Роль релігійного фактора в політичному житті України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Роль релігійного фактора в політичному житті України

церква релігійний український політичний

Львів - 2002

Загальна характеристика роботи

Важливість релігії була постійною характеристикою національно-політичного розвитку України. Релігія зберігала свою значимість на всіх етапах українського державотворення: і в часи Хмельниччини та Гетьманщини, і в період української державності поч. ХХ століття. Її суттєвий вплив на процеси національного відродження виявляється і на сучасному етапі державного будівництва.

Актуальність теми. Будівництво демократичної держави на руїнах тоталітаризму зустріла цілий ряд труднощів, породжених як давніми нерозв'язаними проблемами, так і новими умовами посттоталітарного існування, що загрожували стабільності суспільства. І тут знову релігійний фактор виявив свою силу і дієвість, привернувши до себе увагу майже всіх політичних сил. Залучення релігійних діячів до політичної діяльності, втягнення церковних структур у політичну боротьбу, активна участь духовенства у виборах, його діяльність в державних органах влади, пошук з боку політичних партій та організацій підтримки Церков, співпраця ієрархів з певними політичними силами у різних політичних і релігійних акціях - все це свідчить про те, що релігія стала значним важелем політичного життя України, здатним суттєво впливати на політичну кон'юнктуру в українському суспільстві.

Попри велику зацікавленість даною проблемою різних галузей науки, кожна з них розглядає це питання під якимсь конкретним кутом зору - історичним, соціологічним чи релігієзнавчим, в той час як політологічний аспект має в цих працях другорядне значення і розглядається в них лише побіжно. З огляду на це надзвичайно актуальною стає потреба комплексного вивчення місця і ролі релігійного чинника в політичному житті України. Цим обумовлений вибір мети і завдань дослідження.

Мета і завдання дослідження. Враховуючи важливість релігії в українському політичному розвитку, потребу глибшого аналізу сучасної релігійно-політичної ситуації в Україні та осмислення ролі релігійного фактора на сучасному етапі державного будівництва, виходячи з браку в українській політичній науці теоретичних та узагальнюючих праць з даної проблематики, автор поставила собі за мету з'ясувати, якою була в минулому, є сьогодні і повинна бути в майбутньому роль релігійного фактора в політичному житті України.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання наступних завдань:

- встановити характер співвідношення політики і релігії та специфіку релігійного чинника в Україні;

- прослідкувати процес зародження і функціонування релігійного чинника в Україні;

- дослідити процес та наслідки політизації релігії в українських умовах та встановити основні тенденції подальшого розвитку релігійно-політичної ситуації в Україні;

- визначити місце і роль Церкви в політиці держави як основного інституту політичної системи в різних державних утвореннях на території України;

- проаналізувати політичні позиції інших політичних інститутів (партій, організацій) щодо релігії і її потенційних можливостей впливу на політику, а також їх втілення в практичній політичній діяльності;

- дослідити вплив релігійних процесів на політичні процеси та розкрити характер і ступінь внеску українських традиційних конфесій у процеси національного формування і державотворення (у минулому і на сучасному етапі).

Об'єктом дослідження є релігійний фактор та його роль у політичному житті України, в етно- і націогенезі та державотворчих процесах, у діяльності політичних інститутів та політичних процесах сучасної української держави взагалі.

Предметом дослідження є закономірності розвитку взаємозв'язків релігійних і політичних інститутів та процесів, а також відповідна до цього зміна характеру впливу релігії на політичне життя, її роль у контексті національно-державних змагань українців.

Методологічна основа дисертаційного дослідження. Робота виконана на сучасних методологічних і теоретичних засадах, базується на даних досліджень з історії, соціології, етнопсихології, релігієзнавства, політології. Враховуючи складність досліджуваного об'єкту, використовується системний метод. За допомогою цього метода аналізуються різноманітні прояви релігії як чинника політичних процесів на різних рівнях політичної системи суспільства. Для виявлення взаємов'язку політики і релігії, з'ясування автономності цих двох сфер, співставлення напрямів і тенденцій їх розвитку, аналізу взаємодії релігійних і політичних інститутів і процесів у різних вимірах життєдіяльності суспільства (світоглядному, діяльнісному, нормативно-ціннісному) використовується порівняльний метод. Для дослідження розвитку певних релігійних і політичних процесів, представлення закономірностей їх взаємозв'язку обрано традиційний історичний метод, який дає можливість найкраще відобразити еволюцію проявів релігійного чинника в політичному житті України. Завданням автора було не лише розглянути еволюцію певних процесів, а й проаналізувати тенденції та прогнозувати можливі напрями розвитку релігійно-політичної ситуації в Україні. З цією метою в роботі застосовується метод проектування. Багатоманітність проявів релігійного фактора в політичному житті України неминуче вимагає розгляду цього явища з різних боків, чим обумовлений вибір структурного і функціонального методів дослідження: структурний метод використовується при порівнянні складових елементів релігійної і політичної систем, а за допомогою функціонального методу досліджується їх динамічна взаємодія.

