Політична партія як правовий інститут

Сучасним політичним партіям передували їх прообрази - протопартії. Існує думка, що партії виникли тоді, коли з'явилася політика, тобто в рабовласницькому суспільстві. З розвитком рабовласницьких відносин, поглибленням соціальної диференціації суспільства, в тому числі й самого панівного класу, вже було недостатньо державних політичних структур для здійснення влади. Виникали громадські організації як форма політичної діяльності груп панівного класу, що протиборствували між собою, а також трудящих мас, які боролися проти нього. Виникали та діяли партії в епоху середньовіччя. Так, у середньовічній Італії ХП-XV ст. між собою ворогували гвельфи (прибічники світської влади папи римського) та гібеліни (прибічники сильної королівської влади). В цілому партії античного світу і європейського середньовіччя найчастіше були тимчасовими об'єднаннями для підтримки певних знатних осіб, сімей - клієнтелами. Суперництво політичних груп, об'єднаних навколо впливових сімей або популярних лідерів, упродовж багатьох віків було суттєвою ознакою політичної історії. Особливого імпульсу розвиткові партій надали буржуазні революції в Англії, Франції та інших європейських країнах. У Європі в другій половині XIX ст. виникли партії сучасного типу, що діяли в масовому середовищі. Виникненню масових партій сприяли два основні чинники: розширення виборчих прав і розвиток робітничого руху. Масові політичні партії як інститут європейської культури поступово поширились і закріпилися в культурах країн і народів інших континентів. Партії як соціальний феномен постійно еволюціонують. Нині стали різноманітнішими причини і способи їх виникнення, багато в чому змінюються їхні форми і суть, уявлення про їхню роль у суспільстві та сама ця роль, методи діяльності та функції. Причинами виникнення партій є необхідність захисту соціально-класових, національних, а нерідко й племінних, релігійних, регіональних інтересів, потреба ведення виборчої боротьби. Багатоманітними є способи виникнення партій. Свого часу М. Вебер в історії становлення партії вирізняв три етапи: аристократичного угруповання, політичного клубу, масової партії. Партії виростали з депутатських клубів і фракцій у парламенті, орієнтованих на інтереси різних кіл нової політичної та економічної еліти.

Створення та розвиток партій в Україні на даному етапі є досить поширене явище тому актуальність теми є виправданою.

Метою роботи є дослідити конституційно-правові механізми діяльності партій в Україні та їх відповідальність.

Предметом дослідження є політичні партії. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури.

1. Політична партія як правовий інститут

З більшою чи меншою долею вірогідності до партій лівого та лівоцентристського напряму, лише серед суб'єктів виборів 1998 року, можна віднести: Прогресивну соціалістичну партію, Комуністичну, блок Соціалістичної і Селянської “За правду за народ, за Україну!”, Соціал-демократичну, Всеукраїнську партію трудящих, Зелених, Духовного економічного i соціального прогресу, Регіонального відродження, Аграрну, “Громаду”, Соціал-демократичну об'єднану, Захисників вітчизни, “Союз”, блок Громадянського конгресу та Партії справедливості “Російсько-український союз “Трудова Україна” за соціальну справедливість”, блок Демократичної та Партії економічного відродження “Народовладдя, економіка, порядок”, блок “Ліберальної та Партії праці - РАЗОМ!”. Останнім часом на соціал-демократичній сутності почала наголошувати навіть така донедавна консервативна партія, як Республіканська (УРП). Не варто забувати про те, що “партія влади” НДП утворилась із двох лівоцентристських партій - Трудового конгресу та Демократичного відродження. Таким чином ліва частина політично-партійного спектру в Україні більш ніж переповнена.

Парламентаризм залишається ахіллесовою п'ятою лівих. Ні комуністична група “239” у Верховній Раді ХІІ скликання, (більшість; при цьому КПРС-КПУ мала й конституційну більшість), ні найбільша фракція КПУ у Верховній Раді ХІІІ скликання (усі ліві складали третину) не мали більш-менш відчутних законотворчих досягнень.

Позаяк праві партії власних гасел не висувають взагалі, або поширюють їх виключно між своїми прихильниками, побоюючись, що їх у них перехоплять, то у суспільстві поширена думка, що гасла лівих прості й переконливі. Дійсно народові імпонують гасла на кшталт “Влада - трудящим і для трудящих!” Безперервне їх повторення можна довести до автоматизму, але у першій сотні виборчого списку партії авангарду пролетаріату лише 1 прохідник, 2 слюсарі,1 машиніст, 2 пенсіонери, 1 безробітна та двічі Герой Соціалістичної праці О.Парубок. Певно необхідно говорити не про переконливість гасел, а вмілість виборчих технологів КПУ, які нав'язали суспільству бажання слухати, а не думати [17, с.262].

