Політика та мораль

Размещено на http://www.allbest.ru/

24

Міністерство транспорту та зв'язку України

Українська державна академія залізничного транспорту

Кафедра Історії України

ПОЛІТИКА ТА МОРАЛЬ

Зміст

Вступ

1. Сутність понять «мораль» та «політика»

2. Взаємозв'язок політики й моралі в історії

3. Спільність та розбіжність політики та моралі

4. Професіоналізм та мораль в політичній діяльності

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

В наш час суспільство досягло високого рівня політизації, що було зумовлено ідеологічними та економічними аспектами сьогодення. Політичне життя країни для більшості громадян є головною цікавенькою на кожен день, а разом із зацікавленістю росте і необхідність у більш глибокому розумінні світу політичного, одним з етапів якого є розуміння взаємозв'язку між політикою та мораллю.

Метою даної роботи є висвітлення історичного формування уявлення про зв'язок між політикою та мораллю, а також сучасних напрямків у цьому питанні як в Україні так і в світі.

Для створення реферату були використані такі джерела:

- навчальної літератури:

- [1] - де, політична наука виділяється в самостійну соціальну дисципліну, що побудована на філософських основах. Висвітлюються найбільш впливові політичні течії. Зважений методологічний підхід та строгість аргументації, доступність викладення. Є перепрацьованим та доповненим виданням книги «Политическая наука» (М.: Сорос - Международные отношения, 1994). Для студентів вузів.

- [2] - розглянуто найбільш актуальні проблеми сучасного політичного життя суспільства на основі вітчизняної та зарубіжної літератури. Дозволяє підготуватися до заліків та іспитів. Призначено для студентів усіх спеціальностей.

- наукової літератури:

- [4] - вісник, присвячений розгляду актуальних проблем теорії та практики

політичних процесів в умовах глобалізації. Для викладачів, наукових працівників та всіх, хто цікавиться проблематикою політичної науки.

- [5] - досліджено соціально-філософську концепцію місця та ролі в системі економічної життєдіяльності людини та суспільства. Доведено, що мораль є невід'ємним елементом саморегуляції та самоорганізації життєдіяльності людини та суспільства. Висвітлено питання стосовно соціально-економічного керування, сучасної економічної культури та підприємницької моралі.

- науково-популярної:

-[3] - висвітлено проблеми морального оновлення українського суспільства.

1. Сутність понять «мораль» та «політика»

При розгляданні співвідношення таких фундаментальних явищ, якими є політика та мораль слід дати визначення ім. та розкрити їх сутність.

Мораль - це форма суспільної свідомості і сфера індивідуальної свідомості особи, що становить сукупність висловлених в нормах, принципах, категоріях і ідеалах моральних вимог, на основі яких суспільство і особистість виробляють оцінки людської поведінки, явищ соціального і духовного життя. Будучи формою суспільної і індивідуальної свідомості і видом суспільних відносин, мораль своїми принципами і нормами, ідеалами регулює поведінку людини в її сімейно-побутовій, трудовій, громадянській, політичній життєдіяльності. Мораль також є досвідом поколінь, великим досвідом , який доцільно систематизувати для більш ефективного передання з покоління до покоління. Систематизувати його дає змогу фундаментальна наука про поведінку людей - етика.

Поняття «етика» (від грецького to ethos, що означає звичай, душевний склад, норов, натура, характер) стосується сфери добра і зла, сфери, до якої належать такі поняття як совість, провина, заслуга - поняття, які чітко відрізняються від усіх інших аспектів людського життя. Як тільки постає моральне питання, відразу зрозуміло, що це - «зовсім інший світ», відмінний від повсякденної рутини, світ незрівнянно серйозний та пов'язаний з особливим зобов'язанням. Як і у всякій сфері людського життя, тут є свої поняття та категорії, які не є довільним витвором окремої людини, не є продуктом історичного розвитку, чи суспільної угоди. Вони виникли у повсякденному моральному досвіді. Добро, справедливість, любов, чесність, милосердя, шляхетність, прощення, чеснота відкриваються духовному зорові у своїй внутрішній правдивості та своєрідності, як тільки ми входимо у пізнавальний контакт із ними - як «саморозкриття» їхніх сутностей. Їхня онтологічна правдивість, змістовна визначеність свідчить про те, що вони не можуть бути чимось суттєво інакшим, аніж вони постали перед нашим духом пізнання. Вони також є занадто змістовними, занадто вагомими, щоби бути людським винаходом, індивідуальним чи суспільним.

