Проблеми досягнення консенсусу в Україні

Анотація

Розглядаються чинники, які впливають на досягнення політичного консенсусу та механізми забезпечення його в Україні.

Ключові слова: політичний консенсус, політична культура, політична комунікація, громадянське суспільство.

Стаття надійшла до редакції 19.04.2014.

Аннотация

Войчук А. Ю. Проблемы достижения консенсуса в Украине Рассматриваются факторы, влияющие на достижение политического консенсуса и механизмы обеспечения его в Украине.

Ключевые слова: политический консенсус, политическая культура, политическая коммуникация, гражданское общество.

Annotatіon

Voychuk A. Y. The problems of achieving consensus in Ukraine We consider the factors that affect the achievement of political consensus and mechanisms to overcome it in Ukraine.

Key words: political consensus, political culture, political communication, civil society.

Проблема політичного консенсусу є досить актуальною в наш час. Нинішній етап суспільного розвитку характеризується все більшою потребою в злагоді і суспільній інтеграції, у вирішенні всіх спірних питань шляхом переговорів, компромісів, консенсусу. Ця обставина особливо важлива для суверенізації нашої держави. Без такої згоди неможливо здійснити легітимацію новостворених інститутів державності.

Під політичним консенсусом розуміють громадянську згоду певної соціальної спільності, який являє собою складний феномен. Для суспільства в цілому, громадянська згода означає наявність якоїсь ціннісної основи, яку в тій чи іншій мірі розділяють більшість громадян (наприклад, свобода і рівність можливостей). Для політичних сил -- це певні правила гри, процедури, визнані всіма учасниками політичного процесу. Нарешті, для взаємовідносин суспільства і влади консенсус є найважливішою складовою легітимності влади.

У сучасній Україні принцип консенсусу наразі ще не знайшов необхідного практичного втілення. Якщо не враховувати законодавчо зумовленого консенсусного ухвалення рішень окремими колегіальними державними органами, то ступінь упровадження механізмів «правління згоди» в політичну систему є недостатнім. Причина цього--не лише загальні проблеми перехідного суспільства з важкою спадщиною тоталітарного минулого (соціальна неструктурованість, слабкість еліт, відсутність досвіду консенсусного дискурсу тощо). Наявне й свідоме уникання більшістю політичних сил і лідерів консенсусних норм, з огляду на міркування політичної кон'юнктури [4].

Тому слід виокремити три основні компоненти, необхідні для досягнення та підтримання національної злагоди. Це, по-перше, достатньо чітка структура суспільних інтересів (соціальний аспект побудови консенсусу). По-друге, це існування дієвих механізмів політичної комунікації, здатних забезпечити адекватне представництво й оперативне узгодження наявних у суспільстві інтересів та позицій (інституційний аспект). По-третє, це формування політичної культури в суспільстві.

У соціальному відношенні вітчизняне суспільство, як, утім, і абсолютна більшість інших, розподілено на багато груп за віковим, статевим, фаховим, майновим, територіальним, етнічним релігійно-конфесійним, політико-ідеологічним та деякими іншими критеріями. Причому за національною, мовною та ідеологічною ознаками Україна є надзвичайно плюральною спільнотою (зокрема, згідно результатів останнього перепису населення, на її території проживають представники понад 130 етносів). Між тим, саме від того, наскільки міцно й однозначно та чи та людина ототожнює себе з певною соціальною групою, залежить стабільність і передбачуваність її особистої громадянської позиції, що є дуже важливим чинником у процесі суспільного діалогу. політичний консенсус легітимність влада

Лише адекватно усвідомлені та структуровані інтереси можуть бути більш чи менш успішно узгоджені. В Україні ж соціальний поділ (а відтак і структура суспільно-групових інтересів) за багатьма з провідних критеріїв або нерозвинений, або взагалі спотворений.

Не кращу ситуацію маємо й із національною ідентичністю. Зокрема, внаслідок певних історичних обставин значна частина українців має російське мовно-культурне визначення, залишаючись одночасно носіями деяких типово українських цінностей та ментальних стереотипів. Тобто, не будучи росіянами психологічно, ці люди тим не менше прагнуть задовольняти свої культурні та життєві потреби саме російською мовою.

