Процес організації й проведення виборчої кампанії потребує, крім усього іншого, добре зорганізованої команди професіоналів у галузі політичних технологій, політології, соціології, соціальної психології та менеджменту, покликаної займатися матеріально-фінансовим забезпеченням кампанії, організаційними, політико-ідеологічними та багатьма іншими питаннями.

За розподілом функцій у команді виокремлюють тих, хто готує матеріали для кандидата і хто займається поточними організаційними проблемами. Це дає змогу кандидатові зосередитися на стратегічних питаннях.

Загалом найближче оточення кандидата за кількістю має не перевищувати семи-дев'яти осіб. Хоча, звичайно, дехто може ефективно керувати й більшою кількістю людей одночасно. В ідеалі команда кандидата має бути своєрідним прототипом майбутньої урядової команди (якщо це президентські вибори). Хоча на практиці не завжди так буває.

Патронажну частину команди, як правило, складають один-два менеджери, радники з економіки, внутріполітичних питань, проблем зовнішньої політики, прес-секретар і фахівець з іміджу. Апаратна частина, яку очолює головний менеджер, впроваджує в життя стратегічні й тактичні задуми її інтелектуального центру команди, вирішує конкретні питання політичного рекламування тощо.

Офіційною частиною команди кандидата після його реєстрації є довірені особи, які мають юридичні повноваження представляти кандидата у відносинах з виборчими комісіями, органами влади та засобами масовці інформації. Українське законодавство 1994 р. дозволяло кандидатові в президенти мати до 30 довірених осіб, кандидатові в мери та губернатори (голови відповідних рад народних депутатів) - до 10, кандидатові в депутати парламенту - до 5, а кандидатові до місцевих органів влади - до 3 довірених осіб.

Функціонально команда кандидата має мати такі структурні підрозділи (розглянемо на прикладі передвиборного штабу 42-го Президента США Б. Клінтона): групи політичного аналізу, преси, планування, поширення матеріалів, підготовки статей і виступів, роботи зі штатами, організації масових заходів, служба редагування вже підготовлених виступів і заяв (у складі психологів, правників, мовників та інших спеціалістів), а також "бригада швидкого реагування" (її завданням є організація відгуків на події, заяви та дії конкурентів).

Під час організації виборів бажано утворити неформальні групи підтримки:

група прихильників у складі популярних представників творчої та наукової інтелігенції може діяти як "фігура ретранслятора";

група організаційно-методичного та наукового забезпечення у складі психологів, спеціалістів з політичного менеджменту й маркетингу, засобів масової інформації, художників і поліграфістів, прихильників; покликана розробляти необхідні матеріали, рекомендації та зразки наочної агітації;

група швидкого реагування - оперативно вивчає громадську думку з метою дослідження динаміки рейтингу популярності кандидата, окремих положень його програмних настанов та особливостей формування політичного іміджу.

До початку передвиборчої кампанії слід мати об'єктивну інформацію для аналізу політичної ситуації в країні, виборчому окрузі:

історичні та географічні особливості округу;

соціально-демографічна характеристика округу;

соціально-економічна структура, стан її розвитку,

проблеми та перспективи розвитку промисловості, сільського господарства, сфери послуг та ін.;

транспортна мережа;

діяльність політичних партій, громадських організацій, груп тиску, неформальних структур;

карта округу з межами виборчих дільниць, кварталів, вулиць з кількістю виборців;

політичні традиції голосування виборців на попередніх виборах, референдумах, опитуваннях громадської думки;

наявність впливових осіб (неформальних лідерів);

найвпливовіші засоби масової інформації, їх адреси, телефони;

досьє на конкурентів.

Основні положення стратегії виборчої кампанії базуються на результатах аналізу політичної ситуації. Якщо перший стратегічний крок (вибір округу) здійснено, слід вдатися до таких процедур:

порівняти сильні й слабкі сторони кандидата і його опонентів з урахуванням політичної ситуації в окрузі та країні загалом;

проаналізувати демографічну, історичну, географічну, економічну, соціальну ситуацію у виборчому окрузі;

визначити принципово важливі питання для виборців певного округу і сформулювати у своїй програмі відповіді на них;

сформулювати основні принципи виборчої кампанії та засоби їх реалізації (стратегію й тактику організації виборів).

При виробленні програми кандидата слід врахувати:

програма має містити відповіді на найактуальніші для виборців проблеми;

структура її може бути довільною, але здебільшого в ній має бути до дев'яти змістових блоків;

виробляючи програму, спочатку до неї вносять "все, що треба", а потім відкидають "все, що можна";

виклад і поліграфічне відтворення програми мають урахувати рівень загальної, політичної та психологічної культури виборців.

