Державно-управлінська думка у творах Платона та Аристотеля

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

Кафедра: Філософії, соціології державного управління

Дисципліна: «Соціально-філософський аналіз суспільного розвитку»

ДУ - 15 ЗД

ТВОРЧА РОБОТА

на тему: «ДЕРЖАВНО - УПРАВЛІНСЬКА ДУМКА У ТВОРАХ ПЛАТОНА ТА АРІСТОТЕЛЯ»

Керівник:

Павлун Ю.І.

Виконавець:

Прозорова Т.Г.

Дніпропетровськ 2015



План

Вступ

1. Теоретико-методологічні основи

2. Основні категорії

3. Принципи державного управління

4. Філософсько-методологічний зміст суспільного розвитку

5. Історія державно-управлінської думки

6. Проблеми державного управління в сучасній філософській думці

7. Соціальна структура сучасного суспільства

8. Правове буття суспільств

9. Поняття духовного життя суспільства

10. Філософсько-методологічний зміст суспільного розвитку

Висновок

Список літератури



Вступ

Історія політичних учень займає важливе місце не тільки в політологи, але й в системі суспільних наук у цілому, бо у політичних навчаннях знаходять своє вираження соціально-економічні інтереси різних класів і соціальних груп. А оскільки ці інтереси потребують захисту збоку політичної влади, то ця потреба і спонукає як пануючікласи, так і гноблених розробляти й обгрунтовувати свої теорії.

Крім цього, історія політичних учень - це колосальний досвід, без якого не може вирішуватися ні одне важливе питання сучасноїполітичного життя. Цей досвід включає в себе безліч оригінальнихрішень, що є актуальними і для сучасного періоду, надаючи вченим іпрактикам унікальну можливість порівнювати свої дослідження з минулою практикою, з попередніми оригінальними знахідками.



1. Теоретико-методологічні основи

Особливості ландшафту Греції, її численні зв'язки з закордоном створювали плідні комунікації з іншими державами, різномаїття культурних стилів містило в собі багатство політичного життя з активною участю громадян в управлінні. Тут легітимність (визнання) влади перестала бути теократичною, в державах і між державами велася запекла боротьба за владу.

Уже в стародавніх державах Сходу існувала своя політичнаідеологія. Це - теорія божественного походження держави і культуверховного правителя.

Поряд з теорією божественного походження влади в навчаннях
Стародавнього світу зародилися і засади політичної філософії, юриспруденції, з'явилися політико-соціологічним підходи до політологічних вишукувань. І в першу чергу, це стосувалося Стародавньої Греції та Риму.

Саме в Стародавній Греції склалося і отримало всебічний розвиток таке суспільно-політичне утворення, як поліс, який водночас був і містом-державою, втілюючи собою цивільне життя. Від нього, по суті, відбулися всі основні політичні поняття: політика, політичне мистецтво, політичне знання, політичне управління і тощо.

Розвиток політичної думки Давньої Греції характеризується низкою рис:

- пошуком ідеальної моделі держави, здатної забезпечити справедливість і порядок;

- розглядом політики як єдиної форми цивілізованого буття людини, яка передбачала нерозчленованість держави, суспільства і окремого індивіда;

- відсутністю чіткої кордоном між філософією, етики та політики, що визначило моралізаторський, повчальний характер робіт з політичної проблематики;

- обмеженим раціоналізмом політичної думки, зумовленим значним впливом релігії.

Політичні знання в античності існували у формі філософсько-етичної думки, оскільки всі філософи Древньої Греції в тій чи іншій мірі впливали на питання влади, управління державою.

Однак найбільш істотний внесок в розвиток політичної думки внесли давньогрецькі філософи Платон (427-347 до н.е.) - автор робіт
"Держава" і "Закони", та його учень Арістотель, що написав знаменитий трактат "Політика".

2. Основні категорії

Свої погляди на походження суспільства і держави Платон обгрунтовував тим, що окрема людина не здатна задовольнити всі свої потреби в їжі, житло, одяг і т.д. У розгляді проблеми суспільства і держави він спирався на улюблену ним теорію ідей і ідеалу. «Ідеальна держава» є спільнотою хліборобів, ремісників, виробляють усе необхідне для підтримки життя громадян, воїнів, що охороняють безпеку, і філософів-правителів, які здійснюють мудре і справедливеуправління державою. Згідно з Платоном, державою покликані керувати лише аристократи як найкращі і найбільш мудрі громадяни. А хлібороби і ремісники, на думку Платона, повинні сумлінно виконувати свою роботу, і їм не місце в органах державного управління. Охороняти держава повинні правоохоронці, утворюють силову структуру, причому варти не повинні мати особистої власності, зобов'язані жити ізольовано від інших громадян, харчуватися за загальним столом. «Ідеальна держава», за Платоном, має всіляко сприяти релігії, виховувати в громадянах благочестя, боротися проти будь-якого роду нечестивих. Ці ж мети повинна переслідувати і вся система виховання й освіти.

Найкраще ж держава за Арістотелем - це таке суспільство, яке досягається за посередництвом середнього елемента (під середнім елементом Аристотель має на увазі «середній» між рабовласниками і рабами), і ті держави мають найкращий лад, де середній елемент представлений в більшому числі, де він має велике значення порівняно з обома крайніми елементами. Арістотель відзначав, що, коли в державі багато осіб позбавлено політичних прав, коли в ньому багато бідняків, тоді в такій державі неминуче бувають вороже налаштовані елементи.

