Росія: прощання з ілюзією

Vasyl Tkachenko Doctor of Historical Sciences, Professor

The article outlines the bankruptcy of Moscow's hopes for pending the completion of the «big bargain» between Russia and USA, as a result of which Ukraine would move to the Kremls area of the responsibility, become a kind of a «buffer» between Russia and NATO countries.

Keywords: Ukraine, Russia, USA, «big bargain», «buffer sovereignty».

Виклад основного матеріалу

Пам'ятати минуле заради майбутнього... Істина, здавалося б, не нова, але вічно актуальна. Переглядаючи матеріали десятирічної давності, я звернув увагу на інтерв'ю видатного французького філософа Андре Глюксмана, яке він дав польському оглядачу Мацею Новицькому для видання Dziennik. Співбесідники висловили щирий жаль з того приводу, що після серпневого 2008 року вторгнення в Грузію Кремль став нав'язливо хизуватися своєю силою, пророкуючи при цьому скоре ослаблення Сполучених Штатів й близьку загибель Євросоюзу. Натомість, з прикрістю констатував Глюксман, «всі західні лідери раніше помилялися в Путіні. Буш побачив у його очах небесну блакить. Блер пішов з ним в оперу у Санкт-Петербурзі ще до того, як Путіна було обрано, що було свого роду благословенням. Про Шредера й Берлусконі й говорити нічого. Насамперед вражає абсолютно фантастична нездатність лідерів Заходу щодо розуміння справжніх мотивів росіян. Оскільки Росія не може стати по-справжньому сильною, її головною метою стало шкідництво. Завдяки ядерній зброї, завдяки продажу конвенціональних озброєнь по всьому світі, а також завдяки продажу нафти й газу Кремль здатний поширювати тривогу й паніку. Західні лідери усвідомлюють це надто повільно з великими труднощами.» [3].

То що ж заважає Європі реалістично осмислити агресивну політику Росії? Більше того: чи під тиском Путіна погодиться Захід на «велику оборудку» -- свого роду новітню «Мюнхенську змову», за рахунок зневажання інтересів України?

Визріваючий «приступ безумства»

Як вважає Глюксман, причини політичної короткозорості європейців, а насамперед німецьких ділових кіл, полягають в тому, що підприємці, банкіри й бізнесмени стали жертвами гігантської ілюзії ідеологічної природи. Вони, зокрема, вважають, що Росія могла б стати їхньою новітньою колонією, що вони могли б вернути собі ту роль, яку вони відігравали у ХІХ столітті -- роль адміністраторів царської імперії. Вони переконані, що мають над Росією технологічну й інтелектуальну перевагу, а тому сподіваються стати вчителями, адміністраторами й інвесторами у період модернізації Росії. Тим часом німецькі підприємці не беруть до уваги те, що більшість лідерів Росії -- вихідці з КДБ чи інших репресивних органів. Спільною рисою цих органів було презирство до людства. Й до останнього часу в Росії нічого не було зроблено для боротьби із туберкульозом, СПІДом, безробіттям, проституцією. Нічого не було зроблено щоб допомогти бездоглядним дітям з вулиці, щоб поліпшити умови утримання у в'язницях. А значить, у цієї еліти нема й крихти поваги до людини. «І коли я думаю, -- зауважує Глюксман, -- що ділові німці хочуть підкупити індивідуумів цього типу -- між тим, аж надто гордих своїм шкідництвом -- то я знаю, що вони глибоко помиляються. По-моєму в дурні пошиються німці, а не росіяни. Тому що німцям і в голову не приходить, наскільки велетенським є цинізм й нігілізм правлячої еліти Росії. Однак, нігілізм набагато розумніший наївності, навіть коли це наївність німецьких підприємців і політиків» [3].

