Українсько-російські етнополітичні відносини у пострадянську добу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького

УДК 323.15

Спеціальність 23.00.05 - етнополітологія та етнодержавознавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Українсько-російські етнополітичні відносини у пострадянську добу

Семко Вадим Леонідович

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі політичних наук Київського національного університету будівництва і архітектури.

Науковий керівник - доктор історичних наук, професор Панібудьласка Володимир Федорович, Київський національний університет будівництва і архітектури, завідувач кафедри політичних наук.

Офіційні опоненти:

- доктор політичних наук, доцент Лойко Лариса Іванівна, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, старший науковий співробітник відділу правових проблем політології;

- доктор соціологічних наук, професор, Шульга Микола Олександрович, Інститут соціології НАН України, заступник директора.

Захист відбудеться "16" травня 2010 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) політичних наук в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий "13" березня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат політичних наук М.Д. Ходаківський.

Анотація

Семко В.Л. Українсько-російські етнополітичні відносини у пострадянську добу. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.05. - етнополітологія та етнодержавознавство. - Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Київ, 2010.

Дисертацію присвячено вивченню українсько - російських етнополітичних відносин в Україні у пострадянську добу. Проаналізовано сучасну понятійно - категоріальну систему дослідження етнополітичних відносин. Уточнено зміст категорії етнополітичних відносин і проаналізовано теоретико-методологічні засади дослідження українсько-російських етнополітичних відносин, здійснено авторську класифікацію основних напрямів цих досліджень: етнорегіональні дослідження, дослідження національної та етнічної ідентичності, етноконфліктологія. Досліджено процес становлення українського та російського етносів як суб'єктів націо-та державотворення. Окрему увагу приділено етномовному виміру українсько-російських відносин, аналізу українсько-російської етнополітичної проблематики у діяльності політичних партій та громадських організацій України. Характеризується вплив Російської Федерації на етнополітичні процеси в Україні.

Ключові слова: національна ідентичність, етнос, етнічна ідентичність, етнополітичні відносини, етнополітична суб'єктність, етнонаціональна політика.

Аннотация

Семко В.Л. Украинско-российские этнополитические отношения в постсоветский период. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.05. - этнополитология и этногосударствоведение. - Институт государства и права им. В.М. Корецкого НАН Украины, Киев, 2010.

Проанализирована современная понятийно-категориальная система исследования этнополитических отношений. Уточнено содержание категории этнополитических отношений, которая характеризует отношения между этносами и государством по поводу обеспечения конституционных прав, этнокультурных, социальных и политических потребностей, а также условий для самоорганизации, сохранения атмосферы межэтнической толерантности и противодействия разжиганию межэтнической враждебности, политического участия представителей этнических общностей. При этом первичным субъектом этнополитических отношений выступают этносы, а вторичным - государственные и негосударственные структуры, деятельность которых так или иначе связана с вопросами реализации интересов этнических общностей.

В диссертации проанализированы теоретико-методологические основы исследования украинско-российских отношений и дана авторская классификация их направлений: этнорегиональные исследования, исследования национальной и этнической идентичности, этноконфликтология.

Исследован процесс становления украинского и российского этносов как субъектов процессов национального и государственного строительства в независимой Украине. Сделан вывод о том, что украинцам, как государствообразующему этносу, на современном этапе нужна высокая внутренняя консолидация. Он также должен оказывать более существенное влияние на процессы формирования новой национальной идентичности. Это поможет в будущем избежать, с одной стороны, болезненной политизации деятельности российских общественных организаций и политических партий, а с другой - радикализации украинских политических партий национально-демократического спектра.

Отдельное внимание в диссертации уделено языковым проблемам в украинско-российских этнополитических отношениях. Сделан вывод о том, что основными причинами нерешенности этих проблем являются: неэффективная государственная языковая политика, ее декларативность и бессистемность, излишнее администрирование в процессе обеспечения украинскому языку его государственного статуса, особенно в образовательной, информационной и деловой сферах, а также систематическое использование политиками существующих в этой сфере проблем в своих избирательных технологиях.

Проанализированы место и роль украинско-российской этнополитической проблематики в программных документах политических партий и общественных объединений Украины. Доказано, что их радикальные формы как правого, так левого политического направления не имеют широкой поддержки со стороны избирателей.

Характеризуется влияние Российской Федерации на этнополитические процессы в Украине. Сделан вывод, что сотрудничество этнических украинцев и россиян в качестве равноправных субъектов процессов национального и государственного строительства существенным образом сдерживается из-за влияния со стороны Российской Федерации, которое осуществляется через сохранение доминирующего положение русского языка, формирование единого информационного пространства, единую православную конфессиональность, научно-образовательную унификацию, а также финансирование политизированных социально-гуманитарных проектов.

Ключевые слова: национальная идентичность, этнополитические отношения, этнос, этническая идентичность, этнополитическая субъектность, этнонациональная политика.

Annotation

Semko V.L. The Ukrainian-Russian ethnopolitical relations during the Post-Soviet period. - Manuscript.

The dissertation on competition of scientific degree of the candidate of political sciences on a speciality 23.00.05. - Ethnic Political and Ethnic State Sciences . - Kiev, 2010.

Dissertation is devoted to the study of ethnic Ukrainian-Russian relations in the post-Soviet Ukraine. The current conceptual - categorical system of research of ethnic relations is analyzed. The sociopolitical condition of the Ukrainian and Russian ethnoses, the reasons, factors and dynamics of their politicisation is characterised. The separate attention is devoted ethnolanguage processes as to the powerful factor of influence on the Ukrainian-Russian ethnopolitical relations. The role of Ukrainian-Russian ethnopolitical problematics in activity of political parties and movements of Ukraine is investigated. Influence of the Russian Federation on ethnopolitical processes in Ukraine is characterised. - Volodymyr Koretsky Institute of State and Law, National Academy of Sciences of Ukraine. Kyiv, 2010.

