Водночас визнання особливого значення взаємовідносин України з Росією зовсім не означає їх абсолютизації. Більше того, лише забезпечивши розвиток співробітництва із заходом на такому самому рівні, як з Росією, ми зможемо ствердити позиції української держави у світі. Проте «рух на Захід» України не може обмежуватися лише економічним співробітництвом, а має включати і вступ до провідних європейських політичних і економічних організацій, і найтісніші контакти в соціальній, культурній та політичній сферах життя. Це дає змогу висновувати, що найбільш прийнятною для України моделлю зовнішньополітичного розвитку може стати поступове входження нашої держави в нову систему загальноєвропейського економічного й політичного розвитку.

Реалізація такого варіанта зовнішньополітичного розвитку України зовсім не суперечить паралельному існуванню в даний період такого об'єднання, як Співдружність Незалежних Держав. Ця організація за роки свого існування зазнала певної еволюції та суттєвих структурних змін. У своєму ставленні до СНД Україна виходить насамперед з економічної та політичної доцільності існування Співдружності, необхідності розвитку тісних і взаємовигідних торговельноекономічних, культурних, гуманітарних відносин між державамиучасницями. Виходячи саме з цих обставин, Україна приєдналася до Договору про створення Економічного союзу СНД, підписавши угоду про асоційоване членство. Наша держава бере участь у здійсненні й багатьох інших важливих економічних угод у рамках СНД. Водночас Україна відповідно до свого законодавства не бере участі в такому міждержавному співробітництві, що спрямоване на перетворення Співдружності у наддержавну структуру конфедеративного чи федеративного характеру, не входить до військовополітичних структур СНД.

На превеликий жаль, робота з налагодження практичного економічного співробітництва країн СНД поки що має невелику ефективність. Так, зокрема, у процесі розробки договірноправової бази економічних відносин, форм і механізмів економічної взаємодії головна увага зосереджувалася не на впровадженні цивілізованих принципів економічного співробітництва, що базуються на реальному ґрунті, а лише на кінцевих політичних аспектах інтеграції. Такий підхід був явно передчасним.

Саме тому практичний досвід існування СНД переконав, що двостороннє співробітництво державучасниць у різних галузях розвивається в ньому ефективніше, ніж багатостороннє, хоч для останнього створено більш ніж достатню міжнародноправову базу (за час існування СНД підписано близько 1000 багатосторонніх документів). Це багато в чому пояснюється об'єктивно існуючими розбіжностями в позиціях державучасниць. Щоб досягти високого рівня ефективності багатостороннього співробітництва в рамках СНД, необхідна реальна заінтересованість у цьому всіх сторін, а її брак неможливо замінити простим адмініструванням або створенням «наддержавних» структур. Дуже показовий у цьому відношенні приклад: тоді як сотні документів про так звану «інтеграцію», підписаних у рамках СНД на рівні глав держав і глав урядів, не діють, авіабудівні підприємства України, Росії, Казахстану створили консорціум для випуску літака АН124. Зараз успішно ведуться переговори про продаж цього літака в інші країни, у т. ч. й розвинуті, які мають власну авіаційну промисловість. Цей приклад є яскравим виявом не абстрактної, а реальної інтеграції на базі конкретних економічних інтересів та спільної вигоди всіх заінтересованих сторін.

Необхідно зазначити, що Україна й далі вестиме активну й урівноважену політику, метою якої буде відновлення взаємовигідних зв'язків з колишніми республіками СРСР. Передовсім це стосується відносин з Росією. для дальшого успішного розвитку цих відносин велике значення мало підписання широкомасштабного політичного договору між Україною і Росією, остаточне вирішення проблем Чорноморського флоту.

Надзвичайно важливим для підтримки внутрішніх економічних реформ в Україні є азіатськотихоокеанський, латиноамериканський та африканський напрямки зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Особливо перспективним щодо цього може бути налагодження взаємовигідних економічних зв'язків із країнами АзіатськоТихоокеанського регіону, який усе більше розглядається як регіон ХХІ століття і характеризується сьогодні найдинамічнішими темпами економічного розвитку у світі. Для України багато країн цього регіону можуть бути потенційними інвесторами в її економіку, бо свого часу частка України в загальносоюзному обсязі економічного співробітництва саме з цими країнами становила за деякими позиціями понад 50%.

Країни Латинської Америки, Азії та Африки також можуть стати дуже привабливим ринком для української малоконкурентоспроможної на Заході продукції. Саме на цьому зовнішньополітичному напрямку можна здійснити реалізацію багатьох взаємовигідних спільних економічних проектів. У цих країнах є інтерес, наприклад, до харківських тракторів, кременчуцьких вантажних автомобілів, київських екскаваторів, запорізьких «Таврій», антоновських літаків тощо. Необхідно пам'ятати і про те, що країни цих регіонів є джерелом важливих сировинних та інших матеріалів для підприємств нашої держави. Необхідно й надалі зміцнювати наші зв'язки з країнами Близького й Середнього Сходу. Надзвичайно важливим чинником для здійснення нашої ефективної зовнішньополітичної діяльності є зосередження в цьому регіоні значних резервів вільних капіталів та наявність містких ринків збуту для продукції українських підприємств.

Важливою складовою частиною зовнішньополітичної діяльності України є розширення її участі в діяльності міжнародних організацій. Наша держава й надалі буде проводити лінію на активне співробітництво з ООН, яка була й залишається одним із гарантів суверенітету, територіальної цілісності та непорушності наших кордонів. Ось чому необхідно й надалі здійснювати та розширяти участь України у миротворчій діяльності ООН.

Водночас необхідно зазначити, що міжнародне становище України є досить складним, оскільки складним залишається розвиток сучасних міжнародних відносин, функціонування яких відбувається під впливом різних, часто взаємно протилежних тенденцій. Виявом однієї з цих тенденцій став розпад таких багатонаціональних держав, як СРСР, Югославія, Чехословаччина, який спричинився до радикальних змін у геополітичному розвитку не тільки Європи і Азії, а й усього світу. Цей процес дезінтеграції, як свідчить розвиток подій, ще далекий від завершення.

