Варіанти взаємодії громадянського суспільства і держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Історія свідчить, що неодмінною умовою становлення демократичних держав і формування націй на Заході - у тій частині світу, яку ми вважаємо найбільш розвинутою і на яку сьогодні орієнтуємося - було розгортання системи суспільних інститутів, що утворюють громадянське суспільство.

Проблема громадянського суспільства відноситься до числа найбільш фундаментальних наукових проблем, яка хвилювала протягом багатьох віків кращі уми людства. Вона з`явилась з появою держави і поділу суспільства на державну і недержавну сферу життєдіяльності. З тих часів питання взаємодії влади та суспільства було в центрі уваги всього людства, воно часто приводить до конфліктів, політичних переворотів та революцій. І зараз ця проблема знаходиться в основі глобальних суспільних змін, які відбуваються в багатьох країнах світу і будуть визначати перспективи розвитку світового суспільства.

Взаємовідносини держави і громадянського суспільства виявляються найбільш важливим фактором розвитку організму держави в цілому. Розуміння комплексу відносин цих контрагентів означає пошук можливостей трансформації суспільної системи, її здатності до оновлювання і розвитку. Задача такого роду набуває великої ваги саме в Україні, котра переживає перехідний період, коли і формування нової державності, і становлення повноцінного громадянського суспільства найбільш залежать від вдалого функціонування і взаємодії цих основних суб`єктів соціального і політичного процесів.

Категорія "суспільство" - це людська спільність, а категорія "громадянське суспільство" - історичний феномен, що виникає на певному етапі розвитку людського суспільства, тому ці категорії не можна плутати або ототожнювати.

Громадянське суспільство відрізняється від взагалі людського суспільства певними якісними відмінностями. Для суспільства є властивим спільна життєдіяльність людей, тоді як для громадянського суспільства визначальним є така система зв'язків і інтересів, яка забезпечує вільну реалізацію кожною людиною її природних прав: на життя та гідне існування, на родину, на свободу будь-якої діяльності, яка не заважає іншим, на власність, рівність перед законом тощо. Тобто громадянське суспільство означає стан упорядкування суспільства в інтересах кожної людини. Звідси випливає і саме поняття "громадянин" - не просто людина або індивід, особистість, а суб'єкт власних прав, своїх законних повноважень, які встановлюються всім суспільством.

Генезис ідеї громадянського суспільства коріниться в об'єктивно існуючій потребі індивідуальної свободи, самоцінності кожної окремої особи. Однак матеріальна свобода має матеріалізуватися в такому громадянському просторі, де людські уподобання мали б позитивні результати для суспільства.

Тож, мета дослідження - з'ясувати можливі варіанти взаємодії громадянського суспільства і держави, а також прослідити ґенезу інститутів громадянського суспільства в Україні.

Для виконання поставленої мети необхідно було вирішити такі завдання:

- чітко визначити межі поняття «громадянське суспільство», окреслити його сутність, типи й структуру;

- дослідити теоретичні підходи до взаємозв'язку громадянського суспільства і держави;

з'ясувати специфіку розвитку громадянсько суспільства в країні в цілому, а також на регіональному рівні на прикладі Донбасу;

визначити рівні функціонування громадянського суспільства та вплив на суспільні трансформації.

Об'єктом дослідження є розвиток і функціонування громадянського суспільства, предметом - безпосередньо, громадянське суспільство в Україні.

Використано загальнонаукові та загально-філософські методи. Це, насамперед:

? історико-логічний та порівняльно-ретроспективний методи дозволяють прослідити ґенезу досліджень розвитку громадянського суспільства, виявити загальне і відмінне в аналогічних процесах минулого і сьогодення, досвіду України та країн Заходу ;

? структурно-функціональний та системний підходи дозволяють представити комплексне бачення явищ «громадянське суспільство», «інститут громадянського суспільства», «громадська організація» - їх роль і місце у суспільно-політичних процесах, вивчати механізми та способи взаємовпливу на них крізь призму ціннісних, ідейних орієнтацій суспільства.

Задля написання даної роботи було використано таку джерельну базу:

? періодичні видання та матеріали науково-практичних конференцій, такі як Арато Э., Коген Дж. «Возрождение, упадок и реконструкция концепции гражданского общества»;

Рябчук М. «Гримаси етатизму, або чому в нас нічого не виходить?»; С.П. Перегудов. «Гражданское общество: "трехчленная" или одночленная модель»;

Александер, Дж.С. «После неофункционализма: Деятельность, культура и гражданское общество»;

О. Кресін, «Громадянське суспільство і держава: шлях до порозуміння і співпраці»;

А. Колодій, «Концепція громадянського суспільства і проблема узгодженості теоретичних підходів та емпіричних моделей»;

Алмонд Г., Верба С. «Гражданская культура и стабильность демократии»;

А. Колодій. «Перешкоди на шляху інституціоналізації громадянського суспільства в Україні»;

Н. Розенблюм, «Громадянські суспільства: лібералізм і моральні впливи плюралізму»;

Г. Матвієва, «Громадянське суспільство як фактор суспільної стійкості»;

К. Матвієнко, «Громадянське суспільство в Україні має добре вкорінені традиції»;

Сидоренко О. «Чи знаємо ми, що таке насправді український "третій сектор"?»;

Полохало В. «Середній українець -- соціальна основа негромадянського суспільства»;

М. Лациба, «Уряд формує політику сприяння розвитку громадянського суспільства України»;

М. Банчук, «Громадянське суспільство в Україні: поняття і реальність»;

? довідково-енциклопедична література, така як «Society and the State». New European Perspectives / Ed. by John Keane.;

Alexander, Jeffry C. “Civil Society I, II, III: Constructing an Empirical Concept from Normative Controversies and Historical Transformations”;

Кін Джон, «Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення»; Charles Taylor. «Invoking Civil Society»;

Г.В.Ф. Гегель, «Философия права»;

Алексіс Токвіль, «Про демократію в Америці»;

Маркс К. и Энгельс Ф. «Сочинения»;

Keane John, «Civil Society and the State.