Довершеність ідейної бази лівих та її відповідність реаліям життя також доволі сумнівна. Бо противники приватної власності та продажу землі миряться з приватизацією земельних ділянок під городи, а донедавна войовничі матеріалісти не лише толерують релігії, але й підтримують конкретну Церкву - УПЦ-Московського пролетаріату. Питання ж про те: “Як модернізувати економіку, нічого не змінюючи, не залучаючи досягнень науково-технологічної революції та без відповідних на це коштів?”, - у лівих не стоїть на порядку денному.

Чи єдині ліві і кого до них можна віднести? Власне, як уже зазначалось, швидше це “псевдоліві”. Бо в Україні до них відносять партії:

які проголошують маскувальні гасла типу “Владу народу!” “Трудовому люду - надійний соціальний захист” (порівняйте з часами СРСР, хто дійсно мав цю владу і яка була рівність у соціальному забезпеченні);

які проголошують гасла неідеологічні “НАТО - жандарм для Украины” (Рапальська мирна угода ніколи не засуджувалась у СРСР) чи “Україні - міжетнічну злагоду, взаємозбагачення та розвиток культур!” (в СРСР існував Університет дружби народів для країн Африки і Латинської Америки, а також спільна назва вірменів, грузинів, азербайджанців “лица кавказской национальности”);

серед керівництва яких така кількість вчорашніх партфункціонерів, що запідозрити партію у правизні якось навіть незручно.

В Україні побутує думка про можливість легкого узгодження у лівому середовищі спільного кандидата на майбутніх президентських виборах. При цьому випадають з уваги численні факти суперництва між кандидатами від КПУ та СПУ у 1994 році, запекла боротьба між Н.Вітренко та О.Морозом тощо. Якби було легко домовитись різним партіям, то чи існували би вони взагалі? Чи не простіше і логічніше було би їх об'єднати?

Предтечами комунізму, соціалістами-утопістами вважаються Т. Мор, Т. Кампанела, Р. Оуен. Засновниками - К. Маркс, Вейтлінг, інші. У доконаній (ортодоксальній) формі абсолютизує інтереси класів, тобто соціальних груп, визначених відношенням до способу виробництва, їхньою роллю в економічному житті. Основними постулатами є: необхідність соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату; тотальне усуспільнення засобів виробництва; централізоване планування-регламентація з боку держави процесів виробництва і розподілу продукції; відсутність ринкових відносин; заборона приватної власності (є лише публічна); декларативна рівність умов всіх громадян; заперечення соціального, ідеологічного і політичного плюралізму [11, с.211].

Соціал-демократичний рух в Україні виник на початку 1900-х років і швидко став провідним явищем українського політичного життя. Саме соціал-демократам разом з соціальними лібералами судилося зіграти провідну роль у формуванні незалежної української державності на початку ХХ ст., коли контрольована ними Центральна Рада проголосила незалежність України [4, с.151].

Соціал-демократія захищає принцип нації, організованої державою і громадянським суспільством (нація як суспільство або політична нація), всупереч націоналістичній міфології нації як “землі і крові” (нація як спільнота). Патріотизм соціал-демократа - гордість народу тим, що він здатний правити сам собою. Етнічна приналежність не може бути приводом ані для привілеїв, ані для урізання прав будь-якого громадянина України [4, с.204].

Варто зазначити, що нині в Україні не існує політичної партії, що по-справжньому б пропагувала і відстоювала ліберальні цінності: ЛПУ - постійно тяжіє в бік соціал-демократії (то спроба змінити назва на “ліберально-трудова”, то блок з соціал-демократичною Партією праці); УПШП - є маленькою, невпливовою та фактично не діє; ЛДПУ, хоча й має достатню історію (не лише серед ліберальних партій, але й серед українських партій загалом), однак так і не стала чинником української політики також є маленькою, регіонально нерозгалуженою. Сучасним українським лібералам не вдалося поєднати поширені у суспільстві ліберально-демократичні цінності (хоча й не усвідомлені більшістю населення) з організаційною розбудовою партії. Як наслідок - виникнення партії “Демократичний союз”, що задекларувала опертя саме на ліберальну суспільно-політичну доктрину.