Подібна «роздвоєність» істотно ускладнює формування політичних орієнтацій. Адже ті партії, які виступають за підвищення статусу російської мови, як правило, сповідують чужі для українського психотипу космополітичні цінності. Натомість вітчизняні традиціоналісти здебільшого заперечують навіть обмежену двомовність. Таким чином, фактично жодна з наявних політичних позицій не відображає інтереси цього сегмента нашого суспільства--російськомовних українців--цілком адекватно. Крім цього, в Україні наявні суттєві викривлення територіальної (передусім сільської та міської), а також регіональної ідентичності як спадок міграційних процесів минулого, головним чином доби СРСР [1, С. 8].

У підсумку в більшості населення ще не пробуджені, не сформовані власні конкретні, більш-менш усвідомлені соціальні інтереси і соціальний статус. Як справедливо зазначив з цього приводу відомий український соціолог Є. Головаха, «за цієї суспільної ситуації (перехідного періоду) виникає дезорієнтація індивідуальної та масової свідомості, яка виявляється у соціально-психологічній амбівалентності--суперечливому поєднанні взаємовиключних орієнтацій» [3, с. 27-28]. Відтак, за невеликим винятком, мова може йти лише доволі мінливі громадські настрої. Соціальна воля (у тому числі й воля до міжгрупового порозуміння) найчисельніших верств такого суспільства є надто слабкою, а тому в цілому воно дуже залежне від влади [10, с. 156-157].

Становище ускладнюється також психологічною неготовністю окремих соціальних груп до примирення, що є наслідком тривалого панування конфронтаційних ідеологем «класової боротьби» і «диктатури пролетаріату». Тому в Україні, як і в інших посттоталітарних країнах,можливість формування загальнонаціонального консенсусу визначається насамперед діями політичного керівництва, його ініціативою та активністю у царині порозуміння. Отже, саме політико-інституційний аспект слід визнати вирішальним для налагодження суспільного діалогу.

Несприятливу для порозуміння атмосферу створює перебіг виборчих кампаній, що задає конфронтаційного алгоритму відносинам між владою та опозицією як під час, так і після виборів, а також наявна схема формування виконавчої вертикалі. То ж, у нашій країні принцип консенсусу потребує нагального застосування передовсім у виборчих технологіях та взаємодії Президента і парламенту в ході кадрового комплектування урядових структур.

Однак слід пам'ятати, що громадянська згода недосяжна лише шляхом інституційних перетворень. Необхідна інша її умова -- наявність загальновизнаних національних ідеалів, що мають становити той фундамент, на основі якого й відбуватиметься демократичне узгодження різних суспільно-політичних позицій.

Водночас ще одним важливим механізмом консенсусу є система «стримувань і противаг» гілок державної влади, яка має функціонувати не тільки у самій системі влади (між її гілками), а й на рівні суспільства в цілому. Важливим елементом цієї системи є парламентська більшість і парламентська опозиція.

Парламентська більшість і парламентська опозиція--необхідні атрибути вищого представницького і законодавчого органу країни. Вони мають віддзеркалювати політичний та ідеологічний спектр суспільства. Парламентська більшість не повинна бути знаряддям для економічно-фінансових кланів у їхньому прагненні встановити політичне та економічне панування. Водночас опозиція повинна мати гарантії вільної діяльності щодо відстоювання інтересів народу і бути ефективним механізмом стримування і противаг владі та правлячим партіям. «У демократичному суспільстві відносини влади і опозиції розглядаються як здорове суперництво, змагальність певних політичних сил щодо здійснення управління державними справами« [12, с. 2]. З наведеної цитати стає зрозуміло, що українська опозиція, так само як і влада, виходить насамперед із ідеї суперництва, а не співробітництва.

В умовах розділеного суспільства система «влада versus опозиція» аж ніяк не може бути «грою», і в цілковитій відповідності до логіки А. Лейпхарта перетворюється на «війну». А на війні, як на війні. Тут головне не пошук порозуміння, а ліквідація супротивника. «В обстановці політичного протистояння, посилення розбіжностей не стільки щодо цілей і ціннісних орієнтирів змін, які відбуваються в суспільстві, скільки щодо способів їхнього досягнення, з одного боку, зростає загроза використання силових методів боротьби для відновлення соціальної і політичної рівноваги, а з іншого--самі цілі й цінності, покликані об'єднати і консолідувати суспільство, немовби відходять на другий план, підпорядковуються логіці боротьби, а не спільного творення, логіці придушення, підкорення, а не пошуку компромісу і злагоди» [6, с. 101]. Навіть у мовному спілкуванні українських політиків «...переважає монологізм, коли один не чує іншого, практика домовляння, а не діалогічного обговорення, закритість, коли суспільство не має можливості зрозуміти дії і прагнення політичних суб'єктів» [9].

