Для В. Липинського нації не вічні, і їхня доля цілковито залежить від того проводу, який їх очолює, тобто від національної аристократії. В історії всіх націй завжди точилася і нині точиться боротьба між будівничими та руйнівниками, об'єднуючими і роз'єднуючими силами, оскільки сама нація за своєю природою або переживає добу організації, об'єднання, або зазнає впливу деструктивних сил, які обов'язково призводять її до роз'єднання. Життя нації прямує або конструктивним шляхом, тобто вгору, або шляхом дегенерації, тобто донизу. І цей шлях залежить від того, хто саме приходить до керівництва нацією -- організатори чи руйнівники, тобто від співвідношення тих позитивно і негативно діючих людських індивідів, які визначають зміст діяльності національного колективу.

Учений говорить про три вічні стадії, які наслідують одна одній і через які проходять у своєму житті всі нації (вже згадувані класократія, демократія та охлократія). Будьякий із цих типів панування врештірешт приводить до панування демократії, але й сама демократія в процесі дегенерації породжує елементи диктаторського характеру і грубої сили, тобто охлократію. Охлократія -- це механічний засіб панування, але її тверда влада завдяки своїй прямолінійності і войовничості викликає до життя таку ж безкомпромісну і тверду войовничу опозицію, однак з конструктивними творчими якостями, тобто класократію.

У цілому високо оцінюючи роль української творчої інтелігенції, її великі заслуги перед нацією на ниві культурної та наукової праці, літератури, кооперації, Липинський водночас наголошує на її абсолютній нездатності до праці політичної. Інтелігенція стоїть надзвичайно далеко від керівництва держави. Учений уважає, що ті люди в нації, які не зайняті безпосередньо війною та обороною своєї батьківщини або створенням матеріальних, необхідних для життя цінностей, -- це здекласована інтелігенція, якій можна довіряти лише справу допомоги національній аристократії і роль опосередкованих помічників.

Липинський уважав формування нації явищем, похідним від державності й обстоював думку, що лише через свою державу і безпосередньо в державі вона формується. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути», -- зауважував учений [33].

В. Липинський зазначав, що одним із головних політичних завдань української еліти має бути тривале виховання провідними верствами, об'єднаними в організацію, усього українського громадянства в дусі державноідеалістичної ідеї, боротьба за здійснення якої, на його думку, завжди була необхідною передумовою перетворення нації недержавної в державну. Причому ця ідея, указував він, має спиратися на релігію, церкву і віру, яка навчала «своїм прикладом і смертю на хресті терпеливо переносити по тюрмам, каторгам, еміграціям всі невдачі і найтяжче горе. Тому, кажемо ми, українському громадянству, щоб стати зрілою державною нацією, необхідний державний ідеалізм, опертий на релігії, церкві, вірі живій» [34].

Отже, монархічні погляди в поєднанні із засадами християнства, етики і консерватизму становлять зміст політичної концепції В. Липинського, концепції, яка лягла в основу державницького, консервативного напряму в українській політичній думці.

Особливу роль у формуванні та розвитку української політичної думки відіграли відверто націоналістичні ідеї Д. Ткачука, Д. Донцова та М. Міхновського. Так, Д. Ткачук зауважував, що «націоналістична ідеологія -- це не є штучно видумана теорія (наука)», а «цілий ряд тісно з собою пов'язаних правд…, що на їх підставі розвивається життя… і, отже, життя нації» [35]. І далі, роз'яснюючи мету і завдання цієї політичної течії, він підкреслював, що «націоналіст поборює аж до знищення усі інші фальшиві теорії», у тому числі «марксизм, інтернаціональний соціалізм..., лібералізм», які «є видумані ворогами, щоб розложити й ослабити націю, а потім віддати на поталу чужих хижаків» [36]. Інший представник цього політичного напрямку Д. Донцов підкреслює, що в українському націоналізмі набуває центрального значення головна ідея, яку він пропагував усе життя, -- ідея про засадну відмінність націоналістичного світогляду від ідеалів європейського Просвітництва взагалі та його похідних у вигляді позитивізму, наукового соціалізму, наукового матеріалізму тощо. Донцов піддає жорстокій критиці майже всіх відомих українських демократів, починаючи з П. Куліша й закінчуючи М. Драгомановим, саме за їхні просвітницькі ідеали та спроби на науковому рівні аналізувати явища суспільнополітичного життя. У своїх публікаціях він намагався довести, що криза в Європі, яка в 1914 році спричинилась до початку Першої світової війни, стала наслідком визрівання національножиттєвих світів, кризою зіткнення національних воль до самоствердження, виборюванням свого місця у світі.

Націоналізм Донцов розглядав як світогляд, що є стимулом усіх людських починань і встановлює взаємини між усіма суб'єктами. Проголошуючи головним чинником діяльності людини вольовий аспект людської психіки, він підносить до рівня абсолютних людських цінностей ірраціоналізм, експансію, насильництво і фанатизм. Центральною тезою ідеології чинного, або інтегрального націоналізму Д. Донцова було поняття волі, яке в нього випливало з ніцшеанської концепції «волі до влади». Саме у волі Донцов убачав початок усіх здорових людських починань, «вічний невсипучий гін», який все перетворює в житті суспільства. Оскільки український народ довгий час пригнічувався, то такий стан нереалізованого прагнення національного самоствердження є майже постійним, а тому націоналізм набуває реального суспільного сенсу, волі до власної культури, до самостійного державницького буття. Ось чому для Д. Донцова не стояло питання про справедливість чи несправедливість запропонованого ним «чинного націоналізму». «Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема… Життя признає її тому, хто викажеться більшою силою, моральною і фізичною. Ту силу можемо ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є ділема: або перемогти, або згинути» [37]. Ще одним представником цього політичного напрямку був М. Міхновський, який свої погляди виклав у своєрідному маніфесті, «катехізисі» самостійників -- «Десять заповітів УНП»:

1. Одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична Україна, Республіка робочих людей -- це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя...

