Воєнна політика пострадянських держав: порівняльний аналіз

Заснування в Сполучених Штатах інституту президента пояснюється насамперед прагненням молодої американської нації встановити сильну й ефективну, проте одночасно демократичну владу та цілісну державу на противагу англійській монархії. Важливим є те, що цей інноваційний інститут було введено в конституційну систему США не випадково, а як суттєву складову єдиної концепції державної влади, принципово нової за змістом і формою та радикально відмінної від європейських аналогів. В її основу було покладено загальноприйняті сьогодні принципи та ідеї республіканської форми правління, поділу влади, свободи і політичної рівності, природних прав людини, відповідального правління тощо [111, с. 225].

Республіканська форма правління, очолювана президентом, стала зразком для багатьох інших країн. Насамперед слід виділити латиноамериканський етап упровадження інституту президента в політичні реалії ХІХ ст., зокрема намагання Бразилії, Венесуели, Гаїті, Гватемали, Гондурасу, Домініканської Республіки, Колумбії, Мексики, Парагваю, Еквадору стати президентськими республіками. Причинами стрімкого копіювання політичної системи США іншими американськими республіками слід вважати територіальну близькість країн західної півкулі, а також вражаючі успіхи Вашингтону в протистоянні з британською метрополією та здобутті незалежності. Вочевидь, вважалося, що повтор досвіду Сполучених Штатів є цілком реальним у державотворчих умовах молодих латиноамериканських республік. Проте політична практика виявилася далекою від ідеалу: пост глави держави в цих країнах частіше заміщався не шляхом виборів, а в результаті державних переворотів. За 150 років незалежного існування латиноамериканських республік у них відбулося 535 державних переворотів [131].

Середина ХІХ ст. (особливо революційні події 1848 р.) стала часовим рубежем, коли республіканське правління з інститутом президентства стало сприйматися Західною Європою як ефективна альтернатива монархічним традиціям [66, с. 66-67]. Серед європейських держав передувала Франція: у цій країні посада президента вперше була запроваджена 1848 р. за часів Другої Республіки. 20.12.1848 р. французьким президентом став Луї Наполеон Бонапарт. Перший президент Швейцарської конфедерації Йонас Фурер теж розпочав свою діяльність у 1848 р.

На початку ХХ ст., особливо після закінчення Першої світової війни, впровадження президентства в європейські політичні системи прискорилось. У 1919 р. в Німеччині було обрано президента Веймарської республіки. Німецький (по суті американський) досвід повторили Австрія, Чехословаччина, Польща, країни Балтії. Питання про запровадження в країні поста президента обговорювалось під час підготовки Конституції СРСР у середині 30-х років минулого століття. Приблизно тоді ж президентські структури виникли в деяких азійських країнах - Сирії та Лівані. Після Другої світової війни посаду президента запровадили Італія, Греція, Португалія, Мальта.

Важливо вказати на наступне: статус інституту президентства в західних політичних системах динамічно змінювався, що не позбавляло його ознак демократизму та сумарної ефективності. Цікавим є той факт, що з кінця ХVІІІ ст. з проміжком у 80-90 років світова політико-правова теорія і практика дарували світові нові моделі республіканської форми правління: 1787 р. - президентську республіку (США), 1875 р. - парламентську республіку (Франція), 1958 р. - напівпрезидентську республіку (Франція) [180]. Різниця між цими республіканськими різновидами є досить відчутною: у президентській республіці президенту ввіряється вся повнота виконавчої влади, а також представницькі повноваження; у парламентській республіці - представницькі та номінаційні повноваження; у напівпрезидентській республіці президент отримує найбільш широкі повноваження, що стосуються практично всіх гілок влади та суспільних сфер, але при цьому він функціонально тяжіє до виконавчої влади.

Своєрідним варіантом оновлення політичних систем повоєнного періоду стало запровадження інституту «соціалістичних президентів», який в різні роки існував у Соціалістичній Республіці В'єтнам, Угорській Народній Республіці, Німецькій Демократичній Республіці, Польській Народній Республіці, Чехословацькій Соціалістичній Республіці, Китайській Народній Республіці, Корейській Народно-Демократичній Республіці, Соціалістичній Федеративній Республіці Югославії, Соціалістичній Республіці Румунії. В останній період існування Союзної держави (з березня 1990 р. до грудня 1991 р.) спеціально для М. Горбачова була створена посада Президента СРСР, який обійняв її 15.05.1990 р. [172, с.151-160].

З руйнуванням світової системи соціалізму президентський досвід соціалістичного будівництва відійшов в історичне небуття, тоді як буржуазно-демократичний різновид втілення інституту президента набув нових ознак політичної стійкості та суспільної привабливості. Остання теза стосується країн, які на початку 90-х років виникли на уламках колишнього Союзу РСР, колишньої Югославії тощо. Їхні політичні еліти визнали за необхідне терміново запровадити інститут президента, дещо ідеалістично вважаючи його такою собі політичною гарантією забезпечення незворотності та успішності постсоціалістичних реформ.

В цьому контексті слід розрізняти принаймні три моделі становлення президентської влади: а) органічну модель, за якої президентство (по аналогії зі Сполученими Штатами) є природним елементом суспільної самоорганізації населення певної країни, не суперечить демократичним традиціям та вписується в культуру об'єктивно назрілого оновлення центрів соціально-політичного правління; б) ініціативну модель, яка означає самопроголошення правлячого лідера в якості президента без необхідних електоральних процедур та демократичного змагання політичних сил; в) імітаційну модель, яка прикриває олігархічний, монократичний та ін. режими запозиченим ззовні президентським обрамленням. В останньому випадку в країні можуть відбуватися політичні вибори, проте їх кінцевий результат в умовах непрозорості та інформаційних зловживань відомий ще до повного підрахунку голосів.