Іншою тенденцією всесвітнього розвитку є інтеграція, яка домінує в Західній Європі, Північній Америці, певною мірою в АзіатськоТихоокеанському регіоні, де складаються потужні «інтеграційні поля» (Європейський Союз, НАФТА, АСЕАН). Сучасне світове співтовариство сьогодні активно формується за умов могутнього глобального економічноінтеграційного процесу, який охопив майже всі регіони світу.

З самого початку свого існування Україна опинилася у сфері впливу названих процесів, різнонапрямлених міжнародних тенденцій. Так, наприклад, саме виникнення української держави є одним із результатів дезінтеграції тоталітарної системи та одним з найважливіших геополітичних зрушень у повоєнній Європі [20]. Нині Україна як незалежна держава вирішує багато економічних, політичних та соціальних проблем свого розвитку. Водночас наша держава не може стояти осторонь світових глобальних та регіональних інтеграційних процесів, не може не намагатися вплинути на їх розвиток з метою забезпечення своїх національних інтересів. З цією метою Україна розширює свою діяльність у рамках ООН та ОБСЄ, співробітництво з ЄС і НАТО. Україна, як самостійна держава, маючи великий природний, економічний, культурний та інтелектуальний потенціал, може зробити значний внесок у розвиток світової цивілізації та забезпечення міжнародної безпеки.

15. Політичні аспекти глобальних проблем

15.1 Поняття глобальних проблем

Глобальні проблеми (фр. global - загальний, від лат. globus - куля) - це об'єктивні суспільні явища всесвітньоісторичного значення, породжені сучасними умовами матеріального виробництва, технічним рівнем озброєнь, соціальнополітичними протиріччями сучасної цивілізації, які досягли критичної межі. Критеріями визначення глобальних проблем можна вважати таке:

* вони ставлять проблему виживання людського роду, його самозбереження, спасіння цивілізації від загибелі;

* вони становлять центральну вісь загальних інтересів усіх країн, соціальних та національних спільностей;

* їх неможливо розв'язати без широкого міжнародного співробітництва.

Глобальні проблеми породжені, перш за все, бурхливим розвитком індустріального виробництва. Інтенсивне зростання проблем у сфері глобальної політики на межі 3 тисячоліття підвело цивілізацію до критичного стану. При цьому на порядку денному стоїть не одна, а кілька досить різноманітних глобальних проблем. Зокрема, можна виділити такі:

1. Глобальні військовополітичні проблеми.

* ризик виникнення світової війни;

* зростання озброєнь;

* існування великої кількості заплутаних політичних вузлів та гарячих точок;

* мілітаризація мислення і накопичення недовіри між державами.

2. Глобальні політикоекологічні проблеми.

* погіршення якості біосфери;

* загроза безповоротних змін у кліматі;

* зростання кількості великих стихійних лих;

* широке розповсюдження небезпечних захворювань.

3. Глобальні політикоекономічні проблеми.

* виснаження ресурсів (сировинних та природних);

* голод;

* незбалансованість росту народонаселення;

* економічне відставання країн, що розвиваються.

4. Глобальні соціальнополітичні проблеми.

* тероризм;

* наркоманія;

* злочинність;

* захист прав людини.

Розглянемо для прикладу деякі екологічні та економічні проблеми.

Сучасне людство знаходиться перед вибором подальшого шляху розвитку в зв'язку із загостренням екологічної кризи - посилюється забруднення оточуючого середовища - повітря, води, грунту, виснаження невідтворюваних природних ресурсів, порушення стабільності і зменшення різноманітності біосфери, погіршення здоров'я і якості життя. Все це вже за кілька десятиріч може обернутись екологічною катастрофою.

За даними ООН, щороку в атмосферу викидається 1,5 млрд. т двоокису вуглецю, 300 млн. - окису вуглецю, 150 млн. - двоокису сірки, 50 млн. - окису азоту, 1 млн. т свинцю, 700 тис. т фреонів, 100 тис. т токсічних хімікатів. На вселенське звалище перетворився світовий океан. До початку 90х років у нього скинуто 20 млрд. т сміття - від консервних банок до радіонуклідів та хімікатів. Сьогодні на кожного жителя Землі виробляється по 20 т відходів на рік, які викидаються у біосферу. В силу цього ризик загинути від кислотних опадів в індустріальних країнах удвічі вищий від ризику позбутися життя у автокатастрофах.

З початку століття площі, зайняті рослинністю, скоротилися на третину, внаслідок чого концентрація вуглецю в атмосфері тільки за останні півсторіччя підвищилася на 20%. Кількість озону в Північній півкулі зменшилось за 19751990 рр. на 3%, що призвело до появи небезпечних для здоров'я “озонових дірок”. В звязку з викидам окисів вуглецю виникає парниковий ефект. Є припущення, що до 2050 р. середня t поверхні Землі підвищиться на 1,54,5C, що призведе до підняття рівня моря на 1,42,2 м. Виникає реальна загроза незворотніх кліматичних змін, яка тягне за собою непередбачуване збільшення стихійних лих - землетрусів, паводків, ураганів, циклонів, цунамі, внаслідок яких тільки за 7080ті роки загинуло 3 млн. чоловік і 800 млн. залишилось без даху над головою.

Ерозія щорічно руйнує 26 млрд. т родючих грунтів, 6 млн. га сільскогосподарських угідь перетворюються у пустелі. Щорічно знищується 11 млн. га лісів, що призводить не тільки до зменьшення опадів і збільшення площі пустель, але й до загрози зникнення близько 1/3 усіх видів рослинного та тваринного світу. Нині майже дві третини населення Землі позбавлені чистої питної води, щодня 26 тис. чоловік помирають внаслідок вживання поганої води.