політичний менеджмент виборча кампанія

На цьому етапі бажано передбачити, якими слабкими місцями можуть скористатися конкуренти, намагаючись створити негативний імідж програмі та кандидатові. Водночас слід передбачати ймовірні тенденції розвитку інтересів, політичної культури виборців.

Стратегія виборчої кампанії здебільшого базується на таких елементах:

декларування причетності до певної політичної партії, передвиборчого блоку, владної структури, політичного лідера тощо;

створення міжособистісних контрастів кандидатів;

створення ідеологічного контрасту кандидатів;

ставка на базову проблему;

формування позитивного іміджу кандидата;

створення негативного іміджу конкурентів;

утворення передвиборчих коаліцій;

ставка на владні структури;

ставка на суспільно-політичні структури;

ставка на засоби масової інформації;

деморалізація конкурентів.

Якщо стратегія кампанії покликана дати відповідь на запитання "що треба робити?", то тактична частина плану має дати відповідь на запитання "як?" і "коли?".

Реалізація тактичних аспектів виборчої кампанії пов'язана з розв'язанням таких проблем:

добір і організація роботи "апаратної" команди;

складання графіка роботи кандидата (виступи перед виборцями, записи промов на телебаченні, радіо, зустрічі з впливовими людьми тощо.);

стеження за діями конкурентів й організація протидії;

підготовка та організація виступів кандидата в ЗМІ (тексти, зовнішність, форми подачі матеріалів);

створення рекламної друкованої, відеопродукції;

організація проблем матеріально-фінансового, транспортного забезпечення кампанії;

налагодження контактів з громадськістю, суспільно-політичними структурами та впливовими людьми в окрузі.

Усі ці питання мають вирішуватися одночасно конкретними виконавцями з команди кандидата.

У політичне, інформаційно розвинених країнах існує можливість використовувати під час виборчих кампаній найсучасніші технології політичної комунікації. До них належать кабельне телебачення, відеотехнології, відеопродукція, телеконференції, "свідчення" відомих людей про кандидата, репортажі про його діяльність тощо.

Ефективність соціального управління залежить від інформаційно-управлінської моделі, технології прийняття рішень, соціально-психологічних ролей учасників правлячої команди, розподілу функцій в її апараті тощо. Поняття "правляча команда" охоплює апарат управлінського органу - від адміністрації президента до суб'єкта господарювання. У демократичній державі не менш важливими є спілкування уряду з громадськістю, ЗМІ ("паблік рілейшнз").

На діяльність правлячої команди впливають різноманітні організаційно-технологічні, інформаційні та соціо-психологічні чинники.

Організація роботи урядової структури передбачає формування інформаційних потоків, спрямованих до центру прийняття рішень. Дбаючи про повноту і вичерпність інформації, слід передбачити систему фільтрування несуттєвих відомостей.

Інформаційна система виконує такі функції:

попереджувальну (відстеження тривожних для соціально-політичної системи подій;

освітню (фіксація фактів разом з коментарями фахівців);

прогнозну (передбачення можливих явищ, процесів, ймовірні форми впливу на них).

Керівництво роботою владних структур (адміністрація президента, уряд, міністерства, відомства тощо) передбачає формування структури управління, налагодження інформаційних потоків, відпрацьовування моделі та процедур прийняття політичних, економічних та інших рішень,,

Процес ухвалення політичного, урядового, іншого рішення передбачає такі етапи:

збір, опрацювання та інтерпретація інформації;

виокремлення альтернативних проектів рішень;

вибір на основі ухвалених процедур остаточного, варіанта з наявних альтернатив;

реалізацію на практиці прийнятого рішення;

контроль за виконанням рішення;

коригування (у разі потреби) рішення.

На думку соціопсихологів (А. Джордж), існують три основні моделі прийняття рішень: формальна, змагальна та колегіальна.

Формальна модель ґрунтується на чіткій ієрархії системи комунікації та процедур проходження інформації.

Змагальна модель передбачає альтернативні інформаційні потоки і відповідні проекти рішень. Вона відкрита для будь-яких альтернатив, незалежно від адресатів і каналів її надходження. Колегіальна модель потребує колективної праці в пошуках найоптимальнішого проекту рішень. Колегіальні команди формуються незалежно від соціального статусу, належності до організаційних структур працівників апарату. У змагальній моделі зберігається певна ієрархія, хоча інколи санкціонується надходження альтернатив із середньої ланки до центру прийняття рішень без погодження з чиновниками вищого рівня.