Key words: national identity, ethnopolitical relations, ethnоs, ethnical identity, ethnopolitical subject, ethnonational policy.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Для забезпечення подальшого прогресивного розвитку Україна, як держава з поліетнічним складом населення, потребує мобілізації усіх ресурсів заради консолідації суспільства. Тому від вирішення проблем формування цілісної національної ідентичності громадян України - представників близько 130 національностей - фактично залежить майбутнє держави, в якій весь народ виступає носієм суверенітету і єдиним джерелом влади. Це, в свою чергу, вимагає від Української держави та політичної науки розробки й запровадження зваженої, конструктивної етнонаціональної політики, яка спроможна гармонійно поєднати вирішення наступних завдань: надання рівних умов існування, реалізації загальнолюдських прав і специфічних етнокультурних потреб громадян України усіх національностей - з одного боку, а з іншого - гарантування міжетнічного миру в країні, територіальної цілісності та суверенітету держави. З об'єктивних причин (росіяни становлять 17% населення країни та майже 90% її сучасної території знаходилося у складі Російської імперії) саме українсько-російські етнополітичні відносини найбільшою мірою визначають весь подальший український державний проект як такий.

Серед найбільш проблемних аспектів українсько-російських етнополітичних відносин слід виокремити специфічну етнорегіональну структуру з усіма її особливостями - розбіжністю етнічного самоусвідомлення, значною етнічною диференціацією західних і південно-східних регіонів, різною культурно-історичною та цивілізаційною спрямованістю, різними оцінками історичних подій та процесів, які значною мірою зумовлюють й різну політичну спрямованість регіонів, різне бачення геополітичної орієнтації країни, шляху її соціально-політичного розвитку. Особливої гостроти в останні роки набуває політичний конфлікт навколо державної мови в Україні.

Актуальність теми дослідження зумовлена також тим, що перетворення України на суб'єкт геополітичних відносин глобалізованого світу поставило перед нею як державою нагальну потребу розв'язання історично обумовленої геостратегічної дилеми: "євроатлантична інтеграція - євразійська інтеграція", простіше "Захід-Схід". Визначення напряму геостратегічного розвитку України ускладнюється її історично сформованою геополітичною невизначеністю, потужною складовою якої є етнополітична, фактично російсько-європейсько-атлантична поляризація як території України, так і суспільства.

Отже, українсько-російські етнополітичні відносини в Україні, які суттєво впливають на процеси розбудови суверенної держави, формування української політичної, громадянської нації, політичну стабільність, на стан міжетнічних відносин в українському суспільстві в цілому та на міждержавні відносини України з Російською Федерацією, становлять значний інтерес як з теоретичної, так і практичної точок зору.

Окремі аспекти досліджуваної проблеми дістали висвітлення в працях вітчизняних дослідників О. Антонюка, І. Варзара, М. Вівчарика, В. Горбатенка, Я. Грицака, В. Євтуха, М. Кармазіної, О. Картунова, В. Котигоренка, І. Кресіної, І. Кураса, Ю. Левенця, Л.Лойко, О. Майбороди, О. Мироненка, М. Обушного, І. Оніщенко, В. Панібудьласки, М. Панчука, Г. Перепелиці, В. Петровського, Ю. Римаренка, В. Трощинського, Ю. Шаповала, Л. Шкляра, М. Шульги та ін. У дослідженнях вітчизняних учених проблема українсько-російських етнополітичних відносин в Україні аналізується у контексті з'ясування проблем державної етнонаціональної політики України, етнічної та національної ідентичностей, етнічних конфліктів, самоорганізації національних меншин України, правового статусу національних меншин.

Відомі вчені різних поколінь із США, Канади, Великої Британії, Австрії, Німеччини, а також країн Центральної і Східної Європи - Д. Армстронг Д'Аньєрі, З. Бжезінський, Я. Білінський, Е. Вілсон, А. Каппелер, З. Когут, Т. Кузьо, А. Лівен, Т. Мартін, Д. Марплз, М. Молчанов, А. Мотиль, Р. Солчаник, Ф. Тунджич, Р. Шпорлюк, С. Шульман і багато інших присвятили свої праці різним аспектам українсько-російських взаємин у минулому та в сучасний період.

Для дослідження становлять також значний інтерес наукові розвідки російських вчених А. Абашидзе, Р. Абдулатіпова, Ю. Арутюняна, Л. Гумільова, М. Дмітрієва, А. Здравомислова, В. Іорданського, Ю. Левади, В. Малахова, О. Малінової, М. Мнацаканяна, Е. Паїна, О. Садохіна, А. Смирнова, В. Тішкова, Ж. Тощенка, В. Тураєва, та ін., зокрема, щодо проблем національної ідентичності росіян, міжетнічних відносин і толерантності, етнокультурної політики, ролі ЗМІ у поліетнічному суспільстві, етнічних конфліктів, прав національних меншин, міжкультурних комунікацій.

Комплексного аналізу українсько-російських етнополітичних відносин в Україні досі не проводилося, що й зумовило вибір дисертантом теми та постановку мети і дослідницьких завдань.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в рамках плану теоретичної розробки політичних і етнонаціональних проблем державотворення в Україні, що здійснюється кафедрою політичних наук Київського національного університету будівництва і архітектури (номер державної реєстрації 01004002-97). Тема дисертаційного дослідження затверджена вченою радою Київського національного університету будівництва і архітектури.