Отже, логіка подій зводиться до того, що Європа мала б дотримуватися курсу на забезпечення власної реальної переваги, не в останню чергу тому, що Росії ніде зберігати непродану нафту й непроданий газ. Газові сховища розміщені на території України, яку Росія намагається виключити з числа транзитних. А тим часом Європа цього не усвідомлює й ніяк не наблизиться до опрацювання спільної енергетичної політики. Символом цієї неузгодженості став газопровід по дну Балтики, що проходить побіч Польщі й України, однак цілком задовольняє ділові кола Німеччини. Відтак з позиції об'єднаної Європи виступають практично лише скандинави, Польща й країни Балтії. А решта ж держав намагаються влаштувати свої справи з Росією напряму. За цих умов, вважає Глюксман, політика об'єднаної Європи мала б полягати хоча б у тому, щоб вимагати від Росії пристойної міжнародної поведінки. А саме -- що Росія не буде ставити під сумнів суверенітет держав, які отримали незалежність після падіння Берлінської стіни. А тим часом, в Європі стали поширюватися судження, що, мовляв, Путіна треба зрозуміти, бо «росіяни нервують». То ж маємо тут перенести проблему

в принципово іншу площину: «Вони нервують з тих пір, як відбулися зміни в Грузії й в Україні. Чому? Путін ясно сказав: тому, що це неперервна революція, а це означає, що він сам відчуває себе у небезпеці. Можливо, що й немає шансів на те, що Путіна буде повалено. Однак у довгостроковій перспективі демократична Україна, що нормально функціонує, і Грузія, що поклала край корупції, стануть загрозою для путінського режиму» [3].

Чи бачили мислителі Європи всю серйозність нависаючої загрози з боку Росії десять років тому, коли Глюксман давав своє інтерв'ю? Чи застерігали вони про можливість агресії з боку Росії? Слід віддати належне -- відомий англійський аналітик Едвард Лукас, автор книги «Нова холодна війна», висловив радикальну на той час думку, що «Росія зробить ставку на провокування криз у країнах колишньої радянської зони: розпочне з Криму, наступна криза стосуватиметься однієї із балтійських держав, а потім відбудеться щось на кшталт аншлюсу Білорусі». Щоправда Андре Глюксман цю гіпотезу Едварда Лукаса сприйняв із застереженням -- слово «війна» видавалось йому перебільшенням. Логіка його судження була така: «нинішня, на жаль, ефективна стратегія Росії в Україні -- Путін робить там все, що завгодно -- заснована на використанні внутрішнього розколу між українцями у поєднанні із шантажем, цінами на енергоресурси й корупцією. Навіщо Путіну в такій ситуації викликати воєнний конфлікт у Криму. Якщо, звичайно, виключити приступ безумства. Україна -- дуже недосвідчена демократія, з деяких пір там царять безпорядок і тривога. І зрозуміло, що Кремль може й націлений використати цю ситуацію, завдаючи шкоди у всякий можливий спосіб. Насамперед із допомогою пропаганди, тому що росіяни -- чемпіони на царині брехні (тут і далі курсив наш. -- Авт.)» [3].

То ж європейський гуманіст Андре Глюксман гнав від себе думку про можливість аншлюсу Криму й агресії Росії проти України. І це при тому, що він добре усвідомлював роль кремлівської брехні й пропаганди: «всі говорять одне і те ж, всі слухаються одних і тих же наказів. Ще зовсім недавно вони плювали на Обаму. А сьогодні [грудень 2008] говорять, що Обама хороший, що вони з ним домовляться. Одна-єдина ціль кремлівських піарників -- брехати в такий спосіб, щоб західні журналісти їх слухали і одночасно ніколи б не задумувалися, чи ж правда усе це» [3].

Минуло десять років. За цей час у 2014 році відбулася анексія Криму, три роки поспіль не вщухають бойові дії на Донбасі. У вересні 2017 року мають відбутися величезні військові маневри в Білорусі, підготовка до яких більше нагадує курс на аншлюс. А тим часом впродовж пів-року після обрання в листопаді 2016 року Дональда Трампа на пост президента Сполучених Штатів російськими пропагандистами ведеться все та ж неугавна ідеологічна кампанія про можливість заключення «великої оборудки» між Кремлем і Білим Домом, яка полягає в перетворенні України на задвірки Росії. Здається, що відбувається немислиме: на наших очах зріє той самий «приступ безумства», про який нагадував Андре Глюксман. І виключати цей приступ із зовнішньої політики Росії, очевидно, просто неможливо. Принаймні слід тримати в полі зору відому концепцію «безумного лідера», великого авантюриста, здатного укласти «велику оборудку» з ким завгодно й за будь-яких обставин.