2. Всі люди -- твої брати. Але москалі, поляки, мадяри й жиди -- це вороги нашого народу, як довго вони панують над нами і визискують з нас.

3. Україна для українців, тому виганяй з неї всіх ворогівзайдів.

4. Усюди й завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинцівгнобителів.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертніввідступників і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних ідеалів.

7. Не зробися ренегатомвідступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх: держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй із ворогами нашого народу, цим ти додаш їм сили й відваги» [38].

Аналізуючи сучасну суспільнополітичну ситуацію в Україні, треба, на жаль, зазначити не тільки деякий збіг національносамостійницьких ідеалів певних політичних сил з украй націоналістичною ідеологією, а й наявність певних об'єктивних передумов для цього. Річ у тім, що, починаючи з проголошення Україною незалежності в 1991 р., ідейна перебудова в нашій державі здійснюється занадто повільно. Політичне керівництво держави в багатьох випадках усе ще тримається за старий ідеологічний фундамент адміністративнокомандної системи. Це призводить до того, що намагання певних політичних сил швидко втілити в життя національні ідеї та цінності набувають характерної для будьякого тоталітаризму форми прямого наказу, адміністративного втручання, тотального контролю. таких прикладів безліч, починаючи від орієнтації деяких політичних сил не на економічну користь, а на збереження національної самозамкненості. Найбільш разючі з них, зважаючи на політичну невизначеність характеру економічної перебудови в державі (згадаємо лише відомий вислів одного з колишніх українських прем'єрміністрів про необхідність визначитися, який суспільний устрій ми будуємо), трапляються не тільки в політичному й економічному житті, а й у культурному та художньотворчому процесах. Нові чиновники, передовсім з питань культури, разураз намагаються силоміць нав'язати гуманітарній та творчій інтелігенції своє бачення суспільства, використовуючи типові більшовицькі методи звинувачення в ідеологічному саботажі та недостатній лояльності. Нинішня політична практика в Україні на багатьох прикладах підтверджує влучну характеристику одного з провідних дослідників націоналізму І. ЛисякРудницького, що «український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху: націоналізм прагнув охопити своїм впливом усе життя українського народу в усіх його виявах… Націоналістичний рух не обмежувався суто політичними завданнями, а намагався керувати культурним процесом» [39].

4. Політика як соціальне явище. Феномен влади

4.1 Політичне життя суспільства

Політична сфера є порівняно самостійною сферою суспільного буття, що охоплює всі прояви і реалії функціонування політичного життя. Політичне життя - частина суспільного життя, пов'язана з конкретноісторичною, свідомою та цілеспрямованою політичною діяльністю людей, їхніх політичних структур щодо виявлення і реалізації соціальнополітичних інтересів та потреб у процесі формування і здійснення політичної влади в суспільстві. Зміст політичного життя становлять політичні відносини з приводу встановлення влади і процесу володарювання; ставлення до держави, здійснення нею притаманних їй функцій, до системи державних органів, їхньої діяльності; відносини між партіями та громадськими об'єднаннями, між масами й політичними лідерами тощо.

Політичне життя багатогранне і різнобарвне. Можна його класифікувати:

за обсягом охоплення сфери - внутрішньополітичне, зовнішньополітичне;

за сферами прояву - соціальнополітичне, національнополітичне, військове, адміністративнополітичне та ін.;

за суб'єктами політики - соціальнокласове, національне, державне, партійне, громадськополітичне тощо;

за видом діяльності - парламентське, адміністративне;

за формами діяльності - страйкове, мітингове;

за формами організації - організоване, стихійне, слабоорганізоване;

за рівнем - на рівні місцевого управління або самоуправління, на державному рівні, на міжнародному рівні.

4.2 Поняття політики та її функції

Політика є особливим видом діяльності людей, пов'язаним з організацією всього процесу соціального життя. Це така сфера, яка вирізняється, перш за все, публічним характером. За визначенням французького політолога Ж.Фрьонда, публічне - це те, що є у суспільстві організованим, структурним, безособовим, представницьким; інакше кажучи - відчуженим від приватного, особистого життя. Приватне ж - це персональне, особисте, безпосередньо людське. У сфері публічних (політичних) відносин люди виступають у певних ролях - громадян, депутатів, членів партій, президентів. Нарешті, публічні відносини відзначаються ієрархічним характером, тобто характером панування - підкорення, вони є владними.

Отже, політика здійснюється з приводу і для досягнення влади. За М.Вебером, політика “означает стремление к участию во власти или к оказанию влияния на распределение власти, будь то между государствами, будь то внутри государства между группами людей, которые оно в себе заключает... Кто занимается политикой, тот стремится к власти: либо к власти как средству, подчинённому другим целям (идеальным или эгоистическим), либо к власти “ради неё самой”, чтобы наслаждаться чувством престижа, которое она даёт.” Американський політолог Д.Ронг додає, що політика включає як боротьбу за владу, так і боротьбу за її обмеження, опір їй, втеча від влади.

У політології виокремлюють різноманітні функції політики:

* задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верств суспільства;

* раціоналізація конфліктів і протиріч, спрямування їх у русло цивілізованого діалогу громадян і держави;

* примус в інтересах окремих верств населення або всього суспільства в цілому;

* інтеграція різних верств населення за рахунок підпорядкування їхніх інтересів інтересам усього суспільства;

* соціалізація особистості (включення її у складний світ суспільних відносин);

* забезпечення послідовності та інноваційності соціального розвитку як суспільства в цілому, так і самої людини.

Багатоманітність функцій політики засвідчує її всеосяжний характер, неперервність впливу на суспільство й неперехідність значення для врегулювання суспільних відносин.