Аристотель ототожнював суспільство з державою, у зв'язку з цим він був змушений зайнятися пошуками елементів держави. Мислитель розумів залежність цілей, інтересів і характеру діяльності людей від їх майнового стану та використовував цей критерій при характеристиці різних верств суспільства. На думку Аристотеля, бідні і багаті «опиняються в державі елементами, діаметрально протилежними один одному, так що в залежності від переваги того чи іншого з елементів встановлюється і відповідна форма державного устрою». Він виділив три головних прошарку громадян: дуже заможних, вкрай незаможних і середніх, що стоять між тими і іншими. На відміну від свого вчителя Аристотель вороже ставився до перших двох соціальним групам. Він вважав, що в основі життя людей, що володіють надмірним багатством, лежить протиприродний рід наживи майна. У цьому, за Арістотелем, проявляється не прагнення до «благого життя», а лише прагнення до життя взагалі. Ставлячи все на службу надмірної особистої наживи, «люди першої категорії» зневажають ногами громадські традиції і закони. Прагнучи до влади, вони самі не можуть підкорятися, порушуючи цим спокій державного життя. Майже всі вони зарозумілі і горді, схильні до розкоші і хвастощів. Держава ж створюється не заради того, щоб жити взагалі, але переважно для того, щоб жити щасливо. Відповідно до Аристотеля, держава виникає тільки тоді, коли створюється спілкування заради благої життя між родинами і пологами, заради досконалої і достатньої для самої себе життя. Досконалістю ж людини передбачається досконалий громадянин, а досконалістю громадянина, у свою чергу, - досконалість держави. При цьому природа держави стоїть «попереду» сім'ї та індивіда. Ця глибока ідея характеризується так: досконалість громадянина обумовлюється якістю суспільства, якому він належить: хто бажає створити досконалих людей, повинен створити скоєних громадян, повинен створити досконала держава. Будучи прихильником рабовласницької системи, Аристотель тісно пов'язує рабство з питанням власності: в самій суті речей корениться порядок, в силу якого вже з моменту народження деякі істоти призначені до підпорядкування, інші ж - до владарювання. Це загальний закон природи - йому підпорядковані і одухотворені істоти. За Аристотелем, хто за природою належить не самому собі, а іншому й при цьому все-таки людина, той по своїй природі раб. Якщо економічний індивідуалізм бере верх і ставить під загрозу інтереси цілого, держава повинна втрутитися в цю область. Аристотель, аналізуючи проблеми економіки, показав роль грошей у процесі обміну і взагалі в комерційній діяльності, що є геніальним внеском у політичну економію. Він виділяв такі форми державного правління, як монархія, аристократія і політія. Відхилення від монархії дає тиранію, відхилення від аристократії - олігархію, від політії - демократію. В основі всіх суспільних потрясінь лежить майнова нерівність. За Аристотелем, олігархія і демократія засновують своє домагання на владу в державі на тому, що майновий добробут - доля небагатьох, а свободою користуються всі громадяни. Олігархія захищає інтереси імущих класів: загальної ж користі ні одна з цих форм не має.

Не вдаючись у подробиці, слід зазначити, що вчення Платона про державу - це утопія. Розглянемо хоча б для прикладу класифікацію форм державного устрою, запропоновану Платоном:

1) «ідеальна держава» (або наближається до ідеалу) - аристократія, в тому числі аристократична республіка і аристократична монархія;

2) спадну ієрархію державних форм, до яких мислитель зараховував тимократию, олігархію, демократію, тиранію.

Згідно з Платоном, тиранія - найгірша форма державного устрою, а демократія була для нього предметом гострої критики. Тимократия теж найгірше - це держава честі і цензу: воно ближче до ідеалу, але гірше ніж аристократична монархія.

Проаналізувавши погляд на суспільство і держави, як Платона так і Аристотеля можна зробити висновок: держава Платона - це утопічне держава, держава ідеалів, держава Аристотеля - це реальне, земне держава.

При розгляді філософських поглядів Платона і Аристотеля видно, що вони, розходяться у визначенні того, що являє собою оточуюча нас дійсність. У Платона речі чуттєво сприйманого світу розглядаються лише як видимість, як спотворене відображення істинно сущого, у Аристотеля чуттєво сприймається річ розглядається як реально існуюче єдність форми і матерії. Обидва стоять на позиціях об'єктивного ідеалізму, оскільки надають особливу, провідну роль нематерії (яка, за Арістотелем, пасивна), а ідеальним субстанцій - ідеям (у Платона) або формі (в Арістотеля). До того ж дуже важлива роль приписується світовому розуму - Богу (Платон), вищій формі (Аристотель), що дає ще одну підставу для характеристики цих теорій як об'єктивно-ідеалістичних.

3. Принципи державного управління

Багато чим відрізнялась від поглядів родової спадкової знаті соціально-політична думка рабовласницької аристократії. Це змусило ідеологів аристократичної верхівки переглянути свої застарілі погляди, вдатись до створення нових філософських доктрин, здатних протистояти ідеям демократичних сил. Необхідність подолання кризи міфологічного світогляду стала поштовхом до розвитку філософії. Ідеологія стародавньогрецької аристократії досягає найвищого розвитку в ідеалістичній філософії Платона та Арістотеля.

Родоначальник об'єктивного ідеалізму, учень Сократа, автор відомих філософських діалогів Платон (427-347 рр. до н. е.) в ученні про суспільство виклав концепцію ідеальної аристократичної держави. За структурою ідеальна держава складалась із трьох станів: правителі-філософи, охоронці-воїни і третій стан - землероби, виноградарі, ремісники. Становий поділ суспільства - умова міцності держави - спільного поселення громадян. Самовільний перехід з нижчого стану у вищий недопустимий і є великим злочином, тому що кожна окрема людина має займатися тією справою, до якої визначена природою. Займатися своєю справою і не втручатися в чужі - це і єсправедливість. Визначення справедливості Платоном покликане виправдати суспільну нерівність, поділ людей на вищих і нижчих від народження. Більшість людей не здатні стримувати свої пристрасті, бажання та прагнення і тому не здібні досягти удосконалення, наблизитись, стати ідеалом, а звідси й необхідність у державі та законах. Держава забезпечує властиві людям вроджені потреби, реалізує інтереси, тому в досконалій, ідеальній державі люди поділяються на певні соціальні спільності - стани, верстви відповідно до їх душі.

Держава Платона - ідеалізація єгипетського кастового ладу. Форми правління і державного устрою не досконалі, хоча серед них є правильні і неправильні. Характеризуючи форми держави, Платон вважає правильними формамимонархію і аристократію, якщо вони законні, а їх діяльність спрямована на досягнення блага та узгодженості. Негативними, неправильними формами політичного устрою є: тімократія - панування честолюбців, які прагнуть до збагачення, займаються поборами і корупцією, це влада користолюбців; олігархія - панування купки багатіїв, майстрів темних справ, здатних навіть на злочин заради наживи; демократія - влада більшості, яка може бути законною або незаконною (якщо демос-народ захоплює насильно владу); тиранія - влада однієї особи над усіма, що приходить на зміну виро-джуваної демократії. Характеризуючи тиранію, Платон звертає увагу на своєрідний "популіціонізм" тиранів: спочатку тиран усім посміхається, звільняє від боргів, роздає землю, а пізніше, добравшись до влади, знищує непокірних і взагалі тих, хто виступає проти тирана-володаря. Влада тирана тримається на віроломстві та насиллі. Головною причиною зміни всіх форм управління державою Платон вважав псування людських звичаїв, а вихід з порочного стану суспільства зв' язував з поверненням до правління мудрих.

