Особливості політичних систем

Размещено на http://allbest.ru

План

Введення

1. Сутність, структура та функції політичної системи суспільства

1.1 Сутність політичної системи

1.2 Функції політичної системи

2. Типологізація політичних систем

2.1 Авторитарна політична система

2.2 Тоталітарна політична система

2.3 Політична система демократичного типу

3. Особливості політичної системи сучасного російського суспільства

Висновок

Література

авторитаризм тоталітаризм демократія політичний



Введення

Будь-яке класове суспільство політично оформлено, має механізм влади, який забезпечує його нормальне функціонування як єдиного соціального організму. Цей механізм іменується політичною системою.

Поняття політичної системи є одним з основних у політології. Його використання дозволяє виділити політичне життя з іншої частини життя суспільства, яку можна вважати "оточенням" або "навколишнім середовищем", і одночасно встановити наявність деяких зв'язків між ними.

Політична система суспільства - цілісна, впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних ролей, відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, підпорядкованих кодексу політичних, соціальних, юридичних, ідеологічних, культурних норм, історичним традиціям і настановам політичного режиму конкретного суспільства.

Політична система включає організацію політичної влади, відносини між суспільством і державою, характеризує перебіг політичних процесів, що включають інституціоналізацію влади, стан політичної діяльності, рівень політичної творчості в суспільстві, характер політичної участі.

Глибоке обґрунтування і широке поширення поняття "політична система" отримало лише в середині XX ст., Що породжене логікою розвитку політичної науки, що призвела до необхідності опису політичного життя з системних позицій.



1. Сутність, структура та функції політичної системи суспільства

1.1 Сутність політичної системи

Політична система як одне з основоположних понять соціальної науки - плід сучасного етапу політичного знання. Термін "політична система" зустрічається ще в працях Арістотеля. Однак він не осмислювався ні великим греком, ні теоретиками пізнього часу в категоріальному плані, а позначав лише окрему сторону політичного життя. В "Політиці" Аристотеля ми читаємо: "... форма державного устрою те ж саме, що й політична система, остання ж уособлюється верховною владою в державі".

У сучасній політичній науці поняття "політична система" розроблено як категорія, яка охоплює всі головні сторони й елементи організованої в рамках даного суспільства політичної діяльності і політичних відносин.

Індійський політолог П. Шаран, аналізуючи сучасні вчення про політичних системах, відзначає важливу перевагу самого поняття "політична система", яке охоплює сферу політичної діяльності "всіх осіб і всі інститути, які беруть участь у політичному процесі". Наявні в літературі визначення підтверджують його думку.

Політичну систему можна визначити як цілісну і динамічну сукупність однотипних, що доповнюють один одного ролей, відносин та інститутів влади, які взаємодіють на основі єдиних норм і цінностей, що задаються інтересами домінуючих у суспільстві соціальних груп і дозволяють останнім реалізовувати свої цілі і наміри. Іншими словами, політична система є якісна характеристика політичних порядків, свідоцтво ступеню внутрішньої впорядкованості, організованості і однотипності складових влада базових елементів.

За своєю суттю політична система характеризує глибинні, якісно визначені підстави організації публічної державної влади в масштабах суспільства, відображаючи базові передумови та фактори відтворення відносин держави і соціуму в цілому.

Політична система існує в реальному країні або групі країн, її основа - певне співтовариство людей (національне чи інтернаціональне).

Поняття політичної системи носить багатоаспектний характер. Тим і пояснюється неоднозначність підходів у його аналізі. Так, якщо розглядати систему в інституційному плані, то її можна звести до сукупності державних і недержавних інститутів і норм, у рамках яких проходить політичне життя даного суспільства. В іншому варіанті підкреслюється владний аспект політичної системи, і її визначення зв'язується головним чином з узаконенням державного примусу як засобу регулювання взаємовідносин між людьми. У третьому - політичну систему розглядають як систему авторитарного (за допомогою влади) розподілу цінностей у суспільстві. Кожен з названих підходів буде коректним за умови конкретної вказівки аспекту визначення поняття.

Політична система, оскільки вона є знаряддям здійснення влади, а також висловлювання, захисту та реалізації спільних, обов'язкових для більшості громадян, інтересів, виступає по відношенню до інших систем суспільства домінуючим фактором.

Економічна сфера, соціальні структури, культурологічні фактори та інші - всі вони спираються на політичну систему, яка забезпечує їх організованість, легітимність, закріплює саме дані структури в якості ведучих, які панують у суспільстві. У цьому сенсі можна говорити про першість політики по відношенню до інших систем суспільного організму.

Політична система, будучи домінуючою як знаряддя влади, тим не менше залежить від суспільного середовища, визначається соціально-економічною структурою суспільства, залишається надбудовою по відношенню до цієї базисної структурі. Обумовленість політичної системи соціальної середовищем знаходить своє конкретне вираження в тому, що її носіями виступають певні великі соціальні групи, класи, шари. Політична система - це організація великих соціальних груп у сфері влади та управління.

Політичній системі властиві спільні риси соціальних систем. Крім того, її характеризують специфічні ознаки, що випливають з природи політики і влади. Ця система, на відміну, скажімо, від економічної, формується в основному цілеспрямовано. У її фундаменті укладена сукупність відповідних ідей, цінностей - ідеологія, яка відображає соціальні інтереси великих соціальних груп і визначальна вигляд системи. Утворюють політичну систему інститути, як уже говорилося, є опредмечення політичні ідеї та проекти. Звідси необхідність враховувати в аналізі особливу роль духовного фактора у відпрацюванні механізмів функціонування та модернізації системи.