Кожен день у світі гине від голоду 40 тис. дітей у віці до 5 років. Більше 50 млн. дітей вимушені працювати здебільшого на шкідливих виробництвах, близько 120 млн. дітей у віці 611 років позбавлені можливості відвідувати школу.

Кожен п'ятий мешканець Землі страждає від недоїдання або голоду. В Африці таких 800 млн., з них 200 млн. - діти; населення 20 країн з цієї причини знаходиться під загрозою загибелі. Це при тому, що нинішні ресурси планети та технології їх розробки могли б забезпечити продовольством 79 млрд. населення (зараз - 6 млрд.). Але воно дуже нерівномірно розподіляється між багатими та бідними країнами. В цілому близько 10% населення знаходиться на межі голодної смерті, 30% отримують їжу низької якості; 30% недоїдають, 20% харчуються нормально, і 10% - переїдають.

“Чумою ХХ століття” називають страшенну хворобу - СНІД. На початок 1996 р. у світі вже було 30,6 млн. ВІЛінфікованих, з них 21,8 млн. - хворих на СНІД (63% - в Африці), 9,2 млн. вже померли від СНІДу (7,6 млн. - в Африці). В деяких країнах Африки зараження СНІДом досягає 50% населення. За 1995 р. кількість інфікованих зросла на 4,7 млн., при цьому 516 тис. дітей народились вже інфікованими. За темпами росту кількості інфікованих останнім часом на перше місце вийшла Росія, хоча абсолютні показники там поки що значно менші, аніж, наприклад, у США. В Україні за 10 років зареєстровано близько 9 тис. інфікованих, з них 254 отримали діагноз СНІД, а 111 - померли. Дієвих засобів лікування СНІДу поки що не знайдено.

15.2 Екологічні проблеми України

Небезпечне екологічне становище склалось і в Україні - Чорнобильська трагедія, проблеми Чорного та Азовського морів, загибель тисяч річок, катастрофічний стан атмосфери. Природні ландшафти Донбасу, Придніпров'я, Криворіжжя та Прикарпаття перетворені у промислові комплекси зі шкідливими для здоров'я людини відходами.

В останній час річний видобуток мінеральної сировини досяг 1 млрд. т, а відходів гірської породи при цьому - 3 млрд. т. Загальний об'єм промислових та комунальнопобутових відходів в Україні складає 25 млрд. т, з них 4,7 млрд. т токсічних. Щорічно в Україні накопичується більше 40 млн. м3 твердих побутових відходів. Тільки незначна їх частина утілізується промисловим методом; дуже швидко збільшується кількість несанкціонованих звалищ.

Внаслідок цього за 19501990 рр. площа сільськогосподарських угідь в Україні зменшилась на 3 млн. га, а орних земель на 1,8 млн. га. Крім того, в Україні 12 млн. га земель пошкоджено водною ерозією, і 19,2 млн. га - повітряною ерозією. Щорічно ерозія забирає 600 млн. т родючого грунту. Внаслідок нерозумної системи природокористування вміст гумусу в грунтах зменшився з 69% до 35%, що призвело до перетворення найродючіших чорноземів у звичайні малогумусні грунти. В Україні зіпсовано 60% чорноземів. Тільки аварія на ЧАЕС назавжди вилучила із землекористування 3,7 млн. га землі. Залишкова кількість пестицидів у продуктах зросла тільки за 80ті роки у 9 разів.

Розвиток продуктивних сил України супроводжувався прискореними темпами розвитку водопостачання. Це призвело до нестачі води не тільки у Криму, а й у Донбасі, західних та північних областях. З географічної карти через варварське господарювання щезло 20 тис. малих річок. Щорічно в річки скидається 1819 км3 відпрацьованої води, з яких 45 км3 зовсім не очищені.

Розвиток промисловості супроводжується інтенсивним забрудненням повітря. В середньому за рік воно становить 20 млн. т шкідливих викидів. В Донбасі, Прикарпатті, Придністров'ї концентрація шкідливих речовин перевищує гранично допустимі норми в 510, а в деяких районах, зокрема, в 21 місті, забруднення повітря перевищує допустимі норми в 1520 разів.

В цілому на Україні склалась катастрофічна екологічна ситуація, яка призвела до погіршення здоров'я населення і збільшення його смертності. З 1991 р. смертність перевищує народжуваність, внаслідок чого абсолютне зменшення населення України за 6 років склало 1,2 млн.

15.3 Політичні аспекти вирішення глобальних проблем

Вже загально визнано, причому не тільки вченими, але й політичними колами, що глобальний характер набули проблеми екології, від успіхів у вирішенні яких залежить само існування людства. Це уявлення про можливий катастрофічний кінець планетарної цивілізації привело до декількох важливих міжнародних акцій.

Вже з 1972 р. у структурі ООН діє спеціальна Екологічна програма (UNEP). Її головна мета - координація й стимулювання міжнародної активності в царині охорони довкілля. Прикладами спільних спроб вирішення проблем екології можуть бути заборона виробництва хімічних сполук, які містять фреон - речовину, яка на думку вчених руйнує озоновий шар планети; або заборона на промисел морських китів. Але добитись безумовного виконання цих рішень міжнародні організації поки не можуть.

Глобальним проблемам виживання людства були присвячені три міжнародних форума, які проходили на найвищому рівні: Конференція ООН “Навколишнє середовище і розвиток” (РіодеЖанейро, 1992 р.), Всесвітня зустріч в інтересах соціального розвитку (Копенгаген, 1995 р.), і спеціальна 19та сесія Генасамблеї ООН, присвячена реалізації прийнятої в РіодеЖанейро програми за 5 років (1997 р.).