New European Perspectives», Патнэм Р. «Чтобы демократия сработала: Гражданские традиции в современной Италии»;

Політологія / За ред. О. І. Семківа;

? інтернетні видання, такі як http://dic.academic.ru/dic.nsf/efin_ dic/29546// Словари и энциклопедии на Академике;

http://www.donoda.gov.ua/main/ua/publication/content/2265.htm// Концепція гуманітарного розвитку країни;

http://news.tut.ua/politic/2004-12-13/shans_dlya_donbasu/, Олександр Палій, Шанс для Донбасу;

http://www.niss.gov.ua/Table/Ks_odes/015.htm, Євген Пожидаєв, матеріали конференції "Південь України напередодні виборів - 2006: особливості соціально-політичної диференціації електорату і політичної боротьби;

http://donetsk.cure.org.ua/dbm.php/archive/2004-07-08_89/, Донецький прес-клуб реформ, «Третій сектор - основа розвитку демократичного громадянського суспільства».

Теоретичне значення дослідження полягає в науковому осмисленні процесу формування інститутів громадянського суспільства в Україні, дослідити їх роль і ґенезу в процесі суспільно-політичних трансформацій. На його основі можлива подальша розробка соціально-політичної проблематики, яка торкається питань розвитку і функціонування громадянського суспільства, а також може мати користь в процесі розробки законодавства щодо усталення цього інституту.

Крім того, можливе впровадження результатів дослідження у навчальний процес як базового матеріалу. Також, спираючись на узагальнені результати дослідження, які торкаються ґенези досліджень громадянського суспільства та його взаємодії з державою, можливо здійснювати певні прогностичні оцінки щодо впливовості інституту громадянського суспільства на трансформаційні процеси, корегувати відповідні законодавчі й управлінські заходи щодо нього.

Курсова робота складається із вступу, 4 розділів, загальних висновків, списку літератури з 32 найменувань і вміщує 34 сторінки основного тексту, всього 47 сторінок.



Розділ 1. Теоретичні підходи до трактування взаємодії громадянського суспільства і держави

Концепція громадянського суспільства, що почала формуватися на зорі нового часу, розвивалась і змінювала свій зміст паралельно з розвитком суспільної реальності, яку вона позначала. Потім, з другої половини ХІХ ст. і до другої половини ХХ ст. про неї майже забули. А коли у 80-х роках ХХ ст. це поняття знову перетворилось на "ключове слово інтелектуальних дискусій" [1], виявилось, що не всі вкладають у нього однаковий зміст.

“Громадянське суспільство” - одна з основоположних суспільно-політичних концепцій, біля витоків якої стоять такі видатні мислителі як Монтеск'є, Фергюсcон, Гегель, Токвіль, Патнем, Габермас. Зростання інтересу до неї в останні 2-3 десятиліття пов'язане як з пошуками нових форм соціальної взаємодії і соціального захисту в стабільних, “старих” демократіях, так і з переходом до демократії все нових країн.

За кілька сот років своєї історії вислів став полісемантичним: у різних країнах і в різні епохи йому було надано різних значень. Тому перед дослідниками постали завдання:

1) точніше окреслити нормативний зміст поняття "громадянське суспільство", визначити, що воно являє собою як ідеальний тип;

2) визначити його "межі", відокремивши від інших суспільних феноменів -- заради операціоналізації поняття та емпіричного дослідження явища;

3) вивчити моделі громадянського суспільства через з'ясування його спільних і відмінних рис в різних країнах.

Виконанню цих завдань сприяє періодизація розвитку ідеї і практики громадянського суспільства, прийнятним варіантом якої можна вважати три стадії, виділені професором Каліфорнійського університету Джеффрі Александером і умовно названих ним "громадянським суспільством -І, -ІІ і -ІІІ" [2].

"Громадянське суспільство - І" (як соціальний феномен, і як теоретична концепція) охоплює період з кінця XVII до першої половини XIX століття. Його основні положення були сформульовані такими видатними мислителями як Дж. Лок, А. Фергюссон, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Кант, Ф.-Г. Гегель, А. де Токвіль.

Застосувавши термін societas civilitas (пізніше: civil society -- цивільне суспільство) для означення нових суспільних порядків, що утверджувались на їхніх очах, ці мислителі започаткували властиве й нинішнім концепціям громадянського суспільства протиставлення суспільства і держави, їх трактування як певного типу антиномію, за допомогою якої суспільна система описується як поділена на дві взаємопов'язані та взаємообумовлені, проте відмінні і, в ідеалі, автономні сфери: політичну і громадську (соціальну, соціетарну) [3]. Життя в останній ґрунтується на ідеях індивідуальної свободи громадян та автономності громад, їх праві творити спілки та асоціації, захищати свої інтереси, запобігати або протистояти сваволі державних зверхників.

Ранні концепції громадянського суспільства наголошували на економіці як його головній складовій частині. Адже саме тут індивіди проявляли себе незалежними суб'єктами суспільної діяльності і, покладаючись на механізми ринкової саморегуляції, прагнули якомога меншого втручання держави у свої справи. Laissez faire, laissez passer! -- таким було головне гасло раннього капіталізму, яке й досі використовується як заклик до невтручання держави в сферу бізнесу [4]. Проте, це не означало, що держава не відігравала жодної ролі в становленні громадянського суспільства. Її функції полягали в творенні та впровадженні в життя законів, що були втіленням загальної волі громадян, оберігали непорушність їхніх прав та свобод.

