Моделі контролю соціально-політичного дискурсу на пострадянському просторі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Моделі контролю соціально-політичного дискурсу на пострадянському просторі

Олещук П.М.

Актуальність дослідження проблеми контролю за соціально-політичним дискурсом зумовлена необхідністю вивчення сучасних несилових форм та механізмів соціально-політичного контролю за умов зростання політичної ролі мас-медіа та трансформації сутності політичної комунікації (насамперед, у пострадянських суспільствах).

Проблема зростання політичної ролі ЗМІ у сучасному інформаційному суспільстві зумовлює необхідність дослідження сутності даного впливу, оскільки, з одного боку, мас-медіа наближають політичний процес до громадськості, висвітлюючи різноманітні політичні проблеми та надаючи цілісне бачення політичного процесу, але, одночасно, відкриваючи додаткові можливості для маніпуляційного впливу на громадську думку. Відповідно, політичний дискурс, як цілісне поєднання політичних комунікацій у межах даного суспільства, постає суперечливим та неоднорідним явищем, дослідження якого становить важливу наукову проблему для теоретичної розробки сучасних концепцій демократії.

В українській науковій традиції наявна значна частина публікацій, присвячених проблематиці політичного дискурсу[2;4;9;10]. Водночас, основна маса досліджень здійснена у межах філологічної науки та спрямована на виявлення лінгвістичних особливостей політичного дискурсу та різноманітних філологічних класифікацій даної форми політичної комунікації. Водночас, політичний дискурс, як певне змістовне утворення, несе у собі не просто набір лінгвістичних засобів, а має виразне політичне спрямування. Політичний дискурс функціонує у суспільстві не стихійно, а впорядковується політичними та державними структурами, оскільки від характеру, інтенсивності та ключових проблем дискурсу залежить стабільність державної влади. Відповідно, контроль за дискурсом реалізується у певних моделях, дослідження яких дозволяє визначити базові політичні ідеологеми даного суспільства. Моделі детермінуються рядом показників, такими як: політичний режим, розвиненість мас-медіа, політична культура, а тому є специфічними для кожного державного утворення. Для дослідження особливостей формування сучасної української політичної комунікації необхідно визначити головну модель політичного дискурсу, при чому, для з'ясування особливостей останньої доцільно співставити її з моделлю контролю соціально-політичного дискурсу у Російській Федерації, що виникла та почала розвиватися паралельно з українською.

Відповідно, необхідно визначити загальні принципи реалізації моделей контролю за соціально-політичним дискурсом, дослідити у порівняні моделі контролю за соціально-політичним дискурсом у Російській Федерації та Україні.

Дискурс відтворює соціальні інститути, культурні схеми, системи цінностей соціуму. Політична комунікація визначається дискурсом, тобто соціокультурним контекстом. Культурний контекст розуміється як сукупність інституціональних, рольових, ціннісних, когнітивних умов реалізації подій або фактів, з одного боку, і сукупність виразних засобів, використовуваних людьми в цих обставинах, з іншого. Це означає, що в тексті мас-медіа будуть реалізовані установки і вимоги до створення мовного продукту, що відповідає зовнішнім умовам ситуації появи даного продукту. Той факт, що мас-медійний текст є своєрідною проекцією культурного простору, має цілий ряд наслідків у плані особливостей структури, змісту і мовного наповнення даного виду тексту[5,с.29-30].

Можна узагальнити деякі характеристики політичного дискурсу:

- дискурс як знак своєрідної знакової системи, в якій відбувається модифікація семантики і стандартних мовних дій;

- як спеціальне використання мови для актуалізації певної ментальності або для реалізації особливостей ідеології, що передбачає дію граматики, лексикону, правил функціонування слів і синтаксису, а також особливу прагматику; - як форми соціальної дії, що знаходиться під впливом владних структур та історичних процесів;

- модулятора інтересів суспільства[3,с.183].

політичний дискурс критичний медіа

Отже, політичний дискурс - це «мовленнєві утворення (усні або письмові), що стосуються сфери політики, реалізуються вербально та екстравербально, актуалізуються у певному ситуативному контексті і спрямовані на здійснення конкретної прагматичної семантики»[2,с. 184].

