Вплив довіри на легітимацію влади в сучасній Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вплив довіри на легітимацію влади в сучасній Україні

Міщенко А. Б

Українське суспільство в процесі здобуття своєї незалежності пройшло досить складні етапи формування основ для майбутнього державотворення. Цей шлях був увінчаний війнами, зрадами, колоніальною залежністю, розчаруваннями та надіями. Однак, незважаючи на це, сучасне українське суспільство використало свій шанс гідного будівництва незалежної та демократичної держави.

Зміна форми організації влади в пострадянській Україні сприяла появі великої кількості праць, які аналізували помилки тоталітарного політичного режиму, обґрунтовували необхідність демократичного шляху розвитку на основі легально-правової легітимації і необхідності формування партнерської взаємодії між громадянином та державою на основі довіри. До таких авторів можна віднести: Т.Алєксєєву, Є.Бистрицького, О.Білого, А.Гальчинського, В.Гельмана, К.Колесникова, І.Сікору та багато інших. Останні дисертаційні дослідженні з даної тематики - О.Дащаківська «Політична еліта України: проблема легітимації» (2006 р.) В.Волинець «Легітимність влади як фактор політичної стабільності суспільства» (2008 p.).

Комплексні дослідження подій, які відбуваються після розпаду СРСР, проводять і закордонні вченні, які концентрують увагу на поясненні процесів, що час від часу виникають у пострадянських країнах, а саме: Н.Діннелло, Г.О'Донелл, Е.Еванс, С.Уайтфілд, Д.Ловелл, Є.Шацький, П.Штомпка тощо.

Головним завданням даної статті є аналіз впливу рівня довіри громадян на процес легітимації політичної влади в України в період її трансформації; розкриття основних механізмів, які влада використовує для легітимації свого існування; виокремлення пріоритетних напрямків Української держави по формування довіри суспільства та забезпечення стабільної політичної системи.

Історичні події минулого свідчать про складність процесів становлення, які проходила У країна в періоди Київської Русі, гетьманства Богдана Хмельницького і особливо за часів перебування в Союзі соціалістичнихреспублік, однак певні закономірності суспільного розвитку все ж варто виділити. По-перше, це розгалужена система міжособистісної довіри в межах родинних зв'язків, яка підкріплювалася сталими ціннісними переконаннями (віра в сакральність родинної відданості, ряд стереотипів та емоційно забарвлених установок тощо). По-друге, перевага традиційнохаризматичної легітимації влади. Як наслідок, до сьогодні в свідомості суспільства вкорінений стереотип «батьківської влади», «сильної руки», яка може забезпечити добробут українського суспільства. По-третє, прагнення кожного лідера нації утвердити на владній верхівці свою династію і, таким чином, забезпечити перехід влади в спадковій формі.

В радянський період влада майже не застосовувала механізмів своєї легітимації. Головними ж них були самолегітимація влади (переконання лідерів в їх незаперечному праві на здійснення політики), створення суспільства зі свідомістю «авторитарної особи», демонстрація сили держави для утримання в покорі громадян і, таким чином, псевдолегітимації (штучної, показової легітимації) «партії влади» та «вождя». В результаті глибока криза влади, наростання делегітимаційних процесів, повна недовіра зі сторони населення. Навіть Перебудова Горбачова не забезпечила дієвих механізмів виведення країни з соціально-політичної кризи та подолання делегітимації й недовіри, в той час, коли сам керівник СРСР отримав певну «зовнішню легітимацію».

Завданням для нової влади незалежної України, на нашу думку, став пошук оптимального способу поєднання вже функціонуючого владного режиму та необхідних йому елементів для набуття статусу демократичного. Однак, це була лише підміна понять, та спроба наповнити авторитарнобюрократичну структуру демократичним змістом, певною демократичною оболонкою. П.Штомпка з цього приводу писав, що підтримка і ентузіазм звільнених мас створили можливість імплантації західних інститутів. Була створена інфраструктура демократії, ринкової економіки і вільнодумства. Парламент, партії, конституційний суд, чиновники, які розглядали скарги громадян на інших чиновників в політиці; приватні корпорації, банки, фондовий ринок і брокерські фірми в економіці; безліч газет, приватні телеі радіоканали у сфері ЗМІ. Ці інститути прийняли радикальні рішення про перехід до капіталістичної економіки[ 11,с.4].