У XVIII столітті поряд з економікою з'явилась інша автономна сфера суспільного життя: сфера громадського неполітичного спілкування з власною громадською думкою. Усі справи, що вважались об'єктом громадської зацікавленості, було визнано і сферою громадської активності, в яку також не мала втручатися держава. Приватне життя остаточно відокремилось від громадського (публічного), а публічна сфера поділилася на дві: політичну і громадську (сферу відкритості). З того часу існує переконання, що "саморегульована економіка і громадська думка є тими двома шляхами, якими суспільство може дійти до деякої єдності… поза межами політичних структур". Саме вони зробили громадянське суспільство -- суспільством і допомогли подолати деструктивні тенденції та ризик його можливого розвалу [5].

Окрім ствердження первинності й автономності громадянського суспільства стосовно держави, значна увага в цей період була приділена обґрунтуванню його моралі, етики та цивілізаційної ролі. Адам Фергюссон, зокрема, чітко протиставив громадянське (цивільне) суспільство суспільствам диким і варварським, а головну ознаку цивілізованості вбачав у повільному, але невпинному усуненні насильства із взаємин між людьми. Саме звідси бере початок тенденція етизації поняття "громадянське суспільство", особливо в англійській соціальній філософії, підкреслювання ролі в ньому моральності, вихованості, повсякденної та політичної культури.

Нероздільність моралі і права, принципи правової держави, що створює сприятливі умови для функціонування громадянського суспільства, обґрунтовували німецькі філософи Іммануїл Кант та Г.В.Ф. Гегель. Боготворячи державу як втілення всезагальності, як “дійсність Розуму” і “ходу Бога в світі”, Гегель усе ж таки вважав ідеалом не будь-яку державу, а лише конституційну монархію. Він виступав за кодифікацію законів, публічність судочинства, створення суду присяжних, формулюючи тим самим важливі принципи правової держави, реалізація яких робила можливим функціонування громадянського суспільства. Його Гегель пов'язував з системою егоїстичних потреб індивідів та з публічною сферою суспільного життя, яка певним чином узгоджувала і регулювала їх задоволення.

Елементами громадянського суспільства, за Гегелем, є: система потреб; система правових установ, що здійснює судочинство; поліція та корпорації [6]. Кожний індивід прагне вдовольнити лише свої специфічні егоїстичні потреби і цілі, але зробити це повною мірою він може тільки у взаємодії з іншими людьми. Особливого значення Гегель надавав корпораціям (або громадським спілкам), що об'єднують індивідів за родом діяльності і за здатністю до праці. Завдяки їх діяльності суперечності між індивідами згладжуються, а зв'язки між ними синтезуються в державі -- “самоусвідомлюючій субстанції, розвиненій до органічної діяльності”. Для позначення громадянського суспільства він вживає термін burgerliche Gesselshaft -- “бюргерське” (горожанське, міщанське) суспільство, зміст якого пізніше був зведений марксистами до буржуазного суспільства у класовому розумінні [7].

Та чи не найбільш актуальним для нашого часу з усіх творів цього періоду є книга французького дослідника Алексіса де Токвіля "Демократія в Америці", що була написана у 1832 р. В ній уперше було показано тісний зв'язок і в певному розумінні -- тотожність громадянського суспільства та демократії. Токвіль започаткував соціокультурний підхід до розуміння громадянського суспільства, що акцентує увагу на моральному та соціопсихологічному впливові мережі громадських асоціацій, зайнятих вирішенням повсякденних “малих” справ. Саме ці організації формують “місцеві і особисті свободи”, створюють необхідне для демократії активне соціальне поле, поширюють дух солідаризму, терпимості та кооперації, а також створюють ситуацію наявності “пильного громадського ока”, що повсякчас слідкує за владою [8]. Така інтерпретація видається найбільш плідною при розгляді громадянського суспільства як "стратегії переходу" до демократії в посткомуністичних суспільствах, бо вона акцентує увагу не стільки на негативних функціях громадянського суспільства (бути противагою владі, служити перешкодою проти диктатури), скільки на позитивних (створювати громадянську культуру, формувати сприятливе для демократії соціальне середовище).

Отже, громадянське суспільство-I, що формувалося від XVII і аж до першої половини XIX століття, на практиці було молодим буржуазним суспільством, що утверджувало ліберальні свободи, підкорялося закону, формувало громадську думку з проблем, які були визнані загально значимими. Людей у ньому єднали спільні інтереси. Захищати ці інтереси люди намагалися через створювані ними спілки та об'єднання, які функціонували автономно, під охороною закону. Ринок надавав цьому суспільству механізми саморегуляції, звільняючи неполітичну сферу від потреби в державній регламентації. Разом з тим, ринок ніс і анти-громадянські тенденції: надмірний індивідуалізм, різке соціальне розшарування трудових класів, втрату ними почуття суспільності.

В міру усвідомлення цих проблем, зростання стурбованості ними, наростання класових антагонізмів і загострення класової боротьби теорія громадянського суспільства, що акцентувала увагу на його позитивних, солідаристських аспектах, відходить у минуле. Наступає період громадянського суспільства-ІІ, який триває з середини ХІХ і аж до другої половини ХХ ст. Як елемент суспільної системи і як автономна щодо державних структур сфера публічного життя громадянське суспільство значною мірою зберігається в країнах «золотого мільярду» (а в країнах так званого "другого "ешелону" цивілізації щойно починає утверджуватись). Але в багатьох країнах, де раніше була розроблена теорія громадянського суспільства, тепер змінюються його якісні параметри.

Суспільство, за висловом Дж. Кіна, "дичавіє" [3]. На практиці це проявляється в загостренні класових суперечностей, у пануванні насильницьких методів розв'язання конфліктів, загалом -- у "нецивілізованому" поводженні та незбалансованому впливі тих, кого ми нині назвали б "олігархами". Стають популярними соціалістичні концепції суспільного розвитку, серед них одна з найбільш радикальних -- марксизм. К. Маркс і Ф. Енгельс, та їх послідовники оголошують громадянські зв'язки і громадянське суспільство формою класових відносин, що була породжена капіталістичним способом виробництва і має загинути разом з ним [9]. А в першій половині ХХ ст. в низці країн громадянське суспільство взагалі на деякий час сходить зі сцени внаслідок гіпертрофії державних функцій "легітимного насильства" (фашизм і сталінізм). Не дивно, що концепція громадянського суспільства стає непопулярною.