Розглядаючи всі існуючі форми управління державою, Платон вважав їх недосконалими і протиставляв їм модель політичного устрою - так звану ідеальну державу, яка нібито здатна реалізувати головний принцип життя - справедливість і благо. Держава виникає з необхідності забезпечити природні потреби людей на основі закону, наділяє громадян матеріальними благами, організує виховання і розвиток душі та тіла, згуртовує людей і захищає їх своїми засобами. Проте жодна з існуючих форм державного управління не здатна забезпечити доброчесність, задоволення потреб громадян та ін. Навпаки, в суспільстві панує багатство і бідність, марнотратство і вбогість, тиранія і беззаконня, гідних пригнічують, а негідники управляють. !ндивідуальні чесність і порядність вступають в суперечність з суспільною справедливістю або уявленнями про неї. Прикладом суперечностей є смерть Сократа, тому що його небажання поступитися моральними нормами, власними переконаннями і необхідність реалізувати несправедливий закон обумовили вибір - випити отруту і піти з життя. реальним державним устроєм Платон вважав правління, де поєднано початки демократії та монархії.

Соціально-політичні програми Платона зафіксували зміни у політичній свідомості спадкової знаті, що відбувалися в процесі її переростання з родової аристократії в землеробську. Завоювавши економічне і політичне панування в умовах колективної общинної власності, родова аристократія ревно охороняла патріархальні порядки, особливо в землеробстві - в традиційній сфері впливу. Згодом родова аристократія пристосувалась до відносин приватної власності і рабства, визнала необхідність закону, але продовжувала твердо відстоювати збереження полісного землеволодіння. Саме це і пояснює її прагнення законсервувати поліс як форму державного устрою. У трактаті "Закони" Платон ближче підходить до інтерпретації політичного життя, малює реалістичну картину соціальної та політичної еволюції людства. У "Діалогах" Платон визначає політику як "мистецтво управління людьми", твердить, що коли за природою індивіди не рівні та мають хижацький інстинкт, слід гадати, що сильніші індивіди мають можливість і право "задовольняти свої бажання" за рахунок слабких. Такий підхід відображав ідеологію вибраних, які вважали, що "сила дарує право", яке є "інтерес більш сильної партії". Платон конструював саме сильну ідеальну державу. Справедлива людина і справедлива держава схожі. !сторичні зміни трактуються як результат тривалих змін і перетворень способу життя народів, зміни в методах здобування засобів існування (перехід від скотарства до осілого землеробства), причому утворення монархії або об' єднання племен, зміни політичного характеру пояснюються змінами способу життя, тобто політично.

У формуванні теорії політики важливу роль відіграв великий філософ Арістотель (384-322 рр. до н. е.). Народився в Стагорі у Фракії, освіту одержав в Афінах, у школі Платона. Піддав критиці платонівську теорію безтілесних форм (ідей), проте повністю подолати платонівський ідеалізм не міг, хитався між ідеалізмом і матеріалізмом. У Арістотеля знаходимо грунтовний виклад теорії суспільства, передумови якої зустрічаються у найраніших мислителів Сходу, переважно в Iндії, Китаї. В ученні про суспільство Арістотель довів, що відносини рабовласництва укоріненні в самій природі. Найвищими формами державної влади Арістотель вважав форми, за яких виключена можливість своєкорисливого використання влади і за яких влада служить всьому суспільству. Головна відмінність поглядів Арістотеля від поглядів інших стародавніх філософів, зокрема Платона, полягає в тому, що Арістотель вперше в історії суспільної думки в праці "Політика" аналізує виникнення та функції держави, вказує, що функції держави зароджуються в найраніших суспільних зв' язках між господарями і рабами, необхідних для утворення стабільного соціального об' єднання. На їх основі й базується будова спільності (або сім' я, що в умовах рабовласництва є сім' єю господаря і невільників). Над сім' єю стоїть община, а над общиною стоїть уже держава - третя, вища форма суспільства.

Розкриваючи роль політики у суспільному житті, Арістотель підкреслював, що політика має відігравати морально-виховну роль, щоб полегшити досягнення загального блага - справедливості. !нструментом політики є держава, а державним благом - справедливість, тобто те, що служить загальній користі. Походження політики Арістотель визначає як розумну практику, спрямовану на приборкання пристрастей і прагнень індивіда, вбачаючи користь політики в егоїстичній тваринній природі людини, чуттєві прагнення якої стихійні та руйнівні. Політика покликана облагородити поведінку людини, забезпечити панування розуму над нею. Звичайно, держава зобов' язана своїм існуванням суб' єктивним життєвим потребам людей. Але лише держава забезпечує повністю розквіт особи, тому що за природою людина - істота суспільна. Звідси Арістотель твердить, що суспільство передує особі. Проведена ж ним аналогія між суспільними класами і окремими системами одного організму становить передумову політичної концепції солідарності, співжиття різних соціальних спільностей, заперечуючи боротьбу в суспільстві. Концепція солідарності, політична доктрина поміркованості передбачали, що демократія може успішно функціонувати тільки за умови, якщо зможе опиратися на середні верстви суспільства, а в умовах Стародавньої Греції - на середньозаможних людей. Це перше політичне визначення передумов ефективно функціонуючої демократії.