У випадку цілеспрямованого недотримання президентською владою норм демократії її доцільно додатково диференціювати на президентсько-монократичну, президентсько-партократичну та президентсько-мілітарну. Президентсько-монократична республіка є формою президентського абсолютизму, за якого президент очолює єдину легальну партію, є головним ідеологом країни, творцем офіційно проголошеної обов'язкової ідеології (Гана при Кваме Нкруме, Гвінея при Секу Туре, Заїр при Мобу-ту та ін.). У деяких країнах проголошуються довічні президенти (Заїр, Туніс, Уганда, Екваторіальна Гвінея). Президентсько-мілітарна республіка постає в результаті військових переворотів та являє собою військове правління, яке періодично виникає у незрілих політичних системах так званого «третього світу». У президентсько-партократичних республіках президент обирається вищим органом єдиної у країні владної партії (Ангола, Бенін, Конго, Мозамбік) [132].

Останнім часом у науковій літературі здійснено спробу об'єднати форми президентського правління з надмірними повноваженнями у так звану «суперпрезидентську республіку» (англ. Superpresidency або Superpresidentialism). Цим терміном позначається особливий різновид республіканської форми правління, особливістю якого є юридичне й фактичне зосередження усіх важелів державної влади в руках президента, який у такому випадку виступає не тільки главою держави, але й керівником уряду та лідером правлячої партії. Небезпідставно вважається, що така республіка є різновидом авторитаризму з окремими тоталітарними фрагментами.

У більшості випадків конституції «суперпрезидентських республік» закріплюють за главою держави необмежені права розпуску парламенту, введення надзвичайного (воєнного) стану, видання указів та декретів, що мають право законів, одноосібного призначення (зміщення) керівників місцевих адміністрацій, суддів та ін. У «суперпрезидентських» політичних системах практично відсутні конституційні механізми усунення президента від займаної посади. Не існує властивої класичним президентським республікам системи «стримувань і противаг» в особі «сильного» глави держави, дієздатного парламенту та незалежного суду. В сучасних умовах «суперпрезидентські республіки» існують в Індонезії, Сирії, деяких країнах Латинської Америки, а також пострадянських державах - Білорусі, Казахстані, Росії, Узбекистані, Туркменістані [174, с. 375].

І. Процюк додає, що «суперпрезидентська» форма державного правління має на увазі не тільки значні повноваження президента, що закріплюються конституційними текстами, а й реальне здійснення їх на практиці. Низка латиноамериканських конституцій взагалі уповноважує президента «уособлювати націю» або ж проголошує його «верховним главою нації». Такий конституційний статус президента додатково підкреслює його безумовне верховенство в системі найвищих органів державної влади й управління [152, с. 11]. Цьому ж автору належить наступне узагальнення: суперпрезидентська форма державного правління в сучасних умовах - це фактично незалежна, неконтрольована на практиці законодавчою або судовою гілками влади система правління, основною межею якої є гіпертрофовані президентські повноваження [152, с. 13].

Досвід пострадянських країн, що стосується надмірного посилення інституту президентства, є важливим для України, оскільки вона має з більшістю з них міцні політичні та економічні зв'язки, розвиток яких у більшості випадків не залежить від політичної волі Москви. З цього проводу варто вказати на наступні «суперпрезидентські» трансформації.

Росія. За Конституцією РФ є «демократичною федеративною правовою державою з республіканською формою правління». Реально влада в Росії належить Володимиру Путіну, що обіймав посаду президента в 2000-2008 роках, а також обіймає зараз (з 2012 р.). Конституційні зміни 2008 р. ще більш посилили повноваження глави російської держави. Після перемоги В. Путіна на виборах 2000, 2004, 2012 років та цілеспрямованої ідеологічної обробки населення з питань останніх «зовнішньополітичних» та «воєнних» успіхів РФ, він робитиме усе можливе, щоб гарантувати собі перемогу на наступних виборах, які, відповідно до російської конституції, мають відбутися у 2018 р.

Ймовірність становлення «суперпрезидентської» Росії проглядалась практично з самого початку посткомуністичної трансформації цієї держави, оскільки її державні традиції були й залишаються далекими від демократичних канонів обмеження владних повноважень. Свого часу П. Волобуєв небезпідставно застерігав: «По формі нам дарована президентська республіка. Фактично ми отримали напівмонархію, а точніше - імперське президентство. Відкинутий геть фундаментальний принцип розподілу влади. Президент зосередив у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої та, по суті, судової влади, володіючи одноосібно монополією на визначення головних напрямків внутрішньої і зовнішньої політики» [30, с. 38].

П. Мироненко називає конкретний термін запровадження в РФ «суперпрезидентської» республіки - грудень 1993 р., коли була запроваджена нова російська конституція, що поставила крапку в існуванні змішаної парламентсько-президентської форми державного правління [102, с. 105]. Після того концентрація влади в руках формально обраного глави держави лише наростала.

Ф. Рудич додає, що Президент РФ, яким він є зараз, вивищується практично над усіма гілками влади, нейтралізуючи небажані для себе тенденції в інших владних інстанціях. Обсяг повноважень глави держави є таким, що він виступає не просто провідною ланкою політичної системи, а немовби стоїть над нею, його залежність від інших ланок зведена до мінімуму [162, с. 73]. Задля маскування подібних політичних зловживань в РФ широко використовується ідеологема «суверенної (раніше - «керованої») демократії».

Білорусь. За юридичними ознаками прийнята у Білорусі форма державного правління - президентська республіка. Як наслідок, уся повнота політичної влади в країні належить Олександру Лукашенку, що перемагав на президентських виборах 1994, 2001, 2006, 2010 та 2015 років.

