Теоретико-методологічні засади безпеки української нації в умовах її відродження та модернізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретико-методологічні засади безпеки української нації в умовах її відродження та модернізації

Рудакевич Олег Михайлович

доктор політичних наук, професор

Анотація

безпека політика етнополітичний безпековий

Розкриті теоретико-методологічні засади безпеки української нації в умовах її відродження та модернізації. Обґрунтовано теоретичне та практичне значення розмежування понять національна безпека та державна безпека, взаємозв'язок та взаємодію відповідних феноменів; охарактеризовано національну спільноту не лише як об'єкт, а й суб'єкт безпекової політики, її інституційні засоби; акцентовано увагу на тому, що держава в системі національної безпеки повинна розглядатися як національний за сутністю інститут -- національна держава, на що не звертається належної уваги у вітчизняній науковій літературі. Розкрито важливе теоретико-методологічне значення етнополітичної теорії в розробці та здійсненні безпекової політики, зокрема, використання обґрунтованого автором національного принципу, який пояснює сутнісні риси етнічної та політичної націй, виявляє їх взаємозв'язок й актуальність створення умов для безпечного функціонування та розвитку як української етнічної нації, що відроджується та модернізується, так і української політичної нації, яка формується. Доведено, що національна безпека вимагає належного рівня та діалектичного поєднання політичної та етнокультурної складових безпеки національної спільноти.

Ключові слова: національна безпека, державна безпека, політична безпека, етнокультурна безпека, національний принцип, українська етнічна нація, українська політична нація, відродження нації, модернізація нації.

Annotation

Oleh Rudakevych Doctor of Political Sciences, Professor

Theoretical and methodological fundamentals of the Ukrainian national security under its restoration and modernization

The theoretical and methodological principles of the Ukrainian nation security in terms of its revival and modernization are revealed. The author justifies the theoretical and practical importance of the distinction between national security and state safety, relationship and interaction of these phenomena; characterizes the national community not only as an object, but also the subject of security policy, its institutional means; it is emphasized on the fact that the state in the system of national security should be considered as a national by the essence institution -- a national state, which has not been paid appropriate attention in the domestic scientific literature. The important theoretical and methodological significance of the ethnic-political theory in the development and implementation of security policy is revealed, in particular the author stresses out the use of a nationally validated principle, which explains the essential ethnic and political national features, reveals their interrelation and the relevance of the policy on creating conditions for the safe functioning and development of the Ukrainian ethnic nation as regenerating and modernizing, and Ukrainian political nation, which is being formed. It is proved that national security requires an adequate level and dialectical combination of political and ethnic-cultural components of national community security.

Keywords: national security, state security, political security, ethnic-cultural security, national principle, Ukrainian ethnic nation, Ukrainian political nation, national restoration, modernization of the nation.

Виклад основного матеріалу

Факт безкровного здобуття суверенітету і незалежності України в 1991 р. приспав почуття небезпеки та національну пильність українців, що не могло не мати негативних наслідків для життєдіяльності молодої держави. Народ і політична еліта не зробили належних висновків ні з Помаранчевої революції, яка стала на захист принципів народовладдя, ні з узурпації влади кримінальним донецьким угрупуванням, ні з потужного народного протесту наприкінці 2013 -- початку 2014 р. проти зради владою сподівань на асоціацію з Європейським Союзом. Безпекова політика держави виявилася недієздатною і після президентських та парламентських виборів 2014 р. Очевидно, що не можна всі біди українства списувати лише на агресивних сусідів. Більше винувата наша байдужість та пасивність, брак волі й відповідальності, халатне ставлення до національного здоров'я та національної гігієни.

Парламент, Президент і уряд України за чверть століття прийняли біля двох десятків нормативних актів щодо забезпечення національної та державної безпеки. Однак, вони не спрацювали належним чином. Мабуть існують досі не усвідомлені глибинні чинники загрози національній безпеці, які кореняться, як у особливостях ментальності та сучасного стану українства, так і в стратегії національно-державного будівництва та національної безпеки в Україні.

Над проблематикою національної і державної безпеки та їх складових в Україні працює чимала когорта науковців. Особливо їх діяльність активізувалась напередодні й після прийняття Закону України «Про основи національної безпеки України» (2003 р.) (праці В. П. Горбуліна, О. П. Дзьобаня, В. Г. Кременя, А. Б. Качинського, І. Ф. Коржа, О. І. Косілова, Х. В. Приходько, Г. П. Ситника, В. М. Олуйка, О. А. Чувакова, І. А. Юрія та ін. [1; 2; 4; 5; 6; 9; 13; 15; 16].

