Регіональна політика Європейського Союзу: історія, цілі, тенденції розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Регіональна політика Європейського Союзу: історія, цілі, тенденції розвитку

Андрій Маєв

Ключові слова: регіональна політика, Європейський Союз, політика згуртування. регіональна політика європейський союз

Вивчення та аналіз досвіду здійснення регіональної політики набуває все більшої актуальності у сучасному світі, де швидкими темпами розвиваються процеси регіоналізації і глобалізації. Визначення реального змісту та ефективних напрямків впровадження регіональної політики є надзвичайно важливим сьогодні і для України. Досвід Європейського Союзу переконливо свідчить про те, що реалізація наднаціональної регіональної політики, що відповідає вимогам всієї спільноти, стала одним із вагомих чинників успішності інтеграційних процесів на теренах ЄС.

Європейський Союз є сьогодні, поза всяких сумнівів, найбільш успішним в Світі інтеграційним утворенням, про що свідчать високий ступінь економічної взаємозалежності країн-членів і досягнута глибина політичної інтеграції. До складу ЄС на даний час входить 28 держав, рівень соціально-економічного розвитку яких неоднаковий. Незважаючи на незворотній характер та постійне поглиблення інтеграційних процесів у ЄС як між кра- їнами-членами, так і між окремими регіонами, спостерігаються значні економічні, соціальні та територіальні диспропорції, подоланню яких покликана служити регіональна політика. Реалізація єдиної наднаціональної регіональної політики дозволяє Європейському Союзу демонструвати солідарність по відношенню до менш розвинених країн та регіонів. Вона давно стала в Європі важливим фактором поглиблення інтеграції, економічного зростання, подолання безробіття і сталого розвитку територій.

Питанням регіональної політики приділяли увагу такі відомі вітчизняні й зарубіжні вчені, як В. Куйбі- да, Ю. Макогон, І. Бураковський, М. Іжа, І. Студенні- ков, Н. Мікула, Г. Хегеман, Д. Хюбнер, М. Перкманн, М. Кеннон та багато інших.

Метою цієї статті є аналіз основних етапів становлення регіональної політики Європейського Союзу, засоби її реалізації і перспективи подальшого розвитку.

Хоча ще у преамбулі «Договору про заснування Європейської Спільноти» від 25 березня 1957 року йдеться про «забезпечення гармонійного економічного розвитку, зменшення наявних відмінностей між різними регіонами та подолання відсталості регіонів, що перебувають у найменш сприятливих умовах» [1], в перші роки існування об'єднання вважалося, що інтеграція автоматично веде до вирівнювання міжрегіональних диспропорцій, відповідно, і заходи регіональної політики не вважалися пріоритетними. До того ж, в об'єднаній Європі, до складу якої увійшли країни-за- сновники (ФРН, Франція, Бельгія, Нідерланди, Італія та Люксембург), економічні диспропорції між регіонами не були настільки вражаючими.

У 1968 році утворюється Головне управління регіональної політики Європейської Комісії, місією якого є реалізація регіональної політики з метою зміцнення економічної, соціальної й територіальної інтеграції, зменшуючи диспропорції у розвитку між регіонами та країнами ЄС. При цьому вимогами до такої політики було проголошено: 1) ефективність та результативність; 2) зрозумілість та користь для всіх європейців; 3) створення необхідних умов для успішного розширення Євросо- юзу; 4) відповідність принципам прозорого фінансового менеджменту [2].

Активно регіональна політика стала проводитися лише з кінця 70-х років, перетворившись сьогодні на чинник, що постійно діє, і без якого немислима повноцінна інтеграція.

Якщо серед цести країн - засновників ЄС лише Італія була певним чином зацікавлена у проведенні загальноєвропейської регіональної політики, зважаючи на відносно низький рівень розвитку південних територій, то по мірі включення нових, різнорідних країн до складу ЄС регіональна політика набирала свою вагу в діяльності цього інтеграційного об'єднання.

У 1973 році до Європейського Союзу приєднуються Велика Британія, Данія і Ірландія. Це перше розширення ЄС збігається з масштабною нафтовою кризою, наслідком якої була економічна рецесія 1974 року. Стає більш помітною тенденція до поглиблення міжрегіональних диспропорцій, а впровадження спільного ринку робить їх все більш явними.

Кількість держав-членів, що виявляли зацікавленість у наднаціональній регіональній політиці, збільшилася в 80-ті роки зі вступом економічно менш розвинених країн Південної Європи. Поворотним моментом для регіональної політики ЄС став вступ до Співтовариства Іспанії і Португалії - держав з величезними територіями невисокого рівня соціально-економічного розвитку.