Взагалі, проблема політичної комунікації в сучасній Україні варта окремої уваги. На думку В. Полохало, форми політичного дискурсу в Україні зазнають істотного впливу традиційного політичного типу, що його можна охарактеризувати як вольовий par exellence, традиційно сакралізований [8]. Воля як маніфестація влади, її маніпулятивний, залаштунковий, прихований від публічності характер виявляється насамперед у вмінні провадити переговори, домовлятися або різними шляхами доходити згоди між членами керівної еліти, партії влади, «нашими» тощо. Цей залаштунковий для суспільства політичний дискурс домовляння можна вважати таким, що домінує у відповідних типах суспільства. Він є формою внутріполітичного дискурсу. Вольова ж експансія політичних ідей у зовнішній світ здійснювалася через систему тотальних ідеологічних інститутів, зрощених із державними органами. Цей тип політичного дискурсу нібито орієнтується на розум, аргументи. Але головною ознакою майстерності політика є вміння домовлятися, провадити своєрідні переговори [8, с. 16].

Ідеал відкритого суспільства ставить проблему консенсусного політичного дискурсу на перше місце. Влада як репресивний апарат вже не діє. Існування спільноти та інституцій (і серед них головної -- держави) значною мірою залежить від того, як буде розвиватися політична комунікація. Відкрите суспільство характеризується тим, що в політиці набуває значущості мова «Іншого».

Щодо раціонального дискурсу і його перспектив у нашій країні, то навряд чи в найближчі роки можна на багато розраховувати. Річ у тім, що раціональний дискурс у консенсуальному тлумаченні Ю. Габермаса може бути досягнутий у процесі особливої комунікативної дії людьми, які вступають у контакт з єдиною метою--взаєморозуміння. Щоб така комунікативна дія відбулася, потрібно дотримуватися певних вимог. Комуніканти мають якось обґрунтовувати свої домагання на істинність запропонованого знання, на правильність своєї лінгвістичної поведінки і, зрештою, на щирість своїх сентенцій. У теперішньому режимі перебігу політичного процесу в Україні цього досягти досить важко [8, с. 84].

Приміром, головними риторичними прийомами політичного дискурсу навіть такого здавна консенсусного суспільства, як американське, залишаються повтор, контраст і протиставлення, метафоризація, створення позитивної оціночної перспективи для висвітлення власної діяльності, натомість негативної--для діяльності супротивників. А характерною рисою індивідуального стилю президентів і, відповідно, складовою президентського дискурсу є егоцентричність. Однак при цьому тут усе ж таки домінує «...дотримання принципу політичної коректності» [13, с. 11]. Певна річ, про Україну такого наразі сказати не можна.

Напевно, крім колишнього Радянського Союзу, більше ніде в світі не існувала у такій формі конфронтаційна стратегія досягнення суспільної злагоди, відповідно до якої будь-який процес розглядався як боротьба. Принцип боротьби на всіх фронтах сформував своєрідну «окопну психологію», яка для більшості людей (у т. ч. і політиків) робить цінності боротьби більш значущими, ніж цінності творення [8, с. 236]. Тому навіть мова нібито «незалежних», відсторонених учасників політичного спілкування (таких як різноманітні експерти, аналітики, оглядачі тощо) буває наскрізь просякнута ірраціональністю та суб'єктивізмом [5].

У незалежній Україні розв'язання завдань державотворення значною мірою залежить від рівня політичної культури різних верств населення, суспільства загалом. За цих умов першорядного значення набуває формування політичної свідомості народу, набуття ним досвіду й навичок політичної поведінки, політична соціалізація (насамперед молоді), поступове долання наявної фрагментарної політичної культури, елементів патріархальної та підданської політичної культури й становлення на цьому ґрунті громадянської, демократичної політичної культури.

Конфліктна політична культура, сформована за радянських часів, постійно давалася взнаки впродовж усієї української історії: різним політичним силам бракувало толерантності, політичної етики, злагоди. Адже діалогове підґрунтя в культурі відображене безпосередньо і в культурі політичного спілкування між різними політичними силами, партіями, фракціями, соціальними групами тощо.