Для етики ключовим є поняття вчинку, як свідомого та наміченого здійснення стану речей у дійсності, оскільки моральна доброта чи зло, чесноти чи вади, провини чи заслуги з'являються в особі внаслідок її вчинків. Вчинок же не відбудеться, якщо для нього немає мотивації. А мотивувати людський вчинок може лише щось значиме (не може стати мотивом щось цілковито нейтральне). А цим значимим може бути щось, що приносить суб'єктивне задоволення (як, наприклад, смачний обід), або те, що є об'єктивним добром (наприклад, бормашина стоматолога, коли болить зуб), або ж цінність, як позитивна значимість речі в собі, незалежно від ставлення до цієї речі. В той час, як попередні типи значимості є завжди значимими для когось, цінність ( наприклад, героїзм, велич, краса, шляхетність) суттєво суперечить оцьому «для». І коли перших два типи значимості можуть мотивувати людські вчинки лише тому, що їх результатом є добро чи задоволення, то цінності вимагають від людини дати на них належну відповідь, визнати їх, незалежно від нашого добра чи задоволення. (Наприклад, цінність людського життя вимагає від нас його порятувати, навіть якщо при цьому ми наражаємося на небезпеку).

Правда, відповівши належно на цінність, ми в результаті отримуємо радість, вдоволення, щастя, але вони завжди з'являються як наслідок, як побічний ефект нашого належного ставлення до цінності (а не як ціль), і є незрівнянно вищими і суттєво інакшими, аніж те задоволення, яке може дати щось суб'єктивно задовольняюче. Даючи належну відповідь на цінність, ми неначе виходимо поза межі нашої егоїстичної замкнутості, тоді як постійне стремління до задоволення поневолює і замикає нас в ній. Звідси можна сказати, що мораль - це стійкі уявлення суспільства про співвідношення добра та зла, що сформувалися в процесі його розвитку. При цьому, етику справедливо можна вважати наукою про мораль. Також слід розгорнути поняття про політику.

У сучасному розумінні політика - є процес взаємодії в суспільстві пов'язаний з завоюванням та реалізацією влади. Проте щоб відкрити сутність поняття слід звернутись до витоків походження політики, як явища.

Слово «політика» походить від грецького he polis, що означає «місто», «громада», «суспільство», «населення», «країна». Отже, ta politika (дослівно: «суспільні справи»), це - діяльність, спрямована на зорганізування такої суспільної форми життя, її збереження та зміцнення, захист від зовнішніх ворогів та забезпечення прав і добробуту окремих індивідуумів, які творять дану спільноту. А оскільки люди, будучи істотами тілесними, займають певне місце в просторі, то невід'ємним правом кожного індивідуума, а отже і їхньої спільноти, є територія, на якій вони могли би жити. Тому до політики належить також забезпечення та збереження території, необхідної для життя спільноти.

Таким чином, політика, загально кажучи, є служіння окремим індивідам, зорганізованим в спільноту. Однак, це не означає, що осягнення вищезгаданих цілей повинно здійснюватися якоюсь сторонньою до самого суспільства силою, тобто лише тими людьми, які себе для даної діяльності присвятили і через те стали суспільним «авторитетом», а решта людей мала би очікувати забезпечення своїх прав і добробуту неначе лялечки в мурашнику. Навпаки, осягнення вищезгаданих цілей - спільного добра - можливе лише зусиллями самих індивідів, які дану спільноту творять. Завдання «авторитету» є - зорганізувати громадян для осягнення цих цілей. А це, беручи до уваги зіпсованість людської природи, неможливо без зобов'язання громадян до їх осягнення.

Зобов'язати же громадян можна лише певними приписами, які є обов'язковими для всіх (включно з «авторитетом») і мають характер наказу або заборони. Тобто, існування спільноти та політична діяльність, спрямована на його забезпечення, є неможливою без законів (тобто без «позитивного права»).

Очевидно, що закони як обов'язкові приписи мають сенс лише тоді, коли є змога добитися їх виконання, тобто, в розпорядженні «авторитету» повинні бути засоби примусу до виконання законів (у випадку небажання їх дотримуватися добровільно) та засоби допомоги, де громадяни їх дотримати неспроможні. В загальному випадку такий склад речей можна назвати політичною системою.

Життєздатна і міцна політична система - це влада плюс законність і ефективність, тобто здатність задовольнити основні функції управління. Проте і законність, і ефективність багато в чому визначаються тим, наскільки державні інститути і сама політична система в цілому відповідає пануючим в суспільстві ідеалам і цінностям, де морально-етичному початку належить зовсім не останнє місце. Не просто визначити етичну систему. Під нею можна розуміти загальноприйняті в даному суспільстві правила поведінки людей і соціальних груп, систематичний кодекс моральних принципів, теорію, покликану виправдати або засудити ті або інші діяння людей. Вона займається проблемами добра і зла, належного і сущого, гідного і негідного і так далі.

