Воєнна політика пострадянських держав: порівняльний аналіз

Важливо відмітити практицизм воєнно-політичних дій Азербайджану. Так, опираючись на власне розуміння стану справ в ОДКБ та перспектив розвитку Організації, азербайджанське керівництво у 1999 р. визнало за належне вихід зі складу цієї воєнно-політичної структури, де російське домінування ставало все більш очевидним. На противагу цьому, у 2001 р. розпочався новий етап співробітництва Баку із Заходом, своєрідним «стартером» якого стали відомі події 11.09.2001 р. в Нью-Йорку. Зокрема, за посередництва Баку активізувалась американська присутність у Закавказзі з метою формування нових центрів антитерористичної боротьби. У 2002 р. США підписали з Азербайджаном угоду про модернізацію збройних сил республіки за натовськими стандартами. Зокрема, угода передбачала розширення можливостей азербайджанського Воєнно-морського флоту у гарантуванні безпеки морських кордонів країни, а також проведення стандартизації механізмів контролю аеродромів і повітряного простору.

У 2004 р. була оприлюднена перспектива можливого членства Азербайджану в НАТО. Тоді ж між Вашингтоном і Баку була підписана угода про воєнне співробітництво. Згідно з нею на території республіки планувалося розмістити так звані тимчасові мобільні підрозділи американських збройних сил. Баку і Вашингтон заявили, що співробітництво сприятиме обміну воєнним досвідом, включатиме навчання азербайджанських військових у США та проведення спільних військових маневрів, проте не передбачатиме створення американських військових баз на території Азербайджану [101, с. 5].

Попри перевагу західного вектору свого зовнішньополітичного визначення, Азербайджан враховує фактор РФ у пострадянських воєнно-політичних трансформаціях. Підписавши з Росією 03.07.1997 р. Договір про дружбу, співробітництво і взаємну безпеку, Азербайджан створив необхідний простір для маневрування в трикутнику США - ЄС - РФ. З цього стає зрозумілим політичне підґрунтя тривалого використання Росією розміщеної на азербайджанській території Габалинської радіолокаційної станції (РЛС «Дар'ял») як складової своєї системи спостереження за пуском балістичних ракет.

Суперечливим аргументом на користь зовнішньополітичної «гнучкості» Баку, що може вплинути на воєнну політику держави, став вступ Азербайджану у 2011 р. до Руху неприєднання в якості його повноцінного члена. Ряд азербайджанських дослідників й аналітиків (Я. Джафарлі, І. Мамедов, Д. Сумеренлі, С. Акпер, І. Гамбара) вважають, що цим кроком Азербайджан поставив під сумнів свої євроатлантичні перспективи [2].

Воєнна політика Грузії. Грузинська армія нараховує 17,5 тис. військовослужбовців (2,74 на 1000 чол. населення).

Більшість експертів вважає, що Грузія є «ключовою державою у Закавказзі і в силу свого географічного положення, і в силу своєї історичної ролі в геополітичній системі координат: Росія - ЄС - США» [87].

Серед держав СНД Грузія мала одну з найбільш розгалужених систем взаємодії зі США, які є стратегічним партнером Тбілісі з 90-х років. Сполучені Штати практично стали гарантом грузинської незалежності та «спонсором» грузинських реформ. Вашингтон розглядає Грузію як одного з найважливіших партнерів у просуванні своєї політики в Східному Причорномор'ї, на Близькому й Середньому Сході. Роль Грузії є значною і в реалізації нафто- та газотранзитних проектів, що цікавлять Європу та США. Ще одним фактором уваги до країни залишається невизначений спадок грузино-абхазького та грузино-південно-осетинського конфліктів, неврегульованість статусу «втрачених» територій, необхідність територіальної «реінтеграції» країни.

У закордонних впливах на Грузію явно домінують США. За допомогою Сполучених Штатів реалізовано Програму оснащення і навчання збройних сил Грузії (GTEP) та Програму забезпечення стабільності (SSOP). Перша з них дозволила суттєво підвищити боєздатність грузинської армії відповідно до західних стандартів, друга - підготувати частини й підрозділи до дій у складі антитерористичних сил, сил з підтримки миру як всередині країни, так і за кордоном [96, с. 15].

Разом з тим, після парламентських виборів 2012 р. (так званого «демократичного» або «електорального» перевороту) ставлення до США в політичному істеблішменті країни дещо змінилося. Точки зору відносно воєнно-політичних перспектив Грузії коливаються в широкому діапазоні - від євроінтеграції і вступу в НАТО (Г. Васадзе) до бажання налагодити грузино-російські відносини (Г. Хуцишвілі, А. Русецький, З. Маршанія, Т. Шарашанідзе). На порядку денному сучасної грузинської політики постало питання врахування у грузинській політиці не лише американських, а й російських інтересів при загальному домінуванні ваги та значення заокеанської держави [98]. При цьому питанням, яке особливо дратує РФ, є ймовірність розміщення на території Грузії американських військових баз та елементів системи ПРО. З цього приводу висловлюється резонне зауваження, що без повноцінного вступу до НАТО втілення подібних намірів є практично неможливим [155].

Якщо узагальнити, то курс на євроатлантичну інтеграцію країни залишається незмінним, проте його реалізація чинним грузинським політикумом відкладена на невизначене майбутнє.

Воєнна політика Молдови. Збройні сили, контрольовані Кишинівом, або Національна армія Молдови становлять 7200 осіб (1,74 військовослужбовців на 1000 чол. населення). Така кількість ненабагато перевищує армію самопроголошеної ПМР, що нараховує 4,5 тис. вояків.