Сьогодні політична культура в Україні формується і розвивається на підставі осмислення наших реалій та під впливом діяльності численних політичних партій. Зауважимо, що останнє (політичні партії) не стільки є досягненням, скільки свідченням слабкості розвитку політичного процесу в Україні. Нині майже не існує країн, де б існувала така кількість партій, що майже не відрізняються одна від одної не лише назвами, а й політичними платформами. Так, партії відображають інтереси певних груп, діячів, але не суспільні інтереси. Деякі науковці вбачають у цьому інерцію формування соціального середовища посткомуністичної України, коли демократія фактично удержавлюється.

Як зауважував О. Рудакевич, основними чинниками, що сприяють формуванню власної політичної культури, є такі [10, с. 29]: -- лібералізація і демократизація суспільних відносин, унаслідок чого створюються умови для політичної творчості еліти й широких верств населення; -- пропаганда знань про історичний досвід українського та інших народів і про сучасні досягнення світового співтовариства; -- підтримка різноманітних ініціатив, новацій, експериментів, вивчення і поширення вітчизняного політичного досвіду; -- залучення науковців до розроблення політичних технологій і програм; -- поширення джерельної бази формування новітньої політичної культури і створення умов для вияву позитивних тенденцій у політичному житті; -- законодавче закріплення продуктивних політичних ідей, норм, інституцій та розроблення системи заходів їх широкого використання.

Як зазначає О. Поволокіна, у розвитку політичної культури в сучасних умовах доцільно виокремити кілька шляхів: по-перше, для правильного сприйняття громадянами суспільного прогресу, створення наукових уявлень про політику потрібен високий культурний і освітній рівень країни, а також підвищення життєвого рівня громадян, не обтяжених тоталітарною ідеологією; по-друге, одночасно з розвитком об'єктивної та незалежної політичної науки треба активізувати участь політологів у державно-експертній роботі, засобах масової інформації, у створенні єдиної системи політичного знання для всіх верств населення; по-третє, серйозна проблема полягає у створенні умов для набуття громадянами політичних знань; по-четверте, на розвиток політичної культури впливає також стан історичного знання; по-п'яте, необхідною гранню виховання в нашому суспільстві політичної культури є утвердження в суспільстві поваги до права і правопорядку, подолання правового нігілізму [8, с. 16].

Отже, демократична політична культура--це культура громадянського суспільства [7, С. 18]. Таку політичну культуру можна сформувати лише шляхом перетворення суспільства на справді демократичне, яке надає можливість кожному громадянинові вільно брати участь у політичному житті, створює належні умови для розвитку культури та освіти, дбає про духовний і моральний стан населення.

Говорячи про політичну культуру, не можна оминути питання політичного режиму, що виник в Україні внаслідок дії окреслених умов і чинників не став демократичним насправді. Імовірніше, його можна кваліфікувати як формально демократичний. До нього варто застосувати різні назви: ілліберальний, або, як зауважує Б. Осадчук, «бюрократичний авторитаризм», або «делегативна демократія», або навіть «посткомуністичний неототалітаризм» (за висловом О. Дергачова) [4]. Незалежно від назви, реальність в Україні така, що суспільство має політичні інститути, які за формальними ознаками цілком демократичні, але, регламентовані конституцією та законами процедури їхнього функціонування, постійно порушуються. Перебіг парламентських і президентських виборів засвідчує недотримання політичними елітами демократичних норм насправді.

Небезпечний і процес конституювання політичного режиму на засадах, та його основними суб'єктами виявляються коаліції з середовища політичної і ділової еліт, так звані корпоративні клани. Вочевидь, «тінізація» суспільства стає істотним негативним чинником, що звужує можливості демократичної альтернативи та створює передумови для подальшого утвердження іншого виду суспільства з неототалітарним вектором еволюції. Тому незакінчений демократичний транзит в Україні спричинив появу «оновленого правлячого класу» який утримав владу, здобув власність, одержавши головний приз у масштабному перерозподілі, і закріплену у фактично приватне й акціонерне володіння державну власність. Можна констатувати ознаки формування в нашій державі олігархічної політичної системи, в основі якої опинилися основні корпоративні групи інтересів, хоч масові інтереси, як і раніше, недостатньо артикульовані й не мають адекватного політичного представництва. У науковій літературі, як і в політичній публіцистиці, з'явився феномен так званої олігархії.