У згаданому Законі певним чином сформульовано дефініцію поняття «національна безпека», визначені її суб'єкти, об'єкти та принципи, заходи з убезпечення країни від внутрішніх та зовнішніх загроз. У науковій літературі аналізується понятійний апарат теми, досліджується, роль спеціалізованих державних структур щодо виявлення та нейтралізації потенційних чи реальних загроз національній спільноті, аналізується роль міжнародних організацій у формуванні колективної безпеки та зарубіжний досвід осмислення національної безпеки. В окремих дослідженнях зроблено спроби знайти критерії розмежування понять «національна безпека» та «державна безпека» [4; 15].

Разом з тим залишається значне коло теоретико-методологічних проблем осмислення сутності та змісту категорії «національна безпека». По-перше, все ще домінують радянські етатичні й авторитарні традиції визначати безпеку країни через поняття «державна безпека», підпорядковуючи йому смисл національної безпеки, або ж ототожнюючи їх. По-друге, як не парадоксально, поняття «нація» не фігурує ні в переліку об'єктів, ні суб'єктів національної безпеки, а замість нього вживається абстрактний термін «суспільство». Це стосується в т. ч. й тексту безпекового Закону України, прийнятого в 2003 р. По-третє, з поля зору випадає така соціальна реальність як українська етнічна нація, яка має істотні безпекові проблеми в умовах відродження та модернізації. По-четверте, ведучи мову про національну безпеку, не робиться наголос на тому, що головним інструментом її убезпечення є не просто держава, а національна держава і, що формування такої держави поки-що не завершене. По-п'яте, в дослідженнях безпекової теми творчо не використовуються досягнення сучасної етнополітологи щодо сутності та різновидів нації, теорії національної генези та розвою націй в умовах модерну та постмодерну. По-шосте, недооціненою є роль громадянського суспільства, його інституцій у реальних процесах захисту суверенітету й цілісності як української етнічної, так і української політичної націй. По-сьоме, поглибленого дослідження вимагає роль основних складових національної безпеки у її формуванні та функціонуванні: державної, політичної, економічної, соціальної, культурної (етнокультурної), інформаційної, екологічної та інших безпекових компонентів національного буття.

Мета статті -- дослідити теоретико-методологічні засади безпеки української нації в умовах її відродження та модернізації. Для цього будуть критично осмислені як концептуальні засади сутності й змісту національної безпеки в контексті життєвих інтересів українського народу, так і теоретичні основи націології, які пояснюють особливості динаміки української спільноти після проголошення її суверенітету.

Національна безпека -- це стан захищеності життєво важливих потреб та інтересів національної спільноти, її членів від загроз, що можуть створювати зовнішні та внутрішні антропогенні, техногенні та природні чинники. Як політологічна категорія, національна безпека визначається в літературі не лише через поняття «стан нації», а й з використанням категорій «суспільні відносини» (відносини між нацією та суспільними інституціями, що убезпечують національне буття); «підсистема національної спільноти» (комплекс інститутів та функцій, що мають захистити націю від негативних чинників); «політичний процес» (цілеспрямовані дії суспільних акторів, що мінімізують загрози життєдіяльності нації), «публічна політика» (складова публічної політики, яка виробляється і здійснюється поруч з економічною, соціальною та іншими різновидами політики, «військова оборонна потуга» тощо.

У політичному лексиконі поняття «національна безпека» вперше було використане в 1904 р. у посланні президента Т. Рузвельта Конгресу США, в якому він обґрунтовував приєднання зони Панамського каналу інтересами національної безпеки. У розробці теоретичних основ національної безпеки відзначилися фундатори та прихильники школи «політичного реалізму» Г. Моргентау, Р. Арон, Дж. Кеннан, Г. Кісінджер та ін., які заклали традицію виводити поняття «національна безпека» із концепції національних потреб та інтересів.

Національна безпека як системне утворення, включає такі основні компоненти: життєво важливі потреби та інтереси нації, внутрішній та зовнішній безпековий простір, виклики та загрози національній безпеці, суб'єкти безпекової політики, її об'єкти, принципи, правова основа, засоби, цілеспрямовані захисні дії, ефект безпекової стратегії і тактики.