4.3 Поняття влади

Існує багато різних визначень соціальної влади, наприклад:

“Когда мы говорим о власти, мы имеем в виду осуществляемый человеком контроль над сознанием и действиями других людей” (Г.Моргентау);

“Власть - это институционально определённое право влиять на действия других независимо от их установок относительно такого влияния” (Т.Парсонс);

“Власть означает любую возможность проводить внутри данных социальных отношений собственную волю даже вопреки сопротивлению, независимо от того, на чём такая возможность основана” (М.Вебер);

“Власть есть сила воли... Властвовать значит как бы налагать свою волю на волю других; однако с тем, чтобы это наложение добровольно принималось теми, кто подчиняется” (І.Ільїн).

Загальним визначенням є те, що влада - це вольові відносини між людьми, які характеризуються поняттями залежності, примусу, контролю. Влада передбачає примус до якихось дій, підпорядкування і впорядкування волі людей, а також встановлення права на такий примус, легітимність, тобто визнання або підтвердження законності чиїхось прав, повноважень, загальних, не приватних рішень, згоду громадян з правом одних справляти визначальний вплив на інших.

Політична влада відрізняється від інших видів соціальної влади своїми функціями, а саме:

* політичне цілеспрямування;

* владнополітична інтеграція суспільства;

* регулювання режиму соціальнополітичної діяльності;

* забезпечення цілісного управлінського впливу на суспільні процеси.

4.4 Ознаки та прояви політичної влади

Таким чином, публічна, тобто політична влада - це право і можливість розпоряджатися людьми і матеріальними цінностями заради задоволення суспільних інтересів і потреб. Отже, влада може розглядатися з трьох сторін: її прав, її можливостей та її мети.

1. Влада за правом здійснює контроль і примус, якщо вона є легітимною (з лат. legіtіmus - законний). Легітимізація - це визнання або підтвердження законності певного права або повноваження, зокрема повноваження здійснювати владу. Легітимізація може здійснюватися у відповідних процедурах, але не рівнозначна юридичному позитивізму. Головним є саме прийняття народом певної системи норм і цінностей, умов і правил “гри”, визнання сили загальності і обов'язковості за настановами чиєїсь волі. Легітимність надає владі авторитету, який примушує підкорятись їй незалежно від застосування або незастосування сили, тобто є ненасильницьким впливом влади. Важливо при цьому, чи базується цей авторитет на сліпому підкоренні, чи на усвідомленні справедливості влади. За М.Вебером, існує три шляхи набуття владою легітимності, або виправдання її авторитету:

1) панування на підставі нравів та звичаїв, які освячені часом та традицією їх виконання;

2) панування на підставі позабуденного особистого дару - харизми (грец. carisma - милість, божий дар), - який тягне за собою повну особисту відданість і довіру;

3) панування на піставі виконання та дотримування певних правил, законів, які вважаються обов'язковими.

Протилежністю легітимної влади є влада узурпована (від лат. usurpatіo), тобто захоплена, отримана незаконно. Втім, частогусто межа між легітимною та узурпованою владою є рухливою, і одна може перетворюватись в іншу.

2. З точки зору можливостей влади, вона завжди має спиратись на силу, тобто можливість у разі потреби примусово досягти бажаного результату, реалізації своїх функцій. Легітимність влади завжди підкріплюється авторитетом її сили, інакше найлегітимніша влада стає пустим місцем. Сила влади - це не тільки можливість примусу, але й можливість оплати, тобто наявність необхідних фінансових та матеріальних ресурсів). Підкорення людей ненасильницькому авторитету завжди обумовлено первісними мотивами страху і надії - страху перед помстою магічних сил або володаря, та надії на потойбічну або посейбічну винагороду чи задоволення певних інтересів. Але використання владою фізичної сили має бути обмеженим виключно випадками крайньої необхідності та загальними інтересами, і не перетворюватись в насильство, тобто безконтрольне та безпідставне (або у власних інтересах) застосування силових інструментів. Взагалі виключним правом легітимного застосування фізичної сили користується лише державна влада - форма суспільної (політичної) влади, яка спирається на спеціальний апарат примусу і має монопольне право видавати закони та інші розпорядження, обов'язкові для всього населення. З точки зору І.Ільїна, застосування сили державною владою може бути зведено до мінімуму, а ефективність її має бути найвищою, якщо дотримуватись таких аксіом:

1) Державна влада не може належати нікому без правового повноваження.

2) Державна влада у межах кожного політичного союзу має бути єдиною.

3) Державна влада завжди має здійснюватись кращими людьми, які б відповідали етичному та політичному цензу.

4) Політична програма може містити тільки такі заходи, які переслідують загальний інтерес.

5) Програма влади може включати тільки такі заходи та реформи, які можуть бути здійснені.

6) Державна влада повинна дотримуватись соціальної справедливості, яка не зводиться до формальної рівності громадян, а має враховувати також їх неоднаковість.

3. Як бачимо, в цих аксіомах мова йде не тільки про легітимність влади, але й про її спрямованість, мету. Влада є об'єктом політичної діяльності, але вона може використовуватись у загальних інтересах, а може (і частогусто відбувається саме це) - у власних інтересах тих, хто її має; нарешті, для декого вона має цінність як така, безвідносно до благ або привілеїв, що з нею пов'язані. Виправданість влади її справедливістю та відповідальністю перед інтересами усього суспільства є третьою докорінною засадою її авторитету. Влада нелегітимна є свавіллям, влада безсила є нісенітницею, влада несправедлива та корумпована є зграєю розбійників.

