Інституалізація політичної опозиції як базова основа демократизації політичної системи України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інституалізація політичної опозиції як базова основа демократизації політичної системи України

Артішевський А.Е.

аспірант кафедри політології та державного управління

історичного факультету, Східноєвропейський

національний університет ім. Лесі Українки

Доводиться необхідність інституціалізованих можливостей позапарламентської опозиції, досліджуються особливості та напрями інституціалізації опозиції, розглядаються основні інституційні та не інституційні, внутрішні тазовнішні чинники делегітимацйправлячих політичнихрежимів.

Ключові слова: позапарламентська опозиція, інституалізація, делегітимація, чинники делегітимації.

Artishevsky A. E., post-graduate student of the Department ofPolitical Science and Public Administration of the Faculty ofHistory, Lesia Ukrainka Eastern European National University (Ukraine, Lutsk), edward_a@bigmir. net

Institutionalization of political opposition as the basis of democratization of the political system ofUkraine

The article reveals the necessity of the institutionalized possibilities of the extra-parliamentary opposition, examines the peculiarities and directions of institutionalization of the opposition, examines the main institutional and non- institutional, internal and external factors of the delegitimization of the ruling political regimes.

Keywords: extra-parliamentary opposition, institutionalization, delegitimiza- tion,factors ofdelegitimization.

Важливим чинником забезпечення ефективності протестних рухів, формування політичної опозиції в напрямку демократизації політичної системи України є її інституалізація. У цьому контексті особливий інтерес викликає діяльність позапарламентської опозиції як організованого суб'єкта протидії нинішній владі й носія альтернативних шляхів розвитку. Однак політична опозиція в Україні напередодні та під час подій на Євромайдані послідовно втрачала свій авторитет і привабливість для громадян, а діяльність окремих опозиційних партій у регіонах країни, скоріше, вносила розкол, ніж сприяла єдності української нації.

Політична опозиція незалежно від статусу парламентська чи позапарламентська є важливою ознакою демократії, одним з ефективних інститутів громадянського суспільства [1, с. 19]. Подібний статус опозиції обумовлений такими ключовими функціями, як реалізація права громадянина на участь у процесі прийняття політичних рішень, забезпечення ротації політичної еліти, відстоювання інтересів соціальних груп.

Опозиція, як природна противага владі, як її постійний суперник може призводити до певного напруження в політичному середовищі. Але загрозливих рис це напруження набуває лише в тому випадку, коли опозиція не має можливостей впливати на ситуацію в країні, не має формальних та інституціалізованих можливостей виражати та відстоювати свою думку, свої позиції та інтереси. Про таку опозицію можна сказати, що вона повністю перебуває поза межами владних взаємодій в країні, поза межами системи владних відносин. Відтак єдиною можливою, єдиною ефективною формою діяльності для неї залишаються позасистемні акції, спрямовані на дестабілізацію, дискредитацію та повалення існуючого режиму.

Тому питання шкідливості чи корисності опозиції залежить від умов її діяльності, що створені владою, залученості чи незалученості опозиції до системи владних відносин в країні. Опозиція - це потенційна завтрашня влада, а отже дуже важливо, яке місце вона займала в системі владних відносин країни, яким шляхом прийшла до влади. Оскільки згодом це відбивається і на самому характері влади, і на тому, наскільки легко і безболісно відбувається зміна влади. Проблема формування політичної опозиції, на нашу думку, і є однією з базових в процесі демократизації політичної системи України.

Політична опозиція має місце в системі владних відносин тоді, коли для її позицій характерним є те, що вона може мати владу без її актуалізації, без наявності її маніфестованих проявів. Натомість опозиційні групи, які потребують інтенсивних екстремальних форм діяльності, визначаються як такі, що не мають місця в системі владних відносин, або ж займають слабкі позиції, а ресурси влади з'являються в їх розпорядженні лише в процесі діяльності, тобто їх влада нерозривно пов'язана з її актуалізацією.