Теоретичною основою дослідження стали положення відомих вітчизняних та зарубіжних дослідників - істориків, філософів, соціологів, релігієзнавців, політологів: Б. Андрусишина, М.Білецького, В. Бондаренка, Ю. Борункова, Б. Боцюрківа, М. Вебера, А. Великовича, А. Великого, Д. Дорошенка, В. Гараджи, С. Головащенка, Н. Горбача, О. Гриніва, М. Грушевського, Є. Дулумана, В.Єленського, Ш. Журне, Л. Зашкільняка, С. Здибіцької, С. Здіорука, Д. Мануйлової, В. Маркуся, М. Мчедлова, І. Нагаєвського, В.Нічик, М. Кирюшка, Н. Кочан, А. Колодного, А. Кравчука, Я. Круковського, І. Кураса, В. Липинського, І. Лисяка-Рудницького, Б. Лобовика, В. Лубського, В. Любащенко, М. Мариновича, В. Перебенесюка, В. Пащенка, С. Плохія, П. Пупара, М. Рибачука, С. Сеник, С. Смірнова, В. Сергійчука, А. Сухова, Л. Филипович, І.-П. Химки, Н. Черниш, А. Юраша, Є. Шехтермана, О. Шуби, Д. Угриновича, В. Ульяновського, О. Уткіна, П. Фещенка, Т. Халика, І. Яблокова, П. Яроцького та інших.

Джерельною базою для наукового пошуку стали опубліковані збірники документів, законодавчі акти, звернення органів влади, програмні документи політичних партій, відозви політичних і церковних діячів, офіційні документи релігійних центрів, пастирські послання тощо, матеріали мемуаристики (автобіографії, щоденники, спогади різних політичних, громадських та церковних діячів). Значну частину джерельної бази дисертації склали матеріали преси та інших періодичних видань, присвячені болючим проблемам міжконфесійних конфліктів, інтерв'ю з главами Церков, єпископами, священиками про події релігійного і політичного життя про шляхи виходу із кризової ситуації в сфері релігійно-політичних відносин.

Наукова новизна одержаних результатів. Осмислення проблеми місця і значення релігії в процесах національного відродження та державотворення, що розроблялася, головним чином, в історичній науці, одержало в даній роботі подальший розвиток, але вже в політологічному аспекті.

Наукова новизна праці конкретизується в наступних положеннях і висновках:

- застосування амбівалентного підходу до аналізу релігійного фактора в політичному житті України, який полягає у розгляді його під двома кутами зору: як об'єкт і як суб'єкт політичного життя;

- розкриття взаємодії політики та релігії на рівні основних категорій «віри» і «влади», на рівні інституційних та правових відносин, ціннісної орієнтації та реалізації суспільних завдань;

- аналіз основних моделей державно-церковних відносин в Україні; прогнозування подальшого розвитку державно-церковних відносин та пошук оптимальної моделі для України, яка бачиться у відокремленні Церкви і держави, що, однак, не передбачає цілковитої стіни розмежування між ними, а допускає їх партнерські стосунки і співпрацю на благо суспільства;

- з'ясування політичної суб'єктності релігії, виявлення різних форм прояву релігійного фактора в політичному житті України та його характерних особливостей;

- аналіз сучасної релігійно-політичної ситуації в Україні, її витоків та перспектив подальшого розвитку;

- з'ясування можливостей виникнення в Україні громадянської релігії - певної системи цінностей, що визнаються всім суспільством і сповідуються на зразок релігійного віровизнання;

- представлення розвитку релігійних доктрин основних напрямків політичної думки України ХІХ-ХХ ст. - демократично-народницького, консервативного, комуністичного та націоналістичного;

- порівняльний аналіз політичних доктрин українських традиційних Церков - УПЦ, УАПЦ, УПЦ КП та УГКЦ;

- спростування ідеї релігійного екуменізму політичними засобами та хибних уявлень про необхідність релігійної монолітності для забезпечення могутності держави;

- виявлення позитивних і негативнихі рис релігійного чинника у його впливі на політичне життя: перші полягають в обмежувально-виховному потенціалі та регулюючому значенні релігії, в її здатності впливати на світогляд і формувати політичну позицію громадян, а другі - у невластивому використанні популярних релігійних ідей у політичних цілях чи в ідеологіях (доведено, що релігійні ідеї не можуть служити ефективним підґрунтям для політичної ідеології чи будівництва держави);

- розробка ряду рекомендацій (як для політичної, так і для релігійної сторін) з метою оптимального розвитку політичних та релігійних процесів і забезпечення стабільності суспільства.