Воєнна доктрина Республіки Молдова від 06.06.1995 р. містить загальні положення, відповідно до яких воєнно-політичними пріоритетами держави є мирне розв'язання суперечностей, що виникають між державами, недопущення воєнної конфронтації спільними зусиллями країн, що визначаються принципами й нормами міжнародного права, підтримка обороноздатності держави на рівні, що забезпечує її воєнну безпеку, розширення взаємовигідного воєнного співробітництва на принципах поваги суверенітету, незалежності та невтручання у внутрішні справи інших держав тощо [110].

Разом з тим, слід враховувати належність Молдови до групи пострадянських країн, які в результаті так званого «параду суверенітетів» 1990-1991 рр. зазнали значних територіальних та політичних втрат. Їх результатом стало проголошення у 1990 р. за активного сприяння РФ невизнаної світовим співтовариством Придністровської Молдавської Республіки, яка є джерелом постійної напруги в регіоні та суттєво знижує євроінтеграційні перспективи Молдови як територіально розчленованої країни.

Молдовська Воєнна доктрина, відрізняючись лаконічністю формулювань, містить прямі констатації на вказану тему. Зокрема, «Республіка Молдова змушена рахуватися з існуючими потенційними джерелами воєнної загрози для її суверенітету, незалежності і територіальної цілісності». Такими джерелами називаються: територіальні зазіхання інших держав; спроби втручання у внутрішні справи, дестабілізації внутрішньополітичної обстановки в республіці; присутність на території республіки іноземних військ; діяльність сепаратистських організацій, спрямована проти територіальної цілісності республіки та здійснювана з використанням збройного насильства; створення незаконних збройних формувань.

На наш погляд, воєнний чинник у молдовському державотворенні не є вирішальним. Про Молдову можна сказати як про «малу державу з малим військом». Основні пріоритети зовнішньої політики країни - підтримка взаємовигідних добросусідських відносин з Україною та Румунією, розвиток стратегічних відносин з Російською Федерацією на основі принципів рівноправності, визнання територіальної цілісності і суверенітету Молдови, надання динамічності процесу інтеграції в європейські процеси і структури, подальша консолідація партнерських відносин зі США на основі спільності стратегічних цілей на регіональному рівні, використання в інтересах країни змін геополітичних реалій у Південно-Східній Європі, пов'язаних з розширенням НАТО і ЄС на Схід, розвиток відносин партнерства і співробітництва з Німеччиною, Францією і Великобританією та ін. - звучать із незначним мілітарним підтекстом [115]. Разом з тим, Кишинів не поступається головним - необхідністю відновлення територіальної цілісності країни, вирішення «придністровської проблеми» шляхом повернення Придністров'я у правове поле Республіки Молдова. Політико-дипломатичні інструменти такого повернення розглядаються як головні, оскільки війна з ПМР фактично означатиме війну з РФ, що не може розглядатися як нонсенс, виходячи з неспівставного воєнного потенціалу сторін.

Неоднозначно виглядає співробітництво Молдови з НАТО. З одного боку, ця країна досить плідно співпрацює з Альянсом з 1992 р., з моменту приєднання до Ради євроатлантичного співробітництва. В сучасних умовах Брюссель і Кишинів активно співпрацюють у різних сферах з метою зміцнення політичного діалогу, активізації консультативної допомоги, забезпечення багатостороннього співробітництва з метою просування демократичних реформ.

З іншого боку, на заваді стоїть нейтральний статус Молдови, вписаний в Конституцію країни у 1994 р. Нейтралітет та членство у воєнно-політичних союзах (альянсах) були й залишаються політично несумісними антиподами. Як наслідок, дискусії щодо можливого вступу країни в НАТО (або ж його недопущення) у більшості випадків мають конкретно-пропагандистське забарвлення та поки що не можуть розглядатися як близька політична перспектива цієї країни.

Отже, можемо підсумувати: узгодженої, а тим більше інтегрованої воєнної політики країни СНД (навіть ті з них, що вимушено залишаються воєнно-політичними союзниками Росії) не демонструють. Різність національних інтересів, відмінність зовнішньополітичних пріоритетів держав Співдружності, їх воєнна слабкість та політична вразливість порівняно з ядерною Російською Федерацією не дають підстав для синхронізації воєнно-політичних курсів пострадянських республік, вироблення ними спільного бачення оборонних проблем.

Якщо раніше вітчизняні наукові джерела здебільшого уникали констатацій щодо якісного стану та перспектив подальшого розвитку СНД, то останнім часом з цього приводу звучать більш об'єктивні оцінки, які не вважають Співдружність стійкою конструкцією, здатною адекватно реагувати на новітні геополітичні виклики. Наприклад: «після перших років існування, коли здійснювалися спроби зберегти цілісність пострадянського простору на тлі швидкого економічного, правового і політичного розмежування колишніх радянських республік, а також після невдалого пошуку нових механізмів взаємодії у рамках СНД, вона вступила у смугу затяжної кризи. Первісні цілі СНД не реалізовані, віднайти ефективний механізм узгодження суперечливих інтересів держав-учасниць не вдалося. Активізувалися спроби багатьох країн, що входять до СНД, ослабити вертикальну залежність від Росії та диверсифікувати свої горизонтальні зв'язки» [198, с. 718]. Додамо, що проти цього рішуче виступає РФ, організуючи широкий спектр провокацій проти держав, що демонструють власне бачення своїх цивілізаційних перспектив. Проти Молдови, Грузії та України застосовано воєнні акції з боку Кремля, що додатково ставить питання про виправданість існування СНД та її перспективність.