Народний Рух України називає свою ідеологію національно-демократичною. Тому характеристика її подана у відповідності з поглядами на неї саме цієї організації [11, с.224].

Це нерозчленована синтезуюча ідеологія, що поєднує цінності центристських класичних ідеологій - лібералізму, консерватизму, соціальної демократії - в умовах відсутності або недостатньої сформованості власної держави, і ставить за мету реалізацію цих цінностей в національній демократичній державі. Автори вважають, що ідеологічна спрямованість партії визначається не текстами програм, а політичною практикою і, насамперед, якими цінностями і на користь яких партія охоче поступається в кризових ситуаціях (це надзвичайно слушне зауваження для української дійсності щодо важливості політичної практики стосується усіх партій). Тому вони не відносять до націонал-демократичних такі партії, як УРП, КУН.

Головне гасло НРУ - “Державність, демократія, реформи”. Ці ідеологічні цінності мають своє продовження у такому вигляді (на думку теоретиків Руху): державність - держава - нація - консерватизм; демократія - свобода - лібералізм; реформи -розвиток економіки - соціал-демократія.

Рух влаштовує не будь-яка держава, а демократична, створена реформами, які здійснює українська політична нація.

Ця спроба поєднати в одне ціле три різні ідеології має на меті розширення соціальної бази партії. Очевидно, це результат ще не подоланого тоталітарного мислення про необхідність масових партій. Така доктрина приречена на поділ і спеціалізацію в межах кожної конкретної ідеології, а тому не може бути предметом розгляду вчених-політологів, а є лише розхожим терміном публіцистів.

В українському націоналізмі розрізняються два напрямки: ліберально-демократичний, який може розглядатися як продовження традицій, характерних для австрійського періоду історії Галичини та незначного відтинку часу протягом якого тут існувала власна державність; “інтегральний націоналізм”, який має риси виразно тоталітарного характеру і виглядає закономірним породженням епохи, коли агресивно шовіністична політика польської держави у Галичині спричинила відповідне посилення ксенофобських настроїв в українському середовищі [11, с.212].

На думку Т. Стецьківа з посиланням на американських дослідників Дж. Армстронга, А. Андерсона, Е. Геллнера, національна демократія є одним з різновидів націоналізму - фактично, ліберальним націоналізмом.

Ідеологом, теоретиком націоналізму (інтегрального) став Дм. Донцов. Варто зазначити, що у 20-30-х роках, коли формувалася ідеологія українського націоналізму, у Європі були надзвичайно популярні “націоналістичні” і революційні рухи, зразком для яких був італійський. Водночас українські революціонери мусили боротись як проти польської “пацифікації”, так і совєтсько-тоталітарного “визволення”. Саме цю політичну і психологічну атмосферу необхідно брати до уваги при аналізі текстів Дм. Донцова. Це заклало в основу філософії націоналізму не лише ідеалізм, але й думку, що в основі розвитку світу, співжиття між народами лежить боротьба між цими народами [12, с.178]. Не випадково, що І. Лисяк-Рудницький відзначав: “Найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі, продуктах індустріальних і урбанізованих громадянств, як скоріше серед партій цього типу в аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи: хорватські усташі, румунська Залізна гвардія, словацькі глінківці, польський ОНР тощо.

Сучасні українські націоналісти намагаються відтворювати стиль, емоційність, орфографію текстів своїх попередників. “З-поміж інших людських спільнот - класів, партій, конфесій - ми визнаємо найвищою цінністю духову, кровну і політичну спільноту вільних людей - націю” [13, с.202]. Живий організм нації характеризує духові, вольові та інтелектуальні чесноти й членів. Нація виступає як одухотворена істота, що пливе понад часом і минущими вартостями. Вона сприймає себе і сприймається іншими як самодостатня структура зі своєю вдачею - національним характером, державними потенціалами, своїми історичними завданнями [13, с.210].

3. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

політичний партія статус відповідальність

Членом політичної партії може бути лише громадянин України, який відповідно до Конституції України має право голосу на виборах.

Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній з політичних партій . Членами політичних партій не можуть бути:

судді;

працівники прокуратури;

працівники органів внутрішніх справ;

співробітники Служби безпеки України;

військовослужбовці.

На час перебування на зазначених посадах або на службі члени політичних партій зупиняють членство в цій партії.