Йдеться про те, що колись давно «теорію безумця» сповідував президент США Ричард Ніксон. Вона гласила, що в разі, коли опоненти не виконують твоїх вимог, тоді можна вдавати із себе безумного й так налякати своїх недругів, що ті повірять у твою непередбачуваність і здадуть позиції. Що ж, в політиці нерідко трапляється й таке. З одного боку, не дарма ж російський опозиційний діяч Костянтин Боровий звертається до образу «припадошного», коли характеризує ті чи інші кроки російського президента Володимира Путіна. З другого боку, Філіп Гордон -- колишній спеціальний помічник америкаського президента Барака Обами -- приміряє нині цю роль до президента США Дональда Трампа, який, мовляв, «давно користується репутацією відв'язного, що вповні може взяти на озброєння цю тактику». А в підсумку «теорія безумця» вносить елемент істерії в інформаційне поле.

Однак не слід й перебільшувати її вплив. Так, серйозні аналітики нагадують про те, що «теорія безумця» не допомогла Ніксону примусити Північний В'єтнам до компромісу. Більше того, втілення цієї теорії в життя передбачає уміння діяти розсудливо, коли того вимагають обставини. А між тим історія пістрявіє прикладами, коли невдалий дипломатичний гамбіт може призвести до політичної нестабільності, затяжних економічних суперечок, розповсюдження небезпечних озброєнь, а то навіть і до війни. Отже, існує реальна небезпека того, що при застосуванні «теорії безумця», коли ексцентричний стиль і конфронтаційна політика порушить і без того вразливий світовий порядок, ситуація може виявитись ще гіршою, ніж очікувалось, та призвести до широкого міжнародного конфлікту.

Саме тому безумний і ексцентричний стиль у зовнішній політиці має стати предметом виваженого аналізу.

Злиденність концептуального арсеналу

Ексцентричний стиль у політиці Росії, тягнучись за модою, претендує на належний бренд у привабливій «цивілізаційній» обгортці, бо ж агресивний курс цієї країни якось слід «продати» на міжнародному ринку. Вирішити це завдання й заповзявся один із білякремлівських дилерів із продажу «русской идеи» Борис Межуєв. Росію він силкується підняти до рівня хай і «скромної, але реальної цивілізації». Завдяки цьому сповідувана ним стратегія «цивілізаційного» реалізму зводиться до того, що Росія, як і Євроатлантика -- суть різні цивілізації, але кожна із своїми власними орбітами тяжіння. Без орбіти тяжіння -- цивілізація вже не цивілізація, бо як же інакше поставити себе в центр хай і регіонального, але все-таки якогось політичного простору. Тим більше, що підводячи під Росію «цивілізаційну» основу, Межуєв береться вирішити надзавдання: вивільнити «русский мир» від вузько-етнічного трактування й ідеологічно оформити необхідність облаштувати навколо Росії «орбіти тяжіння» підпорядкованих Росії залежних чи напівзалежних від Кремля лімітрофних держав і тим самим засвідчити всьому світу про свою вагомість.

Це, так би мовити, прелюдія до головної замороки Межуєва -- дати ідеологічне обґрунтування конкретному політичному курсу: довести Заходу про необхідність укладення «великої оборудки» між Росією і США, і закріпити тим самим Україну на «орбіті тяжіння» Кремля. Ось ця оборудка й рекламується не менш як універсальний механізм забезпечення миру й безпеки в глобальному масштабі. Кремлівський ідеолог наполягає, що час не жде, а тому Росія має невідкладно скористатися приходом «у Білий дім Дональда Трампа, людини якщо не прямо прихильної до Росії, то такої, що ставиться до неї без звичної англосаксонської ворожості». То ж укладати оборудку слід притьмом, бо, мовляв, саме зараз геостратеги різних країн, а насамперед Сполучених Штатів, дійшли висновку, що «суперництво Росії і Європи з приводу входження України в той чи інший економічний блок -- Євразійський чи Європейський -- ризикує обернутися розпадом країни... й повномасштабним воєнним конфліктом “за українську спадщину”» [9].