Назва даного дисертаційного дослідження вимагає аналізу воєнно-політичних аспектів розвитку пострадянських республік, що не увійшли до складу СНД - Латвії, Литви та Естонії. Нижче йтиметься саме про них.

Воєнна політика Латвії. Латвійська армія є найменшою серед пострадянських - 5,5 тис. військовослужбовців (2,13 на 1000 чол. населення). Разом з тим, ні Латвія, ні інші «малі» у воєнному вимірі країни жодного разу не поставили питання про вилучення зі свого державотворчого дискурсу воєнно-політичних питань.

Латвійська Республіка, маючи складний та багато в чому драматичний досвід взаємодії з Росією (Радянським Союзом), основою свого воєнно-політичного самовизначення вважає членство в Північноатлантичному альянсі, яке Рига визнає в якості центрального елементу системи колективної безпеки євроатлантичних держав. Основні зусилля Латвія як член НАТО з 2004 р. спрямовує на забезпечення рівної безпеки для всіх членів Альянсу, наголошуючи на необхідності збереження (посилення) колективної оборони у якості ключового напрямку діяльності Брюсселя. Предметом особливої турботи Латвії є розробка керівництвом НАТО планів оборони держав Балтії, активна участь США в цьому процесі [106, с. 117]. Концепція державної оборони Латвійської Республіки (у версії 2012 р.) містить оцінку загроз національній безпеці країни, а також аналіз тенденцій їх розвитку на основі відповідних документів НАТО і ЄС, що стосуються питань політики безпеки і оборони. Останнім часом під впливом російських воєнно-політичних провокацій в Балтійському регіоні Латвія активно ставить питання про збільшення воєнної присутності Альянсу на своїй території. «Політичне виживання через членство в НАТО та активну взаємодію з іншими безпековими структурами й впливовими західними державами» - так можна коротко сформулювати базовий постулат латвійського оборонного мислення.

Воєнна політика Литви. Чисельність литовської армії становить 13,51 тис. військовослужбовців (3,53 на 1000 чол. населення).

Основні риси воєнної політики Литви, що є членом НАТО з 2004 р., приблизно співпадають з латвійськими аналогами. Різниця полягає в більш жорсткій оцінці офіційним Вільнюсом ролі Кремля на пострадянському просторі, яку розділяє переважна більшість литовських політичних сил. Очевидно, даються взнаки події 1991 р., пов'язані з розпадом радянської держави, що не обійшовся без людських жертв. Литва, маючи для цього необхідні політико-організаційні та моральні підстави, першою вийшла зі складу СРСР, випередивши інші союзні республіки. Показово, що Литва, у 2016 р., використовуючи статус «першої порушниці спокою», звинуватила колишнього міністра оборони СРСР маршала Д. Язова у воєнних злочинах і злочинах проти людяності в межах справи про події 13.01.1991 р. у Вільнюсі, коли загинули захисники литовської демократії [93].

Вірогідно, саме тому, реагуючи на посилення антизахідної риторики в кремлівських заявах та періодичну демонстрацію російськими силовиками готовності до бойових дій в регіоні Балтії, Литва у 2015 р. відновила загальний військовий обов'язок, створила сили швидкого реагування, заявила про готовність збільшити воєнний бюджет до 2% ВВП, оприлюднила наміри закупити додаткову зброю у Польщі й Німеччини, розмістити підрозділи Альянсу на своїй території, а офіцери запасу продемонстрували готовність до демократичного рекрутування в державні політичні структури з метою більш рішучого відстоювання національних інтересів своєї країни у протистоянні з РФ.

Важливо відзначити й те, що Литва була й залишається послідовним союзником України та інших пострадянських країн у їх протистоянні з російським агресором. Президент Литви Д. Грібаускайте неодноразово наголошувала, що, підтримуючи Грузію, Україну, Молдову, допомагаючи країнам «Східного партнерства» реформуватися, Литва створює кільце безпеки і демократії навколо себе [130].

Воєнна політика Естонії. Естонська армія також є однією з найменших серед пострадянських республік - 5,5 тис. військовослужбовців (4,13 на 1000 чол. населення). Разом з тим, виходячи з геополітичних міркувань та аргументів ментально-психологічної близькості населення Естонії до скандинавських держав, не існує ніяких підстав вважати цю країну таким собі «воєнним карликом».

Естонія також є членом НАТО з 2004 р. Принципові підходи Естонії з питань забезпечення безпеки в євроатлантичному стратегічному регіоні в цілому співпадають з латвійськими та литовськими. Воєнно-політичне керівництво країни вважає, що членство в Альянсі дозволяє забезпечувати оборону, а також відкриває перспективи широкого міжнародного співробітництва у сфері безпеки. Членство в НАТО - довготривалий стратегічний пріоритет політики безпеки й оборонної політики Естонії, на чому в Таллінні невпинно наголошують. Свідченням серйозного ставлення естонської влади до оборонних проблем є цілеспрямований розвиток мобільного компонента естонських збройних сил, їх активна участь у миротворчих операціях (в Афганістані, Косовому, Іраку).

Естонські підрозділи входять до складу Сил швидкого реагування НАТО. У Таллінні розміщено Центр компетенції кіберзахисту Альянсу. Естонію не задовольняє патрулювання літаків Альянсу над балтійськими країнами та посилення угруповання ВМС НАТО в акваторії Балтійського моря. Не бажаючи повторення «кримського сценарію» на російськомовному сході Естонії, Таллінн наполегливо ставить питання про технічне оновлення армійських підрозділів та передислокацію додаткових сил НАТО на свою територію [123].