Головне, що залишилося поза увагою керівників держави в той період (1991-1994 pp.), це те, що не змінилося саме суспільство. He виникла громадянська культура, яка дозволяє забезпечити демократичну основу новостворених інститутів, не виникли нові підприємці, які здатні працювати на вільному ринку за умов капіталізму, не змінилися і вкорінені у свідомості людей тип поведінки, життєві позиції та стереотипи мислення авторитарної особистості. Опортунізм, подвійні стандарти, звична практика порушувати правила, встановлені режимом, оцінка непокори як доброчесності. Ці якості втілені феноменом, який отримав назву «Ношо Sovieticus».

Варто підкреслити, що основу легітимації нового режиму дала значна підтримка, довіра громадян та їх віра у політичну волю тогочасної еліти провести необхідні інституційні реформи задля вдосконалення ефективності владного механізму та покращення добробуту громадян, однак влада не скористалася тим кредитом довіри, який їй був наданий від суспільства.

Відповідно, система взаємодії між громадянами (міжособистісна довіра), між громадянином і державою та між різного роду об'єднаннями і державою (інституціональна довіра) не змінилася. Це дає нам можливість прослідкувати закостенілість цих форм і в сучасній Україні, особливо у висловлюваннях та поведінці старшого покоління. Колективізм давав можливість підкорити індивіда суспільству, особисті права виступали другорядними перед колективом, особиста відповідальність була розмита. Захисною реакцією на заполітизоване життя і прагнення влади контролювати всі сфери життя був відхід в приватне життя, що стало основою сильних горизонтальних зв'язків та міжособистісної довіри. З іншого боку, нова імпортована капіталістична культура у центр ставила індивіда, його права, але з ними і обов'язки.

Таким чином, несумісність основних способів життя та ціннісних переконань спричинила, висловлюючись словами П.Штомпки, культурну травму, яка, на наш погляд, не подолана і сьогодні та вимагає значних зусиль як зі сторони держави, так і суспільства.

Дослідження рівня довіри громадян, їх відношення до різних інститутів влади та недержавних організацій за останні 17 років показало, що в цілому люди не підтримують основних дій влади, прийнятих нею рішень, не вірять більшості інститутам влади та політичним силам, що доводиться соціологічними даними Інституту соціології HAH України[9,с.27]. Для прикладу: перші президентські вибори, на яких Л.Кравчук здобув переконливу перемогу. Це була скоріше легітимація «старої і відомої» еліти, яка нібито має законне право на владу. Відбулося конституювання влади за допомогою відомого механізму легітимації (голосування), коли не змінився стереотипізований спосіб мислення. Суспільство вважало Кравчука законним лідером часів «старого режиму». Отже, соціально-політична система посттоталітарної Української держави фактично функціонувала за традиційним типом легітимації, лише «одягнутим» у сучасні легальнодемократичні та раціонально-правові шати.

Як наслідок, сплеск недовіри та ряд делегітимаційних процесів, до яких можуть бути віднесені:

• неефективна робота апарату Кравчука та усвідомлення суспільством його прямої належності до «старого режиму», що уповільнило розвиток нашої країни на шляху до демократичних перетворень;

• легальний прихід до влади Кучми дозволив йому заручитися певною підтримкою громадян, отримавши кредит довіри в межах 25-30 %, однак повна узурпація влади, небажання проводити комплексних соціальних, політичних та економічних реформ, цензура ЗМІ, касетний скандал, придушення громадських виступів, адміністративно-бюрократичний тиск та клановість й замкненість провідної еліти призвів до повного неприйняття (2,4 % у 2004 р.) суспільством такої персоніфікованої влади;

• поява сильних неформальних мереж на рівні сім'ї, родичів, друзів, що стимулювало появу соціального капіталу українського суспільства, однак повна кристалізація його в інститути громадянського суспільства ще не відбулася;

• розчарування суспільства в ефективності демократичних інститутів через їх штучне насадження та недієвість в пострадянській практиці державотворення.

Таким чином, можемо зробити певні узагальнення, що перші роки незалежності України легітимація влади була увінчана націоналістичною ідеєю об'єднання українців, а стара номенклатурна еліта змогла швидко переорієнтуватися під нові реалії і виклики суспільства за допомогою національно-патріотичної риторики, необхідності сильної держави контролю. Відповідно, свою доцільність та необхідність існування влада доводила все ще радянськими механізми легітимації сильним адміністративним ресурсом, маніпуляцією вкоріненими аксіологічними формами мотивації та виробленими стереотипами поведінки. Відповідно, вищезазначене дає можливість констатувати: після розпаду Радянського Союзу сформувався стійкий феномену «суспільство втраченої довіри» та найменні ефективні механізми легітимації влади на шляху в побудові демократичного політичного режиму. Саме тому більшість населення вважало, що при радянській системі люди були більш задоволені. Звідси, бажання появи сильного харизматичного «вождя», щоб упорядкувати розхитану систему владної вертикалі; політична апатія до новостворених політичних партій, які працювали на замовлення олігархічних груп.

