Український парламентаризм: проблеми становлення і розвитку (політологічний аналіз)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

УКРАЇНСЬКИЙ ПАРЛАМЕНТАРИЗМ: ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ (ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ)

Звірковська Вікторія Анатоліївна

Київ - 2002

1. Загальна характеристика роботи

Становлення основ демократичної, правової, соціальної держави - конституційний принцип державотворчого процесу в Україні. Проте на шляху його втілення необхідно подолати значні труднощі та бар`єри, що гальмують просування нашого суспільства вперед. Серед чинників, які ускладнюють цей процес - незбалансованість елементів політичної системи, суперечності та конфлікти, що періодично загострюються між гілками влади та політичними інститутами. Одну з головних ролей у непростих відносинах між органами державної влади відіграє Верховна Рада - парламент України. Конфліктність і перманентний стан напруги між виконавчою та законодавчою гілками влади зумовлені низкою об`єктивних і суб`єктивних причин, серед яких: неструктурованість суспільних інтересів за політичними ознаками, брак сталого виборчого законодавства, недовершеність судово-правової та адміністративної реформ тощо. Усе це свідчить про те, що не лише окремі елементи, а й уся політична система країни потребує вдосконалення через науково обґрунтовану концепцію її реформування.

Мета політичної реформи - досягнення збалансованості у функціонуванні всіх гілок влади в режимі солідарної відповідальності, чіткого визначення їх компетенцій і повноважень, розмежування функцій. Це дасть змогу подолати безплідне й руйнівне протистояння між ними, що гальмує розв`язання наболілих не лише політичних, а й економічних, соціальних і гуманітарних проблем. Нині ці явища та процеси, безперечно, усвідомлюються, аналізуються науковцями, які пропонують рецепти та засоби виходу з кризи. Проте багатьом дослідженням, зокрема політологічного напрямку, ще бракує всебічного та системного аналізу політичних інституцій, що несуть головну - політичну, правову та моральну відповідальність за стан справ у країні. Саме “інституційний” підхід, на наш погляд, може виявити як переваги, так і недоліки у функціонуванні політичної системи та її розвитку, стати основою для вироблення практичних рекомендацій з удосконалення владних відносин через їх реформування.

Актуальність теми дослідження. З огляду на те, що в епіцентрі політичного протистояння перебуває Верховна Рада, виникає об'єктивна потреба системного аналізу самого інституту парламентаризму як єдиного органу законодавчої влади. Оцінка парламенту суспільною думкою засвідчує його порівняно невисокий рейтинг довіри та громадського авторитету. Проте без парламентаризму немає демократії, отже, якщо ми будуємо демократичну систему влади, то серцевиною її має стати цивілізований парламентаризм.

Проблеми функціонування та розвитку вітчизняного парламентаризму глибоко пов'язані з його історичним підґрунтям. Маючи досить давню і тривалу передісторію становлення, сучасний український парламентаризм має спиратися на відповідні політичні традиції та культуру. Однак ці якості набуваються завдяки глибокому вивченню відповідних явищ, процесів і тенденцій, що актуалізує дослідження парламентаризму як з історико-політологічного, так і з теоретико-методологічного боку. Лише в такий спосіб можна усвідомити важливість цієї інституції для української політичної дійсності та запропонувати шляхи вдосконалення системи парламентаризму на вітчизняному ґрунті.

Інститут парламентаризму відзначається багатогранністю, і тому виступає об'єктом наукового пізнання різних галузей суспільних наук. Він традиційно вивчається представниками юридичної галузі, котрі розглядають парламентаризм як законодавчу гілку влади та її функції. Останнім часом парламентаризм стає предметом вивчення і представниками історичної науки, які досліджують генетичні та національно-культурні аспекти цього явища, закономірності його появи та розвитку. Соціологи розглядають парламентаризм насамперед з погляду електоральної поведінки виборців та участі партій у виборчому процесі. У цьому переліку, безперечно, одне з провідних місць має належати політичній науці, котра вивчає парламентаризм як елемент політичної системи, форму державного правління та характеристику політичного режиму влади. Проте він ще не став предметом політологічного аналізу як своєрідний політичний інститут, що перебуває в системі відносин органів державної влади. А, як показує вітчизняний досвід, це особливо важливо для країн з перехідним типом розвитку, тобто тих, які здійснюють політичну модернізацію суспільства й держави. Крім того, є підстави вважати, що “інституційна” політологія як напрямок в Україні поки що перебуває у зародковому стані. Можна впевнено констатувати, що у нас ще немає “політології парламентаризму,” котра б вивчала це явище системно, функціонально й прогностично. Одна з причин цього - тривала відсутність в українській політичній традиції розуміння та вивчення влади за принципом її поділу, що вимагає якраз інституційного підходу, коли кожна з гілок влади розглядається як елемент цілісної системи. Саме цими обставинами диктується необхідність запровадження, як окремого, напрямку політологічних досліджень, який умовно можна назвати парламентознавством.