Серед західноєвропейських теоретиків І пол. ХХ ст. всебічно досліджував феномен громадянського суспільства італійський марксист Антоніо Грамші. Робив він це з властивою марксистам політичною метою: позбутися поділу на громадянське суспільство і державу і побудувати так зване “регульоване суспільство” [10]. Та після другої світової війни, особливо з настанням ІІІ хвилі демократизації країн світу, твори Грамші послужили містком, що з'єднав майже розірвану традицію теорії і практики громадянського суспільства в західних країнах, а сам він став провісником наступного етапу у її розвитку -- "громадянського суспільства ІІІ". Цей етап приніс відродження та осучаснення ідеї, впровадження її в життя нових країн і навіть континентів.

Саме прихильники марксизму актуалізували концепцію громадянського суспільства в післявоєнний час, скориставшись нею для критики "соціалістичного авторитаризму" в центрально-східноєвропейських країнах. "Для них знання Гегеля, молодого Маркса і Грамші було живим зв'язком з концепцією громадянського суспільства і дихотомією "держава -- суспільство", -- зазначають Е. Арато та Дж. Коен -- Проте самі вони, завдяки протилежній до марксистської трактовці цього фундаментального поняття, незабаром перетворилися з неомарксистів на "постмарксистів" [11]. Найбільш відомим серед цих дослідників був Юрген Габермас зі своєю теорією "публічної сфери" ("сфери відкритості"), що справила істотний вплив на подальшу інтерпретацію поняття [12].

Надзвичайний успіх раніше забутої концепції громадянського суспільства в післявоєнний період, а особливо у 80-90-ті роки ХХ ст. пояснювався тим, що за її допомогою спочатку було розроблено нову "стратегію трансформування диктаторських режимів", а потім вона стала інструментом пояснення, чому і як відбулося падіння комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі та від чого тут залежатимуть успіхи в утвердженні демократичних інститутів. Проте вплив концепції не обмежується країнами, що здійснюють перехід до ринку й до демократії [11].

Особливістю післявоєнного періоду є те, що сфера застосування категорії громадянського суспільства є дуже широкою, а його інтерпретації -- різноманітними. Спостерігаємо справжній ренесанс концепції громадянського суспільства у західному світі, обумовлений новими реаліями (дехто каже -- кризою) суспільства загального добробуту та пошуками нових форм соціальної взаємодії і соціального захисту. Джон Кін, Чарльз Тейлор, Ненсі Розенблюм та інші намагаються знайти пояснення тим змінам, які відбуваються в наш час у інститутах і функціях громадянського суспільства у зв'язку з розширенням соціальних функцій держави, окреслити нові способи його взаємодії з державними структурами.

Окремий напрям складають праці Роберта Д. Патнема, який успішно застосував токвілівський підхід до громадянського суспільства в книзі “Як примусити демократію працювати?". У ній проаналізовано сучасні та історичні відмінності італійських регіонів з точки зору розвиненості цивільних громад та функціонуванні демократичних інститутів. Взявши цивільну громаду як культурно визначений осередок соціального життя, у якій органічно поєднуються культура та структура, Патнем зумів переконливо показати, що єдиним чинником, який мав значний і постійний вплив на успіх демократичного правління в Італії, була історична традиція громадянських орієнтацій і поведінки. Крім того, вченому вдалося спонукати наукову громадськість до найгарячіших дискусій з приводу сучасних тенденцій розвитку громадянського суспільства в США. Суперечка виникла після публікації ним статей у декількох журналах про звуження сфери громадянського суспільства в країні та про зменшення "соціального капіталу"[13].

Отже, громадянське суспільство -- це стара, але дуже актуальна теоретична концепція, котра усе ще "володіє значним аналітичним, нормативним і політичним потенціалом". Причому тепер, як вважає Дж. Александер, вона прийшла в науку надовго. З крахом комунізму і кризою соціалістичних ідеологій центр ваги в дослідженні соціальних проблем перенесено з соціалізму на демократію. А в "арсеналі" демократичної теорії найбільш підходящою для аналізу соціальних проблем є саме концепція громадянського суспільства.

Слід враховувати й те, що на сучасному етапі розвитку соціальних наук для її осмислення і використання склались більш сприятливі умови. Ще в 60-ті роки Толкот Парсонс заклав основи для глибшого розуміння цієї категорії в контексті інших сфер суспільної системи, прив'язавши ідею громадянського суспільства до зростання соціальної солідарності. Він назвав сферу розширеної солідарності "соціальною (соцієтарною -- societal) сферою" [14].

В українських наукових колах стосовно взаємодії держави і громадянського суспільства популярною є ідея, яку висловлює І. Кресіна. За її словами, можна виділити ліберальну і консервативну форму взаємодії суспільства і держави. Ліберальна модель передбачає, що громадянське суспільство є системою самоорганізації населення за межами поля державного впливу. Консервативна ж модель побудована на ідеї, що держава є витвором громадянського суспільства, а тому останнє є частиною держави [15].

Сучасні дискусії навкруг концепції громадянського суспільства, аж до заперечення його евристичної цінності, пов'язані з тим, що дослідники користуються різною методологією дослідження і акцентують, в залежності від неї, різні сторони цього складного, багатоаспектного явища. Певні непорозуміння може викликати і недостатня поки що відмежованість теоретичної абстракції "громадянське суспільство", що вживається науковцями як ідеальний тип (інструмент аналізу), від описових характеристик реально існуючих різновидів громадянських суспільств.