Для нашого дослідження є важливим виокремлення ролі довіри в процесі легітимації влади за нових умов її організації та формування на основі цього сталого соціального капіталу, який може, а ми в цьому переконані, стати основою побудови ефективно діючого громадянського суспільства. Останнє в свою чергу впливатиме на прийняття рішень владою та контролюватиме їх виконання.

Сукупність позитивних та негативних тенденцій вертикальної взаємодії між державою та суспільством є наслідком дії раціональних (знання, отримані в процесі соціалізації особистості, обґрунтовані і логічно змістовні події власного практичного досвіду) та ірраціональних чинників (віра в сакральність певних норм та принципів, емоційно забарвлені переконання, ряд стереотипів та установок, підкореність авторитету, страх та інші), що глибоко вкорінені у свідомості громадян. Головним регулятором таких форм взаємодії між людьми виступали і виступають не просто встановлені процедура, норми й правила, а також традиції й різного роду неформальні конвенції. Все це дозволяє стверджувати, що та сукупність неформальних взаємодій, основою якої є сукупність традиційних актів соціального обміну, інституціоналізує їх поряд із формальними правилами. Це неформальний різновид соціального капіталу, який ґрунтується на довірі та підтримці членів групи та суспільства в цілому. Однак цей процес в Україні призвів до негативного соціального капіталу, основою якого в Україні стали клієнтилістські дружньо-довірчі відносини, що часто називають «кумівством» або об'єднанням «кланів».

Політика починає працювати, так би мовити, в автономному режимі і суспільство, втративши довіру, вже не вбачає в діях політичної еліти жодної користі для себе[ 10,с. 10].

Слід наголосити на певних тенденціях, які були притаманні політичній системі України в період її трансформації від «реального соціалізму» до зразка демократії «західного типу» 1991 -2003 років: в першу чергу, легально легітимний спосіб отримання незалежності, обрання законодавчого та виконавчих органів влади; боротьба між вкоріненими цінностями та пропонованими ідеалами демократії; тісні міжособистісні зв'язки як основа формування клановості та клієнталізму; традиційно-харизматична легітимація влади; коливання між авторитарною та демократичною формами організації та побудови владної вертикалі.

Наступний період легітимаційного оформлення влади на основі довіри громадян має більш складні характеристики, ніж попередній. На нашу думку, слід обов'язково сказати про чотири основних вектори соціальної напруги в Україні, які зумовили вибух в листопаді 2004 року: відсутність ідеологічного підґрунтя та мотивації; глибока прірва між багатими та бідними прошарками населення; відсутність згоди та розуміння між населенням України та вищою державною владою країни; неприйняття позицій та розуміння між населенням та місцевою владною чи промисловою елітою[8,с.44].

Варто підкреслити, що автор розглядає події кінця 2004 року як позитивний сплеск громадянської активності в Україні. Відповідно, всі негативні якості, які приписувалися соціально-політичній організації тогочасної влади та стійка переконаність більшої частини населення в несправедливості її дій отримали своє продовження у масових мирних виступах населення. їх можна охарактеризувати як легальний метод боротьби з нелегальними, корупційними та кримінальними діями владної верхівки.

Вперше суспільство організовано вийшло на протестні виступи проти закостенілої і корумпованої влади, вперше індекс патріотизму піднявся до найвищого рівня, соціальний капітал як цілеспрямована дія громадських організацій на основі норм та довіри вилився у соціально активне й досить ефективне громадянське суспільство.

Ключова характеристика подій «Помаранчевої революції» це вага власне «неполітичних» чинників (прояв української ментальності, дружність щодо опонентів, інтеграція та об'єднання осіб різного статусу, ірраціональна прихильність до учасників подій тощо), які, проте, в певний момент стали політичними. Все це склало основу легітимації нової (революційно оформленої) влади на противагу легальності старої, забезпечило її «зовнішню» (на світовій арені) легітимацію.

Однак для нашого дослідження більш актуальним є констатація факту, що після президентських виборів 2004 року довіра громадян до влади була на найвищому рівні[9,с.27] за весь попередній період незалежності, влада наділялася неймовірним кредитом довіри, підтримки й сподівань. Громадяни готові були на багато трансформаційних перетворень, підтримати реформування владної, економічної та соціальної сфери, а головне вибудовувати демократичні форми взаємодії між політичною владою та громадянським суспільством. JIегітимаційна ситуація 2004 року найбільш гостро демонструє потребу ціннісного консенсусу в суспільстві й еліті.