1.2 Функції політичної системи

Будучи самостійним організмом, політична система має своїми можливостями, або умовно кажучи, здібностями. Американські політологи Д. Істон, Г. Алмонд називають чотири головні здібності:

1) регулююча, що стосується управління поведінкою груп та індивідів (ведення норм, дія адміністрації тощо);

2) екстракційна, пов'язана з добуванням необхідних для свого функціонування економічних та інших ресурсів;

3) дистрибутивна - здатність розподіляти і перерозподіляти ресурси, блага, послуги, відзнаки та інше;

4) реагує, пов'язана з необхідністю постійно відповідати на вимоги соціального середовища, адаптуватися до її змін. П. Шарон цілком обгрунтовано додає ще п'яту, не менш істотну, а можливо, найважливішу здатність: саморегуляції, що характеризує внутрішню, звернену на себе керованість.

Здібності реалізуються у функціях політичної системи, або інакше, в головних її напрямах. Останні ж визначаються тією роллю, яку об'єктивно покликана відігравати політична система в суспільстві. А саме: забезпечувати існування даного суспільства як єдиного самокерованого соціального організму.

Функціональний підхід в аналізі політичної системи включає три рівні: розгляд взаємодії системи із суспільством в цілому "в її внутрішньому функціонуванні і в її збереженні та адаптації. Зрозуміло вони взаємопов'язані, більше того, взаємопроникають і в реальному житті радше представляють аспекти (сторони) різних видів діяльності політичних інститутів.

Функції політичної системи, звернені в більшій мірі до іншим підсистемам суспільства:

1. Забезпечення політичної влади певної соціальної групи або більшості членів даного суспільства, країни. Політична система є інституційна (впорядкована, закріплена нормами) форма буття влади. Через інститути, що утворюють політичну систему, здійснюється легітимація влади, реалізується монополія на видання законів, що мають загальнообов'язковий характер, і застосування примусу для їх виконання. Політична система, за визначенням Г. Алмонда, - це легітимна, що підтримує порядок або трансформує система в суспільстві.

Політичною системою встановлюються і здійснюються певні форми і методи владарювання: насильницькі і ненасильницькі, демократичні і авторитарні. Застосовується та чи інша субординація і координація політичних інститутів.

Інституціоналізація політичної системи здійснюється через Конституцію - звід затверджених у правовому порядку зразків інститутів, законів і політико-правової практики.

2. Політична система - керуюча система. Вона регулює суспільні відносини, керує різними сферами життєдіяльності людей в інтересах окремих соціальних груп або більшості населення. Обсяг управлінських функцій, масштаби, форми і методи управлінської діяльності політичних інститутів залежать від типу суспільних систем. Так, сфера впливу політичних інститутів у сучасних розвинених капіталістичних країнах на економіку значно вужчий, ніж в країнах соціалістичної орієнтації.

Така особливість пояснюється двома обставинами. У позитивному плані: соціалізм в ідеалі передбачає, свідоме творчість мас. Політика як форма організації масової діяльності покликана тут стати найважливішим чинником історичного прогресу, Насправді негативна роль політики та її інститутів у країнах, які зробили соціалістичний вибір, стала надмірною, деформованою. Політичні інститути значною мірою поглинули суспільство, тому що його соціальні організації не були розвинені достатньою мірою і поступилися свої ролі державних структур.

Дія політичної системи як керуючої включає постановку цілей і розробку на їх основі політичних проектів діяльності соціальних інститутів. Цю функцію, звану політичним цілепокладанням, не можна абсолютизувати. Процес суспільного життя при всіх історичних умовах і системах не буває глобально цілеспрямованим. Свідоме завжди поєднується із стихійним. Драматичні сторінки розвитку нашої країни спростовують стереотипну, що пропагувався багато років характеристику радянської історії лише як практичного втілення наукової теорії марксизму-ленінізму.

3. Політична система забезпечує певну єдність всіх соціальних груп і прошарків населення, оскільки це необхідно для збереження статус-кво суспільства. Вона об'єднує ці соціальні групи і верстви навколо спільних соціально-політичних цілей і цінностей, що дає можливість реалізувати як інтереси системи в цілому, так і інтереси окремих груп. Політична система, пише П. Шаран, є система взаємодії, що зустрічається в усіх незалежних товариства, яка виконує функцію їх інтеграції та адаптації за допомогою застосування або загрози застосування більш-менш легітимного примусу.

4. Одна з найважливіших функцій політичної системи - створення необхідних політичних умов для функціонування і прогресу економіки (правове закріплення форм власності на засоби виробництва, забезпечення єдиного економічного простору, проведення податкової політики, регулювання фінансової системи тощо).

5. Захист даного суспільства, її членів від різного роду руйнівних (внутрішніх і зовнішніх) впливів. Мова йде про захист від деструктивних елементів, включаючи кримінальні групи, які отримують в наш час міжнародний характер, від зовнішніх агресій (військової, економічної, ідеологічної, інформаційної), нарешті, від екологічної катастрофи.

Таким чином, політична система реалізує функцію визначення мети й целедостижения, забезпечує порядок у суспільстві, тримає під контролем процеси соціальної напруженості у відносинах між людьми, забезпечує його єдність, створює умови для безпеки (фізичної, правової, професійної та іншої), розподіляє матеріальні та духовні цінності (прямо чи опосередковано) між членами суспільства, мобілізує ресурси для задоволення соціальних потреб.

Структура політичної системи.

Набір функцій політичної системи прямо пов'язаний зі складовими її елементами. У залежності від виконуваних функцій і ролей можна вичленувати такі елементи:

1. Політичне співтовариство людей, що включає великі соціальні групи - несучі соціальні компоненти системи, правлячі еліти, групу державних службовців, різні шари виборчого корпусу, військових і т.д., словом, всіх тих, хто стоїть при владі, прагне до неї, проявляє тільки політичну активність або ж відчужений від політики і влади.

2. Сукупність політичних інститутів та організацій, складових структури системи: держава, всі щаблі правління від вищих органів влади до місцевих, політичні партії, суспільно-політичні і неполітичні організації, що переслідують політичні цілі (об'єднання підприємців, групи інтересів та інші).