Морально-етичні цінності і норми пронизують практично всі сфери життя людей. Але проте їх слід відрізняти від релігійних, правових, політичних і просто норм етикету. Морально-політичний початок неможливо зрозуміти без уявлень про чесноту совість, свідомості довга, правив, з якими повинні співвідноситися людські дії. У цьому контексті етика складає науку про закони і норми поведінки людей.

Включаючи основоположний елемент ідеального і трактуючи їх в категоріях вищого блага, добра, належного і так далі вона набуває форми вчення про цінності і кінцеву мету. Мораль - один з сутнісних проявів людського вимірювання, що займає особливе місце по відношенню до всіх видів людської діяльності. Оскільки політика є одній з найважливіших сфер людської діяльності, то неможливо її відокремити від етики і моралі, тим більше протиставляти їй.

Моральні цінності і норми, що мають відношення до політичного світу, до його інститутів, відносин, політичному світогляду і поведінці членів того або іншого співтовариства, в сукупності складають політичну етику.

Політична етика - це нормативна теорія політичної діяльності, що зачіпає такі основоположні проблеми, як справедливий соціальний пристрій, взаємні права і обов'язки керівників і громадян, фундаментальні права людини і громадянина розумне співвідношення свободи, рівність, справедливості і так далі. Як писав М.Вебер: «...хто шукає порятунку своєї душі і інших душ, той шукає його на шляху політики, яка має абсолютно інші завдання, - такі, які можна вирішити тільки за допомогою насильства. Геній або демон політики живе в внутрішній напрузі з богом любові, у тому числі і християнським богом в його церковному прояві, - напрузі, яка у будь-який момент може вибухнути непримиренним конфліктом».

Звідси виникають зовсім не дозвільні питання: чи можна взагалі говорити про політичну етику як таку? Чи правомірне застосування до сфери політики категорії етики і морально-етичних цінностей? Якщо немає, то чи можна говорити про людське вимірювання в політиці? Щоб відповісти на ці питання, доречно буде розглянути розвиток думки про взаємодію моралі та політики в процесі історії. політика мораль етика професіоналізм

2. Взаємозв'язок політики й моралі в історії

На взаємозв'язок політики й моралі вирішальний вплив робить характер суспільства, епоха, що формує соціокультурне середовище. Одна справа політика й мораль у традиційному суспільстві, де головне - це інерція свідомості й поводження. Зовсім інша ситуація виникає з переходом в епоху техногенних цивілізацій. Іншими словами, і в моралі, і в політиці живуть епохи особливості культурної спадщини й традицій, розкриваються біологічні риси націй і рас. У традиційному суспільстві немає окремих груп, усі злиті колективно. Усвідомлення людини особистістю, членом групи, протиставлення моралі однієї людини до моралі іншої ще не відбувається. В епоху традиційних суспільств була характерна нерозділеність політики й моралі. Особливо чітко це виявилося, та й продовжує проявлятися в найбільш стійких районах традиціоналізму - на Сході. Конфуцій бачив у самовдосконаленні основу гарного керування, не вірив у регулюючу чинність закону. Він уважав, що народ буде уникати його, при цьому не випробовуючи сорому. Чеснота оголошувалася єдиним, що може підкоряти людей порядку, тому що із чеснотою народ буде знати сором.

Плутарх висував моральні вимоги до правителя: довіряти безчесному владу подібно божевільному дати меч. Для Аристотеля очевидно, що в політику повинні брати участь гідні. М. Мабли називав політику суспільною мораллю, а мораль - приватною політикою. Гарна політика, за Мабли, не відрізняється від здорової моральності. Руссо волав до з'єднання політики й моралі: хто захоче вивчати окремо політику й мораль, той нічого не зрозуміє ні в тої, ні в інший, і все, що є моральним злом, є злом і в політиці. Т. Джефферсон вважав, що все мистецтво керування міститься в мистецтві бути чесним.

Древня традиція єдності політики й моралі приходить у новий час, у ранній марксизм, в усі сучасні ідеології, хоча розуміння самої моралі й політики дається різне. Так, в Установчому Маніфесті Інтернаціоналу, підготовленому К. Марксом і Ф. Енгельсом, війни, які вели європейські держави, називаються грабіжницькими, мета їхньої зовнішньої політики - злочинна.

Одночасно для західної культури було характерно й протилежний напрямок політичної думки й практики: поділ політики й моралі й суперечка про їхню першість. У цьому знайшло вираження складного й суперечливого процесу розподілу влади, контролю й оцінки однієї влади іншої й запобігання абсолютної влади в суспільстві.