Конституційний процес в Білорусі за роки перебування на посаді першого й поки що єдиного Президента РБ відбувається з постійним порушенням демократичних принципів. Створено необхідні передумови для концентрації всієї влади в руках глави держави та перетворення парламенту, судових та місцевих органів влади в суто декларативні інституції без реальної влади. Президент обрав шлях фактичної ліквідації політичної системи країни, звівши її тільки до двох суб'єктів: вождь і народ [162, с. 82-83].

Казахстан. Відповідно до Конституції, Казахстан є президентсько-парламентською республікою з широкими владними повноваженнями президента. Цю посаду з 1990 року беззмінно обіймає Нурсултан Назарбаєв, що обійшов своїх конкурентів на виборах 1991, 1999, 2005, 2015 років. Позиції Н. Назарбаєва послідовно зміцнювались за результатами референдумів 1995 та 2011 років, темою яких було продовження повноважень президента без проведення виборів. Зараз Н. Назарбаєв офіційно є «Першим Президентом Республіки Казахстан - Лідером Нації (Єл Баси)».

Узбекистан. За формою державного правління Узбекистан є президентською республікою. Посада президента з 1990 року належить Ісламу Карімову, що переміг суперників на президентських виборах 1991, 1995, 2007 та 2015 років. Влада чинного Президента Узбекистану є надзвичайно концентрованою. В умовах нерозвинутої демократичної культури місцевого населення стиль владарювання І. Карімова цілком вписався як в історичні традиції центрально-азійського регіону, так і його пострадянські трактування президентами «першої хвилі» пострадянських перетворень.

Туркменістан став «суперпрезидентською республікою» за часів Сапармурата Ніязова (очолював країну у 1991-2006 роках), чиї владні повноваження аж ніяк не могли бути урівноваженими іншими гілками влади. Зараз цю політичну традицію продовжує Гурбангули Бердимухамедов (переміг на виборах 2007 та 2012 роках). Політичній еліті країни вдалося забезпечити відносно «спокійне» успадкування влади, що є нечастим явищем у нестійких політичних системах, до яких поза сумнівом відносяться пострадянські республіки.

Азербайджан володіє специфічним досвідом упровадження та розвитку інституту президента на пострадянському просторі, якого не мають інші держави. Президентами цієї країни, починаючи з 1991 р., послідовно були Аяз Муталібов, Ягуб Мамедов та Іса Гамбар (виконувачі обов'язків), Абульфаз Ельчибей, Гейдар Алієв (1993-2003 рр.) та Ільхам Алієв (виграв вибори 1993, 1998, 2013 років). В Азербайджані відбулось не лише конституційне закріплення ключової ролі президента в політичній системі республіки, а й династичне успадкування влади на прикладі сім'ї Алієвих. Володіючи досить широкими повноваженнями, президент цієї країни очолює виконавчу владу, «втілює єдність народу Азербайджану», «забезпечує спадкоємність азербайджанської державності» тощо.

Риси «суперпрезидентської республіки» зримо присутні в політичній системі Таджикистану, менш виразно - Киргизстану та Вірменії. В умовах подальшого посилення так званого «російського чинника» у політиці цих союзників Кремля зберігається можливість перенесення в їхні політичні реалії досвіду вказаних вище «суперпрезиденстьких» держав, наслідком чого можуть стати асиметричні відхилення владних комунікацій на користь глави держави, повторення російського, казахського чи узбецького способу «бронювання» влади на доволі значну перспективу.

Жага влади пострадянських президентів може бути пояснена наступним чином. В умовах незрілих політичних систем та примітивної політичної культури населення спрацьовує принцип «переможець отримує все». Президент та його команда («переможці») створюють умови безальтернативного політичного владарювання на максимально можливий термін. При цьому демонополізація влади, конкуренція політичних сил, транспарентність політики та інші демократичні риси владних структур «переможцями» відкидаються в принципі [65, с. 398].

Майбутнє політичних систем, очолюваних главою держави з надмірними владними повноваженнями, є слабко-прогнозованим. Зміна особи президента з високою вірогідністю означатиме системні зміни (насамперед, кадрові, за якими можуть йти конституційні) для решти політичних структур. Останнє міркування певним чином пояснює намагання більшості глав «суперпрезидентських республік» забезпечити або династичне збереження влади, або ж запровадження неконституційного інституту політичного спадкоємця як гаранта особистої недоторканності після залишення президентської посади.

Винятками з пострадянської традиції надмірного зміцнення та особистісного возвеличення президентської влади є країни Балтії, Грузія (вийшла з СНД у 2008 р.), Молдова, а також Україна. В цих республіках (особливо балтійських) процес оптимізації політичної системи на засадах демократичної конкуренції політичних еліт отримав реальний шанс на успішний розвиток. Балтійські республіки вже стали, а Грузія, Молдова та Україна мають можливість стати реально демократичними, хоча таким намірам усіляко перешкоджає РФ [50, с. 135-265]. При цьому інститут президента існує в усіх зазначених країнах, своєрідно впливаючи на політичну владу, проте не спотворюючи її до «суперпрезидентського» вигляду.

Дисертант вважає за необхідне вказати на доволі високу пізнавальну активність наукового загалу сучасної України, що стосується осмислення президентської влади. Серед іншого, це є свідченням органічності президентської посади в макросоціальному контексті (принаймні на сучасному етапі зміцнення української державності, який в конкретно-історичних умовах вбирає в себе керівництво збройним захистом територіальної цілісності та політичної незалежності держави). Свого часу М. Томенко з приводу в цілому позитивного сприйняття українським електоратом президентської посади відмітив, що «принцип обрання президента прямим шляхом та легітимне правове забезпечення його ролі має вважатися висновком української історичної традиції» [184, с. 35]. У міркуваннях М. Томенка йшлося про те, що між інституціями гетьманства та президентства, які в різних варіаціях присутні в суспільній думці, існує досить багато органічних зв'язків, нехтувати якими політична наука не повинна.