Як видно, кожна з пострадянських держав демонструє власний різновид воєнної політики, так чи інакше враховуючи при цьому російський фактор. Деякі з них демонструють відкриту прихильність до Росії, вважаючи наявність російських гарнізонів на своїй території відносною гарантією воєнно-політичної стабільності. Деякі балансують між різними центрами сили, протиставляючи «русскому миру» його євроатлантичний антипод. Деякі мирно позбавились російського впливу, інтегрувавшись в західні безпекові (оборонні) інститути. Декому ж довелось у збройний спосіб відстоювати свої національні інтереси, серед яких явно домінує небажання інтегруватись в наддержавну організацію, ініційовану РФ. До пострадянських держав, чия співпраця з Росією виявилась обірваною у збройний спосіб, належить і Україна.

3.3 Еволюція воєнно-політичного самовизначення України

Україна була й залишається однією з найбільш мілітаризованих держав Європейського континенту, переважаючи за кількісними показниками навіть впливові країни НАТО [201]. Відповідно до Закону України «Про чисельність Збройних Сил України» від 05.03.2015 р., чисельність національного війська затверджена на рівні не більше 250 тис. осіб (у тому числі 204 тис. військовослужбовців) [223]. При цьому передбачається, що «в особливий період чисельність Збройних Сил України збільшується на кількість особового складу, призваного на військову службу на виконання указів Президента України про мобілізацію, затверджених законами України» [149, с. 136]. Це суттєво перевищує мінімальний показник українського війська, датований 2014 р. (розрахунки здійснювались у 2013 р.) - 157 456 осіб, з них 119 166 військовослужбовців [150].

Розкриття сутнісних характеристик воєнної політики України може ґрунтуватись як на історичному, інституційному (нормативно-правовому), структурно-функціональному, системному, так і діяльнісному підходах. Ставлячи за мету деталізувати воєнно-політичний розвиток України періоду незалежності, дисертант вважає за необхідне використати насамперед доктринальний аналіз, оскільки, маючи комбіновані гносеологічні можливості, він дозволяє врахувати широкий спектр воєнно-політичних приготувань України, продемонстрованих за роки незалежності.

Вітчизняна наука, не демонструючи теоретичної оригінальності, воєнною доктриною пропонує вважати прийняту в державі систему поглядів на «сутність, мету, характер можливої війни, на підготовку до неї країни і збройних сил та на способи її ведення» [90, с. 232]. Даний документ в умовах демократичного державотворення ґрунтується на результатах аналізу воєнно-політичної обстановки, прогнозування її розвитку, принципах оборонної достатності та, як правило, відмови від політики позаблоковості. Положення воєнної доктрини періодично уточняються й доповнюються в установленому порядку з урахуванням воєнно-політичних змін у регіоні та світі, характеру загрози застосування військової сили, умов соціально-економічного розвитку держави.

Конкретніше Воєнна доктрина України є системою керівних поглядів на «причини виникнення, сутність і характер сучасних воєнних конфліктів, принципи і шляхи запобігання їм, підготовку держави до можливого воєнного конфлікту, а також на застосування військової сили для захисту державного суверенітету, територіальної цілісності, інших життєво важливих національних інтересів» [90, с. 232].

Перша редакція Воєнної доктрини України була прийнята 19.10.1993 р., друга - 15.06.2004 р., третя - 08.06.2012 р., четверта - 24.09.2015 р. У деяких інформаційних джерелах вказується на існування трьох Воєнних доктрин, оскільки документ 2012 р. вважається зміненим варіантом доктрини 2004 р. без принципових нововведень, отже, таким, що не заслуговує на окремий аналіз у якості самостійного нормативно-правового регулятора. Дисертант дотримується точки зору про існування чотирьох документів, що буде аргументовано далі.

Цікаво (і показово), що в усіх чотирьох документах наводилось різне визначення сутності воєнної доктрини. З одного боку, це можна розуміти як гнучкість, незаангажованість воєнно-політичного мислення осіб, що її створювали та підписували. З іншого, враховуючи специфіку свідомості верств населення, на які доктрина орієнтована, доцільно ставити питання про однозначність її принципових тез, що не допускають імовірності подвійного тлумачення питань війни і миру.

Слід наголосити, що кожен з воєнно-доктринальних документів, логічно виростаючи з попереднього (крім першого), символізував певний етап розвитку національної оборонної сфери, оновлював певні теоретичні положення та містив воєнно-політичні констатації, що справляли враження послідовного якісного удосконалення воєнної сфери України. Разом з тим стверджувати про цільність процесу воєнно-політичного самовизначення України не варто. Радше йдеться про дискретність політичних рішень у воєнній сфері, які прямо чи опосередковано відбивали ставлення чергового глави держави до проблематики безпеки і оборони.

Так, Воєнна доктрина 1993 р. визначення воєнної політики України не містила, проте вказувала, що її головною метою є «гарантування національної безпеки України від зовнішньої воєнної загрози, відвернення війни, підтримання міжнародного миру і безпеки». Важливим слід вважати те, що стартовий документ воєнно-політичного змісту молодої незалежної держави своєю основою мав воєнний аспект національної безпеки, а не технологічні моменти підготовки збройних сил держави до ведення бойових дій. Даний підхід відповідав воєнно-доктринальній практиці розвинених держав та позначав питання безпеки як ключові у загальній панорамі розвитку національної оборонної сфери.