Можливості політичної опозиції в системі владних відносин визначаються та розрізняються у відповідності від наявності у її розпорядженні чотирьох основних типів владних ресурсів: 1) потенціалу до влади; 2) влади як потенціалу, або потенціальної влади; 3) латентної влади; 4) безпосередньої актуалізації влади. Варто розрізняти належні опозиції «владні ресурси» та «можливості». Якщо владні ресурси є об'єктивними та структурними передумовами розвитку опозиції і формуються під впливом системних, інституційних та нормативних чинників, то можливості є суб'єктивними, формуються у відповідності до «внутрішніх якостей» опозиції [2, с. 195-202].

Попередній розвиток політичної опозиції в Україні відбувався завдяки зростанню її «потенціалу до влади». Тому головним напрямком розвитку політичної опозиції в Україні необхідно вважати збільшення її владних ресурсів.

Основними проблемами діяльності політичної опозиції в Україні є невідповідність її владної позиції та бази влади, а також поширеність «ілюзії» присутності опозиції в системі владних відносин України, яка формується через нерегламентоване і довільне надання окремим її представникам посад зі значними владними повноваженнями за одночасної відсутності відповідних владних ресурсів у опозиції як інституту. Невідповідністю владної позиції та бази влади, де позиція - це положення в системі владних відносин, а база влади - сукупність ресурсів та можливостей, що можуть бути використані в рамках даної позиції, можна пояснити тривалий період інертності та невдач політичної опозиції в Україні в боротьбі за розширення своїх повноважень. Специфікація результатів влади опозиції та перспектив її розвитку має відбуватися за двома критеріями: об'єкт та сфера, де об'єкт - це певний інститут, структура, державна агенція, а сфера - галузь її впливу. Перспективи розвитку політичної опозиції в Україні зосереджені, головним чином, у рамках розширення сфери застосування її влади [3, с. 350].

Опозиційна політична діяльність - це окрема форма реалізації політики. Ця форма характеризується наявністю технології опозиціонарної активності, яка виражається в системних проявах опозиції. Тобто, опозиційна діяльність - це своєрідний технологічний політичний процес, який слід розглядати поза проявами суб'єктивних факторів реалізації політики.

Для розвиненого громадянського суспільства, з певним політичним потенціалом населення, політично доцільною моделлю є скандинавська, яка базується на співпраці та взаємозв'язку між суб'єктами політичного процесу. Це пояснюється тим, що функціонування політичної опозиції в рамках цієї моделі забезпечує такі головні критерії громадянського суспільства як саморегулювання та самосвідомість.

Політичну опозицію в Україні необхідно у правовий спосіб інституціоналізувати. Варто ухвалити відповідний закон про опозицію, що має врегулювати діяльність парламентської опозиції, чітко окреслити її права та обов'язки, механізми співпраці із владою.

Будувати стратегію роботи опозиції необхідно за європейськими стандартами відкритої, демократичної сили, яка орієнтується на культивування контреліти, стимуляції активності місцевих партійних організацій, адже у довгостроковій перспективі висока оцінка їх діяльності місцевими територіальними громадами є значно більш ефективним механізмом залучення на свій бік виборців. Існування опозиції створює баланс у політичній системі та захищає режим влади не тільки від авторитарних проявів, але й від впливу суб'єктивних чинників в ухваленні політичних рішень урядом, парламентом та іншими владними інститутами. Політична опозиція є одним з детермінуючих громадських механізмів боротьби з корупцією та іншими зловживаннями влади [4, с. 407-410]. Напрямком розвитку політичної опозиції в Україні необхідно вважати врегулювання її правового статусу опозиції.

Політичні системи, незалежно від інституційної стабільності в них, в сучасних умовах розвитку політичного процесу змушені відчувати виклики не тільки з боку тих політичних акторів, з якими вони зв'язуються ідентичностями, але і з боку глобального порядку, конфігурація якого є досить еластичною. Особливо схильними даними викликам бувають порівняно молоді політичні системи.

У делегітимації правлячого режиму велика роль інституту опозиції. У деяких політичних систем влада досить спокійно ставиться до опозиції, що є легітимним політичним інститутом. Процеси зміни влади протікають в даних системах більш-менш безболісно існування опозиції, її право на діалог з владою на рівних давно сприймається як саме собою зрозуміле. Зокрема, у Великій Британії, політична партія, яка посідає друге місце за результатами кампанії з виборів до Палати Громад, офіційно отримує статус опозиційної партії. Особи опозиції можуть визначати досить колоритні політичні гравці, роль яких буває важко переоцінити. Тим самим, можна говорити про наявність особистісного виміру здатності опозиції виступати фрагментом делегітимації правлячих політичних режимів.

