Українська національна демократія: сутність та відображення у програмах політичних партій

Размещено на http://www.allbest.ru

Українська національна демократія: сутність та відображення у програмах політичних партій

Максимець Б.В

Українська національна демократія - це самобутнє та контроверсійне явище в нашій державі. Нині вона перебуває чи в не найгіршому становищі з часу проголошення незалежності України. Як вважає український філософ, академік НАНУ Мирослав Попович, «ми переживаємо період занепаду української націонал-демократи.... Падає престиж таких національно-демократичних угруповань як Рух, «Наша Україна» і зростає престиж агресивних націоналістичних течій, таких як «Свобода»[6]. «Націонал-демократія вмерла!» - стверджує політолог Юрій Шведа[22]. Подібне майбутнє для української національної демократії спрогнозував також Петро Марич: «Президентські вибори 2010 року стануть першими, коли українська націонал-демократія не відіграватиме вагому роль. Якщо раніше владі, щоб скерувати у потрібне русло поміркованих націоналістів, потрібно було вбити їхнього лідера В'ячеслава Чорновола, то сьогодні націонал-демократія нікому не потрібна і помирає своєю природною політичною смертю» [8].

Незважаючи на такі невтішні висновки, все-таки українська національна демократія продовжує існувати. Її репрезентують старі партії національно-демократичного спрямування, такі як НРУ, УНП, ПРП, УРП «Собор», «Наша Україна», КУН, так і нові, нещодавно створені: політичні партії «Українська платформа» та «За Україну». Останню навіть розглядають потенційним форпостом сучасного українського національно-демократичного руху, яка веде пропаганду у формуванні в Україні політичної нації[ 19].

Виходячи із вище викладеного, можна стверджувати, що дослідження проблем, пов'язаних з українською національною демократією, залишаються на даний час доволі актуальними. Автор статті ставить перед собою мету дослідити українську національну демократію з позицій її сутності та відображення у програмах політичних партій України. Для досягнення поставленої мети необхідно розв'язати наступні завдання: визначити поняття «українська національна демократія»; з'ясувати ідейні витоки української національної демократії; висвітлити питання наукового обґрунтування національно-демократичних ідей або націонал- державництва; показати особливості прояву національно-демократичної ідеології у програмних документах окремих політичних партій, які належать до національно-демократичного спектру.

Вирішення проблеми сутності української національної демократії та її відображення в програмних документах політичних партій започатковано в останніх публікаціях таких авторів, як Д. Дуцик[6], П. Марич[8], Ю. Сидоренко[19], П. Стецюк[20], Ю. Шведа[22].

При написанні даної статті автор спирався передусім на дослідження

І. Андрусяка та Є. Петренка[ 1 ], де висвітлено, зокрема, ідейні витоки української національної демократії, С. Грабовського[3], Я. Дашкевича[4], в яких розглядається проблема сутності української націонал-демократи, а також програмні документи окремих політичних партій[ 12; 13; 14; 15; 16; 17], які відносяться до національно-демократичного спектру. При висвітленні питання про наукове обґрунтування національно-демократичних ідей були використані праці Б. Кухти[7], В. Потульницького[10;11], С. Рудницького[18] та інші.

В політичній науці окреслилися наступні підходи щодо визначення поняття «українська національна демократія». Так, Ярослав Дашкевич зазначає, що термін «національна демократія» виник наприкінці XIX ст. і позначав політичну течію, що добивалася здійснення демократичного державного ладу в межах власної нації[4,с.6] . При цьому поняття нації часто ототожнювалося з національною державою, що вже існувала, або з такою, яка мала бути утворена (це у разі української націонал-демократи, що виникла при відсутності української держави). Окрім того, він зауважує, що термін «національна демократія» слід відрізняти від поняття «демократичний націоналізм».

Діана Дуцик стверджує, що «націонал-демократія швидше якесь віртуальне дітище української політики, народжене вимогами часу на зорі незалежності»[5,с.4].

Сергій Грабовський розглядає поняття національної демократії як суспільно-політичний рух, до якого належать праві політичні сили[3]. Він виокремлює три хвилі українського національно-демократичного руху. «Перші» націонал-демократи в Україні з'являються наприкінці ХіХ-на початку XX ст., ідеологами яких були Іван Франко та Михайло Грушевський. «Другі» - це революційна ОУН після 1943 p., коли була ухвалена завдяки Романові Шухевичу нова партійна програма. Третя хвиля - це новітні націонал-демократи, які стали рушієм відновлення незалежності української держави наприкінці 1980-х - на початку 1990-х pp. та головною запорукою збереження цієї незалежності в першій половині 1990-х рр.[3].