Теоретичне значення дисертації полягає у критичній переоцінці наукових парадигм і методик дослідження релігійних процесів, що дає змогу подолати методологічну кризу, що витворилася внаслідок викривленого підходу до релігії та її ролі в політичному житті у радянські часи, вивести її з рангу приватної справи на рівень суспільно значимого явища.

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення дисертації можуть бути корисними при розробці чи вдосконаленні законодавчих актів про свободу совісті та релігійні організації, в державному управлінні та діяльності центральних і місцевих виконавчих органів влади. З метою запобігання напруженості релігійно-політичної ситуації, у зв'язку із загостренням релігійних конфліктів, що виникають на ґрунті політичних суперечностей, деякі рекомендації спрямовані до конкретного адресата - певних кіл політичних та релігійних діячів. Матеріали і висновки дисертації можуть бути використані при підготовці узагальнюючих праць, курсів та спецкурсів з політології, історії України, релігієзнавства, соціології, в науково-педагогічній та просвітницькій діяльності.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації викладені автором в ряді доповідей: на науковому семінарі «Релігія і національність» (Львів, 1998), науково-практичних конференціях «Національна ідея і державотворчий процес» (Львів, 1997), «Політичний процес в Україні: стан і перспективи розвитку» (Львів, 1998), «Державно-церковні відносини: протистояння, стіна розмежування чи співпраця?» (Львів, 1998), «Екуменізм в історії Церкви: здобутки, втрати, перспективи» (Львів, 2000), міжнародній конференції «Громадянське суспільство як здійснення свободи» (Львів, 1997). Дисертація обговорена і рекомендована до захисту на засіданні кафедри політології Львівського національного університету ім. І. Франка.

Публікації. Результати дисертаційних досліджень опубліковані у 9 збірниках наукових праць (3 з яких є фаховими виданнями), матеріалах і тезах наукових та науково-практичних конференцій.

Структура роботи. Дисертація побудована за проблемно-хронологічним принципом, складається з вступу, 4-х розділів, висновків (загальним обсягом 184 сторінки), приміток і коментарів, списку використаних джерел та літератури (544 позиції на 41 сторінці), 5 додатків (20 сторінок).

церков релігійний український політичний

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, актуальність, визначено мету і завдання, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення дисертації, форми апробації та структуру роботи.

У першому розділі «Теоретичні та методологічні основи аналізу ролі релігійного фактора в політичному житті» подано аналіз основних етапів розвитку наукової думки щодо ролі релігійного чинника в політичному житті України, Зокрема, представлено погляди українських дослідників М. Костомарова, П. Куліша, М. Драгоманова, І. Франка, В. Липинського, Д. Дорошенка, І. Нагаєвського та інших, а також сучасні досягнення історичної, соціологічної, релігієзнавчої та політологічної наук.

У розділі представлено основні теоретичні засади та методи дослідження релігійного чинника на основі трьох основних методологічних підходів - генетичного, структурного та функціонального. Генетичний підхід досліджує значення релігії в обґрунтуванні походження влади і держави. Методологія структурного підходу зосереджується на аналізі взаємовідносин релігійної та політичної систем як в цілому, так і на рівні основних їхніх елементів. Він має багато площин дослідження, внаслідок чого не позбавлений фрагментарності. Основні сфери його дослідження - це інституційні зв'язки (Церква - держава, релігійні організації - політичні партії), правові відносини (державне публічне і приватне право - канонічне право Церкви), суспільна свідомість, релігійна і політична діяльність тощо. В основі методології функціонального підходу лежить соціальний і духовний вимір релігії. Дослідження такого типу розглядають релігійний чинник переважно у двох площинах: 1) у сфері впливу релігії як форми свідомості на світогляд суб'єктів політичної дії, а через них і на політичні процеси (такі наприклад, як державотворення чи націогенез); 2) релігія розглядається як культурне явище, що вбирає в себе елементи культури певного суспільства і через них впливає на процеси, що відбуваються в ньому. У такому вимірі розвиток культури в лоні релігії позначається відповідно і на розвитку національної культури, що в свою чергу впливає на політичну культуру і на процеси національного усвідомлення та формування нації.

Шляхом аналізу основних методологічних підходів до вивчення релігії в суспільному контексті визначено основні способи впливу релігії на політичне життя суспільства, відповідно до яких у дисертації було прийнято два основні напрями дослідження ролі релігійного чинника в політичному житті України: 1) як об'єкта політики; 2) як суб'єкта політичних процесів.