Мета і завдання дослідження. Основною метою дослідження є комплексний аналіз українсько-російських етнополітичних відносин в Україні пострадянської доби. Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких дослідницьких завдань:

- дати визначення категорії "етнічнополітичні відносини" як елемента понятійно-категоріального апарату етнополітологічних досліджень;

- визначити основні концептуальні підходи та напрями вивчення українсько-російських етнополітичних відносин в Україні;

- проаналізувати стан законодавчо-правового забезпечення етнополітичних відносин в Україні;

- дослідити становлення українського та російського етносів як суб'єктів націо- та державотворчих процесів в Україні у пострадянську добу;

- проаналізувати динаміку розвитку громадських організацій росіян в Україні та причини політизації їхньої діяльності;

- дослідити мовно-політичний аспект українсько-російських відносин, його природу, значення та ступінь впливу на сучасні етнополітичні процеси в Україні;

- визначити основні напрями і механізми впливу Російської Федерації на етнополітичні процеси в Україні.

Об'єктом дослідження є українсько-російські етнополітичні відносини.

Предметом дослідження є особливості українсько-російських етнополітичних відносин в Україні у пострадянську добу.

Методи дослідження. Теоретико-методологічну основу дослідження становлять філософські, загальнонаукові та спеціальні наукові методи і підходи. Зокрема, застосування логіко-семантичного підходу дозволило проаналізувати основні елементи категоріально-понятійного апарату політичної науки у дослідженні проблем етнонаціональних відносин та етнодержавознавства; діалектичний метод дав можливість проаналізувати зміни статусу й тенденції розвитку українського та російського етносів у пострадянську добу. Завдяки застосуванню системного та структурно-функціонального методів вдалося дослідити складний процес становлення українського та російського етносів як суб'єктів націотворення. Принцип об'єктивності використовувався для неупередженого аналізу впливу Російської Федерації на українсько-російські етнополітичні відносини. Етнополітологічний метод дав можливість дослідити характерні риси і особливості етнополітичних українсько-російських відносин в Україні у пострадянську добу.

Автором дисертації широко застосовувались також дані соціологічних досліджень, нормативно-правові акти міжнародного права та національного законодавства з питань захисту прав національних меншин та державної етнонаціональної політики; програмні документи політичних партій; статистичні дані.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що вперше у вітчизняній політичній науці здійснено комплексне спеціальне дослідження українсько-російських етнополітичних відносин у контексті формування нової національної ідентичності в Україні у пострадянську добу, в ході чого сформульовані нові теоретичні висновки:

вперше:

- здійснено класифікацію теоретичних напрямів вивчення українсько-російських етнополітичних відносин вітчизняними та зарубіжними вченими і виділено основні з них: етнорегіональні дослідження; дослідження етнічної ідентичності та національної ідентичності населення України; етноконфліктологічні дослідження. Визначено взаємозалежність та ступінь значущості цих напрямів;

- проаналізовано понятійно-категоріальну систему дослідження сфери етнополітичних відносин в Україні та запропоновано визначення етнополітичних відносин як категорії, яка характеризує відносини між етносами та державою щодо забезпечення конституційних прав, політичної участі представників етнічних спільнот, а також етнокультурних, соціальних і політичних потреб та умов для самоорганізації, збереження атмосфери міжетнічної толерантності і протидії розпалюванню міжетнічної ворожнечі. Визначено науково-пізнавальний потенціал цієї категорії, зокрема щодо процесів формування національної ідентичності громадян України;

- сформульовано положення, що поняття "етнічна меншина" є логічно ширшим поняттям, ніж "національна меншина", і включає останнє, тобто поняття "національна меншина" позначає певний різновид етнічних меншин. При цьому співвідношення понять "національна меншина" і "етнічна меншина" не є дзеркальним відображенням співвідношення понять "етнос" і "нація", адже термін "нація" може мати подвійне (етнічне або політичне) значення, в той час як вирізнення національних меншин завжди матиме етнічне підґрунтя;

- розкрито сутність етнополітичної суб'єктності як завершального етапу етнічного відродження, ознакою якого є політична мобілізація етнічної групи, висування нею політичних вимог, намагання вплинути на розподіл ресурсів, у тому числі владних, економічних, соціальних;

удосконалено:

- положення про місце та роль проблем українсько-російських відносин у програмах сучасних політичних партій України, кандидатів на посаду Президента України і реакцію на це з боку електорату: непопулярність серед громадян радикальних (як лівого, так і правого ідеологічного спектру) поглядів;

- тезу про необхідність запровадження адекватних існуючій мовній ситуації методів у навчально-інформаційній та діловій сферах української державної мови та підтримки високого рівня володіння російською мовою. Це запобігатиме конфлікту між носіями української та російської мов і поширенню у суспільстві суржику;

- перелік нормативно-правових актів, які регулюють міжетнічні відносини та запобігатимуть конфліктному сценарію розвитку українсько-російських етнополітичних відносин. Це, зокрема, прийняття законів України про концепцію державної етнонаціональної політики і про державні свята в Україні, внесення змін до законів про мови та національні меншини в Україні;

отримали подальший розвиток:

- характеристика рис етнічних українців і росіян як суб'єктів націо- та державотворчих процесів в Україні у пострадянську добу. Доведено, що українці як державоутворюючий етнос потребують внутрішньої консолідації та більш суттєвого впливу на процеси формування нової національної ідентичності. Це запобігатиме, з одного боку, хворобливій політизації діяльності російських громадських організацій, політичних партій, а з іншого - радикалізації політичних партій національно-демократичного спектру в Україні;

- тлумачення основних причин політизації діяльності російських громадських об'єднань в Україні, тобто фактичного переходу від діяльності переважно в етнокультурній сфері до висування вимог політичного характеру, основною ж причиною їхньої політизації, а подекуди й радикалізації своєї діяльності стала невідповідність нового для етнічних росіян статусу існуючим можливостям участі у політичному житті суспільства, зокрема державотворчих процесах;

- визначення основних причин конфліктності у відносинах між носіями української та російської мов в Україні: неефективна державна мовна політика, її декларативність і несистемність, адміністративні методи реалізації статусу української мови як державної у сфері освіти та ЗМІ, систематичне використання мовних проблем політиками у своїх виборчих технологіях;

- вплив Російської Федерації на українсько-російські етнополітичні відносини, що гальмує процес реалізації потенціалу політичної суб'єктності етнічних росіян в Україні та являє собою системні дії, спрямовані на збереження домінування російської мови, конструювання єдиного інформаційно-комунікативного простору, єдину православну конфесійність, науково-освітню уніфікацію, фінансування політизованих соціогуманітарних проектів.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що його матеріали можуть бути використані як у науково-дослідній, так і в навчальній роботі, при підготовці праць з теоретичних і прикладних питань етнополітології, розробці спецкурсів з етнополітології, державного управління, історії міжнародних відносин у вищих навчальних закладах.