Отже, деталізуємо, що інститут президента розглянуто в монографічних та дисертаційних дослідженнях Агафонова С. А. [1], Бєлова Д. М. та Бисаги Ю. М. [11], Бойко О. В. [17], Плахотнюк Н. Г. [120], Протасової В. Є. [151], Рибалки Н. О. [1556, Шатіло В. А. [196] та ін.

Якщо узагальнити ці та інші праці [185, с. 628], то до ключових ознак сучасної президентської республіки в демократичному розумінні її сутності відносяться наступні: як президент, так і парламент обираються народом (за винятком США, де президент обирається колегією виборщиків); президент як правило не має права достроково розпустити парламент (за винятком конституційно визначених випадків), а парламент не має права припиняти повноваження президента (поза процедурою імпічменту) та відправляти уряд у відставку шляхом вираження йому вотуму недовіри; вирішальну роль в управлінні країною належить президенту, який у більшості президентських країн є одночасно главою держави та главою виконавчої влади; як правило, відсутня посада прем'єр-міністра (за винятком кількох країн), обов'язки якого конституційно закріплюються за президентом; президент самостійно формує уряд і відправляє його у відставку, призначає та звільняє міністрів; президент і уряд не несуть відповідальності перед парламентом за свою політику і діяльність (попри це уряд несе відповідальність перед президентом); депутатський мандат є несумісний з посадою члена уряду; парламент не може звільнити міністрів, якщо вони не порушували закон; президент має право вето щодо законів, які приймає парламент (але парламент має право подолати його кваліфікованою більшістю голосів своїх депутатів).

До цього слід додати й інші повноваження глави держави у президентських республіках: він є верховним головнокомандувачем, оголошує надзвичайний стан, володіє правом відкладального вето на закони, головує в уряді тощо [88, с. 635].

Наведені вище узагальнення, що стосуються «безособового президента», абстрактного главу держави, мають бути доповнені політичною конкретикою. Насамперед, необхідно наголосити, що відносини «президент - уряд» в різних політичних системах суттєво відрізняються. Так, у Болівії, Бразилії, Венесуелі, Коста-Риці, Панамі, Сальвадорі, Уругваї, на відміну від американської системи виконавчої влади, міністри конституційно визначаються як носії виконавчої влади. В Еквадорі, Колумбії, Нікарагуа президент визначається як глава уряду. У Південній Кореї, Таджикистані, Туркменістані, Узбекистані президент є керівником колегіального органу у складі міністрів. В Азербайджані, Кореї, Узбекистані запроваджено посаду прем'єр-міністра, в Аргентині - глави уряду, що підпорядковуються президенту.

Не менш складними є взаємини «президент - парламент». До напрацьованих «точок дотику» президентської та парламентської влади в президентських республіках доцільно віднести наступні: при призначенні главою держави вищих посадових осіб виконавчої влади та суддів у деяких випадках потрібна згода парламенту; укладені президентом міжнародні договори потребують парламентської ратифікації; сформована президентом та парламентом судова влада наглядає за конституційністю та законністю актів законодавчої і виконавчої гілок влади та забезпечує додержання встановленого правопорядку.

Характеризуючи особливий статус глави держави у президентських республіках, слід вказати на його значні повноваження у сфері державного, зокрема воєнного управління. Так, президент є верховним головнокомандувачем збройних сил. Він одноособово призначає на вищі командні посади та присвоює вищі військові звання, здійснює керівництво внутрішньою та зовнішньою політикою країни. Акти, які він видає (укази, розпорядження), є обов'язковими для виконання.

Разом з тим, щоб не допустити надмірного перевищення виконавчої влади, очолюваної президентом, над законодавчою владою - у президентських республіках право законодавчої ініціативи формально надається тільки депутатам парламенту, а не главі держави. Так само діє правило про несумісність парламентського мандата з обійманням посади у вищому органі виконавчої влади. Як засвідчує досвід демократичних країн, президентська республіка встановлюється переважно в умовах двопартійної системи - за домінування у політичній системі країни двох основних партій або партійних блоків.

Президентські системи правління після Другої світової війни (особливо в період стрімкого руйнування колоніальних імперій) як правило обирали латиноамериканські та африканські держави з важким тягарем соціально-політичних, економічних, духовно-культурних та ін. проблем, обумовлених колоніальним спадком. Останнім доповненням до цього списку став постсоціалістичний світ, зокрема, колишні радянські республіки, що «поставили» на президентство як ідеально-бажаний спосіб подолання труднощів перехідного періоду та динамічного входження до переліку економічно розвинених та політично зрілих країн.

Слід визнати, що результати умовного «президентського експериментування» на пострадянському просторі є різними та в більшості випадків недостатньо демократичними чи навіть антидемократичними. Винятком стали країни Балтії - Латвія, Литва та Естонія - де відбулося реальне ствердження нових політичних систем відповідно до західних демократичних стандартів з практично повною відмовою від радянських владних традицій. Всі три країни стали парламентськими республіками. Крім них, парламентською республікою стала Молдова.

За сукупністю формальних та неформальних ознак до президентських республік пострадянського простору пропонується віднести Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Казахстан, Киргизстан, Російську Федерацію, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан. До держав зі змішаною формою державного правління необхідно віднести Грузію (президентсько-парламентська республіка) та Україну (парламентсько-президентська республіка). Проте наявність нормативно невизначеного (у певному сенсі метафоричного) статусу «суперпрезидентських республік» руйнує цю класичну для політичної науки класифікацію, зайвий раз підкреслюючи складність та неоднозначність політичних трансформацій на пострадянському просторі (табл. 1).