4.5 Співвідношення політичної та державної влади

Поряд з визначенням державної влади як особливої форми політичної влади, тобто як більш вузького поняття відносно до більш загального, існує і дещо інше співставлення цих понять. Воно зустрічається здебільшого в політичній агітації та заявах політиків, які проголошують намір займатись виключно державним управлінням, а не політичною діяльністю. Безумовно, державне управління є формою політичної діяльності, але особливою формою, в якій власне політична боротьба за владу нарешті посідає своє дійсне - підпорядковане цілям використання цієї влади - місце. Втім, на практиці державна влада часто використовується у вузьких політичних цілях, тобто владних інтересах окремих груп, партій, осіб, і тоді боротьба за її утримання знову стає важливішою, аніж її використання за призначенням. Тому усвідомленню дійсної суті державної влади може допомогти її протиставлення недержавній політичній владі (йдеться переважно про владу політичних партій).

4.6 Суб'єкти та об'єкти політики і влади

В системі політичних відносин діють суб'єкти і об'єкти. Суб'єкти політики - це всі учасники політичних відносин (окремі громадяни, соціальні групи, громадськополітичні організації, держави, коаліції держав тощо). Об'єктом політики, як вже зазначалось, є політична влада. Втім, суб'єкти політики можуть бути як активними, так і пасивними. Активні суб'єкти політики, тобто ті сили, які реально здійснюють регулювання політичних відносин, яким тією чи іншою мірою належить політична влада, називають суб'єктами влади. Це перш за все держава та її органи, політичні партії та громадськополітичні організації, органи місцевого самоврядування, окремі політичні діячі або групи політиків, певною мірою - у демократичних режимах - увесь народ. Натомість пасивні суб'єкти політики - пересічні громадяни, соціальні та етнічні групи або народ в цілому, а також інші сили, яки не мають на даний час доступу до влади, є об'єктами влади. Власне, народ завжди, навіть у найрозвинутіших демократіях, є об'єктом влади, - адже влада й виникає для того, щоб керувати суспільством. Відмінності між державами полягають лише в тому, наскільки народ та окремі його частини є одночасно і суб'єктами влади.

4.7 Традиційні форми влади

Залежно від характеру суб'єкта влади розрізняються традиційні форми влади. Кількісна характеристика суб'єкта дозволила ще у давнину виділити три форми:

* монархія (грец. monaria - одновладдя) - влада одного (детальніше буде розглянута далі як одна з форм правління);

* олігархія (грец. oligarcia - влада небагатьох) - правління невеликої купки людей - або родової знаті, або заможних землевласників, або фінансистів тощо;

* демократія (грец. dhmokratia - влада народу) - влада належить безпосередньо або опосередковано народу або його більшості.

Також в давнину виникають й інші характеристики форм влади, які відображають вже якісну характеристику суб'єкта:

* аристократія (грец. aristokratia - влада найзначніших) - влада небагатьох, які належать до привілейованих родин, людей шляхетного походження;

* плутократія (грец. ploutoz - багатство + kratoz - влада) - влада належить представникам найбагатіших прошарків суспільства;

* охлократія (грец. ocloz + kratoz - влада натовпу) - сліпа, деспотична демократія, тобто влада народу, яка не обмежена ніякими законами;

* теократія (грец. Qeoz + kratoz - влада Бога) - політична влада церкви, священників, релігійний характер держави.

Більш новими якісними формами влади є:

* бюрократія (фр. bureau - контора + грец. kratoz) - політична влада чиновників, виконавчого апарату;

* технократія - влада науковотехнічної еліти, пов'язана з процесом індустріалізації та науковотехнічної революції;

* меритократія (лат. merіtus - гідний + kratoz) - влада найбільш здатних до управління та гідних цього, при цьому здатність та гідність визначаються виключно особистими заслугами та досягненнями, засуджується непотизм (благовоління до родичів та знайомих при розподілі посад) та протекціонізм, створення креатур (кола осіб, особисто відданих тому хто має владу).

Останнім часом набули також поширення досить екзотичні назви, пов'язані, на жаль, із викривленням владних функцій:

* клептократія (грец. kleptw - викрадаю + kratoz) - влада злодіїв, тобто корумпованої верхівки;

* мафіократія, або влада мафії (італ. maffіa - таємна організація протиправного спрямування) - безпосередній вплив організованої злочинності на політичну владу, або її зрощення з політичною владою.

4.8 Політика і мораль

В сучасній практиці все більш актуальним стає питання про співвідношення моралі і політики. Політика розцінюється багатьма людьми як “брудна справа”, і на це дійсно є підстави. Давно минули ті часи, коли політика поєднувалась з етикою і вважалась засобом виховання доброчинностей (Арістотель), або розглядалась як наука про справедливість та несправедливість (Гоббс). З часів Макіавеллі аморальність в політиці розглядається не як особистий недолік, а як професійна риса.

М.Вебер вирішував це питання розрізняючи “етику переконання” і “етику відповідальності”. Етика переконання є діянням на підставі певних принципів, отже, за наслідки цих діянь відповідає той, хто встановив ці принципи (наприклад, Бог). Етика відповідальності є діянням заради певних цілей та інтересів, де визначальним є вже не дотримання абстрактних принципів, а розуміння відповідальності за власні діяння, відповідність мети і засобів. Отже, політична мораль - в її відповідальності. Аморальною є безвідповідальна політика, хибне співвідношення мети та засобів.

Навпаки, російська релігійна філософія намагалась відновити поєднання політики та етики, підкорити політичну діяльність моральним принципам. Так, Вол.Соловйов писав: “Здравая политика есть лишь искусство наилучшим образом осуществлять нравственные цели в делах народных и международных. Область вопросов политических есть лишь новая, более широкая и сложная сфера для применения тех самых идеальных начал, которыми должна управляться личная деятельность каждого.”. Очевидно, він прав в тому, що людина, яка діє в політиці, залишається моральною істотою, тобто або виходить, або не виходить з вимог моралі. Але якщо відділення політики від моралі - “хибний та шкідливий забобон”, то треба визнати, що цей забобон досить стійкий та переважаючий, так що “всё политическое существование человечества - наследственная болезнь”. Головною проблемою моральної філософії політики є примирення ідеалу з дійсністю.