У практичній діяльності результати дисертаційного дослідження можуть бути використані для реальної оцінки стану етнополітичних відносин в Україні, прогнозування тенденцій їх розвитку, передбачення та попередження конфліктів, розробки рекомендацій щодо коригування етнонаціональної політики Української держави.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні результати дослідження обговорювались на засіданнях кафедри політичних наук Київського національного університету будівництва і архітектури, на науково-практичних конференціях: всеукраїнській науково-практичній конференції "Етнополітологія в Україні: здобутки, проблеми, перспективи" (м. Київ, вересень 2003 р., тези опубліковано); 5-й всеукраїнській науково-практичній конференції "Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України" (м. Запоріжжя, жовтень 2003 р., тези опубліковано); всеукраїнській науково-практичній конференції "Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство" (м. Київ, травень 2004 р., тези опубліковано); 13-й міжнародній науково-практичній конференції "Стан, проблеми, перспективи розвитку українознавства" (м. Київ, жовтень 2004 р.); науковій конференції молодих учених аспірантів і студентів КНУБА (м. Київ, листопад 2008 р., тези опубліковано); щорічних науково-практичних конференціях КНУБА (м. Київ, 2002, 2003, 2005 р.). Основні положення дисертації впроваджені у викладацькій та навчально-методичній роботі кафедри політичних наук КНУБА.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів (семи підрозділів), висновків, списку використаних джерел (201 найменування). Обсяг дисертації - 187 сторінок, список джерел - 23 сторінки.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтована актуальність теми, розкрито ступінь її наукової розробки, сформульовані мета та завдання, об'єкт, предмет, методи дослідження, наукова новизна і практичне значення, розкрито зв'язок дисертації з науковими програмами і темами, апробацію результатів, структуру роботи.

У першому розділі - "Теоретико-методологічні засади дослідження українсько-російських етнополітичних відносин" - визначається зміст категорії етнополітичних відносин, її місце і роль у категоріально-понятійній системі сучасної етнополітології. Аналізуються основні напрями дослідження українсько-російських етнополітичних відносин в Україні, здійснюється авторська класифікація напрямів цих досліджень.

У першому підрозділі - "Понятійно-категоріальна база етнополітичних досліджень в Україні" - розкривається зміст термінів і понять, що є актуальними для сучасної української етнополітичної науки і відображають проблеми та реалії етнонаціональної політики пострадянської України.

Понятійно-категоріальну базу етнополітичних досліджень в Україні становлять фундаментальні категорії етнополітології, головним призначенням яких є розкриття тих чи інших аспектів етнополітики.

Дисертант доводить, що базова категорія "етнос", трактується дослідниками з позицій двох принципово протилежних теоретичних підходів: примордіалізму, що розглядає етнічність як об'єктивну характеристику людства, та конструктивізму, в межах якого етнічні спільноти визначаються як певні інтелектуальні конструкції науковців та політиків, які за допомогою розгалуженої системи освіти та засобів масової інформації транслюють власні ідеї масам і у такий спосіб активно впливають на них. Такі протилежні теоретичні засади у визначенні сутності фундаментальної категорії "етнос" нерідко є похідними політичних та світоглядних переконань дослідників, а це, у свою чергу, неминуче спричиняє політичну ангажованість поглядів на всю сферу етнічного.

Як приклад суперечливого політико-юридичного терміна в дисертації розглянуто категорію "корінні народи". Показано, що у вітчизняній науковій літературі термін "корінний народ" досить часто використовується безвізносно до його міжнародно-правового значення - як позначення народів автохтонних, які живуть на своїй території з давніх-давен.

Автор поділяє думку вітчизняних етнополітологів, які на підставі аналізу визначення Конвенції МОП №169 вважають, що корінними у правовому розумінні можна вважати лише народи, які зберегли традиційні системи життєзабезпечення (архаїчне землеробство, мисливство, збиральництво, оленярство), а також традиційні родоплемінні та фратріальні структури. Тому застосування поняття "корінний народ" в юридичній практиці України є безпідставним. До Конституції України термін "корінні народи" потрапили завдяки зусиллям лідерів кримських татар. А сприяли цьому досить гострі політичні реалії Автономної Республіки Крим на початку 90-х років XX століття. Сьогодні ж заради утвердження правової культури і законності в країні, міжетнічної довіри та загальнонаціональної єдності необхідно відомвитися від застосування поняття "корінний народ". Що ж стосується кримських татар, щодо яких радянським режимом було вчинено злочини депортації і порушення прав, то їх рівноправ'я з іншими етносами України має забезпечуватися на засадах відновлення прав депортованих, які повертаються в місця свого проживання на території України і набувають громадянства України.

Окрему увагу в роботі приділено питанням етнополітичної суб'єктності. Розкривається її сутність як завершального етапу етнічного відродження, ознакою якого є політична мобілізація етнічної групи, висування нею політичних вимог, намагання вплинути на розподіл владних ресурсів, у тому числі економічних, політичних, соціальних. Показана також небезпека надмірної, хворобливої політизації етнічних процесів, яка, зокрема, полягає у потенційній можливості спричинення нею міжетнічного конфлікту. Для такої політизації етнічного розвитку характерний принцип "ланцюгової реакції", коли подібні процеси, що притаманні одній етнічній меншині, автоматично провокують аналогічні процеси серед інших.