Чи сприйме Захід такий маневр Росії? Межуєв важає, що не все втрачено, бо відповідні прецеденти уже були. Ось, мовляв, був час, коли й Збігнєв Бжезінський закликав Україну змиритися із «нейтральним статусом» (а було це 22 лютого 2014 року, коли в Україні не було ні війська, ні легітимного президента!). Росію ж Бжезінський тоді закликав прийняти факт «фінляндизації» України -- економічної і культурної інтеграції України із Заходом при усіх можливих гарантіях залишити її поза рамками НАТО. Та й Мінські угоди, вважає Межуєв, можна було б покласти як висхідний пункт консенсусу «між тверезими реалістами США і Росії» про надання Україні ролі «буфера» між двома полюсами сили на європейському континенті. Собі в союзники Межуєв бере російського експерта Сергія Караганова, який смисл «буфера» уявляє собі таким чином: «Продовжуючи наполягати на виконанні Мінських домовленостей, вибудовуючи обхідні транспортні магістралі, варто зробити ставку на випереджуюче надання високої міри автономії Донбасу в межах України, через крок -- вести справу до формування нейтральної, незалежної, дружньої до Росії України чи україн, якщо Київ не зможе утримати контроль над усією територією нинішньої країни. Єдиний спосіб виживання сусідньої держави -- її перетворення із суб'єкта суперництва у міст і буфер» [9].

Зрозуміла річ, що український народ концепцію «буфера» чи «моста» не сприйме. У нас своє розуміння: на мості, як на проїжджій дорозі -- трава не росте, а про засмальцьований «буфер» і говорити не хочеться. Але ж на те Борис Межуєв і є головою редакційного сайту «Русская идея», щоб навести на цей неоковирний продукт кремлівської кухні відповідний глазурований концептуальний глянець. Кремлівський ідеолог переобтяжений ностальгією по минулому. Були ж колись за старих часів Realpolitik порядки, коли проблема «буферних територій» вирішувалася просто й дохідливо: «полюси сили могли при необхідності розділити буферні землі, як це зробила Росія разом з німецькими державами стосовно до Польщі у XVIII столітті, а згодом СРСР з Німеччиною у ХХ столітті». Тобто, йдеться про три поділи Польщі за часів Катерини ІІ, а потім і четвертий поділ Польщі разом із фашистською Німеччиною в 1939 році. Межуєва такий історичний досвід цілком влаштовує -- чому б не поділити сьогодні й Україну.

А щоб держави Заходу підтримали ідею «великої оборудки», Межуєв береться за «промоцію» процедури «цивілізаційного» поділу України. Однак він усвідомлює, що для Заходу може стати морально недопустимою «оборудка із зовнішньою -- незахідною -- силою». А репутація Росії в світі, звісна річ, гірше нікуди. І ось тут, наголошує кремлівський ідеолог, й постає невідкладне завдання переконати Захід у тому, що замість усталеного в міжнародних відносинах «права націй на самовизначення» можна прийняти якийсь постмодерний принцип -- «самовизначення вільних громадян».

Сумнівність прийняття такого плану Заходом очевидна й для самого Бориса Межуєва: «навряд чи західні держави будуть готовими прийняти м'яке розлучення різних частин території України (чи, скажімо,

Грузії і Молдови) просто в якості жесту доброї волі. Цей крок викликав би збурення в європейських країнах, був би названий новим Мюнхеном, новою Ялтою, з усіма уточненнями, що випливали б із такого порівняння. Тому розділ буферних держав на сфери впливу може бути здійснений лише односторонніми діями Росії, що, звичайно ж, звужує її дипломатичні можливості» [9].

Виплутатись із цієї ситуації складно, бо тут Кремль потрапляє в ідеологічний капкан, бо «розпочавши боротьбу за Україну, Росія не могла не виявити злиденність свого геополітичного й геокультурного концептуального арсеналу. Якщо проєвропейська орієнтація -- єдино можлива для слов'янських народів, включаючи російський, то на якій підставі ми можемо оспорювати проєвропейський вибір українського народу? Росія вочевидь виявила дефіцит політики власної ідентичності» [9].

Крім того, тут на перший план виходить проблема територіальної цілісності й непорушності кордонів. Так, вдавшись до агресії проти Грузії в 2008 році, Росія порушила кордони суверенної держави. Яке тут знайти виправдання? Хіба що послатися на відомого жартівника Володимира Путіна, який ставиться до проблеми кордонів таким чином: «кордони Росії ніде не закінчуються». Але ж сусідам від таких жартів стає моторошно. Щоправда, Межуєв такі слова виправдовує: політика ідентичності «теоретично може працювати як на визнання, так і на невизнання існуючих кордонів» [9]. І наводить тому ряд прикладів з історії, бо, мовляв, так само поступав і німецький Рейх, і реваншистська Франція наприкінці ХІХ ст., чи та ж сама Японія.