По мірі посилення економічної інтеграції помітно підвищилася актуальність повноцінного включення в загальний ринок, що формувався, всієї території ЄС, в тому числі регіонів, не здатних розвиватися спираючись виключно на власні сили. Розрив між регіонами по мірі просування до економічного і валютного союзу посилювався, так як найбільш конкурентоспроможні райони успішніше засвоювали переваги інтеграції, а отже, необхідність вироблення та ефективної реалізації загальноєвропейської регіональної політики ставала все більш очевидною. Прийняття Єдиного європейського акту стає важливим імпульсом регіональної політики, визначаючи її цілі та засоби реалізації.

З метою зменшення економічного відставання депресивних регіонів, посилення згуртування об'єднання регіональна політика здійснюється за трьома основним напрямками:

• підсилення регіональної конкурентоспроможності;

• створення нових робочих місць;

• вирівнювання та сталий розвиток міських та сільських районів [3].

Маастрихтська Угода 1992 року запроваджує новий інструмент європейської регіональної політики, а саме Фонд згуртування (le Fonds de cohesion), а також нову інституцію Комітет регіонів (le Comite des regions). У грудні 1992 року Європейська рада затверджує нові фінансові показники на 1994-1999 роки, де структурним фондам і Фонду згуртування виділяється сума у 168 млрд. євро. Таким чином, фінансування збільшується удвічі у порівнянні з попереднім періодом.

Підписання Амстердамської угоди у жовтні 1997 року запроваджує європейську стратегію, що направлена на зайнятість та передбачає більш тісну координацію національних політик у цій сфері.

У 2000-х роках перед Європейським Союзом постає два важливих виклики: спрощення процедур щодо вироблення політики згуртування та підготовка до масштабного розширення. Прийняття до своїх лав 10 нових держав-членів супроводжувалось збільшенням населення ЄС на 20 %, в той час як ВВП зростав тільки на 5 % [4].

Розширення 2004 та 2007 років значно посилили економічні диспропорції, оскільки ВВП на душу населення у нових державах-членах не дотягував до 50 % від середнього показника по ЄС, відсоток працездатного населення становив 56 проти 64 у ЄС.

Зазначимо, що поетапна інтеграція не змінила базової мети регіональної політики ЄС, що полягала у скороченні розриву між регіонами в рівні розвитку з метою посилення економічного і соціального згуртування Співтовариства. Разом з тим, приєднання в 1995 році високорозвинених Швеції, Фінляндії та Австрії, а потім у 2004 і 2007 роках значно менш благополучних держав сприяли відчутній трансформації наднаціонального регулювання територіального розвитку в ЄС у бік більшої прозорості його механізмів. Відбулося чимало змін у конкретних деталях реалізації регіональної політики в ЄС, включаючи перехід на принцип багаторічного фінансового планування.

Юридична основа європейської регіональної політики міститься у статтях 174-178 Угоди про функціонування Європейського Союзу. Зокрема, у статті 174 йдеться про необхідність «посилення економічного, соціального і територіального згуртування для гармонійного розвитку всього Євросоюзу. Зокрема ЄС прагне зменшити диспропорції між різними регіонами та відставання найбільш неблагополучних регіонів». Стаття 174 документу також визначає, що особливу увагу слід приділити «сільським районам, зонам, що переживають економічні трансформації, а також зонам з помітними географічними або демографічними проблемами: північним, прикордонним, гірським та острівним територіям» [5].

Фінансові асигнування на регіональну політику ЄС, що отримала назву «політики згуртування» (politique de cohesion), здійснюються головним чином через три фінансові інструменти - структурні фонди, а саме: Європейський фонд регіонального розвитку (FEDER), Європейський соціальний фонд (FSE), а також створений у 1993 році Фонд згуртування. Кошти з нього отримують країни, чий валовий національний дохід (ВНД) на душу населення не перевищує 90 % від середнього по ЄС - всі 12 «нових» членів, Греція і Португалія. Структурні фонди націлені на скорочення регіональних відмінностей, в той час як Фонд згуртування - на зменшення диспропорцій між країнами.