5. Політика і економіка

5.1 Співвідношення політики та економіки

Економіка і політика є двома підсистемами єдиної суспільної системи. За загальним законом системності вони є взаємопов'язаними, і в той же час відносно самостійними. Вони відносно самостійні остільки, оскільки підкоряються своїм особливим законам розвитку. В той же час вони взаємопов'язані, оскільки є предметом інтересів одних і тих самих людей і соціальних груп - реалізація цих інтересів (перш за все матеріальних) відбувається через відповідну форму взаємодії, розподілу і перерозподілу економічної і політичної влади. Взаємообумовленість політики і економіки на рівні систем є предметом соціології. Для політології важливі перш за все взаємостосунки суб'єктів політичної та економічної влади, а також між суб'єктами політичної влади з приводу економіки.

Економічна і політична влада розрізняються за сферою своєї дії і за механізмом здійснення. Політична влада означає підкорення і примушення людей до виконання певних законів, приписів, норм суспільного і державного життя за допомогою політичного (державного) авторитету і сили. Економічна влада є регулюванням взаємостосунків між людьми з приводу виробництва, обміну та розподілу матеріальних благ, в основі якого - власність на засоби виробництва. Суб'єктами економічної влади є власники, тобто окремі особи, або трудові колективи, групи співвласників, а також держава та інші політичні або громадські організації. Взаємозв'язок і самостійність економіки і політики проявляється вже в тому, що суб'єкти економічної і суб'єкти політичної влади можуть як співпадати, так і існувати окремо.

Економіка є найважливішим об'єктом політичної діяльності. З одного боку - як основа політичної влади, в розумінні її економічної могутності (це стосуєтся будьякої держави, незалежно від характеру втручання держави в економіку). З іншого боку - як основа авторитету політичної влади в розумінні успішної економічної політики. Таким чином, економічна політика є одним з головних напрямків діяльності держави, і, одночасно, одним з головних предметів у програмах політичних партій.

Втім, політична влада завжди була засобом економічного збагачення - держав, суспільних груп або окремих осіб. Використання політичної влади в особистих або групових матеріальних інтересах називається корупцією (з лат. corruptіo - підкуп). Це не тільки хабарництво державних службовців і політиків, вона може виявлятись також у проведенні економічної політики у власних інтересах, використанні державних ресурсів в особистих цілях, прямому грабунку державних коштів або цінностей.

5.2 Ринкова та адміністративна моделі економічної політики

Характер економічної політики залежить від типу взаємозв'язку політики і економіки. Принципова відмінність тут - співпадають або не співпадають суб'єкти політичної і економічної влади. В одному випадку держава є не тільки головним знаряддям політичної влади, але й головним, якщо не єдиним власником. В іншому - держава може виступати лише як один з власників, в той час як значна - і, як правило, більша - частка економічної влади розподілена між приватними або асоційованими власниками. В першому випадку держава здійснює безпосереднє управління економікою, в другому - проводить політику економічного регулювання. В першому випадку формується адміністративнокомандне господарство, в другому - ринкова економіка.

В адміністративному господарстві - політика панує над економікою, влада - над власністю. Господарське управління підкоряється не економічним законам, а політичним та ідеологічним пріоритетам. Характерними рисами цієї системи є планування економіки, особиста залежність працівника від держави, дефіцитність споживчого ринку, затратність виробництва, гальмування науковотехнічного прогресу, соціальне споживацтво.

Ринкове, або капіталістичне виробництво базується на накопиченні, прагненні до прибутку шляхом раціоналізації підприємництва і праці. Механізм переходу від традиційного господарства до капіталістичного, тобто від статичного до саморухливого, трактується різноманітно (за Марксом - це жорстоке первісне накопичення; за Вебером - наслідок дії особливої протестантської етики, тобто світської аскези; деякі вчені ставлять зростання продуктивності у залежність від певної політикоправової системи). У всякому разі безумовно, що процеси формування ринкової капіталістичної економіки, громадянського суспільства, яке базується на особистій свободі громадян, і демократичної політикоправової системи були взаємопов'язаними і взаємообумовленими.

У ринковій системі економічна влада намагається взяти під свій контроль політичну владу. Американський політолог Ч.Мерріам писав: “Экономическая власть неизбежно стремится перерасти в политическую власть... Те, кто контролирует собственность, обязательно будут стремиться превратить свои доллары в голоса избирателей, свою собственность - в политическую власть.” Але відносна самостійність політичної сфери накладає обмеження на пряму владу “лантуха з грошима”, а саме, вимагає більшменш сумлінного виконання соціальнозначимих функцій держави, отже, врахування інтересів й інших прошарків суспільства.

У процесі демократизації суспільства відбувається ускладнення стосунків між власниками і політиками - розвивається політичний бізнес, тобто реалізація економічних інтересів політичними засобами. Політичний бізнес - це створення великих підприємницьких організацій, взаємозв'язок бізнесу з політичними партіями, регламентація фінансування виборчих кампаній, правове регулювання лобістської діяльності.

5.3 Основні механізми і функції держави в ринковій економіці

Ринок і держава - центральна пара західної політичної філософії. Ще у XVІІ ст. визначились основні напрямки у цьому питанні - консервативноетатистський та ліберальний. Так, Гоббс віддавав провідну роль державі, Локк - ринковому регулюванню. Межі втручання держави в ринкову економіку змінювались протягом часу, і зараз не є статичними. Втім, головним залишається принцип, визначений творцем німецького економічного дива Л.Ерхардом: “Государство должно вмешиваться в жизнь рынка только в той степени, в которой это требуется для поддержания работы механизма конкуренции или для контроля тех рынков, на которых условия вполне свободной конкуренции не осуществимы.” Виходячи з цього, можна визначити основні механізми, функції і об'єкти державного регулювання.