Потреби й інтереси нації з точки зору її безпеки, маючи об'єктивну основу, повинні бути вчасно й адекватно усвідомлені та розставлені за пріоритетами правлячою елітою. Головною завжди виступає потреба у збереженні незалежності, суверенітету й територіальної цілісності нації та забезпечення прав і свобод її членів (потреба-мета). Важливе місце і роль у життєдіяльності нації належить також потребам-засобам: дієздатній національній державі, розвиненому громадянському суспільстві, силовим структурам держави тощо. Третя група потреб -- потреби-умови: належний рівень національної свідомості й самосвідомості, національна єдність та злагода, внутрішньополітична стабільність, безпека органів влади й ін. На кожному з історичних етапів національного розвою та в залежності від геополітичних обставин, ті чи інші потреби й інтереси виступають на передній план, вимагаючи їх безпечної реалізації.

Об'єктами національної безпеки у вітчизняній науковій літературі традиційно називається тріада «особа-суспільство-держава». Вона фігурує і в дефініції національної безпеки в Законі України «Про засади національної безпеки України»: «національна безпека, -- зазначається в ньому, -- захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якого забезпечується сталий розвиток суспільства...» (Ст. 1) [10]. Однак, слід мати на увазі, що, по-перше, в понятті «національна безпека» мова йде не просто про суспільство, а про націю як особливий тип спільноти і, що нації бувають різних видів. Очевидно, базові потреби й інтереси основних різновидів націй -- етнічної, політичної та змішаної (етнополітичної) є своєрідними за змістом та пріоритетами, що має бути відображено у стратегії і тактиці безпекової політики. Оскільки перші у світі закони про національну безпеку були прийняті в США та інших країнах Заходу, в яких сформувалися політичні нації (поліетнічні спільноти, об'єднані перш за все політико-правовими, державними чинниками), і в яких поняття нація і держава як суспільно-політичні феномени практичного ототожнюються, саме їхні ідеї, принципи і норми стали зразком для розкриття змісту національної безпеки для інших країн. Однак, не можна копіювати концептуальні засади національної безпеки політичних націй у країнах, в яких формуються чи сформовані етнічні або етнополітичні нації.

По-друге, в згаданій тріаді держава має бути ідентифікована саме як національна держава -- держава, як формується нацією на демократичних засадах і основне призначення якої -- виражати й захищати національні потреби й інтереси. Формування такої держави з уламка пострадянської СРСР (з УРСР) залишається актуальним завданням для української нації. Однак вітчизняна політична та правова науки з певних світоглядних та теоретико-методологічних причин не приділяють цьому питанню належної уваги.

До неінституційних суб'єктів національної безпеки належать, насамперед сама нація як свідома своїх потреб консолідована спільнота, її еліта, провідні суспільні класи та етнічні групи. Інституційними суб'єктами національної безпеки є органи державної влади та управління, а також спеціалізовані безпекові структури -- збройні сили, служба безпеки, розвідувальні органи, рада національної безпеки при главі державі тощо. Органи місцевого самоврядування також мають статус суб'єктів національної безпеки, які діють локально. В умовах демократії та публічної політики істотно зростає безпекова роль інститутів громадянського суспільства -- партій, громадсько-політичних організацій та рухів, релігійних об'єднань.

За сферами життєдіяльності національна безпека складається з таких підвидів як державна, політична, соціальна, економічна, культурна, екологічна, інформаційна, антитерористична тощо.

Державна безпека -- це стан захищеності базових потреб та інтересів держави як політичного інституту, її громадян (підданих) від негативних зовнішніх та внутрішніх чинників, в першу чергу тих, які загрожують втратою суверенітету, незалежності й територіальної цілісності держави, що може підірвати життєздатність нації. Дослідження державної безпеки з початку ХХ ст., як уже зазначалося, велося в руслі теоретичного осмислення проблем безпеки політичних націй. Для інших різновидів націй -- етнічних та змішаних -- постала проблема розмежування понять національна та державна безпека за їх цілями, суб'єктами, об'єктами та засобами. Навколо цієї проблеми ведеться полеміка і в українському політико-правовому дискурсі, зокрема вносяться пропозиції розрізняти широкий та вузький смисли поняття «державна безпека». Для широкого трактування, яке наближається до змісту поняття національна безпека, пропонується використовувати термін «безпека держави» [15, с. 175]. Невипадково в назві й змісті Закону «Про основи національної безпеки України» (2003 р.) поєднуються і часто ототожнюються проблеми та основні завдання національної та державної безпеки.