Розділ 2. Громадянське суспільство: сутність, структура, типи

Історія свідчить, що неодмінною умовою становлення демократичних держав і формування націй є розгортання системи суспільних інститутів, котрі утворюють громадянське суспільство. При всій різноманітності інтерпретацій громадянського суспільства, переважна більшість дослідників сходяться на тому, що поняття громадянського суспільства застосовується для вивчення неполітичної частини суспільної системи і має певне аналітичне навантаження лише у випадку розмежування суспільства і держави.

Представнику структурно-функціонального підходу Джеффрі Александеру належить найкоротше за кількістю слів і водночас найширше за значенням визначення даного феномена: “громадянське суспільство -- це сфера людської солідарності”. Близьким до нього є погляд іншого американця -- Майкла Уольцера, котрий описує громадянське суспільство як “простір не примусової людської асоціації”[16].

Історично громадянське суспільство виникло на певному етапі розвитку західної цивілізації, зазнало певних змін у процесі своєї еволюції і має історичні (часові) та національні (просторово-географічні) різновиди, поширюючись у наш час на різні регіони і континенти [17].

Структурно громадянське суспільство є підсистемою суспільства як цілого, яка, як уже згадувалось, наближається до соціальної (соціетарної) сфери суспільного життя. У зародковому стані вона фактично присутня в кожному сучасному суспільстві. Однак суспільства різняться як за її розмірами (вона може, як за тоталітаризму, прямувати до нуля, а може охоплювати основний простір людської життєдіяльності), так і за її якістю: рівнем розвиненості, повноцінністю функціонування, системою цінностей.

Як підструктура суспільної системи, громадянське суспільство, у свою чергу, має складну внутрішню структуру, до якої входять компоненти інституційного плану і певний тип культури.

Інститутами громадянського суспільства є:

добровільні громадські організації і громадські рухи, а також політичні партії на перших стадіях свого формування, поки вони ще не задіяні в механізмах здійснення влади;

незалежні засоби масової інформації, які обслуговують громадські потреби та інтереси, формулюють і оприлюднюють громадську думку; громадська думка як соціальний інститут;

у певному аспекті -- вибори та референдуми, коли вони служать засобом формування і виявлення громадської думки та захисту групових інтересів;

залежні від громадськості елементи судової і правоохоронної системи (як-то суди присяжних, народні міліцейські загони тощо);

на Заході є тенденція зараховувати до інститутів громадянського суспільства також розподільчо-реґулятивні інститути сучасної держави загального добробуту [18].

В аспекті культури охарактеризована вище підсистема суспільства може називатись громадянським суспільством лише за умови, якщо в ній не тільки наявна певна кількість (мережа) добровільних асоціацій та інших громадських інституцій, але й панують цінності громадянської культури, спілкування відбувається на засадах довіри й толерантності. Тобто, громадянське суспільство -- це не лише сфера, але й тип взаємодії, певна модель соціальної організації, з притаманними їй якісними характеристиками, а саме:

? суб'єктами взаємодії в громадянському суспільстві є вільні та рівні індивіди, які вірять у свою здатність вирішувати малі й великі справи в суспільстві, їм не чужі суспільні проблеми і вони зорієнтовані на громадські справи;

? індивідуалізм та конкурентність у їхній діяльності поєднуються з відносинами взаємної довіри та співробітництва, здатністю йти на компроміси, поміркованістю і толерантністю.

Громадянська культура є культурою участі та підтримки, з прихильним ставленням громадян до політичної системи, збереженням необхідного для стабільного розвитку демократії балансу між активністю і пасивністю громадян [19]. Така культура не може сформуватися без наявності значної кількості власників, які ні від кого не залежать матеріально, так само, як і без правової захищеності індивідів.

Можемо дати таке визначення громадянського суспільства: громадянське (цивільне) суспільство -- це сфера спілкування, взаємодії, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави і в якій переважають громадянські цінності.

Тільки сукупність історичних, структурних і культурних рис громадянського суспільства дає нам його «нормативний образ», розкриває сутність цього поняття як ідеального типу. З переходом на описовий рівень ми можемо встановити міру наближеності конкретних суспільств до визначеного в такий спосіб ідеалу, сказати, наскільки в ньому розвинені структури і культура, притаманні саме громадянському суспільству.

Як зазначає Ч. Тейлор, поняття громадянського суспільства вживається у наш час щонайменше у трьох значеннях.

- Мінімальний його обсяг дорівнює існуванню незалежних від держави громадських організацій, або як тепер прийнято говорити - «третього сектора».

- Друге значення, більш точне в науковому сенсі, охоплює усю соціальну структуру, яка координує свої дії через низку добровільних асоціацій (про це, власне, і йшлося вище).

- Воно також розглядається як фактор впливу на державну політику, тобто як сукупність груп тиску та інших суб'єктів впливу на політичний процес у суспільстві (про це йтиметься далі).

До цих розумінь терміну можна додати ще два. Отже, четверте розуміння суспільства виходить з того, що суспільство загалом стає громадянським, якщо у ньому розвинена система інститутів і взаємодій. Цей підхід найбільш розповсюджений у публіцистиці, але його вживають і науковці, маючи на це ті підстави, що у суспільстві з розвиненою мережею громадських організацій, громадським спілкуванням тощо, міняється тип політичної культури. Вона теж стає цивільною, громадянською і своєю чергою міняє спосіб функціонування усіх суспільних інститутів.

І, нарешті, п'яте розуміння, полягає в ототожненні громадянського суспільства з усією нерозчленованою позаполітичною чи позадержавною сферою суспільного життя [5].