Політичний досвід свідчить, що передвиборча команда не завжди стає правлячою. І не лише тому, що, вигравши вибори, президент, враховуючи політичні реалії, сформує уряд не тільки із своїх прибічників. Щоб залучити на свій бік не лише більшість тих, хто проголосував за нього, а й більшість членів суспільства (це не тотожні поняття за будь-якої виборчої процедури), він нерідко залучає до правлячого кабінету представників інших політичних сил, звичайно, за їхньої готовності підкорятися командній стратегії.

Під час створення правлячої команди (центру ухвалення управлінських рішень) беруть до уваги внутрішні (що випливають з передвиборчих угод з політичними силами) та зовнішні (пов'язані з намаганнями розширення соціальної бази підтримки) аспекти, користуючись при цьому професійними, політичними та психологічними критеріями. Відтак постає питання про співвідношення у складі команди політичних і кар'єрних чиновників (апаратників), щодо якого універсальної формули не існує. А на конкретну конфігурацію конкретної команди впливають суспільно-політична ситуація, окремі соціальні групи та їхні лідери.

На ефективність роботи кабінету особливо впливають психологічні чинники, які реалізуються через міжособистісні стосунки членів команди. Відсутність порозуміння, нездорова морально-психологічна атмосфера може спаралізувати роботу навіть високопрофесійної, політично збалансованої команди. Насамперед варто проаналізувати розподіл соціопсихологічних ролей у команді, потурбуватися в разі його незбалансованості про корекцію міжособистісних стосунків у ній.

Будь-який керівний колектив передбачає рольовий розподіл: голова, секретар, генератор ідей, аналітик, організатор, інформатор, психолог.

Голова формулює стратегію, визначає завдання кабінету, пріоритети діяльності, розподіляє обов'язки між членами команди, психологічно мобілізує їх на реалізацію генеральної лінії. Секретар організовує практичне втілення стратегічної лінії команди, контролює дотримання дисципліни виконання планів, об'єднує ідеї в один закінчений проект і домагається його реалізації. Генератор ідей, маючи найвищий рівень інтелекту і найрозвиненішу фантазію, є постачальником ідей, пропозицій, проектів рішень. Аналітик оцінює альтернативи, аналізує проекти рішень. Організатор раціоналізує виконавчий процес, доводить його до завершення. Нерідко разом із секретарем здійснює контрольні функції. Інформатор є постачальником нових ідей, цікавих фактів завдяки високим комунікативним здібностям і розгалуженим міжособистісним контактам. Психолог гармонізує міжособистісні стосунки, цементує команду на емоційній основі, вгамовує пристрасті та підтримує ініціативу.

Знання й аналіз сильних і слабких рис кожного члена кабінету з урахуванням їх функціональних обов'язків і соціопсихологічних ролей дає змогу оптимально використовувати потенціал кожного щодо забезпечення ефективної роботи кабінету.

Розглянутий розподіл ролей е умовним. Окремі особи часто поєднують рольові функції в найрізноманітніших їх співвідношеннях. Єдине, надмірна кількість у команді "голів" і "генераторів ідей" може призвести до безплідних дискусій і розколу.

Демократичне суспільство передбачає зростання ролі й впливу масової свідомості на центри прийняття рішень. А масова свідомість членів суспільства відповідно формується під впливом інформації урядових структур про їхню діяльність.

У роботі з мас-медіа органи влади повинні дотримуватися таких правил:

інформувати, орієнтуючись на громадськість;

подавати новини в доступній формі;

найважливіші новини повідомляти на початку зустрічі з пресою;

не сперечатися з журналістами;

давати (по можливості) прямі відповіді на прямі запитання;

казати правду, навіть якщо це важко зробити;

за неможливості відповісти, чесно зізнатися в цьому, пообіцявши зробити це іншим разом;

не збирати на зустріч журналістів за відсутності інформаційного приводу;

мати "домашні заготовки" щодо запитань і відповідей на них;

виробити стандарти спілкування з представниками ЗМІ;

вести постійний моніторинг повідомлень ЗМІ з актуальних питань;

завжди на завершення розмови акцентувати на ключовій проблемі розмови, позаяк останнє запам'ятовується найкраще.

А головне - не випустити ситуацію з-під контролю, діяти впевнено, переконливо.

Список використаної літератури

1. Бебик, В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: підручник / В.М. Бебик. - К.: МАУП, 2012. - 248 с.

2. Брегеда, А.Ю. Політологія: навч. - метод. посібник для самост. вивч. дисц. / А.Ю. Брегеда. - К.: КНЕУ, 2012. - 108 с.