Ступінь опрацьованості теми. При підготовці дисертаційного дослідження нами було опрацьовано широке коло джерел і наукової літератури з даної тематики, завдяки чому вдалося сформувати уявлення про історичні передумови, соціальні та цивілізаційні чинники, які сприяли появі парламентаризму, дослідити політико-правові засади його конституювання.

Торкаючись витоків парламентаризму на рівні ідей та уявлень про форми правління, автор спирався на праці античних мислителів - Платона, Аристотеля, Цицерона. Розглядаючи демократію як різновид політичної влади та форми правління, вони торкалися різних аспектів політичного представництва, що насамперед привертає увагу дослідника цього інституту.

Серед політичних ідей доби середньовіччя значний інтерес становлять роздуми Фоми Аквінського. І хоча він мислив здебільшого категоріями теології, аніж політології чи державознавства, проте його ідеї цікаві під кутом зору методології аналізу, де використовуються методи зіставлення та порівняльного аналізу, котрі є характерними для політичної науки.

У добу Ренесансу політична думка демонструє прагнення впливати на перебіг політичних процесів. Зокрема корисними є погляди Н.Макіавеллі, і хоча цей мислитель був прихильником сильної одноосібної влади, його аналіз багато в чому є повчальним і для розуміння представницької влади. Власне, увесь цей період можна віднести до теоретичних передумов появи доктрин зрілого парламентаризму, котрі з'являються дещо пізніше. Нова доба позначена іменами Гроція, Гоббса, Локка, Монтеск'є, Руссо, Берка, Канта, Гегеля, Адамса, Гамільтона, Джеферсона, Констана, Медісона, де Токвілля та інших діячів і мислителів доби Просвітництва, буржуазних революцій та національно-визвольних рухів. У працях згаданих мислителів знаходимо розроблення та обґрунтування системи поділу влади, механізму стримувань і противаг, представницької демократії та народного суверенітету тощо, які становлять основу парламентаризму як політичної доктрини і практики.

Специфіка української державності відбилася й на характері політичного мислення в різні періоди її розвитку. Починаючи з традицій козацького конституціоналізму, ідейно-політичною вершиною якого стала Конституція Пилипа Орлика, і продовжуючи конституційними проектами кирило-мефодіївців та їх спадкоємців, можна простежити позитивне сприйняття з боку вітчизняних політичних діячів і мислителів ідеї парламентаризму. Останню вони розглядали насамперед під кутом зору принципу народоправства, що мав глибоке національне коріння. У подальшому ця лінія була продовжена в політичній творчості та діяльності Драгоманова, Франка, Грушевського, Міхновського, Лащенка, Дністрянського та цілої плеяди українських діячів початку ХХ століття.

Аналіз вітчизняної суспільно-політичної думки показав, що парламентаризм тут розглядається насамперед як принцип, в якому адекватно втілюється ідея народного та національного суверенітету і представництва.

Специфіка радянського періоду політичної історії в аспекті ідей парламентаризму полягала в тому, що тут ідеологічні настанови стояли назаваді зацікавленого й неупередженого дослідження цього інституту “буржуазної демократії”. Тому невипадково, що традиційні теорії парламентаризму, в основі яких бачимо насамперед концепцію поділу влади, серед радянських науковців не знаходили належної уваги. Парламент розглядався переважно як інструмент класового панування, і лише у цьому сенсі він перебував у фокусі теоретичної та ідеологічної критики. Певною мірою традиції вітчизняної школи парламентознавства знайшли своє продовження серед науковців української діаспори, де особливо високо цінувався досвід Центральної Ради та УНР загалом як символ державної самостійності, що прагнула втілити на практиці теоретичні принципи парламентської демократії.

Відродження наукового підходу до вивчення історії та особливостей діяльності парламентських установ в Україні розпочинається наприкінці 80-х - початку 90-х років ХХ ст. Причиною пожвавлення зацікавленості при цьому слугувало те, що Верховна Рада України, поступово трансформувавшись із радянського органу державної влади в парламентську установу, стала реальним важілем національно-демократичного відродження та державотворення. Водночас запровадження інституту президентства поставило на порядок денний проблему форми державного правління. Це вимагало наукових обґрунтувань та осмислення міжнародного досвіду. Політологічні аспекти діяльності парламенту в системі функціонування гілок влади досліджуються вітчизняними політологами В. Андрущенком, В. Бабкіним, О. Бабкіною, А. Білоусом, Д. Видріним, О. Гаранем, Ф.Кирилюком, В. Кременем, Л. Кривенко, А. Кудряченком, І. Курасом, В. Литвином, А. Макаровим, О. Мироненком, М. Михальченком, А. Пойченком, В. Ребкалом, М. Рибачуком, Ф. Рудичем, В. Рум'янцевим, В. Смолієм, С. Телешуном, Є. Тихоновою, О. Федоренком, П. Шляхтуном та іншими дослідниками.