Чинники делегітимації правлячих політичних режимів класифікуються за ступенем їх належності до інститутів конкретної політичної системи і поділяються на інституційні та не інституційні чинники. Інституційні чинники політичної делегітимації беруть свій початок в особливих формах соціальних зв'язків, для яких характерна тривалість існування і певні умови здійснення взаємодій. Інституційні чинники як наслідок існування легітимних інститутів, що вміщають в себе комплекси загальноприйнятих норм і правил. Безумовно, в ряді ситуацій, право особливих соціальних інститутів на контроль політичного дискурсу може заперечуватися, приводячи до делегітимації політичного режиму, що спирається на колись визнаний інституційний набір. Інституційні чинники можуть мати культурні (традиція), географічні та соціологічні характеристики (місце народження, сусідство, земляцтво, кумівство [5, с. 179]. Соціологічні характеристики є такі, що створюють елемент самоідентифікації політичного гравця в перспективах політичної участі.

Інституційні фактори, з одного боку, сприяють легітимації політичних режимів, а з іншого боку, навпаки, ініціюють включення делегітимаційних механізмів. Підтверджуючи сказане вище, на прикладі такого інституту як армія. Армія могутній чинник делегітимації в багатьох країнах, що розвиваються. У деяких політичних системах, роль інституту армії є традиційно високою, що перетворює її в один з ключових акторів легітимації І делегітимації політичного режиму. На думку А. Глухова ймовірність дестабілізації політичної системи «особливо висока в тих країнах, де існує стійка традиція військових переворотів» [6, с. 80]. Військові перевороти трапляються тоді, коли армійські соціальні кола не задоволені своїм становищем, а їх ресурсів досить для того, щоб виступити механізмом делегітимації. Домінуюче соціальне розшарування в армії, загострюється асиметрією в доходах, виступає генератором делегітимації.

Вищі чини усвідомлюють, що вони є певними гарантами порядку і справедливості. Криза правлячого режиму позначається на стані справ в армії, що направляє фокус відповідальності на вищі армійські чини. Намагаючись звільнитися від відповідальності за стан справ, вищі армійські чини можуть перекласти вину на сам правлячий режим, виступивши при цьому фактором його делегітимації. Фактором делегітимації виступають не тільки вищі військові чини. «Переконання в нелегітимності і нестабільності режиму нерідко поширюється і на солдатів, сержантів, молодших офіцерів. Проте, військовим часто не вистачає знань і дипломатичності для досягнення відносної стабілізації. При здійсненні влади представниками військової еліти може бути властива «безапеляційна, авторитарність в ухваленні рішень, відчуття власної безкарності і непідзвітність населенню» [7, с. 88].

Констатуючи різницю між власним економічним становищем і можливостями вищих армійських кіл в полі економічних свобод, а також відчуваючи їх моральний розклад, молодші офіцери і солдати можуть цілком виступити на стороні політичних сил, які намагаються змінити правлячий режим. Перебуваючи в ситуації, коли у населення існують дуже високі очікування щодо реформаторських здібностей нової влади, яка змінила стару, військові політичні кола часто бувають нездатні створювати грамотні політичні рішення, що, в свою чергу, позначається на їх легітимності/делегітимності.

На думку А. Улуняна основними причинами делегітимації політичної влади в Греції стали кризові моменти в розвитку грецького суспільства і процеси в збройних силах країни. Військові, що були протягом усього існування новогрецької держави одним з найважливіших шарів суспільства, відчули послаблення своєї позиції. Зміни що почалися в соціально-політичній структурі Греції лише сприяли визріванню невдоволення соціально-економічним становищем» [8, с. 153]. Про те, що грецька армія традиційно є ключовим фрагментом процесів делегітимації свідчить той факт, що в країні сталося 11 військових переворотів.

Легітимність/делегітимність деяких політичних режимів прямо пов'язана з ефективністю дій армії, пов'язана із здатністю відстояти національні інтереси в збройній боротьбі із зовнішнім ворогом. Легітимація правлячого режиму матиме шанси на здійснення, якщо інститут армії ефективно реалізовуватиме покладені на нього функції. Проте, ефективність делегітимації правлячих режимів, багато в чому, обумовлена відмовою армії в застосуванні сили проти опозиції.