У житті ще античного світу стали розрізнятися “архе” і “анархе”, тобто порядок, забезпечуваний владою, і відсутність влади й порядку. Політика ідентифікувалася з діяльністю публічної влади й визначенням основ функціонування приватного права. У політиці регулювання йде з акцентом на функцію, що здобувається носієм влади завдяки консолідації роз'єднанню груп, лідерству, народженню соціальних структур. У моралі - акцент робився на вимоги до індивіда на основі подань про добро й зло, про борг, справедливість, честі, безчесті.

У часи переродження феодальних відносин у буржуазні й формування нової культури політика й мораль ще більше розходяться. Утворяться свої сфери впливу й кошти впливу. Поява світських держав означало узаконювання звільнення політики від релігійних догм.

У теорії провісником поділу політики й моралі був Н. Макіавеллі. К. Маркс і Ф. Енгельс писали, що починаючи з Макіавеллі “теоретичний розгляд політики звільняло від моралі, і по суті справи, був висунутий постулат самостійного трактування політики”.

Суть традиції, закладеної Н. Макіавеллі, укладалася в тім, що політичні цілі досягаються політичними коштами. Політик, що керується тільки принципами абсолютного добра, пропаде, тому що живе серед людей, що орієнтуються на інші принципи. Треба вибирати менше зло в ситуації конфлікту з моральними цінностями, але використання зла неминуче. Для досягнення обраної політичної мети загальноприйнята мораль не може бути перешкодою. Макіавеллі дійшов висновку, що засоби повинні відповідати меті.

Ідейною основою політизації моралі в радянському суспільстві була ленінська постановка питання про комуністичну мораль. Для комуністів, вважав Ленін, моральність підлегла інтересам класової боротьби пролетаріату, що творить нове суспільство.

Політизація моралі відкриває шлях до героїзму, згуртованості, самовідданості частини суспільства, особливо частини молодого покоління. Але разом з тим вона зосереджує енергію не на людині, його внутрішньому світі й мотивах, а на зовнішні для людини цілях, сприяє роздвоєнню особистості, насаджує неправду, терпимість до неправди, байдужність і навіть жорстокість до тих, чиї інтереси не вписувалися в політичну мету.

Комуністична ідеологія в нашій країні виявилася настільки потужним явищем, що в корені змінила загальний ряд моральних норм; більша їхня частина, що особливо регулює відносини людини із суспільством, деформувалася, була підлегла цілям будівництва далекого комунізму в себе в країні й в усьому світі.

Спроби замінити мораль політикою, моральні авторитети політичними частково вдалися. Зникла індивідуальність, що почала швидко розвиватися в капіталістичній Росії. Вона викорчовувалася єдиної для всіх ідеєю комунізму, боротьбою з постійними ворогами, ворожістю до “несоціалістичного”, загальним обожнюванням і захватом перед вождями. Моральна цінність людини як основа способу життя виявилася затоптаною. Затверджувалося, що виробничий колектив - основний осередок у суспільстві. Морально було вторгатися в особисте життя, указувати, що можна читати й дивитися. Морально було розтринькання народного багатства в допомогу військовим режимам у різних країнах. Військова підтримка служила предметом гордості й способом виправдання “тимчасових труднощів” всередині країни.

Уже Сенека - свідок деградації моральності римських правителів - висловлює думку, близьку до затвердження абсолютної першості моралі над цілями й коштами володарювання.

3. Спільність та розбіжність політики та моралі

Спільність політики та моралі

Будучи сферою соціального вибору груп, індивідів, організацій, політика обмежено пов'язана з мораллю. Вибір проектів бажаного майбутнього, значимість тих або інших локальних цілей, визначення коштів і методів їхнього досягнення ґрунтується на моральних поданнях людини, групи про добро й зло, справедливості й несправедливості, боргу, честі й достоїнстві.

1) Мораль і політика відносяться до найбільш ранніх соціальних регуляторів громадського життя. Зближає їх те, що й та й інша відносяться до сфери соціального вибору, тому досить рухливі й мінливі.

2) Мораль і політика - це нормативні регулятори життєдіяльності індивідів. Упорядковану поводження людей здійснюється за допомогою моральних і політико-правових норм (загальних правил, еталонів, зразків поводження), які є загальнообов'язковими для всіх людей.

Розбіжності політики та моралі

Політика й мораль розрізняються способом формування й засобами реалізації.