3. Нормативна підсистема: політичні, правові та моральні норми, традиції, звичаї та інші регулятори політичної поведінки і діяльності.

4. Функціональна підсистема: методи політичної діяльності.

5. Політична культура і комунікативна підсистема (засоби інформації).

До числа елементів політичної системи відносяться всі інститути соціального життя, групи людей, норми, цінності, функції, ролі, засоби, за допомогою яких реалізується політична влада і здійснюється управління громадської життєдіяльністю людей. У складі системи - політичні структури і спільнота людей з властивим йому чином політичного життя стилем політичної діяльності.

Політичні інститути - один з основних елементів політичної системи. Кожен соціальний інститут займає певне місце в політичній системі. Характер інститутів та їх взаємодія обумовлені властивостями системи як цілого. Скажімо, функції політичної партії в нинішніх західноєвропейських країнах визначаються типом існуючих в цих країнах політичних структур. У залежності від цього ті чи інші інститути набувають роль панівних. Як, наприклад, церква у феодальному суспільстві або право в сучасному суспільстві. І, тим не менш, кожен конкретний інститут несе в собі функції щодо прийняття політичних рішень, контроль за змінами системи і соціального середовища, політичної комунікації.

Оскільки існування і діяльність політичних інститутів пов'язані тільки з притаманними їм функціями, ролями і нормами, то вони здобувають відносну самостійність у межах системи. Такі, наприклад, властивості політичних та ідеологічних апаратів влади. Історії, в тому числі вітчизняної, відомі випадки, коли апарати височіли над державою, партіями і перетворювалися на пануючу над ними бюрократичну силу. Передчасно говорити, що така тенденція сьогодні викоренена в нашій країні. Демократичні вивіски над новими апаратами ще не означають докорінної зміни змісту їх діяльності а взаємини з державою і суспільством.

Функції політичних інститутів виявляються і реалізуються в їх взаємозв'язках. Останні поділяються на вертикальні і горизонтальні. Перші означають слідування одних інститутів приписами інших (скажімо, місцевих органів влади центрального уряду країни). Централізація влади завжди заснована на вертикальних зв'язках. Другі (горизонтальні зв'язки) характеризуються взаємодією інститутів як рівнозначних у політичній системі, рівноправних по своїм владним функцій. Без них не здійсненна децентралізація влади і управління.

Ядро політичної системи - держава. Держава виступає знаряддям політичного господствa певного класу (або класів) та управління суспільством. Але це лише одна з концепції сучасної політичної науки. Причому не слід її спрощувати. К. Маркс, як відомо, підкреслював, "що держава в суспільстві з класово-антагоністичної структурою вирішує задачі двоякого роду: виконання загальних справ, що випливають з природи будь-якого суспільства, і специфічні функції, що випливає з протилежності між урядами народними масами.

Держава - багатофункціональний інститут. Це відносно самостійна підсистема публічної влади і управління суспільством, що включає сукупність ієрархічно взаємозалежних і взаємодоповнюючих інституцій, структур. У їх числі: інститути законодавчої, виконавчої та судової влади, правова система, державна адміністрація, органи представницької та виконавчої влади на регіональних рівнях і, нарешті, інститути місцевого самоврядування.

Політична система, будучи організованою сукупністю взаємодіючих політичних суб'єктів, вся складається з політичних дій і відносин. Тому ні те, ні інше не має сенсу розглядати в якості якихось окремих елементів системи. В єдності політичні дії і політичні відносини утворюють сам зміст системи. Соціальні інститути - це організовані форми функціонування політичних відносин. Політичні та правові норми знову-таки фіксують зразки взаємозв'язків і взаємодій політичних суб'єктів. Таким чином, якою б структурний елемент системи ми не взяли, у всіх випадках стикаємося з однією і тією ж матерією - політичними відносинами. І всюди їх стрижнем виступає влада, боротьба за владу або участь у ній, заперечення існуючої влади або забезпечення її стабільного функціонування.



2. Типологізація політичних систем

Класифікація політичних систем необхідна, так як політична наука вивчає не одну систему, а проводить порівняльний політичний аналіз декількох систем, виявляє загальне та особливе в їх структурі, функціях та механізмах функціонування. Опис і порівняння конституційних порядків різних країн та їх виборчих законів, співвіднесення склалися в тих чи інших державах прав законодавчих і виконавчих органів, що діють традицій та стереотипів у суспільній думці, а також аналіз інших компонентів організації політичної влади в різних країнах дозволили виділити безліч топів політичних систем. Їх різноманітність розкриває багатство еволюції політичних порядків у світі.

Типологізація політичних систем в повній мірі несе на собі відбиток різних парадигмальних та ідеологічних підходів, що обумовлюють розуміння вченими сутності політичного процесу, характер інтерпретації ними основних проблем суспільного розвитку і т.д. Так, прихильники позитивістської-юридичних підходів політичні системи нерідко розрізняють за формальними критеріями, наприклад за характером державного правління, за наявності тих чи інших інститутів влади, за їх нормам і функцій.

Представники марксистського спрямування, розглядаючи в якості основного для капіталістичної фази розвитку людства протиріччя між працею і капіталом, традиційно виділяють і описують особливості "буржуазних" і "соціалістичних" політичних систем.

Прихильники класово-нейтральних навчань, як, наприклад, англійський учений Д. Коулмен, аналізуючи процес становлення і розвитку політичного світу в історичному аспекті, виділяють "традиційні", "патріархальні", "змішані" і "сучасні" політичні системи.

Прихильники геополітичних підходів, використовуючи в якості критеріїв типологізації територіально-просторові чинники, виділяють, наприклад, "острівні" і "континентальні" політичні системи.

Дуже широке поширення набула типологізація політичних систем на основі характеристики правлячих режимів: "тоталітарного", "авторитарного" і "демократичного".