Головне завдання політичної теорії Арістотель бачив у тому, щоб відшукати досконалий державний устрій. Класифікація форм управління державою у "Політиці" здійснюється за двома критеріями: кількістю, чисельністю правлячих осіб і здійснюваною в державі метою. Правильними формами управління державою Арістотель вважав: монархію, аристократію і політію, а неправильними - тиранію, олігархію і демократію. I хоча сам перелік форм управління державою не оригінальний, нове в теорії Арістотеля те, що є намагання звести всю багатоманітність державних форм управління до двох основних - олігархії та демократії. Їх породженням або змішуванням виступають усі інші різновидності влади. В олігархії - влада належить багатим, а в демократії - незаможним, неімущим. Олігархія посилює існуючу соціальну нерівність людей, а демократія надзвичайно зрівнює багатий і простий люд. Міркування про демократію та олігархію Арістотель зводить до розуміння соціально-станових суперечностей, що визначають розвиток рабовласницької держави. Та симпатії Арістотеля все ж на боці політії - змішаної форми управління державою, що виникає з поєднання елементів олігархії та демократії. Економічну основу політії становить лад, де переважає власність середніх верств населення, соціальну основу - власники землі. Політичний лад характеризується поєднанням олігархічних і демократичних форм і методів здійснення влади. Арістотель розрізняє два види справедливості: зрівняльну і розподільну. Змішані форми управління державою є Спарта, Кріт.

Перші спроби систематизувати знання про політику і надати їм наукоподібну форму починають робитися з VI-IV ст. до н.е. такими вченими, як Конфуцій, Сократ, Платон, Арістотель та ін.

Платон (427-347 рр. до н.е.) - один з найбільших мислителів в історії людства.

Основу вчення старогрецького філософа про суспільство і державу склали діалоги «Держава», «Політик», «Закони».

Великий філософ Платон жив ??у Давній Греції, тобто там і тоді, коли заняття філософією вважалося справою шановним і навіть почесним. Мабуть ніде, ця своєрідна каста людей не займала такого становища в суспільстві, ніде і ніколи до них так не прислухалися, як у Стародавній Греції. Сам Платон, у своєму найбільш відомому творі «Держава» виділяє філософів в особливу групу, на яку практично не поширюються закони, за якими живе інше суспільство. Філософія - доля обраних: «натовпі не властиво бути філософом», говорить він.

Основні положення політичного вчення Платона:

- існує вічний і незмінний світ ідей й і світ явищ; останній є спотвореною копією світу ідей;

- суспільство є віддзеркаленням вічних ідей, існуючих незалежно від дійсності; найважливіша безпосередня форма існування суспільства - держава;

- ідеальне суспільство складається з трьох станів: правителів-філософів, воїнів-вартових, а також ремісників і землеробів;

- кожний стан зайнятий своєю справою: філософи-мудреці здійснюють справедливе правління; варта захищає суспільство; ремісники і землероби створюють матеріальні засоби життя. Перші два стани не мають ні власності, ні сім'ї;

- держава регулює все життя громадян аж до висновку браку і народження дітей. Ідеальною державою є досконала аристократія - правління філософів-мудреців. Інші чотири форми держави - тимократія (правління честолюбців), олігархія, демократія і тиранія - не є досконалими.

Світ повинні будувати ті, хто пішов довгий шлях пізнання. Причому починати він повинен з тих наук, які виробляють стрункість думки, глибину і ширину мислення. Ази цього - в математиці, геометрії та астрономії: «у науках цих очищається і знову оживає деяке знаряддя душі кожної людини, який інші заняття гублять і роблять сліпим, а між тим зберегти його в цілості більш цінне, ніж мати тисячі очей, адже тільки при його допомозі можна побачити істину ». Платон саме за предметами «математичного циклу» бачить основу мудрості.Ні слова про літературу, історію, але ж і вони дечому можуть навчити, що бажає дізнатися.

Особливо зазначимо, що Платон першим вказав на взаємозв'язок політики і держави з соціальними змінами (розподіл праці, поява класів, нерівності).

Арістотель (384-322 рр. до н.е.) - видатний старогрецький філософ, учень Платона. Свої основні соціально-політичні погляди висловив в роботі «Політика».

Політична теорія Арістотеля:

· затверджувала, що держава є результатом природного розвитку людини (сім'ї, селища), а не божого промислу, і тим самим заперечувала можливість існування ідеальної держави;

· розглядала місто-державу як вищу форму спілкування людей, що відображає сутність людини («політичної тварини»), - в людині закладено інстинктивне прагнення до спільного мешкання, результатом чого є сім'я, община і, нарешті, держава;

· визначала головну мету держави як досягнення «кращого життя», загального блага для всіх громадян.

Форми державного устрою Арістотель класифікував за двома критеріями:

1) кількості правлячих;

2) мета правління.

Серед них:

· монархія, аристократія і політія є правильними формами, оскільки правителі в таких державах переслідують загальне благо для всіх громадян;

· тиранія, олігархія, демократія - неправильні, оскільки служать корисливим інтересам правителів;

· кращою формою є політія - правління більшості, що володіє майновим і освітнім цензом. Політія була конкретним виразом ідеї про змішаний режим, що втілює всі кращі риси аристократії (чесноти правителів), олігархію (багатство) і демократію (свобода). Переводячи цю думку Арістотеля на сучасну мову, можна сказати, що це - правління на користь середнього класу.

4. Тип суспільного розвитку

ПЛАТОН І АРИСТОТЕЛЬ ПРО СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖАВУ

Яскраву і змістовну сторінку в історію розвитку знань і уявлень про людину, про суспільні форми її буття вписала філософія античності. Сократ, Демокрит, Платон, Аристотель, Епікур - їхні імена й ідеї не стерлися в пам'яті людства. У працях античних філософів образний стиль мислення сусідить із прагненням використовувати строгі поняття і логічні умовиводи, космологічні сюжети поступово поступаються місцем людським проблемам.

Розглянемо більш детально погляди Платона й Аристотеля на суспільний устрій.

Платон (427-347 рр. до н.е.) намагався зрозуміти причини виникнення нерівності людей, несправедливості в організації суспільного життя. Він вважав, що люди мають потребу в спільному поселенні для задоволення потреб у їжі, житлі, одязі. Таке спільне поселення називається державою. Воно забезпечує захист населення і своїх територій від зовнішніх ворогів і підтримує порядок усередині країни. Як зробити це суспільство справедливим?