В ідеалістичних постулатах першої Воєнної доктрини відбивався «політичний почерк» першого Президента незалежної України Л. Кравчука, мінімально обізнаного з воєнно-політичною проблематикою. М. Михальченко зазначає, що «Л. Кравчук не зміг побудувати правову демократичну державу, хоча і висував це за мету своєї політики. Причин було багато - відсутність конструктивної більшості навіть в управлінському апараті, комуністи ще мали великий вплив у суспільстві, не було сильних політичних партій, орієнтованих на політичну модернізацію країни, економічні еліти не були зацікавлені у створенні ефективної демократичної правової держави. Їм була вигідна слабка держава, яка не контролює шляхи збагачення, розкрадання підприємств» [104, с. 9]. Можна саркастично додати, що у «слабкої держави» не може бути досконалої (продуманої, збалансованої, адекватної вимогам часу) воєнної доктрини. Може бути її симулякр - семантична подоба, проте не повноцінний регулятор важливого напрямку державотворення. Приблизно так і вийшло: переважна більшість воєнно-політичних гасел 1993 р. виявилась нереалізованою, що, втім, без зацікавлення було сприйнято широкими верствами населення.

Разом з тим, документ містив і воєнно-політичні конструктиви, про які радянська Україна не могла навіть мріяти та про які необхідно нагадати. На наш погляд, значення першої Воєнної доктрини незалежної України полягало в її «доречній декларативності», що об'єктивно пояснювалась початковим етапом державотворення. В документі Україна вперше формулювала власний воєнно-політичний курс, який мав спочатку наблизити, а потім й інтегрувати її до спільноти демократичних країн. Зокрема, постулювалося, що Україна [135]: не висуває територіальних претензій до інших держав і не визнає жодних територіальних претензій до себе; суворо дотримується принципу недоторканності існуючих державних кордонів; поважає державний суверенітет та політичну незалежність інших держав і визнає за ними право на вирішення всіх питань своєї національної безпеки відповідно до своїх інтересів без нанесення шкоди безпеці інших держав; сприяє паритетному і збалансованому скороченню всіх видів збройних сил і озброєнь у регіоні та світі, виходячи з умов забезпечення оборонної достатності кожної держави; обстоює вирішення всіх міждержавних суперечностей тільки політичними та іншими прийнятними згідно з нормами міжнародного права засобами і шляхом прийняття всіма державами зобов'язань про взаємний ненапад; будує свої відносини з іншими державами незалежно від їх суспільно-політичного ладу та воєнно-політичної орієнтації на взаємному врахуванні всіх питань національної безпеки сторін; забороняє застосовувати власні Збройні Сили для розв'язання політичних завдань на своїй території; виступає проти розміщення іноземних військ на своїй території та на територіях інших держав без їх на те згоди; виключає своє одностороннє повне роззброєння.

Іншими важливими моментами доктрини стало проголошення Україною свого позаблокового статусу та наміру стати без'ядерною державою.

На суперечливе питання щодо визначення можливого противника доктрина відповіла у наступний спосіб: «Своїм потенційним противником Україна вважатиме державу, послідовна політика якої становить воєнну небезпеку для України, веде до втручання у внутрішні справи України, зазіхання на її територіальну цілісність та національні інтереси». Як видно, відповідь одночасно і задовольняла нормам демократичного добросусідства, й уникала конкретики, на якій традиційно будувалось лінійне воєнно-політичне мислення ХХ ст.

Головна мета України у можливій війні визначалась як відбиття збройної агресії, захист державного суверенітету, політичної незалежності, територіальної цілісності та якнайшвидше припинення воєнних дій політичними і дипломатичними засобами.

Враховуючи момент появи Воєнної доктрини - на третьому році незалежності - слід віднести даний документ до джерел ідеального права, які позначали умовну «точку відліку» воєнно-політичного курсу пострадянської України, проте не давали однозначних відповідей на нагальні питання військового будівництва. Додамо, що подібний стан справ був властивий всім пострадянським країнам, де тривав процес усвідомлення витоків та природи силових взаємин у новому міжнародному середовищі, визначення власного місця в ньому.

Друга Воєнна доктрина від 15.06.2004 р. містила визначення воєнної політики України, чого не було раніше, а також кілька інноваційних моментів розвитку оборонної сфери України на початку нового століття [136]. Зокрема, до воєнної політики пропонувалось віднести «діяльність суб'єктів забезпечення національної безпеки держави щодо запобігання воєнним конфліктам, організації та здійснення військового будівництва і підготовки Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, Державної спеціальної служби транспорту України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України до збройного захисту національних інтересів». Додавалось, що воєнна політика є складовою державної політики, головною метою якої є підтримання міжнародної безпеки, запобігання воєнним конфліктам, забезпечення обороноздатності держави.

Основними цілями воєнної політики України щодо запобігання виникненню воєнних конфліктів проголошувались: зниження рівня напруженості воєнно-політичної обстановки і врегулювання суперечностей між сторонами воєнно-політичних відносин; усунення суперечностей шляхом досягнення комплексної збалансованості інтересів сторін воєнно-політичних відносин; сприяння паритетному та збалансованому скороченню збройних сил і озброєнь у регіоні та світі; удосконалення міжнародно-правових механізмів, спрямованих на недопущення застосування воєнної сили для вирішення проблемних питань воєнно-політичних відносин.