У вітчизняній філософській та політичній літературі тривалий час вважалося, що критерієм, відповідно, з яким слід класифікувати типи політичних систем, є суспільно-економічна формація, економічний базис суспільства. Відповідно до цього критерію виділялися: рабовласницька, феодальна, буржуазна і соціалістична політичні системи.

Найбільш популярна і поширена в сучасній політичній науці класифікація політичних систем запропоновано американським вченим Г. Алмондом, які поклали в основу своєї типологізації комплексний, інтеграційний критерій.

Він включає облік не тільки ступеня або форм централізації (децентралізації) влади, але й тип поширених в державах і суспільствах цінностей і політичної культури. Таким чином, в якості базової, синтетичної характеристики політичних порядків, на яке було зорієнтоване суспільство, зі сформованими в ньому основними формами організації влади. На цій підставі вчений виділив політичні системи англо-американського (США, Великобританія, Канада, Австралія), континентально-європейського типів (Франція, Німеччина, Італія), політичні системи доіндустріальних і частково індустріальних країн (Мексика, Бразилія), а також тоталітарні політичні системи .

Політичні системи англо-американського типу відрізняють перш за все цілісність і визначеність політичної культури, норми і цінності якої поділяє переважна більшість суспільства і підтримують державні інститути. До таких ідеалів і переконань ставляться свобода особистості, орієнтація громадян на підвищення, зростання індивідуального і суспільного добробуту, а також висока цінність індивідуальної безпеки. Суперечності між групами тут відкрито заявляються, а дії влади оскаржуються їхніми супротивниками. Побудоване таким чином політична взаємодія обумовлює чітку диференціацію і функціональну визначеність політичних ролей партій і груп інтересів, елітарних і неелітарних шарів. У політичних системах цього типу забезпечено повне панування легальних форм політичної боротьби, антіекстремізм, що не тільки надає організованість політичного процесу, а й зумовлює високу стабільність режиму і політичних порядків в цілому.

Особливості політичної системи континентально-європейського типу пов'язані з наявністю менш однорідних політичних культур, які включають у себе не тільки сучасні демократичні орієнтації, а й елементи старих вірувань, традицій, стереотипів. У цьому сенсі суспільства такого типу більш сегментовані, в них, незважаючи на повне верховенство закону, дію потужних традицій цивільних свобод та самоврядування, в більш гострій формі йдуть процеси ідеологічної боротьби, міжпартійної конкуренції, політичного суперництва за владу. У цих країнах типовими формами державного устрою є коаліційні уряди, інтенсивна міжблокове конкуренція. Тому й політична стабільність досягається в них шляхом більш гострого і складної взаємодії суб'єктів.

Країни доіндустріального та частково індустріального рівня розвитку в політичній сфері відрізняються досить високою еклектичністю політичної культури. У таких країнах найбільш шановані населенням традиції часом бувають прямо протилежними, що надає вкрай суперечливий характер політичного процесу, обумовлюючи співіснування чи не взаємовиключних тенденцій у сфері устрою державної влади. Сильний вплив мають погляди, які передбачають орієнтацію громадян на лідера, а не на програмні цілі уряду. Окремі виконавчі структури (армія, бюрократія) в умовах слабо диференційованого поділу влади постійно перевищують власні повноваження, нерідко беручи під контроль навіть законодавчі функції, відкрито втручаються в судові процедури. У той же час права і свободу рядових громадян, реальні можливості впливу громадської думки істотно обмежені. Такий характер політичних відносин нерідко призводить ці країни до авторитарних форм організації влади, практикуючим жорсткі, силові методи регулювання суспільних відносин.

Тоталітарні політичні системи (жорсткі гегемонії) висловлюють ідеологічну і адміністративну монополію влади над суспільством. Влада гранично централізована, політичні ролі примусово, а насильство є, по суті, єдиним способом взаємодії держави і суспільства. Політична участь громадян тут має швидше ритуальний і декоративний характер. Досягається таким чином стабільність політичних порядків існує тільки в інтересах пануючих верств.

Також Г. Алмонд і Дж. Пауелл пропонують класифікувати політичні системи за трьома групами, в залежності від ступеня їхньої культурної диференціації та культурної секулярізованності. Це: примітивні, традиційні і сучасні системи.

Примітивні системи володіють мінімумом структурної диференціації, національне ціле для них залишається без уваги, переважає "парафіяльна культура".

Традиційні системи мають розвинену диференційовану політичну структуру і в плані політичних позицій характеризуються "культурою підпорядкування".

Сучасні системи знаменують собою подальший прогрес і в структурному, і в культурному плані. Вони володіють і політичними структурами (розвиненими) і політичними інфраструктурами (партії, рухи, групи тиску, засоби масової комунікації). При такій системі функціонує вже не "культура підпорядкування", а "культура участі". Громадяни з "підданих" стають "приватниками".

2.1 Авторитарна політична система

В даний час у більшості сучасних країн світу встановилися авторитарні політичні порядки. Причому чимало вчених як минулого, так і в сьогоденні досить позитивно оцінювали й оцінюють тип даної організації влади. "Ще в XVII столітті французькі мислителі Ж. де Местр і Л. де Бональд, розглядаючи авторитет як стрижень державного порядку, бачили в ньому альтернативу хаосу, спосіб установлення рівноваги між які борються в суспільстві групами. Іспанець Д. Кортес бачив в авторитарному політичному порядку, що забезпечує святість покори, умова згуртованості нації, держави і общества.О. Шпенглер також вважав, що, на відміну від лібералізму, що породжує анархію, авторитаризм виховує дисципліну й установлює в суспільстві необхідну ієрархію ".

