішень.

У законодавстві відсутній комплексний підхід до розуміння поняття громадськості. Спостерігається непослідовність у регулюванні, відсутність однакового його застосування. В 11-й статті закону «Про виконавче провадження« взагалі виокремлено поняття «громадськість за місцем проживання», а у 8-й статті закону «Про Військову службу правопорядку у ЗСУ» йдеться ще й про «громадськість за місцем служби або роботи особи». Публічність інститутів в розумінні третьої статті закону «Про громадські об'єднання» означає, що «громадські об'єднання інформують громадськість» про свої цілі та діяльність. Ці приклади свідчать, про викривлення діяльності громадянського суспільства.

Частина дослідників стверджує, що громадськість - це авторитетний член однієї з багатотисячних громадських організацій. Інші - що це відверто маніпулятивна категорія, яку неможливо коректно визначити чи ідентифікувати, або ж це авторитетні особи, які орієнтуються в певній сфері державного управління. Нині експертна громадськість - це формалізований і закритий клуб, «найгромадськісніша громадськість», монополія на внесення пропозицій, критики ініціатив.

1.2 Методологічні аспекти реорганізації і демократизації інституціональної структури українського суспільства

В Україні модель інституціоналізації громадянського суспільства можна визначити як перехідну. Львівський дослідник А. Романюк, поєднуючи різні підходи й інтегруючи основні атрибути інституціоналізації, дає наступну робочу дефініцію поняття «інститут». Це, по-перше, стан організованої спільноти, організаційна форма об'єднання людей в особливе співтовариство, що базується на колективній волі; по-друге, ідеальна модель асоціації людей, що формується з приводу влади і впливів, підтримує інтеграцію людини і колективу, керованість спільністю і спирається на колективні цінності, організаційні принципи, раціональні норми (установки), і, по-третє, реалізація і відтворення моделей (систем принципів і норм, правил і цілей) спілкування в структурі сукупної практики політичної активності індивідів і груп, людського соціуму в цілому. Тобто категорія інституції (інституту, інституціональності) у своїй онтологічній і аксіологічній сутностях відображає форми і структури політичного життя, її, свого роду, «морфологічні моделі» і «організаційні каркаси» [202, с.89].

Академік АПН України В. Андрущенко, розглядаючи громадянське суспільство, вважає, що цей феномен представляє мережу горизонтальних і вертикальних зв'язків між правовою державою і осередками самостійних ініціатив. Власне інституціоналізація цих відносин і дозволяє вести мову про правову державу. Поточна ситуація характеризується тим, що громадський сектор потрібний владі як легітимація самої влади, як елемент управління соціумом. Відношення ж громадського сектора до держави інше, воно розуміється більше як пряма зацікавленість в інституціоналізації горизонтальних і вертикальних зв'язків. Тим самим влада і громадський сектор діють в одній державі, але як би на рівнобіжних курсах [5, с.410].

Основоположною у концепції демократії є ідея широкої громадської участі. Серед дослідників немає єдності щодо співвідношення понять політична та громадська участь. Вона означає насамперед долучення керованих мас до керування суспільними справами, а подекуди й державними. Отже, формування на базі демократичного громадянського суспільства сучасної моделі політичного управління слід розглядати як необхідний і очікуваний результат розвитку політичної активності громадян на всіх рівнях суспільства.

Мова йде не стільки про факт громадянської участі, тому що його підтримують усі, а про реальні політичні і правові механізми участі громадян в управлінні суспільними справами.

Хоча у демократичному суспільстві визначається конституційне право кожного громадянина на рівну політичну свободу в ставленні до політичних процесів, однак сутність проблеми полягає в тому, що політичне управління - це професійна діяльність, яка вимагає спеціальних знань, досвіду, вмінь та навичок. З огляду на це треба говорити не стільки про управління суспільством (функція уряду), скільки про долучення громадян до обговорення і вироблення політичних, соціально-економічних і культурних програм чи проектів, вплив громадянського суспільства на ухвалення рішень та ефективний контроль за їх виконанням, створення механізму самоврядування на регіональному і місцевому (муніципальному) рівнях. Розгляд громадської участі у термінах перерозподілу політичної влади і закріплення такого перерозподілу в політико-правових механізмах є, по суті, проблемою децентралізації існуючої політичної влади [117, с.220].