Іван Андрусяк, Євген Петренко розуміють під українською націонал- демократією ті політичні сили, які декларують своє бачення України державою національною і державою демократичною, які декларують свої наміри будувати національну українську державу демократичним шляхом[1,с.5].

В дослідженні Центру Разумкова національна демократія розглядається як ідейно-політичний напрям, головними пріоритетами розвитку України для якого є підтримка розвитку української культури, першочерговість врахування національних інтересів при формуванні стратегії розвитку держави[2,с.21].

У Вікіпедії - вільній енциклопедії націонал-демократія характеризується як політична ідеологія, синтез помірного етнічного націоналізму і демократії, споріднена націонал-лібералізму. Окрім того, зазначається, що в сучасному розумінні націонал-демократія - це національно-визвольний рух, пов'язаний із правом народів на самовизначення. Залежно від ситуації в конкретній країні завдання в націонал-демократів є різними. Націонал-демократія займає жорстку антиімперіалістичну позицію. Може бути антиінтернаціональною та антикомуністичною ідеологією. Однією з основних тез ідеології є твердження, що націоналізм був історично необхідною умовою для десакралізації влади та початком шляху для встановлення народного (демократичного) суверенітету. З погляду націонал-демократи цей зв'язок існує і в сучасності, оскільки створення демократичного режиму неможливе без національної єдності[9].

Чітку дефініцію національної демократії ми знаходимо у програмі Народного руху України, де вона визначається як синтезуюча ідеологія, яка поєднує засади консерватизму, лібералізму, соціальної демократії і ставить собі за мету їх реалізацію у національній демократичній державі європейського типу[12].

Отже, українська національна демократія - це ідеологія, в основі якої лежить ідея розбудови України як національної держави з українськими історико-культурними ознаками та демократичною політичною системою. Недарма у політичній науці націонал-демократію називають ще націонал-державництвом[23,с.Г40;24,с.50]. Цю ідеологію сповідують передусім відповідні політичні партії, які захищають українську національну ідею, українську державність, демократичний державний лад.

Ідейні витоки української національної демократії слід шукати ще в період Київської Русі. Саме тоді зародилася на українських землях демократична ідея, яка існувала в такій формі протопарламентаризму як віча мешканців міста, що розглядали справи і виносили ухвали стосовно суспільного життя[ 1,с. 10]. Подальший розвиток ідея демократії отримала в литовсько-польський період в поширенні магдебурзького права в українських містах, а також через українське козацтво. Важливі демократичні принципи були закріплені в Конституції Пилипа Орлика від 5 квітня 1710 року, зокрема вільних виборів гетьмана і розподілу влади, де судова влада повинна розглядати всі судові справи, а гетьман, відповідно, не мав права карати без суду. Окрім того, гетьман повинен був свої рішення узгоджувати із Генеральною радою та Старшинською радою.

Національно-демократична ідея в Україні отримала подальший розвиток наприкінці XVIII - на початку XX ст. в умовах українського національного відродження. Особливий внесок в її розвиток зробили Кирило-Мефодіївське братство, Головна руська рада, громади, товариства Братство тарасівців, Молода Україна, Сокіл, Січ, Пласт, українські політичні партії, такі як Русько-українська радикальна партія, Українська національно-демократична партія, Революційна українська партія, Українська народна партія. Саме наприкінці XIX ст. починає закладатися науковий фундамент під національно-демократичну ідею та формується окремий напрям української політичної думки - національно- демократичний або національно-державницький. Започаткували його Юліан Бачинський, Іван Франко, Микола Міхновський, Лонґин Цегельський, Дмитро Донцов, які у своїх працях вперше науково обґрунтували ідею української самостійної соборної держави. Цими працями були «Україна irredenta» Ю. Бачинського(1895), «Поза межами можливого» І. Франка(1900), «Самостійна Україна» М. Міхновського(1900), «Русь-Україна і Московщина-Росія» Л. Цегельського(1901), «Сучасне положення нації і наші завдання» Д. Донцова(1913).