У найзагальнішому вигляді за авторитаризмом закріпився образ системи жорсткого політичного правління, що постійно використовує примусові і силові методи для регулювання основних соціальних процесів. У силу цього найважливішими політичними інститутами в суспільстві є дисциплінарні структури держави: його силові органи (армія, поліція, спецслужби), а також і відповідні їм засоби забезпечення політичної стабільності (в'язниці, концентраційні табори, превентивні затримання, групові і масові репресії, механізми жорсткого контролю за поведінкою громадян). При такому стилі владарювання опозиція виключається не тільки із сфери прийняття рішень, але і з політичного життя в цілому. Вибори або інші процедури, спрямовані на виявлення громадської думки, сподівань і запитів громадян, або відсутні, або використовуються суто формально.

Орієнтуючись при проведенні державної політики тільки на вузькі інтереси правлячого шару, авторитаризм використовує у відносинах з населенням методи патронування та контролю над його ініціативами. Тому авторитарна влада здатна забезпечити лише примусову легітимність.

Вузькість соціальної опори влади, що робить ставку на примус і ізоляцію громадської думки від центрів влади, виявляється і практичному бездіяльності ідеологічних інструментів. Замість систематичного використання ідеологічних доктрин, здатних стимулювати громадську думку, забезпечувати зацікавлена участь громадян у політичному і соціальному житті, авторитарно правлячі еліти в основному використовують механізми, спрямовані на концентрацію своїх повноважень і внутреелітарное узгодження інтересів при прийнятті рішень. У силу цього головними способами узгодження інтересів при виробленні державної політики стають закулісні угоди, підкуп, келійний змову і інші технології тіньового правління.

Додатковим джерелом збереження такого типу правління є використання владою певних особливостей масової свідомості, менталітету громадян, релігійних та культурно-регіональних традицій, які в цілому свідчать про досить стійкою громадянської пасивності населення. Саме масова громадянська пасивність служить джерелом і передумовою терпимості більшості населення до правлячого угрупування, умовою збереження її політичної стійкості.

"Авторитарні режими формуються, як правило, в результаті державних переворотів або" повзучої "концентрації влади в руках лідерів або окремих внутреелітарних угруповань".

Головною соціальною опорою авторитарного режиму, як правило, є групи військових ("силовиків") і держбюрократії.

Серед безлічі авторитарних порядків можна виділити такі їх основні типи: партійні, корпоративні, військові, національні та режими особистої влади.

Особливість партійних режимів полягає у здійсненні монопольної влади будь-якої партією або політичним угрупованням, не обов'язково формально представляє інститут партії. Найчастіше це однопартійні режими, але до них можуть бути віднесені і форми правління аристократичних (Марокко, Непал) або сімейних (Гватемала) груп, а також правління перших осіб держави з їх згуртованими політичними "командами" (Білорусія).

Військові режими, як правило, виникають в результат переворотів, змов і путчів. Найбільше число прикладів встановлення військових режимів дали країни Латинської Америки, Африки, а також Греція, Пакистан, Туреччина. Такі політичні порядки відрізняються придушенням значної частини політичних і громадянських свобод, широким поширенням корупції та внутрішньою нестабільністю.

Моделі національного авторитаризму виникають в результаті домінування в елітарній угрупованню національної або етнічної групи. В даний час такі системи характерні для ряду країн на пострадянському просторі (Узбекистан, Туркменістан, Казахстан). Вони ще не здобули закінченості, але вже явно демонструють прагнення створити соціальні та політичні переваги представників однієї групи населення, етнізіровать органи державної влади, представити активність інонаціональних груп населення як політичну опозицію.

Корпоративні режими уособлюють собою владу бюрократичних, олігархічних чи тіньових (неформальних кримінальних) угруповань, які суміщають влада і власність і на цій основі контролюють процес прийняття рішень. Держава стає притулком сил, які використовують прерогативи офіційних органів для захисту своїх вузько групових інтересів. Економічним підстава такої системи влади є розгалужена в держуправлінні система квот, дозвільний порядок реєстрації підприємств, відсутність контролю за діяльністю державних службовців.

Режими особистої влади (Індія при І. Ганді, Іспанія за Франко, Румунія при Чаушеску) персоналізують всі політичні відносини в очах громадської думки. Жорсткий характер правління в поєднанні з певними традиціями некритичного сприйняття влади нерідко дає економічний ефект, призводить до активізації населення та зростання легітимності режиму. Однак така система влади нерідко провокує політичний терор з боку опозиції.

"Сталий ігнорування громадської думки, формування державної політики без залучення громадськості в більшості випадків роблять авторитарну владу нездатною створити будь-які серйозні стимули для соціальної ініціативи населення".



2.2 Тоталітарна політична система

Якісним типологічним своєрідністю володіє й тоталітарна політична система. Термін "тоталітаризм" (від лат. Totalitas - цілісність) з'явився в 20-х роках XX століття в Італії. Його широко використовував Муссоліні, який надавав йому позитивний сенс у своїй теорії "органістского держави", що уособлював могутність офіційної влади і покликаного забезпечити високу ступінь згуртування держави і суспільства. У більш широкому сенсі покладена в основу даної теорії ідея всесильною та всепоглинаючої влади розроблялася теоретиками фашизму ДЖ. Джентіле і А. Розенбергом, зустрічалася в політичних творах "лівих комуністів", Л. Троцького.

Окремі елементи тоталітарної системи історично виявляються в багатьох типах диктатур. Так, у східних деспотіях можна було бачити жорсткість правління і абсолютний авторитет владики, у середньовічних державах Європи вимог церкви дотримуватися одних і тих же вірувань від народження до смерті і т.д. Тоталітарні режими, а надалі і системи народжувалися як втілення певних політичних проектів, що передбачали побудову владою "нового" суспільства і відмітати при цьому все те, що не відповідає або заважає реалізації таких задумів. Головний акцент у цій політиці робився на заперечення старого порядку та затвердження "нового" суспільства і людини. Наприклад, радянський режим послідовно намагався повністю знищити в усіх сферах суспільного життя будь-які прояви буржуазних відносин.