Різні тлумачення має поняття «соціальне партнерство»: як механізм, завдяки якому підприємці, представники трудящих і уряди розробляють і узгоджують комплекс питань і реалізується у формі біпартизму (між профспілками та об'єднаннями роботодавців) та трипартизму (між профспілками, об'єднаннями роботодавців і органами державної влади або органами місцевого самоврядування - за експертами Міжнародної організації праці); як система відносин у розподілі та використанні ресурсів у соціальній сфері, які існують між трьома секторами (партнерами): державним, комерційним та громадським як «третім сектором» (В.Якимець, М.Головатий, Т.Ляшенко, Т.Дерев'ягіна, Т.Семигіна), має функції міжсекторного соціального партнерства.

Досвід зарубіжного соціального партнерства часто застосовується у спрощених схемах, або відкидається як неактуальна соціальна практика. Тому, на наш погляд, активна участь громадянського суспільства в системі соціального партнерства може значно змінити соціальну ситуацію в країні. Це свідчить про актуальність наукового аналізу теоретико-методологічних засад розробки і функціонування механізмів в системі соціального партнерства, які необхідно створювати або вдосконалювати в Україні, порівнюючи їх практику з вітчизняною системою.

Інструментом соціального партнерства є соціальний діалог, який є цілісністю політичних і правових форм колективних переговорів між суб'єктами, які репрезентують роботодавців і найманих працівників. Так, український дослідник В. Цвих визначає місце груп інтересів у громадянському суспільстві [246, с.5].

Оскільки сучасна демократія інституціоналізується в сфері публічної політики в процесі взаємодії держави і громадянського суспільства, ми можемо стверджувати, що існує тісний взаємозв'язок між двома політичними процесами: процесом інституціоналізації діалогу держави і громадянського суспільства і процесом поступового становлення діалогічної демократії. У тому числі, у такому її інноваційному модусі, як електронна демократія. Правда, на відміну від західноєвропейських колег, українські політологи не розпочали вивчення діалогічної моделі демократії.

Так О. Корнієвський, розглянувши роль політичного діалогу в комунікативних теоріях демократії, практично всі теорії, моделі і форми демократії, приділив увагу теорії і практиці діалогічної демократії [55, с.30].

На наш погляд, інституціоналізація діалогу держави і громадянського суспільства латентно обумовлює і процес інституціонализації діалогічної демократії. І, навпаки, інституціонализація демократії (деліберативної, участі, діалогічної) об'єктивно пов'язана з інституціоналлизацією діалогу держави і громадянського суспільства. При цьому, демократію, за Дж. Кіном, ми розуміємо як «особливий тип політичної системи, у якій інститути громадянського суспільства і держави мають тенденцію функціонувати, як два необхідних елементи, як автономні й одночасно стикуються, різні і разом з тим є взаємозалежними, внутрішньо поддані в системі, влада завжди може стати предметом публічного обговорення, компромісу й угоди» [102, с. 21].

Роль громадянського суспільства в процесі інституціоналізації новітніх моделей демократії визначають Дж. Коен і Е. Арато, які у дослідженні громадянського суспільства в контексті політичної теорії помітили з цього приводу наступне: «що на рівні громадянського суспільства демократія може йти набагато далі, ніж на рівні політичного й економічного співтовариств, тому що в першому координуючі механізми комунікативної взаємодії мають фундаментальний пріоритет» [104, c.526]. А для «інституціонального існування цілком розвинутого громадянського суспільства» з нормативної точки зору необхідні два типа прав: по-перше, які забезпечують автономію особистості, і, по-друге, «які мають справу з вільною комунікацією» [104, c.513].