«Кольорові» революції в Україні були ненасильницькими. Численні апеляції лідерів майдану під час «помаранчевої» революції, адресовані інституту армії, закликали солдатів і офіцерів не втручатися в електоральний процес, відмовитися від фальсифікації виборів, а також не застосовувати проти опозиції силу [9].

Гарантувати безпеку правлячого режиму армія в багатьох випадках здатна лише до певної пори. Якщо припустити, що армія в ключовий момент історії раптом усвідомлює, що захищати їй доведеться дискредитовану корупцією та іншими факторами владу виконувати накази генералів, котрі перетворилися на апологетів правлячого режиму, існують всі шанси на те, що армія не відреагує на подібні виклики адекватно вимогам влади.

В даному контексті, вибудовується досить чітка залежність ефективності дій армії від її зв'язку з різними неформальними інститутами, здатними надавати на неї вирішальний вплив. На думку С. Кара-Мурза «армія і поліція, які потрапляють під тіньовий контроль цих сил (неважливо, з яких причин через корупцію, страх або з ідейних міркувань), самі стають одним з головних джерел небезпеки для держави» [10, с. 41].

Неінституціональними факторами делегітимації політичного режиму в розглянутих нами вище прикладах, можуть бути економічна криза, нездатність політичних еліт забезпечити ефективність в управлінні, персональні якості політичного лідера, екологічні проблеми. За кожним суб'єктивним чинником неінституціонального характеру делегітимації політичної влади, стоїть ексклюзивна проблема. Фактори делегітимації політичних режимів можуть класифікуватися залежно від дислокації делегітимаційних механізмів. Визначальним критерієм класифікації є приналежність механізмів делегітимації до конкретної політичної системи. Процес делегітимації політичного режиму може ініціюватися в самій політичній системі. Також запуск делегітимаційних процесів може здійснюватися із-за меж політичної системи.

Механізми, які породжують делегітимацію і керують її процесами непідконтрольні політичній системі, у зв'язку з цим варто розрізняти внутрішні (ендогенні) і зовнішні (екзогенні) фактори делегітимації політичних режимів. Проблема, що здатна породити і активізувати механізми делегітімації характеризує конкретну політичну кризу, що відбувається всередині конкретної політичної системи.

Внутрішні чинники, що призводять до делегітимації правлячого політичного режиму: криза легітимності, криза владних інститутів, криза системи правління, фактори політичної дискримінації, що характеризують політичні явища.

Тут ми маємо місце, де розглядається кореляція політичної участі і легітимності політичного режиму. «Почуття, того що є можливість участі в політиці, збільшує легітимність системи і веде до політичної стабільності». Здатність внутрішніх чинників делегітимації правлячого політичного режиму породжувати, а також наповнювати реальним змістом політичні практики, залежить від конфігурації політичної системи, від її схильності до локалізації і нейтралізації викликів делегітимації, що виникають всередині неї і відтворюють проблему артикульованих протиріч.

Зовнішні чинники делегітимації політичних режимів підтверджуються існуванням феномена зовнішньої політики як такої. Кожна політична система оточена іншими політичними системами і має як пряму, так і непряму участь в політичних процесах, що протікають в них.

Зовнішні чинники делегітимації політичних режимів, як правило, є результатом політтворчості інших дискурсів, які стосовно, зазнають на собі їх вплив.

Практично кожна політична система являє собою поле для акторів з боку, даючи їм можливість залишити в політичному тексті сліди власних стратегій. Заходи, що вживаються ними це спроби впливу на створення політичних концепцій в конкретних політичних ситуаціях, каталізують розвиток делегітимаційного сценарію. Особливо явно це простежується в умовах політичних криз.

Привнесення в політичний текст компонентів, які репрезентуються аудиторією і декодуються в обумовленому політичному сенсі, викликає маніфестацію політичних дій, спрямованих на зміну політичного режиму.

Таким чином, інституалізація політичної опозиції виконує важливі соціальні функції: з одного боку, вона сприяє підвищенню ефективності рухів протесту, з іншого - каналізує протестні настрої, робить їх керованими й передбачуваними. Інституційну структуру ненасильницьких протестів в Україні складають сукупність формалізованих та неформалізованих інституцій, серед яких важливе місце займає опозиція, політичні партії, громадські об'єднання й рухи, а також органи самоорганізації населення та ініціативи.