За такого розуміння політичного дискурсу, найбільш доцільним буде використати критичний підхід. Особливостями критичного напряму в дискурс-аналізі є: 1) лінгвістично-орієнтований підхід; 2) трактування дискурсу як комунікаційної акції у формі тексту та мовлення; 3) інтерпретація письмового та розмовного дискурсу як форм соціальної практики; 4) діалектичний погляд на взаємозв'язок та взаємообумовленість дискурсів і соціальних практик; 5) розуміння політичного дискурсу як вербальної репрезентації відносин ідеологічного домінування; 6) акцент на критиці та викритті дискримінаційного і репресивного змісту пануючих соціально-політичних дискурсів; 7) особлива дослідницька увага до дискурсів расизму, націоналізму; 8) розгляд дискурсу політичних еліт та медіа-дискурсу як основних джерел владної асиметрії [10, 79-80]. Відповідно, політичний дискурс за такого розуміння розглядається не формально, як сукупність певних політико-комунікативних практик, а як вираження владно-підвладних відносин.

Саме пануюча ідеологія, що виражає позицію державної влади, формує межі, інфраструктуру, ресурс і - найголовніше - зміст інформаційного простору, що визначає наше життя в реальному світі[8,с.87]. Очевидно, що головним напрямком і формою, у якій реалізується вплив офіційної ідеології на політичний дискурс є мас-медіа, як універсальний агрегуючий засіб масової комунікації, за допомогою якого основна маса громадян одержують інформацію про політику.

Водночас, завдяки розвитку широкої альтернативи різноманітних форм та засобів політичної комунікації, цей вплив не може бути прямим та однозначним. Такий вплив викликатиме лише негативну реакцію у відповідь і не дозволить реалізовувати поставлені цілі. Тому, такий вплив здійснюється не прямо, а опосередковано. Зокрема, через визначення тем для обговорення та формування порядку денного суспільно-політичного дискурсу. За словами Бернда Коєна «медіа можуть не мати успіху в указуванні нам, що думати,... але вони приголомшливо успішні в указуванні нам про що думати»[цит. за:6,с.1].

Ця теза знайшла підкріплення у відповідних даних. Дослідження показали, що пріоритети глядачів або читачів тих чи інших каналів і видань залежать від ролі, які ці питання займають у ЗМІ, яким вони надають переваги[6,с.1]. Таким чином, не стверджуючи безпосередньо, що слід говорити, влада може засобами мас-медіа спрямувати тему для обговорення у бажаному напрямку, винісши за межі дискурсу небажані теми.

Особливо яскраво подібні механізми соціально-політичного контролю проявилися у пострадянських країнах при переході від комуністичного тоталітаризму до новітніх, посттоталітарних режимів. Якщо радянська політична комунікація виходила із безумовного домінування ідеологічних посилів та політичної цензури, то проголошення цілями побудови демократичних суспільств унеможливило безпосереднє втручання у дискурс, яке було переведено у форми опосередкованого формування політичної комунікації.

Загалом, зміни у структурі ЗМІ під час переходу від тоталітарної до посттоталітарної політичної комунікації позначилися, насамперед, стилістично-лексичною трансформацією суспільно-політичного мовлення. Зокрема, відбулося нівелювання «високого» стилю мовлення та «фейлетонизація» офіційного дискурсу, що позначалося у поширенні гумористичного способу викладу матеріалу. Новий політичний дискурс позначався засиллям неологізмів та актуалізацією застарілої («питомо української») лексики, руйнуванням старих політичних кліше, заміною останніх відповідно до логіки «зміщення полюсів» і побудови парадоксальних з позицій граматики конструкцій. Відбулося розмивання норм публіцистичного мовлення та розпад їх на кілька автономних традицій («радянської», «новітньої», «традиційно-української» тощо), кожна з яких структурувала та забезпечувала функціонування власного політичного дискурсу[9]. Відповідно, такі трансформації мови політичного дискурсу перетворювали останній на досить невизначене та поліцентричне утворення, що полегшило використання мовленнєво-маніпуляційних зворотів.

Російський медіа-експерт А. Архангельський, аналізуючи ситуацію із формуванням та становленням політичного пострадянського телебачення у сучасній Росії, відзначає еволюцію російського політичного теле-дискурсу від всеохопливості до вузької сегментації та спеціалізації. Зокрема, говорячи про ключову програму епохи переходу розпаду СРСР,

А. Архангельский наголошує: «Головне, що давав «Взгляд» - не картинка, не монтаж, не стиль. А гранична щирість - і загальне охоплення ситуації. Розгублені люди масово шукали відповідь на головне питання: що з нами відбувається? Хто ми, звідки йдемо, куди рухаємося? Програма разом із країною гарячково перебирала можливі відповіді. Залучаючи політику, культуру, економіку, історію - як матеріал. Як привід для загальнонаціонального самовизначення»[1]. Тобто, в даному випадку політична програма структурувала політичний дискурс, концентруючи його у довкола однієї програми, пропонуючи загальні та гострі теми для обговорення. Загальне охоплення ситуації відкривало підстави для загальносуспільної дискусії щодо ключових суспільно-політичних питань.