Ведучи мову про співвідношення національної та державної безпеки, слід мати на увазі, що, по-перше, в умовах демократії життєво важливі інтереси нації, її членів стоять вище інтересів держави, а тому пріоритетною є національна безпека, тобто державна безпека підпорядкована убезпеченню нації. По-друге, лише народ, члени нації можуть визначати тип державного правління та устрою, функції держави. В Конституції України підкреслюється, що «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами» [3, с. 5]. По-третє, надмірна етатизація національної безпеки веде до встановлення авторитарного чи тоталітарного режимів, що часто виправдовується гіперболізацією загроз державній безпеці. По-четверте, як показує український та зарубіжний досвід, національна безпека може бути підірвана через антинародну політику самої держави та зраду національних інтересів правлячою елітою. По-п'яте, в умовах сучасного світу безпека національної спільноти може бути надійно убезпечена лише дієздатною національною державною, яка, в свою чергу, захищена силами спеціальних державних органів, інституціями громадянського суспільства та міжнародними організаціями на основі безпекових угод. У цьому сенсі державну безпеку можна вважати вищим рівнем функціонування національної безпеки.

Основними об'єктами державної безпеки є атрибути та інші сутнісні ознаки національних держав, а також регулятивна роль держави в різних сферах суспільного життя. До першої групи об'єктів державної безпеки відносяться органи державної влади й управління; інститути легального державного примусу, адміністративно-територіальна організація держави та державний кордон; державний суверенітет і незалежність; національне право; грошова одиниця й інші економічні атрибути держави; державні символи. Друга група об'єктів державної безпеки стосується взаємодії національної спільноти, сфер її життєдіяльності і окремих соціальних секторів з державою. В умовах різних політико-ідеологічних систем та політичних режимів ця взаємодія має свої особливості, що впливає на принципи і зміст безпекової політики. Так, в умовах тоталітарних режимів держава на перше місце ставить свої інституційні безпекові інтереси, а нація, суспільні верстви відіграють роль засобів досягнення заідеологізованих цілей владоможців.

Оскільки нація -- це спільнота, яка діалектично поєднує етнокультурні та політичні механізми соціальної самоорганізації, співвідношення яких істотно впливає на різновид нації та зміст і специфіку усіх сфер її життєдіяльності, в дослідженні її безпеки необхідно всебічно проаналізувати етнокультурні та політичні виклики і загрози суверенного існування національних спільнот.

Політична безпека нації -- поняття, яке характеризує рівень захищеності інтересів нації в політичній сфері її життєдіяльності та розкриває сукупність інститутів і заходів, які спроможні забезпечити національній спільноті статус повноцінного політичного суб'єкта. Система політичної безпеки повинна створити належні умови для ефективного функціонування конституційного політичного ладу, політичної системи нації, політичного режиму, парламентської більшості та опозиції, партійної та виборчої систем, захищеності політичних прав і свобод громадян, підтримання народовладдя та безпекових міжнародних відносин. В Україні як молодій державі та модерній нації, що в ній формується, тема політичної безпеки стає все більше актуальною та досліджуваною, адже, як показали Помаранчева революція та Революція гідності, українці гостро реагують на загрози національній безпеці, що мають політичну природу та спрямування. До числа основних індикаторів політичної безпеки відносяться такі чинники: наявність правових гарантій реалізації політичних прав і свобод громадян, чесні змагальні вибори, свобода діяльності опозиційних сил, гласність у роботі органів публічної влади й управління, відповідальність влади перед народом, довіра до влади і добровільна підтримка її більшістю суспільства, результативна боротьба з політичною корупцією, висока моральність та патріотизм державних службовців, національна гідність та гордість рядових громадян за свою країну, єдність нації, адекватність політичних рішень національним інтересам, зростання політичного авторитету спільноти у світовому співтоваристві.