Принципи щодо запобігання виникненню воєнних конфліктів звучали так: забезпечення обґрунтованості, послідовності і системності воєнної політики; дотримання без'ядерного статусу (у 2012 р. додалось «і політики позаблоковості»); координація та узгодженість дій на міждержавному рівні.

Документ можна препарувати у кількох ракурсах - власне воєнно-політичному, воєнно-економічному, геополітичному тощо. На наш погляд, більш плідно зосередитись на його принципових вадах, які через деякий час стали однією з причин стрімкого втягування України у збройне протистояння з Російською Федерацією.

Так, Л. Поляков (у 2005-2008 рр. перший заступник Міністра оборони України) вказує, що і в доктрині, і в інших концептуальних документах воєнно-політична обстановка довкола України «характеризується відсутністю чіткості та однозначності, притаманним періоду міжблокового протистояння холодної війни, а також нестабільністю. Жодної конкретики щодо того, з ким у майбутньому Україна може воювати … офіційні документи не містять». Такий стан справ запропоновано назвати «конструктивною невизначеністю» [127, с. 336]. Подібна невизначеність не є фатальною: відносини між демократичними державами не повинні базуватися на надмірній кількості правових регламентацій. Справа в іншому: згідно з канонами військового управління, неясність обстановки (та сама «конструктивна невизначеність») не звільняє командира від прийняття доцільного рішення. Тобто, «неоднозначність воєнно-політичної обстановки, в якій перебуває Україна, не звільняє керівництво країни від необхідності прийняття рішень щодо організації захисту / оборони країни на випадок можливого майбутнього воєнного конфлікту за участі України, а також щодо варіантів застосування Збройних Сил як на власній території, так і за її межами» [127, с. 336-337].

Л. Поляковим було сформульовано висновки щодо специфіки воєнної політики України станом на 2005 р., які руйнували міф про відповідність тогочасної Воєнної доктрини вимогам часу та її здатність надійно убезпечити державотворчий процес збройними засобами [127, с. 342]. Зокрема:

- воєнно-політична обстановка у світі та в регіоні навколо України характеризується наявністю передумов, що можуть провокувати появу загроз воєнного характеру і навіть воєнні конфлікти. Водночас, адекватного конкретного визначення параметрів вірогідних воєнних загроз або ймовірних сценаріїв їх дій проти інтересів України в основних концептуальних документах немає;

- Україні зараз ніхто безпосередньо не загрожує застосуванням воєнної сили, але нинішній стан Збройних Сил викликає тривогу щодо спроможності забезпечити суверенітет власними силами;

- ефективних гарантій і взаємних зобов'язань щодо захисту від воєнних загроз між Україною та партнерами по військовому співробітництву не існує. Відсутність надійних союзницьких відносин України є свідченням неефективності її воєнної політики;

- Україна не має надійних військових союзників, хоча й декларувала стратегічне партнерство у сфері безпеки з багатьма країнами, в т. ч. із США та Російською Федерацією, а також оформила відносини особливого партнерства з блоком НАТО та проголосила намір інтегруватися до цієї організації;

- відсутність чіткого визначення основних можливих варіантів (сценаріїв) дії воєнних загроз національній безпеці України, як і відсутність достатньої ясності щодо вірогідних союзників України, негативно впливає на ефективність оборонного планування - на якість розробки доцільних параметрів майбутніх реформованих Збройних Сил та повноту забезпечення їх необхідними ресурсами;

- з огляду на наявність якісних теоретичних напрацювань українських військових експертів з питань воєнної політики, відсутність у концептуальних документах мінімально необхідного рівня визначеності може означати дві небезпечні речі: а) нездатність воєнно-політичного керівництва держави адекватно реагувати на загрози; б) небажання ці загрози бачити та, відповідно, небажання брати на себе відповідальність за захист держави;

- воєнна сфера національної безпеки є сферою дії довгострокових чинників. Наслідки сьогоднішніх помилок або бездіяльності впливатимуть на національні інтереси через багато років. Отже, недостатня ясність у визначенні загроз та в питаннях воєнно-політичної орієнтації України може призвести до остаточного її перетворення з суб'єкта регіональної безпеки на пасивного об'єкта, який не володіє воєнним потенціалом, достатнім для проведення незалежної політики.

Дисертант вважає за необхідне додати, що друга Воєнна доктрина України була нормативно-правовим документом, підписаним другим Президентом України Л. Кучмою, причому на завершальному етапі його перебування на посаді глави держави. Сучасні оцінки політичного правління даного політика є здебільшого критичними. Одна з них, що може претендувати на узагальнення позицій більшості дослідників, має наступний вигляд: «Л. Кучма … перетворив державу в інститут володарювання невеликої купки олігархів і чиновників, у власність цієї верстви. Ситуація політичного хаосу і правового свавілля була зроблена штучно, щоб захоплювати суспільну власність. Ця група «нової еліти» і сам президент були поставлені і над державою, і над суспільством, і над законом» [104, с. 9]. Разом з тим, політична обачність Л. Кучми, який набагато краще від попередника розумів оборонні проблеми країни, не дозволила йому повністю проігнорувати воєнно-політичні проблеми, в які виявилась залученою України.

У контексті даної роботи необхідно наголосити, що внесок третього Президента України В. Ющенка у воєнно-політичний розвиток держави є вкрай незначним. Зокрема, за його правління оновлення воєнно-доктринальних основ національного оборонного будівництва взагалі не відбулося. Пояснення факту самоусунення В. Ющенка від оборонної проблематики, зокрема, звучать так: на роль лідера країни буреломні події Помаранчевої революції 2004-2005 рр. «винесли фотогенічного, зі слабкою політичною освітою і волею, патріотично налаштованого, але самозакоханого В. Ющенка, який став іграшкою найближчого оточення». Він «…невдало формував владу, керував країною і усе зробив, щоб влада впала в руки донецького напівкримінального клану. А головне - він не реформував політичну систему і вона продовжувала трансформацію до авторитарної кланово-олігархічної держави [104, с. 9].