Нинішня українська олігархія--особлива. Фактично це один із різновидів елітарного правління, за якого переплетені влада та власність, а формальні інститути демократи використовують у недемократичних цілях. Такий результат поверхової демократизації особливо небезпечний за відсутності механізму демократичного контролю над діями влади. Однозначні критерії для такої демократії суперечливі. Формально головним центром політичного впливу має бути парламент. Український парламент наразі є не так інститутом соціального або ідейного представництва, як ареною зіткнення інтересів частин політичної еліти, що конкурують між собою. Важко спрогнозувати, чи будуть успішними спроби творення в Україні парламентсько-президентської республіки. Відомий політик Меттерніх недаремно зауважив, що це інструмент, на якому можуть грати неперевершені музиканти, бо він важкий і вередливий. Ситуація з багатопартійністю тягне за собою утворення розмитої багатоликої парламентської коаліції й опозиції.

У сучасній політології режим, що різко обмежує можливості масової політичної участі, але допускає елементи конкуренції між елітами, отримав назву «демократура» (Т Карл, Ф. Шміттер) [14]. У таких умовах набуває великого значення реалізація політичної реформи, оптимізація розподілу функцій влади, зміцнення демократичних засад організації нової державності, усунення дисбалансу між представницькою й виконавчою владами, розвиток засобів судового захисту конституційного правопорядку.

Наявність таких труднощів зовсім не означає неможливість процесу демократизації. Базовими основами демократичної консолідації України можуть стати універсальні ідеї й цінності, схвалювані й підтримувані противниками різних політичних течій, груп із різними соціально-економічними інтересами. Проте найлегше в пострадянський період досягнуто так званого негативного консенсусу за формулою «так жити не можна». Однак для конструктивних перетворень він виявився малопридатним і виражає заперечення не так колишнього тоталітарного порядку, як плутанини перехідного періоду.

Звичайно, перехідна політична система--це вже не система, заснована на ієрархічній структурі незмінюваної влади, але ще й не система розвинутих інститутів конкурентної представницької демократії, відкритих до змін і соціальних, політичних імперативів розвитку. Звідси її конфліктогенність, взаємна недовіра членів громадянського суспільства, що формується, і схильність до політичної монополії на владу з боку авторитарно-бюрократичної держави.

Конфлікт і консенсус у реальному українському політичному процесі співіснують у дуже специфічній формі. Конфліктогенна модель поведінки має самодостатній характер. Це передусім виявляється в тому, що конфлікт ініціює конфлікт, і питання про консенсус виникає як вимушена реакція, що забезпечує тимчасовий перепочинок і мобілізацію політичних та юридичних ресурсів у боротьбі за повноту влади окремих груп і державних інститутів [2, с. 221].

У перспективі демократизації українського суспільства на плюралістичній основі можливе виникнення якісно нової, раціоналістичної, мобілізаційної свідомості та відповідних соціально-політичних позицій, здатних вплинути на структуру політичної участі.

Серед можливих напрямів утвердження зазначеної орієнтації українські політологи виокремлюють, зокрема, здатність розуміти й відчувати «золоту середину» між партисіпаторною й елітистською формами демократії; переорієнтацію парафіяльної індиферентної, традиційно орієнтованої культури, притаманної «молодим» політичним системам перехідного типу, у бік «культури участі», що передбачає створення складної моделі поведінки, орієнтованої на соціальне партнерство, утвердження консенсусної демократії.

Перехід до демократії--не самоціль, а шлях створення цивілізованої сучасної системи, стабільної, здатної до саморозвитку та створення всіх необхідних умов для нормального життя людини. Проблема демократії для нашої країни -- це проблема формування такої соціальної й політичної системи, яка забезпечувала б керованість суспільством за участю народу, передбачала б можливість зміни влади без насильства, гарантувала б дотримання й захист прав і свобод людини. Отже, успішна демократична модернізація пов'язана з формуванням сучасних політичної, правової та виборчої систем, забезпеченням поділу і взаємодії влади, реформуванням державного механізму й передовсім судової влади, запровадженням сучасних механізмів і процедур пом'якшення конфліктів у державно-правовій сфері, забезпеченням прав і свобод громадянина.

Не можна не сказати, про вплив зовнішнього чинника на внутрішні процеси в Україні, що зумовило і певною мірою посилило цікавий феномен, притаманний попередній авторитарній свідомості: суспільство продовжує потребувати старшого брата» чи «опікуна, адвоката тощо». Місце Росії в цій якості поступово посів Євросоюз і почасти НАТО. Це пов'язано з анексією Криму Російською Федерацією.