Етнокультурна безпека нації -- поняття, яке розкриває дієві заходи та умови безпечного існування основних духовних цінностей спільноти: рідної мови, традиційних релігійних вірувань та моральних цінностей, національної освіти й науки, історичної пам'яті нації, народного мистецтва, традицій сімейного життя та побуту. Важливим компонентом культурної безпеки є також надійний захист інформаційного простору нації та формування дієздатної кібербезпеки. В умовах глобалізованого світу та інтеграційних тенденцій у духовній сфері проблеми етнокультурної безпеки набирають все більшої актуальності. Особливо важливою ця тема є для молодих націй, які в минулому зазнали істотної руйнації і нині відроджуються та модернізуються. Це пов'язане з тим, що в умовах відкритого суспільства відбувається активне запозичення культурних цінностей сусідніх спільнот, а також зразків т.зв. масової культури, які не завжди когерентні й толерантні до культури даної нації. За цих умов слід вживати дієві адміністративні та ідеологічні заходи для протидії чужій культурній експансії.

Вироблення стратегії і тактики безпекової політики української нації вимагає чіткого і неупередженого з'ясування стану та векторів розвитку української спільноти. Спершу зазначимо, що в офіційній риториці поширення набув термін «українська політична нація», який запозичений із політичного лексикону США, Канади та західноєвропейських країн.

Його використання в Україні значною мірою має декларативний характер, мовляв населення суверенної України достатньо консолідоване і має спільні культурні цінності і мету. Дуже хотілося б цього і владі, яка несе відповідальність за політико-ідеологічну єдність населення, стабільність і мир у державі, і патріотично налаштованому громадянину. Однак події останніх років засвідчують дещо інший стан справ, коли в ряді регіонів спостерігається міжетнічне та міжконфесійне напруження та протистояння, а то й сепаратистські рухи. В будь-якому випадку можна стверджувати, що існує соціально-економічна та політико-правова основа консолідації громадян України в т.зв. політичну націю і цей складний та суперечливий процес уже розпочався. У зв'язку з піднятою проблемою важливо зауважити, що ні в Конституції України, ні в жодному з проектів змін до неї поняття політична нація на вживається. Разом з тим, Основний Закон держави містить поняття «українська нація» в сенсі українська етнічна спільнота, та «Український народ» як сукупність громадян держави різних національностей, який є «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні» [3, с. 4-5].

Вітчизняні дослідники здебільшого не звертають належної уваги на той факт, що т. зв. етнічна та політична нації не є суто етнічні та політичні спільності. Усі вони «змішані» з двох причин: 1) завдяки сутнісному чиннику, згідно з яким будь-яка нація -- це завжди діалектичне поєднання політичних та етнічних (етнокультурних) засад життєдіяльності соціуму, у чому й полягає смисл т. зв національного принципу; 2) через історичні обставини, коли формування новітніх націй відбувалося чи то на етнічній, чи на політичній основі, доповнившись згодом іншим -- політичним або етнокультурним -- чинником. Схематично співвідношення концептуальних моделей політичної та етнічної націй, їх взаємозв'язок показано на рис. 1 [10, с. 98-99].

Крайні точки відрізка ЕП символізують ідеальні гіпотетичні моделі етнічної та політичної спільності, коли в них відсутній інший основний компонент самоорганізації: в етносі -- політичний, у політичному співтоваристві -- етнічний. Такі спільноти нежиттєздатні: етнос, позбавлений політичної складової, перебуває у стані «етнічної маси» (І. Франко), а держава без культурної основи може утримуватися лише суворими законами й силовими засобами. Точки Нетн і Нпол характеризують відповідно етнічну та політичну нації, в яких сформований необхідний мінімум іншого способу самоорганізації, що дає змогу цим спільнотам забезпечувати стабільне й демократичне функціонування. Стрілка «1» означає формування етнічної нації, в якій етнокультурна самоорганізація має давню історію і є домінуючою відносно політичної (наприклад, польська чи угорська нації), а стрілка «2» -- генезу політичної нації, яка спирається, перш за все, на політичні чинники життєдіяльності (наприклад, американська в США та канадська нації). Точка Р характеризує націю, в якій політичні та етнічні способи самоорганізації врівноважені. Реально існуючі нації розташовані на відрізку НетнНпол.

Точка, яка відповідає певному стану нації, може рухатися вправо чи вліво під впливом внутрішніх або зовнішніх чинників. Коли ж національна держава включає основний державотворчий етнос і доволі чисельні національні меншини та коли в момент утворення держави вже існувала етнічна нація домінуючого етносу, в такому соціумі відбуватимуться два націєгенетичні процеси -- 1) зміцнення та розвиток базової етнічної нації та 2) формування нації з усіх етнонаціональних груп, що населяють державу -- т.зв. політичної нації. Ці два націєтворчі процеси накладаються один на одного, взаємодіють між собою, в наслідок чого формується нація змішаного типу -- етнополітична нація.