Найбільш важливим механізмом формування таких політичних і соціальних порядків, справжнім рушієм цього процесу були ідеологічні чинники. Саме ідеологія визначала соціальні горизонти розвитку суспільства на шляху утвердження того чи іншого політичного ідеалу, формувала відповідні інститути і норми, закладала нові традиції, створювала пантеони своїх героїв, ставила мети і ставила терміни їх реалізації. Все, що заперечувалося ідеологічним проектом, підлягало знищенню, все, що пропонувалося їм, - неодмінної втілення. Займаючи центральне місце в політичних механізмах, ідеологія перетворювалася з інструменту влади в саму владу. У силу цього і тоталітарний політичний режим, і тоталітарна система політичної влади ставали різновидом ідеократії, або, з урахуванням священного для влади характеру цієї доктрини, "зворотної теократією" (Н. Бердяєв).

"Тоталітарні ідеології відносяться до типу міфологічних ідейних утворень, оскільки роблять акцент не на відображення реальності, а на популяризацію штучно створеної картини світу. Такі ідеологеми виявляються надзвичайно далекими від дійсності, але водночас і вкрай привабливими для невибагливого або дезорієнтованого свідомості мас".

Неодмінним чинником зростання впливу тоталітарних ідеологем на громадську думку є і їх нерозривний зв'язок з авторитетом сильного лідера, партії. Міфологічні ідеології надзвичайно конфронтаційних. Вони безапеляційно наполягають на своїй правоті і безкомпромісно налаштовані проти ідейних супротивників. На догоду укоріненню нової системи цінностей тоталітарні режими використовували власну семантику, винаходили символи, створювали традиції та ритуали, що передбачали збереження і зміцнення неодмінною лояльності до влади, множення поваги і навіть страху перед нею.

"... Державна міць створювала нове минуле, по-своєму рухала кінноту, наново призначала героїв вже доконаних подій, звільняла справжніх героїв. Держава володіло достатньою потужністю, щоб наново переграти те, що вже було один раз і на віки віків скоєно, перетворити і перетворити граніт, бронзу, відлунали мови, змінити розташування фігур на документальних фотографіях. Це була воістину нова історія. Навіть живі люди, що збереглися від тих часів, по-новому переживали свою вже прожите життя, перетворювали самих себе із хоробрих у трусів, з революціонерів у агентів закордону ".

Закріплена в конституції країни керівна роль комуністичної партії в СРСР означала повний пріоритет ідеологічних підходів при вирішенні будь-яких загальнозначущих (державних) економічних, господарських, регіональних, міжнародних та інших проблем. Повне політичне панування цієї держави-партії проявилося в безумовному і незаперечному пануванні централізованого контролю та планування в економічній сфері. Повне панування великих підприємств, недопущення приватної власності ставила держава в становище єдиного роботодавця, самостійно визначав і умови праці, і потреби населення.

Монолітність політичної влади передбачала не розділення, а практичне зрощення всіх гілок влади - виконавчої, законодавчої та судової. Механізми самоврядування та самоорганізації втратили властиві їм автономність і самостійність. Влада робила акцент тільки на колективні форми і способи соціальної та політичної активності. Вибори цілком і повністю піддавалися безсоромно режисурою, виконуючи, таким чином суто декоративну функцію. Для контролю за цим монопольним політичним порядком влади створювалася потужна секретна політична поліція (у Німеччині - загони СС, в СРСР - ВЧК, НКВД, КГБ). Це був механізм жорсткого всепроникного контролю та управління, який не мав виключень і часто використовувався для вирішення конфліктів всередині правлячої верстви.

Універсальна і по суті єдина політико-ідеологічна форма регулювання всіх соціальних процесів стерла при тоталітаризмі кордон між державою і суспільством. Влада отримала необмежений доступ у всі сфери суспільних відносин, аж до особистого життя людини, активно використовуючи для цього методи терору, агресії, геноциду проти власного народу.

Можна зробити висновок, що тоталітарні політичні системи характерні в основному для країн з пре - і раннеіндустріальнимі економічними структурами, що дають можливість організувати монополізацію ідейного простору силовими методами, але абсолютно не захищених перед сучасними економічними та особливо інформаційно-комунікативними процесами. Тому тоталітаризм - це феномен тільки XX століття, даний тип політичних систем зміг з'явитися лише на вузькому просторі, яке надала історія деяким країнам.

2.3 Політична система демократичного типу

Незважаючи на різноманітність наявних теоретичних трактувань демократії, всі вони, в кінцевому рахунку, можуть бути зведені до двох найбільш загальним інтерпретацій природи. Так, прихильники "ціннісного" підходу, при всіх їхніх ідеологічних розбіжностях, розглядають демократію як політичну конструкцію, покликану втілити у владі сукупність цілком певних ідеалів та принципів, тобто тих вищих цінностей, які й виражають її соціальний зміст і призначення. До цієї групи насамперед належать автори трактування демократії кА системи народовладдя. Найбільш ємко і коротко суть такого розуміння демократії виразив А. Лінкольн, позначивши її як "влада народу, влада для народу, владу за допомогою самого народу". Прихильники такого підходу розцінювали демократію як форму влади народу над самими собою, тобто по суті справи зближували її з поняттям громадського самоврядування.

До прихильників ціннісного підходу відносяться й прихильники філософії Ж.Ж. Руссо, які розуміли демократію як форму вираження всевладдя суверенного народу, який як політичне ціле заперечує значення індивідуальних прав особистості і пропонує виключно прямі форми народного волевиявлення, так як будь-яке представництво інтересів і громадян знищує народний суверенітет.

Прихильникам такого розуміння демократії опонують прихильники т. зв. "Раціонально-процедурного" підходу. Філософська база такої позиції заснована на тому, що демократія можлива лише в умовах, коли поширення ресурсів влади в суспільстві набуває настільки широкий характер, що жодна суспільна група не в змозі придушити своїх суперників або зберегти владну гегемонію. У такому випадку найбільш раціональним виходом із ситуації є досягнення компромісу і взаємне розділення функцій і повноважень, що обумовлюють чергування груп при владі. Ці-то процедури і технології встановлення подібного порядку і виражають істота демократичної організації політики. Одним з перших таке розуміння демократії закріпив М. Вебер у своїй плебісцитарної-вождистської теорії демократії. На його думку, демократія являє собою "засіб" володарювання, цілком знецінює усі поняття "народного суверенітету", загальної "волі народу" і т.п.