Наступним етапом розвитку російського теле-дискурсу було домінування інформаційно-аналітичних програм (на кшталт «Дзеркала» із Н. Сванідзе), котрі були присвячені обговоренню конкретних політичних тем, без претензії на всезагальність. «Далі було «Намедні». Оновлене... видовище стало центровою програмою нового телевізійного часу. Це був журнал - як «Дзеркало». Там, між іншим, жорстко говорили про політику... Aлe міркували не про те, що з нами відбувається. І не про те, що вони роблять із нами. А про те, що нам сьогодні цікаво»[1]. Тим самим, відбувається переорієнтація політичних програм від розгляду політичних проблем та цілісної картини політики до потреб «зацікавленої публіки», котрі включають в себе не лише нагальні, але й просто цікаві об'єкти. Це, фактично, забезпечило зниження рівня політичного дискурсу.

У підсумку, все це закінчилося перетворенням суспільно-політичного теле-дискурсу на цілий ряд слабко пов'язаних між собою елементів, що включали в себе як різноманітні інформаційні, так і квазі-інформаційні. «Разом з дайджестом форматів досягався дайджест змістів; судження не розверталися, дискусії не розвивалися, будь-які думки проверталися, як скельця в калейдоскопі, утворюючи вигадливий і безвідповідальний візерунок, підсвічений глузуванням... На будь-які теми, а не тільки політичні. Доріжка звузилася до межі; залишався один крок у заданому напрямку, щоб телебачення, що описало затяжне коло, повернулося назад...»[1].

Тобто, інформація, з одного боку множиться, перетворюючись на нескінченну та неосяжну множину смислів, а з іншого боку - переходить у іншу, неполітичну площину. Картину дійсності підмінює дайджест поглядів, а аналітику - постійна але беззмістовна дискусія. Відповідно, політичний дискурс, засобами телебачення, перетворюється на ряд слабко пов'язаних між собою автономних дискурсів, поділених тематично, соціально, географічно. Сутнісні ж, загальнополітичні проблеми на фоні все загальності та беззмістовності виводяться за межі суспільно-політичного дискурсу.

Особливо виразно тенденцію розмивання та заміщення реальності на російському телебаченні засвідчило експертне опитування керівників провідних російських телеканалів. «Експерти дуже критично налаштовані щодо того, що сьогодні ЗМІ транслюють суспільству. Проблему змісту ефіру можна розділити на дві складові: розмивання/відсутність моральних регуляторів, що визначають ефір, і дефіцит реальності»[7].

Ключовими тенденціями, що їх відзначили експерти, є переведення суспільного дискурсу у площину «жовтих новин», тобто відверто шокуючих сенсацій та побутових новин, спрямованих на посилення цікавості аудиторії будь-якими засобами. У цьому ж контексті можна розглядати і «криміналізацію» телебачення, що позначається у домінуванні як програм, так і художніх фільмів / серіалів кримінально-детективної тематики.

«Канали, і особливо НТВ, формують нові типологічні моделі суспільства. Повне відчуття того, що країна постійно вбиває і грабує»[7].

Одночасно із феноменом «жовтих новин» та криміналізації телебачення відбувається формування альтернатив, в якості однієї з яких себе позиціонує «позитивний канал» СТС. Таким чином, здійснюється каналізація та структурування суспільної уваги. Обирається кілька найбільш цікавих та популярних у різних цільових (соціальних, демографічних, тендерних) груп тем, та пропонуються альтернативні продукти, з домінуванням цих тем. Аудиторія тим самим поділяється на кілька великих автономних груп, кожна з яких формує свої власні «квазі-дискурси» (спеціалізуючись на обговоренні серіалів, новин естради тощо).

На думку Г.М. Манаєнко: «У наш час неможливо уявити, щоб на сторінках великого регіонального періодичного видання, не говорячи вже про центральне, були надруковані, наприклад, твору учнів шкіл і гімназій, тим більше присвячені проблемам історії і літератури, культури і мови. Якщо все-таки і будуть порушені дані теми в сучасній газеті, то, швидше за все, у зовсім іншому ракурсі: або як опис скандальної поведінки обов'язково скандального письменника, або як чергові подробиці «тусовки» представників тієї або іншої субкультури, або як звіт про епатажну акцію лідерів маргінальних напрямків музичного або образотворчого мистецтва» [8,с.89].