Починаючи з симптоматичного падіння рівня довіри після криз 2005 та 2007 років до окремих інститутів влади, починає втрачати зміст головна властивість режиму його легітимність. Зниження довіри до критичного рівня може призвести до делегітимації влади на всіх рівнях і, таким чином, до кризи всієї політичної системи.

Г. О'Доннелл схильний доводити, що Україна знаходиться на перехідному етапі свого розвитку на шляху становлення демократичного політичного режиму, який він називає «демократією, що делегується це режими, що ще не окріпнули, не володіють власного системою інститутів; існування їх можливо, не буде тривалим, самі вони можуть виявитися короткотривалими, приреченими стати інтерлюдією перед поверненням до відкрито авторитарного режиму або ж деякою перехідною формою на шляху до більш «стандартного» типу демократії з розвиненою системою інститутів»[5,с.5]. Така ситуація сприяє виникненню політичного лідера, який з легкістю може отримати підтримку й довіру громадян і сконцентрувати в своїх руках всі важелі владного впливу.

Сьогодні Україна втрачає основи цілісного громадянського суспільства. He сформувавши стабільного соціального капіталу та не побудувавши взаємовідповідальні стосунки між владою і громадянином, вона може залишитися на перехідному етапі на невизначений термін або повернутися до більш радикальних політичних режимів. Тож, до основних причин, що зумовлюють низький рівень довіри та делегітимацію сучасної влади належать:

• розчарування громадян ефективністю державних органів влади;

• відсутність дієвих механізмів політичної відповідальності тих, хто формує політику держави;

• постійні суперечності та конфліктні ситуації, що виникають між представниками політичної еліти;

• низька інституціональна спроможність громадян впливати на політичний процес;

• корумпованість всієї владної верхівки та бюрократичного апарату;

• розчарування в основних принципах демократії через неефективність їхнього впровадження в умовах сучасної України тощо.

Таким чином, громадянське суспільство, основою якого є сукупність різнонаправлених асоціацій, повинно виступити в Україні партнером демократичної держави і, таким чином, сформувати необхідну для стабільного демократичного суспільства основу ланцюгової довіри. Партнерська взаємодія двох рівноправних суб'єктів прийняття політичних рішень забезпечить подолання делегітимаційних імпульсів, які час від часу з'являються у будь-якому суспільстві і які є особливо критичними в перехідний період для У країни.

На нашу думку, варто виокремити ті механізми, які влада застосовує для своєї легітимації в межах горизонтальних та вертикальних зв'язків та які дозволяють інституціоналізувати неформальні соціальні мережі.

Одним із них є засоби масової інформації, які в конструювання довіри громадян до влади відіграють значну роль, формуючи таким чином і їхню громадську позицію. Але і сама влада досить часто у своїх діях використовує ЗМІ не просто як незалежного спостерігача і ретранслятора її дій, а швидше як інструмент маніпуляції свідомістю громадян.

Головними комунікативними технологіями впливу ЗМІ на формування громадської думки найчастіше виступають: 1) пропаганда; 2) діалогічна взаємодія; 3) формування стереотипного мислення; 4) впровадження певних санкцій для проведення непопулярних реформ і т.д.

Також в українських реаліях можна використати класифікацію механізмів легітимації влади в залежності від їх призначення, яку автор висвітлював у своїх попередніх статтях. До них можна віднести: формування та підтримка довіри громадян на міжособистісному та інституційному рівнях (формування особистості з культурно-довірчою спрямованістю; створення умов відносної рівності життєвих шансів; свобода вибору варіантів соціальної мобільності; самостійність акторів у виборі способів виконання своїх соціальних ролей) або боротьба з масовою недовірою та процесом делегітимації існуючого режиму шляхом відновлення підтримки населення до політичної системи (політичний дискурсу з опозицією; консенсус усіх учасників такого дискурсу; процес трансформації влади, який можливий лише за умови відкритості структур комунікації; влада повинна публічно визнати свої помилки; дозволити проведення постійного контролю за діями владних органів)[7,с.376-378].