Основні механізми економічної політики держави в ринковому суспільстві:

* фінансова політика (емісія, бюджет, кредит, облікова ставка);

* податкова політика,

* митна політика,

* антимонопольна політика,

* політика націоналізації і приватизації,

* зовнішньоекономічна політика,

* соціальна політика.

Функції держави в ринковій економіці:

* створення правової основи ринкового господарства;

* забезпечення макроекономічної збалансованості (зменшення циклічних коливань за допомогою позикового проценту);

* вплив на розподіл ресурсів і умови виробництва з метою підвищення ефективності (зокрема, за допомогою податків);

* перерозподіл прибутків з метою забезпечення соціальної справедливості (прогресивні податки, соціальні гарантії).

Об'єкти державного регулювання:

* обсяг виробництва;

* зайнятість;

* рівень цін;

* зовнішній баланс.

Серед трьох найважливіших економічних показників - безробіття, інфляції, зростання прибутків - саме безробіття має найбільший вплив на електорат.

Особливою проблемою для багатьох держав є існування так званої тіньової економіки, тобто господарчої діяльності, яка відбувається поза межами державного контролю та регулювання. Вона може носити різний характер - або отримання понадприбутків від протизаконних видів діяльності (наркобізнес, проституція, ігорний бізнес, торгівля зброєю тощо), або приховування звичайних економічних операцій з метою уникнення податків. Втім, великі масштаби тіньової економіки відображають неефективність економічної політики держави, а також її неспроможність у боротьбі проти мафії та організованої злочинності, і безпосередньо пов'язані з рівнем корупції у державі. С 60х до кінця 80х років тіньовий сектор економіки СРСР збільшився в 30 разів і сягнув більше 20% національного доходу. Сьогодні частка тіньової економіки в Україні значно перевищує 50%.

5.4 Соціальна структура суспільства та її співвідношення з політикою

Людське суспільство завжди було і є розшарованим, розділеним за безліччю ознак на групи, які розрізняють за ознаками фаху і професії, освіти, відношення до власності, за обставинами життя, походженням, етнічною чи расовою приналежністю тощо. Спільність умов життя людей, схожість виконуваних ними функцій тягне за собою подібність інших ознак - способу мислення, сприйняття світу й ставлення до оточення, вартісних домінант, інтересів тощо. Розмаїта сукупність людських особистостей поділяється на певні спільноти - класи, стани, верстви, нації, касти тощо. Це соціальні групи, тобто цілісні соціальні утворення, що виникають об'єктивно і характеризуються сталими зв'язками людей, спільністю їхніх інтересів та властивостей, схожістю ставлення до інших соціальних угруповань, сповідуваних ідеалів, способу життя, тенденцій та перспектив розвитку.

Зв'язок між соціальними та політичними відносинами виявляється через категорію “інтерес”. Інтерес є вираженням певних потреб соціальних груп, задоволення яких необхідно, або, якнайменше, корисно для існування та добробуту групи. Існують інтереси первинні і вторинні, вигадані та об'єктивні.

Політично важливими є інтереси таких соціальних груп:

1) інтереси суспільних класів, що випливають з їх місця у суспільному процесі виробництва та відносин власності;

2) інтереси соціальних прошарків, які повязані з розмаїттям образу життя, прибутків, видів праці тощо;

3) інтереси соціальних станів, що мають різне походження та юридичні права.

4) інтереси національних та етнічних груп;

5) інтереси регіональних спільнот;

6) інтереси демографічних груп (молоді, жінок, пенсіонерів тощо);

7) інтереси релігійних груп.

За всіма цими груповими інтересами держава, безперечно, не повинна забувати існування інтересів окремих особистостей. Втім, держава ніколи не може задовольнити усі інтереси усіх людей. Утопією є також думка про можливість реалізації в повному обсязі інтересів будьякої окремої соціальної групи, а намагання їх все ж таки реалізувати призводить до суспільної катастрофи, оскільки інші соціальні групи за таким підходом взагалі втрачають право на існування. Соціальна справедливість передбачає гармонійне поєднання різних соціальних інтересів у даному суспільстві.

5.6 Поняття громадянського суспільства

Сучасні політичні системи грунтуються на розвиненому громадянському суспільстві. Громадянське суспільство - це сукупність міжособистих стосунків, родинних, громадських, економічних, культурних, релігійних та інших структур, які розвиваються в суспільстві поза межами безпосереднього впливу держави. Інакше кажучи, громадянське суспільство співпадає зі сферою приватного, особистого життя людей і охоплює суспільні відносини, які стосуються індивіда та міжіндивідуальних стосунків, як взаємних, так і асоціативних (внутрішнє духовне життя, сфера безпосереднього міжособистого спілкування, сфера особистого і родинного попиту, майнові стосунки). Політичне, публічне начало розповсюджується й на приватну сферу, але тут людина має свободу вибору.

Таким чином, громадянське суспільство характеризується, з одного боку, наявністю реальних суверенних індивідуальних суб'єктів політичного життя і гомадянської самостійності. З іншого боку, для нього характерна чітка розгалуженість соціальних зв'язків та інтересів, динамічна структуризація соціального життя, ясне усвідомлення соціальнополітичних інтересів, що пов'язане з існуванням корпорацій.

Корпорації, які розуміються в соціології як професійні групи (Дюркгейм), є проміжною формою організації громадянського суспільства, “другою родиною” (Гегель). Вони є результатом глибокого розподілу праці, яке примушує також кожного вільного індивіда задовольняти свої інтереси як особливі за допомогою досягнення загальної мети (порів. зростання добробуту населення у капіталістичних країнах).

Таким чином, за Гегелем громадянське суспільство характеризується:

* опосередкуванням задоволення потреб окремого громадянина через взаємопов'язану систему розподілу праці;

* дієвістю свободи і захистом власності за допомогою правосуддя;

* захистом особливих інтересів за допомогою поліції і корпорацій.