Таблиця 1.1. Особливості президентської влади в пострадянських країнах

Таблицю побудовано на основі теоретичних узагальнень Ф. Рудича, наведених у монографічному дослідженні «Чи багато влади потрібно владі? Україна в контексті трансформації політичних систем в країнах СНД і Балтії, Центральній і Східній Європі» (2010 р.) [162, с. 289-294]. Цитування статей здійснено відповідно до наступних правових джерел: Конституції Азербайджанської Республіки [71], Конституції Республіки Білорусь [79], Конституції Республіки Вірменія [80], Конституції Грузії [73], Конституції Республіки Казахстан [81], Конституції Киргизії [75], Конституції Молдови [78], Конституції Російської Федерації [83], Конституції України [84], Конституції Таджикистану [85], Конституції Туркменістану [86], Конституції Республіки Узбекистан [82], Конституції Латвійської Республіки [76], Конституції Литовської Республіки [77], Конституції Естонської Республіки [74]. Деякі правки у визначення форми державного правління у пострадянських державах внесені на основі матеріалів «Юридичної енциклопедії», що була видана зусиллями Інституту держави і права НАН України ім. В. М. Корецького у 1998-2004 рр. Зокрема, це стосується Латвійської Республіки [195, с. 454], яка на сторінках даного видання визначена як «парламентарна республіка» (у деяких інших працях - президентська).

Дисертант, обираючи класифікацію влади в пострадянських державах на основі досліджень Ф. Рудича, вважає на необхідне вказати на існування у вітчизняному інформаційному просторі довідкових видань, які дещо по-іншому визначають форму правління в сучасних державах світу. Наприклад, «Країнознавчий словник-довідник» (К.: Знання, 2008) до президентських республік СНД відносить Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Казахстан, Росію, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, до парламентсько-президентських - Киргизстан та Україну, до парламентських - Молдову, Латвію, Литву та Естонію [52]. Різниця між юридично-політологічними та загальними науковими джерелами у подачі сутнісних характеристик держав може виявитися принциповою з точки зору забезпечення істини добутих знань. Відповідно, незайвою виглядає диверсифікація інформаційних ресурсів та додаткова перевірка встановлених фактів з метою мінімізації впливу недостовірних джерел на предмет дослідження в цілому.

Як видно з наведених вище конституційних витягів та авторських узагальнень, домінантною формою організації державної влади в пострадянських державах стала президентська республіка (9 випадків), якій суттєво поступаються парламентська, парламентсько-президентська та президентсько-парламентська республіки (відповідно, 4, 1 та 1 випадки). При цьому наведену статистику аж ніяк не слід розглядати статичною. Цілком можливі зміни як у напрямі ствердження парламентської, так і президентської республік або ж формування змішаних політичних систем (Додаток А).

Чому на пострадянському політичному просторі склалася ситуація ситуативного домінування президенціалізму над альтернативними - парламентським та змішаним - форматами державної влади? І. Ковальчук з цього приводу справедливо зазначає, що «перехідний період у пострадянських країнах відзначився неоднозначністю і непослідовністю політичних процесів, супроводжувався соціально-політичними конфліктами, боротьбою між різними гілками державної влади. Втім інститут президента був введений у всіх республіках» [70, с. 50]. Наслідки даного політико-інституційного нововведення були принципово різними. Ця різниця легко пояснюється завдяки застосуванню класичного політологічного терміну «політичний режим». Як вважає І. Ковальчук, станом на 2013 р. (до української Революції гідності) демократичні режими стали реальністю у державах Балтії. Напівавторитарні режими склалися у Грузії, Азербайджані, Вірменії, Молдові, Україні, авторитарні - в Білорусі, Росії, Казахстані, Таджикистані, Киргизії, неототалітарні - в Туркменістані, Узбекистані [70, с. С. 50-51].

Альтернативно подібну класифікацію можна прокоментувати в наступний спосіб: напівавторитаризм у його пострадянському вигляді зберігає потенціал демократизму, який може відродитися за певних соціально-політичних умов і навіть стати домінантним фактором суспільного розвитку; авторитаризм та неототалітаризм природно тяжіють до президенціалізму («суперпрезиденціалізму»), що ми і спостерігаємо в сучасних умовах.

Ситуацію з «просуванням» («відстоюванням», «нав'язуванням») президентства на пострадянському просторі оригінально пояснює Ф. Казін [63] на початку 90-х років практично в усіх державах СНД (крім Молдови) встановилися президентські режими. У слов'янських країнах Співдружності цей процес супроводжувався серйозними кризами у взаєминах між президентами і парламентами. В Росії це закінчилося розстрілом Верховної Ради, в Білорусі - розпуском парламенту, в Україні - його приниженням. У країнах Центральної Азії та Кавказу президентська форма правління ствердилася більш природнім способом, оскільки опиралася на усталеність вертикального розшарування східних суспільств, його історичну сегрегацію за родовими, майновими, статевими та ін. ознаками, а також прийняття більшістю авторитарного стилю владарювання.

Ф. Казін продовжує, що «до цих пір у всіх пострадянських державах режими залишаються стійко авторитарними та корпоративно-клановими». Це вписується в концепцію Дж. Істера, відповідно до якої пострадянські еліти 3вибрали президентську форму правління як найкращий спосіб збереження «командних висот» за представниками і спадкоємцями старої влади. Іншими словами, президентський режим виявився найбільш зручним для реалізації мети недопущення у владу нових людей, що претендували на частину радянського спадку. І навпаки: для останніх парламентаризм виявився вигідним, оскільки на законних (конституційних) підставах дозволяв вступити в конкурентну боротьбу за владу за демократичними правилами.