Увагу привертає також проблематика історичної еволюції парламентаризму, порівняльний аналіз світового та вітчизняного досвіду, різноманітні аспекти діяльності сучасних парламентських установ. Цим питанням присвячено праці В. Бебика, А. Георгіци, Л. Горьового, Ю. Древаля, В. Журавського, О. Копиленка, П. Кислого, С. Свєтової, М. Томенка, В. Трипольського, С. Рябова, О. Ющика та ін. Крім політологів, значну увагу різним аспектам українського парламентаризму приділяють представники юридичної науки. Пріоритетом їхніх досліджень є проблема взаємодії гілок влади, втілення конституційних норм народовладдя, оптимізація законодавчого процесу, етико-правові аспекти депутатської діяльності тощо. Цей спектр проблем відбито в працях О. Бандурки, В. Борденюка, Н. Грушанської, В. Денисова, Г. Журавльової, А.Зайця, В. Копєйчикова, Н. Нижник, В. Опришка, В. Погорілка, О. Скакун, Ю. Тодики, М. Цвіка, В. Шаповала, Ю. Шемшученка та ін.

У російській науковій літературі проблема парламентаризму висвітлюється в працях С. Алексєєва, М. Баглая, Л. Ентіна, С. Єгорова, А. Керімова, І. Котелевської, М. Крутоголового, М. Мішина, О. Рум'янцева, І. Степанова, В. Туманова, В. Чиркіна та інших фахівців з теорії конституційного та державного права, політологів.

Огляд і класифікаційний аналіз робіт з теми дослідження дає змогу дійти висновку, що на сьогодні вітчизняними та зарубіжними вченими накопичено значний фактичний матеріал, проведено його узагальнення з окремих аспектів проблеми тощо. Проте в літературі з нашої тематики переважають правничі й історико-політологічні підходи. Водночас вітчизняній політичній науці бракує праць, які б детально висвітлювали комплекс проблем становлення, функціонування і розвитку парламентаризму в політичній системі незалежної України, які враховували б при аналізі такі характеристики, як рівень парламентської культури й депутатської етики, аналізували проблему в контексті політичного реформування суспільства.

Результати вивчення джерельної бази дослідження та наявність реальних проблем нинішнього парламентаризму в Україні обумовили можливість визначення головної мети дисертації - розроблення теоретичних і методологічних проблем аналізу українського парламентаризму як політичного інституту в умовах політичної реформи та модернізації суспільства.

Визначена мета зумовила постановку та розв'язання таких дослідницьких завдань:

- проаналізувати теоретико-методологічні засади дослідження парламентаризму;

- визначити чинники становлення парламентаризму як політичного інституту;

– здійснити теоретичну реконструкцію історичних передумов появи парламентаризму в Україні;

- з огляду на принцип поділу влади, визначити політико-правовий статус вітчизняного парламенту в політичній системі країни;

- проаналізувати обсяг компетенції, повноваження та функції, що їх здійснює Верховна Рада України;

- з'ясувати головні напрями здійснення парламентської реформи як частини політичної реформи суспільства;

Об`єкт дослідження - парламентаризм як політичний інститут, що формується шляхом демократичних виборчих систем і функціонує на засадах представництва суспільно-політичних інтересів, поділу влади та механізму стримувань і противаг.

Предмет дослідження - історичні передумови становлення вітчизняного парламентаризму та його статус в умовах перехідного періоду й реформування політичної системи в Україні.

Теоретико-методологічні засади дослідження. Автор виходив із необхідності застосування широкого спектру як філософських, історичних, так і правових, соціологічних та політологічних методів, принципів і підходів щодо предмета дослідження. Провідне місце серед них посідають принципи розвитку, конфліктології, системний підхід, структурно-функціональний і порівняльний аналіз. Крім цього, дисертант послуговувався методами емпіричного узагальнення, зіставлення, аналогії та екстраполяції. Загальнотеоретичною основою політологічного аналізу парламентаризму є соціальна філософія, що вивчає політику як цілісний феномен, визначає сенс політологічних концепцій і доктрин, намагається дати відповіді на питання щодо мети, цілей і засобів їх реалізації у глобальному й національному масштабах.