Іншим фактором, що призводить до "неконструктивної політизації" етносу, вважає дисертант, є умови суспільних потрясінь (соціальні катаклізми, війни, економічні кризи), коли етнічна ідентичність починає відігравати провідну роль як у свідомості індивіда, так і у політичній культурі суспільства, а інші види ідентичності (соціальна, професійна та ін.) втрачають актуальність.

Безпосередньо пов'язаним з хворобливою політизацією етнічних процесів є явище етнічного конфлікту, для дослідження та визначення якого застосовуються структурні, психокультурні, атрибутивні, постмодерністські, історичні, еволюціоністські, соціально-психологічні, антропологічні підходи. етнополітичний державотворчий пострадянський

На основі узагальнення напрацювань сучасної етнополітології в Україні, зокрема щодо обґрунтування категоріально-понятійної системи, елементами якої є: етнос; нація; етнонаціональні відносини; українська нація, український народ; національне самоусвідомлення; національна ідентичність; етнічна та національна меншини; національно-культурна автономія; національно-культурні і мовні потреби; депортація за національною ознакою, визначено зміст категорії "етнополітичні відносини". Вона характеризує відносини між етносами та державою щодо забезпечення конституційних прав, етнокультурних, соціальних і політичних потреб та умов для самоорганізації, збереження атмосфери міжетнічної толерантності і протидії розпалюванню міжетнічної ворожнечі, політичної участі етнічних спільнот та їх представників. Етноси при цьому є первинним суб'єктом етнополітичних відносин, вторинними - державні та недержавні структури, діяльність яких так чи інакше пов'язана з реалізацією інтересів етнічних спільнот. Крім того, в понятті "суб'єктність" імпліцитно міститься усвідомлено-діяльнісний компонент, який орієнтує на аналіз природи тих вторинних суб'єктів етнополітики, які виступають представниками інтересів етнічних спільнот. Такими суб'єктами, зокрема, постають громадські організації (в широкому розумінні - і як громадсько-політичні, і як власне політичні) етнічних меншин.

У другому підрозділі - "Концептуальні основи дослідження українсько-російських етнополітичних відносин у контексті формування політичної нації" - здійснено аналіз найбільш відомих у соціологічній та політичній науках точок зору на українсько-російські етнополітичні відносини та сформульовано на цій підставі основні напрями їх дослідження. На думку автора, це: регіональний вимір українсько-російських відносин, етнічна ідентичність населення України та етноконфліктологія. При цьому, як показує історіографічний огляд, переважна більшість дослідників переконана в тому, що і специфіка етнічної ідентичності, і конфліктогенний потенціал етнополітичних відносин в Україні значною мірою детерміновані її етнорегіональною структурою.

Сучасна Україна має декілька політико-культурних субрегiонiв з різною історичною традицією, різними типами політичної культури і специфічною електоральною свiдомiстю. Їх регіональна специфіка визначається культурно-етнографічним, соціально-історичним та конфесійним факторами, які поділяють територію України на західний, центральний, східний та південний регіони. Означені фактори є одночасно і критеріями, за якими визначаються межі регіонів.

Проблему регіоналізму в Україні, внаслідок її граничної політизованості, зазвичай прийнято (можливо, дещо спрощено) розглядати як етнокультурну, історичну та соціально-економічну диференціацію між Сходом та Заходом, що значною мірою впливає і на наукові дослідження цієї сфери. Аналіз наукових праць та соціологічних досліджень показує, що регіональну диференціацію України дослідники схильні розглядати на прикладі саме західного та східного регіонів. З одного боку, таке розуміння українського регіоналізму не можна вважати хибним, що підтверджується численними результатами соціологічних досліджень та моніторингу політичних процесів в Україні. З іншого боку, регіоналізм, як і етнокультурна ідентичність в Україні, - явища багатогранні та суперечливі.

За цих обставин проблема регіоналізму в Україні використовується у внутрішньополітичному дискурсі різними політичними силами, які чітко поділяються на прихильників та противників федералізації України. Окрема увага приділяється висвітленню аргументів обох таборів.

Етнічна ідентичність населення України визначається двома суттєвими факторами: яскраво вираженою регіональною ідентифікацією та розбіжністю у етнічній належності громадян за рідною мовою. Результати досліджень фіксують помітні розбіжності між різними регіонами в оцінках як світоглядно-історичного минулого (образи політичних діячів різних епох, низка важливих історичних подій), так i перспектив (бажаний соціально-економічний устрій, питання державного статусу мов, вектори зовнішньополітичного розвитку) сучасної України. У той же час вітчизняні і зарубіжні дослідники звертають увагу на поширені в Україні надетнічні типи ідентичності - "радянська людина", "прагматики-сучасники", прихильники ліберальної вестернізації, які є достатньо численними прошарками сучасного українського соціуму. Цікавою у цьому відношенні є думка директора відділу східноєвропейських досліджень Центру стратегічних і міжнародних досліджень у Вашингтоні, професора Я. Бугайського. Він характеризує, наприклад, Донбас як "деетнізований" регіон. Національна ідентичність тут дуже невиразна чи багатовимірна, тому жителі можуть відчувати себе українцями, росіянами чи слов'янами, але найчастіше - жителями шахтарського Донбасу.