Кожне з цих тлумачень має свої підстави. Заперечити можна хіба що проти першого підходу як занадто вузького (механістичного), та проти п'ятого, як занадто формального, такого, що не вказує на якісну специфіку феномену громадянського суспільства. Інші ж тлумачення цього явища мають право на існування як відображення певних сторін, аспектів громадянського суспільства, пов'язаних із виконанням ним своїх специфічних функцій. Найголовніші функції громадянського суспільства:

? громадянське суспільство є засобом самовиразу індивідів, їхньої самоорганізації та самостійної реалізації ними власних інтересів. Значну частину суспільно важливих питань громадські спілки та об'єднання розв'язують самотужки або на рівні місцевого самоврядування. Тим самим вони полегшують виконання державою її функцій, бо зменшують «тягар проблем», які їй доводиться розв'язувати;

? інститути громадянського суспільства виступають гарантом непорушності особистих прав громадян, дають їм впевненість у власних силах, служать опорою у їхньому можливому протистоянні з державою, формують «соціальний капітал» -- ті невід'ємні риси особистості, завдяки яким вона стає здатною до кооперації та ефективних солідарних дій;

? інститути громадянського суспільства систематизують, впорядковують, надають урегульованості протестам і вимогам людей, які в іншому випадку могли б мати руйнівний характер, і в такий спосіб створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади;

? ці інститути виконують функцію захисту інтересів певної групи в її протиборстві з іншими групами інтересів. Завдяки їм кожна група отримує шанс «бути почутою на горі» владної піраміди.

Функціональна характеристика вказує на роль громадянського суспільства у суспільній системі, на те, чому його розглядають як опору демократії та як вияв свободи. Але громадянське суспільство не зможе повноцінно виконувати названі функції, якщо в ньому відсутній бодай один з найголовніших його атрибутів, до яких слід віднести:

? наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, наслідком чого є формування сфери громадського (цивільного) життя і громадської думки;

? організоване громадське життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами;

? незалежні від держави, добровільні асоціації, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні;

? зорієнтована на громадські інтереси та публічну політику діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва.

Отже, громадянське суспільство -- це сфера взаємодії індивідів і тих груп та організацій, які вони утворюють. Однією з цілей взаємодії є формулювання, висловлення і захист індивідами та їх об'єднаннями своїх інтересів. Це той зріз суспільних відносин, коли громадські організації виступають як групи інтересів, що є посередниками в стосунках індивідів із владою та рештою суспільства.

Групи перебувають у стані перманентного протиборства. І якщо вони достатньо чисельні та впливові, то їхнє взаємне змагання не тільки не підриває стабільність плюралістичної демократії, але й зміцнює її. Адже представникам заінтересованих груп доводиться постійно шукати шляхів примирення, вести переговори, укладати союзи, тобто відмовлятись від політики силового тиску і формувати політичну культуру компромісів.

Суспільства, в яких визнання розмаїтості групових інтересів поєднується із захистом індивідуальних прав особистості, функціонують як громадянські суспільства. В рамках таких суспільств люди об'єднуються в асоціації та виходять із них, конкурують із іншими спілками та групами інтересів, а також заявляють про свої вимоги державі як рівні та вільні індивіди, права яких захищені конституцією і законами. Отже, поняття громадянського суспільства характеризує плюралістичний тип співіснування, організації та захисту групових інтересів та їх стосунків із державою, який істотно відрізняється від двох інших типів -- клієнтизму і корпоративізму. У цьому аспекті, аналіз взаємодіючих групових інтересів є емпіричним дослідженням громадянських суспільств.

Цікаво, що при наявності популярного визначення, яке стверджує, що громадянське суспільство -- це плюралізм і організація інтересів незалежно від держави, дослідження громадянського суспільства і груп інтересів зазвичай проводять роздільно. Причини такого парадоксального факту можна пояснити тим, що організовані групи інтересів існують у двох різних «іпостасях». З одного боку, вони є осередками взаємодії, спілкування й солідарності, провадженні власне громадського (публічного) життя та спільного (колективного) вирішення проблем. У цій іпостасі їх прийнято характеризувати в термінах громадянського суспільства і брати до уваги, насамперед, їх соціальну й соціалізуючу роль. У відриві від інших функцій вона часто відкриває шлях до ідеалізації громадянського суспільства.

З іншого боку, ті ж самі групи прагнуть відстояти свої інтереси в межах усього суспільства, втручаються в політику, здійснюють тиск на владу. У цьому випадку їх, зазвичай, розглядають у межах політичної системи як групи інтересів та групи тиску і піддають критичним оцінкам. Проте саме завдяки цій діяльності члени організацій проходять політичну соціалізацію і стають повноцінними громадянами, здатними протидіяти спробам узурпації влади, захищати свої інтереси політичними методами тощо. Організаційний плюралізм здатний перетворити людей, що мають спільні групові інтереси на суб'єктів суспільного й політичного життя. Саме він забезпечує можливість активного громадського життя і веде до утворення партій, які є наступною ланкою представництва специфічних групових інтересів та їх захисту політичними засобами. Спрощеним є зображення громадянського суспільства сферою, вільною від політики. Але не менш однобокою є і його надмірна політизація, прирівнювання громадянського суспільства до політичної опозиції, ототожнення з радикальними рухами, спрямованими проти держави. В одних типах громадянських суспільств домінують соціальні функції громадських об'єднань, в інших, навпаки, головною є політична залученість та політична діяльність. Але ці типи можуть видозмінюватись, переходити з одного стану в інший, бо немає непрохідної стіни між політикою і громадянським суспільством.

Справді, групи інтересів, утворені зовсім з іншою, ніж тиск на владу, метою, несподівано для себе можуть зіштовхнутися з необхідністю діяти політичними методами, а отже перетворяться на учасників політичного процесу. З іншого боку, масові політичні рухи, що виступають із вимогою повалення недемократичних режимів, пізніше неминуче розпадаються, атомізуються і на їх основі утворюються помірковані, але стійкіші організації. Масові рухи за означенням не є виявом розвинутого чи стійкого громадянського суспільства. Це інший, специфічний спосіб взаємодії, адекватний кризовим періодам у житті окремих сфер суспільного життя або й цілого суспільства.

Як свідчать дослідження масових політичних рухів у різних частинах світу, зокрема в Латинській Америці, така активність не може і не повинна бути тривалою. Тому затухання масових рухів у країнах Центральної і Східної Європи аж ніяк не може розглядатися як занепад чи криза громадянського суспільства. Рухи ці були проявом громадянської свідомості у політико-юридичному значенні громадянства і їм на зміну мають прийти стійкі, організовані форми громадянського життя у соціальному сенсі.