інституалізація політична опозиція демократизація

Список використаних джерел

1. Бортніков В. І., Байрак С. О. Змістовні характеристики інсти- туційної структури громадянського суспільства / V Всеукраїнські політологічні читання імені професора Богдана Яроша: зб. наук, пр. / за заг. ред. В. І. Бортнікова, Я. Б. Яроша. - Луцьк: Вежа-Друк, 2016.-С.19-29.

2. Христюк Т. А. «Політична опозиція». Зміст, характеристика та історична еволюція / Т. А. Христюк // Політологічний вісник. - 2003.-№13.-С.195-202.

3. Артішевський А. Е. Позапарламентська опозиція в умовах системного конфлікту / Збірник наукових праць «Гілея»: науковий збірник. - Київ, 2017. - Вип.122 (№7). - С.348-352.

4. Артішевський А. Е. Корупція в органах державної влади як чинник делегітимації політичної влади / Збірник наукових праць «Гілея»: науковий збірник. - Київ, 2018. -Вип.130 (№3). -С.407-410.

5. Савицький К. І. Генезис політичної опозиції: з українського та зарубіжного досвіду / К. І. Савицький // Політична опозиція: теорія та історія, світовий досвід та українська практика. - К.: ТЕТ, 1996.-347 с.

6. Глухов А. В. Политические процессы и политические процедуры. - Воронеж, 2000. - 250 с.

7. Другов А. Ю. Общество и власть в современной Индонезии // Восток. - 2004. - 180 с.

8. Улунян А. А. Политическая история Греции. - М., 2004. - 240 с.

9. Електронний ресурс. - Режим доступу: http://www. tymoshenko.com.ua/rus /news/ first/1310/.

10. Кара-Мурза С. Г. Экспорт революций. Ющенко, Саакашви- ли.-М., 2005. - 150 с.

References

1. Bortnikov V. I., Bajrak S. О. Zmistovni harakterystyky insty- tucijnoi' struktury gromadjans'kogo suspil'stva / V Vseukrai'ns'ki politologichni chytannja imeni profesora Bogdana Jarosha: zb. nauk. pr. / za zag. red. V. I. Bortnikova, Ja. B. Jarosha. - Luc'k: Vezha-Druk, 2016.-S.19-29.

2. Hrystjuk T. A. «Politychna opozycija». Zmist, harakterystyka ta istorychna evoljucija / T. A. Hrystjuk // Politologichnyj visnyk. - 2003. -№13.-S.195-202.

3. Artishevs'kyj A. E. Pozaparlaments'ka opozycija v umovah systemnogo konfliktu / Zbirnyk naukovyh prac' «Gileja»: naukovyj zbirnyk.-Kyi'v, 2017.-Vyp.122 (№7). - S.348-352.

4. Artishevs'kyj A. E. Korupcija v organah derzhavnoi' vlady jak chynnyk delegitymacii' politychnoi' vlady / Zbirnyk naukovyh prac' «Gileja»: naukovyj zbirnyk. -Kyi'v, 2018. - Vyp.130 (№3). - S.407-410.

5. Savyc'kyj К. I. Genezys politychnoi' opozycii': z ukrai'ns'kogo ta zarubizhnogo dosvidu / К. I. Savyc'kyj // Politychna opozycija: teorija ta istorija, svitovyj dosvid ta ukrai'ns'ka praktyka. - К.: TET, 1996. - 347 s.

6. Gluhov A. V. Politicheskie processy і politicheskie procedury. - Voronezh, 2000. - 250 s.

7. Drugov A. Ju. Obshhestvo і vlast' v sovremennoj Indonezii // Vostok.-2004.- 180s.

8. Ulunjan A. A. Politicheskaja istorija Grecii. - M., 2004. - 240 s.

9. Elektronnyj resurs. -Rezhym dostupu: http://www.tymoshenko. com.ua/rus /news/ first/1310/.

10. Kara-Murza S. G. Jeksport revoljucij. Jushhenko, Saakashvili. -M., 2005. - 150 s.

Размещено на Allbest.ru