Аналіз стану наукової розробки проблеми, представлені теоретичні та методологічні підходи виявили необхідність комплексної методології її дослідження. Відповідно до цього автор визначила своє місце у розв'язанні ще невирішених питань. Дисертаційна робота не обмежена якимсь конкретним хронологічним періодом, але головний акцент робиться на процесах національного відродження та державотворення у їх кульмінаційних періодах піднесення (XVII, XIX - поч. XX, кін. XX ст.). Розміри роботи змусили автора дещо обмежити й географічні межі дослідження, залишивши поза увагою питання ролі релігії і Церкви у деяких окраїнних регіонах України (Буковини, Закарпаття, Південної України). Автор також намагалася оминати розгляд тих проблем і питань, які вже раніше піднімалися в інших дослідженнях, присвячуючи більше уваги аналізу сучасної релігійно-політичної ситуації.

У контексті аналізу основних закономірностей релігійно-політичних взаємозв'язків виділено характерні особливості релігійного фактора в Україні та його впливу на політичне життя суспільства:

1) на початках української державності релігія відіграла важливу роль у легітимізації державної влади і стала її ідеологічною опорою;

2) у періоди занепаду державності релігія була вагомим чинником самоідентифікації і самовираження українського народу; Церква фактично перебрала на себе функції держави і часто відігравала важливу роль в процесах державотворення, що позначилося на процесах національного самоусвідомлення та формування нації;

3) відсутність повного співпадання національного і релігійного «Ми» та підміна понять релігійної і національної ідентичності привели до політичного протиставлення на базі конфесійного розрізнення та роздроблення національних сил, що сповільнювало процес національної інтеграції та самовираження української нації.

Однак, якщо значення релігії у вищевказаних сферах мало тимчасовий характер і стосувалося лише певного історичного періоду, то світоглядна і суспільно-критична роль релігії завжди залишається актуальною. Релігія виступає могутнім чинником виховання громадян та політичного проводу суспільства, регуляції та контролю політичної поведінки і державної політики, захищаючи свободу і гідність людської особи супроти зловживань політичною владою.

У другому розділі «Релігія в державній політиці України» досліджується роль релігії в політиці Української держави на основних етапах її державотворення - в часи Київської Русі, Гетьманщини, на початку ХХ ст. і в сучасній Українській державі, а також розглядається значення релігії у використанні її в політиці іноземних держав, під владою яких перебувала Україна (Речі Посполитої та Росії).

Державну політику досекулярної доби можна охарактеризувати як прагнення добитися якомога більшої релігійної однорідності, що було притаманне як Київській Русі та Гетьманщині, так і державам, під владою яких довший час перебували українські землі. Різниця, однак, полягає у ступені впливу держави на Церкву. Якщо державне втручання іноземних держав було спрямоване на придушення розвитку українських Церков, що часто приводило до напружених відносин між пригноблюваною Церквою та іноземною державою, то в українській державній традиції не знаходимо такого суперництва Церкви і держави. Держава шанувала моральний авторитет релігії і добровільно уступала Церкві широку сферу своєї компетенції. У добу Гетьманщини цей стан був закріплений чітким розподілом світської і духовної влади, чого ще бракувало державі княжого періоду.

Закладений у князівську добу державно-церковний симбіоз регулювався співпрацею та взаємною підтримкою обох його елементів, а також зумовив їх тісну взаємозалежність. З погляду внутрішньополітичного за умови міцності обох елементів системи тут діяла закономірність «пісочного годинника»: ослаблення одного з елементів цього симбіозу тягнуло за собою посилення іншого, і навпаки, зміцнення одного з них вело до втрати позицій другого. Ця взаємозалежність дозволяла системі зберігати внутрішню рівновагу. З часом, очевидно, це могло привести до більшої залежності Церкви від держави. Однак, сталося навпаки: із занепадом державності Церква фактично зайняла місце держави.

У зовнішньополітичному аспекті ця взаємозалежність мала більш фатальні наслідки. І держава, і Церква ставали безборонними при зміні співвідношення зовнішніх сил: під тиском потужнішої третьої сили ззовні (або внаслідок втрати зовнішньої підтримки) ослаблення одного з елементів системи неминуче тягнуло за собою поступовий занепад іншого її елементу. Так, ослаблення Царгороду та занепад УПЦ привели до занепаду Галицько-Волинської та Литовської державності, «політичний Переяслав» у 1654 р. потягнув за собою «церковний Переяслав» у 1686 році, а вслід за занепадом Гетьманщини прийшов і занепад церковного життя.

Досвід державної політики часів Гетьманщини показав, що релігія як ідеологічна доктрина є недостатньою для побудови держави. Це яскраво засвідчив приклад Хмельниччини: ідея оборони грецької віри, що так успішно спрацювала в українсько-польській війні 1648-1654 років, виявилася заслабкою, щоб стати підвалиною державного будівництва. Водночас наслідки культурної політики гетьмана Івана Мазепи та релігійної політики Речі Посполитої й Росії доводять, що релігія завдяки своєму світоглядному потенціалу може сильно впливати на процеси державотворення та їх результати. Якість цього впливу при невідокремленому існуванні Церкви і держави залежить від політичних цілей держави, яка може спрямовувати цей потенціал в потрібному для неї напрямку.