Порядок вступу до політичної партії, зупинення та припинення членства визначається статутом партії.

Членство в політичній партії є фіксованим, обов'язковою умовою фіксації членства в політичній партії є наявність заявки громадянина України, поданої до статутного органу політичної партії, про бажання стати членом цієї партії. Форма фіксації членства в політичній партії визначається статутом політичної партії.

Не допускається створення і діяльність осередків структурних партій в органах виконавчої і судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на підприємствах державними, у навчальних закладах та інших установах і організаціях [11, с.216].

Громадські об'єднання мають свій статут.

Легалізація об'єднань громадян є обов'язковою і здійснюється шляхом її реєстрації або повідомлення про заснування. Діяльність об'єднань громадян які за рішенням суду розпущені є протизаконною. При реєстрації об'єднання громадян набуває статусу юридичної особи.

Політичні партії і міжнародні організації підлягають реєстрації в Міністерстві Юстиції України. Легалізація громадської організації здійснюється Міністерством Юстиції України і місцевими органами державної виконавчої влади. У разі, якщо діяльність місцевої громадської організації поширюється на територію інших адміністративних одиниць, її легалізація здійснюється відповідними вищестоящими органами. Місцевими органами державної виконавчої влади реєструються в обов'язковому порядку місцеві осередки зареєстрованих всеукраїнських та міжнародних об'єднань громадян якщо така реєстрація передбачена статутними документами цих об'єднань. Про легалізацію повідомляється в засобах масової інформації. В законі визначено порядок реєстрації, відмови в реєстрації, повідомлення про заснування, визначається порядок використання символіки. Припинити діяльність об'єднань громадян можна шляхом ліквідації і реорганізації. Реорганізація здійснюється відповідно статуту. Реєстрація новоствореного об'єднання здійснюється в порядку встановленому цим законом. Ліквідація об'єднання здійснюється на підставі статуту або рішення суду. Для здійснення завдань визначених у статутних документах зареєстровані об'єднання громадян користуються правом:

виступати учасниками цивільних правовідносин;

представляти і захищати права і інтереси своїх членів в державних і громадських органах;

брати участь в політичній діяльності

ідейно, матеріально та організаційно підтримувати інші об'єднання громадян;

створювати установи та організації;

одержувати від органів державної влади і управління, органів місцевого самоврядування необхідну інформацію;

виносити пропозиції;

застосовувати засоби масової інформації.

Громадські організації можуть засновувати підприємства необхідні для виконання статутних цілей.

Політичні партії також мають право:

вільно проводити свою діяльність відповідно до Конституції і законів України;

брати участь у виборах Президента України, до Верховної Ради України, до інших органів державної влади і місцевого самоврядування в порідку встановленому законодавством;

використовувати державні засоби масової інформації і застосовувати власні засоби масової інформації;

підтримувати міжнародні зв'язки з партіями, громадськими організаціями, міжнародними і міжурядовими організаціями, вступати в спілки одна з одною;

ідейно, організаційно, матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші об'єднання громадян та надавати їм допомогу.

Не дозволяється фінансування політичних партій:

органами державної влади і органами місцевого самоврядування;

державними та комунальними установами і організаціями, а також установами і організаціями, у майні яких є частка, що є державною чи комунальною власністю, або належить нерезидентам;

іноземними державами та їх громадянами, підприємствами та установами;

благодійним та релігійним об'єднанням і організаціям;

анонімними особами або під псевдонімом;

політичним партіям, що не входять до блоку виробничих партій.

Закон визначає власність об'єднань громадян і здійснення права власності.

З метою здійснення своїх цілей об'єднання громадян можуть здійснювати необхідну господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахункових установ із статутом юридичної особи, заснування підприємства.

Політичні партії, створені ними установив організації не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, та займатись господарською та іншою комерційною діяльністю, за винятком суспільно-політичної літератури, виробів з власною символікою, проведення фестивалів та інших суспільно-політичних акцій [20, с.14].

Об'єднання громадян повинні вести оперативний облік, бухгалтерський облік, статистичну звітність, зареєструватись в органах державної податкової адміністрації, вносити до бюджету платежі.

Закон визначає державний нагляд та контроль за діяльністю об'єднань громадян.

Ограни, що проводять легалізацію здійснюють контроль за додержанням ними положень статуту. Представники цих органів можуть бути присутніми на заходах що проводяться об'єднаннями, вимагати документи, нагляд здійснюють органи прокуратури, місцеві органи юстиції, фінансові органи, податкова інспекція. Ці органи здійснюють контроль, встановлюють відповідальність за порушення законодавства і встановлюють види стягнень.