У громадянському суспільстві домінуючими в публічній сфері є суспільні, громадські інтереси. З усвідомлення альтернативності шляхів їх захисту народжуються демократичні багатопартійні системи, їх виникнення пов'язують із потребою встановлення стійких каналів зв'язку між багатоманітними структурованими групами інтересів і владними інститутами. Громадянське суспільство розглядається як підстава й опора демократії, а демократія, з її складовою - багатопартійною системою, як перенесення властивого громадянському суспільству соціального плюралізму на політичний рівень. Однак не будь-яка багатопартійна система є наслідком утвердження громадянського суспільства.

В розвинених демократичних державах політичні партії безумовно є виразниками тих чи інших групових інтересів, хоча вони спираються не на окремі групи, а на їх конгломерати. Партії акумулюють групові інтереси, більшою чи меншою мірою узгоджують їх із загальносуспільними інтересами та в узагальненому вигляді підводять під свої платформи. Якщо партії поводять себе саме так, то вони є програмно-політичними партіями. Виборці в такому разі голосують за певну партію, пов'язуючи з її перемогою свої надії або на загальне покращення становища в країні, або на врахування інтересів своєї групи в державній політиці разом з інтересами низки інших груп.

У перехідних системах, де інститути громадянського суспільства ще не зміцніли, інтегровані суспільні інтереси часто підміняються вузько груповими інтересами тих, хто об'єднався в партію. Така партія приваблює на свій бік тих виборців, які сподіваються на отримання певних особистих вигод внаслідок її перемоги. Так виникають клієнтальні партії (кланові, олігархічні), які нічого спільного із становленням громадянського суспільства не мають. Клієнтальські партії -- це патронажні організації, які приділяють значну увагу організаційним аспектам роботи, і мають забезпечувати постійне надходження ресурсів («клубних благ») для свої членів і симпатиків. Поширювати свій вплив їм стосовно легко, оскільки лояльність їхніх прихильників повністю базується на наданні їм матеріальних благ і підтримки.

Значно важче розбудовувати програмні партії, особливо за умов невисокої громадянської свідомості, їм нелегко нарощувати свій вплив серед виборців, особливо, не знаходячись при владі і не довівши ділом соціальної спроможності своїх програм. Однак саме від цих партій найбільше залежить стабілізація демократичних режимів, формування стабільних партійних систем. І саме наявність таких партій свідчить про розвиненість громадянського суспільства.

З попереднього викладу зрозуміло, що громадянське суспільство -- це, з одного боку, - об'єктивно існуюча суспільна реальність, підсистема суспільства як цілого, яка розвивається в політичному просторі і часі, має свої стадії та географічно-територіальні різновиди. А з іншого боку, - це теоретична абстракція, «ідеальний тип», за допомогою якого намагаються розпізнати цю реальність і глибше осмислити суспільну систему під певним, специфічним для теорії громадянського суспільства кутом зору [16].

З огляду на функціональне призначення і структурні особливості Ненсі Розенблюм пропонує такі різновиди громадянського суспільства як «демократичне», «посередницьке» та «виборче громадянське суспільство».

«Демократичне громадянське суспільство» вирізняється насамперед тим, що його суб'єкти наголошують на політичний участі та потенційній опозиційності громадських об'єднань до владних структур (функція противаги). Головною справою громадянських об'єднань тут є «прищеплення громадянам почуття політичної дієспроможності, здатності до розгляду політичних питань, а також схильності розглядати їх в ім'я загального добра. Для цієї цілі, вони повинні внутрішньо бути ліберально-демократичними «міні-республіками», орієнтованими на публічні арени обговорення і здійснення політики».

«Посередницьке громадянське суспільство» розглядається як агент формування таких чеснот, як вихованість, «соціабельності», здатність до солідарного вирішення проблем. Воно націлює громадян на соціальні зв'язки, принципи громадянськості відкритості, товариськості та відповідальності - якості, які утримують плюралістичну ліберальну демократію разом. У посередницькому громадянському суспільстві «від вторинних асоціацій не очікують формування політичних достоїнств, і соціальне співробітництво зовсім не обов'язково має трансформуватись у політичне представництво». Громадянське суспільство є посередником між тими функціями, які зарезервовані за урядом, і тими, які індивіди виконують самостійно в приватному житті.

«Виборче громадянське суспільство» докладає зусиль до підвищення економічної ефективності і загального добробуту. Ліберальний уряд повинен створити клімат для постійного формування нових асоціацій та динамічного взаємообміну членами між ними. Свобода об'єднань заохочує до демократичної участі й посередницьких структур, які формують конкретні моральні переконання і забезпечують виникнення соціально небайдужих громад. Це поки що нова тенденція в розумінні його функцій, але саме вона, на думку автора, найбільше відповідає умовам сучасності [20].

За будь-яких обставин, утвердження громадянського суспільства в молодих демократіях - непроста і тривала справа. «Народження та відродження громадянського суспільства завжди пов'язане з небезпеками», зазначає Дж. Кін, адже «воно дарує свободу деспотам та демократам рівною мірою». З цієї причини «незріле громадянське суспільство може перетворитися на поле битви, на якому, завдяки громадянським правам і свободам, лисиці насолоджуються свободою полювати на курей» [3].

громадянський суспільство держава україна донбас



Розділ 3. Розвиток громадянського суспільства в Україні: історична традиція та державний курс

Теорія і практика суспільного розвитку підтверджують істинність тези: лише розвинуте, зріле громадянське суспільство є передумовою і запорукою демократичної і правової держави.

Громадянське суспільство, зазвичай, розуміється як сфера спілкування, взаємодії, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави, і в яких переважають громадянські цінності.