Живучість пропрезидентських настроїв, що є живильним середовищем для існування посади глави держави зі значними повноваженнями навіть в умовах парламентських демократій, аргументовано розкриває В. Бурлачук. На його погляд, інститут президента в них «являє собою форму секуляризованої влади короля, повернення принципу суб'єктивності влади. Цей принцип протистоїть «безособовості» демократичної влади, де панує не суб'єктивна воля, а закон» [20, с. 189]. Інститут президентської влади персоніфікує для громадян республіки досить складний апарат влади, він ніби унаочнює його та робить більш керованим. У ньому вбачається захист від бюрократизму та сваволі чиновників. Він виступає фокусом колективних відчуттів громадян стосовно своєї держави і навіть батьківщини. З цим інститутом пов'язана здатність швидкого реагування на надзвичайні ситуації. Інститут президента відповідає певним настроям суспільства, яке більше вірить в ефективність індивідуальної волі окремого політика, ніж у продуктивність парламентських дискусій, які досить часто виявляються тупиковими.

Додамо, що подібні міркування стосуються як СНД, так і республік за межами Співдружності (країн Балтії), де відбувається складний пошук балансів між особистою та безособовою владою за наявності значної кількості прибічників як першої, так і другої.

Президенціалізм займає помітне місце в політичних традиціях України. Так, Д. Бєловим узагальнено, що «ідея президентства в Україні мала декілька етапів свого розвитку. Перший етап - до 1917 р., другий - 1917-1920 рр., третій - радянський період, четвертий - період становлення України як суверенної незалежної держави, п'ятий - сучасний період - коли відбувається поступовий перехід від президентсько-парламентської форми правління до парламентсько-президентської» [12].

Реально ідея президентства була втілена тільки на етапі становлення України як суверенної незалежної держави, при введенні в 1991 р. в Конституцію УРСР інституту Президента: в тогочасний Основний Закон була включена глава 12-1 «Президент України». Таке нововведення було, з одного боку, відображенням історичних традицій державотворення в Україні, з іншого - врахуванням міжнародного досвіду функціонування президента як одноособового глави держави з республіканською формою правління. При цьому в Україні брався за зразок історичний досвід становлення інституту президентства у Франції [12].

Що стосується пропрезидентських настроїв в сучасній Україні, то слід вказати на їхню деяку перевагу над республіканськими цінностями в загальній палітрі суспільно-політичних очікувань населення. Це виглядає дещо дивним за наявності національного законодавчого органу та поступового формування культури парламентаризму, але, за даними 20-річних досліджень Інституту соціології НАН України (йдеться про 1992-2012 рр. - О. С.), «незважаючи на всі соціальні та політичні зміни в країні, поміж наших співгромадян зберігається стабільно високий показник підтримки твердження, що декілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж усі закони та дискусії. Кількість згодних із такою думкою серед опитаних залежно від року коливається від 52,3% до 65,7%» [12, с. 192]. Будучи парламентсько-президентською республікою, Україна зберігає внутрішній потенціал зміни політичної системи на користь концентрованої влади глави держави. Тим більше, що, за особистими враженнями дисертанта, білоруський і навіть російський досвід з цього питання має своїх прихильників у різних регіонах України.

Каталітичні 2013-2016 рр. не змінили хиткого балансу між колегіальною та одноосібною владою у політичному устрої України. Ю. Мацієвський має власне трактування першопричини такого становища, з яким у цілому можна погодитись: «У виборі між президентським та парламентським правлінням питання полягає в тому, хто буде контролювати уряд - парламент чи Президент. В Україні це питання є … предметом політичної боротьби упродовж всього періоду незалежності. Оскільки ні Президентові, ні парламенту не вдалося здобути перевагу, остаточного рішення досі немає. Прихильники президентського правління стверджують, що під час трансформації єдина вертикаль виконавчої влади, підзвітна Президентові, може виявитись більш ефективною, ніж уряд, який перебуває під контролем парламенту. У випадку, коли партійна система не сформована, залежність уряду від парламенту може призвести до постійних змін уряду, як у випадку післявоєнної Італії. Адвокати парламентського правління вказують на небезпеку повернення до авторитаризму в разі концентрації влади в руках Президента» [100, с. 106].

В. Бурлачук з приводу присутності пропрезидентських настроїв у вітчизняній суспільній думці жорстко, але в цілому справедливо узагальнює: «Створені за роки державної незалежності України такі інститути демократичного суспільства, як парламент, загальне виборче право, поділ гілок влади, демократична Конституція, багатопартійна система, численні громадські організації, недержавні засоби масової інформації тощо, не отримують підтримки серед переважної маси населення України. Виникає суперечність між наявними демократичними інститутами і соціально-психологічними чинниками, що змушують відкидати їх, вочевидь, через їхнє формальне єство. Виходить, що демократичні інститути мають суто зовнішній, декоративний характер і не є вкоріненими в соціально-психологічній структурі суспільства» [100, с. 200].

На наш погляд, подібні міркування можуть бути поширені й на інші пострадянські держави. Як наслідок, ні Грузію, ні Молдову, ні Україну, у певному сенсі навіть балтійські республіки неможливо вилучити за межі президентських демократій. Не фіксуючи президентського формату політичної системи у чинному законодавстві, ці держави демонструють розуміння позитивів одноосібного владарювання набагато краще, ніж це відбувається у «досвідчених демократіях» Заходу.