Серед загальнонаукових методологічних засад особливу увагу автор приділяє принципам науково-світоглядного та ідейного плюралізму, поєднанню ретроспективного та прогностичного підходів. Комплексне використання зазначених методів дало можливість усебічно розглянути передумови появи й сучасний стан вітчизняного парламентаризму, і в такий спосіб одержати найвірогідніші наукові результати дослідження.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота висвітлює результати наукових досліджень автора, отриманих ним у межах навчальних програм кафедри політології та права Черкаського державного університету ім. Б. Хмельницького та навчальних планів з історії політичних і правових учень, що виконуються кафедрою.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що з позицій теорії політології вперше здійснено наукове узагальнення становлення, функціонування й розвитку вітчизняного парламентаризму в контексті політичної реформи суспільства та його політичних інститутів. У межах здійсненого дослідження автор одержав результати, які мають наукову новизну:

- встановлено, що парламентаризм як політичний інститут характеризується сукупністю сталих ознак, а саме: конституюванням корпоративних інтересів, що носять політичний зміст; структурами громадянського суспільства; системою виборчих прав; принципом верховенства права; наявністю системи поділу влади та механізмів стримувань і противаг; регулярністю роботи парламентарів на постійних засадах; депутатським мандатом, імунітетом та іншими привілеями;

- доведено, що український парламентаризм на власній основі вперше конституюється лише в період трансформації системи радянської влади у постійно діючий орган законодавчої та представницької влади, що пройшов три етапи: парламентської республіки (1990-1992 рр.); парламентсько-президентської республіки (1993-1996 рр.); президентсько-парламентської республіки з 1996 р., що триває і на сьогодні;

- встановлено, що на сучасному етапі державотворення політико-правовий статус Верховної Ради України потребує корегування та уточнення її компетенції, функцій і повноважень, що має стати наслідком здійснення політичної реформи в країні та внесення змін до Конституції України;

- показано, що серед парламентських функцій, які є джерелом конфліктних відносин між гілками влади в Українській державі, є контрольна функція;

- обґрунтовано, що парламентська реформа, як частина політичної реформи, своїм першочерговим завданням має розв'язання проблеми оптимізації внутрішньої структури законодавчого органу за принципом: “відповідальна більшість - опозиційна меншість,” що дасть можливість ефективніше взаємодіяти та контролювати виконавчу гілку влади в особі уряду;

- визначено, що чинником консолідації діяльності гілок влади в державі є подальша політична структуризація суспільства через підвищення державотворчої ролі політичних партій як суб`єктів формування політичної еліти та їх відповідальності за долю країни.

Теоретичне значення роботи полягає в поглибленні та розширенні знань про особливості становлення й розвитку українського парламентаризму на різних етапах вітчизняної політичної історії та його місце і роль в умовах системної трансформації суспільства.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що сформульовані в ній висновки, положення та рекомендації безпосередньо стосуються реальних проблем суспільно-політичного життя нашої держави, сутність яких полягає в реформуванні політичної системи на засадах поділу влади та у зміцненні демократичних засад її здійснення. Це дасть можливість оптимізувати відносини між гілками влади на принципах паритетності, координації, взаємного контролю та солідарної відповідальності.

Матеріали дослідження можуть бути використані при аналізі політичної та парламентської реформ в Україні, науково-дослідній роботі та при підготовці нормативних і факультативних (модульних) курсів і спецкурсів з парламентознавства, а також при написанні підручників і методичних посібників з політології.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження були обговорені на засіданні відділу теоретичних і прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, а також на засіданні кафедри політології та права Черкаського державного університету ім. Богдана Хмельницького. Окремі положення дисертаційної роботи доповідались на всеукраїнських наукових конференціях - “Всеукраїнські Єфремовські читання” (Черкаси, 1996), “Українська національна ідея та процес державотворення в Україні” (Львів, 1998). Результати дослідження автор використовує також у викладанні курсу політології студентам Черкаського держуніверситету.

Публікації. Результати досліджень опубліковані у 8-ми наукових статтях, з них 3 - у фахових виданнях з політичних наук, 2 - у збірниках наукових конференцій, 3 - у наукових виданнях.

Структура дисертації визначається метою та завданням дослідження. Виконана робота містить вступ, 2 розділи, кожен з яких має по 3 підрозділи, загальних висновків, списку літератури з 214 найменувань і налічує 191 сторінку основного тексту, всього 202 сторінки.

2. Основний зміст дисертації

У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається ступінь опрацьованості проблеми, формулюються мета і завдання, окреслюються об'єкт і предмет дослідження, його теоретико-методологічні засади, зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, її наукова новизна, теоретичне і практичне значення, а також апробація результатів дослідження.

У першому розділі - “Парламентаризм як об'єкт політологічного аналізу”- розглядаються загальнотеоретичні й політико-правові засади феномену парламентаризму та особливості його становлення в Україні.