Українське національне відродження 1917 р. знову поставило в порядок денний питання значення релігії в національно-державному будівництві. Церква не була готова до таких різких змін, що їх вимагала революційна ситуація. Події революції були стрімкі і вимагали такої ж швидкої реакції Церкви. Вони вимагали негайної перебудови церковного життя на національних засадах, а денаціоналізована УПЦ потребувала часу для відновлення свого національного обличчя, для виховання нового українського духовного проводу та пробудження національної свідомості серед духовенства, причому їй потрібен був не рік чи два, і навіть не десять, але кілька поколінь. Тому спочатку українські національні діячі Центральної Ради навіть не звертали на неї уваги, вважаючи її ненадійним матеріалом, щоб його можна було використовувати в будівництві Української держави, навіть не підозрюючи, яку небезпеку може нести цей «ненадійний матеріал» для українського державотворення.

У дисертації прослідковується еволюція державної політики Центральної Ради щодо релігії: від цілковитого відмежування до прагнення контролювати церковне життя і використовувати його в державних інтересах. Проте ця еволюція була не результатом зміни поглядів на релігію і Церкву, але вимогою політичної ситуації: погіршення відносин з Росією робило небезпечною залежність УПЦ від Москви. Однак підхід і надалі залишився поверховим: УПЦ цікавила їх лише в тій мірі, в якій вона могла бути вигідною чи невигідною у досягненні політичних цілей.

Більш послідовними (хоч і не до кінця) були кроки Директорії, яка, прагнучи прискорити процеси українізації, взяла ініціативу в свої руки і декретом згори від 1 січня 1919 року провела автокефалію УПЦ. Шляхом зовнішніх дипломатичних заходів та підтримки автокефального руху вона намагалася досягти незалежності УПЦ від Московського патріархату. Але ці заходи тільки ще більше загострили конфлікт уряду з Церквою і яскраво підтвердили її непридатність для національно-державного будівництва.

Можливо, лише за гетьманату П. Скоропадського вдалося досягти певного компромісу з Церквою, але не на користь держави. Держава визнала в Церкві інституцію, яку хотіла поважати і співпрацювати з нею на користь української справи. Проте гетьманський уряд не врахував одну обставину: його бачення Церкви не співпадало з поглядами зросійщеного єпископату УПЦ, що фактично унеможливлювало будь-яку співпрацю. Церква намагалася обмежити її до матеріальної підтримки з боку держави, а в інших питаннях вимагала самостійності і невтручання. Якщо врахувати ще той факт, що проросійські сили в УПЦ та її опозиційний характер зміцніли внаслідок непродуманої релігійної політики Центральної ради, то таку політику для українського національно-релігійного відродження можна вважати фатальною: уряд Гетьмана з усіх сил старався його підтримати і шляхом автокефалії знешкодити негативний денаціоналізуючий вплив на УПЦ з боку Московського патріархату, а єпископат своєю промосковською поставою зводив усі його зусилля нанівець. Усе, чого спромігся добитися гетьманський уряд, було досягнення автономії УПЦ.

І все-таки, незважаючи на мізерність здобутків та поразку української революції, досвід релігійної політики українських урядів 1917-1920 років приніс свої плоди, давши важливі уроки державним діячам: 1) не можна нехтувати релігійно-церковною справою в національно-державному будівництві; 2) при відсутності відокремлення Церкви від держави не варто надавати надто велику свободу Церкві, яка носить виразно антидержавний характер; співпраця з такою Церквою неможлива, а компроміс проявляється у поразці однієї із сторін; 3) українську національну Церкву, яка б стала важливою складовою державотворення, не можна створити державним актом згори без співпраці з ієрархією і духовенством, так само як не можна її за короткий час створити із Церкви, що втратила свої національні корені і традиції і потребує тривалого відродження. Цей досвід будівництва Української держави і національної Церкви вплинув і на сучасну релігійну політику в незалежній Україні після 1991 року.

Сучасна державна політика була закономірним наслідком політичного розвитку України впродовж усього ХХ століття, використавши ідейно-теоретичний досвід українських урядів 1917-1920 років, а з практичного боку - спадщину радянських часів. У ній можна виділити три періоди: 1) 1992-1994 рр. - будівництво єдиної національної Церкви із статусом державної; 2) 1995 р. - період напружених відносин між державою і конфесіями; 3) 1996-2002 рр. - налагодження партнерських стосунків з релігійними організаціями.