1) Сфера моральних відносин - це в основному взаємозв'язок між окремими особистостями, вимогами до індивіда з боку суспільства в цілому, окремих груп, узгодження особистого інтересу із суспільним, затвердження соціального в індивідуальному. Політичні відносини не покликані виражати індивідуальність кожного, але конкретно виражають групові інтереси. Мораль же виражає духовні й особистісні потреби суспільства. Норми моралі складаються на основі подання людей про добро й зло, совісті, справедливості. Вони стають обов'язковими для всіх у міру усвідомлення й визнання їхньою більшістю членів суспільства. Політичні й правові норми встановлюються державою й звичайно фіксуються в законах, після їхнього опублікування їм повинні коритися всі. Норми моралі не закріплюються в спеціальних актах, а існують у свідомість людей. У більшості випадків вони дотримуються добровільно на основі розуміння людьми справедливості їхнього приписання, завдяки внутрішньому переконанню й чинності суспільної думки. Політико-правовим нормам люди дотримуються добровільно лише в зрілому цивільному суспільстві, розуміючи їхню справедливість. Однак для їхнього дотримання держава вправі застосовувати засоби примусу.

2) Моральні норми виступають у вигляді узагальнених правил поведінки, властивих для всіх ситуацій. Політичні й правові норми визначають правила взаємин держави й цивільного суспільства; партійні норми - правила поведінки членів організації й т.д.

Немає універсальної моделі зв'язку, розмежувань і протиріч моралі й політики. Все залежить від характеру пануючої моралі й політики. Одна справа, коли основою моралі є конфуціанство, для якого характерне прийняття миру таким, яким він є, інша справа - християнська й ісламська мораль, основою яких є прийняття миру й одночасно його поліпшення. Характерно, що на Заході влаштувалася ідея як підпорядкування будь-якої владі, так і право народу на повстання. Стійкою є ідея про право опору неправій справі, сваволі володаря. У республіках Греції й Рима діяв принцип, відповідно до якого вбивця узурпатора розглядався доброчесним громадянином. У цьому Ш. Монтеск'є бачив прояв громадянства, право кожного захищати республіку. Визнання права на повстання проти тирана було характерно для мислителів 17-18 століть Англії й Франції.

Інша модель формується И. Кантом. Для шукача вічного миру вищою цінністю була стабільність. Тому аморальним бачився будь-який революційний характер захоплення влади. Але підкорятися потрібно будь-якої влади, навіть той, котра завойована повстанням.

Свій вплив на політику робить і мораль буддизму. У її основі лежить ідея ненасильства. В 20 столітті філософія ненасильства проникає в російські, західні, американську культури.

3) Мораль і політика розрізняються механізмом впливу на суспільство. Мораль є різновидом індивідуального регулювання, затвердження соціального в індивідуальному за допомогою найбільш загальних правил поведінки. На їхній основі забезпечується взаємозв'язок окремих індивідів шляхом узгодження особистого інтересу із суспільним. Політика ж звернена до суспільних або групових інтересів, тому прямо не виражає індивідуальних потреб. Однак високий рівень мотивації політичної участі громадян досягається завдяки ефективності політики як соціального інституту в рішенні актуальних проблем, оскільки вона опирається на інститути влади. Отже, незважаючи на відомі розходження, політика й мораль доповнюють і взаємозабезпечують один одного.

Правда, у реальній практиці їхні взаємини набагато складніші й суперечливіші, ніж у теорії. Їхній збалансованої взаємодії можна домогтися тільки в зрілому цивільному суспільстві, де дотримання законів владою й індивідом є природним слідством їх культурного, цивілізованого й інтелектуального розвитку. Однак найчастіше в історії зустрічалися дві крайності. Перша, коли політика на основі глобальних і часто утопічних цілей повністю підкоряла собі моральні норми й цінності. При цьому потреби конкретної людини приносилися в жертву інтересам суспільства, класу, партії. У такому випадку політична доцільність підмінювала прості вимоги чесності, порядності, совісті.

Відомий російський філософ С. Франк (1877-1950) відзначав, що “велика ідея організації людського гуртожитку, заміни хаотичної анархії свідомою планомірністю... без необхідних обмежень, що випливають із інших моральних вимог, без свідомості труднощів, що перешкоджають її здійсненню... дають початок своєрідній і однобічній системі думок, що логічно приводить до деспотизму”. Заміна моралі політикою відкрила можливість для затвердження такої форми деспотизму, як тоталітаризм, що перетворив людини у гвинтик великого механізму здійснення глобальної ідеї.