У першому підрозділі - “Теоретико-методологічні засади дослідження парламентаризму” - автор дисертації виходить з того, що кардинальні зрушення в державно-політичному житті українського суспільства, які відбуваються протягом останніх років за умов глибинних протиріч і конфліктів між структурними елементами політичної системи, спонукають до предметного аналізу теоретичних засад і методологічних засобів дослідження парламентаризму. На цій підставі робиться висновок про те, що політологічний аналіз парламентаризму необхідно здійснювати в контексті провідних принципів народовладдя, представництва, громадянського контролю за діями влади, які визначають рівень, характер і напрямки розвитку демократії.

Саме в цьому аспекті перед вітчизняною політологією постають завдання пошуку та реалізації нових підходів до розуміння й інтерпретації парламентаризму як процесу, що має глибоке історичне коріння, та як інституту, що реалізує низку важливих функцій у системі поділу влади.

На погляд автора, методологічно коректним було б розглядати парламентаризм не лише як явище політико-правового, а й соціокультурного значення, певною універсальною формою організації політичного життя, що з необхідністю виникає на певному етапі розвитку цивілізації. Ось чому його доцільно розглядати у двох площинах. З одного боку, як своєрідну теоретичну модель - “ідеальний тип” (М. Вебер), а з другого, як реальне втілення принципів парламентаризму в їх національно-історичній формі.

На підставі цих методологічних вимог і теоретичних узагальнень, пропонується робоча модель власного розуміння парламентаризму як процесу інституціоналізації, тобто легітимації владних відносин, які здійснюються за принципом поділу влади. Отже, парламентаризм - це політико-правовий інститут, що формується у процесі становлення й розвитку демократичних засад функціонування влади, характерними ознаками яких є: представництво суспільних і корпоративних інтересів, поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову, дієвість механізму стримувань і противаг. Умовою становлення, функціонування й розвитку парламентаризму є політично структуроване суспільство, суб'єктами якого виступають політичні партії, принцип верховенства права, наявність інститутів громадянського суспільства, здатних контролювати владу як шляхом демократичних виборів, так і легітимних засобів тиску на владу та контролю за її діяльністю.

У другому підрозділі - “Інститут парламентаризму та політико-правові чинники його становлення” - дисертант аналізує розвиток доктрини парламентаризму та його політичну практику.

Щоб розкрити зміст поняття парламентаризму як феномена політичної культури й цивілізації, автор дисертаційного дослідження розглядає історичні чинники його формування, національні формоутворення та тенденції становлення й розвитку в сучасну епоху. Характеризує становлення інституту парламентаризму в світовій практиці, виділяючи три етапи:

Відзначається, що сама об'єктивна необхідність, зумовлена раціоналізацією управлінської діяльності, породжувала функціональне виокремлення групи осіб, які перебирали на себе законодавчі функції. Необхідність військово-політичного захисту певного державно-політичного об'єднання та внутрішні проблеми: розширення умов життєвого відтворення, суспільні правовідносини, передача і форми здійснення влади, вироблення громадянської правосвідомості тощо, спонукали суспільство до теоретичного осмислення проблем суспільно-політичного устрою, рефлексії найбільш дієвих форм організації державних інституцій.

Виникнення державно-правових теорій визначалось історичними умовами та соціально-економічними обставинами розвитку держав, де вони остаточно й склались. Відповідно з цим уже в другій половині ХХ ст. досить чітко визначаються головні напрямки державно-правових теорій. З одного боку, визначається необхідність збереження принципів демократії, з іншого, стверджується, що принцип парламентського верховенства застарів, чим спростовується право народу на утворення повновладного представницького органу. Від другої половини ХХ ст. полеміка навколо проблемного поля представницької демократії зосереджується навколо питань права відкликання виборцем свого обранця, відповідності парламентського акта волевиявленню народу, паритету законодавчої та виконавчої влади, функцій, структури, повноважень законодавчого органу, статусу депутата, парламентського права тощо.

Еволюція парламентаризму як політичного інституту, мала під собою принципові положення, що випливали як з політичної практики, так і з правових доктрин. Щодо політичного аспекту проблеми, то тут необхідно зазначити:

Перше. Парламентаризм став наслідком зміцнення економічних і соціальних позицій привілейованих верств суспільства, які прагнули до участі в розподілі влади через виконання спочатку дорадчих, а потім і представницьких функцій.

Друге. Дієвим чинником політизації корпоративних відносин щодо влади стає зростання політичного впливу “третього стану”, що також заявляє про свої права на представництво інтересів. Відповідні зрушення в соціальній структурі та політичній системі стають чинниками трансформації абсолютизму влади в її конституційно обмежену форму, яка обумовлюється появою та конституюванням інституту парламентаризму.