Головним об'єктом державної політики першого періоду стали українські православні конфесії, в той час як ставлення до католицьких, протестантських та інших релігійних організацій не мало послідовного характеру і радше було похідним від державної політики щодо православ'я. Релігійна політика була спрямована на творення єдиної української національної Церкви, яку влада намагалася побудувати шляхом здобуття автокефалії найбільш чисельної УПЦ, а згодом, коли ця спроба виявилася невдалою, досягти цього за допомогою УАПЦ. Однак невдалий вибір державних пріоритетів і шляхів їх досягнення привів до провалу такої політики і розколу українського православ'я. Замість єдиної української національної Церкви постало три: УПЦ, УАПЦ, УПЦ КП, що пов'язано з цілим рядом причин. У другому періоді уряд суттєво змінив курс: від політики створення державної Церкви та уніфікації конфесійної карти до зацікавленості в максимальному розвитку поліконфесійності та стирання територіальних меж домінування однієї з конфесій. Однак в умовах високої політизації релігійної сфери, це привело лише до напруження його відносин із Церквами, особливо із позбавленою державної підтримки УПЦ КП. Кульмінацією цього напруження став конфлікт з приводу поховання патріарха Володимира Романюка, що вилився у побиття похоронної процесії 18 липня 1995 р. на Софіївській площі. Ця драма спонукала державу перебудувати свої відносини з релігійними організаціями на основі принципів взаємодопомоги і партнерства, поваги до законів і невтручання у внутрішні справи один одного. Тому третій період характеризується нормалізацією стосунків держави з конфесіями та поступовим спаданням напруження. Все ж таки деякі проблеми ще досі залишаються нерозв'язаними через невідповідність законодавчої бази. Це гостро ставить проблему вдосконалення закону про свободу совісті, від чого залежатимуть і подальші напрями державної політики щодо релігії.

У третьому розділі «Релігія в діяльності політичних партій та громадських організацій» проведено аналіз платформ політичних партій та громадських організацій у їх ставленні до релігії та практичному втіленні цих позицій. За основу викладу взято методологічний підхід, запропонований істориком І. Лисяком-Рудницьким, який на базі аналізу ідеологій та діяльності політичних партій, організацій та рухів виділив чотири основні напрямки української політичної думки ХІХ - ХХ ст.: демократично-народницький, консервативний, комуністичний та націоналістичний.

Демократично-народницький напрям мав тривалий період еволюції і в своєму розвитку пройшов три етапи. Почавши від тісного зв'язку з релігією, політичні діячі цього напрямку з часом стикнулися із проблемами невідповідності, а іноді й повної непридатності релігії для вирішення політичних завдань. У розв'язанні цієї проблеми у демократично-народницькій течії намітилося дві тенденції. Для однієї (народовців) було характерне прагнення переробляти релігію, щоб вона відповідала потребам національно-державного руху. Друга тенденція (радикали) виявилася у цілковитому негативізмі корисності релігії для політичного життя і відкиданні будь-якої співпраці з Церквою. Обидві тенденції, позбувшись згодом крайнощів (як тісної співпраці, так і радикального антиклерикалізму), утвердилися в переконанні необхідності розмежування сфер впливу політики і релігії, і на сучасному етапі демократично-народницький напрям українського політикуму стоїть на позиціях відокремлення Церкви і держави, автономії релігійної і політичної сфер та максимального їх взаємного невтручання. Однак, незважаючи на зміну ставлення до проблеми взаємовідносин релігії і політики, цей напрям завжди залишався вірним своїм підставовим вимогам свободи і справедливості, а значить і права свободи совісті. На таких позиціях він стоїть і сьогодні. Основні його постулати щодо релігії зводяться до правового виміру цієї проблеми - гарантії та захисту релігійних прав з боку держави.

Два інші напрями української політичної думки - комунізм та націоналізм - хоча й виходили з кардинально протилежних ідеологічних принципів (матеріалізму та ідеалізму відповідно), мали у своїй діяльності багато спільного. Їхній досвід довів від супротивного, що релігія виступає вагомим чинником політичної діяльності і не може бути ні цілковито зігнорована (досвід комунізму), ні абсолютно підпорядкована політичним цілям (досвід націоналізму). Обом напрямам було властиве серйозне суперництво з Церквою, яке інколи доходило навіть до протистояння і відвертих сутичок: комунізм поборював Церкву і розпочав тотальний наступ на неї, а націоналізм відкинув моральний авторитет Церкви. Їхній досвід показав, що нехтування релігійним фактором у боротьбі за свої політичні інтереси веде не до перемоги, а до поразки. Жоден з цих напрямів не зміг обійтися без релігії і таки вдався до її підтримки чи допомоги. Однак, не зумівши знайти для себе оптимального способу зв'язку з релігією чи розділення з нею, вони в кінцевому рахунку зазнали невдачі. Сьогодні і комунізм, і націоналізм роблять спроби знайти розв'язку цієї проблеми, однак, не можна сказати, що вони є вдалими, оскільки цей пошук способу співжиття проходить у руслі незмінності ідеології: комунізм не хоче відмовитися від своєї основоположної тези про релігію як опіум для народу, а націоналізм не погоджується визнати абсолютне право Церкви в сфері моралі і критичної оцінки діяльності, програм та вчинків політиків.