Досвід В. Ющенка з військових питань обмежувався роками особистої строкової служби. В умовах, коли РФ перебувала на етапі динамічних воєнно-політичних змін, які мали неприховану антиукраїнську спрямованість, увага глави держави до оборонних проблем мала б бути набагато вищою. Замість цього «фактично з початку 2009 р. сформувалася ситуація колективної безвідповідальності за стан держави. Такий розрив між вираженими інтересами громадян і діями державних інституцій дозволяє ставити питання про початок згортання демократичних процесів» [19, с. 19]. Парадоксально причиною подібного згортання можна вважати особисто патріотичного та демократичного третього Президента України.

Часткове оновлення (прийняття нової редакції) Воєнної доктрини у 2012 р. [148], пов'язане з прийняттям Закону України від 01.07.2010 р. «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (зокрема, проголошенням політики позаблоковості), призвело до наростання критики на її адресу. Наприклад, вказувалося, що ключовим недоліком доктрини є те, що вона не дає належного механізму реагування на виклики, а лише констатує загрози. Як і попередня, не називає конкретні країни, які є потенційними супротивниками, а лише вказує на критерії їх ідентифікації. При цьому опоненти влади однозначно вказали на наступний недолік документу: на місце джерела воєнно-політичних ризиків або викликів, що «підвищують рівень загрози застосування воєнної сили проти України», практично «ідеально» вписується Російська Федерація [112]. Отже, поборники нової доктрини, серед яких значна частина симпатизувала РФ, були поставлені в неоднозначну ситуацію військово-політичного зближення з Москвою та конструювання гіпотетичного ворога, надто схожого на північно-східного сусіда України. Ліквідувати цю ситуацію подвійних воєнно-політичних стандартів Воєнна доктрина 2012 р. виявилась неспроможною [212].

Нерішучість воєнно-політичного мислення України проглядає крізь умовний алгоритм «стримування потенційного агресора», вперше піднятого до рівня доктринальних приписів. Отже, в разі виникнення передумов застосування військової сили Україна в залежності від обставин може: активізувати дії в міжнародному інформаційному просторі; звернутися до Ради Безпеки ООН, інших міжнародних та регіональних організацій, впливових держав, держав-гарантів безпеки України відповідно до Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї по здійсненню заходів щодо недопущення застосування військової сили проти України; ввести правовий режим воєнного (надзвичайного) стану; демонструвати власну обороноздатність, готовність і рішучість до відбиття агресії, здатність заподіяти потенційному агресору несумісних втрат.

Черговість наведених у доктрині заходів зі «стримування потенційного агресора» має вигляд «з ніг на голову», а ключові слова - розгром противника, звільнення (деокупація) захопленої території - відсутні взагалі. Через 2 роки на прикладі російського військового вторгнення у Крим, Донецьку й Луганську області Україна переконається в абсолютній неефективності наведених вище доктринальних положень.

Слід вказати й на те, що для виконання малозрозумілих приписів Воєнної доктрини «позаблокової» України на посаду Міністра оборони у 2012 р. було призначено Д. Саламатіна, діяльність якого безпосередньо була спрямована на подальше послаблення воєнного потенціалу України напередодні «кримської весни» 2014 р. та широкого наступу «русского мира» в південно-східних областях України. Якщо на момент призначення цього діяча на посаду глави оборонного відомства вітчизняне військо нараховувало 139 тис. осіб, то, як вважав Д. Саламатін, до 2017 р. воно мало бути скорочено удвічі. Проект реформування господарської діяльності військових частин, підписаний міністром оборони, передбачав 78 видів небойового застосування частин і підрозділів, конституційне призначення яких щодо забезпечення національної обороноздатності перетворювалось в ідеальне побажання [212].

За відсутності у доктрині визначення потенційного противника армія не готувалась до війни, її фінансування здійснювалось за залишковим принципом, проте й залишок з року в рік скорочувався. За своїм потенціалом зразка 2012 р. Збройні Сили були здатні «дати відсіч агресору на окремих напрямках у рамках військового конфлікту». Про готовність України до регіональної війни (не кажучи про світову) та формат участі в них Воєнна доктрина не містила навіть гіпотетичних начерків.

Руйнівну роль четвертого Президента України В. Януковича у зниженні (знищенні) оборонного потенціалу України слід розкрити більш детально. Насамперед, необхідно вказати на перенесення кримінально-економічних відносин, які були основою збагачення «донецького клану» з моменту його приходу до політичної влади спочатку на регіональному, потім на державному рівні, в оборонну сферу України. За даними парламентського комітету з питань національної безпеки і оборони, за 2010 - початок 2014 рр. тільки танків було розпродано 477 одиниць, ще 5 - «подаровані», тобто «передані на безплатній основі» невідомо кому. Про масштаб зловживань красномовно свідчить той факт, що в бойовому складі Бундесверу на кінець 2015 р. нараховувалось 255 танків, в арміях Франції та Великобританії - навіть менше.