У третьому підрозділі - “Історичні передумови формування і розвитку парламентаризму в Україні” - автор висвітлює історичні умови та чинники формування українського парламентаризму. Останнім часом ця проблема викликає значну зацікавленість. Однак серед дослідників політичної історії України немає одностайності щодо хронології парламентаризму на українських теренах.

Автор пропонує поділ учених на три групи: перші з них витоки українського парламентаризму знаходять ще в сарматсько-скіфській і античній добі; другі обмежуються часами Київської Русі; треті вважають, що зародження парламентаризму на вітчизняному ґрунті відбувається в добу Козацької республіки. Проте зазначається, що переважна більшість дослідників початки вітчизняного парламентаризму пов'язують з існуванням двох умов: інститутів народоправства та представницької влади.

Довготривала історія вітчизняного державотворення постійно народжувала інститути влади, які більшою чи меншою мірою виконували представницькі та законодавчі функції.

Проаналізувавши теоретико-методологічні засади й підходи щодо парламентаризму, розглянувши політико-правові чинники його становлення, а також історичні передумови його формування в Україні, автор доходить таких висновків:

1. Парламентаризм як політичний інститут влади має сталі ознаки, згідно з якими є можливість ті чи інші інституції як минулого, так і сьогодення інтерпретувати чи то як такі, що відповідають формальним критеріям його визначення, чи як такі, що не відповідають цим критеріям;

3. Представницькі органи влади трансформуються в суто парламентські лише за таких умов: а) наявності суверенної державності на підвладній їй території; б) виcокого статусу суспільних груп, які є носіями корпоративних інтересів, і які прагнуть їх захистити та реалізувати через участь у владі; в) належної правової свідомості та політичної культури, які ґрунтуються на принципах верховенства права, системі поділу влади, автономії інститутів громадянського суспільства.

4. Маючи глибоке історичне коріння, парламентаризм як принцип організації влади та політичний інститут на українських теренах уперше з'являється і реалізує свої повноваження лише наприкінці ХХ ст. Політичною установою його конституювання стала трансформація радянської системи влади, наслідком чого стало проголошення державної незалежності України, а також поява корпоративних груп, кристалізація суспільних та політичних інтересів, поява багатопартійності й ідеологічного плюралізму.

Другий розділ - “Верховна Рада України в контексті політичного реформування суспільства” - посідає в дисертації ключове місце і складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі - “Парламент України в системі відносин органів державної влади: компетенція, повноваження, функції” - здійснена спроба з'ясувати особливості українського парламентаризму в сучасних умовах його становлення й розвитку, розглядаються місце, роль та функції Верховної Ради - парламенту України в системі державної влади. Оскільки поняття “державна влада” - структурний елемент більш широкого - “політична система”, то аналіз проблеми цілком закономірно розглядається в контексті цього ключового поняття. Політична система як категорія окреслює ті аспекти політичного життя суспільства, які носять насамперед інституційний характер, а політику визначають як владний процес. Цим самим зазначена категорія відрізняється від близької за змістом, але іншої категорії - “політичне життя”.

Політична система відіграє роль регулятора впорядкованості політичного життя суспільства, як з функціонального, так і структурного боку. Упродовж існування незалежної української держави питання розмежування владних повноважень між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, а також між владними структурами різних рівнів виступає ключовою проблемою становлення й розвитку політичної системи України.

Як висновок зазначається, що чітке дотримування меж компетенції, неухильне виконання повноважень та реалізація функцій створюють передумови того, що: а) міжвладні конфлікти в державі повинні трансформуватися в цивілізований діалог між її головними гілками, під час якого суперечності, що виникають між ними, будуть розв'язуватись або ж рішенням незалежного судочинства, або ж через референдум, як це заведено в більшості демократичних країн світу; б) попри те, що в Україні на сьогодні діє президентсько-парламентська форма правління, статус Верховної Ради як парламентської установи не знижується, хоч конституційним шляхом та ухваленням відповідних конституційних змін, що мали місце ще до прийняття чинної Конституції та відповідних законів, було уточнено сферу компетенції повноважень і функцій єдиного органу законодавчої влади в Україні; в) з метою нейтралізації конфліктогенних чинників у відносинах гілок державної влади в Україні необхідно посилити роль і відповідальність парламенту за якість і оперативність законодавчого процесу в державі.