Єврокомісія запровадила чотири принципи функціонування структурних фондів, а саме:

• програмний багаторічний характер, під яким мається на увазі планування на семирічний період та використання коштів в структурних програмах, націлених на вирішення конкретних проблем;

• концентрацію, що означає націленість заходів на пріоритетні цілі, що спрямовані на допомогу найбільш нужденним регіонам;

• партнерство в роботі Єврокомісії та відповідних органів влади на національному, регіональному та місцевому рівнях на всіх стадіях діяльності із залученням соціальних партнерів;

• взаємодоповнюваність, відповідно до якої всі заходи, що фінансуються фондами ЄС, співфінан- суються з боку країн-членів [3].

Системна реалізація єдиної наднаціональної політики потребує величезних коштів та інвестицій. Так, за період з 2007 по 2013 роки витрати, пов'язані з реалізацією регіональної політики ЄС, склали майже 350 млрд. євро, що становить 36 % видатків загального бюджету Євросоюзу. Нова семирічна програма з реалізації політики згуртування на 2014-2020 роки також передбачає витрати у розмірі приблизно третини бюджету ЄС [6]. Цей факт в черговий раз підкреслює роль регіональної політики як важливого чинника сталого розвитку територій, сприяння занятості населення і подолання економічної та фінансової кризи в Європейському Союзі.

У цьому році програми фінансування європейської регіональної політики 2007-2013 добігають свого кінця. Отже, обговорення майбутньої регіональної політики проходить в широкому контексті переговорів про фінансові перспективи на новий семирічний період 2014-2020 років з урахуванням стратегії «Європа-2020 для економічного зростання і зайнятості».

Європейська Комісія ухвалила 6 жовтня 2011 свої законодавчі пропозиції, що стосуються політики згуртування 2014-2020. Законодавчий пакет, запропонований Єврокомісією, спирається на досвід попереднього періоду та спрямований головним чином на підвищення ефективності нової регіональної політики, а також на спрощення та гармонізацію нормативної бази.

Нова стратегія передбачає укладання «Партнерських угод» (contrats de partenariat) між Єврокомісією та кожною державою-членом ЄС, які міститимуть зобов'язання кожної сторони як на національному, так і на регіональному рівнях. Серед іншого, запроваджується щорічне обов'язкове звітування перед Єврокомісією щодо просування політики згуртування.

Європейська комісія пропонує визначити три категорії регіонів, що можуть отримувати фінансування в рамках нової регіональної політики:

• найменш розвинені регіони (ВВП на душу населення менший від середнього за ЄС-27);

• перехідні регіони (ВВП на душу населення від 75 % до 90 % від середнього за ЄС-27);

• розвинені регіони (ВВП на душу населення вищий за 90 % від середнього за ЄС-27).

Бюджетна пропозиція на 2014-2020 роки передбачає виділення на реалізацію політики згуртування суми у 376 млрд. євро, що розподілятиметься наступним чином:

• найменш розвинені регіони - 162,6;

• перехідні регіони - 38,9;

• розвинені регіони - 53,1;

• територіальна кооперація - 11,7;

• фонд згуртування - 68,7;

• віддалені та малонаселені території - 0,926;

• транспортна інфраструктура - 40 [7].

Зазначені дані на цей час є лише пропозицією,

адже голосування у першому читанні призначено Європейським парламентом на 22 жовтня 2013 року, але в будь-якому разі ідеться про найбільш значну суму в порівнянні із попередніми семирічними періодами.

Важливість оновлення та підвищення ефективності регіональної політики добре усвідомлює керівництво ЄС. Так, Єврокомісар з питань регіональної політики Йоханнес Хан, виступаючи на конференції Периферійних та морських регіонів у французькому місті Сен-Ма- ло 26 вересня 2013, зазначив, що регіональна політика вийшла за межі простої допомоги найбіднішим регіонам, і перед нею постають цілі, що закладені у стратегії «Європа 2020». «Сила Європи полягає сьогодні у здатності самих регіонів до інновацій та пошуку нових можливостей», - зазначив європейський високо посадовець [8].

Говорячи про результати запровадження єдиної наднаціональної політики Європейського Союзу, відзначимо, що її важливим наслідком стало здійснення регулювання територіального розвитку, що координується з державами-членами, але не підкоряється, на відміну від попереднього етапу, лише логіці реалізації їх політики. При цьому необхідно підкреслити, що настільки значну ролі регулювання соціально-економічного розвитку територій в ЄС стало відігравати далеко не відразу. Наднаціональні інститути крок за кроком поступово «відвойовували» поле діяльності у держав-членів ЄС. Регіональна політика набирала свою вагу в діяльності ЄС з включенням нових, різнорідних країн у це інтеграційне об'єднання.