При цьому глядачеві не пропонується альтернативи. Іншої реальності (окрім розгулу криміналу, побутових скандалів, розквіту наркоманії і проституції тощо) немає. На цьому тлі новиннєві програми знебарвлюються і набувають відверто постановочного характеру. Впадає в око відсутність емоцій, вихолощування будь-яких проявів людського. Відображення політики у ЗМІ знеособлюється та ритуалізується. «Цікавим зауваженням була відсутність на широкому екрані, за рідкісним винятком, документального кіно, темами якого були б недавні або сучасні події. Вимиванням реальності експерти також вважають зникнення з екрана аналітичних програм, які б узагальнювали події і пропонували глядачеві не містифіковану точку зору, а цілісне осмислення фрагменту реальності[7].

На телебаченні формується «дефіцит реальності». Він виражається, зокрема, у знебарвленні дійсності, у підвищеній увазі до сторичних проблем, на тлі деактуалізації теперішнього, у розриві між зображенням та текстом. ЗМІ продукують свою власну реальність. Формально не надаючи неправдивої інформації, необхідний ефект досягається засобами акцентування.

Політичний дискурс контролюється шляхом його «деполітизації», вихолощення та маргіналізації. Власне політичні проблеми відсуваються на другій план, підміняються псевдо-політичними дискусіями, поділяються на дрібні квазі-проблеми. Місце політики у суспільному дискурсі займають інші масово-культурні утворення, що мають забезпечувати умови для функціонування у суспільстві квазі-дискурсу.

На відміну від російської політичної системи, в Україні протягом незалежності не склалося умов для виникнення єдиного владного центру. Відповідно, контроль дискурсу через його монологізацію був неможливим. Крім того, необхідність дотримання демократизму (принаймні зовнішньо) ставила вимоги для масово-політичної дискусії, зокрема, у формах публічного обговорення проблем.

Д. Дуцик відзначає проходження українським політичним теле- дискурсом етапів авторитарного (домінування теле-монологізмк) та демократичного (домінування прямого ефіру та діалогічних форм політичної комунікації[4,с.40].

Tому специфікою українського політичного дискурсу є домінування у ньому політичних ток-шоу - «Шустер Live» (ТРК «Україна»), «Свобода слова» (ICTV), «Я так думаю» (1 + 1), котрі «акумулюють різнорідну інформацію і в результаті генерують концептуальні смисли, пов'язані з перманентним функціонуванням у суспільстві тих чи інших економічних, політичних та світоглядних проблем»[ 11].

Політичні ток-шоу, з одного боку, стали своєрідним відображенням політичної відкритості та плюралізму за українських реалій. За своєю структурою вони являють собою дискутивне обговорення представників політичної еліти тих чи інших нагальних проблем, під час якого сформована за електорально-географічним принципом аудиторія відображає своє враження від виступів політичних діячів.

Подібна ситуація створює двоїсту ситуацію для реалізації політичного впливу у сфері суспільного дискурсу. Насамперед, це обрання теми для дискусії. Оскільки вона визначається не стихійно, а запланована завчасно (звичайно, з урахуванням подій тижня, однак не без відхилень від центральної теми), тому характер суспільно-політичного тижня визначається тим, яка проблема буде запропонована для обговорення у межах політичних ток-шоу. Сьогоднішній український політичний дискурс надміру театралізований. Однією із особливостей такого театралізованого політичного дискурсу є псевдоподії[4,с.41].

Відомий український культуролог С. Грабовський, аналізуючи сутність сучасних політичних ток-шоу України, називає їх сурогатною «свободою слова»[3], що виступає своєрідним замінником у формі «гласності» (тобто публічного виголошення позицій) реальної конституційної свободи слова. Для подібних ток-шоу властиві тенденції: тенденційного обрання тем, підміни реально важливих тем умовно важливим, репрезентації наявної у студії аудиторії в якості загального зрізу усієї політичної еліти (при цьому, ті, кого на політичні ток-шоу не запрошують, начебто виводяться за межі політичного дискурсу, набуваючи маргіналізованого статусу).

С. Грабовський відзначає, зокрема, тенденційний характер підбору аудиторії (продукування «розколу» між різними регіонами України), перекіс у дискусії одних політичних сил у порівнянні з іншими, домінування політико-демагогічних виступів над фаховими позиціями. Також, дослідник відзначає як особливість ток-шоу переведення політичної дискусії із рівня ключових соціально-політичних проблем до рівня особистостей. «Шоу завжди містить елемент гри для дорослих, бутафорії, несправжності, перебільшеності наявних у реальності тенденцій. Інакше-бо воно не було витвором мистецтва. Але водночас телешоу - це бізнес-продукт. Він мусить мати якнайвищий глядацький рейтинг, щоб рекламний час у ньому продавався якнайдорожче. А як найпростіше за конкретних українських умов досягти цього рейтингу? Треба брати предметом обговорення не просто гострі, а й скандальні теми - і вести розмову на грані фолу, ледь не на грані фізичної бійки»[3].