"... Демократія як певна система влади по суті являє собою форму організації політичного життя, що відображає вільний і конкурентний вибір населенням тієї чи іншої альтернативи суспільного розвитку. За рахунок співучасті У владі всіх верств населення демократія відкрита одночасно всім варіантам соціального вибору".

Демократія це законне право формулювати і відстоювати політичні альтернативи, яким супроводить право на свободу об'єднань, свободу слова та інші головні політичні права особистості. А також вільне і ненасильницький змагання лідерів суспільства з періодичною оцінкою їх претензій на керування суспільством, включення умов політичної активності для всіх членів політичного суспільства незалежно від їх політичних уподобань. Демократія не вимагає обов'язкової зміни правлячих партій, але можливість такої зміни повинна існувати.

Що стосується нормативної бази, то демократія організовує та упорядковує конфліктне суперництво інтересів, зберігаючи право зазнали поразки груп на продовження участі в заперечування влади. При демократії кожна група має можливість самостійного вибору стратегії своєї поведінки, що веде до самим різним і непрогнозованих наслідків. Дана форма організації політичного порядку, кА очевидно, містить і альтернативу собі самій, джерело соціального саморуйнування. Тому вільний вибір громадянами шляхом політичного розвитку, що виключає саму ідею змагальності за владу (як це сталося у Веймарській республіці, де Гітлер на законних підставах став главою держави), здатний знищити навіть спогади про демократичну формі політичного життя.

Специфіка й унікальність демократичного устрою влади виражається в наявності у неї універсальних способів та механізмів організації політичного порядку. Зокрема, така політична система передбачає:

- Забезпечення рівного права всіх громадян на участь в управлінні справами суспільства і держави;

- Систематичну виборність основних органів влади;

- Наявність механізмів, що забезпечують відносну перевагу більшості і повага прав меншості;

- Абсолютний пріоритет правових методів відправлення і зміни влади;

- Професійний характер правління еліт;

- Контроль громадськості за прийняттям найважливіших політичних рішень;

- Ідейний плюралізм і конкуренцію думок.

Дія таких загальних способів формування влади передбачає наділення керуючих і керованих особливими правами і повноваженнями, найважливіші з яких пов'язані з дією механізмів прямої, плебісцитарної і представницької демократії.

Пряма демократія передбачає безпосередню участь громадян у процесах підготовки, обговорення, прийняття рішень. В основному такі форми участі використовуються тоді, коли від громадян не потрібно якої-небудь спеціальної підготовки. Наприклад, такі форми участі у владі широко поширені при вирішенні питань місцевого значення, проблем, що виникають у рамках самоврядування, врегулювання локальних конфліктів.

Близька за значенням до даної форми влади плебісцитарна демократія, яка також передбачає відкрите волевиявлення населення, але пов'язана тільки з певною фазою підготовки рішень, наприклад, схваленням (підтримкою) або запереченням винесеного керівниками держави або групою громадян проекту закону чи якогось конкретного рішення.

Представницька демократія є більш складною формою політичної участі громадян. Вона передбачає опосередковане включення громадян до процесу прийняття рішень через їх представників, обираних ними до законодавчих або виконавчі органи влади, або різноманітні посередницькі структури (партії, профспілки, рухи). Ці механізми в основному і складають структуру демократичного правління.

Найважливішою передумовою і одночасно фактором формування політичної системи демократичного типу є наявність громадянського суспільства. Громадянське суспільство характеризує всю сукупність різноманітних форм соціальної активності населення, не обумовлену діяльністю державних органів і втілює реальний рівень самоорганізації соціуму. Основною політичною передумовою існування громадянського суспільства при демократії є правове та законодавче забезпечення (обмеження) індивідуальних і колективних свобод, що захищають права особистості, але одночасно і затверджують порядок, при якому реалізація цих прав одним (індивідом) не порушує прав іншої. Така система не послаблює, а зміцнює владу, не допускаючи анархії при затвердженні масових свобод. "Такий порядок виховує в людях не бездумну лояльність правлячому режиму, а почуття особистої гідності, правову свідомість індивіда, його громадянську відповідальність за власні вчинки, підтримує його соціальна творчість та ініціативність".

Передумовами становлення демократії як щодо стійкого політичного порядку можна вважати:

· Досить високий рівень економічного розвитку країни;

· Наявність ринкових відносин та індустріальної економіки;

· Урбанізація;

· Розвиненість масових комунікацій;

· Допомога вже втілили демократію зарубіжних держав.

Демократія, як правило, неможлива і без досить високого рівня добробуту громадян, наявності певних духовних традицій, відповідних політико-культурних підстав.



3. Особливості політичної системи сучасного російського суспільства

Політична структура Росії становить найбільший інтерес у зв'язку її динамічністю. У нашій країні істотним чинником розпочатого руху від тоталітарного режиму до демократії і громадянського суспільства стали вибори З'їзду народних депутатів СРСР, у яких поряд з "блоком комуністів і безпартійних" взяли участь громадські організації та об'єднання. Завдяки цьому в парламент країни вперше за десятиліття його існування були обрані незалежні і виражають інтереси народу депутати. Адже саме цей склад депутатів вніс численні істотні зміни в Конституцію країни в напрямку утвердження демократії, правової держави і громадянського суспільства.