Окремо розглянуті у підрозділі праці зарубіжних дослідників щодо українсько-російських етнополітичних відносин - А. Аасланда, А. Букфола, Е. Вілсона, Й. Гайдука (Гейдельберга), Ш. Гарнетта, Т. Кузьо, Д. Лейтіна, Т. Лівена, Г. Плейнеса. Вони також зосереджують свою увагу на етнорегіональній структурі населення та питанні етнічної ідентичності. Так, на думку Й. Гайдука рівень національної свідомості жителів Сходу і Півдня України нагадує колоніальну модель, у той час як на Заході структура і психологія нації відповідає сучасним стандартам.

Т. Кузьо вважає, що незалежна Україна успадкувала три регіональні компоненти: Західну Україну (10 млн. жителів) із сучасною україномовною нацією, де процеси модернізації і національного формування відбувалися одночасно; Центральну Україну (30 млн. громадян), де існує україномовна, напівмодерна білінгвістична українська ідентичність; Донбас і Крим (10 млн. мешканців) з російськомовними радянофілами.

Як свідчить історіографічний аналіз, у західному науковому середовищі й досі продовжуються дебати щодо самого поняття "росіяни в Україні", оскільки, коли йдеться про їхній правовий статус і роль у суспільстві, вони не вписуються в звичайні норми взаємин національних меншин і українців як етнічної більшості.

Щодо конфліктогенності українсько-російських відносин, то, на думку більшості дослідників, якщо й існують джерела напруженості між українцями і росіянами в сучасній Україні, то вони скоріше пов'язані з різним ставленням до національно орієнтованих реформ та інтеграційної політики держави. Ця полярність у поглядах частково збігається і підсилюється етнотериторіальними межами (наприклад, великі, субсидовані з боку держави, підприємства і шахти розташовані в основному в русифікованому Донбасі).

Наявність значних масивів етнічного українського населення в Російській Федерації та етнічних росіян у складі населення України робить необхідним дослідження феномену діаспори і того, наскільки вказані категорії населення відповідають визначенню "діаспора". На основі праць І. Кураса, М. Мильнікова, Ю. Семенова, В. Тишкова, А. Тойнбі зроблено висновок, що українці в Російській Федерації та росіяни в Україні загалом не відповідають визначенню "діаспора". Проте визнання російських українців діаспорою і організація відповідних зв'язків з нею, на думку дисертанта, є необхідним і обґрунтованим, з точки зору українського державо- та націотворення.

У другому розділі - "Становлення українського та російського етносів як суб'єктів етнополітичних відносин у пострадянській Україні" - дисертант аналізує процес якісних змін об'єктивного і суб'єктивного характеру, що зумовили набуття українським і російським етносами якостей політичної суб'єктності. Досліджуються також причини, характер і динаміка міграційного обміну населенням між Україною та Російською Федерацією. Окремо приділяється увага соціально-політичним характеристикам обох категорій - рівню освіти, структурі професійної зайнятості, ступеню урбанізації.

У першому підрозділі - "Український етнос: набуття державоутворюючого статусу" - на підставі аналізу Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., Звернення Верховної Ради України до громадян України всіх національностей від 28 серпня 1991 р., Декларації прав національностей від 1 листопаду 1991 р., Закону України "Про національні меншини в Україні" (25 червня 1992 р.) та відповідних статей Конституції України, - робиться висновок про відсутність у українського етносу визначеного та офіційно закріпленого статусу якось особливого, титульного чи державоутворюючого. Дисертант доводить, що це стало наслідком цілеспрямованої стратегії розбудови української держави, яка у сфері етнополітики прагнула: 1) якнайскорішої інтеграції у міжнародне демократичне (передусім, європейське співтовариство); 2) унеможливлення розвитку етнополітичних відносин за конфліктним сценарієм - типовим для пострадянського простору у перші роки після розпаду СРСР. Така виважена етнополітична стратегія України забезпечила реалізацію вищезазначених курсів. Проте, її зворотньою стороною стала невизначеність українського етносу як титульного, державоутворюючого, з чим, власне, і пов'язана поява України, як незалежної держави. Ця невизначеність на нашу думку, приховує потенційну небезпеку виникнення небажаних радикальних тенденцій у процесі формування національної ідентичності, а саме по етноцентричному сценарію.

На підставі статистичних даних, і передусім результатів Всеукраїнського перепису населення 2001 р., досліджуються демографічні показники українського етносу. За переписом (5 грудня 2001 року) кількість українців становила 37 млн. 541,7 тис. осіб (77,8% всього населення). За неповних 13 років з часу останнього радянського перепису (1989 р.) їх кількість зросла на 122,6 тисячі (0,3%), а питома вага відносно всього населення збільшилася на 5,1% (при одночасному зменшення за вказаний період постійного населення України на 6,2%). Українці переважають серед населення всіх регіонів, за винятком Автономної Республіки Крим та Севастополя, де вони посідають друге місце за чисельністю після росіян.

На думку автора, головним здобутком українського етносу у пострадянську добу можна вважати, користуючись запропонованим вітчизняними ученими поняттям, стрімким зростанням "етнокультурної компетентності": цілеспрямованого і спонтанного, організованого і стихійного засвоєння людиною (у процесі соціалізації) культури свого народу в усіх її виявах: традиційно-побутових, фольклорних, професійних, в наукових і емпіричних знаннях, на емоційному і раціональному рівнях. Разом з тим на сучасному етапі розвитку українці, як державоутворюючий етнос потребує внутрішньої консолідації та має більш суттєво впливати на процеси формування нової національної ідентичності. Це убезпечить в майбутньому, з одного боку - від хворобливої політизації діяльності російських громадських організацій, політичних партій, а з іншого - від радикалізації політичних партій національно-демократичного спектру в Україні.

Особливості українсько-російських відносин в Україні, в чому автор дисертації підтримує думку інших дослідників, значною мірою обумовлені етнокультурною невизначеністю значного числа громадян української і російської етнічної надежності. Саме наявністю етнокультурних груп з гібрідною самосвідомістю соціологи пояснюють той факт, що чимало етнічних українців сприймають росіян - своїх співгромадян як більш близьких, ніж українців за межами держави. Тобто необхідність будувати разом "спільний дім" важливіша за "голос крові".