Конференція в РіодеЖанейро, проведена на урядовому рівні, знаменувала важливий етап в розвитку суспільної свідомості. Була підписана Кліматична рамкова конвенція ООН, яка набрала чинності з 1994 р. Разом з тим, політичні мотиви не дозволили відкрити нові горизонти цивілізації, які бачать вчені. Один з найважливіших висновків цієї Конференції полягає в тому, що модель розвитку, яку використовують десяток багатих розвинутих країн, вичерпала себе. Президент США Дж.Буш не підписав на Конференції Конвенцію про збереження біологічної різноманітності, оскільки вона передбачала передачу новітніх ресурсо і енергозберігаючих технологій країнам, що розвиваються.

У грудні 1997 р. в Кіото (Японія) 160 країн провели ІІІ Конференцію державучасниць Кліматичної рамкової конвенції ООН, названу форумом з проблем глобального потепління клімату. Основна ідея - скоротити викид в атмосферу відпрацьованого газу, що приводить до парникового ефекту. Але знову виявились різні підходи між розвинутими країнами, та країнами “третього світу”. США також не погоджувались з позицією країн ЄС, які пропонували певні відсотки скорочення викидів газу, тобто підхід “влада диктує - фірми скорочують”, а відстоювали ринковий принцип - заохочувати тих, хто скорочує. Зрештою було прийняте рішення, яке вимагає від 34 розвинутих країн зменшить шкідливі викиди до 2012 р на 5,2% порівняно з 1990 р. При цьому США мають скоротити викид відпрацьованого газу на 7%, країни ЄС - на 8%, Японія - на 6%, а країни, що розвиваються, звільняються від жорстких рамок нормованого викиду газу (Україні визначена норма не вище рівня 1990 р.).

Один з найважливіших висновків, які зроблені на згаданих вище форумах, полягає в тому, що модель розвитку, яка використовувалась кількома багатими країнами, вичерпала себе. Необхідно шукати нові підходи. Звичними методами ведення господарства при традиційних владних інститутах людство не здатно попередити і контролювати катастрофи, що виникають.

На підставі найновіших наукових знань вченими розроблені моделі стійкої світової системи, які б могли стати основою нового світового порядку - справа за політиками. Зокрема, ці моделі передбачають такі принципи:

* перехід від принципу кількісного росту до принципу розвитку людства, від принципу безмежного накопичення матеріального багатства за рахунок руйнування Землі до принципу звеличення сфери розуму і духу при стриманому, лише необхідному достатку;

* стабілізація чисельності населення Землі за формулою “кожній сім'ї - не більше 2х дітей”;

* економічне і ефективне використання ресурсів Землі;

* використання лише екологічно чистих технологій;

* відмова від війни і застосування сили;

* рівноправність держав і народів та заборона ідеології панування однієї чи групи держав чи народів над світом;

* збереження і розвиток самобутніх культур народів світу, повага до всіх релігій світу.

Отже, напередодні третього тисячоліття вимальовується механізм нового глобального політичного порядку. На даному етапі розвитку політичної історії людства роль такого механізму могла б виконувати ООН, яка може стати унікальним міжнародним центром, здатним акумулювати колективний розум і політичну волю жителів Землі, тобто вона може виконувати роль світового уряду.

Створення глобальної електронної інформаційної мережі (Інтернет) вперше в історії створило передумови для формування та швидкого розвитку транснаціонального, або глобального громадянського суспільства як шляхом зв'язків між неурядовими організаціями, масовими рухами, так і шляхом безпосередніх міжособових контактів. Будьяка форма науковотехнічної діяльності може бути під контролем такого громадянського суспільства. І, можливо, змістом політики ХХІ століття стане використання нових технологій для створення максимально цілісного світу, який би відповідав новому часу, спираючись на міжнародні інститути, пресу, культуру.

16. Практична політологія

16.1 Вступ

Практичною політологією називаємо нині сукупність таких знань, без оволодіння якими неможлива успішна діяльність професійного політика. Річ у тім, що постійне ускладнення процесів політичного розвитку, зростання ролі засобів масової інформації в суспільному житті значно посилили суспільну увагу до практичних аспектів політологічних знань. Саме на базі посилення практичної спрямованості таких знань за сучасних умов виникли й набрали значного поширення різні напрямки політології, зокрема партологія, кратологія, іміджологія, конфліктологія, політичний аналіз, прогнозування й моделювання, політичний маркетинг, політичний менеджмент тощо.

Слід зазначити, що хоча практичну політологію безпосередньо спрямовано на практичну діяльність, але без теоретичної політології справжньої політики бути не може. Суспільна практика переконливо свідчить, що будьяка практична дія в політиці нездійсненна без відповідної ідейнотеоретичної доктрини. Практична політика, застосування політичних технологій, пошуки способів підвищення їх ефективності потребують, у свою чергу, теоретичного аналізу політичних явищ. Інакше кажучи, поділ на теоретичну та практичну політологію за цих умов стає явищем певною мірою умовним, хоча й необхідним для розвитку і збагачення політичної науки.

16.2 Політична діяльність

Суспільство як цілісна система є соціальним організмом, який виконує різноманітні функції. Ці функції реалізуються через багатоманітну суспільну життєдіяльність соціумів, тобто через систему відносин між суспільством, націями, народами, соціальними групами та індивідами. Однією з таких суспільних форм життєдіяльності людей і є їхня політична діяльність. У найбільш загальному визначенні політична діяльність -- це сукупність дій як окремих індивідів, так і великих суспільних груп (класів, націй, партій, суспільних організацій тощо), спрямованих на реалізацію власних політичних інтересів, насамперед боротьби, завоювання, використання та утримання влади.

Соціально обумовлюють політичні дії людей їхні економічні інтереси, рівень розвитку соціальної структури, культурний розвиток та ін. З іншого боку, політична діяльність впливає на економічну та інші форми діяльності, прискорюючи або сповільнюючи їх розвиток. Як свідчить суспільна практика, інколи, особливо в критичних, доленосних моментах суспільного життя, зворотний вплив політичної діяльності та політики взагалі може стати визначальним для економічного, соціального і культурного розвитку.