Таким чином, Україна проходить складний шлях модернізаційних перетворень, починаючи з 1991 року. На цьому шляху вона змогла перебороти сильний вплив радянських стереотипів на формування міжособистісної довіри, сильних горизонтальних зв'язків між громадянином та певними суспільними об'єднаннями, сформувати усвідомлення того, що таким чином (за допомогою ланцюгової довіри це соціальна довіра, яка виникає між суб'єктами в процесі створення різного роду асоціацій, несвідомо робить людину частиною громадянського суспільства, яке на рівних умовах співпрацює з державою, лобіюючи свої права) громадянин може впливати на процес прийняття рішень владною елітою. Поряд з цим залишається досить складною проблема формування сталого соціального капіталу між декларованими правилами й нормами, їх визнанням та дотриманням усіма учасниками політичного процесу і санкціями за їх порушення.

Посилення довіри кожного окремого громадянина та суспільства в цілому до органів державної влади забезпечить формування та відстоювання національного інтересу У країни не лише всередині нашої країни, а й за її межами. Така практика сприятиме встановленню, по-перше, сильних легально-раціональних механізмів легітимації влади по відношенню до громадян; по-друге, Україна отримає незаперечну підтримку своїх закордонних партнерів і, таким чином «зовнішню легітимацію». Ane всі ці позитивні зрушення можуть відбутися лише на основі довіри зі сторони суспільства, сильної політичної волі владної еліти, які певним чином складають штучно сформований харизматичний тип легітимації сучасної влади; через забезпечення виконання правил і процедур раціонального вибору й посилення відповідальності за їх недотримання, а також постійний діалог із громадськістю на основі системної інформаційної кампанії, направленої набуття українцями знань про основи громадянського суспільства, права та обов'язки громадянина, принципи демократичного політичного режиму тощо. Через сильний влив спадку комуністичної доби українська громадськість повинна бути готова до тривалості перехідного періоду із соціальними потрясіннями та частими конфліктами, перш ніж в країні буде встановлена демократія. He варто очікувати миттєвого приходу гармонії в стосунки між громадянським суспільством і державою, адже вкоріненим бюрократичний апарат неможливо знищити за короткий період.

Засадничими мають бути наступні пріоритети це подолання корупційно-кланових об'єднань в ешелонах владної верхівки, боротьба з процесом делегітимацїї влади, подолання феномену «суспільства втраченої довіри» як характеристики взаємодії громадян з державою уже протягом 18 років незалежності, створення умов для розвитку громадянського суспільства через знищення «клієнтилістських» неформальних мереж, створюючи рівні умови доступу до влади та процесу прийняття рішень. В цьому сенсі ми переконані, що довіра як складова легітимації влади виконуватиме своє головне призначення сприятиме становленню демократичного політичного режиму в Україні на основі згоди громадянського суспільства та ефективної діяльності легально-раціональної влади.

Список використаних джерел

держава влада делегітимація

1. Бистрицький Є. Державотворення в Україні: шляхи легітимації / Є.Бистрицький, О.Білий // Політична думка 1996. №1. С. 11-23.

2. Волинець В.В. Легітимність влади як фактор політичної стабільності суспільства: дис. каид. політ, наук: спец. 23.00.02 «політичні інститути та процеси» / В.Волинець. Острог, 2008. 215 с.;

3. Гальчинський А. Помаранчева революція і нова влада / А.Гальчинський. K.: Либідь, 2005. 368 с.

4. Дащаківська О.Ю. Політична еліта України: проблема легітимації: дис. канд. політ, наук: 23.00.02 «політичні інститути та процеси» / О.Ю.Дащаківська. Л., 2005, 200 с.

5. ОДонелл Г. Делегированная демократия? / Г. О Донелл // Pro et Contra - 1998, № 3. С, 4-7.

6. Кокорська О.І. Легітимність влади та довіра в суспільстві, що трансформується: теоретико-методологічні проблеми / О.І.Кокорська // Наукові записки / Національний ун-т «Києво-Могилянська Академія». Сер. Політичні науки. K.: KM Academia. 2004. № 31. С,37-41.

7. Міщенко А. Недовіра як чинник де легітимації влади: причини та механізми подолання / А.Міщенко // Гілея (науковий вісник). 2009. Вип. 24. С.372380.

8. Міщенко С. Соціальна напруженість в українському суспільстві / С.Міщенко // Розбудова держави. 1997. № 10. С. 42-51;

9. Українське суспільство 1992-2008 [Соціологічний моніторинг] / За ред. Ворони В.М., Шульги М.О. K.: IC НАНУ, 2008. 656 с.

10. Таран Ю. Довіра як національна ідея / Ю.Таран // Проект Україна. 26.10.2004. С.Ю.

11. Штомпка П. Культурная травма в посткоммунистическом обществе / П. Штомпка // Социс 2001. №2. С.3-12.

Размещено на Allbest.ru