Крім танків, було продано: 330 одиниць іншої бронетехніки (БТР, БМП), 4 «подаровано»; зі складу Повітряних сил - 94 літаки і безпілотні літальні апарати, 145 вертольотів; 740 тис. одиниць стрілецької зброї (1,3 тис. одиниць «подаровано»); 6 тис. одиниць ракетно-артилерійських озброєнь (12 одиниць «подаровано»); 3016 одиниць автомобільної техніки (5 «подаровано») [186].

Разом з тим, коріння ганебного самознищення основ національної оборони слід шукати за межами періоду перебування при владі В. Януковича. Так, починаючи з 1991 р., оборонний потенціал України зменшувався під тиском не лише об'єктивних причин (старіння техніки, використання військового майна, скорочення воєнних витрат), а й суб'єктивних чинників, побудованих насамперед на корупції. Саме тому у 2014 р. Військова прокуратура розпочала кримінальне провадження проти восьми екс-міністрів оборони, що могли бути причетними до розвалу армії [187].

Головний військовий прокурор - заступник генерального прокурора України А. Матіос заявив, що за останнє десятиліття, особливо за 2010-2014 рр., в законодавчі акти було внесено близько 600 змін. Ці зміни фактично зруйнували цілісну систему функціонування Збройних Сил України, підірвали обороноздатність країни. А. Матіос: «На момент анексії Криму у нас на папері було шість бригад, з яких, зрештою, вдалося зібрати 400 осіб».

Предметом розслідування та «особами розслідування дії або бездіяльності» стали міністри оборони Олександр Кузьмук (1996-2001, 2004-2005 рр.), Володимир Шкідченко (2001-2003 рр.), Євген Марчук (2003-2004 рр.), Анатолій Гриценко (2005-2007 рр.), Юрій Єхануров (2007-2009 рр.), Михайло Єжель (2010-2012 рр.), Дмитро Соломатін (2012 р.) і Павло Лебедєв (2012-2014 рр.). Двоє останніх (громадяни Росії) зникли після втечі екс-президента В. Януковича. Крім того, перевірку пройдуть начальники Генерального штабу Збройних Сил України Петро Шуляк, Олександр Затинайко, Сергій Кириченко, Іван Свида, Григорій Педченко, Володимир Замана. Військова прокуратура має дати оцінку кожному документу, що має організаційно-розпорядчий характер щодо обороноздатності країни [187].

Те, що сталося з оборонним потенціалом та воєнно-політичним самовизначенням України у 2012-2013 рр. (на «екваторі» першої каденції В. Януковича), інакше ніж воєнно-доктринальною капітуляцією назвати не можна. Найбільша європейська армія початку 90-х років, кількаразово зменшившись та втративши кращі зразки бойової техніки, бойовий вишкіл, дух патріотизму, перестала бути потужним державотворчим інструментом. Збройні Сили України виявились витісненими «на периферію» державотворчого процесу, доцільність якого на суверенних засадах взагалі піддавалась сумніву з боку окремих політичних сил (зокрема, «Партії Регіонів»). Україна була готовою до поглинання сусідньою державою, оскільки на збройний опір з її боку Москва практично не розраховувала.

Дисертант вважає за необхідне узагальнити доробок Президентів України (за винятком П. Порошенка) у сфері безпеки і оборони, застосувавши в якості одиниці аналізу воєнно-політичні рішення, які ними приймалися [47].

Табл. 3.1. Участь Президентів України у прийнятті принципових воєнно-політичних рішень у 1991-2014 рр.

Навіть ця вибірка, що не претендує на повну репрезентативність, дає змогу визначити роль кожного з Президентів України у становленні й розвитку сфери безпеки і оборони України. Дана роль, на погляд дисертанта, є наступною: Президент Кравчук Л. М. (13 документів) - засаднича, Президент Кучма Л. Д. (26 документів) - розвиваюча, Президент Ющенко В. А. (6 документів) - стагнаційна, Президент Янукович В. Ф. (4 документи) - руйнівна.

Відзначаючи помітний внесок Президента Л. Кучми в розвиток воєнно-політичних засад державотворення, дисертант вважає за необхідне вказати на негативне явище «гібридизації» безпекової і оборонної сфер України, що проявилося саме в роки його правління та призвело до загальнодержавних негативів. Так, Закон України від 19.06.2003 р. «Про основи національної безпеки України» у ст. 10 до основних функцій суб'єктів забезпечення національної безпеки відніс «вироблення і періодичне уточнення Стратегії національної безпеки України і Воєнної доктрини України». Відбулося невдале калькування досвіду США: у цій державі одночасно приймаються три важливі з точки зору безпеки і оборони документи: Стратегія національної безпеки, Стратегія національної оборони, Національна воєнна стратегія. Прийняття Стратегії національної безпеки в Україні хоча із запізненням, але укорінилося. Це послідовно зробили Президенти В. Ющенко, В. Янукович, П. Порошенко. Проте замість Стратегії національної оборони (західний підхід) маємо Воєнну доктрину (радянсько-російський спадок). Як наслідок, цільної позиції, що ґрунтується на геостратегічному виборі держави й суспільства - інтеграції до євроатлантичної безпекової зони - Україна все ще не має. Йдеться не лише «гібридизація» нового й старого. Йдеться про роздвоєність воєнно-політичного мислення державотворчої еліти, яка не володіє модерновими навичками артикуляції суспільних прагнень [48, с. 12]. Разом з тим, подібна критика не затінює головного: другий Президент незалежної України став реальним ініціатором законодавчого (нормативно-правового) заповнення «білих плям» що стосувалися безпекових й оборонних питань, іноді компенсуючи недоліки якості кількісними показниками.