Платон намалював ідеал справедливої держави, якою керують обдаровані і добре підготовлені, високоморальні люди, дійсно здатні мудро керувати державою. Основним принципом ідеальної держави Платон вважав справедливість. Керуючись справедливістю, держава вирішує найважливіші завдання: захисту людей, забезпечення їх матеріальними благами, створення умов для їхньої творчої діяльності і духовного розвитку. Платон розділив людей на три групи: до першої відносяться ті, у кого переважає розумний початок, розвинуте почуття справедливості, прагнення до права. їх він називав мудрецями. Вони повинні бути правителями в ідеальній державі. Тих же, хто відрізняється хоробрістю, мужністю, почуттям обов'язку, Платон відносив до другої групи - воїнів і "охоронців", які покликані піклуватися про безпеку держави. І нарешті, є люди, покликані займатися фізичною працею, - це селяни і ремісники. Вони роблять необхідні матеріальні блага.

В уявленнях Платона, індивідуальне повинно бути цілком підлегле загальному: не держава існує заради людини, а людина живе заради держави. Тут ще злиті поняття суспільства і держави.

Учень Платона Аристотель (384-322 рр. до н.е.) став найвидатнішим ученим стародавності. Він вважався основоположником багатьох наук, у тому числі і наук про суспільство. Розвиваючи ідеї Платона, Аристотель виділив поряд з державою сім'ю і селище як особливі типи спілкування, але державу поставив над усім. Аристотель не заперечував приватну власність і вважав, що опорою держави повинні бути середні верстви суспільства. Украй бідних він відносив до громадян "другої категорії", дуже багатих підозрював у застосуванні "протиприродного способу" придбання матеріального статку.

До основних завдань держави філософ відносив недопущення надмірного росту політичної влади особистості, запобігання зайвого нагромадження майна громадянами, утримання в покорі рабів. Як і Платон, Аристотель не визнавав рабів громадянами держави, стверджуючи, що ті, хто не в змозі відповідати за свої вчинки, не можуть виховати в собі багато чеснот, вони раби за природою і можуть здійснювати лише волю інших.

У цілому ж давньогрецькі мислителі відстоювали ідею першості держави перед особистістю. У їхніх працях держава мала широкі права стосовно людини, питання ж про права людини стосовно держави взагалі не ставилися

4. Філософсько-методологічний зміст суспільного розвитку

Філософсько-світоглядні засади аналізу суспільного розвитку "Філософія є спробою шляхом строгого мислення вловити строгість і точність беззовнішньологічних точних визначень. Вло- вити грамотність мислення, а це і грамотність очікувань, прагнень, вимог, які висуваються до світу. Ця грамотність і є філософія", - писав відомий філософ сучасності Міраб Мамардашвілі. Цінність філософії для людини - у пробудженні творчого, конструктивного осмислення людиною самої себе, світу, суспіль- ної практики та витоків суспільного поступу в майбутньому, про- будження до свідомого світосприйняття, у потрясінні свідомості. Потрясіння - пролог до пробудження духу, до самостійного духов- ного життя особи, до самосвідомості. У цьому випадку очевидне те, що до чого звикли, перетворюється на проблему, в сумніви, а звідси починається внутрішній діалог людини з самою собою, народжується процес філософствування. Якщо у людини немає пориву до нових горизонтів своєї свідомості, буття, картини світу, то без цього фактично немає філософії, і навчити їй неможливо. Свого часуКант писав: "Взагалі не можна назватифілософом того, хто не може філософствувати. Філософствувати можна навчитися лише завдяки самостійному застосуванню розуму". Душа філосо- фії - рефлексія як принцип людського мислення, яке спрямовує його на осмислення і усвідомлення власних форм та посилань. Без цього вона перетворюється у звичайне знання про щось, але тільки не про себе. Роздуми ж є переосмисленням, тобто перет- воренням знань у проблему, яка засвідчує межі знання, досвіду, вміння та виявляє нове незнання. А тому філософія цілком вільна від самовдоволення, вона є втіленням скромності та самокритики. Сократ сформулював два фундаментальні завдання філо- софії: "Пізнай самого себе" і "Я знаю, що я нічого не знаю". Його ж видатний учень Платон розцінив філософію як такий дарунок богів смертному людському роду, кращого за який не було і не буде. Сказати: "Я не знаю" - означає знайти в собі мужність взяти під сумнів свої судження. Це, за словами Миколи Кузанського, "вчене незнання", а зовсім не невігластво. Отже, філософія вима- гає безперервного поповнення знань про світ і людину, але заради 6 продуктивної праці над собою. Тут основним імперативом філо- софії є навчити людину мислити творчо, самостійно. Сучасний світ дуже складний, суперечливий, динамічний, і місце людини в цьому світі, її мобільність і творчість завжди ви- магатимуть постійного філософського аналізу й осмислення. Філософія як методологія пізнання і соціальної дії окреслює магіст- ральні шляхи розвитку суспільства, визначає основні тенденції духовно-практичного осягнення світу, постійно актуалізує до- корінні проблеми людини і буття на шляхах утвердження високих загальнолюдських цінностей.

5. Історія державно-управлінської думки

Еволюція управлінської думки найбільш яскраво відображена в управлінських моделях, які були розроблені вченими і фахівцями, а потім реалізовані на практиці, з метою вирішити назрілі проблеми, висунуті суспільством і реальними потребами розвитку.

При керуванні економічними процесами ці потреби (точніше новий рівень потреб) обумовлюються закономірностями і тенденціями розвитку:

· матеріально-технологічної бази виробництва;

· середньостатистичного працівника як носія творчого потенціалу;

· економічного і соціального середовища;

· управлінської науки взагалі.

Відповіді на питання, що ставить життя, складають сукупність принципів, підходів, концептуальних поглядів на те, як вирішувати оперативні, тактичні і стратегічні задачі. Усе це і визначає "плоть" і "душу" моделей керування, що на момент їхнього формування представляють, як правило, вершину еволюції управлінської думки. При цьому самі моделі не застигають, а трансформуються і перетворюються разом і відповідно до змін, що відбуваються в суспільстві.

Модель може неадекватно відбивати потреби - і тоді, реалізована на практиці, вона стримує (а то і відкидає назад) економічний і соціальний розвиток. Мистецтво, відповідальність і призначення керівника полягає в тому, щоб правильно врахувати, проінтегрувати всі найважливіші фактори і тенденції і прийняти на озброєння найбільш ефективну модель.