За поданням легалізуючого органу або прокуратури, рішенням суду об'єднання громадян примусово-розпускається в слідуючих випадках:

вчинення дій передбачених статтею 4 цього закону;

систематичного або грубого порушення вимог статі 22 цього закону;

продовження протиправної діяльності після накладання стягнень, представлених цим законом;

зменшення кількості членів політичної партії до числа, коли вона не визнається як така.

Громадські організації, їх спілки відповідно до своїх статутів можуть засновувати або вступати в міжнародні громадські (неурядові) організації, утворювати міжнародні спілки об'єднань, підтримувати зв'язки, обмін, контакти, укладати угоди, а також брати участь в здійсненні заходів що не суперечать міжнародним зобов'язанням України. політичні партії мають право засновувати спілки, статутами яких передбачено лише створення консультативних або дорадчих органів. Міжнародні громадські організації на території України діють відповідно до цього Закону [1].

В Україні діє закон “Про благодійництво та благодійні організації” від 16.09.1997 року. Цей закон визначає загальні засади благодійництва, забезпечує правове регулювання відносин в суспільстві, спрямований на розвиток благодійницької культури, діяльності, утвердження гуманізму і милосердя, гарантує державну підтримку її учасникам, створює умови для діяльності благодійних організацій відповідно до законодавства України. Цей закон дає визначення основних питань і термінів організаційно-правове забезпечення діяльності, а також особливості матеріально-фінансового забезпечення благодійної організації.

Статут об'єднання громадян повинен містити:

назву об'єднання громадян (відміну від існуючих) його статут та юридичну адресу;

мету та завдання об'єднання громадян;

умови та порядок прийому в члени об'єднання громадян, вибуття з нього;

права і обов'язки членів об'єднання;

порядок утворення і діяльності статутних органів об'єднання місцевих осередків та їх повноваження;

джерела надходження і порядок використання коштів іншого майна об'єднання, порядок звітності, контролю, здійснення господарської та іншої комерційної діяльності, необхідної для виконання статутних завдань;

порядок внесення змін і доповнень до статуту;

порядок припинення діяльності об'єднання і вирішення майнових питань, нав'язаних з його ліквідацією.

У статуті можуть бути передбачені інші положення, що стосуються особливостей створення і діяльності об'єднань громадян.

Політичні партії також повинні мати статут. Він повинен мати такі відомості:

назву політичної партії;

перелік статутних органів політичної партії, порядок їх утворення , їхні повноваження і термін цих повноважень;

порядок вступу до політичної партії, зупинення та припинення членства в ній;

права та обов'язки членів політичної партії, підстави припинення чи зупинення членства в політичній партії;

порядок створення, загальну структуру та повноваження обласних, міських, районних організацій політичної партії та її первинних організацій;

порядок внесення змін та доповнень до статуту і програми політичної партії;

порядок скликання та проведення партійних з'їздів, конференцій, зборів та інших представницьких органів політичної партії;

джерела матеріальних, в тому числі фінансових надходжень та порядок здійснення витрат політичної партії;

порядок ліквідації (саморозпуску), реорганізації політичної партії, використання її коштів та іншого майна що залишилось після розпуску партії.

Законодавство про благодійництво та благодійні організації складається з Конституції України, цього закону, інших нормативно-правових актів.

Основні напрямки благодійництва:

сприяння програмам спрямованих на покращення соціально-економічного становища;

поліпшення матеріального становища набувачів допомоги;

надання допомоги громадянам які постраждали від катастроф;

сприяння розвитку, науки, культури, освіти;

подання допомоги талановитій молоді;

сприяння охороні пам'яток культури і освіти;

сприяння охороні природи;

сприяння охороні здоров'я;

сприяння охороні материнства.

Благодійні організації створюються в таких організаційно-правових формах;

членська благодійна організація;

благодійний фонд;

благодійна установа;

інші благодійні організації (фундації, місії, ліги тощо).

Закон визначає порядок реєстрації благодійної організації, порядок відмови, реорганізація і ліквідації благодійної організації. Закон визначає порядок складання статуту благодійної організації, права організації, програма, обов'язки, форма здійснення благодійницької діяльності і визначає орган управління благодійної організації. Також закон визначає майно благодійницької організації, джерела його формування діяльність, фінансову діяльність і органи які займаються контролем за діяльністю благодійницької організації . В законі передбачена підтримка держави благодійницької діяльності, як здійснюється звітність в організації, відповідальність за порушення законодавства про благодійницьку організацію і порядок здійснення міжнародної благодійницької діяльності.