Аналіз показує, що Верховна Рада як інститут законодавчої та представницької влади за десять років незалежності України пройшла значний еволюційний шлях: від фактичного домінування в системі влади до її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Проте з ряду причин, і насамперед: економічних - складність, повільність і суперечливість реформ; соціальних - масове зубожіння населення; політичних - відсутність впливових партій, здатних взяти відповідальність за стан справ у країні; інституційно-правових - незавершеність судово-правової та адміністративної реформ тощо, парламент нерідко змушений виступати не стільки як орган законодавчої влади, скільки як політичний інститут, який концентрує в собі різноспрямовані, а часом й антагоністичні суспільні інтереси, що назовні виступають у вигляді протиріччя самого парламенту. Одним із напрямків оптимізації його діяльності, на погляд автора, може стати здійснення парламентської реформи як складової політичної реформи суспільства.

У другому підрозділі - “Політико-правові засади парламентської реформи”- досліджується комплекс проблем пов'язаних із здійсненням і реалізацією парламентської реформи, яка розглядається, насамперед, як трансформація елементів системи та характер їх взаємодії, тобто йдеться про систему політико-владних інститутів держави, що змінюються. Парламентська реформа розглядається, передусім, як визначення шляхом уточнення статусу парламенту в системі органів влади, механізмів його формування, сфери компетенції, повноважень і функцій, а також внутрішньої структури.

Як показує аналіз відповідної літератури, таких елементів парламентської системи декілька, але найголовніші серед них: а) негайне прийняття закону про регламент Верховної Ради України, який би певною мірою зміцнив конституційні засади парламентського права та посилив виконання парламентом головної його функції - законодавчої; б) удосконалення правового механізму координуючої взаємодії головних центрів та інститутів влади - парламенту і президента, парламенту і уряду, парламенту і органів судової влади, включно з Конституційним Судом; в) подальше вдосконалення структури парламенту, діяльності комітетів та інших парламентських і допоміжних органів, порядку їх роботи та відповідальності.

На першому етапі парламентської реформи пропонується створення необхідних і достатніх передумов для структурування Верховної Ради України на засадах парламентської більшості й опозиційної меншості.

Другим етапом має стати оптимізація взаємодії гілок влади завдяки уточненню компетенції, функцій і повноважень Верховної Ради. Тут необхідно підняти громадський престиж і авторитет українського парламенту, зміцнити принцип поділу влади як гарантії руху України шляхом демократичного розвитку.

Третій етап реформи - вдосконалення функціонування політичної системи як результату здійснення комплексної політичної реформи інститутів влади. Ці структурно-функціональні зміни повинні бути закріплені в Конституції України, що створить об'єктивні та суб'єктивні передумови переходу України до парламентської форми правління. Розв'язання цих проблем може стати актуальним лише тоді, коли буде остаточно завершено перехідний період у становленні політичної системи суспільства, а також за умов економічного зростання та соціальної стабільності в суспільстві.

Головний висновок цього підрозділу полягає в тому, що розпочинати парламентську реформу необхідно не згори, коли дискусія точиться з приводу обсягу повноважень і функцій або кількості влади, необхідної тій чи іншій гілці, а знизу або навіть зсередини, тобто з внутрішньої трансформації інститутів влади, що мають залишатись у конституційному полі держави.

У третьому підрозділі -“Політичні аспекти депутатської етики та парламентської культури” - аналізуються проблеми, що потребують негайного вирішення без зайвих витрат і гострих політичних дебатів, серед яких проблема статусу народного депутата і парламентської культури в цілому. Це важливі складові й парламентської реформи, адже неможливо успішно її здійснювати, не підвищуючи рівня парламентської культури і депутатської етики. Між цими поняттями - прямий і безпосередній зв'язок, а тому логічно розглядати їх як характеристику парламентської діяльності, що здійснюється водночас кожним депутатом окремо і колегіально - усім парламентом.

Парламент - це своєрідний “колективний організм”, де особисте часто губиться в тіні “колективної волі і розуму”, адже його рішення ухвалюються на підставі більшості - конституційної чи кваліфікованої. І це тому, що парламент - зібрання політиків, з яскраво загостреними рисами індивідуалізму, тобто кожному з них притаманні лідерські якості. Депутат - це особа, уповноважена виборцями для представництва їх волі та інтересів у законодавчому органі влади, яке він здійснює колективно та в межах законодавчо визначених повноважень. Незалежно від характеру представництва, статус і діяльність депутата унормовані законом. Однак депутат - це й виразник інтересів певних соціальних і регіонально-територіальних груп, політичних партій, між якими точиться політична боротьба. Аби протистояння не виходило за цивілізовані рамки, існують загальновизнані правила політичної поведінки, сформульовані у вигляді конституційних норм і норм правознавства, що регулюють статус народного депутата: професійних кодексів парламентаріїв, які визначають правила депутатської етики, загальні норми та принципи моралі, визнані як еталон взаємин між людьми в даній культурній системі.