3. Гаджиев, К.С. Введение в политическую науку/ К.С. Гаджиев. - М.: Логос, 2012. - 287 с.

4. Гаєвський, Б. Українська політологія. Концептуальні засади/ Б. Гаєвський. - К.: Либідь, 2012. - 144 с.

5. Гелей, С. Політологія: навч. посібник / С. Гелей, С. Рутар. - К.: Знання, 2012. - 415 с.

6. Демидов, А.И. Основы политологии / А.И. Демидов, А.А. Федосеев. - М.: Высшая школа, 2012. - 443 с.

7. Лазоренко, О.В. Теорія політології / О.В. Лазоренко, О.О. Лазо - ренко. - К.: Вища школа, 2012. - 179 с.

8. Логвина, В.Л. Політологія: навчальний посібник / В.Л. Логви - на. - К.: Центр навчальної літератури, 2011. - 304 с.

9. Основи політології/ за ред.Ф.М. Кирилюка. - К.: Тандем, 2012. - 376 с.

10. Основи політології: курс лекцій: навч. посібник для вузів / за ред. М.І. Сазонова. - Харків: Вид-во Харківськ. ун-ту, 2013. - 487 с.

11. Основи політичної науки. Ч.2. Політичні процеси, системи та інститути: курс лекцій / за ред.Б. Кухти. - Львів: Кальварія, 2012. - 336 с.

12. Основи політичної науки. Ч.3. Політична свідомість і культура: курс лекцій / за ред.Б. Кухти. - Львів: Кальварія, 2012. - 556 с.

13. Основы политической науки: учеб. пособие / под ред.В.П. Пугачева. - М.: Наука, 2012. - 543 с.

14. Панарин, А.С. Политология: учебник / А.С. Панарин. - М.: ТК Велби, 2012. - 345 с.

15. Піча, В.М. Політологія: конспект лекцій: навчальний посібник для вищих закладів освіти України / В.М. Піча, Н.М. Хома. - К.: Знання, 2012. - 297 с.

16. Пойченко, А.М. Політика: теорія і технологія діяльності/ Пойченко. - К.: Либідь, 2012. - 217 с.

17. Політологія / за ред.А. Колодія. - К.: Тандем, 2011. - 527 с.

18. Політологія: курс лекцій / за ред.І.С. Дзюбка. - К.: Вища школа, 2012. - 412 с.

19. Політологія: курс лекцій / І.С. Дмитрів (керівник), О.М. Руда - кевич, В.А. Кулик та ін. - Тернопіль: Астон, 2012. - 158 с.

20. Політологія: підручник для вищих навчальних закладів ІІІ-ІУ рівнів акредитації / за ред.Ф.М. Кирилюка. - К.: Здоров'я, 2012. - 775 с.

21. Політологія: підручник для вузів / за ред. Ю.С. Шемчушенка, Д. Бабкіна, І.С. Дзюбка. - К.: Знання, 2012. - 367 с.

22. Політологія: підручник для студентів вузів / за ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. - К.: Академія, 2012. - 406 с.

23. Політологія: підручник / за наук. ред.В.Г. Кремень. - Харків: Вид-во Харківського ун-ту, 2012. - 354 с.

24. Політологія: підручник / за ред.М. М. Вегаша. - К.: Знання, 2012. - 384 с.

25. Політологія: підручник / Ю.М. Розенфельд та ін. - Харків: Право, 2011. - 398 с.

26. Політологія: посібник для студентів вузів / за ред. О.І. Семківа. - Львів: Світ, 2012. - 552 с.

27. Политология: учеб. пособие для вузов / сост. и ред.Н. Сазонова. - Харьков: Фолио, 2011. - 278 с.

28. Кравченко, В.И. Политология / В.И. Кравченко. - Харьков: Изд-во Харьковского ун-та, 2012. - 387 с.

29. Рудич, Ф.М. Політологія / Ф.М. Рудич. - К.: Либідь, 2012. - 480 с.

30. Рябов, С.Г. Основи теорії політики / С.Г. Рябов, М.В. Томенко. - К.: Тандем, 2012. - 192 с.

31. Холод, В.В. Лекції з політології: навчальний посібник / В.В. Холод. - Суми: Університетська книга, 2013. - 408 с.

32. Смирнов, Г.Н. Политология: курс лекций / Г.Н. Смирнов, Е.Л. Петренко, А.В. Бурсов. - М., Проспект, 2012. - 268 с.

33. Томенко, М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії / М.В. Томенко. - К.: Українська перспектива, 2012. - 103 с.

Размещено на Allbest.ru