Викладені ідеї щодо сутності нації (т.зв. етнічний принцип») та співвідношення етнічних і політичних різновидів націй обґрунтовані нами в монографіях «Національний принцип: етнополітична концепція нації» (2009 р.) [11, с. 79-120] і «Світоглядні та соціокультуні засади формування модерної української нації» (2015 р.) [12, с. 10-43]. Стосовно ситуації в українському суспільстві слід зазначити, що українська етнічна нація, завдяки сформованій національній культурі та наявності власної держави й інститутів громадянського суспільства (патріотичних партій та громадсько-політичних організацій), перебуває в точці Нетн, і ця точка продовжує рух у напрямі до точки Р, що означає зростання політичної зрілості й організованості етнічних українців.

Українська політична нація, основи якої почали формуватися в суверенній Україні, перебуває у точці Нпол і ця точка, хоч і повільно, також рухається до точки Р. Етнокультурна самоорганізація політичної нації представляє собою функціонування набутого в процесі спільної життєдіяльності досвіду і традицій народами, що проживають на українській етнічній території тривалий час. Окрім того, етнокультурна сфера політичної нації містить цінності української етнічної нації та національних меншин, а також загальнолюдські цінності щодо яких досягнуто консенсусу в спільному житті. Політична самоорганізація української політичної нації також базується на державній владі й місцевому самоврядуванні, оскільки Україна як національна держава водночас є загальнонародною демократичною державою -- державою всіх громадян, незалежно від їх національної приналежності. Слід також мати на увазі роль функціонування і взаємодії політичних та політизованих інститутів громадянського суспільства, створених як окремими етнічними групами, так і спільними зусиллями громадян різних національностей.

Між точками Нетн та Нпол, які символізують українську етнічну та українську політичну нації, існує певна динамічна рівновага, яка відповідає співвідношенню політичних сил та досягнутому компромісу між етнонаціональними групами в Україні. Однак ця рівновага може набувати нового змісту в процесі розвитку національних утворень або перебувати в кризовому стані, якщо етнічна та політична нації будуть розвиватися всупереч цінностям і прагненням однієї із них. Саме така криза, наприклад, виникла, коли певні політичні сили в парламенті за підтримки органів державного управління ухвалили в 2013 р. Закон про засади мовної політики, який послаблює повноцінність української мови як державної і загрожує як українській етнічній нації, так і консолідованому існуванню української політичної нації.

Важливо зазначити, що просування українського соціуму до точки Р не означає розмивання української етнічної нації та національних меншин. Навпаки, в умовах демократії вони будуть реалізовувати й утверджувати свій етнокультурний та політичний статус. В цих умовах все активніше відбуватиметься взаємодія і взаємозбагачення етнонаціональних культур та формування спільних механізмів політичної самоорганізації.

Розробляючи стратегію національної безпеки, слід мати на увазі модернізаційні процеси, які розгортаються в Україні. Як резонно зазначає М. Ожеван, -- «не зовсім успішна постсовєтська модернізація вже встигла спричинитися до розшарування соціумів на домодерні, модерні та постмодерні». Якщо перші живуть у вимірах напівфеодальної патерналістської культури, другі -- культури модерного економізму, то третім властива культура постмодерну західного взірця [7, с. 11-12]. Дослідник робить висновок, що сучасна українська нація «зависає» між домодерном, модерном і постмодерном, про що свідчать такі ознаки і процеси: збереження регіональних ідентичностей за векторами колишніх імперій або державних утворень, які володіли колись українськими землями (квазіімперськість);

держава як центральний актор модернізації не посилює, а послаблює роль громадянського суспільства й політичної нації (етатизм та патерналізм); переважання зовнішніх ідентичностей над внутрішніми та поява зденаціоналізованих ідентичностей; поява та посилення у відповідь на глобалізаційні тенденції різноманітних версій націоналізму та субститутів у вигляді «Руського міра» або різноманітного «європеїзму»; зовнішнє управління та тенденції до внутрішньої і зовнішньої десуверенізації [8].

З наведених характеристик неважко помітити, що Помаранчева революція та Революція гідності були спрямовані на подолання відставань та викривлень у процесі формування модерної української нації та її успішного долучення до постмодернізаційних новацій.