Громадянське суспільство є сферою позадержавного життя людей, яка, натомість, потребує існування держави, спирається на неї та контролює її. Альтернативність ознак та цінностей держави і громадянського суспільства відображає як їх протилежність, так і взаємозалежність. Розвиток громадянського суспільства як особливої форми соціальних відносин, пов'язаної з ринковою економікою, призвів протягом Нового та Новітнього часу до формування сучасної західної цивілізації, і, зокрема, ліберальнодемократичних політичних систем.

6. Політична система суспільства

6.1 Сутність структура політичної системи

Термін «політична система» суспільства належить до відносно нових понять, що стали широко використовуватися в суспільних науках уже в наш час. Необхідність виділення в науці про політику категорії «політична система суспільства» зумовлена значним розширенням у ХХ ст. сфери політичних дій державних інститутів, політичних партій, суспільнополітичних організацій, рухів, що зв'язані з боротьбою за політичну владу та її здійснення [1].

Політична система -- це цілісна, упорядкована система відносин, дій, ідей, цілей, методів і інститутів, пов'язаних з політикою, з її розробкою та практичним здійсненням. Політична система суспільства -- це складна, багатогранна система відносин державних і недержавних соціальних інститутів, які виконують відповідні політичні функції для захисту інтересів певних класів та соціальних груп. Аналізуючи цю проблему, американський політолог Р. Даль уважає, що політична система включає такі головні компоненти, як влада, керівництво або авторитет. Сутність політичної системи, на його думку, полягає в регламентації поведінки людей. А ця регламентація реалізується за допомогою політичної влади. Ось чому «центральним елементом, стрижнем політичної системи є політична влада, подібно до того, як у економічній системі таким елементом є власність» [2].

Політична система є однією з частин (або підсистем) сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами:

соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною тощо. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним устроєм, формою правління (парламентського, президентського і т. п.), типом держави (монархія, республіка), характером політичного режиму (демократичного, тоталітарного, авторитарного), соціальнополітичних відносин (стабільних або ні, гостроконфліктних або консенсусних і т. п.), політикоправовим статусом держави (конституційна, з розвинутими або нерозвинутими правовими структурами), характером політикоідеологічних та культурних відносин у суспільстві (відносно відкритих або закритих, з паралельними тіньовими, маргінальними структурами або без них), історичним типом державності (централістським, з ієрархічними бюрократичними структурами і т. п.), історичною та національною традицією укладу політичного життя (політично активним або пасивним населенням, з кровнородинними зв'язками або бeз них, з розвинутими або нерозвинутими громадянськими відносинами і т.п.) [3].

Створення політичної системи розпочинається з поділу суспільства на класи та з виникненням держави. З розвитком суспільства та зростанням ролі держави політична система стає все більш складною та розгалуженою. Її структура та механізм функціонування визначаються рівнем економічного, соціального, духовноморального розвитку суспільства, а також різними факторами міжнародного та іншого характеру.

Сьогодні в політичній практиці можна виділити такі типи політичних систем: постіндустріальні (посткапіталістичні), перехідні, постколоніальні тощо. Для постіндустріальної (посткапіталістичної) політичної системи на сучасному етапі характерні: функціонування парламентського механізму боротьби за владу; зростання рівня життя переважної більшості населення, спадання напруженості класової боротьби, утвердження соціального партнерства, посилення позицій громадянського суспільства, захист прав людини.

Для перехідного типу політичної системи (країни СНД, країни Східної Європи) характерні такі риси, як: надмірна політизація народних мас, поява демократичних інститутів та інших демократичних елементів у суспільстві з одночасним існуванням залишків тоталітаризму та командноадміністративної системи. Ця обставина призводить до посилення боротьби за владу, яка в суспільстві все більше набирає форми міжпартійної боротьби. У суспільстві поширюються крайньорадикальні погляди «лівого» й «правого» спрямування, посилюється націоналізм. Перехідний тип політичної системи характеризується також швидким зниженням рівня життя народу, руйнуванням його духовності, стрімким зростанням злочинності тощо.

Постколоніальна політична система характеризується: великим розмаїттям політичних режимів і форм державного правління, низьким рівнем життя народу, початком становлення в більшості країн капіталістичних відносин, їх відривом від натуральної економіки, пасивністю широких мас через їхню злиденність і неграмотність тощо.

Поняття політичної системи виконує в політології важливу методологічну функцію. Поперше, воно дає змогу уявити політичне життя саме як систему поведінки людей, виявити механізми впливу політичних дій окремих осіб і цілих політичних груп на характер політичних інститутів та їхню структуру.

Подруге, такий підхід дає можливість розглянути політику як цілісне суспільне явище, проаналізувати способи та форми її взаємодії з навколишнім середовищем, компонентами якого можуть бути природа, економіка, культура, соціальна структура.

Потретє, здійснення такого системного підходу уможливлює виявлення способів підтримання рівноваги й стабільного стану політичної системи, її здатності адаптуватися до впливу зовнішнього середовища.

І нарешті, почетверте, методологічна функція поняття політичної системи полягає в забезпеченні єдності, цілісності суспільного організму, що неминуче включає численні відмінності, різнонапрямлені тенденції суспільних процесів. Саме політична система за цих умов стає засобом соціальної інтеграції суспільства, важливим фактором стримування деструктивного впливу соціальних відмінностей на функціонування складових частин суспільного організму.

Ефективне функціонування політичної системи сприяє реалізації суперечливих, але взаємозв'язаних цілей суспільного розвитку: оновлення соціальних процесів, яке необхідне з погляду врахування й пристосування до умов, що постійно змінюються, і стабілізації -- фактора збереження соціальної цілісності. Призначення політичної влади саме й полягає в тому, щоб забезпечити як розвиток, так і стабільність соціальної системи. Якщо влада нездатна до цього, то неминучі численні деструкції політичних відносин.