На практиці виявилося не так просто повністю співвіднести національні інтереси країн-членів ЄС з принципами єдиної регіональної політики. Так, логіка концентрації неодноразово ставилася під питання через прагнення національних урядів домогтися включення більшої кількості своїх регіонів до переліку підтримуваних територій. Партнерство (особливо підключення регіональних і місцевих органів влади до планування та використання коштів) у ряді випадків викликало напруженість у відносинах між національним і субнаціональ- ним рівнями управління. Як виявилося, партнерство між регіональними та місцевими структурами управління важко здійснювати за єдиною формулою у зв'язку з відмінностями між країнами. Принцип взаємодоповню- ваності брався до уваги не завжди, так як кошти, що направлялися на реалізацію програм і проектів FEDER, часом використовувалися урядами країн в інших цілях, хоча на стадії планування асигнувань дотримувалися всі формальні вимоги. Програмний характер регіональної політики мав наслідком детально розроблені, але надмірно ускладнені процедури.

У контексті розгляду питання про співвідношення наднаціонального та національного рівнів управління регіональним розвитком ЄС слід зазначити, що спільна регіональна політика Європейського Союзу не має на меті заміну національних політик регіонального розвитку країн-членів у процесі політичної та інституційної загальноєвропейської інтеграції. Навпаки, відповідно до принципу субсидіарності, держави-члени ЄС повинні за допомогою власних регіональних політик розв'язувати проблеми своїх регіонів, підтримувати інвестиції, які стимулюють створення нових робочих місць, розвивати інфраструктуру і. т.п. Не можна залишати поза увагою той факт, що спільна регіональна політика ЄС координує національні політики, формулюючи настанови та встановлюючи певні принципи, покликані уникнути конкуренції за отримання регіональної допомоги між державами-членами.

Проводячи національну політику регіонального розвитку, країни-члени ЄС намагаються дотримуватись пріоритетів усього Співтовариства, тоді як кожен із національних урядів діє в межах саме своєї країни. Паралельне існування двох регіональних політик у кожній із країн ЄС забезпечує можливість поєднання її національних інтересів та загальних інтересів усього Співтовариства, підтримання взаємоінтеграції більшістю населення. Координуючи свої дії, країни головну роль у проведенні регіональної політики надають, безумовно, наднаціональним органам ЄС.

Підсумовуючи зазначимо, що не зважаючи на велику кількість проблем, що залишаються, зусилля Європейського Союзу щодо розвитку його найбідніших регіонів видаються досить успішними, а політика згуртування, спрямована на зменшення регіональних ди- сбалансів за умов багатонаціональної інтеграції, стала дієвим механізмом досягнення загальноєвропейських цілей.

Література

1. Договір про заснування Європейської Спільноти від 25.03.1957 / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994 017.

2. Politique regionale - Inforegio / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: // http://ec.europa.eu/dgs/ regional_policy/index_fr.htm)

3. Hahn. J., Aide au developpement des regions. http://www.touteleurope.eu/fr/actions/economie/aide-au-

developpement-des-regions.html.

4. Histoire et evolutions de la politique regionale / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.

touteleurope.eu/les-politiqueseuropeennes/regions/syn

these/histoire-et-evolutions-de-la-politique-regionale.html.

5. Traite sur le fonctionnement de l'Union europeenne / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://

fr.wikisource.org/wiki/Trait%C3%A9_sur_le_fonction nement_de_l%E2%80%99Union_europ%C3 %A9enne #Article_174.

6. Politique Regionale de l'Union europeenne / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ec.europa.eu/ regional_policy.

7. La politique regionale apres 2014 // Toute l'Europe / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.

touteleurope.eu/les-politiques-europeennes/regions/

synthese/la-politique-regionale-apres-2014.html.

8. Hahn. J., Europe's strengths are in its regions / [ Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://europa.eu/rapid/ press-release_SPEECH-13-755_en.htm.

9. Politique europeenne de cohesion1988-2008: Investir dans l'avenir de l'Europe. // Inforegion panorama №26, juin 2008 / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ec.europa.eu/regional policy/index fr.htm.

10. Malais J., Haegeman H. European Union Regional Policy // School of Doctoral Studies (European Union) Journal - July, 2009 No. 1.

11. Куйбіда В., Ткачук А., Забуковець-Ковачич Т.; за заг. ред. Р А. Ткачука. Регіональна політика: правове регулювання. Світовий та український досвід. - К.: Леста, 2010. - 224 с.

Размещено на Allbest.ru