Основні етнополітичні процеси, що супроводжують формування модерної української нації, на наш погляд, такі:

а) відродження та розвиток української етнічної нації, що передбачає повернення до власної культури й мови зрусифікованого населення країни, а також творче сприйняття українцями сучасних досягнень європейської і світової цивілізації;

б) формування основ української політичної нації на базі спільної громадянської культури населення країни та залучення до активного політичного життя представників усіх національних груп, що проживають в Україні на засадах модерну та постмодерну;

в) взаємодія та конвергенція української етнічної і політичної націй та поступове формування змішаного типу нації -- модерної української етнополітичної нації.

Кожен із цих станів та процесів вимагає належної підтримки і убезпечення від внутрішніх та зовнішніх негативних чинників. Враховуючи сказане, можна сформулювати такі теоретико-методологічні засади безпеки української нації в умовах її відродження та модернізації.

1. Слід чітко визначити сутність і зміст поняття «безпека української нації», розкривши його співвідношення з поняттям «безпека української держави». Використовуючи поняття «національна безпека України», необхідно усвідомлювати його складний, гібридний зміст, який інтегрує поняття «безпека української нації» та «безпека української держави», що нерідко приводить до підміни цих понять у виробленні й реалізації безпекової політики та негативних наслідків такої підміни.

2. Розробляючи стратегію безпеки української нації, необхідно врахувати той факт, що в сучасних умовах на теренах української держави існує українська етнічна нація, яка відроджується, консолідується і модернізується, та розпочалося формування української політичної нації з громадян усіх етнічних груп, які населяють Україну. Кожен із названих відносно автономних різновидів української нації вимагає продуманої безпекової політики. Стратегія і тактика безпечного існування і розвитку української етнічної та політичної націй не повинні стояти на заваді розвитку цих формувань, які в сучасних умовах їх життєдіяльності мають специфічні потреби й інтереси, а отже і власний внутрішній та зовнішній безпековий простір і засоби убезпечення.

3. Виходячи з того, що визначальним у формуванні, функціонуванні та трансформації національних спільнот є діалектичне й органічне поєднання їх політичної і культурної (етнокультурної) самоорганізації, у стратегії національної безпеки перш за все мають мають бути чітко окреслені та змістовно визначені політична безпека української етнічної та політичної націй і їх етнокультурна безпека. Недопустимим є створення кращих чи гірших безпекових умов для етнічної або політичної українських націй, що в кінці-кінців породить конфлікти між ними та провокуватиме дезінтеграцію українського суспільства. Подібні перекоси, як показує новітня українська історія, призводять до революційного збурення народу та зовнішнього втручання в життєдіяльність держави й суспільства.

4. Серед суб'єктів національної безпеки головним є українська етнічна та політична нації як консолідовані спільноти, які мають власні потреби й інтереси, які необхідно захищати. Серед інституціональних безпекових суб'єктів особливу роль відіграє українська національна держава, а також органи регіонального та місцевого самоврядування, політичні партії й інші інституції громадянського суспільства. До важливих суб'єктів безпекової політики та діяльності, як показує зарубіжний та вітчизняний досвід, слід віднести також релігійні спільноти та їх інституції, особливо ті, що мають давню історію і є духовною опорою української нації. Закони України повинні чітко визначити права і обов'язки усіх суб'єктів національної безпеки.

5. У свідомості українського народу слід цілеспрямовано формувати патріотичну настанову на те, що захист нації та національної держави є священним обов'язком громадянина. Населення країни повинно бути готовими до відстоювання національної безпеки на засадах народної самооборони в добровільних формуваннях, особливо коли держава не є достатньо дієздатною, або, коли до влади прийшли агенти інших держав. Слід творчо використати досвід США, Франції та інших політій, в яких створено особливий різновид Національної гвардії -- воєнізовані структури із резервістів та добровольців, які, поєднуючи перебування у підрозділах Гвардії з роботою за основним фахом, періодично проходять військову підготовку і у кризових ситуаціях можуть швидко стати на захист Вітчизни.

6. Українська держава як суспільний інститут, її безпека повинні розглядатися в першу чергу як умова і засіб убезпечення української нації. До того ж слід врахувати, що сучасна українська держава повинна мати офіційний статус і сутнісні риси національної держави, тобто держави, яка виражає життєво важливі потреби й інтереси української нації (етнічної та політичної), плекає і примножує славні традиції національної самооборони.