Кожен має право на свободу віросповідання і світогляду. Це право забезпечується законом “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23.04.1991 року. До релігійних організацій законодавець відніс релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, духовні навчальні заклади.

Зазначена свобода передбачає як права сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніяку так і безперешкодно відправляти релігійні культи, вести релігійну діяльність. Стаття 35 спрямована на об'єднання українського народу, та усунення поділу на віруючих та атеїстів, та надання кожному, незважаючи на його ставлення до релігії рівних прав та можливостей, та прищеплення в суспільстві віротерпимості, та забезпечення і терпимості в суспільстві.

Релігійна громада визначається релігійною організацією віруючих одного і того ж культу, віросповідання , напрямку течії, або такі, які добровільно об'єднались з метою задоволення релігійних потреб. Держава визнає право громади та її підлеглість в канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійними центрами і вільну заміну цієї підлеглості. Релігійні організації керівні центри яких знаходяться за межами України можуть у своїй діяльності керуватись настановами цих центрів, якщо при цьому не порушується чинне законодавство. Релігійні управління і центри мають право засновувати монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), а також створювати духовні навчальні заклади для підготовки священнослужителів і служителів інших їм необхідних спеціальностей, які діють на підставі своїх статутів. Релігійна організація визначається юридичною особою з моменту її реєстрації.

Здійснення свободи віросповідання гарантується й тим, що ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих, і підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадського порядку, життя, здоров'я і моральності населення, прав і свобод інших громадян. Законодавець передбачив кримінальну відповідальність за порушення рівноправності громадян залежно від ставлення до релігії та за перешкоджання відправленню релігійних обрядів, оскільки вони не порушують громадського порядку і не супроводжуються законом на права громадян.

Церква та релігійні організації в Україні відокремлені від держави. Держава не втручається в здійснювану діяльність релігійних організацій не фінансує діяльності будь-яких організацій створених за ознакою ставлення до релігії. Релігійні організації не мають права брати участі у діяльності політичних партій, надавати політичним партіям фінансову підтримку, висувати кандидатів до органів державної влади, вести агітацію або фінансувати виборчі кампанії кандидатів до цих органів, хоча кожний окремий священнослужитель як громадянин України має рівне з усяма іншими громадянами право на участь в політичному житті. Релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, використовувати нарівні з громадськими об'єднаннями засоби масової інформації.

Державна освіта в Україні відділена від релігії. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їх ставлення до релігії.

Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Усі релігії рівні перед законом. Релігійна організація не повинна втручатись у діяльність інших релігійних організацій, в будь-якій формі пропагувати ворожнечу, нетерпимість до віруючих і віруючих інших віросповідань.

Ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань бути увільненим від своїх обов'язків перед державою або відмовлятись від виконання конституційних обов'язків, законів. Заміна одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках передбачених законодавством. Виходячи з встановленого державою загального військового обов'язку, та гарантованої Конституцією свободи світогляду і віросповідання, передбачено правові підстави альтернативної служби, що визначається як державна служба поза Збройними силами чи іншими військовими формуваннями.

Громадяни мають право на участь в професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу та на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюється виключно Конституцією і законами України.

В даний час діє закон “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15 вересня 1999 року.

Професійні спілки - це найбільш масові громадські організації. Вони діють відповідно до статутів і не підлягають реєстрації в державних органах. Професійні спілки представляють інтереси громадян в сферах виробництва, побуту, праці, культури та ін. Їм надано право здійснювати нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю і правил по охороні праці, вони контролюють житлово-побутове обслуговування громадян, утримують санаторії, профілакторії, будинки відпочинку, культурно-освітні, туристичні та спортивні установи.

В Україні діє “Закон про молодіжні та дитячі організації” від 1.12.1998 року .

Цей закон дає визначення основних термінів, створення і членства у дитячих і молодіжних організацій, визначає порядок діяльності, форми державної підтримки молодіжних і дитячих організацій, а також відповідальність за порушення даного закону. Згідно з цим законом молоддю називаються особи віком від 14 до 28 років. Організаторами і керівниками цих організацій можуть бути особи віком від 15 років.

Висновки