За браком стабільності та порядку в суспільстві знижується рівень захищеності особистості, девальвується авторитет держави, у суспільстві зростає тривога, невпевненість та соціальне напруження. У такій ситуації політична система все більше втрачає можливості впливу на політичні процеси.

Зростання соціальної невпорядкованості може призвести суспільство навіть до стану хаосу або соціальної катастрофи з різким спаданням життєвого рівня населення, паралічем владних структур, утратою безпеки, тобто зростанням злочинності, аварій, політичного руйнування соціальної інфраструктури тощо.

Історичний досвід свідчить, що існує певна межа ціни, яку маси згодні сплачувати за зміни в суспільстві. Невпорядкованість соціальних зв'язків у суспільному житті під час переходу на нову економічну й соціальну модель розвитку об'єктивно неминуча, але вона не повинна породжувати почуття втрати безпеки, наслідком чого стає готовність мас сприйняти будьякі засоби впорядкування соціальних зв'язків. Суспільна практика свідчить, що коли влада втрачає здатність контролювати негативні тенденції розвитку, суспільна свідомість починає все більше схилятися до застосування насильства як протидії невдалій політиці нових можновладців.

Звідси випливає висновок, що політична система є складним, багатовимірним утворенням, основним призначенням якого є забезпечення цілісності та єдності дій людей та їхніх спільнот у політиці. У літературі зазначається, що «політична система є діалектичною єдністю чотирьох сторін: 1) інституційної (держава, політичні партії, соціальноекономічні та інші організації, що створюють у сукупності політичну організацію суспільства); 2) регулятивної (право, політичні норми та традиції, деякі норми моралі

і т. п.); 3) функціональної (методи політичної діяльності, що становлять основу політичного режиму); 4) ідеологічної (політична свідомість, передовсім панівна в даному суспільстві ідеологія)» [4].

Погоджуючись з таким підходом до розгляду політичної системи, доцільно, на наш погляд, зазначити такі її компоненти:

1) політичні відносини;

2) політичну організацію, що охоплює сукупність політичних інститутів та організацій;

3) політичні, правові та моральні норми, що існують і діють у вигляді конституцій, статутів та програм партій, політичних традицій і процедур регуляції політичних процесів;

4) методи політичної діяльності, що становлять основу політичного режиму;

5) політичну культуру, що виявляється в політичних поглядах, ідеях, теоріях, у політичній свідомості та політичній поведінці.

Політичні відносини в суспільстві виникають через боротьбу, завоювання та здійснення політичної влади. Це, поперше, міжкласові, внутрішньокласові, міжнаціональні та міждержавні відносини. Подруге, це так звані вертикальні відносини, що складаються в процесі здійснення політичної влади між політичними організаціями (державою, партіями, суспільними організаціями тощо). Потретє, це відносини, які складаються між політичними і неполітичними організаціями та установами (адміністрація області та підприємство, інститут, установа культури, партія, трудовий колектив тощо).

До політичної організації (організаційного компонента політичної системи) належать держава, політичні партії, професійні спілки, кооперативні, молодіжні та інші організації й об'єднання. Усі ці організації створюються для того, щоб виражати, захищати в політичній системі багатоманітні соціальні інтереси: класові, групові, національні, молодіжні, жіночі, професійні тощо. Усе активнішим і самостійнішим елементом політичної організації стають засоби масової інформації.

Взаємодія політичних інститутів відбувається на засаді певних норм політичного життя. Найбільш важливими є правові норми: конституція, закони, які на ній базуються, та інші нормативні акти, за недотримання котрих накладаються адміністративні санкції. Велике значення для здійснення політичної діяльності мають також норми, створені суспільними організаціями для регулювання відносин усередині них, -- насамперед статутні норми цих організацій.

Писані правові й статутні норми доповнюються в політичному житті неписаними звичаями та традиціями. Особливо вони характерні, наприклад, для британської політичної системи. Лейбористи будують свою програму, спираючись на давню традицію робітничого руху -- традицію легальної опозиції і завжди виступають як політичні опоненти й супротивники партії консерваторів.

Політичне життя регулюється й етикоморальними нормами. Уважалося, що «політика -- це брудна справа», і так було віками. Нині все більше усвідомлюється необхідність моральної поведінки у сфері політики, відбувається повернення до таких моральних рис, як совість, честь, благородство. Для політичного діяча чесність -- це насамперед єдність слова і діла, а благородство -- це толерантність (терпимість) та повага до чужої думки (в тому числі й до думки політичних опонентів), висока персональна відповідальність за свою діяльність.

Функціональним елементом політичної системи суспільства є політичний режим. Політичний режим -- це способи й методи здійснення політичного владарювання, порядок взаємовідносин громадянського суспільства та політичної влади [5]. Він включає спосіб і порядок формування представницьких установ, взаємовідносини законодавчої та виконавчої влади, центральних і місцевих органів, умови діяльності політичних партій, суспільних організацій, масових рухів, правовий статус особистості, порядок функціонування правоохоронних органів. На політичний режим впливають рівень політичної стабільності суспільства, співвідношення соціальних сил, історичні та соціoкультурні традиції в суспільстві. Ці фактори покладено в основу типології політичних режимів.

Класифікувати політичні режими намагалися і представники української політичної думки. Так, у своїх «Листах до братівхліборобів» В. Липинський виділяє три типи політичних режимів: 1) демократія з республікою; 2) охлократія з диктатурою; 3) класократія з правовою -- «законом обмеженою і законом обмежуючою» -- монархією [6].

У сучасній політичній теорії розрізняють такі основні типи політичних режимів: демократичні, авторитарні та тоталітарні. Демократичний режим -- це найбільш прогресивний політичний порядок, оскільки він створює умови для справжньої свободи особистості, її творчості й самовизначення в усіх сферах діяльності. За умов демократичного режиму «індивіди домагаються влади для прийняття рішень засобами конкурентної боротьби за голоси народу», отже, «демократія є правлінням політика» [7].