7. Оскільки за національну безпеку відповідають очільники держави, необхідно виробити нормативні акти, які б забезпечили посилення вимог до морального та освітньо-професійного рівня правлячої еліти, в т. ч. були спрямовані на забезпечення належного представництва осіб української національності у парламенті, уряді та адміністрації глави держави.

8. У доктрині національної безпеки слід чітко сформулювати тезу про те, що впродовж усієї історії підступним і вкрай небезпечним ворогом української нації є Росія з її середньовічним імперським мисленням та поведінкою. Враховуючи це, слід зробити максимум можливого для блокування політичного, економічного й гуманітарного (у т. ч. релігійного) впливу Російської Федерації на процеси в Україні та наполегливо підтримувати дії, спрямовані на входження української держави в систему колективної безпеки демократичних країн Європи та набуття членства в НАТО.

9. Політика національної безпеки, її реалізація повинні формуватися на засадах публічності та демократичної участі широкого народного загалу. Паралельно з Радою національної безпеки і оборони України як державною інституцію, що розробляє і здійснює заходи з національної безпеки, слід створити громадську раду з національної безпеки, якій буде надано можливість контролювати діяльність Президента та РНБОУ, а також право висловлювати недовіру до конкретних осіб, що матиме наслідком порушення питання про їх відставку. До складу такого органу можуть входити лідери громадських формувань, науковці, діячі культури і мистецтва, церковні ієрархи, інші моральні авторитети нації.

Список використаних джерел

1. Горбулін В. П. Системно-концептуальні засади стратегії національної безпеки України: моногр. / В. П. Горбулін, А. Б. Качинський. К.: ДП «НВЦ «Євроатлантікіформ», 2007. 592 с.

2. Дзьобань О. П. Національна безпека в умовах соціальних трансформацій: Методологія дослідження та забезпечення / О. П. Дзьобань. Х.: Константа, 2006. 440 с.

3. Конституція України: чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 30 верес. 2016 р.: (Офіц. текст). К.: ПАЛИВОДА А. В., 2016. 75 с.

4. Корж І. Ф. Державна безпека: методологічні підходи до системи складових понять // Правова інформатика. 2012. № 4. С. 69-75.

5. Косілова О. І. Політична безпека в системі національної безпеки України // Правова інформатика. 2011. № 1. С. 72-78;

6. Кремень В. Г. Політична безпека: концептуальні засади та система забезпечення: моногр. / В. Г. Кремінь, І. Б. Бінько, С. І. Головащенко. К.: МАУП, 1998. 92 с.

7. Ожеван М. А. Українське націєтворення: зависання між модерном і постмодерном / М. А. Ожеван // Українська політична нація: проблеми становлення: зб. нак. ст. / за ред. М. М. Розумного (заг. ред.), М. Т. Степико, В. М. Яблонського. К.: НІСД, 2012. С. 5-13.

8. Ожеван М. Українська національна ідея та культурополітика наздоганяючої модернізації [Електронний ресурс] / М. Ожеван. Режим доступу:file:///C:/Ustrs/92EA~1/AppData/Local/Temp/A1JOX7FK.htm.

9. Приходько Х. В. Політична безпека України: конституційно-правовий аспект // Юридичний науковий електронний журнал. 2015. № 1. С. 36-40.

10. Про основи національної безпеки України: Закон України від 19.06.2003 р. // Відомості Верховної Ради України. 2003. № 39. Ст. 351.

11. Рудакевич О. М. Національний принцип: етнополітична концепція нації: моногр. Тернопіль: Видавництво ТНЕУ «Економічна думка», 2009. 292 с.

12. Світоглядні та соціокультурні засади формування модерної української нації: Моногр. / авт. колектив: О. М. Рудакевич (керівник) та ін. Тернопіль: ТНЕУ, 2015. 256 с.

13. Ситник Г. П. Національна безпека України: теорія і практика. Навч. посібник / Г. П. Ситник, В. М. Олуйко, М. П. Вавринчук. Хм.; К.: Кондор, 2007. 616 с.

14. Хартія європейської безпеки від 19.11.1999 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/show/994 166/ print[140708829348951].

15. Чуваков О. А. Національна і державна безпека: співвідношення понять // Правова держава. 2012. № 15. С. 193-196.

16. Юрій І. А. Державна безпека України в контексті прийняття Воєнної доктрини // Право і суспільство. 2016. № 4. С. 16-21.

Размещено на Allbest.ru