Справжнє наукове обґрунтування національно-демократичні ідеї в Україні знайшли у працях Станіслава Дністянського( 1877-1937), Степана Рудницького( 1877-1937), Володимира Старосольського( 1878-1942), Ольґерда Бочковського(1885-1939), Отто Ейхельмана(1854-1943). Завдяки цим мислителям базовими національно-демократичними ідеями стали: розгляд українського народу як окремої культурно-етнічної одиниці; ставлення нації в ієрархи цінностей на найвищий щабель; обґрунтування права кожного народу на національне самовизначення в межах власної етнічної території; погляд на національну ідею як на основний критерій для розмежування етносу і нації; висунення концепції національної держави; ідеї демократичного політичного режиму і республіканської форми правління як основи політичного ладу української нації[24,с.52].

Основоположником націонал-демократичного напряму української політичної думки вважається Станіслав Дністрянський. Провідною ідеєю його концепції є право кожної нації на автономію та державну незалежність. Він доводив, що кожна нація має право на самовизначення на її етнічній території та створення власної держави, в тому числі й українська. Майбутня українська держава має бути національною державою у формі внутрушньої сполуки народів[10, с.78]. Він висунув ідею надання анклавам національних меншин в Україні певних автономних прав «в згоді з територіальними національними правами українського народу» [7,с.275]. Окрім того, С. Дністрянський уявляв українську державу як народну республіку, влада в якій належатиме народові та обраним органам та здійснюватиметься на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову[23,с.142].

Степан Рудницький твердив, що для всіх українців державна самостійність України повинна бути єдиною кінцевою метою[18,с.90]. Націю він розглядав як природне, біологічне утворення. С. Рудницький обґрунтовує етнічні межі української національної держави, в яких вона, на думку вченого, повинна відродитися. Всі українські землі С. Рудницький розділяє на: а) так звані «черенні»(центральні), до яких належать Волинь, Поділля, Київщина, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія; б) «граничні»(приграничні, окраїнні) - Галичина, Буковина, Закарпаття, Холмщина, Полісся, Бессарабія, Слобожанщина, Донщина, Підкавказзя, Прикаспій; в) українські колонії в Азії, тобто місця української діаспори в Саратовщині, Самарщині, Астраханщині, Оренбуржщині, Центральній Азії, Сибірі, Далекому Сході. Форма української держави «повинна бути республікансько-демократична й опиратись на тісній федерації по суті поодиноких українських земель»[18,с.32].

Володимир Старосольський у своїх працях також обґрунтував концепцію національної держави в її етнічних межах(на всій території, заселеній українським народом), доповнюючи її детальним аналізом соціально-національної інфраструктури українського народу. Причому головну увагу він приділяє саме тим класам, які зберегли елементи українства(селянство, інтелігенція, духовенство, нащадки аристократичних родів за умови їх повернення до державності України), українську національну свідомість, і зможуть відіграти вирішальну роль у відбудові української держави[ 11 ,с.247-248]. В. Старосольський виокремлював три шляхи побудови держави: економічних інтересів, політичних інтересів та національної єдності. У першому випадку утворення держави відбувається шляхом економічного відокремлення її від метрополії (США). Утворення держави на основі політичних інтересів передбачає захоплення політичної влади партією, яка виступає від імені одного суспільного класу (СРСР). Найкращим і єдино прийнятним для України шляхом утвердження державності є утворення її на основі національної єдності.

В. Старосольський висунув ідею про необхідність враховувати у розбудові держави соціально-класового чинника, інтересів усіх суспільних класів і верств. Як вважає П. Шляхтун, ця ідея є особливо актуальною для сучасної України, оскільки ігнорування цього чинника є однією з основних причин незначного впливу в Україні політичних організацій національно-демократичного спрямування[23,с.143].

Ольґерд Бочковський услід за В. Старосольським розуміє націю як духовну спільність, яка ґрунтується на національній свідомості та прагненні до волі. Нація - це продукт природного розвитку суспільства. У процесах утворення націй О. Бочковський розрізняє пробудження, відродження і самовизначення народів. Сучасна нація, за Бочковським, не може існувати без політичної самостійності у формі власної держави, яка є запорукою повного і всебічного розвитку нації[11,с.252]. Вчений вважав, що метою українського народу має бути здобуття націократії, тобто політичного самовизначення в окремій державі. Націократію він розуміє як витвір окремого нового типу української держави, здатної задовольнити самостійні прагнення кожного культурного народу, який проживає в Україні[11 ,с.255].