Як тут самому не вдатися до реваншу -- відтворення великодержавності? Критичним для Росії виявилося десятиліття 2004-2014 рр. між двома Майданами в Україні. Між російськими імперцями й націоналістами розпочинається дискусія: «навіщо Росії потрібна Україна?». Імперці традиційно відстоювали точку зору, що Росія без України перестане бути імперією. Для російських націоналістів Україна взагалі була штучним утворенням, що нібито насильно утримувало території з російським населенням і російською ідентичністю при постійних спробах їх українізації. Ось ці регіони, мовляв, і слід приєднати до Росії. Але як це ідеологічно оформити?

Межуєв не збирається осуджувати ні одних, ні других (свої ж люди!). Однак, претендуючи на інтелігентність, звертає увагу на їхню обмеженість і нездатність підвести Україну під категорію «буфера, «пряме зіткнення між чим і чим вона могла упередити». То ж в цій ситуації Кремлю довелося шукати якісь обхідні шляхи для порозуміння із Заходом щодо причин та наслідків російської агресії в Україні в 2014 році. Довелося піти на радикальний крок -- перебрати старий мотлох у затхлій комірчині імперських концепцій і вдатися до реанімації концепції «Острів Росія» Вадима Цимбурського.

Спершу Цимбурський ніби й відстоював необхідність дотримання принципу непорушності кордонів. Але після вторгнення Росії в Грузію у серпні 2008 року він запозичує у політолога Михайла Ільїна термін «шельф острова Росія». То ж замість ідеї «буфера» висувається концепція «шельфу», куди, мовляв, відноситься Східна Україна, Крим та певні території Кавказу й центральної Азії. А шельф, мовляв, він і є шельф: якщо якась частина «шельфу» відколеться від Євроатлантичного лімітрофного паса, то не гріх буде, якщо Росія «осушить» частину берегового «шельфу» та й забере під свою опіку певні землі та й народи, що їх населяють. Йдеться не лише про людей російського походження. До «шельфу» на думку Цимбурського крім українців можуть тяжіти абхази, осетини, білоруси, гагаузи, таджики, а то й серби.

Нинішні епігони теорії Цимбурського вважають, що таке ідеологічне вариво може бути згодоване серед представників політичних кіл Заходу. То ж ідея «шельфу» Цимбурського піднімається до концептуального рівня «цивілізаційного реалізму» із сподіванням, що «було б дуже важливо, якби реалістично мислячі політики Заходу мали можливість переконатися, що у свідомості російської зовнішньополітичної еліти геополітична концепція «Острова Росії» має велику вагу, що ім'я Цимбурського не є порожнім звуком для людей, які відповідають за стратегію у нашій країні». Тим самим, мовляв, надавши концепції академічного лоску, можна було б зняти з Росії звинувачення у намірах захопити Естонію, чи розколоти Європу, чи розростися імперією від Владивостока до Лісабону.

Тим часом Кремль мав би перейнятися «осушуванням» окупованих земель буферного «шельфу». Бо ж, мовляв, віднині сама історія судила запровадити там російські порядки. А Захід тим часом міг би й відпочити -- бо ж йдеться нібито не про порушення кордонів, а про освоєння «шельфу».

Крах «буферних» ілюзій

Блаженний, хто вірує. Але коли замість віри у силу правди гору бере цинізм і великодержавне хамство, тоді наступає час ханжеської «блажі» -- безглуздих химер. У тому числі й нав'язливих «уболівань» за долю «братнього» українського народу. І це при тому, що кремлівські діячі здавалося б зробили усе можливе й неможливе, щоб наслідком Революції гідності стала соціальна катастрофа. Принаймні російські пропагандисти докладають сил, щоб деморалізувати українське суспільство. Вони злорадно нав'язують думку про те, що, мовляв, українці «прохукали Крим і Донбас, поклали економіку, розвалили соціалку, жодної реформи до ума не довели, усі замисли похоронені корупцією й безтолковістю державного апарату». Але тут же з жовчною гіркотою визнають, що для українського суспільства «все перераховане не має жодного значення, значення має лише один факт, він же і є історією успіху. Цей факт полягає в тому, що нова українська держава відбулася. Постмайданний режим вижив, зміцнився, стабілізувався, йому у середньостроковій перспективі нічого не загрожує -- ні всередині країни, ні зовні. Скоріше всього, Петро Порошенко ще довго буде управляти країною. І навіть коли він відійде, нинішній політичний курс буде збережено. Хіба ж це не досягнення?» [12].