Зі змістовної точки зору еволюція управлінської думки являє собою процес формування і трансформації сукупності поглядів на систему керування відповідно до об'єктивних умов і потреб економіки протягом історично тривалого періоду часу. Керування як практична діяльність зародилося відразу ж як тільки далекий предок нинішньої людини став усвідомлювати себе соціальною істотою, що було природньою реакцією на потребу в координуванні спільних дій людей для досягнення загальних цілей, пов'язаних, насамперед, з життєзабезпеченням.

Древні філософи вважали, що причиною тяжкого стану суспільства, як правило, є відсутність ефективного керування. Тому питання про принципи справедливого й ефективного управління було предметом міркувань багатьох великих мислителів античності. Зокрема, Платон розглядав керування як науку про загальне харчування людей і доводив, що діяльність керівника є важливим елементом системи життєзабезпечення суспільства.

Мудре керування, думав він, повинне ґрунтуватися на загальних і розумних законах. Однак закони самі по собі занадто абстрактні і догматичні для того, щоб на їхній основі можна було відшукати правильне рішення в кожній конкретній ситуації. Тому, на його погляд, доцільна приналежність владних повноважень не законам як таким, а якомусь політикові, що володіє мистецтвом керування суспільними справами на основі розуму, здатного до правильної інтерпретації і застосування цих законів.

У свою чергу Арістотель вказував на необхідність розробки "панської науки", що навчає рабовласників навичкам поводження з рабами, мистецтву керування ними. При цьому Арістотель зауважував, що справа це досить складна, і тому в тих, хто має можливість уникнути таких турбот, керуючий бере на себе цей обов'язок, самі ж вони займаються політикою або філософією.

При цьому слід також зауважити, історія наукової думки показує, що теоретичне осмислення управлінських процесів протікало нерівномірно. Причому успіхи в теорії керування завжди залежали від розвитку промисловості, успіхів в інших, зв'язаних з керуванням областях, таких як математика, інженерні науки, психологія, соціологія, антропологія. При цьому варто пам'ятати зауваження Ф. Тейлора про те, що мистецтво наукового керування - це еволюція, а не винахід.



6. Проблеми державного управління в сучасній філософській думці

Постановка проблеми, історія розвитку науки "Державне управління" в Україні, в контексті формалізації відповідного напряму наукової думки у вигляді відносно самостійної сфери наукових досліджень, налічує понад 15 років. Ця галузь науки була офіційно запроваджена Постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження переліку галузей науки, з яких може бути присуджений науковий ступінь" від 29 листопада 1997 р. № 1328. Ціл- ком очевидно, що за такий порівняно короткий час свого розвитку, наука не може опрацювати сталі підходи щодо природи свого виникнення, а, відпові- дно, і проблематика сутності, внутрішньої структури, методологічних особ- ливостей, історичних умов виникнення та суспільних завдань, які має вирі- шувати наука державного управління, залишається відкритою для наукового пошуку.

Складність дослідження порушеної проблематики полягає в існу- ванні певних компетенційних меж, за якими галузь науки державного управління втрачає об'єкт і предмет свого природного спрямування. Це пов'язано не стільки з тим, що наука державного управління є комплексним за змістом та багатогранним за проявом продуктом людського розуму, скі- льки з фактом своєрідного розчинення державно-управлінської науки серед інших сфер наукових досліджень. Наприклад, такі напрями наукової думки 35 як філософія, історія, юриспруденція, політологія, економіка тощо історич- но досліджували у своїх межах ті чи інші аспекти державного управління, а отже, згадана вище Постанова Кабінету Міністрів України лише формалізу- вала відповідну сферу у вигляді самостійного напряму.

Крім того, наука державного управління не обмежується часом свого формального існування, адже відповідна проблематика була предметом уваги таких філософів як Конфуцій та Лаодзи (державно-управлінські ідеї і висловлювання), Сократ, Платон та Аристотель (визначення природи держави і права), Монтеск'є та П. Орлик (принцип поділу державної влади) тощо. Разом з тим, ані перед- історія формування науки державного управління, ані її потужний розвиток на сучасному етапі суспільного пізнання ("накопичено значні масиви емпі- ричного матеріалу та розроблено їх типології, виділено та впорядковано ряд закономірностей, принципів, моделей") не вичерпали проблематики формування проблемного поля державно управлінської науки та змісту її стратегічних напрямах розвитку ("на сьогодні в галузі державного управ- ління ще не існує як цілісної загальної теорії, так і завершених теорій стосо- вно окремих об'єктів цієї галузі"

7. Соціальна структура сучасного суспільства

Найчастіше в структурі сучасних суспільств виділяють три частини: багаті (вищий клас), заможні (середній клас) та бідні (нижчий клас). Кожна з цих частин, в свою чергу поділяється на підкласи (прошарки, страти). При цьому кожна країна має свої власні особливості.

Так, профілі нерівності в провідних країнах світу та в Україні мають різну форму. В розвинених країнах він ромбовидний: близько 5 % населення представляють вищий клас, 80 % складають середній клас, 15 % - відносяться до категорії бідних, тобто нижчого класу [1, С. 9]. В Україні соціальна структура нагадує трикутник: 1-2 % відносяться до вищого класу, 10-12 % - представляють середній класу, всі інші, а це понад 85 % населення, мають бути віднесені до найбіднішого нижчого класу.

До особливостей структури сучасного українського суспільства слід віднести і її несталість та динамічність, а також розмитість, нечіткість меж соціальних груп. Подібні характеристики пов'язані з трансформаційними процесами та тією чи іншою мірою притаманні всім перехідним суспільствам. Поява нових та зміна ролі вже існуючих соціальних груп супроводжується формуванням нових зв'язків між ними. Важливою характеристикою зрілого суспільства є усвідомлення окремими індивідами своїх класових інтересів та здатність їх захищати. За цією ознакою сучасне українське суспільство важко назвати зрілим. Щоб виявити причини подібної ситуації, слід дослідити історію суспільних перетворень в Україні протягом останнього двадцятиліття.