Видатний правознавець Отто Ейхельман, порівнюючи норми міжнародного права і права народів на самовизначення, наголошує, що ціллю національної ідеї є утворення певного типу політичного порядку у світі, за якого всі нації, в тому числі й українська, могли утворити власні дер- жави[21]. 1921 року О. Ёйхельман опублікував свій «Проект Конституції основ державних законів УНР», в якій обстоював федеративну форму державного устрою із наданням значних повноважень федеральним землям і самоврядним одиницям та «республікансько-демократичну» форму правління[20,с.143].

Спадкоємцями національно-державницьких ідей виступають у наш час представники сучасних політичних партій України національно- демократичного спрямування, про які вже було згадано вище.

Однією з найстаріших політичних партій України, яка сповідує національно-демократичні ідеї, є Народний Рух У країни. Ці ідеї знайшли яскраве відображення в програмі НРУ. В ній зокрема зазначено: «Сьогодні Рух - правоцентристська партія націонал-демократичного спрямування, яка виступає за глибокі суспільні, економічні, адміністративні реформи в інтересах усіх громадян України. Рух стоїть на сторожі української національної ідеї, української державності, національної демократії»[ 12]. У програмі підкреслюється, що НРУ діє на основі ідеології української національної демократії, яка прагне до утвердження українством своїх прав, рівних з іншими державними націями, через створення власної національної держави. Також наголошується, що згуртовувати націю для побудови демократичної, правової, соціальної Української держави має українська національна ідея, яка передбачає національний характер держави, політичну, економічну, інформаційну незалежність України, самостійний шлях її розвитку[12]. Згідно програми НРУ державний устрій України має залишатися унітарним для творення єдиної політичної нації, збереження соборності, а перспективною формою державного правління визначається парламентсько-президентська республіка[12].

Наступною політичною партією, програма якої ґрунтується на засадах національної демократії, є Українська народна партія. Про це красномовно свідчать основні програмові гасла УНП: людина - найвища цінність; демократія - необхідна умова розвитку людини; демократична, правова, соціальна, національна держава; духовність як основа буття українців; українська мова - вагомий чинник консолідації суспільства. В програмі УНП вказується на особливу роль національної демократії в утвердженні демократичних принципів: «Свобода та права людини не можуть повноцінно реалізовуватися без свободи національного самовизначення й саморозвитку народу, без усебічного розвитку та захисту своєї самобутності»[ 15,с.5].

Яскраво виражені національно-демоіфатичні принципи у програмі Української республіканської партії «Собор». В ній, зокрема, зазначається, що метою діяльності УРП «Собор» є «забезпечення умов повноти самореалізації української нації в Українській соборній національній демократичній державі»[ 16]. Натомість стрижнем діяльності УРП «Собор» є реалізація української національної ідеї, яка тлумачиться як «здійснення права українського народу на збереження власної неповторності в спільноті світових народів, на життя в незалежній, соборній, міцній, заможній, демократичній українській державі»[ 16].

Національно-демократичними за своїм спрямуванням є ще такі політичні партії, як «Наша Україна», «Українська платформа», «За Україну». Так, у програмі «Нашої України» наголошується на зміцненні національної ідентичності; беззастережному виконанні всіма органами державної влади та місцевого самоврядування статті 10 Конституції України про державний статус української мови; чіткому виконанні Європейської хартії регіональних мов і мов меншин, яка не визнає такими, що підлягають захисту, мови, які мають статус державної в будь-якій іншій країні, а отже не перебувають під загрозою зникнення; захисті етнокультурної структури українського суспільства; визначенні правового статусу вояків У ПА як ветеранів боротьби за незалежну Україну; пріоритеті розвитку питомо українських релігійних конфесій (УАПЦ, УПЦ КП, УГКЦ)[ 13]. На сповідуванні національно-демократичної філософії розвитку У країни як найбільш притаманної українському народові та, одночасно, гідної відповіді на виклики глобалізації наголошується у програмі політичної партії «Українська платформа»[ 14,с.5]. Програмні положення нещодавно створеної політичної партії «За Україну» також відображають основні засади української національної демократії. У проекті програми цієї партії робиться особливий акцент на побудові в Україні демократичного суспільства, збереженні української національної ідентичності, поверненні народу національної пам'яті, здійсненні декомунізації, утвердженні української мови як єдиної державної й офіційної на всій території України і в усіх сферах суспільного життя, розвитку української культури[ 17].