Оця несподівана для Кремля нова реальність змушує ідеологічну братію Росії переосмислювати ситуацію. Як діяти далі? Здавалось би, зазначає головний редактор Ukraina.ru Іскандер Хісамов, основні стратегічні рішення відносно України були ухвалені в Москві ще три роки тому, в середині 2014 року. Позиція Росії зводилася до того, що Крим взагалі не підлягає обговоренню. Повернення інфікованого сепаратизмом Донбасу в Україну мало б запустити процес федералізації. Прогнозований Москвою розпад економіки України повинен був би посилити відцентрові тенденції й протестні рухи. А замість того виявилося, що кремлівські «експерти переоцінили значення економічних факторів. Так, усе відбулося як пописаному: економіка України руйнується, на очах розвивається соціальна, комунальна інфраструктура й такі інші катастрофи, країну роз'їдає іржа корупції. Однак відцентрові тенденції не посилюються й протестні настрої не наростають. Режим лише зміцнюється» [12].

Ситуація для Кремля склалася справді ахова. То ж московські стратеги постали перед необхідністю дати пояснення своїм роботодавцям, -- чому ж не спрацьовує їх антиукраїнська підривна діяльність? А до того ж покаятися в помилках і пообіцяти спрямувати ситуацію у вигідне для Кремля русло. На сьогоднішній день вони приходять до думки, що головна їх помилка -- «недооцінили саму суб'єктність України». Сталось так, що в інформаційному полі Росії тривалий час неугавно звучали загальники, що, мовляв, Україна втратила свій політичний суверенітет й повністю контролюється із Вашингтона, Брюсселя та Берліна. Що Революція гідності -- результат західних спецслужб, а нині Київ критично залежить від зарубіжних кредитів і дотацій. Саме тому, мовляв, українські політики безнастанно і навіть з перебором демонструють свою лояльність євроатлантичним партнерам.

Але врешті-решт виявилося, що владні структури Києва «у базових питаннях не поступаються жодному тиску. Більше того, часто нав'язують свою волю. Як було після того, коли Київ дезавуював Мінські угоди? Спочатку Меркель з Оландом висловили своє здивування, потім спробували шикнути на Порошенка, шантажувати траншами МВФ. Але зіткнувшись з непохитною волею Києва, повністю перейшли на його позицію». Підсумковий висновок, до якого дійшов Хісамов, зовсім його не тішить: «Отже, Україна відбулася -- в якості найбільш ярого противника Росії» [12].

Але тут може бути й запитання до Хісамова -- а на що ж Росія розраховувала, розв'язавши війну проти України? На приниження суверенної держави до рівня «буферного шельфу», а українського народу до ролі демографічного донора «триединого русского народа в составе великороссов, малороссов и белорусов»? А зараз Хісамов бідкається, що, мовляв, у Києві панують ідеї «реваншу», а тому «Росія має опрацювати притомну відповідь на усе зростаючу загрозу». То в чому ж вона полягатиме? У відмові від агресивної політики щодо України? Далебі Росія до цього ще не дозріла. То ж кремлівські ідеологи закликають не чекати «благодушно саморозпаду України», а посилювати мілітарні потуги й діяти з позиції сили. Просто й дохідливо -- в стилі кремлівських «яструбів».

А про що ж воркують кремлівські «голуби»? Ось, наприклад, Федір Лук'янов належить до маститої білякремлівської еліти. Він -- голова Президії Ради із зовнішньої й оборонної політики Росії з 2012 року, професор-дослідник Вищої школи економіки, а також науковий директор Міжнародного дискусійного клубу «Валдай». Все це зобов'язує й вимагає належного респекту до його писань. Для прикладу, досить звернутися до одного з його суджень: «Російсько-українське питання (говорити про «відносини» язик не повертається) завалений тонами пропагандистської полови, яка має смисл, лише коли ціль -- остаточно довести проблему до абсурду. Однак сама по собі колізія навколо України настільки ризикована, що вочевидь гідна набагато більш серйозного підходу» [8].