Політичне життя виявляється як велика багатоманітність типів і форм політичної діяльності. Приблизно кваліфікувати її можна в такий спосіб. Політична діяльність може бути стихійною та організованою; політично усвідомленою та спонтанною; цілеспрямованою та хаотичною; простою та складною; тривалою та одномоментною; традиційною й такою, де втілюються нові форми; законною та незаконною; активною та пасивною тощо.

У реальному житті види політичної діяльності можуть здійснюватися одночасно в різних формах. Можна виділити такі, наприклад, форми політичної діяльності:

за напрямами здійснення -- державна, партійна, громадськополітична, комунікаційноінформаційна;

за суб'єктами політики -- класова, соціальногрупова, національна, міжнародна, індивідуальна;

за специфікою предмета впливу -- теоретична, практична;

за політичним простором -- зовнішньополітична (міжнародна), внутрішньополітична (самоврядувальна);

за специфікою сфер -- військова, діяльність органів безпеки та ін. [1].

У суспільному житті політична діяльність виявляється у двох аспектах -- теоретичному та практичному.

Теоретичну політичну діяльність пов'язано з формуванням політичної свідомості, політичних знань тощо. Вона базується на таких теоретичних засадах, як творчість, політичне проектування, планування і т. д.

Практична політична діяльність -- це конкретне управління та керівництво, добір і розстановка кадрів, розробка і прийняття рішень, організація діяльності органів державної влади, їх взаємодія з політичними партіями, суспільними організаціями, громадянами і т. ін.

Політична діяльність здійснюється на двох рівнях: перший (нижчий) -- політична участь. Основними формами цього рівня є: вибори, мітинги, маніфестації, збори, страйки тощо. Другий (вищий) рівень -- це професійна політична діяльність законодавчих, виконавчих та судових функціонерів, керівників політичних партій, рухів та громадських об'єднань тощо. У суспільному житті поширено такі основні форми політичної взаємодії суб'єктів, як гегемонія, плюралізм, компроміс, консенсус, союз, блок, конфронтація, політичний екстремізм, конфлікт, війна [2].

Важливим є питання про те, чи можна ототожнювати поняття «політична діяльність» з поняттям «політична участь». Політична участь -- це залучення членів певної соціальнополітичної спільноти до процесу політиковладних відносин; вплив громадян на перебіг чинних у суспільстві соціальнополітичних процесів та на формування владних політичних структур. Деякі сучасні політологи за допомогою поняття «політична участь» намагаються довести можливість реального здійснення права всіх груп безпосередньо брати участь у прийнятті рішень, безпосередньо впливати на владу. На нашу думку, політична участь є або етапом, що передує політичній діяльності, або допоміжною сферою, яка може впливати на політику у двох напрямах: засвідчувати сприйняття чи несприйняття суспільством цієї діяльності.

У сучасній політології склалась класифікація політичної участі за видами: активна й пасивна, індивідуальна й колективна, добровільна й примусова, традиційна й новаторська, легітимна й нелегітимна. Залежно від цього розрізняють політичну участь: у виборах; у прийнятті рішень; в управлінні та самоврядуванні; у виборі політичних лідерів і контролі за їхньою діяльністю; в ухваленні, реалізації й охороні законів; у виборчих політичних кампаніях, мітингах, зібраннях; у засвоєнні й передаванні політичної інформації; у страйках; у масових кампаніях громадянської непокори, визвольних війнах і революціях; у діяльності політичних партій і громадськополітичних об'єднань і т. ін.

За масштабами політична участь поділяється на місцеву, субрегіональну, регіональну та загальнодержавну. На ступінь політичної участі впливають: політичний режим; соціокультурне та географічне середовище; рівень освіти і міра доступності інформації; рівень інституціоналізації суспільства; матеріальні можливості суб'єктів політичної участі та ін.

Політичну участь за сучасних глобальних процесів суверенізації, інтеграції, формування нового світового порядку можна розглядати як одну з основних характеристик демократії, як засіб політичної соціалізації та політичного виховання, розв'язання конфліктів, боротьби з бюрократією і політичним відчуженням мас [3].

16.3 Політичний менеджмент

Термін «менеджмент» (від англ. management -- керування, управління) в літературі розглядається як процес управління матеріальними та людськими ресурсами в інтересах їх ефективного використання з метою досягнення цілей управління суспільством, політичною, економічною або соціальною структурою, окремими спільнотами тощо. Інакше кажучи, менеджмент -- це сукупність впливу на певних осіб та певні органи за допомогою особливих інструментів та методів з метою досягнення цілей організації [4].

Сучасний менеджмент фахівці розглядають як процес безперервних взаємозв'язаних дій. Такі дії -- планування, організація, мотивація і контроль -- дістали назву управлінських функцій. Планування полягає у формулюванні цілей об'єкта управління та способів їх досягнення. Воно дає змогу отримати уявлення про існуючий стан, напрями необхідного та ймовірного розвитку, а також про найефективніші способи досягнення визначених цілей.

Організація -- це все, що стосується організаційної побудови об'єкта управління, його внутрішньої структурної ієрархії, конкретних завдань, повноважень і відповідальності підрозділів або окремих працівників.

Мотивацію використовують для створення відповідних матеріальних і моральних стимулів для забезпечення виконання працівниками своїх обов'язків стосовно об'єкта управління та суспільства в цілому.

Контроль полягає в ретельній перевірці виконання визначених планів, відповідності їхньої структури цілям організації і т. д. Результати контролю використовуються для вироблення нових управлінських рішень та коригування раніше схвалених організаційних заходів [5].

Загальні принципи ділового (бізнесового) менеджменту можна і треба застосовувати в політичній діяльності з урахуванням її специфіки, від об'єктів і суб'єктів політики починаючи і процесами прийняття політичних рішень і визначення наслідків їх реалізації закінчуючи. Політичний менеджмент -- це система управління політичними процесами; наука і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення їх реалізації в політичній практиці [6].