У другому підрозділі - "Росіяни в Україні: етнополітична характеристика" - досліджуються етнодемографічні параметри етнічних росіян у складі населення України. На основі праць М. Вівчарика, В. Романцова, С. Савоскула, В. Наулка, Л. Чижикової, А. Шевченка, М. Шульги, а також великого обсягу довідково-статистичного матеріалу дисертант простежує історію переселення росіян в Україну, динаміку їх чисельності та характер розселення на території України. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р., в Україні проживає 8 млн. 334,1 тис. росіян, що становить 17,3% населення. Росіяни становлять абсолютну більшість серед неукраїнського населення України - 77,8% цієї групи. В Україні більшість росіян зосереджена у південно-східних областях, і лише у Криму вони становлять більшість населення (58,3%). У решті областей вони становлять менше половини населення. В центральних та західних областях їх чисельність поступово знижується. За період між переписами, з 1989 по 2001 р., кількість росіян зменшилась і становила 8 млн. 334,1 тис. осіб, що на 3 млн. (26,6%) менше, ніж у 1989 р. Це зменшення відбувалось за рахунок міграційних процесів серед росіян, а також зникнення криптонаціональностей - українців, євреїв та ін., які записувались росіянами. Отже, досить високий відсоток другої етнічної групи у складі населенні країни - 17% росіян - і її значний відрив від інших етнічних меншин (жодна з яких не перевищує 1%) можуть бути підставою для того, аби віднести Україну до біетнічних країн. Причиною цього є те, що майже 15% відсотків українців вважають рідною російську мову, а загалом російськомовне населення України становить майже 15 млн., або 30%. Загалом у країні склалась бікультурна ситуація, коли українській етнокультурній групі протистояла етнокультурна група, орієнтована переважно на російській варіант євразійської, слов'яно-православної цивілізації, - це майже всі росіяни, російськомовні українці, відносно нечисленні етнічні меншини, в середовищі яких російськомовність дорівнює в середньому 50%, а у деяких досягає 70-80%. У Криму і на Сході України російська етнокультурність (російськомовність) була переважаючою для всіх етнічних спільнот.

Автор дисертації, дотримуючись тієї позиції, що в Україні процес формування національної ідентичності відбувається за сценарієм політичної нації, показує, як російський етнос в Україні еволюцінізував від об'єкта етнонаціональної політики нової держави до набуття статусу суб'єкта етнополітичних відносин. Характеризуючи розвиток етнічної меншини росіян в незалежній Україні, автор наголошує, що завдяки прийнятим в державі у перші ж роки свого існування законодавчим актам, росіянам, як і іншим етнічним меншинам, були забезпечені всі умови для інтенсивного "пробудження" етнічної самосвідомості, поступового, так би мовити, долучення до активної участі у процесах державотворення.

Спираючись на аналітичні праці Л. Лойко, О. Майбороди та ін., дисертант аналізує форми і способи політичної участі російської етнічної спільноти та її представників. Зокрема, показана у цьому відношенні роль громадських організацій росіян, які, до речі, виступали і виступають, як правило, від імені не стільки етнічних росіян, скільки від імені більш широкої спільноти російськомовних українців, людей російської культури (українців за етнічним походженням та представників інших етносів).

Дисертантом зроблено висновок, що українсько-російські етнополітичні відносини мають сталу тенденцію гармонійного розвитку. Потенційна ж загроза його конфліктного варіанту криється в діях політиків, які заради корисливих цілей одержання більшої влади застосовують ксенофобію як політичну технологію, мобілізуючи виборців під вигідними для себе гаслами.

У третьому підрозділі "Етномовний вимір українсько-російських відносин" дисертант аналізує проблеми мови як важливого чинника етнічної та національної самосвідомості. На думку автора, головна причина існування конфліктності відносин між носіями української та російської мов в Україні - вкрай неефективна мовна політика, яка характеризується декларативністю, неприоритетністю і політизованістю. Як результат - українська мова, незважаючи на офіційне визначення єдиною державною ще в жовтні 1989 р., фактично й до цього часу лише в Західній Україні зайняла відведене їй законом і Конституцією України місце. В той же час російська мова в Україні, незважаючи на відсутність будь-якого офіційного статусу, й досі посідає позиції мови більш престижної та перспективної порівняно з українською.

Прискіпливі дослідники звернули увагу на стрімке зростання в умовах незалежності частки росіян, які оволоділи українською мовою, порівняно з тенденцією попередніх десятиліть. Але виникає питання: чи можна це пояснити лише початком свідомого активного опанування ними українською мовою, адже мовна політика України не була такою жорсткою, як, наприклад, в колишніх прибалтійських радянських республіках. Протягом 1990-х років не існувало жодних вагомих мотивів для вивчення української мови та переходу до спілкування нею - культурна, освітня, наукова, державно-управлінська сфери були значною мірою російськомовними, а у фінансово-економічних та бізнесових колах російська мова панує й досі. Найбільш вірогідним нам уявляється наступне пояснення цього явища: значна частка етнічних росіян - жителів України природно володіла українською мовою і за часів СРСР завдяки етнокультурній та мовній близькості обох народів, тривалому терміну спільного проживання та значній частці змішаних родин, проте вони не бачили необхідності демонструвати знання української мови та користуватись нею внаслідок широкого розповсюдження російської мови та її більшої престижності. Ця гіпотеза пояснює результати досліджень, відповідно до яких етнічні росіяни та російськомовні українці з одного боку вважають Україну своєю батьківщиною і себе - невід'ємною частиною її народу, а з іншого, демонструють прагнення і надалі залишаться у російському культурному і мовному просторі.