З такою точкою зору не можна не погодитися. І з поваги до професіоналізму автора, незалежно від того, що належить він до структурних підрозділів держави-агресора, я вважаю за доцільне передати логіку його роздумів щодо «російсько-українського питання». Усім нам, очевидно, буде небезінтересно відзначити ті зрушення, які відбулися в таборі супротивників впродовж трьох років відстоювання Україною своєї незалежності збройним та дипломатичним шляхом.

Відправна точка аналізу в Лук'янова можливо й нова для нинішнього російського політикуму, але не для української історіософської науки в цілому. Починаючи від роздумів Миколи Костомарова про «Дві руські народності» й до Івана Лисяка-Рудницького з його історичними есеями, дослідники зажди наголошували на принциповій різниці між росіянами і українцями -- це не мова, не віра, не походження, -- а принципово різний уклад життя, стиль взаємовідносин між верхами і низами суспільства, владою і народом. Дуже образно колись цю різницю окреслив академік РАН Юрій Пивоваров. Центральним місцем у Москві, зазначав він, є храм Василя Блаженного і Лобне місце поблизу нього, де зачитували самодержавні царські укази й рубали голови бунтівникам. Центральним місцем у Києві є пам'ятник Володимиру Великому, а східці від Володимирської гірки ведуть до пам'ятника Магдебурзького права на Подолі. Ось у цій точці розходяться два принципово протилежні вектори політичної самоідентифікації двох народів -- самодержавство Москви і самоуправління Києва.

Мене приємно вразило те, що подібна думка стала контрапунктом й в аналізі Федора Лук'янова: «Російсько-українське протистояння -- приклад єдиноборства протилежних типів соціально-політичної організації. Росія -- сильна і жорстка централізована держава, що вважає головною ціллю повний суверенітет. Україна -- держава слабка й розхристана, яка перебуває у складному симбіозі з розгалуженим й впливовим громадянським суспільством, а суверенітет вважає не самоціллю, а засобом» [8].

Така особливість України не є якимось непереборним ґанджем. Лук'янов зазначає, що щось подібне ми зустрічаємо в Італії: при вкрай неефективній якості державного управління, корупції, численних супліках і дисбалансах Італія живе й розвивається. А відбувалося це внаслідок наявності тісних й міцних горизонтальних суспільних зв'язків, які гарантують стабільність й самоорганізацію за умов досить таки слабкого державного апарату, численних політичних, в тому числі й геополітичних потрясінь. Дослідники проводять паралелі між Італією й Сполученими Штатами, де «deep state», «глибинна держава» (система глибинних державних структур) протистоїть президенту Дональду Трампу. В Італії ж можна скоріше говорити про «deep society», «глибинне суспільство», де все і всі густо і в'язко поєднані один із одним, зате забезпечують спадкоємність і стійкість. В зазначеному контексті, пише Лук'янов, «Україна із її складним облаштуванням й крайньою неоднорідністю є теж більш стійкою, ніж здається, не всупереч, а завдяки кланово-груповій структурі» [8].

При усій своїй критичній настанові як аналітика, Федір Лук'янов, тим не менше, уникає називати принципову різницю у статусі Росії (як агресора, що грубо порушив норми міжнародного права) і України -- жертви агресії, що відстоює своє суверенне право на цивілізаційний вибір. Однак, слід віддати йому належне, російський аналітик більш-менш адекватно описує наслідки, що випливають із цього принципового протистояння на міжнародній арені. Він змушений визнати, що київська влада «має чітку і ясну мету, добиватися якої продовжить, без огляду на внутрішні втрати, і будучи впевненою, що мінімально необхідна підтримка Заходу їй гарантована завжди. Хай європейське і американське розчарування в Україні й присутнє, але відмову від допомоги західні еліти самі ж будуть сприймати як перемогу Путіна, допустити чого вони не можуть. Це розв'язує Києву руки, дозволяючи залучати увесь політичний, міжнародно-правовий, ідеологічний, пропагандистський і навіть економічний інструментарій» [8].