Недаремно деякі дослідники справедливо визнають президентську республіку в умовах нерозвиненої партійної системи та недостатнього рівня політичної культури однією з найневдаліших конструкцій влади - як з огляду на відсутність ефективних інструментів контролю громадянського суспільства за владою, так і з огляду на неспроможність влади бути відповідальною, проводити конструктивну, цілісну й послідовну політику, яка б відображала реальні суспільні інтереси. «Малоконтрольована одноосібна влада глави держави як гарантія демократії - це виключення із правила. А правило полягає у тому, що така влада звичайно авторитарна» [99, с. 2].

Підсумок ХХ ст. з приводу глобального поширення президентського формату політичної влади є наступним: понад 140 країн (із 193, що є членами ООН станом на 2016 р.), незалежно від того, якими вони є (президентськими, парламентськими, напівпрезидентськими республіками), мають в структурі державних органів посаду президента. Якщо відкинути монархії, яких налічується близько сорока, то слід визнати глобальну присутність інституту президентства в наявних політичних системах. Деякі науковці метафорично називають минулі сто років «століттям президентотворення». При цьому президентські повноваження коливаються в широкому діапазоні - від критично важливих для життєдіяльності держави й суспільства до церемоніальних. Термін перебування президента на посаді також є доволі різним - від трьох до семи років. У нових державах, включно з деякими пострадянськими, набула поширення практика «довічного» закріплення цієї посади за однією людиною за допомогою конституційних змін та виборчих зловживань.

У контексті продукування та реалізації воєнної політики президентська республіка являє собою складний симбіоз централізму та амбіційності. Як правило, головним суб'єктом вироблення воєнно-політичних рішень є президент. Воєнна доктрина та інші ключові документи, що стосуються питань національної оборони, підписуються главою держави за мінімальної участі парламентських сил. Позиція громадянського суспільства з питань воєнно-політичної активності держави практично ігнорується. Силові структури держави (включно з армією) отримують припис подвійного застосування - як у традиційному міжнародному контексті, так і всередині держави. Останнє може бути прокоментоване як надання силовим органам додаткових повноважень з метою збереження цільності політичного режиму, недопущення демократичної зміни його фундатора, який одночасно позиціонується у якості глави держави та національного лідера.

Загальносуспільне значення інституту президента в різних країнах є разюче відмінним, відбиваючи не лише об'єктивні закономірності історичного розвитку, а й суб'єктивні риси глави держави, які в окремих ситуаціях можуть набувати хворобливого й навіть девіантного вигляду. Значна частина політичних систем не стільки повторила, скільки «імітувала» американський підхід щодо запровадження та практичного використання посади демократично обраного глави держави. Доволі багато науковців констатують неефективність президентської форми правління у загальній палітрі владно-суспільних взаємин, особливо в країнах з незрілою політичною культурою та браком відповідної електоральної інфраструктури. Статистично доведено, що рівень життєвості парламентських демократій приблизно втричі перевищує аналогічний показник президентських. Ця тенденція підтверджується на основі політичного розвитку 93 держав світу, що отримали незалежність у період 1945-1979 рр. 52 держави, вибравши президентську форму влади, не дійшли до стадії стійкої демократії [114, с. 73-74].

Разом з тим, в особливо відповідальні періоди державотворення нація очікує обрання глави держави, відповідального не лише за стратегічні перспективи, а й тактичні етапи соціально-політичних перетворень. Важко узгоджувані, а від того повільні парламентські рішення досить часто запізнюються порівняно з оперативним одноосібними рішеннями, які пропонує демократично обраний президент. При цьому виникає момент політичного ризику, пов'язаний з особистісними рисами глави держави. Найбільшою небезпекою вбачається ймовірність переростання демократично обмеженого президентства в його «суперпрезидентський» антипод, про який йшлося вище. Проте країнам зрілої демократії вдається успішно нівелювати такі ризики своєчасністю та рішучістю (в окремих випадках) політичних дій, що генеруються іншими гілками влади та дозволяють утримати політичну систему в стані відносної рівноваги.

1.3 Владна специфіка парламентської республіки: парафраз політичної рівноваги

Наукова розробка проблематики парламентаризму (парламентської республіки) у вітчизняному науковому просторі не поступається своєю ґрунтовністю напрацюванням з питань президенціалізму. Парламентаризм був і залишається одним з домінантних напрямків гуманітарних досліджень у нестійких політичних системах, до яких належить Україна. У зв'язку з цим досить згадати праці Гагалюка Б. М. (досліджено роль і місце політичних партій у суспільстві перехідного типу, за умов становлення в Україні парламентаризму та нової системи владних відносин) [34], Ганжурова Ю. С. (досліджено роль та місце парламенту України у політичній комунікації) [35], Зарицької І. В. (досліджено парламентську опозицію як чинник функціонування сучасної демократії) [59], Звірковської В. А. (здійснено політологічний аналіз проблем становлення і розвитку українського парламентаризму) [60], Кісельової Н. В. (досліджено сучасні моделі парламентського бікамералізму) [68], Климкової І. І. (на компаративній основі досліджено культуру парламентської діяльності) [69], Ломжець Ю. В. (висвітлено теоретичні та практичні проблеми процесу формування інституту парламентаризму за умов конкурентного політичного процесу) [95], Новікова М. М. (на компаративних засадах визначено інституціональні виміри двопалатних парламентських систем) [108], Павленка Р. М. (розглянуто інститут парламентської відповідальності уряду як форми політичної та конституційно-правової відповідальності вищого виконавчого органу перед суспільством через посередництво представницького органу) [116], Павлової Л. І. (досліджено специфіку функціонування інституту парламентаризму в сучасній Україні) [118], Погорєлової А. І. (розкрито теоретичні та практичні проблеми розвитку культури парламентаризму в Україні) [121], Скребець О. В. (розглянуто інститут парламентаризму в контексті демократичної трансформації сучасних суспільств) [167] та ін. науковців.