Руйнування старої адміністративно-командної системи було стрімким. Воно призвело до різкого збагачення однієї частини населення та не менш стрімкого зубожіння іншої. Освіта, престиж професії, нагромаджене багатство у вигляді збережень на ощадних книжках вже не відігравали визначальної ролі у визначенні класової приналежності людини. Важливими стали наявність влади (близькість до державних структур), а також індивідуальні якості осіб. Соціальні статуси змішалися. Рівень доходів часто не відповідав престижу професії, освіті та досвіду. Тому як самим індивідам, так і науковцям дуже важко було визначити, кого до якої соціальної групи необхідно відносити. Такі складності із самоідентифікацією обумовлюють нездатність індивідів чітко усвідомлювати свої класові інтереси, а отже намагатися їх відстоювати.

Перерозподіл державного майна був здійснений на користь невеликої групи осіб (більша частина з них посідали керівні посади в державному секторі) та часто відбувався з порушенням законодавства. Головним інтересом вищого класу стало перетворення своїх владних повноважень на матеріальні цінності та на забезпечення своєї безпеки після втрати посади. Реалізувати ці інтереси в межах діючого законодавства, навіть такого недосконалого, як в Україні, досить складно. Тому представники вищого класу українського суспільства не були зацікавлені в розбудові правової держави, в боротьбі з корупцією та тіньовим сектором, в створенні дієвої та справедливої судової системи тощо. Нажаль ця тенденція зберігається і понині.

Новий середній клас відрізняється нечисленністю та значною неоднорідністю. Його представниками можна вважати державних службовців середньої ланки, керівників державних підприємств, підприємців, провідних лікарів, викладачів престижних вищих навчальних закладів, успішних представників творчої інтелігенції, а також зайнятих у сфері інформаційних технологій. Середній клас в розвиненому суспільстві - оплот демократії, основний захисник громадянських прав і свобод. Умови, що склалися в Україні, навпаки перетворили його на співучасника корупційних та тіньових схем співучасника вимушеного, а іноді активного та зацікавленого. Подібна ситуація робить середній клас підконтрольним, залежним та безпечним для вищого.

Нижчий клас в України багаточисельний та дуже неоднорідний. Це й збіднілі представники колишнього середнього класу (лікарі, вчителі, інженери, військові, державні службовці нижньої ланки тощо), і люди робітничих професій, і більшість пенсіонерів, і представники андеркласу. Подібна ситуація свідчить про вкрай низькій рівень життя більшої частини українського суспільства. Така неоднорідність є однією з причин низької соціальної активності представників цього класу, але не головною. Головні ж причини полягають в іншому.

По-перше, представники цього класу не встигають пристосовуватися до швидких змін в умовах свого існування. Для них нагальною стає проблема безпосереднього виживання, а бажання відстоювати свої інтереси відходить на другий план. По-друге, їм часто нав'язують хибні мотиви для боротьбі: мова, національність, територія проживання, прихильність до певних політичних партій тощо. Ситуація ускладнюється зневірою громадян в можливість справедливості та рівності перед законом. Порядність, чесність, відповідальність як моральні норми людської поведінки в сучасному українському суспільстві переважно визнаються такими, що заважають досягненню життєвих цілей. А ті, хто їх порушує, не дістають суспільного осуду і можуть так робити і надалі. Тому в умовах, коли „кожен за себе”, класова солідарність задля захисту своїх прав видається малоймовірною.

Все вищесказане дозволяє охарактеризувати українське суспільство як незріле, а його соціальну структуру як нестабільну, швидко змінювану, з відсутніми чіткими межами між окремими класами та дуже великою часткою нижчого класу. Тому сьогодні удосконалення соціальної структури має стати одним з пріоритетних завдань державного регулювання.

8. Правове буття суспільств

Важливим в концепції Платона і новим для політичної та правової думки є увага до ідеологічного забезпечення функціонування держави, яке полягає в поширенні серед населення переконання про божественність і непорушність встановленого порядку та законів, тобто, по суті, йдеться про своєрідний державний міф, комплекс філософсько-міфологічних уявлень, які повинні бути сприйняті населенням і, тим самим, забезпечити однодумство громадян і зміцнення соціально-політичного устрою і законопорядку в державі.

Платон був першовідкривачем у сфері філософського осмислення широкого комплексу політико-правових проблем, і розробка багатьох з них і в майбутньому відбувалася під впливом платонівських ідей. Його ідеї були в центрі уваги або мали визначальний вплив на формування політичних та правових поглядів ранньохристиянських та середньовічних авторів, Т.Мора і Т.Кампанелли, Спінози і Гобса, Монтеск`є, Вольтера, Дідро, Канта, Фіхте, Геґеля. І в ХХ столітті Платон залишається актуальним

Політичне правління -- це, згідно з Арістотелем, правління законів, а не людей. "Хто вимагає, щоб закон владарював, вимагає, видається, того, щоб владарювали тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб владарювала людина, той висуває в цій своїй вимозі певний тваринний елемент, бо пристрасність є щось тваринне, та й гнів збиває з істинного шляху правителів, хоч би вони й були найкращими людьми; навпаки, закон -- врівноважений розум". Панування людини, замість розуму і закону, на думку Арістотеля, може призвести до зловживання владою і можливої тиранії.

Закон розумний, оскільки в ньому правильно виражена його політична природа, ідея права. Нормальна дія закону передбачає розвиненість, підготовленість людей до доброчесності і політичної справедливості, до розумного способу дії і поведінки. Людей же, які керуються пристрастями, а не розумом, можна утримати в рамках морально дозволеного тільки шляхом покарання, бо, "взагалі кажучи, пристрасть підкоряється не переконанням, а тільки силі". Поєднання в законі авторитету розуму і державної сили робить його незамінимим засобом регулятивного та виховного впливу як на моральних, так і на аморальних членів політичного спілкування. Істотним, при цьому, є якість самого закону. "Зрозуміло, -- писав Арістотель, -- що для суспільного виховання необхідні закони, а для хорошого -- необхідні хороші закони". філософський управлінський правовий буття

9. Поняття духовного життя суспільства

Основою філософської концепції Платона є його вчення про ідеї, яке полягає у тому, що "істинне буття -- це певні безтілесні ідеї, які можуть бути осягнуті тільки розумом", дані ж у відчуттях емпіричні тіла, речі і явища не є істинними, оскільки належать не до буття, а до чогось рухомого, такого, що знаходиться у процесі становлення. Істинне пізнання -- це пізнання буття, тобто світу ідей. Воно доступне тільки небагатьом людям -- філософам. Натовп, за переконанням Платона, не може бути філософом.