Найбільш стабільною і послідовною була позиція консервативного напрямку, який завжди відводив релігії важливу роль, визнаючи за нею першість та авторитет у сфері морального виховання та формування особистості, а також критичну функцію обмеження егоїстичних інтересів політиків. На сучасному етапі характер цього напрямку суттєво змінився, оскільки сучасні політичні партії релігійного характеру постали не з переконання у реальній здатності релігії впливати на політичне життя, але із прагнення здобути найбільшу підтримку народу, що так масово звернувся до релігії. Проте сприйняття релігії як можливої альтернативи до комуністичної ідеології дуже швидко привело українські політичні партії до розчарувань та поразок. Вибори 1998, 2002 року показали граничну непопулярність цих партій, що пояснюється цілим рядом причин об'єктивного і суб'єктивного характеру: особливостями процесу формування партій, нерозробленістю ідеології, невідповідністю між проголошуваними ідеями та практичною діяльністю їхніх лідерів та інших партійних діячів, невдалим вибором засобів діяльності, невизначеністю електорату тощо. Враховуючи сукупність цих причин, у дисертації визнано, що основна причина неспроможності партій завоювати підтримку та прихильність українського народу полягає в тому, що релігія для них - це лише засіб для реалізації своїх політичних інтересів, а не мета, задля якої ці партії мали б творитися.

Щоб вийти з такої ситуації і здобути підтримку народу, релігійним партіям потрібно або відмовитися від своїх релігійних гасел, які на даний час служать їм переважно як засіб розширення соціальної бази та здобуття популярності (засіб, як виявилося, малодієвий), і скоректувати свої ідеології, або вкласти у ці гасла реальний зміст, який би відповідав цим лозунгам. А це означає, що релігійні партії повинні виростати знизу - із релігійної діяльності віруючих, що прагнуть реалізувати свої прагнення у політичній боротьбі за владу. У цьому сенсі сучасні християнсько-політичні партії України є релігійними лише за назвою, а не за змістом. Правдива ж участь християнської демократії в політичному житті України ще попереду.

Особливу увагу в третьому розділі присвячено також питанню творення єдиної національної Церкви і проблемам українського політичного екуменізму. У цьому контексті розглядається діяльність місіонерського товариства «Фундація духовного єднання України» - громадської організації, що поставила собі за мету добитися в найближчому майбутньому створення Єдиної Автокефальної Помісної Православної Церкви Український Патріархат шляхом поєднання всіх українських православних Церков. На основі невдач її діяльності доведено утопічність ідеї церковного поєднання за допомогою політичного чи громадського втручання.

Четвертий розділ «Внесок українських традиційних конфесій у процеси формування нації та державотворення» присвячений питанню суб'єктності релігії та можливості релігійних процесів впливати на політичні процеси. У ньому, зокрема, досліджується вплив двох українських традиційних конфесій - православ'я та греко-католицизму - на процеси національного відродження та державотворення. Так, православ'я, закріпившись на території України в часи Київської Русі та роздробленості, стало вагомим чинником національної самоідентифікації українського народу під час панування Литви та Речі Посполитої. УПЦ була тим середовищем, в лоні якого відбувався процес виникнення і розвитку національної свідомості. Православна релігія також стала рушійною силою у боротьбі українського народу за свою державність. Незважаючи на негативні наслідки унії та спричинений нею розкол українського православ'я, поунійні процеси всередині Церкви сприяли зміцненню організаційної структури УПЦ та прискорили процес власної самоідентифікації українського народу, що в свою чергу привело до мобілізації суспільства, національного відродження та нового витка державотворчого процесу. У свою чергу УГКЦ, зміцнившись внаслідок реформ Габсбургів у кінці XVIII - початку XIX століття, відіграла важливу роль у процесах національного відродження та самоідентифікації українського народу Галичини в ХІХ столітті, а також у боротьбі галичан за власну державність у ХХ ст. Вона також суттєво впливала на формування політичної культури західноукраїнських політичних діячів.