Серйозною проблемою з важко передбачуваними наслідками є поширення серед населення України, і передусім серед етнічних українців, суржику, який з часом може перетворитись на літературну мову (спроби надати суржику статусу мови вже мали місце). Наслідком цього може стати цілий комплекс етнополітичних проблем пов'язаних передусім з загрозою регіоналізації, сепаратизму та етнічних конфліктів. Окрему увагу слід звернути на той факт, що практично всі дослідження з етномовної проблематики аж до Всеукраїнського перепису населення 2001 р. ігнорують факт існування суржику автоматично зараховуючи його численних носіїв до категорії україномовних. Це, у свою чергу, неприпустимо спрощує етнополітичні реалії сучасної України та робить тією чи іншою мірою хибними усі теоретичні побудови на ґрунті подібної статистики.

У третьому розділі - "Політичний контекст українсько-російських етнополітичних відносин" - проаналізовано етнополітичну складову програмних документів провідних політичних партій України, визначено основні причини політизації діяльності російських громадських об'єднань в Україні. Досліджено характер впливу Російської Федерації на етнополітичні відносини в Україні.

У першому підрозділі - "Українсько-російські етнополітичні відносини у програмах політичних партій та громадських об'єднань України" - на підставі програмних документів політичних партій дисертант з'ясовує: їх позиції щодо українсько-російських етнополітичних відносин в залежності від ідеологічної платформи; динаміку популярності етнополітичної тематики в їх програмах; реакцію на етнополітичну складову програмних документів політичних партій та їх лідерів з боку виборців.

Встановлено, що пропаганда української національної ідеї радикальними партіями не знайшла достатньої підтримки серед широких мас, зокрема під час президентських і парламентських виборів, про що свідчать стабільно мінімальні відсотки голосів виборців, які вони отримували. Від самого початку формування партійної системи незалежної України проявилася її характерна риса - непопулярність радикальних ідей серед населення. Мізерну підтримку на виборах отримували також проросійські політичні сили, карликові партії лівої орієнтації.

Перемога партії "Свобода" на чолі з О. Тягнибоком на виборах до Тернопільської обласної ради навесні 2009 року стала першою перемогою радикальних політичних сил в Україні пострадянської доби. Це свідчіть про те, що українське суспільство зорієнтоване переважно на політичні сили, які у своїх програмах роблять наголос на соціально-економічній проблематиці, а це, у свою чергу, дає підстави стверджувати, що саме ці проблеми є першочерговими для переважної більшості громадян України і можуть бути підґрунтям для об'єднавчої національної ідеї.

У той же час складна етнорегіональна структура українського суспільства робить украй небезпечними будь-які спроби використання етнополітичих гасел потужними партіями, які представлені у Верховній Раді України та здатні інтегрувати на своїй ідеологічній платформі різні категорії населення країни (переважно за регіональною ознакою), що наочно продемонстрували президентські вибори 2004 р. Досвід цих виборів зумовив згортання гасел етнополітичного характеру більшістю політичних партій України.

У другому підрозділі - "Російська Федерація як чинник впливу на етнополітичні процеси в Україні" - розкривається природа та механізми впливу інтелектуальних і політичних еліт Російської Федерації на українсько-російські етнополітичні відносини.

За висновком дисертанта характер сучасного впливу Російської Федерації на українсько-російські етнополітичні відносини детермінований тісним співіснуванням України і Росії протягом тривалого історичного часу. Одним із наслідків стало формування специфічного сприйняття України та українців в російській національній свідомості як невід'ємної частини "триєдиного російського народу". Яскравим проявом цього, на думку дисертанта, є практично повна відсутність серед російських вчених наукового підходу до вивчення України та її народу - російська наука фактично відмовляється розглядати український народ як автохтонний феномен з позицій історії, етнографії та народознавства. Україна як незалежна держава так само розглядається з позицій російської історії, етнографії та суспільствознавства як об'єкт для "наукового" спростування.

Сприятливе підґрунтя для цього з'явилось відразу після розпаду СРСР і краху марксистсько-ленінської ідеології, коли ідеологічний вакуум почали заповнювати різноманітні геополітичні концепції, які активно підтримували комуністичні та національно-патріотичні "табори". На початку 2000-х років, після фактичного занепаду ліберального "проекту" саме ці великодержавницькі концепції фактично стали державною ідеологією пострадянської Росії. Дисертант ілюструє це на прикладі геополітичних розробок О. Дугіна та його еволюції від маргінального інтелектуала до популярного в російських наукових та державних колах вченого. Саме дугінський підхід до України став провідним для політики Російської Федерації.

Інший напрям досліджень російсько-українських відносин, який розробляють російські політологи й історики, можна назвати історичним, або, за визначенням І. Кресіної, антисепаратистським. Зусилля російських дослідників у цьому напрямі зосереджені на вивченні історії Росії та України в контексті розробки доказової бази, по-перше, близької історичної та етнокультурної спорідненості України та Росії, українського та російського народів; по-друге, історичної, етнокультурної та релігійної відчуженості і навіть ворожості західноукраїнських земель не лише по відношенню до Росії, а й до решти України. Ці дослідження у свою чергу також мають два напрями. Перший - це вивчення та публікація праць, які вийшли друком у 20-х роках ХХ століття за кордоном і авторами яких були російські емігранти - письменники, публіцисти, колишня еліта російської армії, що присвячені питанню співвідношення та співіснування російського ("великоруського") та українського ("малоросійського") етносів та історії "українського сепаратизму", "мазепинщини" та "самостійництва". Другий напрям - це публікації сучасних дослідників, у яких незалежність України розглядається як украй негативне, передусім у етнополітичному сенсі, явище, а український націоналізм ототожнюється насамперед з "галицьким націоналізмом" західноукраїнських земель і розглядається як явище вороже не лише до Росії, а й до решти України.