Ідеальна держава трактується Платоном (в діалозі "Держава"), як реалізація ідей і максимально можливе втілення світу ідей в земному суспільно-політичному житті -- в полісі. Ідеальна справедлива держава -- це досягнення тієї відповідності, яка існує між космосом в цілому, державою і окремою людською душею. "Право і справедливість полягають у тому, щоб кожен мав і робив своє так, щоб ніхто не мав чужого і не позбавлявся свого". Ідеальна держава Платона -- це справедливе правління кращих. Платон поділяє природно-правове положення Сократа про те, що законне і справедливе -- одне і те ж, оскільки в їхній основі лежить божественне, у Платона ще й ідеальне, начало. Правління філософів і дія справедливих законів для Платона в "Державі" -- два взаємопов'язаних аспекти одного ідеального проекту.

При характеристиці політико-правового вчення Арістотеля необхідно, в цілому, відзначити, що головним для нього є пошук саме природнолюдських, а не божественно-міфічних підстав політико-правових явищ; саме в людині, в її політичній (суспільній) природі він вбачає витоки та об'єктивні основи цих явищ. Тому вчення Арістотеля є своєрідним синтезом і подальшим розвитком попередніх підходів до політико-правової проблематики.

Акцентування уваги на політичній природі людини, як на об'єктивній підставі, що є визначальною для специфічних відносин і взаємозв'язку людей у сфері їхнього суспільного, політичного, морального і правового життя, є визначальним етапом на шляху розвитку світських, раціонально-теоретичинх уявлень про специфічні закономірності, що діють у цій сфері.

В історії політичних вчень жоден із значних мислителів античності, середньовіччя і нового часу не обійшов стороною творчої спадщини Арістотеля, не уникнув того, щоб прямо або опосередковано не визначити своє ставлення до вчення Арістотеля.

10. Філософсько-методологічний зміст суспільного розвитку

Філософсько-світоглядні засади аналізу суспільного розвитку "Філософія є спробою шляхом строгого мислення вловити строгість і точність беззовнішньологічних точних визначень. Вловити грамотність мислення, а це і грамотність очікувань, прагнень, вимог, які висуваються до світу. Ця грамотність і є філософія", - писав відомий філософ сучасності Міраб Мамардашвілі.

Цінність філософії для людини - у пробудженні творчого, конструктивного осмислення людиною самої себе, світу, суспільної практики та витоків суспільного поступу в майбутньому, пробудження до свідомого світосприйняття, у потрясінні свідомості.

Потрясіння - пролог до пробудження духу, до самостійного духовного життя особи, до самосвідомості. У цьому випадку очевидне те, що до чого звикли, перетворюється на проблему, в сумніви, а звідси починається внутрішній діалог людини з самою собою, народжується процес філософствування. Якщо у людини немає пориву до нових горизонтів своєї свідомості, буття, картини світу, то без цього фактично немає філософії, і навчити їй неможливо.

Свого часу Кант писав: "Взагалі не можна назвати філософом того, хто не може філософствувати. Філософствувати можна навчитися лише завдяки самостійному застосуванню розуму". Душа філософії - рефлексія як принцип людського мислення, яке спрямовує його на осмислення і усвідомлення власних форм та посилань. Без цього вона перетворюється у звичайне знання про щось, але тільки не про себе. Роздуми ж є переосмисленням, тобто перетворенням знань у проблему, яка засвідчує межі знання, досвіду, вміння та виявляє нове незнання.

А тому філософія цілком вільна від самовдоволення, вона є втіленням скромності та самокритики. Сократ сформулював два фундаментальні завдання філософії: "Пізнай самого себе" і "Я знаю, що я нічого не знаю". Його ж видатний учень Платон розцінив філософію як такий дарунок богів смертному людському роду, кращого за який не було і не буде. Сказати: "Я не знаю" - означає знайти в собі мужність взяти під сумнів свої судження. Це, за словами Миколи Кузанського, "вчене незнання", а зовсім не невігластво. Отже, філософія вимагає безперервного поповнення знань про світ і людину, але заради продуктивної праці над собою.

Тут основним імперативом філософії є навчити людину мислити творчо, самостійно. Сучасний світ дуже складний, суперечливий, динамічний, і місце людини в цьому світі, її мобільність і творчість завжди вимагатимуть постійного філософського аналізу й осмислення. Філософія як методологія пізнання і соціальної дії окреслює магіст- ральні шляхи розвитку суспільства, визначає основні тенденції духовно-практичного осягнення світу, постійно актуалізує докорінні проблеми людини і буття на шляхах утвердження високих загальнолюдських цінностей.



Висновок

І.Загальна характеристика політичної та правової думки
античної Греції.

Характеризуючи політичну та правову думку античної Греції, необхідно мати на увазі те, що вона розвивалася на протязі тривалого історичного періоду і пройшла у своєму розвитку різні етапи, кожен з яких має свою специфіку, провідні ідеї; і тих мислителів, творчість яких була визначальною в той чи інший період.

Формування раціонально-логічних, філософських, а пізніше і наукових способів підходу до оточуючого світу поставили розвиток даної проблематики на теоретичну основу. Початкові міфологічні уявлення, репрезентантами яких виступають Гомер і Гесіод, змінюються філософським підходом, який починає формуватися. Представниками цього підходу є "мудреці", Піфагор, Геракліт, Демокріт. Далі розвиток теоретичних уявлень продовжується реалістичною інтерпретацією софістів, логіко-понятійним аналізом Сократа і Платона і, врешті, початковими формами емпірико-наукового та історико-політичного вивчення держави і права. Перший репрезентований Арістотелем, другий -- Полібієм. І завершальним етапом у розвитку давньогрецької політичної та правової думки можна вважати Епікура та стоїків. Поява їхня обумовлена тим, що в епоху елінізму, в умовах втрати давньогрецькими полісами своєї незалежності і переоцінки попередніх цінностей, безумовна цінність моральної основи, полісу і колективного полісного (політичного) життя ставиться під сумнів з позицій індивідуалістичної етики, духовної свободи окремої людини, її моральної автономії. З цих же позицій відкидається попередній поділ людей на вільних і рабів. Свобода починає трактуватися не як соціально-політичне, а як духовне явище, і на цій основі проголошується великий принцип загальної свободи і рівності людей по божественним законам природи.