Не секрет, що йдучи на воєнну авантюру, Москва розраховувала на смугу «нового міжнародного безпорядку», не шкодуючи сил для всіляких підривних дій у різних регіонах світу. Сподівалася й на ослаблення системи західного лібералізму в цілому: на політичну кризу у США, на непрості трансформаційні потрясіння в Євросоюзі, на відтиснення України на периферію міжнародних відносин. Однак ситуація склалася принципово протилежною: «Україна не втратила своєї значимості -- у всякому разі порівняно із тим скромним рівнем, на якому інтерес стабілізувався десь з весни 2015 року. А ось прагнення взаємодіяти з Росією помітно скоротилося. У Сполучених Штатах Росія взагалі перетворилася в «ядовитий актив», до якого навіть доторкатися небезпечно. В Європі просто не знають, що з нею робити після того, як Москва перестала вважатися і вважати себе частиною спільного європейського проекту. Придумувати щось нове -- не на часі, та й ідей немає, а в існуючих обставинах функція Росії як противника є більш зрозумілою й корисною» [8].

Федір Лук'янов -- відомий кремлівський інсайдер, який дорожить своїм статусом. То ж було б дивним, якби він залишив свій аналіз без конкретних рекомендацій -- яким же чином Росії виборсатись із того болота, у яке вона сама себе загнала. Справа, звісна річ, непосильна, але, як мовиться, положення зобов'язує. Аналітик розглядає різні варіанти, вже апробовані Володимиром Путіним.

З одного боку, на думку Лук'янова, повернення до тактики «піднімання ставок» для «присилування до переговорів», яку Москва культивувала останніми роками, приведе нині до цементування нинішнього несприятливого для Кремля становища. А спроба порушити це становище можлива лише ціною такої ескалації, яка породить ризики уже принципово нового рівня. Тут Лук'янов посилається на «лихі порядки Вашингтона при Трампі». А до того ж, вважає він, резерв Києва щодо «підняття ставок» стає набагато більш широким.

При усій своїй ерудованості, Лук'янов працює у відведених рамках російської великодержавності, а, значить, і українофобії. А тому й прогнозує, що Москві зараз немає смислу йти на поступки -- і справа навіть не у втраті обличчя. Мовляв, київській владі російський фактор нині потрібен, оскільки «українська державність будується на основі протиставлення Росії». А тому чекати від України якихось поступок не доводиться. Ось тут би й нагадати Лук'янову, що не Україна є агресором, і не ми створили ситуацію воєнного протистояння. То ж нічого дивного, що нам доводиться розбудовувати державу всупереч імперській агресивній політиці Росії.

Не бачить вихід із становища кремлівський ідеолог і в збереженні статус-кво, бо ж, мовляв, «ситуація хитка, а ключ від вентиля напруги у Києва. Евфемізм “повне виконання Мінських угод” приховує загальну небезпеку того, що без них зникне остання зачіпка, що дозволяє хоча б імітувати урегулювання. Війна, як це не цинічно звучить, на руку Києву, якщо він її знову програє -- вона зробить для Заходу підтримку України безальтернативною, що б там про цю країну не думали» [8].

Узагальнюючий висновок Лук'янова песимістичний: «сухий залишок є гнітючим». Кремлівський ідеолог посилається на «іронію історії», парадокс якої полягає, на його думку, в тому, що слабка «українська держава в даному випадку чітко знає, чого хоче -- і на рівні реальних завдань, і на рівні публічних гасел. У сильної ж й рішучої російської держави ясності немає -- колізія на сході України з самого початку не мала ні стратегії, ні притомного цілепокладання. Нічого не змінилося. Але для того, щоб поставити цілі, потрібне більш узагальнене розуміння того, чим для Росії є Україна -- не зараз, а в принципі, на перспективу. Повторення формул про «один народ», розрахунки на крах нинішньої влади в Києві і появи там більш договороздатних контрагентів... лише відволікають від відповіді на те, чого ми хочемо. Без цього не спрацює навіть тактика, не кажучи вже про стратегію» [8].

Чи є необхідність ще щось доповнювати, коли йдеться про повне ідейне банкрутство антиукраїнської політики? Які ще тут «буферні шельфи» острівної Росії зможуть допомогти?

«Велика оборудка»: суєта суєт і ловлення вітру