Відповідно, контроль за політичним дискурсом в українських реаліях здійснюється шляхом його каналізації та структурування, відповідно до певного плану. Зокрема, суспільно-політичний дискурс (у формі обговорення тих чи інших проблем рядовими членами соціуму) визначається на основі тих тем, котрі репрезентуються у тих чи інших мас-медійних програмах. Ток-шоу визначають тематику для дискусії а також її основних суб'єктів, тобто політичних сил, що репрезентують ті чи інші позиції. Te, що не включається у дискурс ток-шоу за замовчанням виноситься за рамки суспільного дискурсу. На основі цього створюється уявлення про готовність влади до обговорення тих чи інших проблем. Водночас, незручні проблеми можуть просто не виноситься на теле-обговорення, маргіналізуючись тим самим.

Відповідно, на основі моделей контролю суспільно-політичного дискурсу Російської Федерації та України ми бачимо два різні підходи до упорядкування владою політичних комунікацій після розпаду тоталітарного радянського механізму жорсткого контролю суспільно-політичного дискурсу.

Контроль може здійснюватися на основі наступних механізмів:

1. Підміна політичних проблем неполітичними, виведення політичних проблем за межі суспільного дискурсу через генерування «альтернативних» неполітичних проблем (криміналізація, масова культура тощо), котрі витісняють політику на другий план.

2. Структурування політичних проблем на більш дрібні та несуттєві під-проблеми.

3. Контрольований публічний дискурс, на основі завчасно визначених тем та учасників обговорення, що впливає на загальносуспільне обговорення.

4. Театралізація політичного дискурсу, переведення його на рівень обговорення особистих питань, а не політичних проблем.

Список використаних джерел

1. Архангельский А. Эпоха телевидения без рейтингов [электр. ресурс] / Александр Архангельский // «Livejournal». - Режим доступа: http://www. Iivejournal.ru/themes/id/14222

2. Ващук Т.М. Політичний дискурс як об'єкт лінгвістичного дослідження / Т.М. Ващук // ВІСНИК Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007. - №33.

3. Грабовський С.« Шустер Live»: ігри дорослих на українському телебаченні / Сергій Грабовський // Радіо Свобода. - Режим доступу: http://www.radiosvoboda. org/content/article/1798958.html?page=2&x=l

4. Дуцик Д. Українські медіа: від авторитарного до демократичного дискурсу / Діана Дуцик // Магіструм. Журналістика. - 2006. - Вип. 22.

5. Иванова С.В. Политический медиа-дискурс в фокусе лингво-культурологии/ С.В. Иванова // Политическая лингвистика. - Вып. 1(24). - Екатеринбург, 2008. - С, 29-33.

6. Кулик В.М. «Порядок денний» повинного дискурсу українських мас-медіа [епектр. ресурс7/ В.М. Кулик // «Гілея». - режим доступу: http://www.nbuv.gov. ua/Portal/Soc_Gum/ Gileya/2009 26/ Gileya26/P3_doc.pdf

7. Ланкина E. Что думают о российском телевидении те, кто его делает [электр. ресурс] / Елена Ланкина // «Медиа-комитет». - Режим доступа: http://www. mediakomitet.ru/print_news.php?id=255

8. Манаенко Г.Н. «Свое» и «чужое» в публицистическом и учебном текстах/ Г.Н. Манаенко // Ставропольский альманах Российского общества интеллик- туальной истории. Вып. 6 (специальный): Материалы международного научного семинара «Свое» и «Чужое» в исследовательском поле «истории пограничных областей. Пятигорск, 16-18 апреля 2004 г. - Ставрополь: Изд-во СГУ, 2004.

9. Серажим К.С. Сучасний український політичний дискурс: формування нового стилістичного канону / Катерина Степанівна Серажим // Наукові записки інституту журналістики. - 2002. - Т. 8 (липень-вересень). - с. 88-94.

10. Шарова А. Політичний дискурс і політичний текст: можливості лінгвістичного аналізу / А. Шарова // Сучасна українська політика: політики і політологи про неї. - Київ; Миколаїв, 2008. - Вип. 14.

11. Шкутяк JI. Діалог як іманентна властивість ток-шоу [електор. ресурс] / Лілія Шутяк // «Медіа-критика». - Режим доступу: http://www.mediakrytyka. info/ohlyady-analityka/dialoh-yak-imanentna-vlastyvist-tok-shou.html

Размещено на Allbest.ru