Отже, українську національну демократію або націонап-державництво можна розглядати як синтезуючу ідеологію, суспільно-політичний рух, партійно-політичний напрям. Своїми ідейними витоками вона сягає ще часів Київської Русі та була науково обґрунтована у працях С. Дністянського, С. Рудницького, В. Старосольського, О. Бочковського, О. Ейхельмана в першій половині XX ст.. Сучасна українська національна демократія представлена цілою низкою політичних партій, головним для яких є розбудова незалежної, демократичної української національної держави. Саме державотворчій ідеї ці партії підпорядковують всі сфери суспільного життя - політичну, соціальну, економічну, культурну, духовну.

українська національна демократія

Список використаних джерел

Андрусяк І., Петренко Є. Блиск і злиденність української націонал- демократи. - K.: Смолоскип, 1999. - 78 с.

Вибори 2006: умови, суб'єкти, наслідки // Національна безпека і оборона. - 2005. - № 10.

Грабовський С. Націоналізм і проблема постколоніальної модернізації [Електронний ресурс] / С. Грабовський - Режим доступу: http://dialogs.org.ua/ issue_full.php?m_id= 15973

Дашкевич Я. Націоналізм і демократія // Українські проблеми. - 1994. - № 3. - С, 6 - 8.

Дуцик Д. Націонал-демократи не мають права не змогти // Україна молода. - 2000. - ЗО березня.

Дуцик Д. Націонал-демократія залишається запитаною [Електронний ресурс] / Д. Дуцик - Режим доступу: http://www.pravda.-com.ua/ articles/2009/04/10/3871169/

Кухта Б. JI. З історії української політичної думки: [Текст лекцій: навчальний посібник]. - K.: Генеза, 1994. - 368 с.

Марич П. Президентські вибори 2010 року обірвуть історію української націонал-демократи [ Електронний ресурс] / П. Марич. - Режим доступу: http:// postup.brama.com/usual.php?what=66355

Націонал-демократія [Електронний ресурс] - Режим доступу: http:// ru.wikipedia.org/wiki/Национал-демократия.

Потульницький В.А. Теорія української політології. Курс лекцій. - K.: Либідь, 1993. - 192 с.

Потульницький В.А. Нариси з української політології. 1819 - 1991. - K.: Либідь, 1994. - 318 с.

Програма Народного Руху України [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://www.nru.org.ua/about/program/

Програма політичної партії «Наша Україна» [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://www.razom.org.ua/documents/443/

Програма політичної партії «Українська платформа». - K., 2010. - 15 с.

Програма Української Народної Партії. - K.: TOB «Гнозіс», 2005. - 32 с.

Програма УРП «Собор»[Електронний ресурс] - Режим доступу: http:// urpsobor.org.ua/програмові-документи/програма-урп-собор

Проект Програми партії «За Україну» «[Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zaukrainu.org/programm

Рудницький C.JI. Чому ми хочемо самостійної України? / Упор., передмова О.І. Щаблія. - Львів: Світ, 1994. - 416 с.

Сидоренко Ю. Перспективи української націонал-демократи [Електронний ресурс] / Ю. Сидоренко. - Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/ colunms/2010/06/8/5116252/

Стецюк П. Отто Ейхельман // Вибори і демократія. - 2006. - № 1. -

С,141-144.

Турчин Я.Б. Внесок Отто Ейхельмана в розвиток науки міжнародного права [Електронний ресурс] / Я.Б. Турчин. - Режим доступу: http://www.nbuv. gov.ua/Portal/Soc_Gum/Npchdu/Politology/2009_97/97-4.pdf

Шведа Ю. Націонал-демократія вмерла [Електронний ресурс] / Ю. Шведа - Режим доступу: http://portal.lviv.ua/news/2010/02/22/121124.html

Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної думки): Підручник. - K.: Либідь, 2002. - 576 с.

Юрій М.В. Політологія [Текст]: підручник. / М.В. Юрій. - K.: Дакор, КНТ, 2006. -416 с.

Размещено на Allbest.ru