Застосування поняття політичного менеджменту дає змогу розглядати на теоретикоконцептуальному рівні процеси функціонування сучасної політики, управлінських систем, політичних режимів, політичних партій, політичної свідомості, робити спроби щодо вдосконалення управління політикоекономічними процесами, спрямовуючи рух суспільства до цивілізованого політичного ринку; проектувати новий тип політики та управління, якому був би притаманний конструктивізм, компетентність, професіоналізм, настанова на гуманістичні цінності.

Перехід до ринкових відносин у політичній сфері потребує підготовки висококваліфікованих політичних і управлінських кадрів для роботи в центральних і місцевих органах влади, у політичних партіях, громадських організаціях і комерційних структурах у ролі спеціалістів з політичної іміджології, політичних комунікацій, політичного лобіювання тощо. Спеціалісти цього профілю мають здійснювати експертноаналітичне й прогностичне обґрунтування організаційнополітичних і адміністративноуправлінських рішень, розробляти «сценарії» і застосовувати політичні технології проведення різноманітних політичних акцій і кампаній (вибори в центральні та місцеві органи влади, референдуми, масовомобілізаційні заходи), осмислювати стан політичного розвитку суспільства.

Політичний менеджмент як система управління політичними процесами включає: маркетинговий аналіз кон'юнктури політичного ринку й формування відповідного іміджу «політичного товару» -- організації, лідера, кандидата, політичної платформи; політичне забезпечення бізнесу; вивчення політичних і соціокультурних факторів, що впливають на ділову активність; зв'язок із громадськістю та професійне політичне лобіювання; оволодіння мистецтвом роботи з людьми та організаціями, спираючись на моральні, етичні, естетичні цінності даного суспільства [7].

Політичний менеджмент тісно пов'язаний із процедурою прийняття політичного рішення. Політичне рішення в процесі формування проходить такі головні етапи: 1) аналіз конкретної ситуації, що потребує прийняття рішення; 2) розробка рішення (проекту, програми); 3) затвердження результату розробки й прийняття його до виконання; 4) здійснення ухваленого рішення; 5) вивчення реальних наслідків здійснення рішення і можливості підсилення його позитивних наслідків.

Необхідними умовами прийняття правильного політичного рішення є компетентність, інформованість, знання громадської думки. Зміст самого рішення залежить від суб'єктів влади, засобів масової інформації. Структура політичного рішення включає суб'єктів влади, експертів, засоби масової інформації.

Процедура прийняття політичного рішення багато в чому залежить від характеру політичного режиму. Авторитарні та тоталітарні режими мають особливі правила прийняття політичних рішень. Для них характерні авторитарнобюрократична технологія та закритий характер: рішення приймає обмежене коло осіб, без всебічного аналізу різноманітної інформації, кулуарно, без обговорення з політичною опозицією (якої часто просто офіційно не існує), без урахування громадської думки.

Як засвідчує історичний досвід, адміністративнокомандні методи управління можуть бути досить ефективними за надзвичайних умов у економіці, виробництві, під час гострих економічних криз, воєн, подолання наслідків природних та антропогенних катастроф тощо. Однак домінування таких методів управління в суспільстві неминуче породжує ототожнення примусової влади з владою політичною; придушення творчого потенціалу особистості, колективу, соціальних груп; обмеження свободи вибору рішень і діяльності; ідеологізацію всього суспільного життя; прагнення підпорядкувати за допомогою планування всі економічні та соціальні процеси «єдино правильному» вченню; тотальну залежність особистості від держави тощо.

На відміну від тоталітарних та авторитарних режимів, демократичні політичні режими мають чітко визначені процедурні правила прийняття політичних рішень -- зафіксовані в законах та нормах, зі сталою традицією публічних дебатів, узгодження між різними групами, з урахуванням громадської думки.

Не завадить, однак, нагадати, що, як свідчить історичний досвід, абсолютизація будьякого методу, намагання користуватись ним завжди та в усіх сферах життя приречена на поразку. Однією з найважливіших складових мистецтва політичного керівництва суспільством є вміння правильно вибирати відповідне конкретному історичному моменту співвідношення, оптимальне поєднання різних методів, оскільки будьяка управлінська система передбачає використання і тих, і тих елементів регулювання. Ефективність політичного рішення багато в чому залежить від його теоретичних засадних принципів. Вихідним завжди має бути принцип пріоритетності політики стосовно економіки й духовного життя суспільства. Водночас політика як концентрований вираз усіх зв'язків у суспільстві не тільки не виключає, а й передбачає наявність причиннонаслідкової залежності від економіки та духовної сфери життя суспільства.

Ця залежність виявляється в принципі «основної ланки», який допомагає суб'єкту політичного управління розрізняти управлінські завдання відповідно до їхньої значущості, послідовності розв'язання, ролі в досягненні мети, способів і часу реалізації. Якщо ж суб'єкт не здатен відрізнити суттєве від несуттєвого, виділити ланку першочергового значення, тоді йому доведеться діяти найбільш складним способом -- шукати правильного управлінського рішення методом спроб і помилок.

Простежити механізм впливу основної ланки на всі інші зв'язки та процеси можна лише за користування засадним принципом зворотного зв'язку. Для прийняття науково обґрунтованого управлінського рішення завжди потрібна докладна інформація про стан суб'єкта політики та про середовище, в якому він функціонує. На підставі такої інформації суб'єкт управління і приймає управлінське рішення. Принцип зворотного зв'язку вказує на потрібний напрямок діяльності суб'єкта управління, оскільки основна ідея зворотного зв'язку полягає в тому, щоб з'ясувати ступінь відхилення суб'єкта політики від бажаного стану і виправити ситуацію з допомогою відповідного управлінського впливу.