Друга крайність виражається в злитті політики й моралі. Орієнтуючись на вічні цінності, мораль знижує ефективність і результативність політичних рішень. Адже щораз при прийнятті рішень лідерам, елітам доводиться порівнювати їх з моральними нормами суспільства. Вихід із цього замкнутого кола двісті років тому запропонував президент США Т. Джефферсон, що затверджував, що мистецтво керування виходить з мистецтва бути чесним.

Особливість зв'язку й протиріччя політики й моралі визначається також типом соціальних систем, способу життя. Політика тоталітаристського типу тяжіє до перетворення моральних відносин у похідні від політичних цілей і принципів. Політика в рамках правової держави має обмежену сферу. Зіткнення політики й моралі мінімальні.

Основне джерело протиріч політики й моралі полягає в тому, що один соціокультурний тип політичної волі зіштовхується з іншим типом морального імперативу. Тому в масштабах суспільства політичні й моральні відносини самі по собі внутрішньо суперечливі.

4. Професіоналізм та мораль в політичній діяльності

Стародавній постулат, згідно якому мораль розуміється як вибирання гідних засобів для досягнення розумно поставлених цілей, лежить в самій підставі політики. І дійсно, в політиці, де центральне місце займає людина, не можна ігнорувати те що можна позначити поняттям "Людське вимірювання". Там, де мова йде про розумінні і тлумаченні людини, людських цілей неодмінно присутній ціннісний початок. Вже по самому своєму визначенню політика і політологія, що вивчає її, пронизані морально-етичним початком, тому політика не може не мати морально-етичного вимірювання.

Доводи щодо того, що політика повинна ґрунтуватися виключно на прагматизмі що "чисті руки", тобто мораль, несумісні з політикою, не у всьому погодяться з суттю політики як результату і поля діяльності людини - морально-етичного по своїй природі істоти. У цьому контексті неправомірна сама постановка питання у формі зіставлення моралі і політики. У реальній дійсності, як відзначав

К.Г.Баллестрем [1], "політична дія розгортається в полі напруги між владою і мораллю". Тому завдання політика полягає в тому, щоб знайти оптимальну лінію для адекватного відображення миру політичного і відповідно пошуку оптимальних для всього суспільства рішень. Необхідно розрізняти практичну доцільність і етичну справедливість. Як відзначав А.А.Гусейнов [1]: «...треба відрізняти необхідне і допустиме від етично гідного і бажаного. Страта допустима, на даному етапі розвитку суспільства навіть практично необхідна, але вона не може бути виправдана з позицій вищих етичних цінностей. Недосконалі суспільства, які практикують страту, але тричі недосконалі ті з них, які гордяться цим».

Функціонування сучасного державного апарату і механізму політичного управління неможливо уявити собі без раціонально розроблених, твердо встановлених і обов'язкових формальних правил, без строгої професіоналізації політики і механізму управління. Інструментом і одночасно результатом такий професіоналізації, зокрема, стала бюрократія, яка ґрунтується на принципах професійній компетентності, ієрархії і спеціалізації функцій.

У даному контексті природно, виникає питання про співвідношення професіоналізму і моральності. М.Вебер проводив відмінність між чиновником і політиком [1]: «Справжньою професією справжнього чиновника... не повинна бути політика. Він винен «управляти» перш за все неупереджено.... щонайменше офіційно, якщо під питання не поставлені «державні інтереси», тобто життєві інтереси пануючого порядку. Sine ira et studio - без гніву і пристрасті винен він вершити справи».

Діяльність політика і діяльність чиновника підкоряються різним принципам відповідальності. Чиновник зобов'язаний точно і сумлінно виконувати наказ начальника (якщо навіть він помилковий). Без такої етичної дисципліни неможливо функціонування будь-якого апарату. Політичний же керівник або державний діяч несе особисту відповідальність за всі свої дії. А це зі всією очевидністю припускає наявність у суб'єкта відповідальності морально-етичних позицій і переконань.

З цієї точки зору професіоналізм і ефективність чиновника і є показник його моральності, вірності своєму професійному покликанню і боргу. Необхідно провести лінію розмежування між правом і моральністю. А.Шопенгауер сформулював наступний постулат: "Neminem laede, sed omnes, quantum est, inva - нікому не шкодь, але всім, наскільки можеш, допоможи". Перша частина цього постулату відображає золоте правило "не роби іншим те, що ти не хотів би, щоб інші робили тобі", тобто необхідність визнання разом з власними правами і права решти співгромадян.

Друга частина постулату виражає морально-етичний аспект, що передбачає разом з дотриманням особистого, егоїстичного інтересу і турботу про благо останніх. У політиці це архіскладна завдання, і особливо важливо не допустити перекосу в яку-небудь сторону: професіоналізму в збиток моральності і, навпаки, етичного початку в збиток професіоналізму.