Демократичний західний вибір українців та особливо його успішна реалізація означає провал путинської моделі «керованої демократії» та облаштування пострадянського простору за «російським дизайном». Тому Москва насторожено сприйняла перші кроки нової влади та її декларації про європейський і євроатлантичний вибір. По-перше, цей процес об'єктивно зміцнює глобальні позиції Заходу, оскільки йде в контексті загальної демократизації, відбувається «прирощення» демократичних націй та світового демократичного простору По-друге, зміцнюється специфічний східноєвропейський компонент західної цивілізації, що, безперечно, збагатить мозаїку різновидів демократичних політичних режимів. Збільшення інваріантності демократій збільшує адаптивну здатність моделі демократії та її можливість дати відповідь на глобальні виклики й загрози.

Країни та інститути Заходу уже до кінця усвідомили важливість формування єдиної української нації для власних довгострокових інтересів. Зважаючи на історичні особливості формування української нації, російських чинник та його носії ще помітно позначаються на націєтворенні. Тому Росія і Захід повинні знайти політичний компроміс: з одного боку, Москва повинна припинити перешкоджати політиці євроатлантичної орієнтації Києва, а Сполучені Штати та їхні союзники натомість--погодитися на конкретні кроки та швидкість цього процесу з російським керівництвом. Отже, за певних умов національна консолідація в Україні може мати вплив і на відносини між Заходом та Росією.

То ж, можна констатувати, що головною перешкодою застосуванню принципу консенсусу в Україні є несформовані соціально-групових інтересів, внаслідок кризи ідентичності. Також ще одною перешкодою консенсусу є відсутність дієвих механізмів політичної комунікації, здатних забезпечити адекватне представництво й оперативне узгодження наявних у суспільстві інтересів та позицій (інституційний аспект).

У свою чергу, державні інституції і механізми, від яких у посттоталітарних країнах надмірно залежать усі суспільні процеси, наразі не відповідають плюральному характерові нашого суспільства й, отже, не сприяють досягненню згоди. І нарешті, останньою головною проблемою досягнення громадянської злагоди--наявність політичної культури в суспільства.

Список використаних джерел

1. Вознюк П. Ф. Консенсус як принцип сучасної демократії: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.01 / П. Ф. Вознюк; Київ. нац. ун-т ім. Т Шевченка. -- К., 2004. -- 14 с..

2. Воронов І. О. Політична конфліктологія: діалектика соціальних суперечностей і суспільної злагоди/ І. О. Воронов. -- К.: Генеза. --2005. -- 320 с.

3. Головаха Є. Особливості політичної свідомості: амбівалентність суспільства та особистості / Є. Головаха // Політологічні читання. -- 1992. -- N° 1. -- С. 24-39.

4. Дергачов О. Роль фактора консолідації українського суспільства: матеріали «круглого столу» експертів (Мукачево, 21-22 квітня 2005 року)--Режим доступу: http://www. dt. ua/ 3000/3100/45531/.

5. Кохан Я. Українські аналітики й наукова коректність / Я. Кохан.--К.: Смолоскип, 2001. -- 200 с.

6. Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах: сравнительное исследование / А. Лейпхарт. -- М.: Аспект Пресс, 1997.--287 с.

7. Поволокіна О. М. Політичний консенсус як чинник консолідації українського суспільства (на матеріалах пресових

політичних видань): автореф. дис канд. політ. наук: 23.00.03

/ О. М. Поволокіна; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка.--К., 2011. -- 20 с.

8. Політологія посткомунізму: Політичний аналіз посткомуністичних суспільств / В. Полохало (керівник авт. колективу). -- К.: Політична думка, 1995. -- 368 с.

9. Постригань Г. Ф. Політичний дискурс як необхідна умова демократичного суспільства / Г. Ф. Постригань // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. -- 2000. -- Вип. 32. -- С. 72.

10. Рудакевич О. Політичне відродження українського народу (Шляхи формування новітньої української культури) / О. Рудакевич, М. Гутор. -- Тернопіль: Поліграфіст, 1998. -- 246 с.

11. Согрин В. В. Конфликт и консенсус в американской истории / В. В. Сирен // Новая и новейшая история.--2003. -- J№ 3. -- С. 29-47.

12. Ткачук П. Влада і опозиція / П. Ткачук // Товариш.--2001. -- N° 25. -- С. 2.

13. Фоменко О. С. Політичний дискурс демократичного суспільства / О. С. Фоменко // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Іноземна філологія. -- 1998. -- Вип. 27. -- С. 10-11.

14. Шмиттер Ф. Размышления о гражданском обществе и консолидации демократии / Ф. Шмиттер. -- Режим доступу: http://www. polistudies. ru/fulltext/1996/5/3.html

Размещено на Allbest.ru