Оскільки процес управління складається з певної сукупності дій, його суб'єкт починає з вибору цілей діяльності й етапів її досягнення, тобто він керується принципом поєднання кінцевої мети розвитку з поточними завданнями, коли у вирішенні поточних завдань убачають засіб для досягнення кінцевих результатів. Цей принцип передбачає як гнучкість у виборі засобів досягнення кінцевої мети, так і чітке окреслення такої мети. Дотримання його дає змогу, з одного боку, запобігти невиправданій гонитві за успіхом проміжних результатів за втрати головного -- кінцевої перспективи. А з іншого -- унеможливлює «перескок» через ті чи інші необхідні проміжні ланки, що зводить нанівець зусилля багатьох людей і перешкоджає тим самим досягненню поставленої мети.

У процесі руху до своєї мети суб'єкт управління має керуватися також принципом наступності. З позицій цього принципу соціальний прогрес -- це низка послідовних етапів, де кожен наступний спирається на досягнення попереднього, стає підґрунтям для вищого, досконалішого. Цей засадний принцип не тільки випливає із закономірного зв'язку між старим і новим, а й відображує характер зв'язку між ними. Становлення нового відбувається не через руйнацію, цілковите заперечення попереднього, а через його використання. Щоб політичне управління було справді ефективним, суб'єкт повинен розглядати старе і нове в їхній діалектичній єдності.

Ще одним засадним принципом наукового управління є належне використання різних методів управління. Оскільки вони зумовлюються потребами людей, першим кроком суб'єкта у визначенні цілей розвитку стає пізнання цих методів. Отже, вибір напрямків практичної діяльності залежить не від особистих задумів політиків, а від людських потреб. Потреби відіграють роль сполучної ланки між законами розвитку суспільства й діяльністю людей. Без усвідомлення цього принципу людина не може бути справжнім політиком.

Використання цих засадних принципів уможливлює підвищення ефективності політичної діяльності, забезпечення стабільності політичних процесів. Окрім того, важливими є принципи консенсусу та компромісу. Вони дають змогу знайти адекватні політичні рішення, запобігти конфліктам, регулювати їх, забезпечити рівновагу між стабільністю та змінами в політичній системі.

Актуальною проблемою для сучасної України є становлення вітчизняного парламентаризму, запровадження умов парламентської демократії (традицій дебатів, цивілізованої опозиції, дозволеного законами лобізму, політичної культури протистояння та ін.), боротьба з порушеннями політичної етики, корупції, з нехтуванням законами і нормами моралі, а також чітке розмежування повноважень різних гілок влади як необхідної першооснови своєчасного й ефективного прийняття наявною політичною владою назрілих політичних рішень.

За умов політичного суперництва, коли пропозиції перевищують попит (багато партій претендують на владу, кілька кандидатів -- на один мандат депутата тощо) засобом організації політичної діяльності та водночас формою здійснення політичного управління стає політичний маркетинг.

16.4 Політичний маркетинг

Маркетинг (англ. marketing, від market -- ринок) -- це система заходів з управління операціями збуту й торгівлі, регулювання ринкових процесів, вивчення кон'юнктури та закономірностей функціонування ринку.

Політичну діяльність у будьякому суспільстві і за будьякого політичного режиму також спрямовано на завоювання та утримання контролю над ринком, але ринком специфічним -- ринком влади. Боротьба за ринок влади за умов тоталітарних та диктаторських режимів здійснюється переважно силовими методами, аж до фізичного знищення супротивників.

У демократичному суспільстві, коли діють демократичні механізми й процедури формування трьох гілок влади і наявна відповідна політична культура громадян, політична діяльність також є суперництвом між різноманітними політичними силами за панування на ринку влади. Проте, на відміну від тоталітарних і диктаторських режимів, у демократичному суспільстві боротьба за ринок влади відбувається за правилами, зафіксованими в законодавчих нормах, у традиціях демократичної політичної поведінки виборців і претендентів на політичну владу.

Отже, за умов цивілізованого змагання за право управління політичною сферою суспільства під політичним маркетингом розуміють сукупність форм, методів і технологій дослідження, проектування, регулювання та впровадження в суспільнополітичну практику тих чи інших настанов суспільної свідомості з метою завоювання ринку влади та утримання контролю над ним [8].

Серйозні спроби суто ринкових підходів до понять політології зробили В. Парето в «теорії економічної та політичної рівноваги», а також Й. Шумпетер у «конкурентній теорії демократії». У новітній політології ринковий підхід поширився завдяки значному впливу «нової політичної економії» Р. Б'юкенена. Останнім часом розроблено політикоекономічні математичні моделі конституційного та електорального вибору, максимізації політичної корисності та ін. Зокрема, дослідники міжпартійного суперництва виходять з того, що партії прагнуть забезпечити собі максимум голосів виборців і тим самим максимізувати функцію влади, тобто створити модель, що діє аналогічно з моделлю ринкової монополії, а отже монопольні виразники політичних інтересів -- групи тиску, фракції та ін. -- прагнуть максимізувати функцію корисності так само, як економічні монополії.

Політичний ринок розглядається спеціалістами за аналогією з господарчим ринком: так, наприклад, уряд відповідає на потреби партій, рухів, груп тиску так само, як у економіці пропозиція відповідає на попит. Відпрацьованими, випробуваними засобами встановлення рівноваги на політичному ринку вважають такі: самостійність і незалежність політичних суб'єктів, жоден з яких не володіє монопольним становищем на політичній сцені; рівноправність політичних суб'єктів, що забезпечується детально розробленою системою норм, які регулюють їхню діяльність і взаємовідносини; суспільна система цінностей як підстава для досягнення консенсусу між політичними суб'єктами тощо.

Політичний маркетинг передбачає такі технології:

формування й вивчення політичних потреб, політичного попиту на політичні дії та результати таких дій;

відтворення «політичного продукту» з урахуванням того, якою «ціною» він досягається;

творення «нового» в політиці з урахуванням усіх форм витрат, у тому числі й політичних;

доведення до об'єкта і суб'єкта політики розрахунків реальних політичних можливостей на конкретному етапі;

виготовлення та використання політичної реклами, політичної агітації, стимулювання політичних дій, активної політичної поведінки та ін. [9].