При порівнянні внесків обох українських Церков - УПЦ і УГКЦ - у дисертації відзначено, що роль останньої в українському державотворенні була значно вагомішою, що однак, не є заслугою самої УГКЦ, але наслідком певних зовнішніх і внутрішніх обставин національного і релігійного розвитку двох частин України - Західної і Східної. Слід, однак, зазначити, що це твердження має слушність лише під оглядом інституційним. Якщо ж розглядати внесок обох Церков у світоглядному аспекті їхнього впливу на народні маси, то треба ствердити важливість їхнього впливу на політичне життя українського суспільства. Обидві Церкви мають свої заслуги і «провини» перед українським народом в процесі його становлення як нації та будівництва власної держави. Найбільш вагомим позитивним внеском УПЦ було відродження Могилянської доби, яке стало своєрідним каталізатором Хмельниччини та національно-визвольного руху XVII століття. Заслугою УГКЦ слід визнати її діяльність в кін. XVIII - першої пол. XX століття у виясненні національної ідентичності українців Галичини та піднесенні їх національної свідомості. Водночас не можна промовчати й негативного впливу обох традиційних конфесій України, в результаті їх протистояння, а також згубних наслідків підпорядкування УПЦ Московському патріархату та державному контролю.

У дисертації подано короткий аналіз взаємозв'язку релігійного і національного піднесення. Hа ocнові історичних фактів, що супроводжували три витки українського національного відродження та державотворення (XVII, XIX - поч. XX, кін. XX століття), доведено, що релігійне відродження не може бути наслідком зовнішніх політичних чинників (хоч це не виключає їх взаємозв'язку і взаємопідсилення), aле може стимулювати національні сили і приводити до піднесення національного руху.

У контексті розгляду національного відродження кін. 80 - поч. 90-х років ХХ століття показано негативні наслідки, які тягне за собою політизація релігійного життя і представлено сучасні релігійно-політичні доктрини 4-х українських Церков (УПЦ, УАПЦ, УПЦ КП, УГКЦ). Усі вони визнають потребу деполітизації релігійного життя і вживають для цього відповідні засоби. Деполітизація необов'язково мусить тягнути за собою зменшення ролі релігії в політичному житті України. Але можна з певністю стверджувати, що ступінь впливу релігії на політичне життя є обернено пропорційний до ступеня її політизованості, бо сила її впливу - не в тому, якою мірою Церква як інституція задіяна в політичних перипетіях, а у формуванні політичної свідомості вірних. Розвиток соціальної діяльності релігійних організацій у сучасному українському суспільстві залежатиме головним чином від двох факторів: від держави (наскільки вона сприятиме соціальним ініціативам з боку церковних організацій) і від мирян (наскільки активно і чи взагалі захочуть вони провадити таку діяльність).

ВИСНОВКИ

У висновках подано основні результати дослідження, які можна звести до наступних позицій:

1. Релігійний фактор може відігравати важливу роль у процесах національного відродження і державотворення, справляти великий вплив на їх перебіг. Залежно від того, наскільки ці процеси відповідають релігійним віруванням та інтересам конфесій, він може виступати їх дієвим каталізатором, або ж, навпаки, вагомою перешкодою для розвитку цих процесів.

2. Важливість релігійного чинника досекулярної доби визначалася великою мірою тою моделлю державно-церковних відносин, що склалася внаслідок прийняття візантійського типу християнства та запозичення елементів західного християнства. У цій моделі релігії відводилася роль ідеологічної опори держави, однак, несприятливі зовнішньополітичні умови виявили слабкість релігійного фактора в цій сфері. Спроби мобілізації суспільства для політичних завдань на основі релігійних ідей і лозунгів показали неспроможність релігії тривалий час заступати ідеологію.

3. Історичний досвід державної політики та діяльності політичних партій та організацій переконує, що ігнорування релігійного чинника, як і надмірна надія на його дієвість, веде до згубних наслідків (політизації релігії, міжконфесійних конфліктів, кризи релігійно-політичних відносин), що загрожують стабільності суспільства і підривають міжнародний престиж держави. Тому роль релігійного фактора у політичному житті суспільства не можна ні нехтувати, ні переоцінювати.

4. Єдина національна Церква не може бути гарантом стабільності та розвитку суспільства. У демократичній поліконфесійній державі її не можна збудувати політичними засобами, як і неможливо добитися релігійної однорідності. Множинність релігійних конфесій є закономірним наслідком плюралізму суспільства та розвитку процесу демократизації і не повинна бути перешкодою для єдності держави. Протилежний результат лише свідчить про нерівномірне забезпечення релігійних свобод та дискримінацію певних релігійних конфесій в державі.

5. Упродовж історії в силу об'єктивних причин - незавершеності структурування політичного життя, слабкості (чи відсутності) політичної еліти, браку ідеології - Церква тривалий період виконувала цілий ряд невластивих їй політично значимих функцій, що й визначало велику важливість релігійного фактора для політичного життя України. Однак, правдива роль релігії полягає не в участі конфесій у політичних подіях, але в її обмежувально-виховному потенціалі, у здатності впливати на світогляд і політичну позицію громадян держави, формувати відповідальних політичних лідерів. І саме такою вона повинна бути в сучасній Українській державі.

Размещено на Allbest.ru