Здобувши незалежність, Україна обрала демократичну форму державного правління. Сучасне розуміння демократії як системи представницького правління, за якого уряди обираються народом і є відповідальними перед ним, пов'язане з уявленнями про багатоманітність соціальних інтересів і політичних поглядів та їх представництвом на державному рівні через різні, але рівні у своїх правах громадські та політичні організації. Плюралістична демократія заснована на прагненнях людей і їхньому виборі, а не на “спущених” згори цілях. Умовою її консолідації та успішного функціонування є наявність розвиненої мережі інститутів громадянського суспільства.

Під громадянським суспільством я розумію автономну (стосовно держави) сферу спілкування та взаємодії, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами. Його головними інститутами є: добровільні громадські організації і громадські рухи, а також політичні партії на перших стадіях свого формування, поки вони ще не задіяні в механізмах здійснення влади; незалежні засоби масової інформації, що обслуговують громадські потреби та інтереси, формулюють і оприлюднюють громадську думку; сама громадська думка як соціальний інститут; у певному сенсі -- вибори та референдуми, як засіб формування і виявлення громадської думки та захисту групових інтересів; залежні від громадськості елементи судової і правоохоронної системи (як-то суди присяжних, народні міліцейські загони тощо) і розподільчо-регулятивні інститути держави загального добробуту.

Проте громадянське суспільство не обмежується інститутами. Як соціокультурний феномен є певним типом (моделлю) соціальної організації і взаємодії. Його якісними характеристиками є: довіра, взаємодопомога, толерантність, здатність до кооперованих дій, віра людей у свої сили, зорієнтованість на громадські справи, почуття відповідальності. Отже, говорячи про розвиненість громадянського суспільства в Україні треба мати на увазі як інституційний, так і культурний його аспекти, певну послідовність та тривалість їх формування.

Розвинене громадянське суспільство справді служить підґрунтям демократії. Однак, по-перше, це не означає, що часова послідовність перетворень у перехідних суспільствах іде від громадянського суспільства до політичної демократії. Там, де перехід до демократії здійснюється від тоталітаризму, послідовність суспільних перетворень -- порушена [18]. А на думку деяких політологів, зокрема І. Кресіної, в Україні має місце становлення не громадянського суспільства (власне, таким було радянське суспільство, попри значну кількість громадських об'єднань), а стагнація старої соціалістичної системи. Активність і прагнення населення до спільних дій ще не є свідченням здатності до самоорганізації. В Україні відбувається процес стагнації пострадянського не громадянського суспільства, а не українського громадянського.

Базовим фактором стійкості демократичних держав є розвинене громадянське суспільство, що стало результатом тривалого поступального розвитку. Майже двадцять років минуло з того часу, коли Україна обрала шлях створення незалежної, національної, демократичної, ринково-орієнтованої держави. Проте протягом цього часу виявилось, що чиновницький механізм нової української держави може стати тим добре відомим з радянських часів Левіафаном, неефективним і спроможним лише до самовідтворення, здатним поглинути суспільство і громадянина, претендуючи на всеохоплююче регулювання громадського життя [15].

Громадянське суспільство є незамінною ланкою у комунікативному полі «суспільством - влада». Проте, особливість його становлення для української реальності полягає у тому, що одночасно вирішуються дві фундаментальні проблеми:

відродження і зміцнення власної державності, забезпечення реального суверенітету і гідного місця України і світовому співтоваристві;

перехід до якісно нової форми соціально-політичної, економічної організації суспільства, модернізації його основ.

Ці аспекти можна розуміти як внутрішній і зовнішній напрями становлення громадянського суспільства, від яких залежить сталість демократичного устрою країни [21].

В останні роки питання громадянського суспільства опинилось в центрі уваги теоретико-політологічних та правових дискусій. Вагомими у цьому зв'язку є доробки таких дослідників, як В. Авер'янов, В. Андрейцев, В. Шаповала, П. Рабиновича, А. Колодій та ін.

З огляду на становлення громадянського суспільства в Україні К. Матвієнко зауважує, що громадянське суспільство в державі має добре вкорінені традиції. Він наполягає на тому, що унікальність України закладена ще у особливостях державотворчого процесу середньовіччя, коли громада часто виступала цілісним самодостатнім суспільним суб'єктом. Найпоширенішим типом громади на той час була церковна, тобто парафія. Водночас і українське село завжди являло собою громаду. Членство у громаді визначалося місцем проживання та належністю до конкретної церкви на чолі зі священиком. Існували виборні посади - війт (староста), а функції представництва громадської думки здійснювали загальні збори - схід. Тобто, докріпацьке й доколгоспне село було ланкою громадянської суспільної організації.

У середньовічних містах України - громадах зі своїми виконавчими особами та представницькими органами - були так звані органи самоорганізації населення, створені як на основі парафій-вулиць, так і на основі ремісничих цехів за професійною ознакою (м'ясники, гончарі і т.п.). Члени цих громад користувались гарантованими правами і мали обов'язки. Цікавою формою середньовічних громад були церковні братства, які утворювались для оборони від чужоземної релігійної експансії і поширювали свою діяльність на сферу освіти, книгодрукування. До таких братств-громад входили й аристократи, й козаки. Саме завдяки їхній діяльності було створено Києво-Могилянську Академію, Львівську братську школу з друкарнею. Громадою можна вважати і Запорізьку Січ, організація суспільного життя якої також ґрунтувалася на системі прав кожного члена цього військового співтовариства та добровільно взятих ним на себе обов'язків.

Отже, українська історія має добрі традиції громадянства. Їх не було цілком перервано й за часів Російської імперії та Радянського Союзу. Збереглися до сьогодні сільські громади, утворилася інфраструктура самоврядування і самоорганізації - ради, квартальні й домові комітети, професійні спілки та численні громадські організації. Набуття Україною незалежності та перехід до ринкових відносин в усіх сферах життя зумовили й нові вимоги до функціонування інститутів громадянського суспільства [22].