У широкому трактуванні (і це в різних інтерпретаціях відбито у наведених вище працях) парламентаризмом вважається «система організації та функціонування державної влади в демократичному суспільстві, яка характеризується розподілом гілок влади і визначальним місцем парламенту в структурі органів державної влади. Це визначена в Конституції та інших законах і трансформована у практичну площину організація влади у державі і суспільстві, в якій парламент побудований на демократичних засадах, має юридичний статус і реальні повноваження представницького, законодавчого, контрольного і установчого характеру, в бюджетно-фінансовій і зовнішньополітичній сферах, і своєю активною діяльністю виступає гарантом захисту інтересів як більшості, так і меншості громадян країни» [117, с. 458].

А. Романюк конкретизує, що парламентаризм є різновидом форми правління, за якої виконавча влада, яка ототожнюється з урядом (кабінетом), формується парламентом. Відповідно, уряд є відповідальним перед законодавчою владою за свою діяльність [158, с. 539]. Виходячи з цього, головними ознаками парламентаризму є: а) парламент (увесь чи його нижня палата) обирається під час загальних, вільних і конкурентних виборів; б) співвідношення політичних сил у парламенті має вирішальне значення щодо процесу формування уряду (рівною мірою уряд більшості й меншості); в) персонально члени уряду рекрутуються переважно зі складу партії (партій), які утворюють уряд; г) членами уряду виступають депутати, що означає суттєву трансформацію класичного поділу влади на три гілки, а також фактичний контроль однієї політичної сили або декількох над законодавчою і виконавчою владою; д) уряд несе відповідальність перед парламентом, що виявляється в інституті вотуму довіри / недовіри, втрата якої веде до відставки уряду; е) прем'єр-міністр / уряд володіють правом дострокового припинення повноважень парламенту, що веде до проведення позачергових парламентських виборів; є) прем'єр-міністр та кабінет міністрів утворюють колегіальний орган виконавчої влади; ж) глава держави виконує переважно функції презентаційні, церемоніальні та організаційні.

Парламент, як поняття, що є родовим стосовно парламентаризму, являє собою «інститут демократичного врядування, найвищий колегіальний, виборний (повністю або частково), законодавчий, представницький орган державної влади, що працює на постійній основі» [18, с. 399].

Прискіплива наукова (і громадська) увага до парламенту (парламентаризму), з нашої точки зору, може бути пояснена кількома чинниками, що мають як суспільно-конструктивне, так деструктивне наповнення. До конструктивів слід віднести: намаганням різних суспільних верств (включно з частиною політичної еліти) усвідомити позитиви сучасного парламентаризму західного зразка та у певний практичний спосіб імплементувати ці позитиви у практичну політику; модернізувати політичну систему України до вигляду, що унеможливлює її руйнування у форс-мажорних ситуаціях соціального походження (війна, революція, політичне вбивство, державний переворот тощо); осучаснити демократичну суть українства (принаймні її політичну складову) за допомогою послідовного використання явища прозорого парламентаризму (як статичної конструкції) та парламентських змагань (як динамічної складової політичного життя, що має виборчий та власне парламентський етапи); створити додаткові механізми наближення України до ЄС, переважна частина держав якого є парламентськими або змішаними демократіями та ін.

На противагу цьому, деструктивними аспектами парламентаризму в сучасній Україні слід визнати: використання парламенту як конституційного інструменту вирішення насамперед особистих, кланових, корпоративних питань або ж уникнення політичної відповідальності; перманентне підтримання за допомогою парламентського процесу (або його відсутності) стану суспільної напруги з метою максимально довгого перебування «в авангарді» української політики на основі спекулятивного використання особливо актуальних суспільних проблем, «одягнутих» у необхідну парламентську риторику; створення додаткових «ліній напруги» в українському політикумі шляхом інформаційного та психологічного тиску на інститути, органи, посади, створення та кадрове заповнення яких відбувається за участю законодавчого органу тощо.

Ставлення українського суспільства до парламентаризму є неоднозначним упродовж практично всього періоду незалежності. Разом з тим, слід вказати на поступове зміцнення загального переконання в тому, що парламент незалежній Україні потрібен не менше, ніж президент. Соціум (у всякому випадку його політично активна частина) однаково побоюються і президентської України, яка не виключає її «суперпрезидентської» мутації, і «виключно» парламентської. До подібних крайнощів не готові ні політичні еліти, ні мінімально представлений в органах влади середній клас, ні «нижчі поверхи» соціальної піраміди, що відчули власний владний потенціал під час Помаранчевої революції 2005-2006 рр., а особливо - Революції гідності 2013-2014 рр.

Український загал на прикладі західних державно-політичних трансформацій переконався у стійкості парламентської моделі організації політичної влади та її готовності до компромісних дій. Як зазначає І. Процюк, «основним позитивом парламентських систем, які нині існують у більшості демократичних держав, є їх гнучкість і здатність швидко реагувати на політичні події». У випадку, якщо парламентські уряди формуються на основі пропорційного представництва на умовах багатопартійності, то навіть відносно невеликі політичні угруповання можуть бути представлені в законодавчому органі. «Така різноманітність підштовхує до діалогу і компромісу, коли партії прагнуть сформувати правлячу коаліцію». Якщо коаліційний уряд падає або партія втрачає свій мандат, прем'єр-міністр подає у відставку і формується новий уряд чи відбуваються нові вибори. Важливим є те, що подібні події відбуваються без всеохоплюючої кризи, що загрожувала б самим основам демократичної системи [152, с. 9-10].