Як відомо, держава займає центральне місце у політичній системі суспільства. "... Суттєві властивості держави, як і інших елементів політичної системи, визначаються сумарним впливом на нього всіх елементів політичної системи в цілому". ¹⁵ Для того щоб держава виявилося здатним виконувати свою роль у політичній системі суспільства, необхідний певний набір умов та факторів. До числа таких об'єктивних умов правомірно віднесено правові, соціальні, економічні, силові, ідеологічні, інформаційні. Ефективне втілення політико-правової ідеї держави передбачає правове впорядкування впливу зазначених умов на суспільство. Звичайно, особливе місце серед них займають правові умови і, в свою чергу, конституційно-правова основа діяльності держави як умова легітимності будь-яких його дій по відношенню до суспільства. Саме тому вдосконалення конституційних засад діяльності держави є не тільки передумовою розвитку політичної системи, але і всього російського суспільства в цілому. Видається, що можливості поліпшення положень Конституції РФ про взаємодію суспільства і держави далеко не вичерпані.

Сутність політичної системи Російської Федерації закріплена в ряді статей Конституції країни: Російська Федерація - Росія є демократичне федеративну правової держави з республіканською формою правління (ч.1 ст.1); суверенітет Російської Федерації поширюється на всю її територію (ч.1 ст.4) ; Російська Федерація складається з республік, країв, областей, міст федерального значення, автономної області, автономних округів - рівноправних суб'єктів Російської Федерації (ч.1 ст.5); державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на самостійні законодавчу, виконавчу і судову (ст.10); державну владу в Російській Федерації здійснюють Президент РФ, Федеральне Збори, Уряд РФ, суди РФ (ч.1 ст.11); державну владу в суб'єктах РФ здійснюють утворені ними органи державної влади (ч.2 ст.11 ); в Російській Федерації визнається і гарантується місцеве самоврядування (ст.12); в Російській Федерації визнаються політичне різноманіття, багатопартійність (ч.3 ст.13); громадські об'єднання рівні перед законом (ч.4 ст.13); кожен має право на об'єднання; свобода діяльності громадських об'єднань гарантується (ч.1 ст.30).

Процес реформування російського суспільства і всієї його політичної системи висвітив ряд несприятливих для особистості тенденцій, суттєво послаблюють її реальне становище в суспільстві, соціальну і правову захищеність. Причини цих явищ накопичувалися десятиліттями. Оцінюючи загальну ситуацію, не можна не бачити, що особистість сьогодні піддається серйозним випробуванням. До них, на наш погляд, належать такі:

- Високий рівень злочинності;

- Падіння життєвого рівня людей, низький прожитковий мінімум, є голодуючі або живуть впроголодь;

- Екологічні катаклізми, які створюють в ряді випадків екстремальні ситуації;

- Утиски бюрократії, яка аж ніяк не відступає, а лише перебудовується і в ряді випадків настає;

- Існує загроза і з боку екстремізму, стихійних анархічних сил, що змикаються в ряді випадків з корумпованими елементами.

Зазначені фактори впливають не тільки на окрему людину, а й на всю суспільно-політичне життя країни. "Права людини не можна забезпечити в повному обсязі без корінної модернізації суспільного виробництва, кардинальної реконструкції політичної системи. Тільки в цьому випадку можна створити умови для повної і всебічної реалізації людської особистості. Докорінна зміна державної політики в галузі прав людини, вдосконалення прав і свобод особистості - одна із стратегічних ліній реформування політичної системи, її розвитку в напрямку все більш повного здійснення самоврядування народу на основі активного і дієвої участі громадян у вирішенні питань державного і суспільного життя ".

В даний час в російському суспільстві складається олігархічно-корпоративний тип політичної системи, при якій вплив на важелі влади мають представники найбільш багатих кіл суспільства, великого капіталу. За офіційним визнанням влади, тіньові, кримінальні структури контролюють уже більше половини державної економіки та приватного сектора. Причому процес зрощення влади і криміналу триває. "Корпоративні принципи відносин елітарних груп якісно знизили вплив на владу ідеологічно орієнтованих асоціацій (партій), що представляють інтереси різних широких верств населення".

Конституції Російської Федерації закріплені зміст політичної системи суспільства, порядок утворення її структурних складових. Важливе значення має закріплення принципу плюралізму, як в ідеології, так і в політичній системі (поділ влади, багатопартійність, громадські об'єднання). У Конституції відсутня яка-небудь згадка про партійно-політичній системі, тим більше, про її пріоритет у суспільстві. Навпаки, Конституція Російської Федерації пройнята законами про рівність суспільно-політичних та інших об'єднань громадян.

Експерти переконані, що тільки одна партія - "Єдина Росія" буде перемагати на регіональних виборах. Так, глава СПСС М. Бєлих заявив, що дані поправки відображають послідовні дії по зміцненню "Єдиної Росії". При такому масштабному адміністративному ресурсі, який зараз працює на неї, перемогти на регіональних виборах якийсь інший партії практично неможливо. У цьому відношенні примітні судження голови Ради Федерації Сергія Миронова. Розглядаючи доленосну проблему про перспективи розвитку політичної системи Російської Федерації, він, перш за все, висловлює обґрунтовану стурбованість у зв'язку з тим, що бажана "багатопартійність не виростає з реальних потреб людей, а будується штучно" і веде до "зростання протестних настроїв". Прав автор в тому, що, "якщо політична система монополізована, влада просто не в змозі адекватно реагувати на проблеми, які актуальні для громадян". Будучи одним з провідних керівників держави, С. Миронов особливу тривогу висловлює у зв'язку з поновилася тенденцією встановлення однопартійності в сучасних умовах розвитку Росії. "Останнім часом ми бачимо свідоме витіснення нечисленних партій з участі у виборчому процесі шляхом підвищення прохідних бар'єрів. Є побоювання, що, всупереч обіцянкам, призведе це не до стабілізації системи, а до її стагнації через політичну монополії на владу певних сил". ¹⁸ Така небезпека вбачається автором у діяльності партії "Єдина Росія", яка в сприйнятті більшості населення так і залишається "партією чиновників ...".