Отже, сукупність правових норм і кодексів парламентської діяльності, з одного боку, ціннісних орієнтирів і стереотипів моралі, взятих за культурну модель соціуму, - з іншого становить зміст такого поняття як парламентська культура.

Як соціальне явище, вона невід'ємна від правової та політичної культури суспільства, які, у свою чергу, є наслідком функціонування й розвитку суспільно-політичної системи даного соціуму. Натомість морально-етичний бік культури визначається дещо іншими, більш глибинними процесами й детермінаціями.

Підсумовуючи викладене вище, можна зробити такі висновки:

Перше. Парламентська культура - це підсистема політичної, правової та моральної культури соціуму, рівень якої детермінований умовами соціально-економічного розвитку, а тому може виступати як у вигляді консолідуючого, так і конфронтуючого чинника політичної сфери суспільства й держави.

Друге. Політичні, правові та морально-етичні аспекти парламентської культури перебувають у тісній взаємодії, але характер їх впливу на мотиви й поведінку депутата є різним. Домінування політично конфронтуючих ідей і принципів над правовими й етичними нормами та цінностями - причина неадекватної поведінки депутата щодо його статусу, функцій і повноважень.

Третє. Аналіз дискусії навколо проблеми депутатського імунітету показав, що його слід розглядати не як особистий, а суспільно-правовий привілей, зумовлений статусом народного депутата і необхідний для ефективного виконання ним депутатських повноважень. Перехід від абсолютного імунітету до відносного має відбуватись у процесі реформування політико-правової системи країни, відповідно до принципів верховенства права та незалежного судочинства.

Четверте. Попри ріст інтелектуально-професійного рівня депутатського корпусу українського парламенту, істотних зрушень у напрямку оздоровлення його моральної атмосфери ще не відбулося. Доказом цього є не лише перманентні кризи у відносинах депутатських фракцій, а й порушення законності щодо суміщення посад та участі в підприємницькій діяльності, що суперечить статусу народного депутата.

Підсумовуючи результати дослідження даного розділу автор робить узагальнюючі висновки:

1. Проблема компетенції, функцій та повноважень парламенту як політичного інституту і як органу влади є частиною проблеми політичної ситуації, яка характеризується гострим протистоянням гілок влади - виконавчої та законодавчої - в нашій державі.

2. Гостре політичне протистояння породжує різні моделі, шляхи і концепції реформування як політичної системи в цілому, так і її окремих інститутів, зокрема і таких, як Верховна Рада України. На думку дослідника, реформування парламенту має здійснюватися не в напрямку перерозподілу компетенції і повноважень між гілками влади, що лише загострює безплідне політичне протистояння між ними та в суспільстві загалом, а в напрямку уточнення функцій, повноважень і предметів відання кожної з гілок влади.

3. Суттєвий резерв поліпшення політичного іміджу й авторитету Верховної Ради в суспільстві становить увесь комплекс політичних і морально-етичних аспектів діяльності народних депутатів, які визначають зміст і рівень парламентської культури. Аналіз показав, що на сьогодні цей рівень неадекватний вимогам трансформаційного періоду розвитку суспільства до законодавчого органу влади.

У “Висновках” підбиті загальні підсумки дослідження. У дисертації здійснено теоретичне узагальнення історії функціонування та розвитку парламентаризму як політичного інституту влади, історико-політологічний аналіз ідей і концепцій парламентаризму, удосконалення виборчої системи. Український парламентаризм на сучасному етапі перебуває у складному становищі, що диктує необхідність його вдосконалення як складової частини політичної реформи в Україні. Підкреслено, що серед важливих елементів здійснення парламентської реформи - підвищення відповідальності законодавчої гілки влади за якість законодавства, системність законодавчого процесу в цілому, загального рівня та стану парламентської культури.

Список опублікованих праць за темою дисертації

4) Звірковська В.А. Етнополітичні проблеми сучасної української державності //Українська національна ідея та процес державотворення в Україні. Наукове видання. А. Фартушний, О. Гримів, М. Іщенко та ін. - Львів: Сполох, 1998. - С.122-123.

5) Звірковська В.А. Яким бути українському парламенту // Вісник Черкаського університету. Серія: філософія. - 1999. - Вип.14. - С.143-147.

6) Звірковська В.А. Особливості становлення парламентаризму в Україні (90-ті рр. ХХ ст.) // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип.11. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - 2001.- С.574-581.

7) Звірковська В. Парламентська культура в Україні : чинники, рівень і тенденції розвитку // Людина і політика. - 2001. - №4. - С.115-127.

8) Звірковська В. Парламентаризм як предмет теоретико-методологічного дослідження // Наукові записки: Збірник. - К. ЕНД, 2001. - Серія: “Політологія і етнологія”. Вип.16. - С.363-373.

Размещено на Allbest.ru