Вдале застосування прийомів маркетингу в політиці забезпечує досягнення популярності, перемогу на виборах, утримання на верхівці «політичного Олімпу». Сутністю політичного маркетингу є вивчення існуючої та формування бажаної громадської думки щодо образу (іміджу) політика, політичної організації чи ідеї.

Найважливішими функціями політичного маркетингу вважають: вивчення реального уявлення людей про політика, організацію чи ідею; визначення характеристик ідеального образу, що існує в масовій свідомості, та якомога тісніше зближення цих двох образів; планування та втілення в життя конкурентоспроможної програми дій, розрахованої на розуміння та активну підтримку громадськістю політичного лідера, організації чи ідеї.

Одним із різновидів політичного маркетингу є виборча інженерія, тобто комплекс правових, адміністративних, політичних та інших заходів, що регулюють політичні відносини щодо норм представництва та процедур формування законодавчих, виконавчих і судових органів влади.

З певним спрощенням можна сказати, що під поняттям виборчої інженерії розуміють пристосування виборчих процедур до реалізації інтересів правлячих та політичних еліт стосовно завоювання і збереження влади на національному, регіональному та місцевому рівнях. Головним предметом уваги виборчої інженерії є виборчі системи, що аналізуються, виходячи з таких їхніх характеристик: кількість голосів на одного виборця, способи визначення виборчих округів, кількість депутатів, що обираються від кожного округу тощо.

Основними видами виборчої інженерії, якими користується політична та правляча еліта, є: зміна виборчих систем і процедур залежно від політичної ситуації; стимуляція пересування виборців з одного округу до іншого; маніпуляція кордонами виборчих округів, сприятливе «розмежування» округів та виборчих дільниць, маніпуляція часом проведення виборів.

Названі види виборчої інженерії є цілком легальними способами нав'язування правлячими колами своїх «правил гри», з якими змушена погоджуватись політична опозиція. За розумного використання цих засобів представниками правлячої еліти вони можуть дати істотну перевагу тим, хто перебуває при владі.

Різновидом політичного маркетингу є політична іміджологія. Імідж політичний (від англ. image -- зображення, відбиття в дзеркалі) -- образ (найчастіше політика, політичного лідера), що цілеспрямовано формується для забезпечення належного емоційнопсихологічного впливу на певні кола суспільства з метою популяризації, політичної реклами і т. ін. Річ у тім, що населення формує своє уявлення про політика не через безпосередні контакти, як буває за звичайного знайомства, а на підставі його «символічного відображення» в засобах суспільних комунікацій. Таке символічне, знакове відображення і є політичним іміджем. Політик, як правило, стає певним символом, що значно полегшує реагування суспільства на його поведінку, оскільки відпадає потреба щоразу поновому тлумачити ті чи інші його дії.

Політичний імідж -- це своєрідне відображення суспільного уявлення про ідеальне втілення тієї чи іншої соціальної ролі. Імідж політика включає різноманітні характеристики: особистісні якості (рішучість, певна агресивність, привабливість, зовнішній вигляд); організаторські, управлінські здібності (компетентність, уміння полемізувати, участь у процесах прийняття рішень); характеристики, що зближують лідера з електоратом (виходець з низів, невибагливий у побуті) та ін. Імідж політика формується на підставі реально властивих цій особистості характеристик, але у відповідний спосіб «препарованих» спеціалістами (іміджмейкерами). Вправний іміджмейкер завжди вибере з наявного набору саме те, що найліпше впливатиме як на виборців у цілому, так і на конкретні соціальні групи. Образ політика відтак свідомо збагачується тими характеристиками, які потрібні для посилення значущості особи, але реально існують лише в потенції. Формування політичного іміджу спирається не тільки на характерні риси самого політика, а й тих осіб, що постійно супроводжують його (сім'я, діти, найближчі друзі), а також на спосіб його життя (домашні тварини, хобі, улюблений відпочинок) та минуле (якісь благородні чи геройські вчинки).

У цілому засоби зі створення політичного іміджу мають позитивний характер, хоча б тому, що вони наближають політика до його електорату, змушують враховувати настрої населення, підтримувати з ним постійний зв'язок.

Завершальним етапом політичного маркетингу є політичне рекламування, спрямоване на формування позитивного політичного іміджу тих чи інших державних, соціальних, політичних інститутів, окремих лідерів та особистостей, ідей, доктрин, програм тощо.

Виокремлюють такі етапи політичного рекламування (багато в чому вони збігаються зі щойно розглянутим процесом створення політичного іміджу -- це не дивно, бо їхня мета, власне, така сама): 1) дослідження характеристик ідеального іміджу; 2) дослідження характеристик реального іміджу (якщо такий уже існує в суспільній свідомості); 3) «пакування» (проектування) іміджу, що планується на «продаж»; 4) розробка форм, методів і засобів просування «спакованого» іміджу на політичний ринок; 5) «продаж» створеного іміджу через засоби політичної комунікації; 6) аналіз ефективності рекламної кампанії та коригування раніше запланованих дій.

Ефективність здійснення політичного рекламування оцінюється тим, чи пощастило вигідно «продати» політичний товар. Ясна річ, що для досягнення успіху потрібно залучати професіоналів у галузі політології, соціальної психології, соціології та комунікації.

В Україні політичне рекламування, як і сам політичний ринок, ще тільки формуються. Однак у вітчизняну політичну практику все активніше входять специфічні товари політичного ринку, тобто різноманітні вигоди і привілеї. Насамперед це пов'язано зі зростанням ролі політичної реклами та широким використанням засобів масової інформації, а також включенням такого потужного засобу впливу на політичні рішення, як громадська думка.

Размещено на Allbest.ru