Підпорядкування права моральності, припускаючи юридичне визначення останньою, означає прагнення до насильницького насадження справедливості і добра і може привести до всевладдю держави. Про це зі всією очевидністю свідчить досвід тоталітаризму де політика цілком підпорядкована ідеології, що претендувала на примусове ощасливлення всіх людей. Тут, як відзначав Н.Бердяєв, правда-істина була сполучена з правдою-справедливістю , а також правдою-справедливістю.

В результаті істина виявилася принесеною в жертву спокусі великого інквізитора, що вимагає відмови від істини в ім'я народного блага. Справжня любов до народу не може ґрунтуватися на ігноруванні істини, який би гіркою і неприємною вона не була. Проте виділення і визначення істини в сфері політичного - завдання особливо важке.

Будь-який політик так чи інакше стикається з вічною і по суті нерозв'язною антиномією між справедливістю і ефективністю, свободою і рівністю. Світовий досвід дає достатньо прикладів того, що ефективне функціонування будь-яких сфер життєдіяльності, насамперед соціально-економічній, вимагає конкуренції, але конкуренція жорстока, вона деколи не знає пощади до людських доль, а деколи і до самої людському життю. Проте таке життя! Без конкуренції, без суперництва вона чахне. Разом з тим будь-яка суспільно-політична система, будь-який режим не може будь-скільки тривалий час існувати без легітимізації, яка у свою чергу нереальна хоч би без видимості дотримання елементарних норм справедливості. Більш того справедливість є одним з наріжних каменів будь-якої теорії легітимності. Не випадково тиранічні режими незмінно декларують свою прихильність принципам справедливості. Дійсна ж справедливість вимагає відноситися до всіх людей як до рівних але в той же час не приймає прагнення примушувати їх стати рівними, оскільки це зв'язано з адміністративним рівнянням не рівних по своїх здібностях людей, а отже означало б нерівне, тобто несправедливе, до них відношення.

У трактуванні даного питання існує найширший спектр думок. Соціалісти і ліві ліберали рішуче виступають за так звану перерозподільну справедливість. А консерватори убачають в ній утиск свободи тих, кого обкладають податками для забезпечення фондів розподілу, наприклад видний представник консерватизму Ф.фон Хайек вважав, що справедливість припускає розподіл або перерозподіл матеріальних благ, а це у свою чергу припускає наявність розподільника, який здійснює цей акт відповідно до свого суб'єктивного розуміння добра і зла справедливості.

У вільному суспільстві і ринковій економіці немає і не повинно бути розподіли або перерозподіли, тобто взагалі не можна вести мову про соціальну справедливості. Тут всі дії здійснюються природним чином, і що кожен бере участь у цьому механізмі отримує своє. Мова може йти про допомогу людям при нещасному випадку, при стихійних лихах, хворобі, катастрофі, але не про виправлення або відновлення соціальній справедливості.

Іншої точки зору дотримується ліберал Дж. Роулс, теорія справедливості якого в останні два десятиліття користується особливою популярністю. Роулс вважає, що подібно до того як істина складає головну чесноту науки, справедливість є головна чеснота суспільних інститутів. Незалежно від своєї стрункості і привабливості будь-яка теорія підлягає заміні, якщо виявляється її невідповідність фактам. Те ж саме і у відношенні суспільних інститутів і законів, якщо вони продемонстрували свою несправедливість. У силу того що будь-який індивід користується правом недоторканності своєї особи, жодне суспільство, що претендує на прихильність принципам справедливості, не має права порушити це право ні під одним приводом. Подібно до того, що єдиним виправданням застосування помилковій теорії є відсутність кращої, так і "несправедливість стає терпимою якщо необхідно уникнути ще більшої несправедливості"[1].

Борг суспільства - забезпечити своїм членам умови для гідної людини життя. У суспільства не може бути цілей, відмінних від цілей своїх членів. Тому громадянство представляє собою не тільки юридично-правовий статус, але і соціальний стан. Рівність перед законом і пов'язані з цим цивільні права в правовій державі складають лише частину яку необхідно доповнити політичними і соціально-економічними правами. Очевидно, що забезпечення справжньої свободи в суспільстві припускає, щоб кожна людина стала громадянином не тільки в юридичному і політичному, але і в соціальному плані. Політична рівність - це не самоціль, а початковий стан, який створює рівні для всіх умови вибору. Воно служить тим фундаментом, на якому процвітає свобода.

Свобода залишається недосяжною мрією, поки кожному членові суспільства не буде забезпечений рівний доступ до всієї різноманітності життєвих шансів. Це припускає створення захисних мір, щоб ніхто не міг лягти нижче загального початкового статусу. Тому природно, що одній з найважливіших функцій цивільного суспільства і правової держави є забезпечення мінімальних необхідних засобів існування для всіх своїх членів, перш за все тих, які через низку обставин не в стані це робити самі (інваліди, хворі, старезні, діти-сироти і тому подібне).

Дану завдання спочатку виконували головним чином різного роду інститути цивільного суспільства: кровноспоріднені, сільські, сусідські общини, церковні організації добродійні організації і фонди, професійні суспільства, профспілки і так далі.

Пізніше через різні причини значну частину відповідальності за забезпечення необхідного рівня життя в XX ст. узяла на себе держава. Більш того, в індустріально розвинених країнах в результаті неухильного розширення соціальних програм здійснюваних державою, затвердилась держава добробуту, складовою частиною якої є широкий комплекс програм, покликаних забезпечити достатній рівень життя непривілейованим верствам населення - людям похилого віку, інвалідам, всім категоріям непрацездатних членів суспільства.

Як одна з головних цілей держави добробут його прихильники висунули «розширення» демократії - надання всім членам суспільства не тільки юридичних і політичних, але також соціальних прав шляхом справедливого, із їхньої точки зору, перерозподіли доходів. У соціал-демократії і ліберальному реформізмі держава добробуту розглядається як гарант забезпечення соціальній справедливості і соціальні програми стали невід'ємною частиною правової держави.

Висновок

Дивлячись на сьогоднішню ситуацію у політичному світі та враховуючи попередній, історичний досвід, виникає лише один висновок: моральність буває відносна, історія ж і людська пам'ять легко закривають очі на аморальні вчинки видатних діячів. Історія поблажливо ставиться до аморальності видатних, непересічних постатей. Проте найменша похибка нікчеми залишиться в пам'яті поколінь, перекресливши всі добрі справи і з часом набувши гіпертрофованих розмірів.

Мораль і політика - речі несумісні. Політика - це боротьба за владу, в якій перемагає сильніший, хитріший, жорсткіший; це боротьба без правил. Ще Макіавеллі усвідомив, що про мораль у політиці говорити недоречно. Сучасний йому світ демонстрував, здавалося б, найпотворніші гримаси політичного життя. Борджія, Сфорца, Медічі й інші діячі пізнього Середньовіччя вдень рівно молилися Богові, а вночі вбивали, страчували, катували, підсипали отруту - іменем Господа...

За 500 років нічого не змінилося. Нинішні політики відкривають храми, ревно хрестяться під час літургії, виголошують промови, в яких відчутна турбота про духовність, цілуються з церковними ієрархами. Усе це - гра на публіку. За лаштунками залишаються грошові махінації, продаж Батьківщини гуртом та вроздріб, сприяння мафії, корупційні дії, наступ на свободу слова й інші громадянські свободи, зникнення опозиційних політиків та журналістів. І це - не лише в Україні. Тому той, хто говорить про моральність у політиці, щонайменше лицемірить.

Політик, який ризикне жити виключно за моральними приписами, приречений на поразку. Він стає прогнозованим, беззахисним, роззброєним. Інша річ, що аморальність політика не повинна шкодити суспільним інтересам, суспільству загалом. Політика - це те допустиме зло, на яке ми мусимо зважати, як зважаємо на інститут держави, хоч чудово розуміємо, що держава - це машина насильства і зиску, яку ми приймаємо і якій безумовно коримося, без роздумувань, без протестів.

Політика - справді брудна справа, але цю справу хтось має робити. І не варто при цьому вимагати від політпрацівника ходити в «ідеально білому костюмі та білих рукавичках». Просто треба пам'ятати про розподіл ролей у суспільстві.

Список використаних джерел

1. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку: Учебник для высших учебных заведений. Издание 2-е, переработанное и дополненное. М.: Издательская корпорация "Логос", 1999. - 544 с.- ил.

2. Курьянов М.А., Наумова М.Д., Политология в вопросах и ответах: Учебное пособие. Тамбов: Изд-во Тамб. гос. техн. ун-та, 2005. 80 с.

3. Віктор Савельєв, професор Прикарпатського інституту МАУП. Мораль і політика: проблеми взаємодії // ПЕРСОНАЛ ПЛЮС. - 2007. - № 42 (245).

4. Вісник Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна „Питання політології”. - 2009. - № 861. - 247 с.

5. Автореферат дисертації кандидата філософських наук: 09.00.03 / Л.А. Овсянкіна; АПН України. Ін-т вищ. освіти. -- К., 2003. -- 20 с.

Размещено на Allbest.ru